Реферат на тему:
Німецька окупація України: пограбування мирного населення та відносини з євреями
Розграбування окупантами національних багатств України
Всеохоплююче і нічим не приховане пограбування окупованих територій СРСР – такою була економічна мета гітлерівців, яку й відображала їх звіряча політика. «В основному, — говорив Гітлер на нараді 16 липня 1941 року, — справа зводиться до освоєння величезного пирога з тим, щоб ми, по-перше, оволоділи ним, по-друге, управляли, по-третє, експлуатували». Конкретна програма пограбування загарбаних районів СРСР була викладена в документах «зеленої папки» — у розроблених під керівництвом Герінга «Директивах по керівництву економікою в новоокупованих східних областях». Виступаючи на нараді рейхскомісарів і представників військового командування, Герінг цинічно сформулював економічну політику німецького уряду на Сході так: «Я маю намір грабувати, і саме ефективно».
Грабунок розпочався з перших же днів війни. Він відбувався скрізь, де тільки не ступала нога німецького окупанта. Вилучали і вивозили до Німеччини матеріальні і культурні цінності України, устаткування підприємств, промислову сировину, метал та інше майно, яке не встигли або не змогли взяти з собою евакуйовані в східні райони колективи заводів, фабрик, інститутів. Так, з Макіївки, Горлівки, Єнакієво, Костянтинівни, Маріуполя окупанти вивезли до Німеччини більшу частину устаткування підприємств. Вивезені були тисячі тонн нікопольської та криворізької руди. Загарбники тягли все, що тільки становило цінність. У листопаді 1941 року румунський уряд включив у воєнні трофеї все устаткування фабрик і заводів, культурні та історичні цінності, а також обладнання навчальних закладів. Вже 21 лютого 1942 року в секретній доповідній записці румунському урядові губернатор «Трансністрії» повідомляв, що з Одеси відправлено 11 899 вагонів майна.
Об’єктом особливого інтересу гітлерівців стали культурні цінності України. 3 жовтня 1941 року рейхсміністр Розенберг дав Еріху Коху директиву взяти на облік усі цінні фонди музеїв, бібліотек та інших закладів культури для відправки їх до Німеччини.
Окупанти по варварському розграбували вікові культурні цінності українського народу. У листопаді 1941 року вони наклали свою брудну лапу на Успенський собор Києво-Печерської лаври, збудованої в ХІ столітті: спочатку вивезли золото, ікони, коштовні ризи, потім висадили в повітря цю унікальну пам’ятку архітектури. Зазнав пограбування і Софійський собор – стародавній свідок культури слов’янських народів — звідси було вивезено 14 фресок ХІІ століття. Нацисти викрали багатющу колекцію вишивок ХVІІІ, ХІХ і ХХ століть, велику колекцію народних костюмів, 11420 експонатів художньо-промислового відділу історичного музею, 5384 твори живопису, графіки і всі експонати з відділу зброї у кількості 4000 предметів. З музею російського мистецтва разом з іншими експонатами окупанти вивезли надзвичайно цінну колекцію російських ікон. З 41 тис. творів, що зберігались в музеї українського мистецтва, лишилось тільки 1900.
З книжкових фондів київських бібліотек гітлерівці забрали понад 4 млн. книг. Так, у бібліотеці АН УРСР вони вкрали рідкісні рукописи перської, абіссінської, китайської писемності, російські і українські літописи, примірники книг першодрукаря Івана Федорова, рідкісні видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка.
У Харкові з бібліотеки ім. Короленка окупанти відібрали кільки тисяч цінних книг, а з картинної галереї – кілька сотень картин. Були також пограбовані бібліотеки, музеї та культурні заклади інших міст.
Так само організовано окупанти грабували населення міст і сіл України. 16 серпня 1941 року генерал-фельдмаршал фон Рундштедт наказав конфіскувати все золото, що є в жителів окупованих областей. Потім німецьке військове командування видало ряд наказів, якими зобов’язувало здавати в поліцію та польові комендатури теплі та постільні речі, посуд, ножі, виделки, ложки, каструлі тощо. Людей попереджали, що невиконання цих наказів розглядатиметься як саботаж і винних буде суворо покарано.
Щоб одягти свою армію, загарбники виявляли особливий інтерес до теплого одягу. У додатку до спеціального наказу оперативного відділу генерального штабу німецької армії була така інструкція: «Необхідно через примусове оподаткування населення захоплених областей будь-якими способами добувати одяг. Насамперед треба забирати вовняні і шкіряні…»проте примусово оподатковане населення не дуже поспішало одягати загарбників. І тоді німецькі власті змушені були вдатись до надзвичайних заходів на зразок наказу управи Дніпропетровська, яка 12 січня 1942 року зобов’язала жителів міста негайно здати всі теплі речі, погрожуючи, що порушників буде покарано а речі конфісковано. Нарешті, крім організованого грабунку, що його проводила німецька влада, повсякчас і скрізь грабували людей солдати і офіцери німецької армії. Цієї сваволі німецьке командування не тільки не засуджувало, а, навпаки, всіляко заохочувало. Воно узаконило мародерство в своїй армії, щоб викликати інтерес до війни своєї армії. Окупанти вдирались до квартир, забирали все, що потрапляло під руки. Цих бандитських наскоків було стільки, що зареєструвати їх просто неможливо. Так, тільки в одному невеликому місті Ізюм Харківської області відмічено понад 5180 випадків пограбування жителів.
Як бачимо, грабунок в усіх випадках – організованих і неорганізованих – був основним змістом так званої економічної політики загарбників на окупованій території в перші місяці війни. Пограбуванням розв’язувались і завдання стратегічні: оскільки згодом східні області мали перетворитись в аграрні придатки рейху, вивезення устаткування підприємств стало початком задуманої Гітлером деіндустріалізації цих областей, в тому числі і України. Деіндустріалізація повинна була, з одного боку, звільнити німецьку промисловість від конкуренції, створити на Сході гостру потребу в промислових товарах і, отже, забезпечити німецьким фабрикантам вигідний ринок збуту; з другого – її завдання полягало в тому, щоб запобігти політично небажаній для загарбників концентрації робітників у промислових центрах окупованих територій.
Однак у міру того, як «блискавична» війна набирала все більш затяжного характеру, окупанти змушені були змінити свої плани. Збираючи устаткування, яке ще подекуди залишилось на підприємствах, загарбники почали відбудовувати окремі цехи, щоб якось забезпечити першочергові потреби своєї армії. З кінця 1941 року вийшов цілий ряд директив з вимогами збільшити на окупованій території виробництво текстильних, шкіряних виробів та інших товарів для армії. Ряд неевакуйованих заводів та фабрик України німецький уряд віддав німецьким промисловцям, зокрема концерну Герінга.
Намагаючись хоч в якійсь мірі пустити в хід підприємства, а також відбудувати залізниці та інші стратегічні об’єкти, гітлерівці, як правило, використовували дармову робочу силу військовополонених, а також цивільне населення, яких змушували працювати під страхом смерті.
5 березня 1941 року рейхсміністр Розенберг підписав розпорядження про обов’язкове запровадження для всіх жителів окупованих східних областей так званої трудової повинності, причому ухиляння від неї каралось «тюрмою чи каторжними роботами».
Щоб узяти на облік всіх працездатних, окупаційна влада скрізь запровадила обов’язкову реєстрацію населення на біржах праці. За неявку на реєстрацію людей жорстоко карали.
Скрізь створювали так звані «трудові табори». Так, 23 січня 1942 року районні управи Чернігівської області дістали наказ від міжрайонної управи створити спеціальні табори і послати туди всіх, хто ухиляється від трудової повинності. Тут арештовані мали використовуватися на різних роботах і утримуватись власним коштом.
Населення міст голодувало. Шукаючи продуктів, жителі міст вирушали в села. Проте й тут їх переслідували окупанти. Більше того, коли люди, вимінявши у селян на речі якісь продукти, повертались додому, на околицях міст їх затримували спеціальні поліцейські загони, і відбирали в них наміняне.
Базари дозволялись тільки в певні дні і години, причому асортимент товарів всіляко обмежувався. Так, польовий комендант м. Ніжина 1 травня 1942 року спеціальним наказом заборонив продавати на базарі м’ясо, жири, картоплю, крупи, пшоно, молоко, масло, сир, яйця та деякі інші продукти. Окупанти ставили при цьому цілком певну мету: не допустити, щоб із сіл зникали продукти, які мали бути вилучені для відправки в Німеччину.
Такими ж нещадними були гітлерівці і до сільського населення. Правда тут виявились певні особливості. Якщо городян просто прирікали на голодну смерть, щоб звільнити рейх від «зайвих їдців», то селяни мусили цей самий рейх годувати. Як не раз підкреслював Еріх Кох, завдання рейхскомісаріату полягало в тому, щоб забезпечити харчуванням німецьку армію і постачання продуктів Німеччині. Одноразовим пограбуванням сіл це завдання не можна було розв’язати, особливо після того, як війна стала затяжною. Треба було примусити селян виростити новий урожай, нову худобу. Крім того, село стало для загарбників своєрідним резервуаром, звідки вони черпали робочу силу для бауерів та промисловців Німеччини. Доводилось думати і про збереження певної кількості «рабів» для майбутніх колонізаторів. Для українського села політика батога і пряника, яку проводили гітлерівці, була не нова, щось схоже в них вже було за радянської влади. Селяни повернулись до звичного життя в постійному страху.
Спочатку окупації гітлерівці мали намір ліквідувати колгоспи і створили замість них як великі господарства «общинні господарства» та «державні маєтності» так і дрібні. Це було те ж що і колгоспи, оскільки Гітлеру сподобався винахід Сталіна.
Окупанти запровадили рабсько-кріпосницьку працю в своїх господарствах. Селян примушували працювати з ранку до смеркання, погрожуючи штрафами, тілесними покараннями і навіть смертю. Їх жорстоко карали за невихід на роботу. Так, в Полтавській області за це карали канчуками і штрафом до 1000 карбованців. У Харківській області влітку 1942 року, під час збирання врожаю, за невихід на роботу перший раз попереджали, вдруге – сікли батогами, втретє – палили хату, а вчетверте — розстрілювали всю сім’ю. У Вінницькій області тих, хто не виходив з якихось причин на роботу, викликали в сільську управу і прилюдно сікли різками. У селі Кожанка Київської області комендант запріг місцевого жителя Петра Левищенка у віз і їздив на ньому по селу.
Про ступінь сваволі, яка панувала в окупованих селах, свідчить, наприклад, розпорядження ярунського гебітскомісара Житомирської області від 29 квітня 1942 року: «За непокору старості, голові общинного господарства і бригадирам, за невихід на роботу і погане ставлення до роботи кожний поліцай має право при першому ж випадку на місці відстьобати винного канчуком. Коли ж хто-небудь не підкориться вдруге, то треба повідомити мені прізвище і я дозволю повісити винного».
Праця була справді рабською. Бракувало тяглової сили, і весною 1942 року німецька влада дала вказівку проводити сільськогосподарські роботи з максимальним використанням людської сили. У багатьох районах України поля скопували лопатами і засівали вручну. У селах Балабоне і Царицин Кут Запорізької області в плуги впрягали по 8 чоловік та жінок і примушували їх орати землю. В селі Власівка Харківської області сівалку тягло 10 чоловік, борону – двоє. Так і орали, і сіяли, і боронували в багатьох місцях України. Такий був «новий порядок» на українському селі.
Не припинялося, звичайно, систематичне пограбування сіл. Захопивши той чи інший населений пункт, гітлерівці конфісковували продукти харчування як у колгоспів, так і в населення. При найменшому опорі окупанти застосовували зброю. Слідом за першим ешелоном нацистських військ входили нові, і грабунок, безчинства розпочинались знову. Так було скрізь, куди ступала нога загарбника.--PAGE_BREAK--
Окупанти розоряли селян непосильними податками. Єдиних норм не існувало, тому податки були різні. А 27 січня 1942 року спеціальним розпорядженням рейхскомісаріату України був встановлений податок на собак – по 50 карбованців на рік за кожного.
Вдаючись до драконівських заходів, нацисти намагалися вивезти з України все, що тільки могли. Наприкінці 1942 року Еріх Кох хвальковито заявив, що чотирьохсоттисячний поїзд з українськими продуктами пересік кордон рейху. Ще одна сторінка «нового порядку» — вивіз працездатного населення з України на роботу до Німеччини. Лютими заходами мисливцям за рабами вдалося протягом 1941-1942 років вивезти з України 714 тисяч чоловік. Людей перевозили в товарних вагонах під посиленою охороною. У Німеччині прибулих збирали в так званих розподільних таборах. Сюди приїжджали німецькі промисловці і відбирали собі потрібних робітників. Картина відбору нагадувала невільницькі ринки рабовласницької епохи.
Страшних мук довелось зазнати тим, кого вивезли в Німеччину. Їх нещадно експлуатували, били, морили голодом, з них знущались.
Стогін вигнаних у Німеччину невільників долітав до України, посилюючи ненависть до поневолювачів. Кожному ставало ясно, що нацизм прирікає Україну до загибелі і вимирання. Немов гігантський спрут, гітлерівці висмоктували останні соки з України – по хижацькому грабували її і вивозили в Німеччину національне багатство і особисте майно українців, виганяли в неволю молодь, запровадили рабську працю і нещадно експлуатували місцеве населення, знищували військовополонених і ув’язнених концтаборів. Українському народові загрожувало поголовне знищення, тому він піднявся з колін, підняв голову, подивився ворогу у його нещадні очі і, з новою силою включився в боротьбу. Це була не просто боротьба, це була боротьба на смерть. І ворог не витримав такого напору, і ми тепер, завдяки подвигам наших співвітчизників можемо жити не як раби, а як вільні громадяни молодої демократичної держава під гордою назвою Україна.
Геноцид проти єврейського народу
Самими страшними і найбільш численними злочинами були злодіяння, задумані і здійснені нацистами проти євреїв. В 1933 році в Німеччині налічувалось близько 500 000 євреїв. Всі вони в загальному, досягли успіху і це викликало заздрість частини німців. Те що євреїв було мало, робило їх безпечними, але, в той же час, їх було достатньо, щоб зображати євреїв як загрозу.
Як говорив Роберт Лей, «другою таємною зброєю Німеччини є антисемітизм, тому що, якщо він буде систематично проводитись Німеччиною, він стане проблемою загального значення, з якою змушені будуть рахуватись і всі інші народи».
Голокост – самий найбільший в історії геноцид. Він не може перетворитись в виклад того, де, коли, скільки людей загинуло. Це, перш за все, людська трагедія.
Коли мова заходить про голокост, я намагаюсь уявити, про що думали в останню хвилину життя ці нещасні. Може, вони молились, може, проклинали катів. А можливо, вони звертались до нас, до нащадків, щоб ми ніколи не забули, в ім’я справедливості, це масове знищення.
А почалась ця боротьба між німцями та євреями, як свідчать(так вважає частина євреїв) єврейські джерела, так:
Всім відомо, що Яаків купив первородство у свого брата Ейсава. Після смерті їхнього батька Іцхака, Яаків був проголошений законним спадкоємцем. З цього часу і розпочинається ворогування між братами.
Існує передбачення, що відбудеться три конфлікти між нащадками Яакова – євреями та нащадками Ейсава – амалекитянами. Перший конфлікт відбувся, коли амалекитяни напали на євреїв при виході із Єгипту. Іудеї розгромили амалекитян, але з доброти своєї подарували на добу життя їхньому царю. Цар за ніч продовжив свій рід з однією з наложниць.
Аман – радник перського царя Ахашвероша був нащадком тих самих амалекитян, які бажали знищити всіх євреїв. Але його планам помішала Естер – любима дружина перського царя.
В священному тексті «Мегілат Естер» говориться: «І в укріпленні Шушан, повбивали іудеї, п’ятсот чоловік, десятьох синів Амана… І сказав цар цариці Естер: «У тебе є бажання? Скажи мені і буде воно виконане». І сказала Естер: Якщо Ваша ласка, то нехай завтра дозволено буде іудеям… діяти по наказу сьогоднішнього дня, і десятьох синів Амана нехай повісять на деревах».
Не одне покоління дослідників не могли зрозуміти, для чого Естер просить дозволу повісити синів Амана другий раз. Виявилось (як гадають ), що в тексті «Мегілат Естер» і ховається розгадка.
Відомо, що в івриті кожна буква має своє числове значення. Чотири букви другого розміру відповідають по християнському календарю 1946 рокові. Рік Нюрнбергського процесу. Це і є третій конфлікт нащадків Яакова з амалекитянами.
Те «завтра» — є 16 жовтня 1946 року. В цей день було повішені нацистські кати після Нюрнбергського процесу.
Є ще один доказ, що нацисти – нащадки Далека. Документ, складений в Vстолітті, говорить: «є триста князів Німеччини… Небезпека настане тоді, коли вони об’єднаються».
Вестфальський мир розбив Німеччину якраз на 300 князівств. Бісмарк в 1871 році об’єднав ці 300 князівств в імперію, яка й поставила завдання знищити євреїв.
Така, як вважають деякі дослідники, є історія виникнення і завершення боротьби євреїв за життя свого народу. Як бачимо нацисти відіграють тут не останню роль. І тому, саме вони були антисемітами.
Антисемітизм також справедливо називався «лабораторією терору». Гетто завжди слугували місцем, де проводились перші досліди різних методів терору. Єврейська власність першою підлягала конфіскації, а потім аналогічні методи широко вводились на практиці проти інших народів. Винищення євреїв дало німцям можливість набити руку для таких же дій з іншими.
Переслідування були направлені не проти конкретних євреїв, не тому, що той чи інший єврей був поганим громадянином чи не мав популярності. Малось на увазі знищення всього єврейського народу, — це було самоціллю, засобом для підготовки до війни і повинно було бути уроком для переможених народів.
Змова чи загальний план знищення євреїв проводився так методично і з такою точністю, що, не дивлячись на поразку Німеччини і розгром нацизму, ця мета гітлерівців в основному була здійснена.
Із 9 600 000 євреїв, які проживали на території Європи, 5 700 000 євреїв зникли з країн, де вони жили раніше. Історія не знає злочинів, які б були спрямовані одночасно проти такої маси людей, злочинів, здійснених з такою жорстокістю.
15 вересня 1935 року були видані жорстокі нюрнбергські декрети.
Євреї зганялись в гетто і їх змушували до каторжної праці; їх позбавляли можливості займатися своєю професією; їхня власність конфісковувалась; любі прояви культурного життя, школи, театр їм заборонялись і СД зобов’язували слідкувати за ними.
Антисемітська політика гітлерівців була сформована в пункті 4 партійної програми НСДАП, де говорилось:
«Тільки представник раси може бути громадянином, а представником раси може бути тільки той, в кому тече німецька кров, незалежно від віри. Тому, ні один єврей не може бути представником раси».
В рапорті бригаденфюрера СС Шталекера Гімлеру від 1942 року говориться: « Антисемітські сили штовхались на єврейські погроми з перших годин захоплення території, хоча ця справа виявилась важко здійсненною.
Дотримуючись наших вказівок, поліція безпеки вирішила вирішити єврейське питання найрішучішим способом і любими засобами.
Однак було вирішено, щоб чиновники поліції не з’являлись на сцені одразу, в крайньому разі на початку, оскільки жорстокість заходів могла б збурити навіть німецьких людей. Потрібно організувати справу таким чином, щоб довести світу, що це здійснило саме місцеве населення».
Звичайно, всім зрозуміло, що ці «виступи» були організовані владою та нацистською партією.
Синагоги були об’єктом особливої жорстокості.
10 листопада 1938 року був виданий наказ: «По наказу группенфюрера всі єврейські синагоги повинні бути зірвані або спалені… Ці операції повинні бути проведені людьми в штатському одязі… Про виконання цього наказу – доповісти».
Влітку 1941 року були розроблені плани «повного вирішення» єврейського питання в Європі. Це «повне вирішення» означало знищення всіх євреїв, які, згідно з Гітлером, на початку 1939 року були причиною війни. Для введення в життя цієї політики був організований спеціальний відділ гестапо, яким керував Адольф Ейхман, начальник відділу Б-4.
План знищення євреїв був розроблений одразу ж після нападу на СРСР. Ейнзатцгрупи – поліція безпеки і СД, створені для того, щоб зламати спротив місцевого населення, яке було в тилу німецьких армій, отримало нове завдання – знищити всіх євреїв у цих регіонах. Ці спеціальні загони СС діяли незалежно від німецьких збройних сил.
Обдуманий і систематичний характер переслідувань євреїв найкраще розкриває бригадний генерал СС Штроп: «…Систематичне знищення євреїв в концентраційних таборах було другою частиною «повного вирішення проблеми», яке мало вираження в тому, що з усієї окупованої Європи нацисти зганяли євреїв в концентраційні табори. Їхній фізичний стан вирішував для них питання життя та смерті. Всіх, хто міг працювати, використовували для рабської праці в таборах, всі неспроможні фізично працювати – знищувались в газових камерах, після чого їхні трупи спалювались. Для цієї місії були спеціально виділені деякі концентраційні табори, наприклад Треблянка та Освенцим.»
Рудольф Гесс, генерал військ СС та СА, під час допиту на Нюрнбергському процесі так описував поводження з євреями: «В’язнів проганяли мимо одного з лікарів, який тут же на місці, поки вони проходили повз нього, приймав рішення відносно їхньої працездатності. Працездатні в’язні залишались в таборі, інших негайно направляли на знищення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Малі діти одразу знищувались, оскільки вони не могли працювати». В деяких таборах знищення, люди знали, що йдуть на смерть, в інших – ні. Їм, наприклад, могли говорити, що потрібно пройти медичний огляд тощо.
Процес знищення Гесс описував так: «На вбивство людей в газових камерах зазвичай потрібно від 3 до 15 хвилин в залежності від погодних умов. Ми знали, коли люди помирали, оскільки зі смертю закінчувались їхні крики. Перед тим як відкрити двері і подивитись, ми зазвичай вичікували пів години. Після того як тіла виносили з камер, наші спеціальні команди знімали з них каблучки і витягували золото з зубів».
Побиття, голод, знущання і вбивства були звичайним явищем. В’язні підвергались жорстоким експериментам. Випробовували витривалість тіл до перепадів температури. Так, людей поміщали в холодну воду і чекали, поки температура їх тіл не досягне 28 градусів по Цельсію, після чого вини одразу помирали. Інші експерименти являли собою досліди по дослідженню виживання на великих висотах, коли жертву поміщали в камеру з пониженим тиском, досліди, з метою виявлення, скільки часу піддослідний протримається в льодяній воді, досліди з отруйними кулями, з заразними хворобами, досліди по стерилізації жінок і чоловіків рентгенівським промінням і іншими методами.
Скрізь роз’їжджали спеціально створені групи осіб, які розшукували євреїв для так званого «остаточного вирішення» питання.
Жінок, перед тим як вбити, обстригали, і це волосся відправляли в Німеччину, де вони використовувались для виготовлення матраців. Одяг, особисті речі вбитих євреїв, теж забирались і відправлялись в спеціальні відділи для подальшого розподілу. Після кремації трупів попіл теж використовувався як добриво, а в деяких випадках робились спроби використати жир людини для виробництва мила, призначеного для продажу. Зберігся рецепт такого мила:
10-12 фунтів жиру.
10 літрів води.
1000 грамів розчину натрона для твердого мила або
1000 грамів каліумоксида для рідкого мила і 1 пригоршня соди.
Варити в котлі три години. Добавити повну пригоршню солі, ще трохи поварити і залишити загускнути. Тверду масу зняти, розрізати і знову варити ще до двох годин з 1-2 літрами води.
Вилити в плоскі миски і залишити до повного затвердіння.
Розрізати на куски.
Щоб позбавитись неприємного запаху, можна добавляти в мило перед загусканням речовину для запаху.
Таким чином, гітлерівська Німеччина намагалась не просто так знищувати, а й отримувати користь а не тільки насолоду. І якби Німеччина не програла війну то таке добриво, мило та інші речі були б повсякденними речами німців-колонізаторів. І це б ними вважалось правильним. Тому перемога над гітлерівськими посіпаками і катами є найбільшою перемогою за всю історію існування Землі та людей. І в цій перемозі найактивнішу участь взяла держава якої вже нема на політичній карті світу, але її дуже багато людей пам’ятають – ця держава називалась СРСР. А оскільки в цей союз входила й теперішня Україна, то ця перемога є заслугою й цієї, ще поки що молодої держави. І не потрібно забувати ці страшні уроки війни, оскільки хто не знає минулого – той не бачитиме майбутнього. Потрібно знати і робити висновки задля миру у всьому світі. А ще потрібно діяти. Діяти в ім’я тих, хто загинув у цій кривавій і жорстокій війні. Тих, кого вбили, вже не повернути. Але пам’ять про них повинна жити вічно.
Йосиф Гофман з цього приводу писав: «Для тріумфу зла достатньо невтручання хорошої людини. Якщо щось нас і згубить – це наше невтручання, бездушність до власної долі. Не будемо бездушними!»