Лексикографія
Лексикографія (грец.λεξικογραφία, відλεξικόν — словник іγράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства,пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад.Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тіснопов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб поясненнянезрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобтотлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.
Староукраїнськалексикографія
До часів Київ.Русі належать невеликі рукописні словники: «О именихъ и гл̃емыхъ жидовьскымь языкъмь»,«Речь жидовьскаго языка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачатьсяпереважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: «Тълкъ онеразоумных словесех псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор.зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваяємомь ви писаныхъречемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русіперекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається вУкраїні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словникневід. автора «Лексисъ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-хpp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів,небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немаєперекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попереднілексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування невитримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп.ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодомвикористали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда. Етапним в історії укр.лексикології став перший друк, словник — «Лексисъ сирчь реченія въкратцесобранъны и из словенского языка на простый рускій діялекть истолъкованы»Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. Вреєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому цяпраця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» упершевикористано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, зякої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творівправосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується узв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех.засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо частозастосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули йлексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількомаеквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «итыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттяметимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. талатинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значенняв історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именътлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627(2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книгарозділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов’ян.-укр.словник; 2. «… Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен,топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У словнику майже 7000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше встароукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул.Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в.одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці ПамваБеринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст.Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі»мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливоіншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у«Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л.Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок«переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л.автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»).Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописнійстабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвищедосягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. булаанонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр.словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон,укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» ПамваБеринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги авторукладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» —кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця незавершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою уприйнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладурозділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвиткустароукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін.30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав«Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян.редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ.лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін.ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україніза минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладуцерковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочнодовів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках,коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’ян.мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української,створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучавзапозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр.лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими.Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальноїкультури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр.еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках(найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. ізарубіж. словників.
У кін. 40-х pp.17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києвіуклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) —церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул«Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Авторивикористали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. Уреєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та АрсеніяКорецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб.зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклавсвою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (датастворення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчістьлексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великийлат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum»(1724, залишився в рукопису).
Українськалексикографія кінця XVIIIст. по 1917 р.
З появою новоїукр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. їїосновою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількістьвидаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додавукладене ним «Собраніє Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхътого еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съдругихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в«Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ»,Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски»тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам«Ене’щи» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Ене’щи» 1809 І. Котляревський доцього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «СловарьМалороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде..."».
Практикадиференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значногопоширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опытесобранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь»(понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст.частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладногоукр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «НаталкиПолтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіенепонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) привид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словникмалозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісніруського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіенеудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн.«Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося увиносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) таін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-риі культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й наНаддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізуєтьсялексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс.,нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики,вчителі, громад, діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями)«Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його«Грамматики...» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І.Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при МосковскомуниверситетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О.Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомогосерб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великийукр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники.Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а вКурську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 —89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томнийукр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т.Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друкупольс.-церковнослов’ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Надвеликим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а наднім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цейдоробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарьмалороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякоть) та «Словникукраїнської мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия»Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов’янсько-українськийТеодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).
З 2-ї пол. 19 ст.з’являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був«Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина налітери А-3, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М.Закревського (1861, 11 127 слів). «Опытъ южнорусского словаря» К. Шейковськогопередбачався як кількатомна праця, проте вийшло лише три випуски: т. 1, в. 1 (А— Быяк), 1861, та т. 5, в. 1 — 2 (Т — Ф), 1883 — 86. У словнику трапляютьсяневдалі пояснення реєстрових слів, часто вони надто розтягнені, має місценадмірний етнографізм. Для сприяння культур, розвитку в Галичині О. Партацькийу 1867 видав двотомний «Нђмецко-руский словарь», у якому бл. 30 000 нім. слівпояснено одним чи кількома укр. відповідниками, серед яких значна кількістьзахідноукр. діалектизмів, слів з язичія, кальок з нім. мови самого укладача,особливо у галузі наук, термінології. У передмові до т. 1 подано короткухарактеристику найважливіших фонет. та морфол. рис укр. мови.
У 1873 вийшла«Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якоїбл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій «датель»,дадійка «дательница». Реєстр 2-го вид. цього словника під назвою «Сповнюсьживої народної, пісьменної і актової мови руськихъ югівщанъ Російської іАвстрійско-Венґерської цесарії» (1882) розширено до 15 000 слів переважно зарахунок «актової мови», взятих із словника М. Закревського. Першим рос.-укр.словником був «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів).Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Л. Чопей у Будапештіопубл. «Русько-мадярский словарь» (1883), реєстр якого становив бл. 20 000слів, значна частина яких — діалектизми переважно центр, р-нів Закарпаття. Цейсловник був першим джерелом інформації про закарпатоукр. говори. Ціннимнадбанням укр. Л. і взагалі укр. культури став «Малоруско-німецкий словар» Є.Желехівського і С. Недільського (т. 1 — 2, 1885 — 86). У ньому широкопредставлена як зафіксована в худож. л-рі, так і діал. лексика (понад 64 000слів). Укр. слова передаються пристосованим до західноукр. умов правописом П.Куліша — желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже заг. поширення іпроіснувала аж до поч. 20-х pp. Словник Є. Желехівського і С. Недільського невтратив свого наук, значення досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його втрьох частинах.
Серед лексикогр.праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов’ян. мови: «Приручний словарьславено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язикпольскій толкованих», що видано під криптонімом ...ij (Й. Левицький, 1830;укладений на основі «Лексикона...» Памва Беринди), «Церковний словарець допоясненя часто употребляемых слів в священних книгах церковних» В. Чернецького(1889), «Старославянскій-оугорскій-русскій-нЂмецкій словарь кь священномуписанію» О. Кубека (1906). А. Петрушевич укладав великий етимол. словник усіхслов’ян. мов у порівнянні з ін. індоєвроп. мовами, який залишився в картотеці ізберігається в Б-ці РАН в Санкт-Петербурзі.
Арготичну лексикуподають праці «Невли» В. Іванова (1883), «ДЂдовска (жебрацка) мова» КостяВікторина (К. Студинського, 1886), «Лірники» В. Боржковського (1889), «Лірники»В. Гнатюка (1896), «Отголосок лирницкого языка» Ф. Николайчик (1896),«Черниговские старцы (псалми и криптоглосон») П. Тиханова (1900), «Kumaćpo lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary złodziejskiej»Й. Яворського (1901), «Кобзари и лирники» О. Малинки (1903). У 2-й пол. 19 ст.з’являються словники до окр. писемних пам’яток: «Объяснение невразумительныхслов, встречающихся в летописи Самовидца и в приложениях к ней» О. Левицького(1876). Задовго до нього, у 1808, В. Ломиковський уклав «Словарь малороссійскойстарины» (надр. 1894).
«Дитяча мова»представлена в словничках «О детском языке» Л. Ященка («Основа», 1861, кн. 8;45 слів), «Еще о детских словах» І. Новицького («Основа», 1862, кн. 9; 37слів), «Дітські слова в українській мові» І. Франка («Світ», 1881, № 7; 61слово).
Українськалексикографія 1917 — кінця XXст.
Розвиток Л. у тійчастині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів.Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвиткомЛ. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131;особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр.державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники,що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх,як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямованіна задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства,права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол.словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну,питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл.словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або,в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов.Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик,до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг— кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідникиздебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак,косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьомупуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусімнім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становилоодну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводилитакі організації та установи: Комісія для складання словника української живоїмови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко,А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти вКиєві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук, т-ва в Києві та УАН,на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 —Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладнізагальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1,1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря...»за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вонимали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 йогоперевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малогоформату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словникукраїнської мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського(вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли такожсловники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладнізагальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького іФ. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разівперевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М.Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник»ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського таС. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А.Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр.мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох.Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватностіперекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст.коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр.синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли такожсловники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники,переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83)— мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В.Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н.Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань таін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В.Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П.А. Тутковський, П. Василенко таін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л.Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні(Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.),ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В.Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич —укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В.Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Середцих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)»(1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий насиноніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словникукраїнського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А— Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів),правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словниківіншомов. слів (3. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).
Другий етапохоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітнимзвуженням словникар, роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації,репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр.лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних»відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялосянасамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазнимнаціоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов«не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словникиукр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче —тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніхроків сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущенотермінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кільканевеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цьогоперіоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С.Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу»лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л.Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цихсловниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, якіздебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо всловнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка,різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, яківикликають дискусії ще й тепер.
Третій етапрозвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значнимрозширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так інових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї(щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цьогочасу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І.Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови(бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньомуявних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати,розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулисяпрактики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, заред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька(1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької(т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-українськийсловник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-українськийсловник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л.Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3,1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) —один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів);«Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів);«Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів);«Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б)тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший інайдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол.словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — наКомітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз.рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічнийсловник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-українськийсільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол.словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол.,пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — якодномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічнийсловник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так іперекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І.Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О.Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар.загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр.прислів’їв та приказок (див. Прислів’я)’, ґ) діалектні словники, укладання якихактивізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських— П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словникабуков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр.говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над«Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеруМ, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. ірос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потімЛ. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н.Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словникукраїнських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України»(1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі»(1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І.Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словникукраїнської мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В.Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид.«Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічнийсловник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп.ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія);ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімівА. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського,найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах,підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словникантонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишинаі О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка»(т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2,1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79)та ін.
Четвертий етап(від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботиу зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітноювідсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провестипевні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньопродовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевиданокілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових безналежної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявнатенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням»слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув«Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С.Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр.відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим абой єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний —укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цимикрайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте,прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр.мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. іправописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, дваперевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника,«Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр.діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та«Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). Укількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічнісловники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник науковоїтермінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина»,1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) татермінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М.Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники:«Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В.Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид.«Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок НижньоїНаддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народнихпорівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словникукраїнської мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з’явилися три різніперевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалосявидання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1— 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН Україниу Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).
Лексикогр. роботапроводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно:а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород,1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К.Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» 3. Кузелі і Я.Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина іЯ. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів);«Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава,1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава,1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицькогоу 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол.словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926);«Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936);«Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, 3. Кузелі (1943);«Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки ісучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативнісловники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) таін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962);«Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендаціїщодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словникмісцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. таетимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького(Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник українськоїмови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В.Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А.Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію тапитання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко,А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В.Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін.Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко,А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з20-х pp. в 1УНМ, потім в ЇМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец,лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень». Див. також Словник,Діалектний словник, Етимологічний словник, Зворотний словник, Іншомовних слівсловник, Історичний словник, Мови письменника словник, Орфографічний словник,Орфоепічний словник, Перекладний словник, Синонімів словник, Термінологічнийсловник, Тлумачний словник, Фразеологічний словник, Частотний словник та ін.
Література
1. ГрінченкоБ. Словарь укр. мови, т. 1. К., 1907;
2. ЧервінськаЛ.Ф., Дикий А.Т. Покажчик з укр. мови. X., 1929 — 30; Дослідження змовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957;
3. КасаресX. Введение в совр. лексикографию. М., 1958;
4. МоскаленкоА.А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961;
5. ПилинськийМ.М. Укр. рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда.ЛБ, 1963, в. 9;
6. Галас Б.К.,Ф.С. Шимкевич як лексикограф і укр. словникарство (кін. XVIII — поч. XX ст.).Ужгород, 1995; Тараненко О.О. Новий словник укр. мови: Концепція і принципиукладання словника. К. — Кам’янець-Подільський, 1996.