Лекція 1.
ВСТУП ДО КУРСУ. НАРОДОНАСЕЛЕННЯ І СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ДОКИХВСЬКОЇ ДОБИ. план. І. Історія як наука. 1 І. І. Предмет і завдання курсу 2 І. ІІ. Методологія вивчення історії 2 І. ІІІ. Періодизація історії України 3
І. IV. ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА 5 ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназви української території 10 ЛІТЕРАТУРА. 11 І. Історія як наука.
“Historia magistra vitae” (Історія — вчителька життя) — цей відомий вислів давньоримського мислителя Цицерона перевірений віками. Світ вивчає історію задля того, щоб, пізнаючи минуле, розуміти сьогодення і бути спроможними передбачити майбутнє. Термін“історія” давньогрецького походження. Спочатку він означав “дослідження”, “розповідь”тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.
Є декілька значень поняття “історія”. У широкому розумінні слова історія —це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію природи, історію людини тощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життя й розвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, що вивчає минуле людства. Отже, узагальнюючи, можна сказати, що історія— це, з одного боку, процес, рух у часі, а з другого — пізнання цього процесу. Розрахунки вчених свідчать, що люди існують на планеті близько З млн. років. За цей час змінилося приблизно 560 тисяч поколінь. 558000 з них жили за умов родоплемінного устрою, 90 останніх— знали писемність, 9 —книгодрукування, і тільки 560-тисячне покоління знайоме з більшістю матеріальних і духовних надбань, які будь-коли до цього мало людство. І. І. Предмет і завдання курсу
Предметом курсу історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним був історичний шлях народів на нашій землі. Протягом багатьох віків українському народові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на свою національну і державну незалежність. “Читати українську історію, —писав видатний український письменник і політичний діяч В. Винниченко 25 травня 1918 р. у своєму щоденнику, — треба з бромом —до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія—ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування.... ”.
На вивченні історії свого народу мусить формуватися патріотична свідомість громадян України. Проте, кожне покоління переписує історію по-новому. Звертаючись до минулого, залишаючись дитям своєї доби, ми маємо справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з власною“конструкцією”. І. ІІ. Методологія вивчення історії
Методологія історичної науки —це система принципів і засобів побудови теорій, різних рівнів систематизації історичного знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного історичного аналізу. Як відомо, кожне суспільство і людство у цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи—страти, а по горизонталі водночас на етноси і нації. Проте досить довго в історичній науці увага була зосередженна лише на діяльності класів та класовій боротьбі, це входило до рамок так званої класократичної парадигми, яка стверджувала, що класи є основними акторами суспільно-історичного життя, при цьому провідну роль відводили пролетаріату, цінності й інтереси останнього підносили в абсолют. Теоретично обґрунтовувалось, що забезпечити пролетаріату всі права можливо лише шляхом установлення його диктатури, ліквідації приватної власності на засоби виробництва та знищення експлуататорських класів. На цій парадигмі виросло не одне покоління радянських людей.
Сьогодні перед вченими стоїть завдання перейти на новий, гуманістичний, національно-державницький світогляд, на позиції загально-цивілізаційного мислення, сформувати плюралістичні підходи щодо власне українського державотворення. Для досягнення цього необхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загально-наукового та конкретно-наукового характеру. Студентам необхідно звернути увагу на такі методологічні засади як принцип історизму, єдності соціального та гносеологічного аналізу, об'єктивності, врахування суперечностей, поступ від абстрактного до конкретного і навпаки. І. ІІІ. Періодизація історії України
Для розуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники, які не дадуть загубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу. Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті“Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства”(1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва“українсько-руську народність”, яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію“кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині”. Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної“Історії України-Руси”. ?
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим“про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи”. Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне “політичне тіло” та прийняття християнства. Другий — перехідний період —відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат— загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами. Третій період —це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною
та національною —своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття“доходить до небувалого напруження”, та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація — Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого. Отже, М. Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби —стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.
У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою. Історичну схему М. Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О. Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманська держава і третій — модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р. В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.
У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною—досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Вам пропонуєься така періодизація: * Стародавня історія — до VI ст.
* Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава, * Русько-Литовське князівство. VII—XV ст.
* Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст. * Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст. * Українська революція. 1917—1921 рр. * Радянська Україна. 1921-1991. * Україна незалежна. 1991-1999.
І. IV. ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ ТА КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА Дослідженням історичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна—джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п'ять типів історичних джерел:
1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди; .... 2) етнографічні —пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін. ; 5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали —джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т. п. ; 2)оповідні пам'ятки —літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Отже, мета вивчення історії України полягає в тому, щоб на основі наукової бази джерелознавства всебічного, системного вивчення генезису українства глибше опанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомити суть сучасних поглядів на минуле, переглянути колишні стереотипні оцінки суспільно-політичних процесів, історичних подій та явищ.
II. I. Першоначала людського життя на території сучасної України. Давнє населення: трипільці, кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни.
Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам'яний вік— палеоліт, який тривав від 3 млн. років до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту в міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини—субтропічний клімат дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний—первісними стадами, які в пошуках їжі переходили з місця на місце. На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту—близько 1 млн. років тому. Археологи стверджують, що одними з найбільш давніх відомих людських поселень є —на р. Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл. ) та у Донбасі поблизу с. Амвро-сіївка.
Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні—холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'являються краще пристосовані до холоду— мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін. У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з'являється необхідність формування більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, обставини вимагали їх урізноманітнити—гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці. Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселень зустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в Криму і Приазов'ї.
Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35— 11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну патріархальному стаду прийшла матріархальна родова община— основним осередком суспільства стає рід —група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при групо-зому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени зоду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися племена, з утворенням яких сформувався родоплемінний лад. Приблизно б тис. років тому закінчився мезоліт —середній кам'я-іий вік, що тривав з 11 тисячоліття. Саме в цей час природні умови тають подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли, або ідійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди очали застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватися великі племена.
Під час нового кам'яного віку — неоліту, що тривав на території счасної України від 4 до 3 тис. до Р. Х. , особливою характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих орм господарської діяльності. Виникло скотарство— людина ”иручила корів, овець, кіз, свиней, собак — та землеробство. Люди також навчилися нових технологій обробки — шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола.
Перехідною епохою від кам'яного віку до залізного був енеоліт (4— поч. 2 тис до Р. Х. ). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період неоліту. В 90-х роках 19 ст. цю культуру відкрив український археолог В. Хвойка. Деякі історики схильні вважати трипільців безпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомах будівництва жител, землеробській культурі тощо. Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично—ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна“етногенез”, під яким ми будемо розуміти процес складання українського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Студент повинен знати, що коли ми говоримо про нашу автохтон ність, ми маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтон-ність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій слід, який українство увібрало у себе4.
Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у 3 та 2 тис. до Р. Х. , коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці:
пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату—батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.
У кінці 2—на початку 1 тис. до Р. Х. люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні
втягнута в загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутну роль у міжнародних зносинах. Починаючи з 7 ст. у літературі вже вживається назва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено у“Повісті временних літ”, —поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.
Під час подальшої консолідації у 8—9 ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні “союзи союзів” і “надсоюзи”. В арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною, Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (7 ст. ) та Руська земля (9 ст. ).
ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназви української території Мало не тисячу літ тривало поступове злиття регіональних одиниць докупи, і візуально знайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Роль своєрідного центру тяжіння відігравала Київщина. Перша згадка про територію, яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного“Про управління імперією”(10 ст. ), в якому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) і Внутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Переяславська землі). Пізніше у 11— на початку 12 ст. у “Повісті временних літ”в поняття Русь вкладається увесь східнослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лише у 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні — р. Прип'ять, північно-східні — Новгород-Сі верщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину. Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви“Ucraina”, “Ukraine”, “Ukraina”, саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізніших картах Віллема Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях, — автора книги “Опис України”ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як“Ukraina”, Галичину як “Russia”, а російськи землі — “Moskowia”. Сучасні історики, зокрема Н. Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі— р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причорноморським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний— між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульманами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії. Тепер щодо етнотопонімів. Термін “Руська земля” вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін“Micra Rosia” — Мала Росія та “Megale Rosia”- Велика Росія. При цьому “Мала Росія” означала первинну територію, а “Велика” — її новоутворені частини. Поняття “Україна” також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширенному —як синонім всього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописець стверджував, що“о нем вся Україна много постонала”. Що до етимології етнотопоніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С. Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже не влаштовували“уділи”, якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні землю собі відрізати— украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін —україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, краюшка хліба тощо).
По різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання, але це вже матеріал наступної лекції. ЛІТЕРАТУРА. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — К. , 1991. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т, — К”, 1991. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. — К. , 1995—1996.
Оглоблчн О. Проблема схеми історії України XIX—XX століття // Український історик. — 1971. — № 1—2. — С. 5—16. Оннценко/Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. , 1997. Давня історія України. — К. , 1994.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. , 1994. Оніщенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.
Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. , 1992. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. — К. , 1997 ЛЕКЦІЯ 2.
КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. БОРОТЬБА З МОНГОЛО-ТАТАРАМИ. План. І. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1 ІІ. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. 3
ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 7 ЛІТЕРАТУРА 10 І. Формування давньоруської Київської держави
До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце “покликання”варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань“Повість временних літ”зафіксувала близько півтора десятка. І як Вам відомо із попередньої лекції, головною формою суспільної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождизму—проміжного етапу від первісного суспільства до класового. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими Їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.
Наступним етапом у формуванні давньоруської держави було виникнення ранньодержавних об'єднань у дніпровських і приільменсь-ких слов'ян, відповідно з центром у Києві та Новгороді.
Конфедерація слов'янських і неслов'янських племен, яка виникла у північній частині слов'янського світу, увібрала до свого складу землі словен новгородських, кривичів, чуді і мері. Ці племена, як свідчить літопис від 859 р. , змушені були платити данину варягам, що приходили за нею “із-за моря”. Спочатку варяги не мали тут постійних пунктів представництва своєї влади — вони здійснювали лише епізодичні набіги, збираючи данину “від мужа”. На початку б0-х років 9 ст. місцеве населення відмовило варягам у виплаті данини і спільними зусиллями вигнало їх за море. Однак звільнення від зовнішньої експансії не привело до спокою. Місцеві правителі, не бажаючи поступитися своїми правами один перед одним, запросили на князювання іншу групу варягів. Так на новгородському князівському столі утвердилася правляча династія Рюриковичів.
Київ, розташований на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, відкритому для нападу дніпровських піратів, потребував серйозного захисту. Крім того, географічне він був розташований якраз посередині відомого торговельного шляху “з варяг у греки”, яким користувалися норманські дружини, як представники найбільшої торговельної корпорації півночі. Археологічні дослідження свідчать, що існування Києва не як поселення, а як міста, можна віднести приблизно до 7 ст. Саме область Середнього Подніпров'я була давнім державотворчим осередком. У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку вона помітно випереджала інші східнослов'янські регіони. На зламі 8—9 ст. тут в результаті внутрішньополітичної консолідації складається ранньодержавне об'єднання з центром у Києві.
В історичних колах відкритим залишається питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані. Вцілому можна стверджувати, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави не додали специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено принциповим збігом сутності цих процесів у Скандинавії і у слов'ян та Їх синхронністю в обох регіонах. Порівняння хронології формування держав на Русі і в інших слов'янських народів не дає досить вагомих доказів тези, про участь норманського елементу в утворенні держави, прискоренні або уповільненні цього процесу7.
Деякі вчені слідом за М. Грушевським вважають Київську Русь етнічною українською державою. Зупинимося більш детально на розгляді цієї тези. Виникнення повноцінної державної організації над Дніпром, як результат усіх змагань і досягнень автохтонного населення Середнього Подніпров'я, ні в якому разі не доводить, що Київська Русь була етнічно однорідною. Хоч слов'янський елемент у Київській державі і був провідним, однак до його складу входило біля двох десятків неслов'янських племен, які, інтегруючись у суспільство, об'єктивно сприяли етносоціальним пертурбаціям, що відбувалися у самому слов'янському середовищі. Ранньофеодальна політична держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів у давньоруському суспільстві. Це виявлялося в залученні центральною владою населення всіх земель до виконання суспільне необхідних робіт, в удосконаленні законодавства І, нарешті, у прийнятті спільної релігії— християнства. Саме ці процеси сприяли етнічній інтеграції. Проте, багато хто з дослідників наголошує на провідній ролі саме полянських племен у процесі державотворення, що дає їм можливість погодитися з тезою М. Грушевського про праукраїнський характер Давньоруської держави. Проте, чи можна стверджувати, що існувало свідоме розрізнення між праукраїнцями і неукраїнцями за часів Київської Русі? Однозначну відповідь, яка б переконала усіх, дати не можна. Тому і не дивно, що в історіографії з давніх-давен точиться дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а Іноді навіть єдиних спадкоємців давньоруської спадщини. ІІ. Політичний устрій Київської Русі.
Достеменно відомо, що єдність території Руської землі 8—9 ст. грунтувалася не на родоплемінній спільності, а на політичній. Відтак помітне поширення політоніму“Русь”було безумовно пов'язане з утвердженням нової етносоціальної спільності державного типу.
Чи мала Київська Русь ознаки держави? Безумовно, події внутрішнього життя, зовнішні стимули були передумовами утворення державного організму. І хоча спочатку Русь була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, та згодом задля встановлення контролю над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями цей союз утворив політичну єдність під назвою Київська Русь. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин (особливостей розвитку продуктивних сил, природних умов тощо) Київська Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовласницького ладу, хоча окремі елементи патріархального рабства (холопство) були і у слов'ян. Тому Київську Русь можна вважати
ранньофеодальною державою з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).
За формою правління —це монархія на чолі з Великим князем, який спочатку виконував переважно військові функції, але з часом зосередив у своїх руках всю політичну владу. Важливу роль у політичному управлінні відігравали також княжа рада та його представники на місцях (удільні князі, тисяцькі, посадники тощо). Окремі державні питання вирішувало віче (народні збори), значення якого поступово зменшувалося. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, що обговорювалися на віче, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати політику князя, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. В період феодального роздроблення посилилася роль феодальних з'їздів, на які збиралися всі князі, їх найбільші васали, окремі представники духовенства. Після утвердження на князівському столі у Києві новгородського князя Олега з династії Рюриковичів, який знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Діра, Київ було проголошено офіційно “матір'ю градів руських”, тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Формування єдиної Київської держави було складним і тривалим процесом. Його внутрішній зміст визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні Київського державотворчого осередка до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племен-союзів. І хоча певний час київські правителі змушені були рахуватися з військово-політичною могутністю, на яку спиралася влада племінних князів, центральна влада не полишала спроб обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодал ізувалась. Першою серйозною спробою запровадити суворий порядок збирання данини для зміцнення економічної могутності центральної влади, був організований княгинею Ольгою (945—964) успішний військовий похід на древлян.
Наступним кроком закріплення східнослов'янських земель за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями, коли у 969 р. князь Святослав вперше призначив своїх намісників до великих міст для управління прилеглими до них землями. Відтоді практика призначення великокнязівських намісників, якими звичайно були члени правлячої князівської родини, міцно укорінюється у суспільно-політичному устрою Київської держави. У кінці 10—на початку 11 ст. Київська Русь стала централізованою державою з відносно єдиною монархічною формою правління. Зміни у структурі державної влади виявлялися у зростанні економічної і політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу у межах всієї території. Князь Володимир (980—1015) усунув від влади місцевих князів, зосередивши 17 виключно в руках династії, і запровадив більш конструктивний підхід до управління державою — “родовий сюзеренітет”, посадивши власних синів (він мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь.
Ярослав Мудрий (1019—1054) для запобігання міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами, запровадив принцип старшинства в межах родини. І хоча певний час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Щоб покласти край ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі визнали право успадкування земель, які займали на той час. З перемогою принципу“вотчини”над системою старшинства або ротації, майбутнє князів було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом 12 ст. виникло до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицьке-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними династичними узами. Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади почався процес її децентралізації, внаслідок якого великий київський князь врешті-решт став не більше як титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою. Князювання Ярослава Мудрого було своєрідним апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується політичне становище держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину“Руську правду” —правовий кодекс усієї країни, в якому існуючі закони не лише систематизувалися, а й подекуди змінювалися, що свідчило про зростаючу турботу правителя про життя його підданих. Головою правосуддя був князь. Загальновідомим є той факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян-смердів були відносно незалежними. Проте у 12—13 ст. з'являються ознаки зростаючого утиску селянства феодалами, що набував різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам. Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності допоміжного характеру під час війни. У фінансуванні своєї діяльності князі залежали від данини. Згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство. До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи.
Щодо ідеології суспільства Київської Русі, то з прийняттям християнства у 988 р. воно стає загальнообов'язковою релігією. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли у ній ідеологічну опору, яка раніше була відсутня. Крім того, християнська церква залишалася чи не найголовнішою силою, що забезпечувала певну стабільність суспільно-політичного життя давньоруського суспільства та територіальної цілісності країни. Гальмуючи сепаратистські тенденції на місцях, церква об'єктивно перешкоджала визріванню самостійних державних утворень, проте не могла їм запобігти. 1, нарешті, прийняття християнства наблизило Київську Русь до християнського Заходу, відірвавши її від мусульманського Сходу, країна обрала європеїзований шлях політичного розвитку. Таким чином, можна зробити висновок про важливе значення Київської Русі в історії українського народу, яке передусім полягає у тому, що Давньоруська держава об'єднала східнослов'янські племена, створила міцну організацію, яка довго захищала не лише українські землі, а й всю Європу від нападів степових кочовиків—печенігів, половців, монголо-татар, в її надрах зароджувалася українська національна культура, мистецтво, наука та освіта, християнізація Русі підштовхнула українські землі до європейських обійм, і навіки пов'язала її долю з Європою.
ІІІ. Галицько-Волинське князівство та його роль в історії українського народу. Як вже зазначалося, спільний в масштабах усього східного слов'янства центр у 9—13 ст. мав переважно політичний характер. В часи феодального роздроблення етнічна структура Русі почала своєрідно проступати через політичний аспект, знаходячи свій вияв у сфері міжусобної боротьби за владу і землі. І хоч основу того складного явища становила приватна феодальна власність на землю, значно важливішим видається інше: взаємини між князівствами були різними, залежно від їхньої етнічної характеристики. На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка найвиразніше заявляла про себе напередодні татаро-монгольсь-кої навали: виявлення у межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів—західного (Галичина і Волинь) та східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця 12—першої половини 13 ст. вели між собою наполегливу боротьбу за право очолити об'єднувальні тенденції у межах всієї Південної Русі, яка саме в цей час дістала назву“Україна”, і де активно відбувався процес формування українського етносу. З розпадом Київської держави, причинами якого були великі простори держави і княжі міжусобиці, посилення нападів кочових племен, занепад економіки через війни і втрата торговельного шляху“з варяг у греки”, поліетнічність суспільства, формування українського етносу зосереджується на землях Галицько-волинського князівства. У ньому проживало майже 90% населення, котре мешкало тоді у межах нинішніх кордонів України. У культурному плані ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорили процес формування національної свідомості, а з другого— ускладнювали його.
Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу. Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст. , коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця.
Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи значними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну могутність, місцева знать фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи та усуваючи князів. Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізовувалась через боярську раду, значення якої особливо зростає у перші десятиріччя 13 ст. Поставлений боярством Данило Галицький, у боротьбі з ним спробував спертися на віче, яке скликалося 1213 і 1235 рр. , однак реальної допомоги не отримав. Після Ярославської битви 1245 р. Данилові Галицькому вдалося ліквідувати боярську опозицію, що привело до відновлення єдності Галицько-волинського князівства. Проте, піднесення нової слов'янської держави викликало занепокоєння монгольських ханів, які у 1242—1243 рр. заснували в пониззі Волги власну державу, що в руських джерелах згодом отримала назву Золота Орда. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, і домігся підтвердження своїх прав на Галицьке-Волинське князівство, фактично ставши спадкоємцем усіх тих виключних прав, що раніше належали київським князям. Встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не привело до втрати політичної суверенності Галицько-волинської держави, а й розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Галицьке-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Німецьким орденом та Литвою і у такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Значним досягненням Юрія І, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. А сам Юрій, як і його славнозвісний дід, носив титул“короля Русі”. Сини Юрія —Андрій і Лев продовжували політику батька і обидва загинули у боротьбі проти литовських загарбників, ця загибель поклала кінець династії Романовичів. Галицьке боярство обрало на королівство сина мазовецького князя—Болеслава, якій назвався Юрієм. Болеслав-Юрій провадив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями, встановив добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм шлюбом з дочкою великого князя Литовського Гедиміна. У внутрішній політиці він намагався обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки. Його взаємини з боярами привели до того, що бояри його отруїли. Після смерті Болеслава-Юрія на Волині утверджується влада литовського князя Любарта. Галичина зберігала свою незалежність аж до 1349 р. , поки не була приєднана до Польського королівства. Так розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинську спадщину, що завершилася її розподілом між Польшею та Литвою.
Таким чином, можна представити розвиток українського етносу у період раннього середньовіччя у вигляді витків спіралі, що розкручується знизу вгору. Якщо припустити, що, зародившись приблизно у перших століттях по Р. Х. , праукраїнський етнос сформувався на етнічному субстраті різних племен і відповідно мав зародки державної організації у формі союзів племен, то це можна позначити першим витком спіралі, або першою праукраїнською цивілізацією. Тоді, відповідно, консолідувавшись у багатомовну, поліетнічну державу — Київську Русь, слов'янські племена стартували на новий —другий виток спіралі, у другу цивілізацію. У цьому витку найбільший розквіт припадає на час князювання двох талановитих володарів:
Володимира Великого, який вирішив дві дуже важливі проблеми —хрещення Русі, що повернуло Русь до християнського світу, та збирання земель навколо Києва, який стає центром Староруської цивілізації, і Ярослава Мудрого, що заклав основи власного права і вийшов на рівень родинних зв'язків з Європою. Як ми мали можливість побачити, існування різних етносів в межах однієї держави мало як позитивні, так і негативні наслідки, до яких необхідно віднести консолідуючі та роз'єднуючі тенденції, що, з одного боку, укріплювали економічну і політичну могутність держави, а з другого, — величезні простори країни ускладнювали управління і тому сепаратистські тенденції час від часу давали про себе знати. 1240 рік є своєрідною межею, найнижчим рівнем розвитку другого витка, коли внаслідок нищівної монголо-татарської навали національне життя занепадає. Саме тоді з багатоетнічного державного організму виокремилися чотири самостійних етноси — український, новгородсько-псковський, російський та білоруський і кожен з них пішов самостійною спіраллю розвитку, але до сьогодні дійшли три, бо новгородсько-псковський був поглинений російським етносом.
Галицьке-Волинське князівство розпочинає за нашою схемою наступний виток цієї умовної спіралі—треттю цивілізацію. В Галиць-ко-Волинській державі етнічна самосвідомість і самоідентифікація
розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях. Література
1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. , 1991. 2. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. , 1968.
3. Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі// Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 3-8. 4. Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К. , 1972. 5. Толочко П. П. Київська Русь — К. , 1996. ЛЕКЦІЯ 3.
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ПОЧАТКИ КОЗАЧЧИНИ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ. ПЛАН.
І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. 1 ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої. 6
IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія. 8 V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу 10 V. I. Генеза українського козацтва. 10 V. II. Боротьба козаків з турками і татарами 11 Література 13
І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. Після занепаду Галицько-волинського князівства політичне роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Литовсько-Руська держава —складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.
Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна“тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовського князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст. , тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе нащадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином, утворилася могутня Литовське-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган— Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем. Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”Ярослава Мудрого. Згодом ЇЇ замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвІдоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян(хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету9. Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд: 1323 р. — Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовським і Руським; 1340 р. — син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; другий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р. — Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля —половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.
В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства). У 1385 р. була укладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р. Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовт у 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на провінції Литви. Це були Новгород-Сі верське, Волод й мирське. Подільське і Київське князівства. Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме ВІтовт за допомогою де зброї, а де дипломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для української колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.
Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла—Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько
литовською унією став довічним князем Литви. Проте більшість українських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася шестирічна війна, в якій населення українських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративне землі поділялися на воєводства, які складалися з повітів, а повіти —з волостей. У 1458 р. православна церква України і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської. Рішенням патріаршого собору 1354 р. було записано, що в“найсвятішої”Російської митрополії, разом з іншими містами і селами, підвладними їй, були ще й у Малій Русі.... “місто Київ”.
Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15—початку 16 ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі. Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах однієї держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю“отчиною”, а себе — “государем всея Руси”. Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями —Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський та інші перейшли під владу Москви.
ІІ. Соціально-економічний розвиток України в другій половині 14--16 ст. Хоча складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових міст зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші.
Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства— двори, які дістали назву “фільварки”(хутори). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні види данини, переважно натуральні, то у фільварку—панщина. З виникненням фільваркового господарства залежність селян від феодала набагато зросла. Отже, фільварок—багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру. Зрозуміло, що для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Якщо на початку 15 ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або з волоки, то наприкінці століття— 2 дні на тиждень, а в середині 16 ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень. У 1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на території князівства Литовського“Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском”. Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування відповідно до доход-ності грунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях— волоки, що дорівнювали від 16, 8 —до 21, 8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під дер-Жрвне володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші— прділялися між селянськими господарствами по одній волоці на Дворище. “Устав на волоки”мав за мету впровадження єдиної системи замлеподілу, але одночасно став засобом збільшення відробіткової ренти. Цей закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом; вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал. Волочка реформа ще не прикріплювала остаточно селянина до землі. Проте, селяни підпадали під нагляд дрібної адміністрації, втрачалося значення сільської громади, ломався зв'язок, який її підтримував. ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої.
Хоч і були значними і вагомими завоювання литовців в Україні, проте більш тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців мала польська експансія. Початок польським завоюванням на українських землях поклав Казимір Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння вглиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути ново-навернених. Крім того, поляки уклали угоду з угорським королем Людовиком про спільні дії щодо завоювання українських земель.
Полякам прийшлося в Україні вельми складно, місцеві бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу і Казимір був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядових закладах вживали українську мову поряд з латиною. Після смерті Казиміра, угорський король призначив намісником Галичини Володислава Опольського, онімеченого польського князя, і залишив йому широкі права.
З появою на політичному олімпі Ядвіги, Польща перемогла українські землі своєю сильнішою організацією. Про наслідки прийняття Кревської унії ми вже згадували раніше.
Процес політичного зближення Литви та Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р. , яка об'єднала ці дві країни в нову державу—Річ Посполиту. Незважаючи на те що союз Польщі та Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену, в цілому він не пішов на користь українському народові. Деякі українські вельможі досить довго противилися унії—Олександр Чорторийський, Костянтин Острозький, Богдан Корецький, Костянтин Вишневецький. Останній на сеймі виголосив промову, вона варта того, щоб її повністю навести: “Заявляємо Вашій королівський милості, то ми приєднуємося як вільні і свобідні —з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням, —було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь порушити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі. Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували”.
Проте наслідки Люблінської унії були не лише політичними. Українські землі складали основну частину польсько-литовської держави, а українці становили 28% від всього населення країни. Після 1569 р. українські землі було поділено на б воєводств—Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке (Холмщина та Підляшшя).
Через Польшу на Україну проникла система станової організації суспільства. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Розмежування між станами стає спадковим і майже непроникним, станова належність стає не-менш важливою категорією самоідентифікації, ніж віросповідання чи національність.
У 16 ст. основними станами були князі, шляхта, міщани, селяни та духовенство. Ще з 15 ст. шляхетський стан отримав провідне становище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на “крові пролитій”на військовій службі королю чи великому князю. До цього стану належали різні соціальні групи. В Україні серцевиною шляхти були біля ЗО княжих чи магнатських родів, що походили від династії Рюриковичів та Гедимінів. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Але більш чисельними були нижні верстви шляхти, бо тисячі родин отримували статус шляхти, відбуваючи службу у походах та охороні замків. Загальна чисельність української шляхти, у порівнянні із всім населенням, була невелика — 5% (для порівняння — у Польщі 8—10%). Проте, маючи теоретично ті ж самі права, українська шляхта не Діставала вищих станів і терпіла релігійне переслідування.
Мешканці українських міст складали до 15% усього населення. Польські королі та великі князі Литовські надавали містам Магдебурзьке право—феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329), Львів (1356), Камінець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1494-1497). Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоуправління. Діставши магдебурзьке право, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.
Шляхта намагалася всілякими засобами спинити економічне зростання міст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста з участі у сільському господарстві. Крім того, на міста було покладено великі податки, внаслідок чого вони не могли економічно розвиватися і занепадали. Населення міст не було соціальне однорідним. У міському управлінні, як правило, панувала місцева еліта. Торговці і купці входили до середньої верстви. більшість населення складали ремісники, які фактично були позбавлені прав, оскільки не мали власності у місті й часто мешкали за його межами.
Селяни, які складали майже 80% населення всієї України, відрізнялися від інших станів виконанням великої кількості різноманітних повинностей (відробіткова або натуральна рента тощо).
Духовенство було чисельним, бо церкви засновували шляхта, міщани і, навіть, селяни. IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія. Пригадаємо, що Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, не змогла остаточно знищити рештки українських державних традицій, бо свідоме українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським політичним, соціально-економічним і релігійним наступом.
Велику роль у боротьбі українського народу проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках 16 ст. розгорнуло Львівське братство. Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці, матеріально підтримували свої церкви, допомогали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів тощо. Згодом братства все ширше включалися в суспільно-політичний руд— відкривали друкарні і школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійгіу самобутність і незалежність.
Польський уряд та Ватикан намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та добровільно окатоличувалася лише частина української верхівки. Щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії—об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю Папи римського. Ця ідея знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами. Унію підтримували й деякі православні єпископи, а також київський митрополит Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися у політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули“князів церкви”, засідали в сенаті і залежали тільки від Папи римського і частково від польського короля.
Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бересті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. проголосив унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створилася уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована Папі римському. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно-слов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.
Крім релігійних питань, в уніатстві велике місце посідали національні та політичні питання. Важливу роль у боротьбі проти унії та католицизму, в справі зміцнення національної свідомості відіграли полемічні твори, що були спрямовані на захист не лише православної
віри, а й незалежності України, на забезпечення самостійності українського народу. Серед авторів цих творів необхідно назвати Івана Вишенського з його“Посланням єпископам-відступникам, від православ'я” та Христофора Філалета, автора відомого “Апокрисиса”. Література полемістів утягнула суспільство в першу справжню ідеологічну полеміку, вона сприяла піднесенню рівня усвідомлення народом самого себе і свого місця в навколишньому світі. Церковна боротьба в Україні переросла на визвольну і загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади. V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу V. I. Генеза українського козацтва.
Слово “козак” у перекладі з тюркської мови означає “вільна людина”, “воїн”, “сторож”і вперше зустрічається у половецьких джерелах 13 ст. , візантійських та італійських витоках тієї ж доби для означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщин'і давали відсіч татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, торгівлею сіллю, селітрою тощо. Щодо концепцій виникнення козацтва, то, не зважаючи на їх розмаїття, всі вони сходяться в одному —зародження козацтва обумовили соціально-політичні зміни, що відбувалися на українських землях, внаслідок їх захоплення іноземними державами. Давайте пригадаємо, що нам відомо із попередньої лекції про устрій Великого князівства Литовського? Всі землі Литви вважалися державною власністю і були поділені на ділянки, що називалися службами (приблизно по 200 десятин). Ці служби уряд роздавав всім бажаючим, але за умови доставляти на службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя. Уся територія Великого князівства була поділена на землі і повіти. В кожному повіті був замок, де жив повітовий староста чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. Там, де природні умови були сприятливими, люди охоче брали служби, а у степових районах, де було мало води та час від часу нападали кочівники, землі пустували. Литовські князі вирішили незайняті землі роздавати не окремим бажаючим, а громадам, ясна річ, що громада забов'язувалася постачати у військо князя озброєну людину. Так виник громадсько-вічовий устрій системи Речі Посполитої. Боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорізького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести у місцеві та вищі органи влади Речі Посполитої. Існування Запорізької Січі, як цілком самостійної сили, набуло міжнародного визнання. До Січі приїздили представники Австрії, Швеції, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Тут укладалися міжнародні угоди, велися дипломатичні переговори.
У різні періоди свого існування Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала у середовищі козацтва нові ідеї. В 1616 р. польський сейм визнав той факт, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по суті, становило новий етап формування Української національної держави. Дух козацтва, який опанував всю Україну, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Держава, яка виникла в роки визвольної боротьби 1648—1654 рр. , була її суспільно-політичним дітищем. V. II. Боротьба козаків з турками і татарами
З кінця 16 ст. українські козаки не лише боронили землі України від нападів турків і татар, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. Здебільшого це здійснювалося без допомоги уряду Речі Посполитої. Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. Запорізька Січ створила власний флот, який досить успішно протистояв Туреччині. Човни— “чайки”могли рухатися вперед і назад не розвертаючись, добре трималися на плаву і вміщували до 70 чоловік, які поперемінно веслували. Козацькі чайки легко маневрували і з часом виробилася ефективна тактика ведення морських боїв. Комбінуючи морські й сухопутні походи, козаки легко проникали у татарські та турецькі володіння.
Так, наприклад, у 1604 р. на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря. Оволоділи фортецею Варна, яка вважалася неприступною, розгромили турків, визволили багатьох невільників. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили турецькі міста Синоп і Трапезунд. А у 1615 р. спромоглися дістатися до самої турецької столиці —м. Костянтинополя, яке охоронялося султанською гвардією. Під проводом П. Сагайдачного у 1616 р. козаки взяли і спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили чимало турецьких кораблів і визволили багатьох полонених. Під час Хотинської війни (1621 р. ) поляки звернулися до козаків по допомогу. П. Сагайдачний погодився допомогти полякам за умови, що цілій Україні будуть забезпечені релігійні та громадські права. Польський король Жигмонт III погодився надати Україні ті права, якими вона користувалася до прийняття Люблінської унії. Крім того, старшого серед козаків могли обирати самі козаки, а уряд мусив лише його затвердити. Ми не будемо зупинятися на ході хотинської баталії, проте наголосимо, що тільки за допомогою українських козаків полякам дісталася перемога. Але, на жаль, самого Сагайдачного було поранено і він, повернувшись до Києва, незабаром помер. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.
Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії допомогла підвищити його авторитет не лише серед власного народу, а й на міжнародній арені. Література Борисенко В. , Заремба С. Україна козацька. - К 1993
. Борисенко В. Й. Курс української історії. — К. , 1998. — С 87—145. Наливайко Д. С. ^Козацька християнська республіка (Запорозька ич у західно-європейських літературних пам'ятках). — К 1992
КащенкоА. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове Дніпропетровськ, 1991. Яворницький Д. і Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний Дніпропетровськ, 1991 . Вишенський І. Твори. — К. , 1976.
. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХУІ-ХУІІІ ст. — К. , 1966... Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник /. за ред. О. М. Мироненка. — К. , 1997. 5. Яковенко Н. М. Українська шляхта, — К. , 1993. Лекція 4, 5.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ І СКЛАДАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (серединаXVII ст. ). РУЇНА. ПЛАН.
І. Події 1648—1657 років в Україні: революція чи національно-визвольна війна? 1 ІІ. Богдан Хмельницький — фундатор нової української держави. 3 ІІІ. Українська державність у 1648—1654 роках. 4
IV. Переяславська Рада та договір з Московською державою 1654 року. Березневі статті. 5 VI. Руїна (1658-1686). 7 Література 9
І. Події 1648—1657 років в Україні: революція чи національно-визвольна війна?
Політичні події 40-50-х років 17 століття на українських землях змінили карту Європи. Найбільш масштабне козацьке повстання, яке отримало назву Визвольна війна, козацька революція, велике повстання чи національно-визвольна війна, безумовно, відіграло величезну роль у розподілі політичних сил в цьому регіоні. То що ж це було—національно-визвольна боротьба українців проти •поляків, чи соціальна революція, яка втягнула у свою орбіту не тільки усі стани і соціальні групи, а й кожну окрему людину?
Якщо коротко зазначити причини зростаючого невдоволення народних мас України політикою Речі Посполитої, то необхідно наголосити на: посиленні гніту селян і міщан з боку польської шляхти, наступ на права козацтва й небажання надати козацькі права значній частині селян і міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення.
У сучасній історичній науковій літературі переважає думка про те, що доцільніше визначити події 1648—1657 років як революційні. По-перше, у новоутвореній Українській державі була повністю змінена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право“правом шаблі”. По-друге, і тут варто погодитися зокрема з точкою зору Н. Яковенко, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися дві культури— елітарна і простонародна — постать героя-козака, символічного борця “за волю України”. Мета цієї революційної війни була утворити Українську державу, тим самим захистити мову, віру, культуру, звичаї, зберегти козацькі зольності, звільнити народ від утисків та експлуатації іноземних та місцевих феодалів. Нагадаємо, що 17 століття в історії Європи стало періодом глибоких соціально-економічних перетворень, коли народи, переборюючи тяжкі наслідки феодалізму, ставали на шлях більш прогресивного розвитку, формували і зміцнювали свої власні держави, затверджували нові форми управління, впроваджували більш ефективні форми виробництва. Події 1648—1657 років в Україні також не можна спрощувати, розглядаючи їх лише як визвольну війну проти польського гніту. Створення в ході цієї боротьби власної державності свідчить про те, що для цього багато чого мало змінитися в житті українського народу. Хто зміг створити цю державу і за рахунок чого? Це змогла зробити тільки велика соціальна сила, самоусвідомлена і самоідентифі кована, яка виросла на новому економічному укладі. Організоване військо, господарства нового фермерського типу, нові органи влади, що базувалися на виборності та самоврядуванні, разом і були новою державою, яка зародилась у надрах Речі Посполитої, і, відкидаючи відсталий феодальний устрій з покріпаченим селянством, державну організацію свавільної польської шляхти, принесла вільну працю, засновану на економічній зацікавленості, нове демократичне управління, де більша частина населення мала виборчі права.
Поряд з козацтвом українське селянство йшло до свого соціального визволення. Вливаючись в гетьманську армію, а часто і діючи самостійно, спалюючи панські маєтки, знищуючи польських панів, воно втілювало у життя власну мету—визволення з кріпацької залежності, отримання землі. Ця мета відповідала вимогам селянських мас європейських країн. Все це свідчить про відповідність українського шляху тим шляхам, якими йшли розвинені європейські держави, а народ України був готовий і боровся за нові соціально-економічні відносини, назваяких— буржуазні. В короткий час, в ході кривавої боротьби, український народ створив державу з чіткою структурою центральної і місцевої влади. З першого погляду події 1648—1657 років виглядають як визвольна війна проти іншої держави, проте, якщо вдатися до поглибленого аналізу, то ми побачимо в цих подіях всі риси національної революції, яка розгорнулась за соціальні перетворення, створення національної держави. Українська боротьба була складовою частиною великого революційного процесу, що розгорнувся в Європі за розвиток нових буржуазних відносин. Мета соціального визволення не могла бути досягнута без національного визволення, тому вирішити це завдання можна було, лише ліквідувавши національну залежність від Речі Посполитої і утворивши свою власну державу. ІІ. Богдан Хмельницький — фундатор нової української держави. Десять років гетьманував Богдан Хмельницький на українських землях. Організатор і керівник національно-визвольної революції, державний діяч, полководець та дипломат, засновник Української козацької держави, він є однією із найцікавіших постатей в історії України.
Отримавши освіту в єзуїтській колегії у Львові, він повернувся до служби у кінній сотні свого батька, чигиринського сотника. Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турок, у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років, навіть обіймав посаду писаря реєстрового війська. З середини 40-х років він почав підготовку повстання українського народу проти польсько-шляхетського панування. У 1647 році на таємній раді було висунуто і обговорено план повстання, за яким передбачалося звернутися за допомогою до Росії. Тоді ж Б. Хмельницький був заарештований, проте оскільки він належав до козацької старшини, необхідно було виконати певні формальності, щоб засудити його. Справа затяглася, Богдана Хмельницького кинули у тюрму, що була під наглядом чигиринського полковника Кречовсь-кого. Останній Богдана відпустив. Хмельницький тікає на Запоріжжя де 18 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом запорізьких козаків.
22 квітня 1648 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким виступило в Україну, розпочавши цим воєнні дії проти військ шляхетської Польщі, у їх ході розкрився величезний талант гетьмана як полководця, його здібності дипломата і державного діяча.
Повстанські війська під командуванням Б. Хмельницького здобули перемогу над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р. ), у Зборівський битві (1649 р. ), під Батогом (1652 р. ) і Жванцем (1653 р. ) Незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651 р. ), Хмельницький виявився справжнім знавцем військової справи, новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором він показав себе в організації козацького війська, у державній діяльності. Засновник Української козацької держави, він став і першим організатором її адміністративного управління. Як визначний політик зумів, як ніхто до нього раніше, налагодити зовнішньополітичні зносини України з Туреччиною, Трансільванією, Росією, Польщею, Венецією, Швецією, Кримом та іншими країнами, майстерно використовуючи суперечності між ними. ІІІ. Українська державність у 1648—1654 роках.
Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1949 р. ) і Білоцерківська (вересень 1951 р. ) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви“військова”, “генеральна”, або “чорна”, старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом. Загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя. До старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти. Виконавчим же органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний ооозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини. Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старшиною. Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти —універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань.
Таким чином, можна зазначити, що в 40—50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, військо, свої органи влади і управління, правові норми, певне міжнародне визнання і зачатки власних податкової і грошової систем. IV. Переяславська Рада та договір з Московською державою 1654 року. Березневі статті.
Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником і протектором. Порівняно з іншими можливими спільниками —Туреччиною і Кримським ханством, Росія мала ту перевагу, що її з Україною об'єднували слов'янське етнічне походження та єдина православна віра (хоча і підпорядкована різним патріархатам). Разом з тим, Москва була зв'язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим паче, що попередній головний спільник Б. Хмельницького, кримський хан, розглядався Росією як традиційний геополітичний противник. З плином часу російсько-польські стосунки все більше загострювалися, чому сприяло систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу московського царя, що свідчило про претензії Польщі на деякі російські землі.
Тому регулярні звернення українців до Москви врешті-решт завершилися успіхом. В жовтні 1653 року обміркувавши справу“безчестя”царського імені з боку поляків І утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого союзу козаків з Туреччиною, Земський собор у Москві ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Б. Хмельницького і Військо Запорізьке під високу государєву руку для захисту православної віри. На підставі цієї ухвали цар вислав в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів. 18 січня 1654 року в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того ж дня на міському майдані було скликано Генеральну раду. У своєму виступі Б. Хмельницький наголосив на потребі України у верховному володарі, назвавши чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського царя, кримського хана, турецького султана та московського царя. Він заявив, що найкращим для цього є православний цар, народ підтримав рішення гетьмана. Після цього Хмельницький повернувся до московських послів, і Бутурлін урочисто передав гетьманові грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію гетьмана й все Військо Запорізьке з городами й землями. Царське слово, яке за тієї доби вважалося за присягу монарха, на підтвердження того, що права й вольності Війська Запорізького не будуть порушені, що цар його полякам не віддасть і що державний та громадський лад не буде змінений, було витлумачено Хмельницьким як присяга московського царя. Потім Бутурлін передав гетьманові привезені з Москви прапор, булаву, верхній кафтан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд затвердження гетьмана. У Переяславі присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, біля 100 сотників та міщан.
Юридичне рішення Переяславської Ради закріпили “Березневі статті”, які визначили відносно автономне політичне й правове становище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 статей і дістав у науковій літературі назву“Просительні статті”. У процесі переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, який вже складався з 11 пунктів.
У “Березневих статтях”передбачалося право українців обирати старшин із свого кола, розміри платні від царського уряду козацькій старшині, розміри витрат казни на козацьку артилерію, право Війська Запорізького мати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Туреччини і Польщі та ін. Окремо визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр)—60 тис. осіб, а також право козаків самим між собою вирішувати, хто козак, а хто мужик.
Разом із затвердженням “Березневих статей” російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам грамоти про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення. Ці документи розглядаються як договір України з Росією. “Березневі статті”визначили на тривалу історичну перспективу основні засади державного будівництва України. VI. Руїна (1658-1686).
Руїна —надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького попередні здобутки були значною мірою втрачені. Розкол серед старшини—політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консолідувати народ на основі розбудови української державності, боротьба за геополітичні інтереси російської держави. Турецької Імперії і Речі Посполитої складали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.
У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спадкового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І. Ви-говський, широкі верстви українського громадянства були неза-доволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорізька Січ на чолі з Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.
В свою чергу противники Московії відстоювали ідею повороту до державних зв'язків з Польщею. 16 вересня 1658 р. був підписаний Гадяцький трактат, який привів до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Об'єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма державами спільно обраного.
На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого б обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньополітичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. І хоча польські політики в деяких пунктах пішли на визнання елементів української державності у принципових справах вони виявили непоступливість (зокрема, не погодились на державну самостійність, а надавали лише автономію і то лише для Наддніпрянщини). Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.
В українській історіографії Гадяцька угода знайшла досить неоднозначну оцінку: від цілком негативної до визначення її як вищої політичної ідеї українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України. Послідовники останньої точки зору вважають, що ідеї, викладені в цьому документі, стали на тривалий період українською національною програмою: його взяв в основу своєї діяльності гетьман П. Дорошенко, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани, він став певним політичним ідеалом гетьмана Івана Мазепи.
У 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівсь-кий договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалося за Польщею, запорізькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир'я остаточно затвердило розкол України.
Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.
У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбні мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.
Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини 17 сторіччя. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зосталася лише на Лівобережній Україні— Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій. Література
1. Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К. ,1994 2. Борисенко В. Й. , Заремба С. 3. Україна козацька. — К. ,1993. 3. Крип'якевич /. Богдан Хмельницький. — Львів. 1990.
4. Липинський В. Україна на переломі: 1657—1б59. Замітки по історії українського державного будівництва в XVII столітті //Липинський В. Твори: В 3-х т. Філадельфія, 1990.
5. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К. ,1992. 6. Смолій В. А. , Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К. ,1995. 7. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993. Лекція 6
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У XVIIIСТ. ПЛАН. 1 І. Гетьман Іван Мазепа. 1 ІІ. Політичні концепції мазепинців. 3
ІІІ. Остаточна ліквідація української ; державності (1708—1783). 4 Література 7 І. Гетьман Іван Мазепа.
Двадцять один рік гетьманував в Україні Іван Степанович Мазепа-Колединський —людина, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а його життєпис обріс плетивом фантастичних легенд — від уособлення віроломства до ідеалізації як лицаря української ідеї. Проте до цієї історичної постаті необхідно ставитися більш виважено, можна цілком погодитися з Н. Яковенко, яка вважає напрочуд влучними слова Михайла Рудниць-кого: “Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат, він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою в свої сили”.
В період гетьманування Мазепи на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна, натомість особливу надію на козацькі збройні сили при вирішенні власних зовнішньополітичних проблем, насамперед у здобутті виходу до Балтійського моря, покладала Росія. Якщо раніше зовнішні Інтереси двох держав багато в чому збігалися, то в новій ситуації кардинально різнилися. Вперше Україна мала воювати не просто за чужі, а навіть за невигідні для неї інтереси. Наміри Петра 1“прорубати вікно в Європу”в Прибалтиці й через нього спрямувати потоки товарів на європейський ринок означали для України розрив традиційних економічних зв'язків із Заходом і переорієнтацію їх на Північний Схід.
Така перебудова господарства зачіпала інтереси підприємливої старшини, шляхти, купецтва й не могла пройти безболісно16.
І хоча Іван Мазепа саме в цей час перебував у зеніті слави —він зміцнив свій авторитет в очах російського царя, розправившись з опозиційне налаштованою козацькою старшиною. Йому вдалося об'єднати в одній державі українські землі, які визнали владу гетьмана, — як досвідчений політик він розумів, що геополітична ситуація вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини. Ситуація значно ускладнилася, коли за наказом Петра І козацькі Нагони були підпорядковані російським офіцерам, які запроваджували солдатську муштру, а сам гетьман у липні 1707 року дістав царськийуказвиконувати всі розпорядження Олександра Меншикова. Стає зрозумілим, що волею російського монарха Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну. Мазепа пішов на встановлення таємних відносин зі шведським королем Карлом XII. Умови шведсько-українського договору точно не відомі, проте до нас дійшли записки Пилипа Орлика, що виконував тоді обов'язки генерального писаря, в яких зазначалось, що Швеція не мала претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки, нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів, зберігалася цілісність території, недоторканність вольностей, законів і прав місцевого населення. І хто знає, якби не поразка у Північній війні, можливо, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм. Український народ не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Козаки, селяни і міщани більше дбали про захист власних економічних Інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. На бік Мазепи встала лише бунтівна Запорізька Січ, та цього виявилося замало. Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця:
Петро наказав Меншикову спалити увесь Батурин — за один день буловинищено близько б тисяч мешканців (деякі дослідники називають кількість загиблих—до 15 тис. ), в тому числі жінок і Дітей. Але це була тільки прелюдія до терору, який охопив Україну. Гетьманом було оголошено Івана Скоропадського, а у Глухові провели імітацію страти Мазепи— на майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на якій було “страчено”опудало, що символізувало Мазепу. Відтоді запровадили і церковну анафему на гетьмана, яку проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до зняття ЇЇ у добу Гетьманату Павлом Скоропадським 10 липня 1918 року.
27 червня 1709 року під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською армією, на боці шведів воювали 3 тис. українці в. Битва закінчилася розгромом шведів і прибічників Мазепи. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю вояків вдалося дістатися володінь турецького султана. І хоча Петро І вимагав видачі Мазепи, однак султан під тиском іноземних дипломатів оголосив українського гетьмана недоторканним гостем. Перебуваючи у вигнанні, Мазепа вже не вставав з ліжка і помер у серпні 1709 року в Бендерах. ІІ. Політичні концепції мазепинців.
16 квітня 1710 року новим гетьманом у екзилі було обрано Пилипа Орлика, який став одним з подвижників української історії 18 століття. І хоча сам він був за походженням напівчех, напівпольсько-білоруський шляхтич, все своє життя присвятив Україні, залишивши після себе одну з найкращих пам'яток української правничої думки— “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького”. Цей документ, своєрідний договір між козаками і новообраним гетьманом щодо бажаного майбутнього державного ладу України, був підготовлений П. Орликом, Г. Герциком, А. Войнаровським та іншими прихильниками Мазепи. Особливе значення “Пактів і конституцій”полягає в тому, що в них здійснена спроба не лише визначити права і обов'язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на грунті соборності, звичаєвого права і військової демократії протягом двох століть існування Запорізької Січі. Автори конституцій не створювали нових державних моделей і з проголошували нових принципів управління, проте творчо підійшли до досвіду своїх пращурів і систематично виклали те, що пройшло апробування часом. Як відзначають сучасні дослідники, у Конституції П. Орлика (так часто називають цей документ, хоча саме слово“конституція”, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак не можна вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні) признані природні права і свободи людини, права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха, політичних прав громадян. Особливо необхідно наголосити, що у документі зазначались можливості захисту права власності, особистих і майнових прав та станових привілеїв. У Конституції здійснювалася спроба визначення кордонів України, обґрунтовувалися Права запорожців на значну частину Дніпра. Також у найзагальніших рисах було окреслено склад і компетенції Генеральної ради. Проте, рочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини. Таким чином. Конституція П. Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки, проте реальної сили на території України вона так і не набула й назавжди лишилася в історії як своє-. рідна політична концепція мазепинців.
ІІІ. Остаточна ліквідація української ; державності (1708—1783). : Після Полтавської битви і виступу Мазепи натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Ррлітичний курс уряду Петра 1 був спрямований на обмеження української автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи сетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого Риборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад голкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян ^та жших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, ; але-безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.
Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема за-ИІЮрона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна Змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.
У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України— Малоросійська колегія. Українській уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. (. Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.
Обрання миргородського полковника Д. Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.
Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К. Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа—запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К. Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії.
В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця політики централізації Катерина II, яка примусила К. Розумовського “добровільно”зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною II політики.
Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорізької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного рухувсього українського народу проти російського володарювання. У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за сталою схемою: контроль — обмеження — ослаблення —ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П. Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформоване т. зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорізької Січі. У 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.
У 1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сі верське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі“Жалованої грамоти”1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.
Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управлінняросійської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство. Література
1. Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. — К. ,1991. 2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). — К. , 1961. 3. Костомаров Н. И. Мазепа. М. , 1992. 4. Мазепа — людина і історичний діяч. — К. ,1991.
5. Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХУІІ-ХУШ ст). — К. ,1995. 6. Субтельнчй О. Мазепинці. — К. , 1994. Лекція 7.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст. ). ПЛАН. I. Територіально-адміністративний устрій та населення 1
ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. 3 IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні. 7 V. Столипінська аграрна реформа на Україні. 9 VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст. 10 VI. I Відродження національної свідомості. 10 VI. II. Масонство в Україні 12 VI. III. Декабристи. 13 VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство 14 VI. ІV. Народництво. 15
VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі 16 VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні 17 VI. VII. Український консерватизм. 18 VI. VIII. Націократія 19
VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. 20 VI. X. Формування політичних партій 21
VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України 23 Література 26 I. Територіально-адміністративний устрій та населення
Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорамїх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами). У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.
Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.
З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень. Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8, 2 млн. чоловік, а у 1858— 13, 5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії. Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію“королівства”очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Вцілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3, 5 млн. чоловік, а у 1897 р. — б млн.
ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. У першій половині XIX ст. вУкраїні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.
Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин. З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів суспільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії. Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці— тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно. Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища. Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 лютого”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.
Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів встановлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передбачався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6, 5 десятин на душу. Ціла категорія “дворових”селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомогали поміщикам у господарстві, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла:
більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом. Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.
У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала створення земських установ для управління місцевими справами —торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.
В цьому ж році розпочалася судова реформа. Суди стали незалежними органами, мали засідати відкрито і розглядати позиції обох сторін, вводилася адвокатура.
Міською реформою 1870 р. створювалися виборні органи місцевого самоврядування —міські думи, що відали подібними до земств справами. Міські думи стають осередками ліберально-демократичного руху.
Реформа шкільництвавідкрила більший доступ до освіти для нижчих верств населення (включаючи університети). Були удосконалені програми навчання, надана більша автономія університетам, послаблено цензуру.
З 1874 р. військова повинністьпоширювалася на всі верстви суспільства, скорочувалася тривалість служби з 25 до 6 років, вводився ряд правил звільнення від військової повинності. Таким чином, реформи 60—70-х років, проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління, виборні органи суду, встановлені більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії тощо. Особливості економічного розвитку України у другій половині XIXст. полягали у високих темпах та рівні розвитку при господарській диференціації окремих районів, високому рівні концентрації виробництва на великих підприємствах, великій залежності від іноземного капіталу тощо.
ІІІ. Соціально-економічний і політичний розвиток на початку XX століття. XX століття стало принципово новим періодом в історії України. На початку нового століття світова капіталістична система перейшла до нової стадії—монополістичного капіталізму (імперіалізму), що істотно змінило структуру промисловості. На цей час Україна стала другим за значенням промисловим регіоном Російської імперії. Основна промисловість її створилася буквально за ТО років бурхливого розвитку у 90-х роках XIX ст.
Склалися великі промислові райони —Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий. У 1900 р. в Україні зосереджувалося 69, 5'% загальної мперського видобутку кам'яного вугілля, 57, 2% залізної руди, 51, 8% виплавки чавуну, 58% сталі. Тут розміщувалося понад п'яту частину підприємств, вартість продукції яких становила 17, 5% усіх по країні19.
Але якщо видобувні галузі розвивалися швидко їв 1913 р. давали 70% видобутку сировини всієї імперії, то у виробництві готової продукції Україна залежала від Росії. Вцілому економічний прогрес України багато в чому відбувався швидше, ніж у центрі країни. Проте господарська політика уряду була здебільшого несприятливою для інтересів України, позбавляючи її через політику ціноутворення капіталу і прибутків.
Промисловість виникла переважно в акціонерній формі, що полегшувало її монополізацію. На початку XX ст. розпочався процес інтеграції галузей виробництва, утворення монополій. У 1902 р. створено могутній синдикат“Продамет”(Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів), який поширив свій вплив на галузеві підприємства не тільки України, а й Польщі, ЦентральноїРосії, Уралу, Сибіру. У 1904 р. утворено синдикат “Прод вугілля”, що діяв на Донбасі. Підвищення попиту на сільськогосподарську техніку прискорило процес монополізації цієї галузі виробництва. У 1907 р. відбулося злиття трьох найбільших фірм півдня Росії з капіталом у 1, 5 млн. крб. Через кілька років цей синдикат об'єднав 18 найбільших фірм і зосередив у своїх руках 73% виробництва сільськогосподарської техніки.
Великі операції ці монополії здійснювали через Київську біржу, Харківську кам'яновугільну і залізоторговельну біржі.
Розвиток промисловості зумовлював піднесення банківської справи, виникло чимало банків різного профілю. Відбувалося перетворення банків як посередників у всесильних монополістів капіталу, створювалися банкові монополії. Провідну роль у зрощуванні промислового і банківського капіталу відігравАзовсько-Донський монопольний банк. Це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу, типової форми імперіалізму.
Посилювалося в цей час проникнення іноземного капіталу в Україну. Частка іноземного капіталу у 1900 р. в промисловості України досягла 80—90%. З розвитком капіталізму змінюється соціально-класова структура суспільства. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо позначилися на українцях, які у більшості своїй залишалися селянами. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення. Загальна кількість промислових робітників України становила 7% робочої сили.
Робітники-українці були зайняті здебільшого у сільському господарстві, у цукровій промисловості та на залізничному транспорті. Становище робітників було тяжким. Закон 1897 р. встановлював тривалість робочого дня для чоловіків 11, 5 години, для жінок і підлітків— 8 годин. Платню часто видавали продуктами, накладали досить високі штрафи. Світова економічна криза 1900—1903 рр. негативно позначилася на економіці України, особливо вразивши підприємства металургійної та вугільної промисловості.
Капіталізм все глибше проникав і в сільське господарство. Проте розвиток нових виробничих відносин гальмувався численними пережитками феодально-кріпосницької системи. Головною проблемою залишалося велике поміщицьке землеволодіння. У 1905 р. із 41, 8 млн. десятин земельної площі України (без Криму) близько 10, 3 млн. десятин належало 31, 3 тис. поміщиків. Майже 3 млн. десятин було у державних установ, церкви, купецтва, духовенства та іноземців. І на 3, 1 млн. селянських дворів припадало 25, 5 млн. десятин землі. В цей же час в Україні з юридичної точки зору селянина вважали напівперсоною: він не міг розпоряджатися землею, не міг пересуватися по країні (бо потрібен був паспорт), до 1904 р. зберігалося покарання різками.
Панування поміщицького землеволодіння, малоземелля селян, їхнє політичне безправ'я стримували прогресивний розвиток країни і породжували питання політичного переустрою. IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні.
У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція, яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням.
Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику“Потьомкін”, повстання на крейсері “Очаків”під проводом лейтенанта П. Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.
У ході революції виникли ради робітничих депутатів —загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.
За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви—пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган —Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У“Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето”на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Громада мала і власний друкований орган“Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М. Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г. Петровський з доповіддю“Про національне питання”, яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо. Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905—1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити“трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщіків за “справедливу”(не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк.
Уряд мав власну програму, суть якої —збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву“столипінської”, за прізвищем прем'єр-міністра Росії П. Столипіна. V. Столипінська аграрна реформа на Україні.
Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям.
Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р. , перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни.
Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у “общині”, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існування не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правоережжі —понад 50%). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно— Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський. Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя.
Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес—раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки У соціальному плані. VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст. VI. I Відродження національної свідомості.
У XIX столітті в Україні, як і по всій Європі спостерігався різноманітний, захоплюючий і широкий розквіт нових ідей. Але найбільш важливою концепцією, що її висунуто в цей час, була концепція національної свідомості, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які ми вирішуємо сьогодні.
Українське національне відродження мало свої витоки з одного боку в історичній традиції, а з другого—в пробудженні усвідомлення своєї народності. Як свідчать українські історичні джерела, національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза тяжкому політичному й соціально-економічному становищу та занепаду культури, в якому опинився в той час український народ. Колишня козацька старшина, доводячи свої права на“російське” дворянство, звертається до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами. На грунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції й усі свої домагання будує на історично-правних доказах. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками всіх категорій козацької старшини затяглася на декілька десятиліть, але свій внесок у справу відновлення українських історичних традицій зробила. Вона привернула інтерес до рідної історії й привела до дослідження цієї історії. В процесі становлення українознавства як науки можна виокремити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.
У 1798 р. в Петербурзі з'являються одночасно дві книжки. Одна — “Записки о Малороссіи” — маленька енциклопедія відомостей про Україну, написана Яковом Маркевичем, що відкрила собою низку видань, присвячених українській історії та етнографії. Друга— “Енеїда” Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі. Над вивченням української історії працювали Дмитро Бантиш-Каменський, Олекса Мартос, Василь Полетика, Максим берлінський та ін. Вони поклали початок науковому дослідженню жраїнської старовини й популяризували знання рідної минувшиниcеред широких кіл українського громадянства. Нова українська Щдітература, в тісному зв'язку з історичними та етнографічними сту-Цдіями, відкрила освіченому громадянству зовсім новий світ українсь-Щоого життя. Відтепер поняття“нація” включало весь народ (а не лише Ігорішні кола суспільства), а потяття “батьківщина” охопило всі землі, населені цим народом. Окремо необхідно зупинитися на “Історії Русів”, яка з'явилася Наприкінці XVIII- на початку XIX ст. і поширювалася у рукописних "Цеписках. Лише в 1846 р. вперше була надрукована, її можливимиавторами вчені вважають Григорія і Василя Полетиків, Григорія Кониського та ін. “Вічною книгою незалежності українського народу”, назвав її М. Костомаров. Важко відшукати в історії твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського громадянства. “Історія Русів”є по суті політичним трактатом, в якому автор, оперуючи фактами, приводить власну концепцію історії України, пов'язуючи початок етногенезу українського народу із сарматськими племенами і доводячи, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі. Цей твір пробуджував глибокі патріотичні почуття, гордість за-своїх предків—шляхетних гетьманів, славних козацьких ватажків. Не зважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність“Історії Русів”, яка започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів. VI. II. Масонство в Україні
З пожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонських організацій так званих“вільних мулярів”, занесених до Росіїнаприкінці XVIII ст. із Швеції та Англії. Поряд із завданням Духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його корисним для всіх. Такі плани масонів Вступали у протиріччя з устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними царизму.
З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа “Понт Евксинсь-кий”на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. До цієї ложі входило понад 70 членів— військові, чиновники, поміщики. Друга одеська ложа “Три царства природи” крім національного питання обговорювала і політичні справи. Проте більш чітке національне забарвлення мала київська масонська ложа “З'єднаних слов'ян” (1818—1822), основним завданням якої була пропаганда ідеї національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської та Австро-Угорської імперій.
Полтавська масонська ложа “Любов до істини” (1818—1819) основний наголос робила на національні проблеми України. До цієї ложі входили М. Новиков, (. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарнавський. Олександр І закрив ложу особистим указом.
У 20-х роках XIX ст. в Україні виникають таємні політичні товариства, як! використовують досвід масонських організацій. Найбільш впливовим було Малоросійське таємне товариство на чолі з предво-дителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем, якій поділяв ідеї французької революції. Метою товариства було здобути незалежність Україні, відмінити кріпацтво і встановити європейські форми державного устрою. VI. III. Декабристи.
Вітчизняна війна 1812 р. підштовхнула частину офіцерського корпусу російської армії до перебудови управління державою за західноєвропейським зразком. Політична змова, яка виникла серед офіцерів в кінці царювання Олександра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої організації й в Україні, де членами були офіцери-українці і місцеві поміщики. Серед змовників не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. В той час як північні організації, головним чином центральний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзначалися духом централізму й не зважали на національні особливості різних народів російської імперії, південні організації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання.
3 цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство “Об'єднаних слов'ян”, яке сформувалося у 1825 р. у Новограді-Во-Ліинському. Це товариство ставило собі за головну мету увільнення |всіх слов'ян від абсолютизму, знищення національних автономій і сполучення всіх слов'янських народів в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити кордони кожної держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентську форму правління, скласти конгрес для управління справами цілого союзу. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Був серед гасел товариства і виклик кріпацтву— “не бажай мати раба, коли не хочеш сам рабом бути”. Після повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі 28 грудня відбулося повстання в Україні, де під Васильковом збунтувався піхотний полк загітований декабристами. Обидва повстання були погано підготовлені і закінчилися поразкою. Головна причина поразки повстання полягала у тому, що воно залишалося ізольованим і незрозумілим для народу. Наслідком невдачі повстання був розгром цілого руху. VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство
Хоча опозиційні настрої і не були знищені, але вони виявлялись вже в більш прихованих формах. Взагалі доба Миколи І (1825—1855) позначилася ідеологічною доктриною, що її висунув міністр освіти граф О. Уваров, — “самодержавство, православ'я, народність”. Вся держава була перетворена на слухняний централізований адміністративний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Цей загальний терор ще тяжче відчувався в Україні, яка переживала систематичну русифікацію у всіх галузях життя. Попри все, реакційне правління Миколи І не в силах було припинити революційні рухи, що підсилювалися прагненням відновлення української державності.
На початку 40-х років у Києві група студентів та молодих викладачів створила нелегальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національне свідомої інтелігенції:
історик М. Костомаров, етнограф і письменник П. Куліш, історик права М. Гулак-Артемовський, етнограф П. Маркевич, учитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський та ін. Символом товариства організатори обрали перстень з написом“Св. Кирило і Мефодій”на честь видатних слов'янських просвітителів. Програмні завдання товариства викладені у двох документах— “Статуті” і “Книзі буття українського народу” (“Закон божий”), написаних М. Костомаровим. З усіх практичних намірів кирило-мефодіївців найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали проводити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, намагаючись виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Одночасно вони вважали за потрібне негайно взятися за поширення просвіти серед народу, за видання популярних книжок тощо. У братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко та Гулак—за організацію збройного повстання і повалення царату. Але товариство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли на початку 1847 р. їх було заарештовано. Більшість з них заслано до різних міст Європейської Росії, а найгірша доля спіткала Шевченка, його віддали у солдати і вислали до Оренбурга без права писати і малювати. І хоч планам кирило-мефодіївців не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно... Боротьба за скасування кріпацтва стала гаслом української літератури.
Наприкінці 50-х років українська передова інтелігенція почала скупчуватися у Петербурзі, оскільки тут режим був дещо м'якший і колишні кирило-мефодіївці, звільнені після заслання, осіли у північній столиці. Коштом українських поміщиків Тарновського і Ґалаґана було засновано друкарню і розпочато видання творів українських письменників. У 1861 р. за редакцією Білозерського вийшов у світ часопис“Основа”, що був присвячений громадським та літературним справам. В місячнику було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології, доводилась окремішність української культури та світогляду. VI. ІV. Народництво.
В українській політичній думці XIX— початку XX ст. варто виділити декілька напрямів: народницький (основними представниками якого були М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевсь-кий, СШелухін), консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, І. Лисяк-Рудницький), націократичний (Д. Донцов, М. Сціборський, М. Міхновський), ліберальний (М. Драгоманов, Подолинський) та соціал-демократичний (І. Франко, М. Галаган, |. Юркевич). Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянст-ЩіВ, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й зали-Іціаються носіями української нації. Усі інші стани, були впевнені народники, втратили свою етнічну ідентичність, а тому необхідно наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Народники наголошували на тезі про те, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ вічний.
Народники бачили національне відродження в тому, щоб всі верстви населення перейняли інтереси та ідеали селянства. Але поки селяни перебували у кріпацькій неволі, енергія українскихнародників була звернута на те, щоб підготувати уми до скасування кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності ліквідації кріпацтва. Народники працювали і над тим, щоб підготувати літературу для ''Ціароду, розвинути народну українську мову до такого рівня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти і науки. Вже з 1859 р. почина-ється рух за створення“недільних шкіл”, що були призначені для "ремісничої молоді, міщанства, взагалі всіх неграмотних. Учителями "були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, тоді ж надруковано Цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими“Буквар "южноруський” Т. Шевченка та “Граматика”П. Куліша. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у роботі недільних цікіл Києва, сформувалася організація, яка отримала назву Громада. початку Громада не мала точно визначених організаційних форм, програми. ЇЇ діяльність проявлялась у зборах, дискусіях, роодинокі громадівці вели освітню роботу. Пізніше Громада почала розробляти свою ідеологію—український народ є окремою нацією, „уожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку . Самосвідомості народу, проголошувалася солідарність з політичними та соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції. На рубежі 50-бО-х років XIX ст. почався вже масовий громадівсь-кий рух, названий владою“українофільством”. Одну з течій у Цьому русі представляли т. зв. хлопомани, що безмежно були віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом хлопоманів був В. Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла генетичну пам'ять про своє походження, славне минуле України. Погляди Антоновича активно підтримували Т. Рильський, К. Михальчук, Б. Познанський.
Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатися у політичні справи, частина дотримувалася радикальних, іноді й революційних поглядів.
VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі Фундатором українського лібералізму можна вважати Михайла Драгоманова, ідеї якого являли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал—повна ліквідація авторитарних і примусових засад у суспільному житті. У його поглядах органічно поєдналися патріотизм і космополітизм, “всесвітня правда” для мислителя—цінність більш вища, ніж патріотизм. Проте саме М. Драгоманов порушує питання про перетворення українства на політичний рух. Він вважав, що в Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом. Але крайні вияви українського націоналізму Драгоманов піддав нищівній критиці. У збірнику “Громада”, який він видавав разом з Подолинським, були остаточно сформульовані ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виокремлював два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад) і федерацію автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалізації цих принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, дружби між людьми різного етнічного походження. Тільки у спілці з іншим слов'янством Драгоманов вбачав можливість національного визволення українського народу. Виїхавши за кордон, вчений зосередив навколо себе широке коло представників лібералізму та переніс акцент своєї політичної діяльності на західно-український національно-визвольний рух. VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні
Соціал-демократична політична думка —це своєрідна комбінація різних елементів політичної демократії, соціальної справедливості, загальних гуманістичних принципів. Турбота про соціально-економічний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася зі спробами вирішити національне питання. Причому національна справа стосовно самих засад соціалізму вважалася справою другорядною, бо, на їх думку, національна незалежність не може бути надійно забезпечена, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не сприйматимуть національні інтереси робітників як свої власні.
Одним із представників цієї течії в Україні був І. Франко, який поступово відійшов від федералістичної концепції свого вчителя—М. Драгоманова і став одним із перших ідеологів незалежної української демократичної держави.
У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного і економічного ладу. Це був перший союз, що поставив метою політичний переворот. Союз поширював соціал-демократичні гасла, що заміняли гасла національні, існував він недовго. VI. VII. Український консерватизм.
Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з'являється“ліберальний консерватизм”, представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхідності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники —докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня ідеологія простежується лише як тенденція. Об'єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільноголаду, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.
Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних щляхетсько-гетьманських традицій. Українські дідичі Г. Галаган, В. Тарновський, Г. Милорадович, пізніше В. Липинсь-кий та П. Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне— традиційні форми родинного й громадського життя. Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого—українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму). Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національного життя підавстрійських українців. Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на“місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави”23. VI. VIII. Націократія
Націократичний напрям в українській політичній думці є найбільш багатим на різні концепції, погляди, ідеї. Його основою є багатомірний, виключно складний і суперечливий феномен, а також об'єктивний історичний процес, що розвивається за своїми власними законами. Цей феномен— націоналізм.
В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття “націоналізм”пов'язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х роках XX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух. Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підґрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють демократичний, ліберальний, інтегральний, реформаційний націоналізм та націокра-тизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.
Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, що називали себе “національне свідомими українцями” і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості. Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: “.... Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”24.
Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.
VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українцт західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів—угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.
Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла“Руська трійця” —Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків ["словацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців “Руська трійця”вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.
На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань. Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі— опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.
Це був початок т. зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії— створювалося враження про велику, непереможну силу Росії. У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово”було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.
Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів—учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громаді вського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збиралм бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це
були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу. VI. X. Формування політичних партій
Наприкінці XIX— на початку XX ст. відбувається політизація національного руху —починають створюватися політичні партії. У 1880 р. під впливом М. Драгоманова постала Українська радикальна партія, в якій плідно працювали І. Франко та М. Павлик. Своєю метою партія проголосила боротьбу за інтереси селянства. Партії вдалося ввести своїх представників до австрійського парламенту. У 1899 р. праве крило Радикальної партії об'єдналося з народниками і утворило Національно-демократичну партію, яка перебрала на себе провід у політичному житті, її очолили спочатку Ю. Романчук, пізніше—К. Левицький, обидва були депутатами австрійського парламенту. В своїй програмі партія проголосила необхідність об'єднання всіх українських земель в одній державі. Ліве крило Національно-демократичної партії утворило нову—Українську соціал-демократич-ну партію, метою якої стало створення вільної Української Республіки.
На підросійській Україні також розпочався процес творення політичних партій. На зборах студентських громад у Харкові на початку XX ст. утворилася Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 р. стала Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). До складу партії увійшлид. антонович, В. Винничен-ко, С. Петлюра. Чисельність партії на весну 1907 р. становила 3 тис. членів. Партія вимагала автономії України з окремими представницькими зборами (сеймом), повалення революційним пролетаріатом царського режиму й скликання Народної ради.
На базі створеної у 1900 р. РУП внаслідок виходу з неї М. Міх-новського було утворено Українську народну партію (УНП), яка в основу своєї діяльності покладала інтереси селянства і робітництва. Партія виступала за проведення аграрної реформи при одночасних заходах до розвитку національної промисловості. У справі національній УНП проголошувала самостійність і суверенність Соборної України та забезпечення автономії тим частинам України, які перебували в інших історичних і економічних умовах (Галичина,
Кубань). У грудні 1917 р. УНП увійшла до складу партії соціалістів-самостійників.
Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) створена у 1906 р. народницькими групами, які відкололися від РУП. Тривалий процес формування УПСР завершився лише у квітні 1917 р. Партія спиралася на селянство і національну інтелігенцію. На осінь 1917 р. в її лавах налічувалося 75 тис. членів. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк. В основу діяльності партії покладено програму Загально російської партії соціалістів-революціонерів. Теоретична основа програми—ідея інтегрального соціалізму, соціальна революція, встановлення диктатури революційної демократії, захист“єдиного трудового класу”. Як кінцеву мету партія проголосила перебудову капіталістичного суспільного ладу на соціалістичний. У національному питанні виступала за екстериторіальну автономію України у складі Російської буржуазної федеративної демократичної республіки.
Таким чином XIX—початок XX століття можна характеризувати л'і. добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Чзні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи російського самодержавства, щоб припинити й знищити цей рух. В цю добу народжується нове покоління, що з дитинства вбирало в себе віру в українські національні сили і на світанку XX ст. молодь Східної та Західної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.
Щоб зрозуміти вибух революції 1917 р. і становлення Української самостійної держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку невпинно вело українське громадянство.
VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України
Перша світова війна знаменувала початок XX століття не в календарному” а в історичному сенсі. Через місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914 р. два великі воєнні блоки вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії. У складі Антанти головну роль відігравали Англія, Франція І Росія. До другого блоку— Четверного союзу —входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія. Ці два союзи поставили перед собою мету тотально перекроїти політичну карту світу—захопити чужі території, світові ринки збуту, джерела сировини. У війні взяло участь 33 країни світу. Було мобілізовано 65 млн. солдат. Загинуло—10 млн. , 20 млн. отримали поранення. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.
Трагедія України полягала у тому, що вона опинилася розірваною між двома воюючими таборами, і українці вимушені були воювати один проти одного по обидва боки фронту. У завойовницьких планах західних країн Україні відводилося значне місце. Німці розглядали її як плацдарм для просування на схід і майбутню колонію. Геополітичні розрахунки німців спиралися на відому тезу Пауля Рор-баха“хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. Австро-Угорщина, при збереженні свого панування у Східній Галичині, зазіхала на Волинь, Закарпаття та Буковину. Свої плани були і у Росії— вона мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини й Волині, Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість території російської України була прифронтовою зоною, що підпадала під юрисдикцію Київського військового округу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час війни перебував у трикутнику Рівне— Бердичів —Кам'янець-Подільський. Командування ж армії майже постійно дислокувалося на українській етнічній території, перебуваючи по черзі в Дубні, Проскурові, Львові, Ковелі, Бродах, Тернополі, Гусятині, Воло-чиську. Луцьку, Кремінці та ін. Величезні людські ресурси України використовувалися у воєнних цілях — за весь час війни російська армія закликала до своїх лав 3, 5 млн. українців. Після перемоги у битві під Равою-Руською у вересні 1914 р. російські війська окупували Львів, а згодом і всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського командування, це захоплення називали “завершенням справи великого князя Івана Калити”. Російська окупація Галичини тривала до кінця весни 1915р. Однією із вдалих операцій російської армії був т. зв. “Брусиловсь-кий прорив”, коли після перемоги у битвах під Барановичами та під Ковелем у липні —серпні 1916 р. росіяни знов захопили Буковину і східну частину Галичини. Проте Львів захопити не вдалося.
Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості— війна виявилася найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Український національний рух став мішенню репресій з боку Росії. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті українські організації“Просвіти”.
Характер російського окупаційного режиму в Галичині лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Українці разом з німцями і євреями були визнані“неблагонадійними елементами”. Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Коли українські діячі у Петербурзі спробували виступити на Захист українського руху в Галичині, то одержали від російського міністра закордонних справ Сазонова таку відповідь: “Чого ж ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, аби раз і назавжди покінчити з вашим українством”21.
Розпочалася політика русифікації, яка мала доповнюватися наверненням місцевого греко-католицького населення у православ'я. У глиб Росії вивезли митрополита Андрія Шептицького разом з іншими представниками місцевого духовенства. Для українських політиків Галичини і Буковини ще до початку війни було зрозумілим, що підтримувати вони будуть Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати
передвоєнну австрійську і російську політику щодо українців, вони вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху. У перший же день війни 1 серпня 1914 р. лідери найбільших галицько-українських партій утворили Головну українську раду, головою якої було обрано Костя Левицького. Однією з перших справ цієї організації було формування українського легіону січових стрільців. І хоча австрійське командування не поспішало вводити цей легіон у бій, не упевнившись у його лояльності, січовики виявилися однією із найдисциплінованіших'частин австрійської армії. Вони виявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р. , під Галичем влітку-восени 1915 р. , під Бережанами в 1916 р під час Брусиловського прориву тощо. Проте нерівне ставлення з боку уряду призвело до того, що наприкінці 1916 р. стрільці були вже готовими до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Нова свідомість відіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку денному постало питання про створення національної держави на західно-українських землях.
4 серпня 1914 р. емігранти з Наддніпрянщини В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Залізняк та ін. заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Діяльність СВУ зводилась в основному до пропаганди української справи як серед урядів держав, так і серед українських військовополонених. СВУ вважав себе зародком національного уряду. Майбутня держава уявлялася їм як конституційна монархія з демократичним устроєм. Найбільшим успіхом СВУ було одержання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених у Німеччині та Австрії.
СВУ проіснував майже до самого кінця війни, припинивши свою діяльність наприкінці червня 1918р. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську раду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. Війна набрала форми затяжної, окопної, стало зрозуміло, що сподіватися на швидке закінчення воєнних дій не доводиться. Назрівали революційні події. Література
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій. — К. ,1992.
Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — К. ,1971. Історія Русів. — К. ,1991. Калугін Ю. Декабристи в Україні. — К. ,1971. Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т. — К. ,1990.
Кухта Б. З історії української політичної думки. — К. , 1994. Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). — К. ,1997. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. — К. ,1987. Сергієнко Г. Декабристи і Шевченко. — К. ,1971.
10. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т. — К. ”1990. Т. 1. 11. Грицак Я. Нарис української історії. Формування модерної української нації XIX—XX століття. —К. ,1996. 12. Гунчак Т. Г. Україна: перша половина XX століття. — К. ,1993. 13. Литвин М. Р. Історія Галицького стрілецтва. — Львів, 1990. 14. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К. ,1993. ЛЕКЦІЯ 8, 9. НАЦІОНАЛЬНО – ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ 1917-1921 рр. Лекція 8, . ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЛАН Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні. 1 Створення Центральної Ради. 2 Універсали Центральної Ради 4
Війна Радянської Роси проти УНР (кінець 1917— початок 1918 рр. ) 6 Брестський мирний договір 8 Історичні уроки Центральної Ради 9 Література 10 Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні.
Поштовхом для революції в Російській імперії стали мирні демонстрації у Петербурзі наприкінці лютого—на початку березня 1917 року. Оскільки уряд миттєво не реагував, мітинги і демонстрації переросли у політичний страйк, і 2 березня династія Романових перестала існувати—Микола II підписав заяву про зречення престолу, а “підняти”корону ніхто не захотів. Натомість думський комітет проголосив створення нового органу верховної влади—Тимчасового уряду, який повинен був виконувати свої повноваження до скликання Всеросійських Установчих зборів. Владу на місцях мали представляти виконавчі комітети.
Разом з офіційним урядом були утворені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, які очолили лідери соціалістичних партій. Між Тимчасовим урядом і Радами існувало певне порозуміння. Але поступово, з розвитком революції більшість у Радах завоювали представники найбільш радикальної партії більшовиків. Проголошення гасла “Вся влада — Радам! ” призвело до збройного протистояння. Революційні події в Україні до певної міри розвивалися за російською схемою. Лише звістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій М. Києва, яка стала найавторитетнішим революційним органом влади. У великих містах України одночасно виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Найгустішою мережа Рад була у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні).
Хоча кожна з політичних сил, що брала участь в революційних подіях у центральній Росії, мала свого відповідника в Україні, все ж загальна політична ситуація в Україні під час революції відзна чалася своєрідністю і була відмінна від російської. Зокрема, Ради в Україні не відігравали якоїсь особливої ролі (основний вплив в них мали не більшовики, як в Росії, а меншовики й есери). Розглянемо події в Україні. Якщо оглянути весь час революції 1917—1921 рр. , то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином: Оі До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних
театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні. Визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до
відокремлення від Росії. В Україні йшла власна громадянська війна між лівими і правими силами.
Як Вам відомо, найбільшої сили набрав третій конфлікт —прагнення українців здобути політичні права для своєї нації. Саме цей чинник перетворив революцію в Україні на українську революцію. Створення Центральної Ради.
У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новоутворених органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з представниками Тимчасового уряду були сформульовані основні політичні вимоги українського руху:
— запровадження національно-територіальної автономії для України, — призначення українців на керівні пости в Україні,
—— утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, — введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну систему тощо. 17 березня 1917 р. з представників різних політичних, громадських і культурних організацій була утворена Центральна Рада як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Основу політичної платформи Центральної Ради становила вимога “широкої національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній Республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі”.
Абсолютна більшість партій і політичних сил, що входили до складу УЦР (Української Центральної Ради) і гуртувалися навколо неї, були палкими прихильниками і провідниками соціалістичної ідеї і соціалістичної орієнтації українського суспільства. Але на відміну від більшовиків лідери УЦР вважали, що соціалізм не треба нав'язувати силою, що він неминуче об'єктивно прийде на зміну капіталізмові у майбутньому, що насильницькі дії призведуть до трагедії суспільства. Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Якщо спробувати проаналізувати історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у XX ст. , то можна виокремити: — у політичній сфері —закладання основ національного самовизначення, самостійного управління, самоврядування, проголошення автономії, а згодом суверенітету, згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, рухів, союзів, початок процесу державотворення, діяльність першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів, запровадження української символіки тощо; — у правовій сфері — творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів, гарантування громадянських прав, заборона смертної кари, проголошення незалежності судової влади, затвердження Конституції УНР; — у соціально-економічній сфері —розв'язання національного питання на демократичних засадах, скасування приватної власності на землю, встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю за виробництвом, спроба боротьби з безробіттям; — у військовій сфері — формування українізованих військових частин, загонів “Вільного козацтва”. Свою діяльність УЦР розпочала спробами легітимізувати свою владу. 19—21 квітня 1917 р. був скликаний Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства. Саме цей конгрес проголосив УЦР верховною національною владою.
25 Груиіевський М. На порозі нової України. — Львів, 1992. — С. 144. Універсали Центральної Ради
Універсали Центральної Ради —звернення програмного характеру, що були проголошені УЦР в 1917—1918 рр. 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала свгй перший універсал, в якому проголошувалося: “Однині самі будемо творити наше Щ. життя”. Для виконання рішень УЦР було створено уряд — Генераль-* ний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. В уряді домінували соціал-демократи: секретар військових справ Симон Петлюра, Ї секретар земельних справ— Борис Мартос та ін.
Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Реакція Тимчасового уряду спершу ії булапоміркованою. У своїй прокламації від 29 червня 1917 р. він закликав українців почекати Установчих зборів. Проте конфліктвсе жстався і для його врегулювання у липні до Києва виїхала : делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду—
Михайла Терещенка, ІраклІя Церетелі і Олександра Керенського. %/Переговори з Грушевським, Вінниченком та Петлюрою 15 липня ^ закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання ) Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального Секретаріату й згода на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнутий компроміс була відмова від проголошення національно-територіальної автономії.
Юрисдикція української влади уточнювалася “Тимчасовою інструкцією”, згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради.
Другий універсал був кроком назад порівняно з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони, хочабувфактично наслідком переговорів керівництва УЦР з міністрами Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд заявив про своє прихильне ставлення до розробки проекту національно-політичного статусу України. У відповідь Центральна Рада погодилась відкласти здійснення автономії до проведення Всеросійських Установчих зборів. Третій універсал від 7 листопада 1917 р. був сповнений глибокої тривоги за подальшу долю України. Згідно з цим документом Україна стала частиною Федеративної російської Республіки і одержала назву Українська Народна Республіка (УНР). Універсал скасовував приватну власність на землю і проголошував їх власністю всього трудового народу, встановлював 8-годинний робочий день, запроваджував державний контроль над продукцією промисловості, скасовував смертну кару, закріплював загальнодемократичні свободи, надавав право національним меншинам на національно-персональну автономію тощо. Четвертий універсал, датований 9 січня 1918 р. проголошував УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у мирі зі всіма народами. Влада в Україні мала належати її народові, від імені якого виступатимуть Українські установчі збори. До їх зібрання мала керувати державою УЦР та її виконавчий орган—Рада Народних Міністрів. В день проголошення четвертого універсалу Центральна Рада прийняла“Закон про національно-персональну автономію”. Одним із головніших завдань, які потребували вирішення у найближчий час, в універсалі зазначалося укладення миру з Німеччиною і її союзниками, для цього було відправлено делегацію на мирні переговори до Брест-Литовська. Війна Радянської Роси проти УНР (кінець 1917— початок 1918 рр. ) 7—8 листопада 1917 р. у Петрограді більшовики взяли владу, поваливши Тимчасовий уряд. Більшовицький переворот, а згодом і розгін Всеросійських установчих зборів у січні 1918 р. поклали початок громадянській війні. Новий орган влади—Раднарком усвідомлював, що без матеріальних та людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких Рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду Рад.
Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання, Раднарком протиправне проголосив Україну у стані облоги і як виклик сприйняв домовленість між Центральною Радою та Донським військовим урядом генерала О. Каледіна про взаємний пропуск військових частин.
4—5 грудня 1917 р. у Києві проходив Перший Всеукраїнський з'їзд Рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу Радам та проголосити радянську владу, з'їзд підтвердив волю українського народу і висловив вотум довіри УЦР.
Див. : Історико-політичні уроки української державності. — Київ — Донецьк, 1998. — С. 508. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Ук-іраїні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В. Леніним та Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді, в якому вимагали негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки, не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. В разі неприйняття вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни з Росією. Центральна Рада не прийняла ультиматуму і активно стала готувати вибори до Українських Установчих зборів, організовувати власну грошову систему, а також припинила постачання вугілля, зерна та продовольчих товарів Росії. З метою встановити радянську владу в Україні, Раднарком розпочав повномасштабну війну проти України.
За рішенням ЦК РСДРП(б) фракція більшовиків у складі 124 чоловік залишила Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і, переїхавши у Харків, проголосила встановлення радянської влади 11—12 грудня. Було створено радянський уряд України. 10 грудня наступ на Україну розгорнули три армії радянських військ під командуванням М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського. В середині січня 1918 р. розпочався наступ більшовиків на Київ. Спроба зупинити Червону гвардію під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі, оточені під Крутами 300 київських студентів та гімназистів були знищені. Заволодівши лівобережним передмістям Києва—Дарницею, Муравйов дав наказ відкрити по місту вогонь з важких гармат. П'ять днів ураганного обстрілу перетворили життя киян на 'пекло. Тоді Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. 26 січня більшовицькі війська увійшли до Києва. В місті розпочався червоний терор, в результаті якого було знищено 5 тисяч чоловік. Взагалі за три тижні радянського панування залізничний транспорт був зруйнований, мости висаджені у повітря, паротяги та вагони знищені або вивезені до Росії, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнування електричних машин воду з них не викачували, більшовики вивезли також грошові запаси банків. Брестський мирний договір Брестська угода — характеру, підписана
низка документів міжнародно-правового УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана офіційним представником України. Українська делегація вимагала— з Україною возз'єднати Галичину, Буковину та Закарпаття, або створити автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. Проте, домагання були відкинуті. Під час другого туру переговорів (після проголошення Четвертого універсалу)—27 січня 1918 р. українська делегація підписала мирний договір. За умовами договору УНР забов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба та інші продукти харчування, кордони УНР встановлювалися на довоєнних кордонах Росії, кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв'язків УНР з центральноєвропейськими державами. З юридичної точки зору він заслуговує критики —багато його статей грішать неясністю, різночитанням, юридичними й фактичними помилками, протиріччями. Проте Брестський договір поклав початок міжнародному визнанню України як незалежної держави, і хоча умови договору були важкі, це був успіх молодої української дипломатії.
Відповідно до умов Брестського договору австро-німецькі війська 18 лютого вступили в Україну, не зустрівши на своєму шляху жодного серйозного опору. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, і вже до кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків. Натомість почалася австро-німецька окупація. Разом з військами повернулася і Центральна Рада, проте не всі палко вітали її повернення. Безпорадність УЦР перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення, а її союз з німецькими й австрійськими військами не був зрозумілий народу. Цілковито ізольована й безвладна по суті Центральна Рада не могла чітко виконувати умови договору, тому конфлікт з німецьким командуванням був неминучим. Історичні уроки Центральної Ради
Центральна Рада увійшла в історію української революції як уряд добрих намірів і великих задумів. Подиву гідним є те, що незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, УЦР вдалося досягти
чималих успіхів. Проіснувавши 13, 5 місяців з 17 березня 1917 р. до І29 квітня 1918 р. вона поновила в Україні державницьку свідомість, ^пройшла величезну еволюцію— від підданства — через автономію — до незалежності, налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, добилася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона добилася, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси. Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все необхідно наголосити на тому, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою УЦР, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі і УЦР недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у нбї перехопили інші політичні сили. Література 1. Грушевський М, На порозі нової України. — К. ,1992.
2. Історико-політичні уроки української державності. — Київ-Донецьк, 1998. 3. Копиленко О. “Сто днів” Центральної Ради. — К. ,1992. 4. Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К. ,1994.
5. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т. 1. — К. ,1990. Лекція 9. ДОБА ГЕТЬМАНАТУ. ДИРЕКТОРІЯ. ЗУНР ПЛАН
І . Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського 1 ІІ. Доба Директорії 5 ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР) 8 IV. Громадянська війна в Україні 10 Література 14
І . Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес, на який прибуло більше б тис. уповноважених від 8 губерній. На конгресі було висловлено незадоволення політикою УЦР, її соціалістичними експериментами і пролунали вимоги поновити приватну власність на землю та утворити міцну владу у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана і на Софійському майдані відслужили молебень. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. УЦР була розпущена. І і голова проф. М. Грушевський оселився у віллі“Виноградний сад” коло Києва як приватна особа. Порівняно легка перемога Скоропадського пояснюється і лояльним відношенням до перевороту з боку німецького уряду. Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і генерал Скоропадський.
У ніч на ЗО квітня П. Скоропадський видав маніфест — “Грамоту до всього українського народу”, в якому заявив, що взяв на себе тимчасово всю повноту влади, УЦР і всі земельні комітети розпускаються, але всі урядовці УЦР повинні продовжувати працю, поновлюється право приватної власності тощо. Одночасно вийшли закони “Про тимчасовий державний устрій України”. Замість назви УНР постала назва “Українська держава”. Законодавча, виконавча та судова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю нового уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Хоча необхідно зазначити, що соціалісти відмовилися взяти участь у будівництві нової держави. Вони не знайшли в собі стільки патріотизму, національної свідомості, щоб стати вище від партійних інтересів. З соціалістів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і став міністром закордонних справ. Уряд нової держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів Ф. Лизогуб, О. Рогоза, А. Ржепецький та інш.
У своїх діях П. Скоропадський керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. Закон“Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Одночасно декларувалося, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в розмірі 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, очолену самим гетьманом.
Успішно працювало міністерство фінансів. Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта (гривня), забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром), стала конвертованою. Гетьманська адміністрація прагнула примусити робітників працювати більш інтенсивно. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки. Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради: Окрема Запорізька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових Стрільців. У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан. І хоча військо було нечисленним, важливе місце в збройних силах належало Чорноморській флотилії. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями. Але широким планам гетьмана не судилося збутись —формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялась створення сильної української армії.
Вражають досягнення Скоропадського в галузі освіти та культури. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. в
Києві та Кам'янці-Подільському відкрили два нових українських університети, заснували Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворили Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський. На Церковному соборі у Києві проголошено Українську автокефальну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.
За гетьмана Скоропадського Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, скандинавськими країнами, а з осені 1918 р. — Францією, Англією, Румунією. У цілому більше 20 країн визнали суверенітет України. Однак з самого початку Гетьманату стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. Виник і координаційний осередок опозиції на чолі з В. Винниченком. Антигетьманський курс взяв і Всеукраїнський земський союз, який очолив С. Петлюра. В середині травня опозиційні групи об'єдналися в Український Національно-Державний Союз, головою якого обрали А. Ніковського. Союз діяв в основному через пресу, підтримував страйки робітників. У різних куточках України були організовані повстанські загони. Для загального керівництва повстанням проти гетьмана було обрано Директорію. ІІ. Доба Директорії
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. у Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського Національного Союзу, про який Ви вже знаєте, був утворений надзвичайний орган влади—Директорія. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, якому належать слова: “Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої”. Членами нового органу влади стали соціал-демократ СЛетлюра, член УПСР Ф. Швець, соціаліст-самостійник П. Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.
Директорія виступила з закликом до повстання проти Гетьманату. її військові сили очолив С. Петлюра, а головною рушійною силою став полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.
15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців. 19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі“поміщиків і капіталістів”. Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення— аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі І Маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетво-рення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників—всіх, без кого нормальне існування держави Неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні 'отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше Цверейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. |Ий не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча реговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, ІіДмректорія звернулася до представників Антанти, війська якої Івисадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська |3 метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси. Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході— польська армія Пілсудського, на півді, крім Антанти, — добровольчі війська А. Денікіна. Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю. Мазуренка, т. зв. “незалежники”, які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н. Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.
Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську. ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)
Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук. Своїм першим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що розпадалась.
На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів.
Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне державотворення. 9 листопада був сформований уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка. Після захопленя поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, |а згодом —до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, іа їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами.
Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила ІЛ. Цегельського і Д. Левицького поїхати у Київ для переговорів про ^об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла гро-Імадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Перед-| вступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення:
1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єд-5; натися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) Обидва Іуряди мають подбати про виконання цього; 3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. 22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і Подержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання Ісправа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав |бути чинним. Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих І зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася | у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР— Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція —т. зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР.
До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали. IV. Громадянська війна в Україні
Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення конролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву—Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням. У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву “воєнний комунізм”, і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики“воєнного комунізму” включали в себе: —націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;
— ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; — встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продроз-верстки.
Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву“Україна” — замість неї вживалась назва — “Юг России”. У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.
У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії —20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. 7 травня українські і польські війська зайняли Київ. СЛетлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду. Радянські війська закріпилися на лінії Бровари —Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові. З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапа-ївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною— з другого. Цей кордон дістав назву “лінії Керзона”. У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польшу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.
Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями — війна з П. Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе.
Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького ї М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. С. Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: “Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовж-ники цієї самої боротьби на новому історичному етапі”. Література
1. Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні. — К. ,1991. 2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К. ,1991. 3. Махно Н. Воспоминания. — К. ,1991. 4. Науменко К. Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995. 5. Революция на Украине по мемуарам бельїх. — К. ,1990. 6. Скоропадський П. Спогади. — К. ,1992. 7. Субтельний О. Україна. Історія. — К. ,1992. 8 Грицак Я. Нарис історії України. — К. : 1996. .
Лекція 10, 11... Радянська Україна в 20х 30 хрр... Західноукраїнські землі у 20х 30 хрр ПЛАН I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі 1 II. Національно-державне будівництво 2 III. Соціально-економічне та політичне становище 3 IV. Політика українізації: суть та наслідки 8 V. Голодомор 1932—1933 рр. 11 VI. Сталінські репресії в Україні. 13 VII. Західна Україна у міжвоєнну добу 16 Література 18 I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі
Версальсько-Вашингтонська система —система міжнародних угод, визначена та ініційована державами-переможницями у Першій світовій війні і укладена протягом 1919—1922 рр. на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкались договори, тексти яких вироблялись на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно запрошені країни. Головував на конференції Ж. Клемансо. Так зване“Російське питання”стало одним з головних на конференції. Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною— Закарпатської України, Польщею —Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність. II. Національно-державне будівництво
На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР—однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км. , а її населення— 25, 5 млн. чол. , з яких — 20, 9 млн. проживали на селі, а 4, 6 — у містах... 30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції
Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил;
запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.
Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.
Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а“союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавче закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.
З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.
Радянський уряд України очолив більшовик . Раковський (1878—1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади— УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г. Петровського. III. Соціально-економічне та політичне становище
В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву“воєнний комунізм”. Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозверсткою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі “залишки” сільгосппродукції). Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер— необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У — 4360, “укапісти” (Українська комуністична партія) — 4000, “бороть-бісти”—15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні. Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести“Хімвугіл-ля”, “Південсталь”, “Цукротрест”об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні—до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23, 8%. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації. Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію. Сталінський “великий перелом”був поворотом до старих, воєн-нокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажі непу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого—приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруд-жені промислові об'єкти—металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли — 69, 8% промислової продукції; республіканської — 20, 3%; місцевої —9, 9%. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки—на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.
В суспільстві йшло формування суворо централізованої адміністративно-командної системи керівництва, яка базувалася не стільки на економічних законах, скільки на примусі й, диктаті. Ця система передбачала відповідну адміністративну ієрархію: рішення приймали керівні посадові особи, а величезна маса виконавців не брала ніякої реальної участі в управлінні. У 20-х роках відбувалися деформації і в аграрній політиці. У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна депресія, що призвело до різкого падіння цін на хліб. Це означало необхідність збільшити експорт зерна з СРСР. Тому було прийнято курс на здійснення так званої суцільної колективізації. І знов Україна стає експериментальним плацдармом для організації великомасштабного колективного господарства. Взаємозв'язок між форсованою індустріалізацією і насильницькою колективізацією виявився у тому, що:
— обидві політики проводилися в рамках “соціалістичного штурму”; —індустріалізація значною мірою підхльостувала колективізацію для забезпечення високих темпів власного розвитку;
—колективізоване село мало забезпечити промисловість дешевою робочою силою, колгоспи— забезпечували міста продуктами харчування через систему державного постачання; — колективізація підштовхувала пролетаризацію селянства;
— і колективізація і індустріалізація ліквідували багатоукладну економіку. Зайве казати, що високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися“згори” спеціальними розпорядженнями. Одним із головних напрямів колективізації стала політика “ліквідації куркульства як класу”. В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. Термін“куркуль”окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві техніку. До 1932 р. в Україні було ліквідовано 200 тис. господарств. “Декуркулізація”мала на меті насамперед позбавити селянство його природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації. Проте традиції індивідуального сільського господарства були міцними і колективізація наштовхувалася на винятково сильний опір. Загальна кількість повстанців у 1930 р. , за приблизними підрахунками, становила мало не 40 тис. чол. IV. Політика українізації: суть та наслідки
Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики“коренізації”, яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”. Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.
Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику“українізації”по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національне свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба
за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.
У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того катастрофічне не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національне свідома інтелігенція. М. Грушевський, С. Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.
З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП(б)У у 1933 р. —до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів.
Значно збільшилася кількість української преси — у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927—1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію. Цей час був періодом розквіту різних літературних угрупувань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.
Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.
Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926—1928 рр. КП(б)У стала джерелом т. зв. партійних ухилів — “шумкизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”. Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у “національному ухильництві”. Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М. Хвильовии вважав, що українська культура— частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: “Геть від Москви! ” дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному орган, КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією. Таким чином можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ32. V. Голодомор 1932—1933 рр.
Становище у сільскогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч. , а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани. Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л. Кагановича і В. Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільскому господарстві. Однак продроз-верстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною—літом 1933 р. , коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми—жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.
Лише у квітні 1933 р. , коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них— 5 млн. в Україні. Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік. Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я. Грицак, на декілька поколінь вперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. VI. Сталінські репресії в Україні.
Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям “сталінізм”. У філософському широкому розумінні — це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні —синонім особистого диктаторства і тиранії. Й. Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративнб-команд-ною системою—все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальніших факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.
Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В. Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє НК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.
Провідниками сталінізму в Україні були В. Молотов, Л. Каганович, С. Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л. Каганович з доповіддю“Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій”. В ній підкреслювалось, що “у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти.... ”. Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа “Спілки визволення України” (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. “проходило”45 провідних вчених, письменників, зокрема, С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантських сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію. Друга справа — справа т. зв. “Українського національного центру” (УНЦ) та його частину — “Українську військову організацію”. За цією справою було засуджено 50 людей — 21 —розстріляно, більшість померла у таборах, їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.
Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії України акад. Д-Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний. За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20—30-х років “розстріляним відродженням”. VII. Західна Україна у міжвоєнну добу
Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави—Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.
У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є. Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так І нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є. Коновалець, ідеологами Д. Донцов та В. Липинський.
Д. Донцов, автор відомих праць “Підстави нашої політики” (1921 р. ) та “Націоналізм” (1926 р. ), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху —Драгоманову, Франку, Гру-шевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму— інтерес нації понад усе, демократії —принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло Махновського“Україна для українців” Д. Донцов пропонував замінити новим — “Українці для України”. Праці Д. Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН. В. Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д. Донцова. Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування. Література
1. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1955 рр. У 2-х кн. — К. ,1994. 2. Голод 1932-1933 років в Україні: очима історика, мовою цокументів, — К. ,1990. 3. Кондратюк В. , Зайцев О. Україна в 20-30-х роках Суспільно-"іолітичне життя XX ст. — Львів, 1993. 4. Кульчицький С. Ціна “великого перелому”. — К. ,1991.
5. Шаповал Ю. Людина і система. (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К. ,1994. 6. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної сторії. — К. ,1993
Лекція 12. 13, 14. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. 1939-1945 рр. ПЛАН.
I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи. Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація 1
II. Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року 3
III. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників. 7 IV. Рух опору фашистській окупації 10 V. Звільнення України від фашистських окупантів 13
VI. Підсумки та уроки Другої світової війни* Ціна перемоги для України 14 Література 16
I. Крах Версальсько-Вашингтонської системи. Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація
Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни. У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн. кв. км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.
За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол. Які ж причини цієї війни?
По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії.
По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на“умиротворення” агресора, а також “ізоляція США”, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.
Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна зула загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були зкуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити
— Другий етап — 19 листопада 1942 р. —9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської юаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників' Європі і змусили їх капітулювати.
— Третій етап — 9 травня 1945 р. —2 вересня 1945 р. Завер-иення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.
II. Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року
Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. ЗО вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній значалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагудляЄвропи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.
23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як“пакт Молотова — Рібентропа”. Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.
Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев— Вісла — Сян, в ній також додавалося: “Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей”. Стаття 3 відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.
Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту “Молотова — Рібентропа”був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.
28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР збільшувалося на 12 млн. осіб.
У Західній Україні було інспіровано “відновлення”радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входжен-чя до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську. Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.
У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові обла-: ті— Чернівецьку та ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР. Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім зезультатом змови між диктаторами, значення його в історії долі вкраїнського народу важко переоцінити— вперше українці об'єдна-іися в межах однієї держави. Загалом ставлення до радянської армії українського населення іахідних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні іаходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Іерш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення : истеми освіти, помітно покращилося медичне обслуговування іаселення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємст-іа, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала Експропріація радянською владою польських землевласників. Проте іаралельно йшов процес руйнування створених західними українцями : оціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на : хід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні коопера-иви, припинили діяльність товариства“Просвіти” тощо. Із політичних ”рганізацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація — організація Українських Націоналістів (звичайно її підпільна мережа). З часом почали проявлятися й інші непривабливі сторони радяні-ації —оголошено колективізацію, заборонено викладання релігії школі, конфісковані церковні землі.
Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Усього за 1939—1941рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб. III. Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників. У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом“Ост”фашисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку. 22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР— вважалося, що війна буде вестися на “чужій території”, тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.
За три тижні війни фашистські війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити фашистів в Україні було сформовано два фронти:
Південно-Західний під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І. Тюленєва. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні радянські сили й захопити 650 тис. полонених. Ще у липні 1941 р. фю-рер видав наказ“Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”. Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомі-саріат“Україна” був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив:
“Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців”. Столицею було обрано М. Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на б генеральних округів— “Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, Одеса включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства“Бессарабія”, Чернівецька — до губернаторства “Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство“Трансністрія”. Закарпаття передано Угорщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії. Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.
Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер— панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві “Щодо проведення умиротворення в Україні” від 28 червня 1942 р. говорилося: “У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними”. В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концтаборів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тільки за два дні 29—30 вересня 1941р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного характеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.
Фашисти вивозили з України не лише продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель), а й чорноземи. Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.
Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим— на Закарпатті. IV. Рух опору фашистській окупації
В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. ЗО травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К. Ворошилова, а пізніше —Український штаб на чолі з генералом Т. Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.
Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника—людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і Діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування —легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами“Роланд” та “Нахтігаль”. Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. ЗО червня 1941 р. ОУН-б при підтримці“Нахтігалю”без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С. Бандеру та його прибічників німці заарештували.
Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини“Поліська Січ”, яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналістичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокомандуючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число—100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.
На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.
У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські робітники. V. Звільнення України від фашистських окупантів
Плани німецького командування блискавично закінчити війну до кінця 1941 р. провалилися, становище на радянсько-німецькому фронті було досить напруженим. І хоча Вермахт, маючи перевагу у живій силі й техніці, займав вигідні оперативно-стратегічні позиції, завдяки мужності, хоробрості, самовідданості рядових бійців та командирів радянських військ наступ гітлерівців було зупинено. Під Москвою зазнали поразки 38 ворожих дивізій.
У лютому 1943 р. велике угруповання німецьких військ зазнало катастрофічного удару під Сталінградом. У ході цієї операції почалося визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 573-го стрілецького полку 195 стрілецької дивізії 1 гвардійської армії Південно-Західного фронту відбили у фашистів перший населений пункт окупованої України— село Півнівку Міловського району Ворошиловградської області. Велику роль у визволенні України відіграла Курська битва, що розгорнулася у липні—серпні 1943 р. З обох сторін у ній взяло участь 13 тис. танків і самохідно-артилерійських установок, 70 тис. гармат і мінометів, до 12 тис. літаків та понад 4 млн. солдатів і офіцерів. Ця битва називається “битвою моторів”. 12 липня 1943 р. радянські війська перейшли у контрнаступ, який закінчився розгромом ударних сил противника.
Протягом літа —осені 1943 р. , долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгородсько-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада— Київ (з невиправдано великими людськими втратами). 24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на Правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти—Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії проходили на 1400-кілометровій смузі—від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено захоплену фашистами територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.
VI. Підсумки та уроки Другої світової війни* Ціна перемоги для України
У результаті Другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Величезними були демографічні зміни в Україні. Згідно з офіційними даними в Україні загинуло 5, 5 млн. чоловік. З них 2, 5 млн. загинуло на фронтах. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41, 9 млн. осіб, а наприкінці війни було лише 27, 4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померлі у концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14, 5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо.
Україна лежала в страшних руїнах, було зруйновано більше 700 міст, 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (за данними на 1940 р. ) на 1945 р. залишилося 186 тис. Біля 10 млн. жителів України залишилися без житла. Величезних втрат зазнали промисловість та сільське господарство. Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд. (у цінах 1941 р. )—понад 40% всіх втрат СРСР. У Донбасі були зруйновані і затоплені 882 шахти, висаджено у повітря всі металургійні і машинобудівні заводи України. Величезних втрат зазнали й історичні пам'ятки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків. Усього за межі республіки було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.
Українці виявилися добрими вояками, жителі республіки одержали 2, 5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18, 2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою. Сотні тисяч українців воювали на боці західних союзників —в американській та канадській армії, французькому русі Опору, у партизанських загонах в Югославії, у польській армії, зокрема дивізії ім. Т. Костюшко, у чехословацькій бригаді генерала Л. Свободи.
Українці на фронті і в тилу країни, в тилу ворога, у фашистських таборах, на підневільній праці в Німеччині— всюди робили все від них залежне, щоб наблизити час перемоги над фашизмом. Література
1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Львів, 1993. 2. Роєнко В. Друга світова війна. 1939-1945. — К. ,1994.
3. ТрубайчукАФ. Друга світова війна. Коротка історія. — К. ,1995. 4. Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. мовою документів, очима історика). — К. ,1994... 5. Швагуляк М. “Українська карта” (Друга світова війна)// Дзвін. — 1990. — №7. Лекція 15. УКРАЇНА В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД1945-1953 рр. ПЛАН.
I. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни 1 II. Загострення політичної боротьби у західних областях 5 III. Десталінізація 7 IV. Нові методи управління народним господарством 9 V. Шестидесятники 11 Література. 12
I. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Ми вже відзначали, яких людських і матеріальних збитків зазнала Україна.
В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р. ) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940—1954 рр. , увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. кв. км. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку республіки.
Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946—1950 рр). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення промисловості на базі прогресивних технологій і науки. Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85%
іпіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове іробництво в Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. На ахідній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, ? 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 50-х роках фаїна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За атистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну льше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція.
Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня иття населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари юмисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, іявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих пюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець їнищено особисті заощадження громадян. і В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причинеого слід віднести посуху 1946 р. , викликані війною скорочення Рівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського сподарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші— суб'єк-івні причини — недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно ісокі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного брошна домішувати 40% вівсянного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією щянського Союзу. У 1947 р. М. Хрущов розпочинає у республіці чний проект, спрямований на“розв'язання” аграрних проблем. Він іредбачав: — об'єднання колгоспів у гігантські “агроміста”, що теоретично іло сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної льськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало за-ізпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;
—передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни гримували більшу частину продуктів харчування; — вводився суворий контроль за сільським населенням.
Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений ідмовитися від цього проекту.
Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя респуб-іки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у бе-іезні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва 'РСР—утворено народний комісаріат закордонних справ України а чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була однимззасновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (00Н). Іа першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. УРСР було об-іано членом Економічної й соціальної ради. У 1948—1949 рр. Украї-а була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки. Але Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, а тактичних міркувань Сталіна—для пом'якшення негативного •езонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на іахідній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької іирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р. , де 'країна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з“космополі-ами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями”в історії, філосо-зії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських исьменників—О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського. Цілі аукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому іатеріалізмові, одержали клеймо“ворожих”і тим самим втратили раво на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у ріоритетних галузях науково-технічного прогрес.
Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції іеспубліки спричинила публікація кількох редакційних статей Правдьі”, насамперед “Проти ідеологічних перекручень в літературі” липень 1951 р. ), в якій різко критикувався вірш В. Сосюри “Любіть ^країну”, як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на начних обертах, ламаючи тисячі людських доль. II. Загострення політичної боротьби у західних областях
У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва —автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1, 5 тис. , завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р. , що означало ліквідацію•уніатської церкви в Україні.
Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору ''тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних“боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14, 5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою . чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За ; офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.
Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою“Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння— етнічних українських земель.
Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися. III. Десталінізація
Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової“чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М. Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.
Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О. Кириченко. Уряд очолив Д. Коротченко, Раду Міністрів Н. Кальченко. Урядові посади дістали О. Корнійчук, В. Стефаник та ін.
Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р. , що сповістило про наближення хрущовськоЇ“відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.
На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну
постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС“Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва— “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.
За влучним виразом Б. Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як“другої серед рівних”.
У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ“Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22, 3%— українці, а росіяни — 71, 4%. Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. IV. Нові методи управління народним господарством
Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24%. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущовзамість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову —гериторіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного -осподарства. Новоутворені органи управління господарством в жремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа : тала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській ікономіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі нтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між під-іриємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному Економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати осподарські питання, раціонально використовувати ресурси.
IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон іро створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних райо-іів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації иробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації ідприємств у межах економічних районів, активізації використання іісцевих ресурсів.
Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. ромислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% аводів у республіці. Це надало можливість українським економістам очати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські еформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони всеж прияли піднесенню рівня життя. V. Шестидесятники
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення ля розвитку української культури—вони принесли нову морально-злітичну атмосферу в суспільство і розширили можливості для юрчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле зкоління молодих літераторів і митців—т. зв. шестидесятників, до
Про ту добу, про грунт, на якому зросло це покоління, яскраво cазав М. Вінграновський: “Наші юність і молодість мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу—поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося“шестидесятництво”. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися“зверху”. Література.
1. Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Львів, 1992. 2. Довідник з історії України в 2-х т. — К. ,1995.
3. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К. ,1995. 4. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.
46 Вінграновський М. Всі ми з одного часу і одного народу: Слово про Василя Симоненка// Київ. — 1983. — №3. — С. 8. 135
ЛЕКЦІЯ 16, 17 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦКСИ В УКРАЇНІ В СЕРЕДИНІ 50-Х– ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 60ХХ РР. УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60 Х - 80 Х РР. ПЛАН. I. Зростання кризових явищ у політичному житті 1 II. Дисидентський рух в Україні 3 III. Криза у соціально-економічній сфері. 8
IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності 11 Література 15 I. Зростання кризових явищ у політичному житті
У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секре-аря ЦК КПРС. Існує кілька версій з приводу того, хто виступав нат-сненником тихого перевороту. Називають Л. Брежнєва, М. Суслова, . Шелепіна. Л. Брежнєв, який заступив Хрущова, мав тісні стосунки і Україною—працював першим секретарем Запорізького, а пізніше дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секрета-)ем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Ірезидії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, ю допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з снуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних {зункціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади— його відправили на пенсію.
У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро ІІелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у : ередині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, ютрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в ііслявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і сультурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О. Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося юширення української мови у вищих навчальних закладах, заохо-іення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало іестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.
У 1970 р. вийшла книга П. Шелеста “Україна наша Радянська” ”котрій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П. Ю. Шелеста“Україна наша Радянська”, що вийшла вже за часи секретарства В. Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань“відходить від партійних, класових, позицій”. В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П. Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному“місництву”. Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що “норовистого Шелеста”, лідера “від природи”, Л. Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П. Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути—починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині. У травні 1972 р. наступником П. Шелеста став В. Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську “відлигу”, стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В. Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим“чисткам” у державному і партійному апараті. II. Дисидентський рух в Україні
У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.
Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженістьруху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.
Українські дисиденти —це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину:
нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля Ю), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше— східні області.
Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не згло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліта-іся, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких )ганізаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.
Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне.
Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релілігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення ілігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван ль, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський оповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля органі-вав Комітет захисту Української католицької церкви з метою помогти її легалізації. Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, ізходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних конів.
Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася ропейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язува-сь дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР. У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 лис-пада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська пьсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий українсь-й письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро игоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична,
Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.
Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член 00Н, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси49.
На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р. , репресіями 1937 р. , винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень“Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В. Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р. — Лист І. Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка і “Лихо з розуму” В-Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза та ін. У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”І. Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.
Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.
Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.
З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що (ідбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР : пільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національне відома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими іетодами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т. Шевченку 22 травня очали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за адянську добу з“Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 . дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла ітинг водою з пожежних машин.
У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які вступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л. Лук'яненка було гвореио Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і ставила собі за мету легальну боротьбу мир-іми, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення ^залежної самостійної держави.
З кінця 70-х років репресії проти представників української тіьтури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника ілія Снєгірьова, 1979 р. —сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова иля арештів.
У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провід-іх діячів руху опору. Поширюється у“самвидаві” “Позиції раїнських політичних в'язнів”за підписом О. Тихого і В. Романюка, якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і 'ґрунтову валася необхідність незалежності. Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена—вихід України із складу СРСР і створення незалежної мократичної держави. Автори зверталися до 00Н з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію. В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного національного руху зросла, що було реакцією насамперед елігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.
На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які врекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів. III. Криза у соціально-економічній сфері.
Економічна реформа б 0-х років не була доведена до кінця, розбившись об стіну бюрократизму. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970—1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалі-зації суспільства. Склалася парадоксальна ситуація, коли навіть більш швидке зростання національного доходу неістотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе, а не на людину.
Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом. Помітно зросла матеріаломісткість та енергомісткість виробництва, знижувалась рентабельність підприємств. За 1966—1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Так, валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6, 7%, дев'ятої— на 5, 6%, десятої — на 3, 4%, одинадцятої — на 3, 5%. Темпи приросту національного доходу становили відповідно —6, 7%; 4, 6; 3, 4; 3, 7%. Така ж тенденція простежувалась у розвитку соціальної сфери, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом. Темпи приросту реальних доходів на душу населення становили у восьмій п'ятирічці— 5, 8%, дев'ятій — 3, 8, десятій — 3, 2, одинадцятій — 2, 7%. Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа. 26 квітня 1986 р. сталася найбільша в історії людства аварія на атомній електростанції. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. У Києві навіть відбулась першотравнева демонстрація. Відсутність інформації, засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо“ліквідаторів”катастрофи. На 15 серпня 1990 р. надійшло понад сім тисяч повідомлень про смерть рятівників, всього“ліквідаторів”налічується 600 тис. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі. Значна частина Полісся стала непридатною для проживання надовго. Тема Чорнобиля стала однією із центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом.
Таким чином, у 70—80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані. Та криза в економіці— прояв глибокої кризи системи, тієї моделі державного соціалізму, яка базувалася на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала, що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності і вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один —радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.
IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебудови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою“гласності”, “соціалістичного плюралізму”, “нового політичного мислення” змінити політичну ситуацію в країні. Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища— відсутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.
Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.
У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань—збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.
Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р. ) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р. )„Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.
8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог. Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В. Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний секретар був переконаним ортодоксальним комуністом. У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, “Меморіал”, Українська Гельсінська група, “зелені”, їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечення рівноправності форм власності; розробка нової Конституції; національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.
У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84, 9% виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад керівних органів —Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапарат-ному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В. Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука, б червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті— “Народна Рада”, до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І. Юхновського. Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — “За Радянську суверенну Україну” чисельністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість О. Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.
Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти— 4, утримався —1. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї. Література 1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. ,1994.
2. Лихо з розуму (портрети 20 злочинців). 36. матеріал і в/ Укл. В. Чорновіл. — ЛьвІв, 1991. 3. Літопис Голгофи України. — Львів, 1993. 4. Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників. — К. ,1991 5. Сторінки історії України XX століття. — К. ,1992.
6. Українська інтелігенція під судом КДБ. Матеріали з процесів В. Чорновола, М. Масюка, М. Озерного. — Сучасність, 1970.
7. Українська суспільно-політична думка XX століття. Мюнхен, 1989. — Т. 2 УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-1999 рр.
Лекція 18 . УКРАЇНА В УМОВАХ ПРОГОЛОШЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ПЛАН.
I. Серпневі події 1991 р. у Москві, їх спрямованість і наслідки 1 II. Акт проголошення незалежності України 3
III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності 6 IV. Прийняття Конституції України 1996 року 7 V. Формування багатопартійної системи в Україні 7 VI. Релігія та церква у сучасній Україні 7 VII. Україна і світ 7 Література 7
I. Серпневі події 1991 р. у Москві, їх спрямованість і наслідки 19—21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія СРСР зробила останню спробу врятувати Радянську імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. Його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М. Горбачова. Документами, прийнятими Державним Комітетом з надзвичайних ситуацій (ДКНС), передбачалося під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запровадити режим надзвичайного стану в окремих регіонах (зокрема і в Західній Україні, і у Києві), встановлювалося безумовне верховенство Конституції СРСР і законів Союзу. До складу ДКНС увійшли О. Бакланов, В. Крючков, В. Павлов, Б. Пуго, В. Стародубцев, О. Тізяков, Д. Язов, Г. Янаєв. Постанова №1 ДКНС вимагала від органів влади і управління республік додержання режиму надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів, проведення мітингів, демонстрацій і страйків, у необхідних випадках передбачалося запроваджувати комендантську годину, були закриті газети “Комсо-мольская правда”, “Московский комсомолец”та ін. Демократичне майбутнє всіх народів Радянського Союзу опинилося під загрозою.
Першою на захист законно обраного Президента СРСР виступила Росія та її президент Б. Єльцин. У спеціальному указі так званий комітет проголошувався антиконституційним, а його дії—державним злочином. 21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту М. Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.
В Україні події розвивалися дещо повільніше. 19 серпня по українському телебаченю виступив Голова Верховної Ради—Л. Кравчук. Він підтвердив, що на всій території республіки працюють законно обрані і сформовані органи державної влади і управління. Того ж дня у Київ з'їхалися голови і представники всіх демократичних партій та рухів. Партія Демократичного відродження. Демократична партія, Рух, Меморіал та інші об'єдналися у спілку“Демократична Україна”під керівництвом президії Народної Ради. Демократи, визнавши переворот антиконституційним, закликали народ до громадянської непокори. Ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення про нечинність указів ДКНС на їхніх територіях.
У ці ж дні навколо Києва були дислоковані дві десантно-штурмові бригади (біля 1200 чол. ), на Одеському напрямі—72 дивізія. У межах Києва перебувало 3 тис. військ. 20 серпня увечері після дводобового засідання була прийнята заява Президії Верховної Ради України, в якій дії постанов ДКНС на території України не визнавалися і ухвалено рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради. II. Акт проголошення незалежності України
24 серпня почала роботу позачергова сесія парламенту республіки. На основі аналізу подій доповідачі Л. Кравчук, І. Юхновський, О. Мороз дійшли висновку про необхідність прийняття радикальних заходів щодо захисту суверенітету України.
Після бурхливого обговорення позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ— Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р. ; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Була припинена діяльність політичних партій в усіх органах державної влади і управління.
З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.
Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості 'на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь незалежності. Таким чином, 24 серпня на політичній карті світу з'явилася самостійна Українська держава— Україна. Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову “Про військові формування в Україні”, якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних Сил України, Народної гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Національного банку. Через деякий час Верховна Рада призначила Міністра оборони України, яким став генерал-авіатор В. Морозов, було проголошено про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України (СБУ). Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.
Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзних відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Україною і Росією від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватися цієї угоди.
8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про громадянство”, який базувався на так званому нульовому варіанті —право стати громадянином України мав кожен, хто проживав на її території на момент прийняття закону.
Самостійна Україна посіла гідне місце серед найбільших держав Європи. 2 грудня 1991 р. її визнали Польща і Канада, 4 грудня— Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія, 19 грудня — Швеція, 24 грудня — Норвегія, 25 грудня — США. У Перший рік незалежності Україну визнали 140 держав. III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, закріплене підсумками всенародного референдуму 1 грудня 1991 р. , поставило перед молодою державою ряд завдань.
Насамперед необхідно було визначити стратегію внутрішньої і зовнішньої політики. Це було зроблено 5 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла звернення“До парламентарів і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає щодо себе недійсним і нечинним. Було проголошено, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності.
Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.
Першочерговим серед зазначених завдань виступало державотворення. Отримавши реальний статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою, що обирається на 4 роки кількістю 450 народних депутатів і складається з однієї палати. Тільки парламент має повноваження
приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів.
Обов'язки глави держави було покладено на Президента України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів займається розробкою та вирішенням практичних питань управління діяльністю народного господарства, соціальної сфери держави. Новим елементом виконавчої влади стали введені весною 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі і районах міста Києва посади представників Президента України. Представник Президента наділявся функціями вищої посадової особи державної виконавчої влади. Це була спроба реформувати радянську систему, створити струнку виконавську вертикаль, підпорядковану Президентові.
Проте незабаром діяльність представників Президента вступила у суперечність з головами відповідних рад, що втратили більшість своїх владних повноважень. У цих умовах під тиском місцевих рад зазначений інститут було ліквідовано. Натомість відповідно до нового законодавства функції законодавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Керівництво виконкомами та радами відповідних рівнів здійснювали їх голови, що обиралися всенародним прямим голосуванням.
Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру. IV. Прийняття Конституції України 1996 року
За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р. , коли у жовтні Верховною Радою УРСР було утворено Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. Перший офіційний проект Основного Закону постановою Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення, під час якого надійшло понад 47 тисяч зауважень і пропозицій. Після їх врахування було розроблено новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р. В листопаді 1994 р. новообрана Верховна Рада створила нову Конституційну комісію, до складу якої входили представники від Верховної Ради України, від Президента України, від Конституційного Суду України, від Верховного Суду України, від Вищого арбітражного Суду, від Генеральної прокуратури та від Автономної Республіки Крим.
За робочу модель для роботи нової комісії було взято проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. , але через протистояння різних політичних сил у вищих ешелонах влади дійти згоди щодо ряду принципових конституційних положень довго не вдавалося. Тим часом з метою виходу з конституційної кризи тодішній Президент України Л. Кучма ініціював укладення 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Це надало новий імпульс конституційному процесу. 20 березня 1996 р. проект Конституції України був винесений на спеціальне засідання Верховної Ради. Після неодноразового розгляду та обговорення проекту на пленарних засіданнях 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд проекту у другому читанні. Тогочасні умови вимагали якнайшвидшого прийняття Конституції, тому було прийнято безпрецедентне рішення працювати у режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції України. Після безсонної для депутатів“конституційної ночі”28 червня 1996 р. о 9 годині ЗО хвилин Основний Закон України було прийнято. З прийняттям нової Конституції України процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним, хоча ряд важливих питань ще потребують свого вирішення. V. Формування багатопартійної системи в Україні
Створення багатопартійної системи - обов'язкова умова функціонування демократичного суспільства. Як правило, велика кількість партій є більш прогресивним явищем порівняно з однопартійністю. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є не тільки рушієм усієї системи влади, а й соціальним амортизатором, що дає змогу вирішувати суспільні суперечності у рамках конституційне регламентованих політичних процесів
Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства.
Особливості формування багатопартійної системи в Україні зумовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на початку XX ст. , був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій вилучені з обігу. Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профсоюзні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті“Літературна Україна”, увійшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республіки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення ба-гатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.
Перший етап охоплює 1988 рік. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил—створити широке демократичне об'єднання на зразок народного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.
Другий етап припадає на 1989 —березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація“Зелений світ”оголошує намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика надрадикальна Українська національна партія. Третій етап охоплює березень — квітень 1990 р. Створено опозицію у парламенті — “Народну Раду”. Відбувається певна диференціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників“Демократичної платформи в КПРС”, друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія. Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лівих до правих. Якщо користуватися загальноприйнятою у нашій політології ти-пологізацією, то можна виокремити такі частки політичного спектра:
центристські —• Партія демократичного відродження України, Партія зелених. Народно-демократична партія; правоцентристські—Народний Рух України, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія; праві—Українська національна партія, українська християнсько-демократична партія, Конгрес Українських націоналістів. Українська консервативно-республіканська партія; ультраправі— Державна самостійність України, Українська національна асамблея —Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Партія слов'янської єдності; лівоцент-ристські—Соціал-демократична партія України (об'єднана). Партія праці України, Громадянський конгрес України; ліві—Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України; ультраліві—Прогресивно-соціалістична партія України. На сьогодні в Україні є понад 50 зареєстрованих партій. VI. Релігія та церква у сучасній Україні
26 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні організації отримали статус юридичної особи, було врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їх право на власність. Конституція України передбачає право на свободу світогляду і віросповідання.
Ще у січні 1990 р. за ухвалою архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ) Український екзархат Московського патріарха був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ) на чолі якої стає Київський митрополит філарет (в миру—Денисенко). 9 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові В. Ярема оголосив про свій розрив з РПЦ і перехід до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ І. Бондарчук. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (у миру— Скрипник), який в Україну повернувся із США. У лютому 1991 р. Папа Римський Іоанн-Павло II на 7-му екстериторіальному синоді ухвалив рішення про повернення до Львова на первопрестольну кафедру св. Юра глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ), верховного архієпископа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. 30 березня 1991 р. собор св. Юра був повернений греко-католикам. УГКЦ вийшла з підпілля. Таким чином УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус. У листопаді 1991 р. Філарет звернувся до Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві влаштував над Філаретом суд і змусив його дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмовився від цієї обіцянки. У відповідь Москва позбавила Філарета сану і замість нього митрополитом було обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Прихильники Філарета об'єдналися з УАПЦ і утворили Українську православну церкву Київського патріархату (УПК-КП). Мстислава обрано патріархом, а Філарета —заступником. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом обрано Володимира Ярему— УАПЦ, а УПЦ-КП — Василя Романюка. Сьогодні офіційним керівником УПЦ-КП є Філарет. VII. Україна і світ
З прийняттям Декларації про державний суверенітет України і проголошенням Акта про незалежність відкрилися нові обрії для участі республіки у розвитку світової цивілізації. Відома у світі, як одна із фундаторів 00Н, Україна представлена у її 15 організаціях. Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Процес, розпочатий ще у 1957 р. створенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), триває й досі. У лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції: створення єдиної валюти— “євро”, розвиток трансєвро-пейської інфраструктури в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. Маастрихтські домовленості передбачають і воєнну інтеграцію.
9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи, підписавши Статут Ради Європи і Європейську конвенцію з прав людини. Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади, і, нарешті, відмінити смертну кару.
Європа сьогодні —це безперервний і дедалі зростаючий потік політичних подій. Україна має всі можливості відігравати роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції в Європі, перш за все завдяки своєму геополітичному розташуванню. Проте головною перешкодою для цього є наші економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів. Здійснення радикальної економічної реформи в Україні, її інтеграція у світове господарство на грунті міжнародного поділу праці вимагає налагодження взаємовигідного співробітництва із світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку тощо. Україна визнана невід'ємною частиною Європи. Проте, те що за рівнем індексу людського розвитку Україна за останні роки перемістилася на декілька десятків пунктів униз, “відштовхує”країну до групи тих країн, що розвиваються. Тобто, при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або проходять Індія, Алжир, країни африканського континенту. Залишається сподіватись, що Україна обере правильний шлях і стане“жителем” Європейського дому у XXI столітті. Література 1. Білоус А. Політичні об'єднання України. — К. ,1993.
2. Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К. ,1993. 3. Гетьман В. Як приймалась Конституція України. — К. ,1996.
4. Гузар /. Україна в орбіті європейської мислі. — Торонто, Львів, 1995. 5. Конституція України. — К. ,1996.
6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 7. Русначенко А Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. — 1996. — №3-4. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Тергіиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. ,1991. 2. Баран В, К. Україна після Сталіна. — Львів, 1992.
3. Борисенко В. Й. Курс історії України. З найдавніших часів до XX століття. — К. ,1998. 4. Борисенко В. Й. Нариси історії України. — К. ,1993. 5. Борисенко В. , Заремба С. Україна козацька. —К. ,1993. 6. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. ,1968. 7. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х кн. — К. ,1990.
8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К. ,1996. 9. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. ~ К. ,1991-1996. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К. ,1991. 11. Давня історія України. — К. ,1994. 12. Довідник з історії України: В 2-х т. — К. ,1995.
13. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. — К. ,1991. 14. Ефименко А. История украинского народа. — К. ,1990.
15. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. ,1994. 16. Історія Русів. — К. ,1991. 17. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. — К. ,1991.
18. Історія України. Навчальний посібник/ С. Верстюк, О. Горань, О. Гуржій. — К. ,1997. 19. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. ~ К. ,1995-1996. 20. Конституція України, — К. ,1996.
21. Короткий довідник з історії України. / І. Ф. Курас. — К. ,1994. 22. Крип'якевич І. Галицьке-Волинське князівство. — К. ,1984 23. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1990.
24. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К. ,1994. 25. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 26. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К. ,1992. 27. Огієнко /. Українська культура. — К. ,1991.
28. Он/'щенко 1. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). — К. ,1997. 29. Петров В. П. Етногенез слов'ян, — К. ,1972.
30. Петров В. П. Походження українського народу. — К. ,1992. 31. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К. ,1993.
32. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. — К. ,1992. 33. Рьібаков Б. А. Киевская Русь й русские княжества XII—XIII вв. — М. ,1982. 157 34. Субтельний О. Україна: Історія. — К. ,1992.
35. Терещенко Ю. іУкраїна і європейській світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К. ,1996.
36. Терещенко Ю. 1. , Курило В. М. Історія України. — К. ,1995. 37. Толочко П. П. Древняя Русь. — К. ,1987.
38. Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. — К. ,1995. 39. Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К. ,1994.
40. Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков 1. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. ,1992. 41. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993. 42. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.
43. Яковенко //. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. ,1997.