Методи лінгвістичних досліджень.Описовий метод. Порівняльно-історичний метод

1

Реферат на тему

Методи лінгвістичних досліджень.

Описовий метод. Порівняльно-історичний метод

ПЛАН

1. Поняття про методи наукового дослідження

2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу

3. Описовий метод

4. Порівняльно-історичний метод

5. Використана література.

Однією з ключових проблем загального мовознав-ства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання повинна мати поряд з обєктом і предметом вивчення певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме-тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро-воджується відкриттям нового методу дослідження. Кожен метод виділяє той аспект мови як обєкта дос-лідження, який визначається найважливішим у цій теорії мови

1. Поняття про методи наукового дослідження

Метод (від грец. methodos «шлях дослідження, пізнання») -- систе-ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич-ного і практичного освоєння дійсності.

¹Методологія (від метод і грец. logos «слово, вчення») -- 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її обєк-та. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.

Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спе-ціально-науковому (що стосується окремої галузі нау-ки -- фізики, хімії, математики, історії, літерату-рознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збіга-ється зі значенням терміна методика.

У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в звязку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сут-ності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.

У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (матема-тичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні мето-ди та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вив-чення споріднених мов. Його метою є відкриття зако-номірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної орга-нізації мови.

Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тіс-ному звязку із загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом. Філософська методо-логія виростає з філософської теорії, світогляду; вона є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вив-чати, і рекомендує конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію і свою ме-тодологію -- вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія звязку з теорією і з мето-дологією конкретної науки, через що звязок між філо-софською методологією і спеціальними методами пев-ної науки не є прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує філософську і конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються випадки, коли, прикриваючись правильними загальнометодологічними положеннями, вчений може буду-вати антинаукові теорії шляхом використання хиб-них методів. Як приклад можна навести палеонтоло-гічний метод М. Я. Марра. Заперечуючи порівняльно-історичний метод як ненауковий, Марр запропонував замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мо-вах чотирьох елементів (сал, йон, бер, рош), від яких ніби-то утворені всі слова. Внаслідок такого «наукового» під-ходу були витворені фантастичні етимології слів і тео-ретичні міфи.

Роль спеціально-наукових методів у розвитку кон-кретних наук є надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки повязують з появою мето-ду. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виник-нення науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала обєктом наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому Римі, Давній Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді, коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тоб-то в першій чверті XIX ст. Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як правило, повязують із виникненням нового (власного) методу, бо саме ме-тод формує підходи до аналізу фактів. Так, порів-няльно-історичне мовознавство повязане з порівняль-но-історичним методом, структурне -- зі структурним, психолінгвістика -- зі спеціальними психолінгвіс-тичними методами, лінгвогеографія -- з ареальним ме-тодом. Переважання відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди пере-буває в тісному звязку з теорією (можна стверджу-вати про існування єдності «метод -- теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом ство-рюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових методів.

Кожен спеціальний дослідницький метод втілюєть-ся в певну систему логічних дій ученого, стандартизо-ваних прийомів збору, обробки й узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М. Головіна, якщо метод -- це шлях, який прокладають до істини, то методика -- інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.

2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу

У дослідженні мовних фактів використовують за-гальнонаукові методики дослідження -- індукцію і де-дукцію, аналіз і синтез.

Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») -- прийом дос-лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль-татів окремих конкретних спостережень.

Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р.О. Якобсон дійшов висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести до дванад-цяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до вивчення мовних фак-тів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з розгляду одиничних обєктів, йдучи від конкрет-ного до загального.

Дедукція (лат. deductio, від deduco «відводжу, виводжу»)-- форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

В основі дедукції -- аксіома: все, що стверджується стосовно всього класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний підхід набув особ-ливого поширення в математиці. Всі теореми виво-дяться логічним шляхом за допомогою дедукції з не-великої кількості вихідних положень -- аксіом. У мо-вознавстві дедуктивний підхід необхідний, а інколи -- єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які не можна безпосередньо спостерігати, тобто у випад-ках так званого «чорного ящика», коли про певні яви-ща роблять дедуктивні висновки, правильність яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного ящика»). Саме таким чином вивча-ють, наприклад, механізм сприйняття і породження мовлення.

Із дедукцією повязане поняття гіпотези (в науці існує навіть термін гіпотпетико-дедуктпивний метод).

Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») -- спосіб пізна-вальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання, ко-ли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло а процесі дослідження; одне з можливих розвязань проблеми. Суть гіпотези полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури обєкта, форми звязків між його елементами і його експериментальній пе-ревірці. Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла перевірку. Доведена гіпо-теза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає науко-вою теорією.

За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачи-ти факти задовго до їх емпіричного відкриття. Скажі-мо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу, відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А та О й умовно названі ла-рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише дво-ма голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення системи голосних (є + А --> 5, а; є + О --> б; о + А, О --> б). Це відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 p., коли Є. Курилович виявив у памятках хет-ської мови графічні позначення особливих звуків саме у вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза під-твердилася. Серед інших можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної допов-няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську гіпотезу походження всіх слів від чотирьох елементів (сал, бер, йон, рош) та ін.

Аналіз -- мисленє або практичне розчленування цілого на частини. Синтез -- мисленє або практичне зєднання частин у ціле.

Розуміння діалектичної природи цих протилежнос-тей дає змогу визначити справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки єдність аналізу і синтезу забезпечує обєктивне, адекватне відображення дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в мовознавстві є процедура компонен-тного аналізу значень слова. Спочатку значення роз-кладають на елементарні семантичні компоненти (семи) (хлопчик -- «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка -- «людська істота» + «молода» + «жі-ноча стать»). Після встановлення сем відбувається про-цедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення аналізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено правильно (див. тему «Компонентний аналіз»).

3. Описовий метод

Найдавнішим і найпоширенішим основним мово-знавчим методом є описовий.

Описовий метод -- планомірна інвентаризація одиниць мови і по-яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре-тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за звязком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за звязком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при норматив-но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч-них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, повяза-них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо-вого аналізу (стилістична характеристика словниково-го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос-лідженні звязку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят-тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се-мантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику-ляція -- місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як за-сіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до-помагає встановити міжрівневі звязки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації -- це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх систем-них парадигматичних і синтагматичних звязків, тоб-то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методи-ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен-ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють-ся їх диференціині ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці обєднуються в різні парадигма-тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть-ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос-ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати-ка нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен-тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те-орію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен-ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше повязує мовознавство з потребами суспі-льства.

4. Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного мето-ду є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) -- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос-лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов-лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від-творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір-ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними памят-ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич-ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча-ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме-тод виник на початку XIX ст. Його основоположника-ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Пош-товхом до зародження порівняльно-історичного мо-вознавства стало знайомство з давньоіндійською мо-вою санскрит, яка буквально вразила дослідників над-звичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо-рідненість, тобто походження від одного джерела -- мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови обєднуються в сімї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер-вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож-ливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід-неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне- ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові -- сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порів-няльно-історичного мовознавства дотримуються тако-го правила: якщо кількість спільних частин слів пере-вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале-но споріднені. Дослідник, який користується порів-няльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підсте-рігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних по-рівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-діаковський етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».

Головна мета порівняльно-історичного методу -- це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину-лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк-ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит-тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером йо-го теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мов-них явищ, установлення системи відповідностей і від-хилень від них на різних рівнях, моделювання вихід-них праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історич-ного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлен-ня відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. veog, лат. novus, англ. new, нім. пей, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фоне-тичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Garten дало можливість відтворити прафор-му *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до вста-новлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] -- [а] -- [є], [г] -- [ж] --

[з], [ой] -- [ей] -- [є] -- [і], [к] -- [ц] тощо. Так зявилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розу-міють регулярні відповідності у звуках спільних за по-ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно-рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо-нетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ-ним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре-конструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції по-вязаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. miqso, рос. ручка і польськ. rqczka зі старословянським гра-фічним відтворенням цих слів м/ксо, рж.чка реконстру-ював прасловянські форми *m%so, *rQczka, пояснив фонетичне значення старословянських юсів (а, ж) як букв, що передавали носові голосні.

Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло-гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов-ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва-ти давні інфінітивні форми *kladti, *vedti, а порівняння слів горіти і жар -- корінь *gbr. Деякі вчені, наприк-лад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструк-ції розглядають як окремий метод -- історико-порів-няльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історично-го методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов-них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українсь-кій та інших словянських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто пере-ходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] (друг -- дружити -- друзі, рука -- зару-читися -- на руці тощо). Яка з цих палаталізацій ви-никла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з почат-кової форми отьць, оскільки переходу [ц] --> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному від-мінку повинен був стояти звук [к] (*отъкъ), а це озна-чає, що форма отьць (перехід [к] --> [ц]) зявилася після форми отьче (переходу [к] --> [ч]). В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [пллот] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [б] в [є] (д%дь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже да-леке і не засвідчене писемними документами, він пра-цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про-стежу ється доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індо-європейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція -- точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона-лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фор-тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом повязаний ме-тод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногене-зу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).

Використана література

1. Кодухов В. И. Общее языкознание. -- М., 1974. -- С. 202--281.

2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. -- М., 1979. -- С. 279--292, 296--307, 330--365.

3. Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников. -- М., 1973. -- 318 с.

4. Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. -- М., 1974. -- С. 157-310.

5. Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознав-стві // Методологічні питання мовознавства. -- К., 1966.