Польське повстання 1830-1831 рр.

Реферат

на тему

Польське повстання (1830-1831 рр.) Польський національно-визвольний рух (1948-1849 рр.) і наслідки цього руху.

Зміст

Вступ

1. ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 РР.

2. “ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ” І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ

РУХ У 30-40-Х РОКАХ ХІХ СТ.

Висновки

Список використаної літератури
Вступ

При написанні реферату нами на основі узагальнених і вивчених джерел і літератури зроблено спробу розкрити події в Польщі, а саме: Польське повстання (1830-1831 рр.) та Польський Національно-визвольний рух (1948-1849 рр.) і його наслідки .

Актуальність теми. Польського повстання (1830-1831 рр.) та національно-визвольного руху (1948-1849 рр.) заслуговує нашої уваги. Основною метою Польського повстання та визвольного руху було: відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених частин.

Об’єктом вивчення є Повстання в Польщі (1830-1831 рр.) та національно-визвольний рух (1948-1849 рр.) та його наслідки.

Предметом дослідження є передмови та наслідки подій в процесі повстання та визвольного руху в Польщі.

Працюючи над дослідженням автор ставив перед собою за мету висвітлити, на основі вивчених джерел і аналізу наукової літератури, події які розгорнулись в процесі повстання і визвольного руху в Польщі.

Завдання, виходячи із мети, ми ставили перед собою наступні:

висвітлити події, які відбувалися під час повстання та визвольного руху в Польщі;

охарактеризувати розвиток і передумови цих подій;

дати аналіз перебігу подій та їх наслідків.

Хронологічні рамки даного дослідження визначені темою реферату і охоплюють період з 1830 по 1849 роки тобто повстання в Польщі (1830-1891 років) та визвольний рух (1848-1849 років).

Джерельна база. Необхідною умовою для будь-якого історичного дослідження є наявність максимального охоплення наукової літератури. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей. В цих працях ми знаходимо конкретний матеріал, яскраві факти, які розкривають внутрішню сторону подій, що розгорнулися в Польщі ХІХ ст.

Методологія дослідження обумовлює об’єктивний підхід і такі методи дослідження. Як збирання інформації, аналіз документів, вивчення наукової літератури. Все це дало змогу об’єктивно висвітлити проблематику досліджуваної теми.

Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, двох пунктів, висновків, списку використаних джерел літератури. Її обсяг 18 ст.

1. ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 РР.

Поділену й поневолену Польщу протя­гом більш як півстоліття (від початку XIXст. до середини 60-х років) неодно­разово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського ви­звольного руху було відродження незалежної Польщі й об'єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загальнонаціональний ха­рактер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В умовах слабкості нового промисло­во-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політич­ному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована час­тина шляхти. Однак слід пам'ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і на­родних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов'язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проб­лему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план. їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлен­ня Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократи­зацію суспільних відносин. Строкатість складу учасників поль­ського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча пер­ший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку віді­грали в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріо­ти, так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після не­тривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу що­до Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались само­державно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших пе­редбачали необхідність збройної боротьби для досягнення на­ціонального й соціального визволення. Найвпливовішою орга­нізацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821-1826 pp. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останньо­го — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ста­вило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після по­разки повстання в Петербурзі в 1825 p., царський уряд роз­громив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а та­кож діяльність деяких його учасників підготували грунт для на­ціонально-визвольного повстання 1830-1831 pp. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Висоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Ке­рівники організації встановили контакт з іншими польськи­ми таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. Уве­чері 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання — Листопа­дове) озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства 77. Набеляка і С. Гощинського напа­ли на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варша­ві — великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана П. Ви­соцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік ка­зарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Поль­ські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очоли­ти повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. ЗО листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками ро­сійського уряду дотримуватись Конституції Королівства Поль­ського. Воно розпочало переговори з намісником, але при­пинило їх під тиском відродженого Патріотичного товарист­ва. За сприяння вищих кіл польського суспільства, які утворили Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 гру­дня диктатором повстання в Королівстві проголосили команду­вача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хпопицького. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків ви­моги: розширення Королівства за рахунок приєднання Лит­ви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання кон­ституції. Однак Микола І зажадав беззастережної капітуляції.

8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські по­вноваження. 25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну маніфестацію на знак ушанування пам'я­ті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тим­часовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під коман­дуванням генерала І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сто­рін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч росій­ських солдат. Польські партизани нападали на невеликі заго­ни противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транс­порту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Ви­ряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус гене­рала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою не­вдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831р.

Скориставшися підтримкою Пруссії, яка активно сприяла придушенню повстання, російські війська під командуван­ням генерал-фельдмаршала І. Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам заважали кон­сервативні й угодовські сили. Народні виступи в столиці 29 червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала Я. Круковецького, вважаючи, що подаль­ший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав'ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи передмістям столиці — Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна. 8 вересня російська армія захопила Варша­ву, а 5 жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків перетнув прусський кордон. Того ж місяця капітулювали останні вогнища опору — Модлін і Замостя.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протя­гом восьми з них — з кінця січня до початку жовтня 1831 р. — поляки відчували себе вільним народом, хоча жодна з євро­пейських країн не визнала незалежності Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який при­значав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету і податків. Незважаючи на те, що повстан­ня 1830—1831 pp. нічого не змінило у внутрішньому стано­вищі польського народу, воно стало важливим етапом бо­ротьби поляків за національну незалежність. Повстання ма­ло велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.
2. “ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ” І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У 30-40-Х РОКАХ ХІХСТ.

Після придушення повстання тисячі поль­ських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб­на шляхта, ремісники і селяни. На відмі­ну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла­дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи­ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти «царську ласку» й повернутися до Ко­ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі­тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви­значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчут­тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігран­тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе­ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад­то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі­грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соці­альних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, замо­жні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою «Готель Лямбер». Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 p., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність по­новляться тільки в разі війни західних країн з Росією і пораз­ки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники вод­ночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділен­ня їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський істо­рик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786—1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республі­ки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через по­встання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його при­хильники підтримували зв'язок з революційними організаці­ями інших країн, і тому французька поліція розпустила комі­тет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що нерозв'язала селянського питання.

Майбутня Польша мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого ви­ступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів май­бутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного това­риства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Това­риство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. чле­нів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських ор­ганізацій займала революційно-демократична організація «Люд польський», що виникла в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозрив­ного зв'язку змагань за національну незалежність із соціаль­ною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма «Люду польського» є найрадикальнішою в польському визвольному русі того ча­су, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику ува­гу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах По­льщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним кон­цепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювали­ся надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листі­вок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсю­дженні власних видань на польських теренах найбільших ус­піхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада по­чала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими війська­ми в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився «Органічний статут». «Статут» передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідо­вано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівст­ва, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання ви­силали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської ар­мії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запро­ваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Сло­вацького, І.Лелевеля та інших видатних польських діячів на­уки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кре­менецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шля­хту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 pp. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували ма­єтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і шко­лах замість польської мови вводилася німецька. На князів­ство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків ску­повували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі поль­ського народу до змагань за національну незалежність. Від се­редини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й уча­сники експедиції Залівського повторювали лозунги повстан­ців 1830-1831 pp.

Протягом 30—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — «Співдружність польського народу» (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сі­лезії і на Помор 7 патріоти створили «Союз плебеїв » під прово­дом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація «Селянський союз».

Хоча в 1843-1844 pp. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільни­ми зусиллями розпочали підготовку загальнопольського по­встання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польсь­ких землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польсь­кому обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846 р. Неза­баром австрійські війська покинули місто. Повстанці сфор­мували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, дава­лися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селя­нам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літера­турний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кра­кова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріо­тів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його оста­точного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передава­лася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Кра­ківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. По­встанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєт­ків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що по­декуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюю­чи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селяна­ми і землевласниками. Протягом короткого часу австрійський уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях ви­кликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообі­цяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбу­лись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Од­нак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського насе­лення Галичини. Як наслідок — українсько-польські супере­чності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, діз­навшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт роз­кріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекрес­лила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі поль­ські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяль­ність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познансько­му великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися на­дання широких повноважень Великому князівству: віднов­лення польської мови в школах і установах, а також форму­вання польського військового корпусу.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по­годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за­знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро­понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь­ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по­встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

Висновки

Вивчивши та узагальнивши відповідні джерела та літературу автор прийшов до наступних висновків.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протя­гом восьми з них — з кінця січня до початку жовтня 1831 р. — поляки відчували себе вільним народом, хоча жодна з євро­пейських країн не визнала незалежності Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який при­значав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету і податків. Незважаючи на те, що повстан­ня 1830—1831 pp. нічого не змінило у внутрішньому стано­вищі польського народу, воно стало важливим етапом бо­ротьби поляків за національну незалежність. Повстання ма­ло велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по­годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л.Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за­знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро­понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь­ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по­встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.
Список використаної літератури

История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2.

Костюшко И. И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. Москва, 1962. Краткая история Польши. Москва, 1993.

Марахов Г. И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.

Миско М. Б. Польское восстание 1863 г. Мо­сква, 1962.

Обущенкова Л. А. Королевство Польское в 1815—1830 гг. Экономическое и социальное развитие. Москва, 1979. Польша на путях развития и утверждения ка­питализма, конец XVIII — 60-е гг. XIX в. Москва, 1984.

Ревуненков В. Г. Польское восстание 1863 г. и европейская дипломатия. Ленинград, 1967.

Смирнов А. Ф. Восстание 1863 г. в Литве и Белоруссии. Москва, 1963.

Фалькович С. М. Идейно-политическая бо­рьба в польском освободительном движении 50—60-х годов XIX в. Москва, 1966.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1989. Т. 2.