«НЕГОРЛИЦЯ ТИХАТА СОЛОДКОГОЛОСА, А ЗІРКИЙ ОРЕЛ…»(ЙОАСАФ ГОРЛЕНКО)1705–1754
Колидобігало кінцяземне життяодного великогосвятителя ісподвижника, українськаземля народилаі подаруваласвітові іншого.Коли один ізнайбільшихписьменниківслов’янськогосвіту ДмитроТуптало Ростовськийвидрукувавзавершальний, четвертий томепохальних«Житій святих», у світ прийшовЙоасаф Горленко, життя і «Житіє»котрого стаєрівнодостойнимпродовженнямідей і справвеликого попередника.Вражає подібність, певна тяглістьідей, співмірністьсправ і життєвихдоль цих українськихсвятителів, проповідників, просвітителіві вихователів, письменників, велетнів духу, які прислужилисявсьому слов’янському(і далеко нетільки слов’янському!)світові. Проте, настількисильною буласпрага християнна таку особистість, як Іоасаф Горленко, у повісті з ХІХст. Н. Кохановської-Соханськоїнаписано так:«…и такова тацерковная нуждабыла, что… воздвиглана БЂлгородскойкафедрЂ владыкуІоасафа Горленка– не горлицеютихою и сладкогласною, а зорким орломЪ, который далекопрозиралЪ ивысоко в когтибралЪ». Горленкобув суворимдо несумлінниххристиян (націй рисі вдачінаголошуєВалерій Шевчукв оповіданні«Йоасаф»), таводночас –милосерднимдо стражденних.Дотримувавсяаскетичногоспособу життя, віддавав свійчас молитвамта читанню, невтомно підвищувавосвітній таморальнийстатус своїхспіввітчизників, а за приятелямав найдостойнішогоз-поміж них –філософа ГригоріяСковороду.
«Малоросійськийродословник»В. Модзалевського1зафіксувавшляхетністьродоводу ЯкимаАндрійовичаГорленка. ЯкимАндрійович– це світськеім’я видатногоосвітньогоі церковногодіяча ІоасафаГорленка, якийнародився 8вересня 1705 рокув Прилуках(теПер Чернігівськаобласть) у родиніприлуцькогополковникаАндрія ДмитровичаГорленка таМарії Горленко– доньки гетьманаДанила ПавловичаАпостола. Близькоюріднею ЙоасафуГорленку є Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, котрому святительдоводитьсядядьком.
«ЖитієпреосвященногоєпископаБілгородськогоІоасафа Горленка», написане у 1791році іншимплемінникомсвятителя –Іллєю ІвановичемКвіткою – знайпершихсторінок акцентуєувагу на високомупризначеннімайбутньогоЙоасафа, котрий«…отъ самагопочти младенчестваСвоего, часторазсуждая осуетностивременнойжизни, оставилъдомъ Своихъродителей, почести, богатствои все, что глазамъчеловеческимъказаться можетъпріятнымъ ипривлекательнымъ, принялъ жизньсходственнуюсъ евангельскимъученіемъ, какСпасительговоритъ: «Никтоже, иже оставитъдомъ или родителей, или братію, илисестры, илижену, или чадаради ЦарстваБожія, иже неприметъ сторицеюво время сіеи в вЂкъ грядущійживотЪ вЂчный»(Марк., гл. 10, ст. 29,30).2На диво раннєусвідомленнясвого призначенняпостає воістинув ореолі подвигу, бо ж батьковімріється, щосин успадкуєне тільки маєтки, а й посаду, тобтозгодом станетак само полковникомПрилуцькогополку. І тозакономірно, оскільки прадідбув «полковникомъ; сынъ его Димитрiйтакже служилъполковникомъ.Они оставилипотомствусвоему многiяимЂнiя, жалованныяза ихъ вЂрнуюслужбу отъВсероссiйскихъМонарховъ».
Солодкібатькові мріїрозвіюютьсяу сяйві сонцяна заході, впроменях якогойому привиділасяБожа Мати, абіля ніг її –син Яким у молитві.Те чудесневидіння батькозабуде, згадаєпро нього лишенапередоднівласної смерті, але забере вмогилу таємницю: так нікому іне зізнається, що саме сказалайому тоді БожаМати.
Навосьмому роціжиття батькивіддають синаЯкима до Києва«для обученіясловеснымнаукамЪ».Послуговуючисьзаписами самогосвятителя (упершій частині«Житія») тасвідченнямиочевидців (удругій частині),Ілля Квіткапростежує вроках і подіяхшаблі духовногоросту і моральногозмужніннямайбутньогосвятителяЙоасафа. Так, онук гетьманаДанила Апостолане справдивпалких батьковихсподівань (нестав «преемникомчина своегои мЂста, т.е.полковникомПрилуцкогополка»), а вжемаючи від роду11 років, прийнявтверде рішення– залишитисвітське життя.Реалізованобуло цей намір, коли юнаковівиповнилося16. Батькам жевідкрив своїправдиві наміри, коли мав 18 років.Не отримавшибатьківськогоблагословення, вдається дообману: виїздитьдо Києва нібидля завершеннянавчання, анасправді жпоселяєтьсяв КиївськомуМежигірськомумонастирі, децілий рік перебуває«подЪ искусомЪ», тобто під тяжкимвипробуванням: чи насправдітвердим є намірпосвятити себевисокому покликанню.А щоб батькипередчасноне дізналисяпро це, він залишаєв Києві свогослугу, котрийотримує листивід батьківЙоасафа, привозитьїх йому в монастир, а відповіді, написані синомніби з Києва, відсилає вбатьківськийдім.
Власноручнізаписи святителязафіксувалиці найголовнішімоменти, а такожнебачену рішучістьта дивовижнусилу духу, коливсупереч волібатьків, післяцілого рокувипробуваннята перевіркина готовність«нести монашескіеподвиги», Горленкабуло пострижено– на 20 му роціжиття – в першийступінь чернецтвата йменованоІларіоном.Тільки тодібатьки «послЂмногих слези печали» пересталипротивитися«благому дЂлу»свого сина ідали йому бажанеблагословення…
Ім’я, з котрим святительувійде у вічність, тобто Йоасаф, було надане21 листопада1727 року: постригздійснив ігуменКиївськогоБратськогомонастиря, вінже водночасі ректор Києво-Могилянськоїакадемії –Іларіон Левицький.А 6 січня 1728 рокутодішній київськийархієпископВарлаам Ванатовичнадав Горленковічин ієродияконата призначивйого викладачемКиєво-Могилянськоїакадемії. «Сіезваніе проходилЪонЪ три года»,– так Ілля Квіткаокресливрівновеликістьпросвітницькоїта богослужебноїмісії святителя, а також йогоспроможністьнести їх обидві.
Наступнийетап поступу– 30-літній вік, коли з воліархієпископаРафаїла ЗаборовськогоЙоасаф Горленкостає ієромонахому кафедральномуСофійськомудомі, ще черездва роки – ігуменомв ЛубенськомуПреображенськомумонастиріКиївськоїєпархії. І врештіще один шабель– цариця призначаєархімандритаЙоасафа єпископомБілгородськоїєпархії, і сталосьце, наголошуєІлля Квітка, від народженняна 43 му*році життя, авід вступу вчернецтво –на 23 му році.Отже, упродовжтрьох років– викладач уКиєво-Могилянськійакадемії, ігумен, а згодом архімандритМгарськогомонастиря(1737–1745), намісникТроїце-Сергієвоїлаври, єпископБілгородськийта Обоянський.Великий поборникістини, фундаторшкіл, церков, видатний проповідникі письменник.
Окрімвизначальниху долі святителяроків йогожиття, ІлляКвітка акцентуєувагу на видінняхта пророчихснах, які береіз вцілілихщоденниковихзаписок ЙоасафаГорленка3.Все це (по-бароковомуускладненаградація ізчисел та чудеснихвидінь, снів)послідовноздійснюєтьсязаради того, щоб ваговитоі переконливопрозвучаломотто: «Внимаяпрохожденіюиз званія вЪзваніе сегоБогоугодногомужа, каждыйсознаетЪ, чтоПромыслЪ Божiй, прiуготовившiйЕго отЪ юныхЪлЂтЪ къ семувеликому служенiю, Имъ руководствовалъ».4
Зособливоюсердечністюі виразнимакцентом напатріотичнихпочуттях українцяЙоасафа ІлляКвітка розповідає(в другій частинісвого твору)про те, як наостанньомуроці свогожиття слабкийна здоров’явладика проситьдозволу СвятійшогоСиноду на відвіданняКиївськоїєпархії, а такожміста Прилук, щоб побачитисяі попрощатисязі своїми батьками.Батько святителяАндрій Дмитровичостанні літасвого віку жив«богоугодно»: збудував собібудиночок улісі, перебувавтам на самотів молитвах, ілише на святаприїздив доміста на побаченняз родиною. Колиж під’їхалакарета Преосвященногодо батьківськогодому, то Горленко-старший, замість витриматиповажність, батькові належну, ніби ненарокомвипустив з рукпалицю і поклонивсядо землі, піднімаючиїї. Але святительЙоасаф, запримітившицей вчинокбатька свого, сам тоді зісльозами наочах кинувсядо батьковихніг і підвівйого від землі.Декілька годинговорили насамоті батькоз сином, і тількипотому святительсягнув до багатьохсправ, залагоджуючикотрі, виявивсуворість тапринциповість.Так, усовістившибатька, котрийнадто поволіробив справу, спонукав йогодо швидкогозавершеннябудівництвацеркви в селіЧернявщина; матір та дружинусвого братасвятительсуворо дорікаєза випіканняцерковнихпроскур ізчорного борошна, в той час як настолі їхньомубілий хліб івони «надмірудбають провласне насичення».
Доволічасу пробувЙоасаф у батьківськомудомі, але згодом, передчуваючиблизьку смерть, попрощавсяз батьками, братами тасестрами, зрідним краєм, відслуживБожественнулітургію упобудованійі вже освяченійпреосвященнимТимофієм ЩербацькимПреображенськійцеркві і вирушиву дорогу досвоєї єпархії.Прибувши досела Грайворон, що належалодо Білгородськогоархієрейськогодому, в останніхднях вереснятяжко захворів.Під час недугивідвідала йогомати, брат АндрійАндрійовичГорленко тасестра ПараскаАндріївна зХаркова, котрабула одруженаз полковникомізюмськогополку ІваномГригоровичемКвіткою. Сестрісудилося доглянутивмираючогосвятителя доостанніх хвилинйого життя івислухати тіпророцтва, котрі невдовзісправдилися.А саме її синові– Іллі ІвановичуКвітці – судилосянаписатинайповажнішийжиттєпис своговеликого дядька.
Завждислабкий наздоров’я, останнюхворобу свою, наголошує ІлляКвітка, якусвятительтерпів понаддва місяці, вінзніс «съ христіанскимъблагодушіемъ», себе самогопідготувавшидо вічногожиття «елеосвященімъ, исповЂдію ипричащеніемъТЂла и КровиХристовой».Помер святитель10 грудня 1754 року.Похований усклепі БілгородськогоТроїцькогособору 23 лютого1755 року єпископомПереяславськимі БориспільськимІ. Козловичем.Його мощі буливіднайденінетлінними.4 вересня та 10грудня оголошеніцерковнимисвятами Божогоугодника святителяЙоасафа. Післясмерті ЙоасафаГорленка незалишилосяне лише якогосьмайна чи матеріальнихцінностей, анавіть мінімальнихкоштів на похованнясвятителя, іБілгородськадуховна консисторіязмушена булапросити СвятійшийСинод про субсидію.Цей штрих увиразнюєсумну закономірністьдолі українськогомитця взагалі, а в конкретномувипадку – контрастноактуалізуєневтомну діяльністьсвятителя позбору коштівна будівництвохрамів та шкіл, на допомогунужденним.Невипадковож його щоденниковізаписки доносятьінформаціюпро один ізтаких віщихснів (Яків «духовникъКiевскiй Катедральный, обратившисько мнЂ, сказалЪ«Будешь архимандритомЪ»)напередоднітого, як імператрицядарувала Йоасафуна Спасів монастирдві тисячікарбованціві дивлячисьна щедрістьЄлизавети,«вспомоществовалиІоасафу многіязнатныя особыи другие Христолюбивыедатели довольнозначущею суммою».
Незвичайноює як земна, такі посмертнадоля ЙоасафаГорленка, нетліннімощі котрого, згідно іззадокументованимисвідченнями, зцілили відрізних хворобсотні недужих:«…тЂло и одЂяніеЕго ни малЂйшене подверженотлЂнію; слухъо семъ разнессявскорЂ, привлекъмножествобольныхъ, страждущихъразличнымиболЂзнями, коипри служеніипанахидъ опреставльшемсяСвятителЂ, бывъдопущаемы кънетлЂннымъмощамъ Его, получали освобожденіеотъ своихъболЂзней, чтои нынЂ съ вЂроюприходящіе, къ святымъ Егомощамъ, молитвамиЕго, получаютъ».5
Просвітницькіта церковнобудівнісправи, йогосни, дар ясновидіння, гуманістичніправозахиснівчинки, а такожпосмертнічудеса білянетліннихостанків святителя,– все це описанеу «Житії ПреосвященногоєпископаБілгородськогоЙоасафа Горленка,із власноручнихйого записівта достовірнихсвідчень»цілком у традиційному, як для житійноїлітератури, дусі. І самецей, створенийІллєю Квіткоюобраз, став заоснову усіхподальшихжиттєписівукраїнськогодостойника.Натомість живийобраз Горленка-людинивиразнішепостає зі сторінокіншого, досімалознаноготвору, на якийдослідникине звернулиналежної уваги.Чому? А тому щоповість Н.Кохановської-Соханської«Рой-ФеодосійСаввичъ наспокоЂ» присвяченане ЙоасафуГорленку, аблагочестивомубояриновіФеодосію Пущіну, жертовна діяльністьі життя котрогозначною міроюбули визначенівпливом нанього святителяЙоасафа Горленка.Князь Н. Жеваховвіднайшовповість Н.Кохановської-Соханськоїв московськійгазеті «День»від 1864 року вжетоді, коли, власне, були надрукованіматеріали добіографіїсвятителя(«Преданія оСвятителЂІоасафЂ»). Водночасбуло б великоюприкрістюпоминути цюповість увагою, бо ж саме вонавносить живийі свіжий струміньдо сильветки(дещо закостенілої)великої духомі ділом людини.Так і сказанопро нього авторкоюповісті: «Владыкоюв БЂлгородЂбылъ Святъмужъ, ІоасафъГорленко: строгъи учителенъдЂломъ и словомъ»6.
Власне, саме твори І.Квітки та Н.Кохановської-Соханськоїта В. Шевчукасвоєріднодоповнюютьпортрет святителяі певною міроюкомпенсуютьвтрати (так, досьогодні незнайдено рядтворів Горленка, зокрема написанийним у 1732 р., коливін був учителемкласу синтаксими, привітальнийдіалог на честьсходження напрестол архієпископаКиївського, Галицькогота всієї МалоїРосії Р. Заборовського).Ці твори взаємопов’язаніодин з однимі тим самимзбагачуютьнаші знанняпро великогодіяча, хочатвори Квіткита ШевчукаприсвяченібезпосередньоГорленкові, а в творіКохановської-Соханськоїобраз Горленкапостає тількив декількохепізодах. Однакнезважаючина те, що задумомавторки булоподати гідненаслідуванняжиття ФеодосіяСавича на прізвиськоРой (бо ж народивсяна пасіці, оточенійроєм бджіл), котрий невтомнопрацював дляБога і славийого, навітьперебуваючи– після багатолітньоївійськовоїслужби – «наспокої», образсвятителяЙоасафа чи нев першу чергупостав окресленимнадзвичайнорельєфно іпереконливо, до того ж, ізнанизуваннямі вдалим обігруваннямяскравих портретнихдеталей. Вонидають багатупоживу дляфізіогномічнихдослідів, своєрідноумотивовуютьтой месіанськийдух, в ореоліякого зображенаісторичназакономірністьі неминучістьпояви такоїпасіонарноїпостаті, якЙоасаф Горленко.Тому великоюсилою переконаннянаснажуютьсяпопередньонаведені рядкипро те, що спрагата ту людинубула настількивеликою, щосаме вона, цяспрага, й «воздвиглана БЂлгородскойкафедрЂ владыкуІоасафа Горленка– не горлицеютихою и сладкогласною, а зоркимъ орломъ, который далекопрозиралъ ивысоко въ когтибралЪ» (підкресленонами. – В.С.).
ЙоасафГорленко володівпотужним даромдомагатисявід співрозмовникаправдивих слів.Мав бо зіркіорлині очі, підпильним поглядомяких втрачалисилу співрозмовникибрехливі танеправедні:«Его острыеглаза у тебяправое словоизъ сердцасилою возмутъ».Тут слід наголосити, що це не пустариторика, адуже посутняхарактеристикаще однієї важливоїцарини діяльності(а саме правозахисної)великої людини, слідчі справикотрої ще чекаютьна свого дослідника.7У чудесномувимірі окреслюєтьсяі ваговитістьСлова, мовленогоЙоасафом Горленком.Двічі одногой того ж словавладика ніколи«не сказывалъи не приказывалъ», бо ж «при своейстрогости иорлиной зоркости, обладалъ ещеспособностьюприказывать– невЂдомо какъи чЂмъ, но всЂего понималии исполняли».За наявностічисельниххарактеристиктакого плануавторці вдаєтьсястворити динамічнийобраз. Власне, посприяла цьомуще одна граньталанту святителя, а саме педагогічна, відтвореннякотрої у повістіКохановської-Соханськоїпокликанепереконатичитача в мудростівладики – наставника, у багатовимірностіобдаруванняцієї людиниз великим серцем.Так, суворийта прозірливийвладика можебути водночасдушевним інавіть ніжниму довірливійрозмові ізблизькимилюдьми. Наприкладіз Пущіним-Роєм, котрого навчає, як саме виховатидоброго попа: його при народі, говорить ЙоасафГорленко, пошануй, а наодинці ж«по твоемуразуму, съ любовьюнаучи его; вотъи будетъ онътебЂ во отцадуховнаго, аты ему въ отцаполюбовногобудь… УтЂшьменя! Вишь нашанужда каковакругомъ стоитъ» –произнесъвладыка Іоасафсъ поразительнойнЂжностьючеловЂка, постояннострогаго –знаменательнагоорла вдругъиздавшагоголосъ тихойи кроткой горлицы»8(підкресленонами. – В.С.). Такаметаморфоза– орел раптомстає ніжноюгорлицею – дещонесподіваноактуалізуючистарокиївськийобраз горлиці– невістки ізвідомої грамотиВолодимираМономаха, вконтекстіхарактеристикиЙоасафа Горленказагострює увагуна витокахдивовижноїсили впливуособистостівладики наприсутніх уцеркві, коливін «выдвинулсяна серединухрама тЂснимыйи невозмутимый, словно Евангельскийкокошъ простертымикрыльями досягаяближнихъ идальнихъ. Солнце, уже перейдяв полдень, наклонноюполосою лучейврывалось възападныя дверии широко стлаласьполоса по церковномупомосту у самыхъсвятительскихъногъ. Онъ шелъкъ дверямъ, своими орлинымизЂницами осЂняяцерковь…»9.
Урочистістьподії, коливладика вінчаєРоя, а той, приймаючисвятий вінець, почуваєтьсятак, «словносъ церковью, а не съ невЂстоювЂнчался», всіляко підкреслюється:і сонячнимосяяням, і елементаминатюрмортув контрастнійкольоровійгамі. Так, нимє, наприклад, опис одягу, зображенняособливих уньому відзнакпреосвященногоЙоасафа, що«разоблаченныйотъ всЂхъархіерейскихъодеждъ, въ клобукЂи въ черноймонашескоймантіи, съ однойсіяющей панагiеюна груди стоялъна предъ алтарномвозвышенiи, чтозовется «солея»и никЂмъ неподдерживаемыйи не окружаемый, сдавши изъ рукъсвой высокiйжезл, онъ обЂимируками благословлялъстремившихсякъ нему людей».Владика промовляєдо людей своєСлово, котре, як відомо, булочи не найулюбленішимжанром йогояк письменника.При цьому святительвсіляко уникавхарактерногодля творівінших проповідниківтого часу вихвалянняможновладців10, бо бачив силуне у владі тагрошах, а в служіннідобру, справедливості.Яскравим прикладомтакого служінняпрогресивнимпочинаннямбув він сам: знаною є йогоцерковнобудівнадіяльність, турбота пророзвиток освіти, яка, як і у ДмитраТуптала, реалізуваласяу заснуванніХарківськогоколегіуму таперших шкілна російській(в даному разі– білгородській)землі, у перенесеннів російськуосвіту найкращихтрадиційстарокиївськоїшколи та здобутківКиєво-Могилянськоїакадемії. Тутдоречним булоб проаналізуватинаведеніН.Д. Жеваховим«Данные длясужденія объобъемЂ научнойлюбознательностиІоасафа Горленка»11.Віднайденіпісля смертіГорленка книгисвідчать прошироке колобогословськихінтересів:історію Церкви, літургіку, тлумаченняСвятого Письма, церковнекрасномовство, полемічнебогослов’я.Але ця допитливість,і на цьому тежроблять наголосдослідники– професор А.Лебедєв таН. Жевахов, необмежуваласябогословськимипроблемами, а розповсюджуваласяна інші сферилюдських знань.
Одназ-поміж них, можливо, й ненайголовніша, але й далеконе другорядна,– це краснеписьменство.Слова, послання, подорожнінотатки, щоденник, проповіді (їхвіднайденопоки що тільки2 – за 1742 і 1743 рр.), епісолографія, поезія, подорожнізаписи та щоденниковізамітки, автобіографія«Путешествіев свЂтЂ семгрЂшника Іоасафа, игумена Мгарского», драма великодньогоциклу «Браньчестныхъ седмидобродЂтелейз седми грЂхамисмертными…»– ці твори давномають статиокрасою всьогослов’янськогописьменства.Водночас вони, залишаючисьмалознанимисучасним читачам, не працюютьна потугузапрограмованихможливостей.
Драму«Брань честныхъседми добродЂтелейз седми грЂхамисмертными…», написану святителемще в 1737-му році, а видану в Києвіаж у 1892-му, ДмитроЧижевськийназиває своєріднимепосом, притому наголошуючи, що на суцільнийсвітський епосукраїнськебароко неспромоглося..12
«Браньчестныхъ седмидобродЂтелейз седми грЂхамисмертными…»– це, за визначеннямД. Чижевського, поема. Поемамайже на 1000 віршованихрядків, якаскладаєтьсязі вступу, епілогута восьми пісень.В основі творулежить традиційнийдля бароковогописьменствамотив протистояннясвітла і темряви: мотив боротьбимандрівноїлюдини із гріхамиза допомогоючеснот. За Людськев Людині змагаєтьсядобре і зле, світло і темрява, гріхи і достоїнства.Війна точитьсязапекла інепримирима, зображена вонав символічнихкартинах:
Начашаже строїтисьтак: з войскомод востока
СтаДобродітельвельми мужествомвисока,
Авразі од западазіло многолюдні,
Обачемалодушні іко брані трудні.
Розвитокдії у драміпов’язанийіз святамипротягом календарногороку, тому природнобуло б чекативикористаннякалендарно-обрядовоїпоезії у творі.Залишаєтьсязапитанням, чому ЙоасафГорленко, який(за свідченнямГригорія Сковороди)був аматоромукраїнськоїнародної пісні, не використавфольклор усвоєму найзначнішомутворі. Натомістьу тексті драми– і в цьому полягаєодна з її особливостей– широко використанолисти. Так, листадо Бога пишутьсім Добродітелей, пише листа іІван Богослов, а Добродітельвиголошуєпо-бароковомурозцвіченупромову досвоїх воїнів:
Вождьлюбви, огньлюбовний
Вержив обоз той гріховнийю
Ти, поснику, легкийвою,
Візьмикротость зособою.
Ударітеі спаліте,
Врагав пепел обратіте!
Богз вами, кріпкийв брані,
Севам хрест взащіту данній.
ВоБозі возмагайте,
Врагапобіждайте!
Автормайстернопоказує, як влюдській душіточиться невпиннаборотьба доброгоі злого начал, ця боротьбапостає як смертельнийбій між ворожимивійськами. Зодного боку, виступає царицяГордість зісвоїми полковникамиЛакомством, Блудом, Заздрістю, Ненаситністю, Злістю та Лінню.На боротьбуз цією хижоюгвардією виходитьцариця Смирінняз воєначальникамиМилосердям, Цнотою, Любов’ю, Постом, Покороюта Набожністю.У драмі теж маємісце характернадля бароковоїлітературиілюзорнадостовірністьтого, що діється,і досягаєтьсявона широкимвикористаннямреалій тогочасногонародного тавійськовогопобуту. ОстаннюД. Чижевськийкваліфікуєяк модернувійськовулексику («батальйон, шлем, армата»та ін.). Тут можнавиокремититакож елементиукраїнськоїлексики: «ланцюжок, дошкуляти, втікати, обмеження, корогви» таін. Загалом жепоема написанарізними розмірамиі переважноцерковнослов’янськоюмовою, хочаелементи українськоїмови займаютьдосить поважнемісце. Вонивідіграютьдалеко не останнюроль у динаміцірозвитку подій: боротьба «честныхъседми добродЂтелейз седми грЂхамисмертными»завершуєтьсятим, що перемагаєдобро і світло,і людина-полоненикзвільняєтьсяз пекла за допомогоюперсоніфікованогоСлова Божого.
СловоБоже, відшліфованеу блискучихпромовах, булочи не найулюбленішимжанром святителя.Живе СловоЙоасафа Горленкадоносять йогощоденниковізаписки, якізберіг ІлляКвітка, увівшиїх до першоїчастини своготвору під назвою«Житие преосвященнагоепископаБЂлоградскагоІоасафа Горленка, изЪ собственноручныхЪего записокЪи достовЂрныхЪпоказаній».Визнані заавтентичні, за найбільшповні і достовірні13з-посеред цілогоряду інших, щоденниковізаписки ЙоасафаГорленка, складаючисерцевинупершої частиниКвітчиноготвору, дозволяютьнаблизитисядо алгоритмуіндивідуальногобачення світуі – це є в нихвизначальним– баченнясподвижникомсебе самогоу ньому. У цьомупрагненні досамоусвідомлення, до самототожностісвятительЙоасаф Горленкодивовижноблизький доДмитра ТупталаРостовського,«Діаріуш абоденні записки»котрого таксамо розкриваєдосі незнаніграні талантумислителя –філософа, патріота.
Чудеснісни, видіння, зафіксованіЙоасафом Горленком, сьогодні можутьбути прочитаніяк блискучібарокові міні-новели, в котрих крізьпризму ірреальногопроступаєцілком достовірнийунікум одержимоїневсипущоюдуховною працеюта моральнимсамовдосконаленнямлюдини. Як ійого великийпопередникДмитро ТупталоРостовський, Йоасаф Горленкопрагнув максимальнозреалізуватизакладаючисвій талантза призначенням, невтомно закладаючишколи, церкви, допомагаючибідним, боронячиістину, потерпаючи(як і Туптало)від того, щобачив на земліросійській:«въ какомъзапустенЂнiибыли церквиБожiи чрезънерадЂнiе нЂкоторыхъизъ служителейея».