Вступ
Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .
Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р.IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т.VII), О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання, пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч.IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича. Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр XVIIст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”.
Головним завданням цієї роботи є
по-перше – визначення причин розгортання народних повстань XVI – 30-х рр.XVII ст;
по-друге — характеристика основних рис і особливостей найбільших з них;
по-третє – визначення результатів та наслідків народних повстань для подальшого ходу української історії.
Основна частина.
Причини народних повстань.
В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.
Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам. Але навіть у державних, так званих “королівських містах”, українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення — селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі — противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В IIполовині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.
В IIполовині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків — все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово-політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.
Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. В 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків “почет” на державну службу. На чолі козаків, які отримували платню з королівської казни, був поставлений старший Ян Бадовський
В 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацький полк чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку. Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту вони виступали разом. Польський уряд і шляхта реагували на зростання козацтва розгублено і нерішуче. Шляхті було важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта була не проти того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. До того ж ставлення до козаків було неоднозначним – з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого поляки, котрі вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.
Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що призвели до широкомасштабних народних повстань .
Ось основніз них:
Посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії.
Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської церковної унії.
Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби.
Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.
Козацтво стало формуватися, як окремий стан в РечіПосполитій і заявило про себе, як окрема військово-політична сила.
Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші території України.
Загострення протиріч і суперечностей між рядовими козаками «голотою» і козацькою старшиною.
У збройній боротьбі народу за своє визволення, яке почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національноїсвідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво. Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.
Найбільші козацько-селянські повстання (суспільні рухи) кінця XVI ст.
Польський уряд використовував козаків не тільки для охорони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої козаки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, що козаків настільки роздратувало, що коли на Січ прибув королівський посланець, вони його втопили в р. Дніпро.
Весною 1586 року козакизірвали татарський похід на Україну, спасли Очаків, Козлов(Євпаторію), Білгород. Турки знову погрожують війною і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ, не дозволяли вивозити припаси, а зловлених запорожців суворо карали. Та це не давало очікуваних наслідків. Навпаки, козацькі загони з‘являлися в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де бували козаки, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків. А вже в 1591 році вибухнуло значне за розміром козацько-селянське повстання, яке очолив козацький гетьман Криштоф Косинський.
Повстання під проводом К.Косинського (1591-1593).
Про Криштофа Косинського, як і про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того часу, якоїсь більш-менш повної біографії. ми знаємо лише те, що він походив із шляхетного роду, що жив на Підлящині, але, незважаючи на своє походження Косинський тісно пов‘язував свою долю з українськими козаками. У 1586 році він вже виступає як один з визначних запорізьких старшин і несе бойову службу на самісінькому низу Дніпра, стежачи за окраїнами. В 1590 році гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, разом з іншими представниками козацької старшини, одержав від короля подарування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Островський, староста білоцерківський і домігся на них грамоти від короля. Це призвело до конфлікту між К.Косинським і Я.Островським, який поступово переріс у 1591 році в збройне повстання широких мас українського народу. В грудні того ж року Косинський очолив загін козаків-реєстровиків, який штурмом оволодів Білою Церквою. Ця подія послужила сигналом для загального повстання, козаки та селяни, міська біднота громили шляхту на всій Правобережній Україні, масами стікалися до Косинського, який успішно оволодів містами Трипілля та Переяслав. Стривожені розмахом повстання феодали Речі Посполитої почали поспіхом збирати посполите рушення і рушили на Трипілля. В цей момент повстанці виявили себе добрими дипломатами. Шляхом обіцянок та відволікаючих маневрів вони приспали пильність командування карателів і незабаром останні були розпущені по домівках. Але після короткої перерви, отримавши з Росії зброю та гроші, оскільки Косинський пообіцяв царю Федору Іоановичу, що перейде з козаками на царську службу, повстання розгортається знову. Воно охопило Волинь, Поділля, Брацлавщину і Київщину і лише люта зима 1592-1593 рр. перешкодила подальшому його розгортанню. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, але й на міста. Сам Косинський очолив похід на Київ, внаслідок чого місто було обложене. Феодали Речі Посполитої почали знову формувати посполите рушення, на цей раз під Костянтиновим на Волині і набирали найманців аж у Угорщині. Очолив урядові сили князь Острозький. 2 лютого 1593 року він розбив військо Косинського під П‘ятою (тепер село Чуднівського району не Житомирщині). Між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки зобов‘язувалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю., не нападати на сусідні країни, залишатися за порогами і не чіпати маєтків князя Острозького та інших магнатів, що були під П‘ятою, видати із своїх лав селян-втікачів і шляхтичів, повернути захоплену в шляхти зброю, коней, худому, майно і дбати про те, щоб бути завжди у милості у князів і Речі Посполитої. Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства і почали готуватися до нового повстання, повернувшись на Томаківську Січ. В травні 1593 К.Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до Черкас, де обложив його гарнізон. В ході жорстокої битви Косинський загинув, а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців рушило на Київ і восени 1593 року обложили місто. Але невдовзі прийшла звістка, що кримський хан обложив Токомакську Січ і зруйнував її. Внаслідок цього прийшлося зняти облогу Києва і повертатися на Низ і будувати нову Базавлукську Січ. Але повстання не припинялося і незабаром переросло в більш значне.
Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.)
В 1594-1596 рр. розгортається нове повстання. Найвизначнішими ватажками повстанців деякі історики вважають не тільки Северине Наливайка, але й Григорія Лободу. На початку 1593 року Туреччина разом з кримським ханом починає війну з Австрією та Угорщиною. Австрійський імператор Рудольф II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки здійснили цілий ряд походів проти татар і турків. Навесні 1594 року запорожці під проводом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралося турецьке військо для походу проти Угорщини, зруйнували місто і знищили багато турків. Незалежно від запорожців влітку 1594 року рушив до Молдавії і Наливайко на чолі загону в 2000 козаків. Наливайко напав на татар, що йшли на Угорщину, розгромив їх, захопив кілька тисяч коней. Після цього походу Наливайко відіслав своїх посланців до Запорозької Січі з пропозицією дійти разом. В жовтні 1594 року Наливайко і Лобода на чолі 12 тис. війська здійснили перший похід на Молдавію. Однак, як показала подальша боротьба,Григорій Лобода, який спирався на козацьку старшину, не завжди належно та віддано підтримував С.Наливайка. Тому з повним правом можна вважати вождем повсталих С.Наливайка. Що ми про нього знаємо ?--PAGE_BREAK--
Северин Наливайко походив з сім‘ї ремісників-пушкарів із Гусятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерті батька, закатованого слугами місцевого магната О. Конецпольський він жив з матір‘ю в Острозі. В цьому великому місті жив його брат Дем‘ян – відомий український письменник та церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя і здобув загальне визнання як сміливий воїн, досвідчений керівник козаків в їх походах проти Османської Імперії, Кримського ханства, Молдавії. Як писав польський хроніст Павло П‘ясинський, Наливайко був людиною сільського походження але “доблесті надзвичайної”. Інший польський автор XVI ст. Йоахим Більський пише, що Северин Наливайко “людина надзвичайна…, до того ж прекрасний артилерист”. Певний час він служив сотником в війську князя Константина (Василя) Острозького. Навесні 1594 року за згодою цього князя він зібрав велике козацьке військо для оборони від татарського натиску. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання в Молдавії і Валахії, сприяли визвольній боротьбі народів цих князівств, яку очолив тоді Михайло Хоробрий. Повернувшись в Україну після недавнього походу Наливайко пішов повстанським шляхом Криштофа Косинького. Він посилає свої загони на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 року з‘їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань. Назабаром Брацлав було взято повстанцями, і звістка про це облетіла Правобережжя, викликаючи нові вибухи проти гнобителів, селяни і міщани проголошували себе козаками і громило магнатські та шляхетські маєтки.
Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата – Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Той самий Наливайко командував військами, які здобували Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Наливайко, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яка згодом могла стати у нагоді для боротьби проти татар і турків. Однак Річ Посполита вже завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили на Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров‘я, ведучі жорстокі бої з карателями а районах Латуня, Браїлова, Острополля, Любартова, Пилкова та ін.
Ранньої весни 1596 року Лобода під Києвом об‘єднався з загонами полковника Шаули, який повертався з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об‘єдналися. В березні 1596 року повстанці під натиском переважаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, карателі наздогнали повстанців і нав‘язали їм генеральну битву. Саме тут, в ході жорстокого бою Наливайка було поранено кулею, а М.Шаулі гарматним ядром відірвало руку, загинуло чимало повстанців. Але й Жолкевський втратив вбитими і пораненими 60 шляхтичів та 300 солдат і змушений був тимчасово припинити погоню. Він розіслав листи до уряду й магнатів, благаючи про допомогу, бо “вся Україна покозачилася”, і тому треба до кінця викоренити повстання. Отримавши численне підкріплення, Жолкевський знов погнався за повстанцями, які пішли на Київ, а потім на Переяслав та Лубни. Йдучи разом з сім‘ями, повстанці добре усвідомлювали перевагу ворожих сил, і тому хотіли прорватися до Росії, де і раніше знаходили притулок від польської шляхти, але поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області) їх наздогнали передові частини ворога. В урочищі Солониця повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорожців. Повстанці вирубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев‘яні укріплення.Потім вони поставили в декілька рядів вози, з‘єднавши їх між собою, вирили окопи, влаштували гармати. З тилу їхній табір надійно прикривали болота та річки. 16 травня 1596 року Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько 2 тижнів. Раз за разом повстанці відбивали штурми карателів, завдаючи їм великих втрат. Але ситуація з кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, провіанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір і прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці не могли. Тим часом Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. 3 червня 1596 року розпочався шалений обстріл табору, який тривав 2 дні. Від ворожої картечі загинуло понад 200 повстанців, чимало було й поранених. Це викликало розпач в таборі. В ніч на 6 червня прихильники капітуляції, в основному прибічники Г.Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, деяких інших керівників і видали їх Жолкевському, сподіваючись на мир. Але поляки зірвали переговори й зрадники увірвалися до табору і вирізали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і пішла на Січ. Самого Наливайка із його соратниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили. Однак С.Наливайка ще катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року і вождя повстання було страчено. Спочатку кат відрубав йому голову, потім четвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів над українськими повсталими не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже у 1619 році мали місце значні заворушення серед козаків та селян. Визначається значне зростання антифеодальної та визвольної боротьби українського народу, польський агент із Стамбула писав: «… Вся Русь є нам таким ворогом… що воліли б прожити тисячу років з євреями, турками, татарами, ніж один рік з ними».
Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти соціального і національно-релігійного гніту, за визволення з-під ярма шляхетської Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.
Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591-1596 років польський уряд, магнати і шляхта продовжували захоплювати українські землі, збільшувати панщину та інші повинності, закріпачувати селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVIIст. вилився насамперед в покозаченні. Селяни і міщани не визнавши над собою влади королівських старост і феодалів, відмовилися виконувати панщину та інші провинності. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 — на поч. 1616 років охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.
Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст.
Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа ІІ під Хотином в 1621 році, досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, завдяки 42-тисячному козацькому війську, уряд мусив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак і тут польська шляхта залишалась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Оскільки Туреччина зазнала поразки і небезпека війни з нею вже не загрожувала Речі Посполитій найближчим часом, було вирішено зменшити козацький реєстр до 3-5 тисяч. Це викликало нове загострення соціальних протиріч на Україні, де зростав колоніальний гніт Речі Посполитої, де посилювалася від часів Брестської унії 1596 року експансія католицизму. Трудящі маси не корилися панам, тікали на Запоріжжя, де їх радо приймали козаки. Самі запорожці, незважаючи на заборони уряду, проводили вдасну політику. Підтримуючи своїх прихильників на ханський престол, вони таким чином впливали на політичне життя Криму. Козаки на своїх “чайках” виходили в Чорне море, нападали на турецькі міста-фортеці, звільняли невільників. Їхні морські походи змушували султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. Козаки вели успішні переговори про союз з Росією, Іраном, навіть Кримським ханством і Швецією.
Повстання під приводом Марка Жмайма .
Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. В вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом з іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з м.Бара на Подніпров‘я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Преші сутички між карателями і козаками відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було передбачити, хоча полякам так і не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців. Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці під приводом Мих.Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр – 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки обирали гетьмана, але затверджувати його мав король, проживати вони мали право лише на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не за горами.
Повстання під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 — 1631 рр.)
Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи вже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою під Бахчисараєм. В 1628 році Г.Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався викоренити “своєвільне” козацтво. Це й послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого і відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А вже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тим, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, після чого їх примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали, поповнювали ряди запорозького козацтва, а під час повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий “Тарасовою ніччю”, коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків рушив на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час водбувалися заворушення, велась козацька війна проти королів, але в 1631 році повстання поступово пригасає.
Повстання під керівництвом Івана Сулими (1635 рік)
Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої і підписанням мирного договору. Після цього уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Оскільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які постійно здійснювали напади на їх володіння, погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами. Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. В середині літа 1635 року фортеця була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця була наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям і обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один – зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив із старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмана С.Жолкевського. Але вже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. В 1628 році він перший став козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крим і дістався під Перекоп. Достовірно відомо також, що римський папа Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за визволення християнських невільників з турецької неволі. Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив і план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці і швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цього вони зруйнували фортецю. Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яке тривало недовго, бо невдовзі завершилась війна у Прибалтиці і коронне військо рушило на Україну, готуючись до боїв з повстанцями. Злякавшись цього, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені. Однак боротьба триває.
Повстання 1637-1638 рр.
Невдовзі після страти І.Сулими уряд Речі Посполитої відбудував Кодак, а потім почав “очищати” реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це і стало приводом до нового повстання, керівником якого був спочатку полковник реєстровів Павло Михнович Павлюк (Бут). Це повстання охопило Лівобережну та Правобережну Україну. Селяни швидко вливались у ряди повстанців, громили своїх панів. На початку червня 1637 року Павло Бут разом з повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Січ. 3 липня 1637 року на раді в Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти польської шляти за фактичне відокремлення від Речі Посполитої козацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра. Після ради Павлюк послав на Лівобережну Україну 3 тис. загін під командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав і заарештував старшин-зрадників. Незабаром загони повстанців оволоділи Черкасами, Корсунем, Білою Церквою, взяли під контроль велику територію на Подніпров‘ї та Лівобережній Україні, і скрізь до них приєднувалися селяни та міська біднота. Сам коронний гетьман Микола Потоцький, мусив визнати, що на Україні “все до останнього покозачилося…тут як хлоп, то й козак”. продолжение
--PAGE_BREAK--
Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але 16 грудня 1637 року вони були обложені карателями М.Потоцького під Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав‘язалася жорстока битва. Повстанці успішно відбили 3 штурми, виявивши неабияку мужність. Лише під час четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози з порохом. Розлігся страшний вибух, який вніс сум‘яття в ряди повстанців. Частина з них втекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір і під прикриттям ночі розпочала організований відступ. Потоцький не насмілився їх наздоганяти, а через 2 дні рушив проти загонів Павлюка і зумів їх оточити під Боровицею в 100 км від Кумейок. Під час облоги карателі розпочали переговори про мир. 24 грудня 1637 року повстанці вирішили припинити опір, але їхні вожді всупереч обіцянкам були заарештовані і відправлені у Варшаву. Там, у лютому 1638 року Павлюк був страчений. Скидан і Гуня пробилися на чолі невеликого загону на Запорожжя. Тим часом карателі заливали кров‘ю всю Україну. За Ординацією 1638 року значно урізалися права реєтрового козацтва. Вцілому Ординація 1638 року була спрямована проти інтересів народних мас і породила нову хвилю протесту на Україні. У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Яцика Острянина, який закликав український народ до продовження боротьби і почав очищати Подніпров‘я і Лівобережя від карателів. Крім нього активно діяли такі повстанські керівники, як Д.Гуня, К.Скидан. Однак після перших успіхів повстанці зазнали поразок ра Лубенщині і під Жовнином (10-14 червня 1638 року) та Старицею (початок серпня 1638 року). Повстання було остаточно продушене. Чимало борців за волю полягло зі зброєю в руках, як Гуня, чимало разом із сім‘ями знайшли притулок на території Слобожанщини, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі. 4 грудня 1638 року на Масловому Ставу під Россю відбулася рада, на якій козаки мусили визнати тяжкі умови капітуляції. Вогнем і мечем магнатсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні “золотий спокій”, який однак не міг бути довготривалим і справді спокійним. Як зазначив сучасний польський дослідник В.Серчик, “ із плином часу “золотий спокій” все більше нагадував життя біля діжки з порохом. Вистачило б тільки іскри… ”. І така іскра була викресана через 10 років…
ІІІ. Висновки.
Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Серед них найголовніша – це посилення феодального, релігійного та національного гніту на українських землях після Люблінської унії, а такоє поява українського козацтва, як серйозної окремішньої політичної та військової сили.
Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході яких визначну роль відігравало козацтво, можна вважати повстання під проводом К.Косинського (1591-1593рр.), та народне повстання під керівництвом С.Наливайка (1594-1596рр). Головними рисами цих повстань була масовість – окрім козацтва в них приймали активну участь широкі верстви селян, міщан, в першу чергу ремісників, а такоє намагання повсталих обмежити всевладдя Речі Посполитої і Україні, зберігти а то й розширити козацькі вольності і права, відновити позиції української православної церкви. Ці повстання закінчились поразкою, однак послугували базою для розгортання та посилення народних рухів в 20-30-х роках XVII ст., змусили піти Річ Посполиту на певні поступки – дещо послабити гніт в українських землях, легалізувати українську православну церкву.
Посилення народних рухів в 20-30 роках XVII ст. було викликано посиленням польського національного, феодального, релігійного гніту після Хотинської війни. Замість обіцяних під час війни послаблень Річ Посполита розправлялась з селянами, що заводили козацькі порядки, забороняли козакам приймати втікачів, підтримувати зв‘язки з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати українську православну церкву. Найбільшими повстаннями цього періоду були повстання під приводом Марка Жмайла (1625р.), Тараса Федоровича (1630-1631 рр.), Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина, Дмитра Гуні (1637-1638 рр.). Ці, як і попередні народні рухи, незважаючи на масовість і наступальну тактику, потерпіли поразку. Поразка повстань і здійснення польською шляхтою давали надію полякам на “золотий спокій”. Але то був спокій перед бурею.
Причини поразки народних рухів в XVI- 20-30 рр. XVII ст.:
а) були погано підготовлені;
б) селяни та міщани були погано озброєні;
в) не завжди козаки виступали єдиною силою з усім іншим населенням;
г) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї;
д) українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряз зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань.
Значення народних рухів.
а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту ;
б) вдалося досягти відновлення української православної церкви;
в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби;
г) виросли козацькі привілеї;
д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького .
Список використаних джерел та літератури.
М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, “Наукова думка”, 1995 р.
Н. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, “Либідь”, 1992 р
М. Аркас Історія України-Русі, Київ, “Вища школа”, 1991 р
Орест Субтельний Україні. Історія, “ Либідь ”, 1991 р
Г. Кониський Історія Русів, Київ, “Радянський письменник”, 1991 р
І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич, О.Думін Історія українського війська, Львів, “Світ”, 1992 р.
А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії України, Львів, “Світ”, 1992 р.
В.Антонович Коротка історія козаччини, Київ, “Україна”, 1991 р.
О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, “Мистецтво”, 1992 р.
В.Власов, І.Коляда Історія України, Київ, “АСК”, 1996 р.
Під редікцією Слюсаренко В.Г., Гусєва В.І. Нариси історії України (новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р.
Під редікцією В. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ, “Україна”, 1995 р.
В.Король Історія України, Київ, 1995 р.
М.Котляр, С.Кульчицький Шляхами віків: Довідник з історії України, Київ, “Україна”,
1993 р.
Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко Історія України, Київ, 1993 р
Зміст
Вступ
Основна частина
Причини народних рухів кінця XVI – 20-30-х років XVII ст.
Найбільші козацько-селянські повстання кінця XVI ст.
Посилення народних рухів в 20-30-x рр.XVII ст.
Висновки
Київський міжрегіональний інститут
удосконалення вчителів
імені Б.Грінченка
Кафедра українознавства
Реєстраційний №
Дата отримання:
“ ” __________ 1999р.
Народні повстання
кінця XVI на початку XVII століть на Україні
Контрольна робота
з історії України
студентки VI курсу
факультету зарубіжної
літератури заочного
відділення
Друченко Людмили Борисівни
Київ-1999