ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ИНТЕНЦИИ ТВОРЧЕСТВА МВГОГОЛЯ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Направах рукопису

РадіоноваНаталія Василівна

ІндексУДК 130.2:9 (4 Ук)

Філософсько-антропологічні інтенції
творчості М.В.Гоголя

Спеціальність09.00.04 – «філософськаантропологія, філософіякультури»

Автореферат
дисертаці на здобуттянаукового ступеня
кандидата філософських наук

Київ- 2000

Дисертацієює рукопис
Роботавиконана вХарківськомудержавномупедагогічномууніверситетіім.Г.С.Сковороди(кафедра філософії).

Науковийкерівник: –кандидат філософськихнаук, професор
ЄфімецьОлександрПетрович, Харківський
державнийпедагогічнийуніверситет,
завідувачкафедри філософії.

Офіційніопоненти:

– Докторфілософськихнаук ХамітовНазіп Віленович,інститут філософії
іменіГ.С. СковородиНАН України, старший науковийспівробітник.

– Кандидатфілософськихнаук, доцентФедорова ІринаІгорівна,
НаціональнийтехнічнийуніверситетУкраїни «КПІ»МОіН України

Провіднаустанова –Центр гуманітарноїосвіти НАНУкраїни,
кафедрафілософії наукита культурології, Київ

Захиствідбудеться___________ на засіданніспеціалізованоївченої радиД 26.161.02 в ІнститутіфілософіїНаціональноїакадемії наукУкраїни (Київ-1, Трьохсвятительська,4).

Здисертацієюможна ознайомитисяв бібліотеціІнститутуфілософії НАНУкраїни заадресою Київ-1, вул. Трьохсвятительська,4.

Авторефератрозісланий___________________

Вченийсекретар
спеціалізованоївченої ради
кандидатфілософськихнаук Л.А. Ситниченко

СПИСОКВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ

1. Аристотель, Метафизика // Сочинения: В 4 т. – М.: Мысль, 1976. – Т. 1. – 570 с.
2. Астапова О.І. До характеристики філософської рефлексії М.Гоголя як романтичної. // Вісн. Черкас. ун – ту, 1997. – Вип.2: сер.соц. – гуманіт. науки. С. 109-114.
3. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – 2 – ге вид.випр. – К.: Обрій, 1992. – 472 с. – /Спадок/.
4. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну /«Тарас Бульба» М.Гоголя і «Чорна Рада» П.Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скотта/: Літератур­но – критичний нарис /Пер. з англійської. – К.: Ред. журн. «Всесвіт», 1993. – 290 с. .
5. Бальзак О. Избранное: Пер с фр. / Послесл. Р.Резник; Примеч. В.Даниловой. – М.: Просвещение, 1988. – 351 с.
6. Барабаш Ю. «Соотечественники, я вас любил… ». /Гоголь: завещание или „Завещание“// Вопросы литературы. – 1989, № 3 – С.156 – 189.
7. Барабаш Ю. «Духовним прагненням по§Ыятий...» (Гоголь і українська барокова проповідь) // Слово і час. 1994, №6, с.19-26
8. Барабаш Ю. «Місцерозвиток», або Чи знаєте ви українську ніч?: /нац. Ландшафт як ментальний чинник М.Гоголь/ // Філос. і соціол. думка. – 1994 №7/8, с.135-145
9. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...»: Бінарна опозиція «батьківщина – чужина» в Гоголя і Шевченка. // Сучасність. – 1998. – № 1. – С.126-145.
10. Барабаш Ю. Випадок Хмельницького (Ше„rенко, Гоголь) // Сучасність. – 1996. – № 3/4. – С.100-117
11. Барабаш Ю. Набоков и Гоголь /мастер й гений/ // Москва. – 1989, – № І. – С.180-І83.
12. Барабаш Ю. Самотність Гоголя (причинки до теми) // Сучасність. – 1995. – № 10. – С.83-89.
13. Барабаш Ю.Я. Гоголь и Шевченко: (анти§Я§а§ЮЁЁционального сознания). // Изв. РАН. Сер.лит. и языка – 1996. – т.5 №1 – с. 29-43
14. Барабаш Ю. «Страшна помста» у двох вимірах // Сучасність. – 2000. – № 1. – С.110-130.
15. Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература у истоков. – М., 1995. – с.82.
16. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса – М., 1990. – 540 с.
17. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. – М.: Сов.Россия, 1979. – 318 с.
18. Безушко В. Микола Гоголь: Літературна студія. – Вінні­пег, 1956. – 104 с.
19. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений: В 13 т. – М.: АН СССР, 1953.
20. Белинський В.Г. Собр. соч. в трех томах. – М., 1948. т.1. – С.695.
21. Белый Андрей «Одна из обитателей царства теней.» Л. Гиз, 1924. – 73с.
22. Белый Андрей Мастерство Гоголя [Исследование] – М.: МАЛТ, 1996. – 351с.
23. Бердяев Н. «Судьба России». Опыт по психологии войны и национальности. Москва, 1990. –206 С.
24. Бердяев Н. Собрание сочинений: В 4 т. – 3- е изд. – Париж: УМСА – пресс, 1989.
25. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М.: Наука, 1990. – С.224.
26. Бердяев Н. Самопознание (опыты философской биографии). – М.: «Книга», 1991. – С.445.
27. Бердяєв Н.О. О назначении человека (библиотека этической мысли). – М.: Республика, 1993. – С.383.
28. Берковский Н. Я. Романтизм в Германии. Ленинград, 1973. – 567 с.
29. Быстрицкий Е.К. Культура как мир национального бытия. / Философская и социологическая мысль, 1995. – № 1/2. – С.244-246.
30. Бицилли П.М. Проблема человека у Гоголя. – Годишкик на Софийский ун-т. Ист.-филол. фак. София, 1948.
31. Бичко А. К. У истоков христианского рационализма. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 140 с.
32. Бичко А. К. Характерологічні особливості української мен­тальності // Гуманізм. Людина. Культура: Тези допо­відей людинознавчих філософських читань. – Дрого­бич, 1992. – 290 с.
33. Бичко І.В. Етно – національні „виміри“ історико – філософського процесу: українська світоглядна ментальність // Гуманізм, Людина. Культура: Тези доповідей людинознавчих філософських читань. – Дрогобич, 1992. – 290 с.
34. Бичко І.В. та ін. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.
35. Бичко І.В. Табачковсьий В.Г., Горак Г.І. та ін. Філо­софія. Курс лекцій: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1994. – 576 с.
36. Бичко І.В. Ментальна співзвучність української та європейської філософської традицій: «Кордоцентричні мотиви» // Київські обрії: історико-філософські нариси. – К.: Стилос, 1997. – С.316-337.
37. Бовсунівська Т. Категорія серця в теорії українського романтизму. //Сучасність – 1995. – №10. – с.90-97.
38. Бовсунівська Феномен українського романтизму. – К., – 1998. – 108 с.
39. Братасюк М. Микола Гоголь як екзистенційний мислитель. // Наук. зап. І. Терноп. держ. пед. ун – ту. сер.: Філософія, економіка, соціологія, – 1999. – № 2. – С.8-13
40. Брюсов В.Я. Испепеленный. – М., 1909.
41. Бубер Мартин. Я и Ты: бытие как «диалог» между Богом и человеком. Проблема человека. Исторя западноевроп. филос.-антнополог. мысли: Пер. с нем Ё­С.Терентъева, Н.Файнгольда. Послесл. П.С.Гуревича. – М.: Высш.шк., 1993. – 175 с. /Б-ка философа/.
42. Булатов М.О. Німецька класика — світогляд — філософська антропологія // Філософсько-антропологічні читання’98. – К.: Стилос, 1999. – 344 с.; С.43-52.
43. Булаховский Л.А. Русский литературный язык первой поло­вины XIX века. – М., 1954. – 468 с.
44. Бычко А. К. Народная мудрость.Руси: анализ философа. – К.: Вища школа, Изд – во при Киев.ун – та, 1988. – 200 с.
45. Бычко А.К. У истоков христианского иррационализма – к.: Политизд. України, 1984. – 140с.
46. Бычко И. В. Познание и свобода. – М.: Политиздат, 1969. – 215 с.
47. Веневитинов Д.В. Полное собрание сочинений: В 3 – т. – М., 1934.
48. Вересаев В.В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников /Предисл. Ю.С.Манько; Коммент. З.Безносова. – Х.: Прапор, 1990. – 680 с.
49. Виноградов В.В. История русского литературного языка: Избранные труды. – М.: Наука, 1978. – 320 с.
50. Виноградов В.В. Эволюция русского натурализма: Гоголь и Достоевский. – М.: Academia, 1929. – 391 с.
51. Виноградов И. «Тарас Бульба» и отношение Н.В.Гоголя к католицизму (к изучению вопроса) // Гоголезнавчі студії, випуск другий, Ніжин,1997. – С.31-47.
52. Вишневський О.І. У пошуках основ духовності // Рідна шко­ла. – 1992. – №9. – С.42 – 47; № 10. – С.42 – 47.
53. Вінніченко.3. Відродження нації: В 3 т. – К, 1990.
54. Вознік М.С. Історія української літератури: У 2 т. – Львів: Світ, 1992. – т.1. – 696 с.
55. Возняк В. С., Лимонченко В. В. О душевном и духовном //Гу­манізм. Людина. Культура: Тези доповідей людинознавчих філософських читань. – Дрогобич, 1992. – С. 183-184.
56. Воспоминания протоиерея, И.И.Базарова // Русская старина. – 1891. – № 2.
57. Вышеславцев Б.П. Этика преображённого эроса. М.: Республика, 1994. – С. 368.
58. Габитова Р.М. Философия немецкого романтизма. – М.: Наука, 1978. – 288 с.
59. Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного / Пер.с нем.» М.: Искусство, 1991. – 367 с. – / Серия «История эстетики в памятниках и документах»/.
60. Ґалаґан Г.П. Вертепная драма и её сценическая постановка // Киевская старина. – 1882. – Т.4. – С.9 – 38.
61. Гамаль Л. Екзистенційні мотиви в творчості М.В.Гоголя. Дис. канд. філософ. наук 09.00.05 – Днепропетровськ, 1994. – 158 с.
62. Гаско М.Є. У колі Шевченкових і Гоголевих друзів: Етюди пошуків і знахідок. – К.: Рад. письм., 1980. – 256 с.
63. Гегель Ф.В. Энциклопедия философских наук. Т.3 Феноменология духа. – М.: «Мысль», 1977. – С.471.
64. Гегель Ф.В. Эстетика: в 4 т. – М.: Искусство, 1968-1973.
65. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М.: «Наука», 1977. – С.703.
66. Гиппиус В. Гоголь. – Ленинград, 1924. – С.238
67. Гнатенко П. И. Национальный характер: Мифы и реальность. – К.: Вища школа, 1984. – 152 с.
68. Гнатенко П.И. Общественно – политическая мысль на Украине во второй половине XVII – середине XVIII веков. – Днеп­ропетровск, 1982, – 169 с.
69. Гоголь В.А. Простак або хитрощі, перехитрені москалем // Малороссийский сборник повестей, сцен, рассказов и водевилей известных малороссийских писателей. – М.: Типография Яковлевой, 1899. – С.112-І25.
70. Гоголь и мировая литература: Сборник статей. – М.: Наука, 1968. – 318 с.
71. Гоголь как учитель жизни /Составлено А.П.Орловым; отв.ред. А.Рыбакова/. М.: СП «Бук иембор Интернешнл» 1991. – 32с. (Жизнь и учения мудрецов). Изд. печатается по тексту изд-ва «Посредник» М., 1910.
72. Гоголь М.В. Твори у 3 – х томах. К, 1952.
73. Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями. –.М.: Советская Россия, 1990. – 432 с.
74. Гоголь Н.В. Письма: В 4 т. / Ред.Шенрока И.В. – СПб, б.г.
75. Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. – М.: Из – во АН СССР, 1940.
76. Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. – М.: Худож.литера­тура, 1986.
77. Гоголь Н.В. Духовная проза / Сост. и коммент. В.А.Воропаева, И.А.Виноградова; Вступ.ст. В.А.Воропаева. – М: Русская книга, 1992, – 560 с.
78. Гоголь: История и современность. – М.: Сов, Россия, 1985, – 493 с.
79. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник – К.: ІЗМН, 1997. – 240 с.
80. Голосовкер Л.Э. Достоевский и Кант. Размышления читателей над романом «Братья Карамазовы» и трактат Канта «Критика чистого разума». – М., 1965. – 102 с.
81. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К.: Дніпро, 1993. – 447 с.
82. Горак Г.И. Смисл життя, безсмертя душі і доля людини. Філософсько-антропологічні читання’95. Вип.1. – Київ, 1996. С. 47-56.
83. Горский В.С., Крымский С.Б. Философские идеи в отечествен­ной средневековой культуре // Философские науки – 1985. – № 5, – С. 91-99.
84. Горський В. Історія української філософії. Курс лекцій. 1997.; Київ, вид. «Наукова думка»; 285с.
85. Горський В. Україна в історіко-філософському вимірі. // Філос. і соціол. думка. – 1993 – №3. – с.10-31
86. Горський В. Чи потрібна філософія в Україні? Філософсько-антропологічні читання’99. Антропологічні ідеали київської школи та реалії постмодерну (до 70-ти річчя Олександра Яценка). – Київ: Стилос, 2000. – 305 с.; С. 268-277.
87. Горський В. Ще раз про українську ідею / Філософсько-антропологічні читання’98… – Київ: Стилос, 1999. – 344 с.; С. 77-87.
88. Грабович Г. Гоголь і міф України // Сучасність. 1994, №9 – с.77 – 92; №10 – с.137-149
89. Грабовський С. Українське буття та людина: деякі проблеми філософського розмислу. Філософсько-антропологічні читання’96. – К.: Стилос, 1997. – 178 с.; С.50-61.
90. Громов М.Н.; Козлов Н.С. Русская философская мысль X–XVII веков. Учеб. Пособ. из-во МГУ. – М., 1990. – 288 с.
91. Грушевський М. Апостоли праці // Україна: Науковий двомі­сячник українознавства. – К., 1926. – Кн. 6.
92. Грушевський М. Юбілей Миколи Гоголя // Літературно – науковий вісник, 1909. – Кн.3, Т.14.
93. Гулыга Л. Б. Шеллинг. – 2 – е изд. – М.: Молодая гвардия, 1984. – 317 с.
94. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М.: Искусство, 1981. – 359 с.
95. Гус М. Живая Россия и «Мёртвые души», М., 1981. – 336 с.
96. Данилевский М.Я. Россия и Европа. – М.: «Книга», 1991. – 574 с.
97. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як ціліс­ність? // Наука і культура. Україна: Щорічник. – 1988. – Вип.22.
98. Дилакторская О.Г. Фантастическое в «Петербургских повестях». – Владивосток: Изд – во Дальневосточного университета, 1986, – 204 с.
99. Дмитриев А.С. Проблемы иенского романтизма. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1975. – 364 с.
100. Дмитриева Е.Е. Стернианская традиция и романтическая ирония в «Вие» / Изв. Рос. АН. Сер. лит. и яз., 1992 – т.51, № 3, С.18-28.
101. Достоевский Ф.М. Собрание сочинений: В 10 т. – М., 1956.
102. Драгоманов М.П. Вибране / "… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні"/ – К.: Либідь, 1991. – 688 с.
103. Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковоро­да: Біографічна повість. – К.: Молодь, 1984. – 216 с.
104. Дурымин, С.Н. Гоголь и театр. [Доклад на объедин. сессии от – ния лит. и яз. и от – ния истор. и философии. // Известия Акад. наук. СССР, Сер.истории и философии, 1952, №2, с.144-164
105. Єфімець О.П.
106. Єфімець О.П. Ідея виховання у контексті української національної філософії: проблема витоків. // Науковий вісник № 10. Серія «Філософія». – Харків: ХДПУ, 2000. – Вип. 4. – 159 с.; С.154-158.
107. Єфремов С. Історія українського письменника: В 2 т. – Мюнхен: Вид – во Укр. Вільн. Універ., 1989. – Т.1, – 449 с.; Т.2. – 505 с.
108. Єфремов С. Між двома душами. – К.: Вік, 1909.
109. Жалковский С. Блуждающие сны: Из истории русского модер­низма. Сборник статей. – М.: Сов.писатель, 1992. – 432 с. – /Слово и культура/.
110. Житецкий П.И. Малорусский вертеп // Киевская старина. – 1982. – Т.4. – С. 1-8.
111. Життєві кризи особистості: Науково-методичий посібник: у 2 ч./ Ред.рада: В.М, Доній, Г.М.Несен, Л.В.Сохань, І.Г.Єрмаков та ін. – К.: ІЗМН, 1998. – ч.1: Психологія життєвих криз особистості. 360 с.
112. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К: Наук.думка, 1992. – 112 с.
113. Задеснянський Р. Трагедія Миколи Гоголя: [Стан нац. самовідомості геніал. сина укр. народу] // Задеснянський Р. Критичні нариси. – 5.т., Б.р. – Т.1. – с.51-84.
114. Закидальський Т.Д. Поняття серця в українській філософічній думці //Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 8. – С. 13-17.
115. Залюбовський П., Розумович О. Микола Гоголь в історії вітчизняної філософії. // Наук. зап. сер.: Філософія, економіка, соціологія, 1998. – № 1. – С.16-19
116. Замотин И. И. Романтизм 20 – х годов XIX ст. в русской литературе: В 2 т. – С. – Петербург, Москва: Издательство М.О. Вольф, 1913.
117. Затовский А. Н.В.Гоголь и православие // Православний вес§дЁЄЁЁЁє, 1999©ц 1.– С.12-17
118. Звиняцковский В.Я. Николай Гоголь. Тайны национальной души. – К.: Ликей, 1994. – 544 с.
119. Зеньковский В. Гоголь… – Париж: УМСА – пресс, б.г. – 262 с.
120. Зеньковский В.В. История русской философии: В 2 т. – Ле­нинград: МП «Эго»: Союзбланкоиздат, Ленинград. отд – ние; /М./: Прометей, 1991.
121. Зеньковский В.В. Русские мыслители и Европа. Критика евро­пейской культуры у русских мыслителей. – Париж: УМСА – пресс, 1955. – 280 с.
122. Зеньковський В.В. Русские мыслители и Европа (Сост.П.В.Алексеева; Подгот. тескта и примеч. Р.К.Медведева; Вступ. ст. В.Н.Жукова и М.А.Маслина. – М.: Республика, 1997. – 368 с. – (Мыслители ХХ века).
123. Золотусский М. Оправдание Гоголя //Литературная газета. – 1989. – 20 марта.
124. Иванов В. По звёздам. Статьи и афоризмы. – СПб., 1909. – С.285.
125. Иоаннисян Д.В. Структура образа и пространства – время в пейзаже раннего Гоголя. – Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и языка. Т. 33, № 4, М., 1974.
126. Иофанов Д. Н. В.Гоголь. Детские и юношеские годы. – К., 1951. – 431 с.
127. История украинско – русских литературных взаимосвязей: В 2 т. – К., 1987.
128. История философии на Украине: В 3т. – К.: Наук. думка, 1987.
129. Іванкін І. Дім дахом униз. Гоголь – футурист. // Сучасність, 1998. – № 2. – С.110-118
130. Івашков В.І. Українська романтична драма 30 – 80 років XIX ст. – К.: Наук. думка» – 1990. – 143 с.
131. Історія Русів //Переклад І.Драча. Вступна стаття З.Шевчука. – К.: Рад.письменник. – 1991. – 318 с.
132. Історія філософії України: Підручник. // М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, І.В.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 416с.
133. Камінчук О. «Філософія серця» в українській духовній культурі // Вісн. НАН України. – 1996. – №3/4, с.37-40.
134. Кант И. Сочинения: В 6 т. – М., 1966.
135. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Собр.соч в 8-ми томах, – М., 1994, т.4 – С.546.
136. Кантор В.К. «… Есть европейская держава». Россия. Трудный путь к цивилизации. (Историософские очерки). – М.: РОССПЭН, 1997. – 478 с.
137. Карасев Л.В. Nervoso pascicuioso: (О «внутреннем» содержании гоголевской прозы) // Вопросы философии, 1999. – № 9. – С.42-65.
138. Карасёв Л. Заметка о Чичикове. ж. «Путь», № 8, 1995 г., с.319-327
139. Карасёв Л. В. Гоголь и онтологический вопрос // Вопросы философии, 1993. – № 8. – С.84-92.
140. Карпенко А.О. О народности Гоголя. – К., 1973. – 280 с.
141. Карташова, И.В. Гоголь и романтизм: Спецкурс Калининский гос. ун – т – Калинин: КТУ, 1975. – 125с.
142. Карташова, И.В. Об одной гоголевской традиции в творчестве Ф.М.Достоевского (тема мечтателя) В. кн. Гоголь и современность. Сб. К., 1983. – С.49-56.
143. Каталкина В.В. Мифологема «творца» в гоголевском Петербурге. // Міф і міфологема у традиційних та сучасних формах культурномовної свідомості. – Х., 1999. – С. 174-178.
144. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. – ч.1: Навч.посібник /За ред. А.3.Москаленка: Передм. А.Г.Погрібного. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.
145. Клочок Г.Д. Поетика і психологія. – К.: Знання, 1990. – 48 с. (Сер № 6. «Духовний світ людини»).
146. Ковальчук О.Г. Буття і страх (Етюд про Гоголя). – Ніжин: Просвіта, 1997. – 48 с.
147. Кононова В. Горный свет: [Гоголь – религиозный мыслитель. Дух. проза Гоголя] // Культ. – просвет. работа, 1995. – № 11. – С.24-27.
148. Коссак Ежи. Экзистенциализм в философии и литературе / Пер. с польского. – М.: Политиздат, 1980. – 360 с.
149. Костомаров М.І. Книга буття українського народу /Кирило – Мефодіївське товариство: В 3 т. – К.: Либідь, 1990. – т.2. – С.150-158.
150. Кочубинский А. Будущим биографам Гоголя //Вестник Европы. – 1902.
151. Крутикова Н.Е, Н.В.Гоголь: Исследования и материалы. – К.: Наук.думка, 1992. – 312 с.
152. Крутікова Н.Є. Гоголь та українська література /30 – 80 рр. ХІХ ст./ – К., 1957. – 551 с.
153. Крутікова Н.Є. Творчість Гоголя та її значення для укра­їнської літератури. – К., 1949. – 27 с.
154. Крымский С.Б. Культурно-экзистенциальные измерения познавательного процесса // Вопросы философии, 1998. – № 4. – С.40-49.
155. Крымський С. Сприйнявши серцем, осягнувши розумом // Віче, серпень 1993. – С.76-83.
156. Кр§Ъс§оЁєЁС. Феномен діяльності як предмет філософського аналізу. Філософсько-антропологічні читання’99. Антропологічні ідеали київської школи та реалії постмодерну (до 70-ти річчя Олександра Яценка). – Київ: Стилос, 2000. – 305 с.; С. 52-60.
157. Кр§Ъс§оЁєЁС.Б. Уособлення як шлях самотворення людини. Філософсько-антропологічні читання’95. Вип.1. – Київ, 1996 – С.37-46.
158. Крюков В.М. Гоголя зрящий глаз. // Вопросы философии. – 1996. – №9. – С.23-38
159. Кузнецов В., Нерушева Л. Поздний Гоголь. Гоголь и духовенство. // В кругу времён, 1998. – №1. – С.43-47.
160. Кулиш П. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории // Основа. – 1861, – Т.4. – С.67-90
161. Култаева М.Д. Категория «BILDUNG» в немецкой философской традиции или размышления о смысле и предназначении образования. // Постметодика, 1999. – № 1 (23). – С.8-13.
162. Кульчицький О. Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза. – Мюнхен, Париж, 1985. – 192 с.
163. Лазарева А.Н. Духовный опыт Гоголя. РАН, Ин-т философии. – М.: ИФРАН, 1993. – 163 с.
164. Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. – М.: Политиздат, 1990. – 397 с.
165. Леонтьев К. Анализ, стиль и веяния. По поводу романов гр. Толстого // Русский Вестникъ, 1890, июнь, июль, август.
166. Листи П.А.Кулика до М.В.Юзефовича // Київска старовина. – 1899. – №2.
167. Ломброзо Ц. Гениальность и помешательство. Параллель между великими людьми и помешанными. – С-Петербург: Изд – во Ф.Павленкова, 1692. – Репринтное вос­произведение. – 252 с.
168. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. – М.: Ладомир, 1994. – 716 с.
169. Лосев А.Ф. Страсть к диалектике: Литературные размышле­ния философа. – М.: Сов.писатель, 1990. – 320 с.
170. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М.: Полит­издат, 1991. – 525 с. – /Мыслители XX в./.
171. Лукашевич П. Малороссийские и червонорусские народные думы и песни. – С – Пб, 1836.
172. Луцький Ю. «Між Гоголем і Шевченком», Київ, 1998, – 255 с.
173. Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. – Торонто: В-во «Гомін України», 1962. – 525 с.
174. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ «Обереги» 1992. – 80 с.
175. Маланюк Є. Творчість і національність / Основа 27 (5), 1994. – С.3-13.
176. Малахов В.А. Кант і Гоголь: подвійний портрет. [Про філос. розуміння людини] пер. з рос. Т.Г.Громової, Л.Г.Малиновської // Філос. і соціол. думка – 1992 №1 – С.50-57; №2 – С.54-71.
177. Мандельштам И. О характере гоголевского стиля. Глава из истории русского литературного языка. – С-Петербург, Гельсингфорс, 1902. – 406 с.
178. Мандельштам О. Сочинения: В 2 т. – М.: Худож.литерату­ра, 1990.
179. Манн Ю. В поисках живой души. – М., 1984. – 415 с.
180. Манн Ю. Встреча в лабиринте: (Франц Кафка и Николай Гоголь) // Вопр.лит., 1999. – № 2. – С.162-186
181. Манн Ю. Диалектика художественного образа. – М., 1987. – 319 с.
182. Манн Ю. Поэтика Гоголя. – М.: Худож.література, І988. – 413 с.
183. Манн Ю. Поэтика русского романтизма. – Н.: Наука, 1976. – 375 с.
184. Манн Ю.В. Гоголь в контексте эстетических споров: Полемика В.Г.Белинского с К.Аксаковым. // Вопросы философии, 1984, №3, С.111-119
185. Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. – СПб.: Изд-во «Лань», 1997. – 384 с.
186. Марченко М.І. Українська історіографія /З давніх часів до середини XIX ст. / – К., 1959. – 259 с.
187. Матвеев П.А. Гоголь в Оптиной пустыни. Русская старина, 1903, февр.
188. Машинский С.И. Художественный мир Гоголя. – М., 1971. – 512 с.
189. Мелихов А. «Я люблю, добро, я ищу его и сгораю им»: Правдивый реалист или неистовый гиперболизатор? Обличитель или фантаст? Или, может быть, пророк – правдоискатель? О Гоголе. // Звезда – 1997. – № 3. – С.204-210.
190. Мережковский Д. Эстетика и критика, в 2-х томах. Т.1. Сост. Л.А.Андрющенко, Л.Г.Фризман. – М.: «Искусство»; Харьков: СП «Фолио», 1994. – 672 с.
191. Мережковский Д. Гоголь: Творчество, жизнь, религия, – СПб.: Пантеон, 1909. – 231 с.
192. Мережковский, Д.С. В тихом омуте; Статьи и исследования разных лет. – М.: Сов. писатель, 1991. – 489с.
193. Мильдан В.И. Чаадаев и Гоголь. Опыты понимания образной логики // Вопросы философии, 1989. – № 11. – С.77-89.
194. Милюков П. Главные течения русской исторической мысли. – 3-е изд. – С.-Петербург, 1913.
195. Михед П. «Найближчий до Христа»: (про функцію іконографії в новій естетиці Гоголя) // Київ. старовина, 1997. – № 5. – С.178-183.
196. Михед П. О загадке «Прощальной повести» М.В.Гоголя. // Вопросы лит. 1999. – № 2. – С.330 – 340.
197. Михневич И. О достоинстве философии, её действительном бытии, содержании и частях». ЖМНП – 1840. – ч.25. – 122 с.
198. Мишанич О. В. Літературна спадщина Київської Русі. і укра­їнська література XVI – XVIII ст. – К.: Наук.думка, :1981 – 265 с.
199. Мірчук І., Маркусь В. Філософія /Енциклопедія українознав­ства. Словникова частина. – Париж, Нью – Йорк, б.р. – Т.9. – С. 3509 – 3512.
200. Мовчан В.С. Про героїчне. – К.: Мистецтво, 1977. – 104с. – /Б – ка «Человек. Общество, Прогресс. – сер. „В мире прекрасного“/.
201. Мочульский К. Духовный путь Гоголя. – 1934.
202. Мочульський К. Гоголь, Соловьёв, Достоевский. – М.: Республика, 1995. – 606 с.
203. М’ясоїд, П.А. Гоголь: Життя на перетині культур. // Філос. і соціол. думка. – 1996. – № 5-6, С.124-149.
204. Набоков В. Николай Гоголь // Новый мир. – 1987. – № 4. – С.173-227.
205. Набоков В. Романы, рассказы, ессе.– С.-Пб.: «Энтар», – 1993 г. – с.34-134.
206. Народні пісні в записках Миколи Гоголя. – К.: Муз.Україна, 1985. – 208 с.
207. Национальная психология: анализ проблем и противоречий: Методика обучения спецкурса /Составители П.И.Гнатенко, Л.О.Кострюкова. – К., 1990. – 80 с.
208. Неборак В. Котляревський і Гоголь. // Дзвін. – 1999. – № 2. – С.139-140.
209. Нечуй – Левицький І. Світогляд українського народу /Ескі­зи української міфології/ – К.: А'Т „Обереги“, – 1992. – 88 с.
210. Новалис. «Фрагменты» // Литературные манифесты западно-европейских романтиков. – М., 1982, – С.49-56.
211. Овсянико – Куликовский Д.Н. Собрание сочинений. – М., Пг., – 1923. – Т.1. – Гоголь. – 160 с.
212. Овсянников М.Ф. Эстетическая концепция Шеллинга и немецкий романтизм // в кн.Шеллинг «Философия искусства». – Москва, 1966, – 495 с.
213. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культур­ного життя українського народу. – Репринтне відтво­рення видання 1918 р. – К.: Абрис, 1992. – 272 с.
214. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах.: Навч. посібник за ред М.Ф.Тарасенка. – К.: «Либідь», 1997. – 328 с.
215. Оржицький І. Історія української літератури: Перші десятиріччя ХІХ століття: – К., 1992.
216.
217. Павлинов С.А. Путь духа: Николай Гоголь, – М.: Б.М., 1998. – 71 с.
218. Павлинов С.А. Философские притчи Гоголя: Петербургские повести. – М.: 1997. – 80 с.
219. Пауков Н.А. Тема «маленького человека» у Пушкина, Гоголя и Достоевского. Учён. зап. Кишинёв. ун – та. Т.60, 1962. – С.92-100.
220. Пашук А. І. Іван Вишенськи§Ы ЁC слитель і борець. – Львів: Вид-во „Світ“, 1990. – 176 с.
221. Переписка М.В.Гоголя в 2-х томах. Сост. А.А.Карпова, М.Н.Виролайнен. – М.: Худ.лит., 1988.
222. Перетц В. Гоголь і малороссийские литера.турные тради­ции, – СПб. – 1902.
223. Перетц В. И. Кукольный театр на Руси. Исторический очерк. СПб,, 1895. – 105 с.
224. Петров В. Діячі української культури /1920 – 1940/. – К.: Воскресіння, 1992. – 80 с.
225. Петров Н. Старинный южнорусский театр и в частности вер­теп //Киевская старина. – 1882. – Т.4. – С.438-480.
226. Піч Роланд Сковородинський міф про Наркіса в світлі романтичної концепції міфотворчості // Сучасність 1995, № 10.
227. Покальчук Ю. Микола Гоголь: Подвійне коло оточення // Слово і час, 1995. – № 9-10. – С.51-54.
228. Покальчук Ю. Вступаючись за рідну Вітчизну // Дзвін. – 1992. – №3-4. – с.82.
229. Полонс§оЁєВасиленко Н. Історія України: У 2 т. – К.: Либідь., 1993.
230. Попович М.В. Микола Гоголь: роман-есе. – К: Молодь, 1989. – 200 с.
231. Попович М. Відчуження і цінність. Філософсько-антропологічні читання’99. Антропологічні ідеали київської школи та реалії постмодерну (до 70-ти річчя Олександра Яценка). – Київ: Стилос, 2000. – 305 с.; С. 42-52.
232. Попович М.В. Світ Гоголя: З історії вітчизн. філософії // Філос. думка. 1984, №6. – с.75-83
233. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття. – К.: Сфера, 1997, – 289 с.
234. Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 624 с.
235. Пропп В.Я. Природа комического у Гоголя // Русская литература. – 1988. – № 1. – С.27-43.
236. Пыпин А. Н.Гоголь // Энциклопедический словарь /Ред. Ф.А.Брокгауза и И.А. Эфрона. – СПб, 1893. – Т.9. – С. 17-25.
237. Пыпин А.Н. Исторня русской литературы. – СПб., 1899. – т.4. – 647 с.
238. Пыпин А.Н. Характеристика литературных мнений 1820 – 50 – х гг. – /2 – е изд./ – СПб., 1890. – 520 с.
239. Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного і Б.Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392 с.
240. Рибчин Г. Геопсихічні реакції і вдача українця. – Мюн­хен: Дніпрові хвилі, 1966. – 36 с.
241. Розанов В. В. Несовместимые контрасты жития. – М.: Искус­ство, 1990. – 605 с. – /История эстетики в памятни­ках и документах/.
242. Розанов В.¬Ј. елигия. Философия. Культура. – М.: Респуб­лика, 1992. – 399 с.
243. Розанов В.В. Мысли о литературе. – М.: Современник, 1989. – 607 с. – /Б – ка любителям российской словес­ности. Из литературного наследия/.
244. Розанов В.В. Сочинения. – М.: Сов.Россия, 1990. – 589 с.
245. Розанов В. В. Собрание сочинений. Легенда о великом инквизиторе Достоевского. Т.1. – М.: Республика, 1996. – 701 с.
246. Розов В. Традиционные типы малорусского театра XVII – XVIII вв. и юношеские повести Н.В.Гоголя /Памяти Н.В.Гоголя/. – К., 1911. – 71 с.
247. Романтизм. Открытия и традиции: Межвуз. Темат. науч. тр. Калинин. ун-т. / под ред. И.В.Карташевой. – Калинин: КГУ, 1988. – 150 с.
248. Самышкина А.В. Философско-исторические истоки творчества Н.В.Гоголя. Рус.лит., 1976 №2, с.38-58
249. Сахаров В. Романтики и реалисты [К 175 – летию со дня рожд. Н.В.Гоголя] // Подъём, 1984. – № 6. – С.119-123.
250. Сахаров В.И. Молодой Гоголь и романтическая традиция. Лит. учеба, 1982, №5, с.160-169
251. Світогляд М.В.Гоголя: Філософсько – релігійні шукання (стежками шукань Гоголя) Сер. «Теорія культури і філософія науки». Харківський державнй ун – т., 1998. – № 400. – С.103.
252. Семененко И.М. Примечания // Жуковский В.А. Собр.соч. в 4-х т. – М., – 1959. -т.2. – с.455
253. Сенаторский И.П. Любовь к человеку и к отечество, как основная черта личности и творчества М.Гоголя. – Прилуки, 1909.
254. Сен§оо І. Перечитуючи „Страшну помсту“ /М. Гоголя/ // Дзвін. – 1990. – № 7. – С.130-137.
255. Синявский А. /Абрам Терц/. В тени Гоголя. – Лондон, 1975. – 525 с.
256. Сіповський В. Україна ¬У осійському письменстві. – К., 1928.
257. Сірський В. Життя у двох світах? Деякі думки про „нашого“ чи „їхнього“ Гоголя // За.вільну Україну. – 1993. – 21 серпня.
258. Сковорода Г.С. Собрание сочинении: В 2 т. – М., 1973.
259. Скотний В. Г. Ідеал гуманізму: минуло, сучасне, майбутнє /Гуманізм. Людина. Сучасність: Тези доповідей люди­нознавчих філософських читань. – Дрогобич, 1990. – С. 8-10.
260. Скотний В.Г., Ильин В. В. Рационально-практические и духовные основания принципа развития. ИНИОН АН СССР, № 45551 ОГ 111191. – 240 с.
261. Скотный В.Г. Культура як умова об’єктивності самосвідо­мості свободи людини /Гуманізм. Людина. Культура: Тези доповідей люди­нознавчих філософських читань. – Дрогобич, 1992.
262. Скуратівський В. Із спостережень над поетикою Шевченка //Сучасність, 1994, ч.3. – С.107.
263. Словарь литературоведческих терминов / Редактор – составитель Л.И.Тимофеев и С.В.Тураев. – М.: Просвещение, 1974. – 509 с.
264. Современная западная фипософия: Словарь / Сост. Малахов В., Филатов В. – М.: Политиздат, 1991. – 4І4 с.
265. Соловьёв А.Э. Истоки и смысл романтической иронии. // Вопросы философии, 1984. – № 12. – С.97-105.
266. Срезневский И.И. Древние памятники русского письменного языка /XI – XIV веков/: Общее повременное обозрение. – СПб., 1982. – 391 с.
267. Старовойт І.С. Збіг і своєрідності західно-європейської та української ментальностей: Філософ.-істор. Аналіз / Терноп. акад. нар. госп. – Київ; Тернопіль, 1997. – 256 с.
268. Степанов В. Романтический мир Гоголя. – М., 1967.
269. Стеценко Л.Ф. Шевченко і Гоголь // збірник праць першої і другої наукових шевченківських конферен­цій. —. Б.м., 1961. – С.77-89.
270. Стролец§оЁєЁОстап. Гоголь: Дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів. – Львів: Світ, 1994. – 310 с.
271. Стус В. М.Гоголь як предствник українського відродження // Українській засів, 1994. – № 2. – С.69-81.
272. Субтельн§ЪЁО. Україна: історія /Пер.з англ… Ю.І. Шевчука; Вст.ст. С.В.Кульчицького. – К.: Либідь, 1991. – 512 с.
273. Сумерки богов / Ф.Ницше, З.Фрейд, Э.Фромм, А.Камю, Ж.П.Сартр; Сост. и общ.ред. А.А.Яковлева. – М.: По­литиздат, 1989. – 398 с.
274. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки / Упорядники В.В. Лях, В.С.Пазенок. – Київ.: Ваклер, 1996 р. – 428 с.
275. Табачковский В. Людина – Екзистенція – Історія. – К., 1996. – 79 с.
276. Табачковський В. Світоперетворення: символізи чи «робота у контексті»? / Філософсько-антропологічні читання’99. Антропологічні ідеали київської школи та реалії постмодерну (до 70-ти річчя Олександра Яценка). – Київ: Стилос, 2000. – 305 с.; С. 3-14.
277. Табачковский В. «Антропологічний поворот» філософів-шестидесятників у персоналях: Володимир Шинкарук. / Філософсько-антропологічні читання’98. – Київ: Стилос, 1999. – 344 с.; С. 4-25.
278. Тамарченко Н.Д. Проблема человека и природа художественного целого в «Мёртвых душах». В. Кн. Гоголь и современность. Сб. К., 1983. – С.123-132.
279. Терц Абрам. Голос из хора. Лондон, 1974. – 338 с.
280. Топоров В.Н. Вещь в антропоцентрической перспективе (апология Плюшкина). С.7 – 11. В кн. Топоров В.Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ.: исслед. в области мифо-поэтического. Избранное. – М, 1995. – С.111.
281. Тредголд Д.У. Влияние православного христианства на политические взгляды русских писателей ХІХв.: Гоголя, Достоевского, Лескова: [Ст. из США: Напеч.с сокр.] // Вестн. Московского ун – та, сер.7, Философия. – 1992. – №1. – с.24-29
282. Трубецкой Н.С. История, культура, язык. / Австр. АН: Вступ. ст.: Н.И.Толстого, Л.Н.Гумилёва; сост. подгот. текста и коммент. В.М.Живова, – М.: Изд. Группы «Прогресс» – «Универс», 1995. – 797 с.
283. Тураєв С.В. От просвещения к романтизму (трансформация героя и изменение жанровых структур в западно-европейской лит. в конце XVIII — нач. XIX в.). – М.: Наука, 1983. – 256 с.
284. Тургенев И.С. Литературные и житейские воспоминания. – В кн. Тургенев и театр. М., 1953. – С.554-556.
285. Тыняков Ю.Н. История литературы. Кино. – М., 1975. – с.202
286. Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – 128 с.
287. Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича // Упорядкувала С.В. Ульяновська: Вступна стаття І.М.Дзюба. – Пер.слове Д.Антоновича. – Додатки С.В.Ульяновської, В.Л.Ульяновського. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.
288. Українські пісні, видані Максимовичем /Підготовка ви­давництва і розвідка чл. – кор. АН УРСР П.М.Попова. – К.: АН УССР, 1962. – 343 с.
289. Українські поети – романтики: Поетичні твори /Упорядкуван­ня і примітки М.Л.Гончарука; Вступ.ст. М.Т.Яценка.; 'Ред.тому М.Т.Яц§ЦЁо. – К.: Наук. думка, 1987. – 592 с.
290. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – 2 – ге вид. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.
291. Уракова Н. «… Прошу вас выслушать сердцем мою «Прощальную повесть»...» (о духовных причинах смерти Н.В. Гоголя) // Лепта. – 1996. – т.5 №1 – с.29-43
292. Уроки Гоголя и Ван Гога // Бурянов М.И. Лики великих, или знаменитые безумцы. – М., 1994. – с.90-95
293. Фейнберг Е.Л. Интуитивное суждние и вера // Вопросы философии – 1991. – № 8. – С.13-24.
294. Филипович П. Українська стихія в творчості Гоголя. – Вінніпег: Читальня Просвіти, 1958. – 32 с.
295. Филиппов Л. И. Философская антропология Ж.П.Сартра. – М., 1977. – 287 с.
296. Философские проблемы взаимодействия литературы и культуры: Межвуз.сборник. – Новосибирск: НГ'ПИ, 1986.
297. Философская энциклопедия. Госуд. науч. изд. «Советская энциклопедия»: М.; в 5-ти томах, Т.2. – С.317-318.
298. Франк С.Л. Реальность и человек: Метафизика человеческого бытия. – Париж: УМСА – пресс, 1956. – 416 с.
299. Фрейд 3. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1989. – 447 с.
300. З.Фрейд. Толкование сновидений. – К.: Здоровье. – 1991. – 384с.
301. Фридлендер Г.М. Достоевский и мировая литература. – Л.: Сов.писатель, 1985. – 456 с.
302. Фромм Э. Душа человека: Общ. ред. сост. и предисл. П.С.Гуревича. – М.: Республика, 1992. – С.429.
303. Хайдеггер М. Работы и размышления разных лет. Перевод с немецкого / Сост., пер., вступ.статья, примеч. А.В.Михайлова. – М.: Гнозис, 1993. – 464 с.
304. Хамитов Н. Духовний та душевний виміри людського буття. / Філософсько-антропологічні читання’96. – К.: Стилос, 1997. – 178 с.; С.122-129.
305. Хамитов Н. Философия человека: поиск пределов. К.: Наукова думка, 1997. – 175 С.
306. Хамитов Н. Проблема екзистенційної антропології / Філософсько-антропологічні читання’98. – К.: Стилос, 1999. – 344 с.; С.88-96.
307. Храпченко М.В. Николай Гоголь. Литературный путь. Вели­чие писателя. – М.: Современник, 1984. – 653 с.
308. Чернышевский Н.Г. Очерки гоголевского периода русской литературы. – М.: Гослитиздат, 1953. – 423 с.
309. Черн¬невський Н.Г. Полн.собр.соч. в 15-ти томах под общ. ред. В.Я.Кирпотина. Т.1. – М: Госиздат, 1949. – С.994.
310. Чижевсъкий Д. Історія української літератури. Ренесанс та Реформація. – Прага, 1942. – 357 с.
311. Чижевський Д. Філософія на Україні. /Спроба історіографії/ – Прага: Сіяч, 1926. – 200 с. 220.
312. Чижевський Д. Філософія Г. Сковороди. – Варшава, 1934. – 221 с.
313. Чижевський Д. Неизвестный Гоголь. – Новий журнал, Нью-Йорк, 1951, XXVII, С.135.
314. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – 2 – е вид. – Мюнхен. 1983. – 176 с.
315. Чижевський Д. Про «Шинель» Гоголя /Перекл. з рос. К.Білоконя // Філос. і соціол. думка. – 1994, №5/6. – с.75-97.
316. Чорний О.О. Антропологічність як риса української філософії. Філософсько-антропологічні читання’96. – К.: Стилос, 1997. – 178 с.; С.130-132.
317. Чумак П.М. Історичні реалії в повісті М.В.Гоголя «Страшна помста»// Вопросы русской литературы. – 1983. – Вип.2 (42)
318. Шамбинаго С. Трилогия романтизма. /Н.В.Гоголъ/. – М., 1911. – 159 с.
319. Шеллинг Ф.В. Философия искусства. – М.: Мысль, 1996. – 496 с.
320. Шелухин С.А., Н.В, Гоголь и малорусское общество. – Одесса: Техник, 1909. – 42 с.
321. Шенрок Ф.И. Материалы для биографии Гоголя: В 2 т. – М., 1892 – 1893.
322. Шестов Л.И. Сочин. В 2-х т. – М.: Наука, 1993, т.2 На весах Йова (Странствие по душам). – 559 с. (Из истории отечественной философской мысли).
323. Шиллер Ф. Собрание сочинений: В 7 т. – М.: Гослитиздат, 1957.
324. Шиллер Ф.Естетика. – К.: Мистецтво, 1974. – 360 с.
325. Шинкарук В. И. Философская мысль в Киеве. – К., 1982. – 357с.
326. Шинкарук В. И. Человек и мир человека /Категории „человек“ и „мир» в системе научного мировоззрения/. – К,: Наук. думка, 1977. – 342 с.
327. Шинкарук В. И. Проблемы философии и культуры в творчестве Г.С.Сковороды / Философская и социологическая мысль, 1995. – № 1/2 – С.170 177.
328. Шлаин М.И. Эволюция гротеска в петербургских повестях Н.В.Гоголя // Вестн. Москов. ун – та Сер.10. Философия, 1971, №4, с.6-15.
329. Шлегель Ф. в зб. «Литературная теория немецкого романтизма, Л., 1934.
330. Шлемкевич М. – Загублена українська людина. – К.: МП “Фенікс», 1992. – 158 с.
331. Эрн В.Ф. Г.С.Сковорода: Жизнь и ученье. – М.: «Товаричество тип. Мамонтова», 1913. – 242 с.
332. Эрн В.Ф. Сочинения. – М.: Правда, 1991. – 576 с.
333. Юркевич П. Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – 670 с.
334. Ярема Я. Українська духовність в її історично – культурних виявах. – Львів, 1937.
335. Ярмусь С. Духовність українського народу. Короткий орієнтаційний нарис. – Вінніпег: Волинь, 1983. – 227 с.
336. Ясперс К. Смысл назначение истории. М.: Политиздат, 1991. – 527 С. – (Мыслители ХХ века).
337. Pense R. The enigma of Gogol: An examination in writings of N.V.Gogol and their place in the Russian Literature tradition. – Cambridge, etc., 1981.
--PAGE_BREAK--
ВСТУП

Нині, на межі тисячолітьлюдство переживаєперіод великихпотрясінь, коливідбуваютьсяцивілізаційнізрушення, внаслідокчого і окремалюдина, і людствоу цілому опиняютьсявіч-на-віч зпитанням проспособи таможливостісвого подальшогоіснування.Пошуки відповідейна такі питаннявідбуваютьсяна тереніфілософськогомислення. Так, вітчизнянафілософськадумка, яка починаєпосідати гіднемісце в європейськійгуманістичнійтрадиції, переживаєренесансекзистенційногофілософування.Зокрема, цезнаходить прояву з’ясуванніісторико-культурнихможливостейподальшогорозвитку молодоїдержави Україниу світлі гуманістичнихцінностей. Уконтекстістратегіїнаціональноговідродженняособливо актуальнимпостає завданняпереглядуусталенихконцепцій іоцінок на природулюдини, реконструкціїрис філософськоїдумки, котріз тих чи іншихпричин не бралисядо уваги. В такихдуховних розвідкахпринциповогозначення набуваєісторичнийвимір духовноїкультури, уякому криєтьсясила ініціативиминулого. Зметою її оптимальноговикористаннявітчизнянафілософськаантропологіята філософіякультури звертаютьсядо історичноїспадщини ізнаходять тамплідні інтуїції, осмисленняяких та інтерпретаціяу сучаснихконтекстахвідкриваютьнові проблемніаспекти такоготематичногополя, як буттялюдини в ускладненихструктурахїї життєвогосвіту.
Узв’язку з цимнадзвичайноактуальноюпроблемою єосмисленняевристичногопотенціалудуховної спадщинитакого визначногопредставникаукраїнськогоромантизмуХІХ сторіччя, як Микола ВасильовичГоголь. Аджеу його творчомудоробку заслуговуєна увагу нелише майстерневолодіннясловом, а й потужнийпотенціалосновнихфілософсько-світогляднихідей, на фундаментіяких побудованаоригінальнаантропологічнаконцепція, якуможна вважатисоціокультурноюрепрезентацієюукраїнськоїментальності.Широка контекстуальнаінтерпретаціяостанньоїдодатковоактуалізуєтему дослідження.
АналізантропологічноїконцепціїМ.В.Гоголя узапропонованомутематичномуаспекті нетільки сприятимеостаточномуподоланнюзастарілихстереотипівщодо особистостіписьменника, але й послужитьімпульсом дляактивізаціїпроцесівпереосмисленнялюдського буттяв динаміцісоціальногочасу, формуваннюнаціональноїсвідомостігромадян України.Характеризуючиактуальністьдослідження, особливо слідзупинитисяна його значенніу контекстіпершочерговихзавдань філософськоїнауки, зокремафілософськоїантропологіїта філософіїкультури. Питанняантропології, до яких звертавсяМ.Гоголь (Людинаі Бог, Людинаі Світ, людськаекзистенція, національналюдина тощо), знаходятьвідгук у сучаснійукраїнськійфілософськійдумці.
Дослідженняпроблеми передбачаєвикористаннячисленнихджерел, яківиступаютьу ролі текстологічноїоснови дисертації.Серед них особливемісце займаютьроботи такихвітчизнянихта зарубіжнихдослідниківісторії українськоїфілософії, якА.Бичко, І.Бичко, В.Горський, В.Зеньковський, Т.Закидальський, С.Єфремов, Є.Маланюк, В.Малахов, В.Табачковський, М.Попович, Д.Чижевський, М.Шлемкевичта інші. Отриманіними результатидопомагаютьвизначити обсягнедослідженогоі здійснитийого глибокийаналіз в контекстіфілософськоїантропологіїМ.Гоголя.
Зв’язокроботи з науковимипрограмами, планами, темами.Дисертаціявиконуваласьвідповіднодо комплексноїцільової програмикафедри філософіїХарківськогодержавногопедагогічногоуніверситетуім. Г.С.Сковороди«Духовневиробництво», що входить доплану науковихдослідженьуніверситетуна замовленняМіністерстваосвіти та наукиУкраїни.
Об’єктомнауковогодослідженняє літературно-філософськаспадщина М.В.Гоголя.
Предметомдослідженняє філософсько-антропологічніінтенції творчостіМ.Гоголя та їхінтерпретаційніможливості.
Метаі завданнядослідженняполягає у виявленніосновних особливостейі тенденційрозвитку філософськоїантропологіїМ.Гоголя наоснові систематичногоаналізу творівмислителя таїх інтерпретаційнихможливостейв духовнійкультурі сучасноїУкраїни.
Відповіднодо поставленоїмети в дисертаціїставлятьсянаступні завдання:
– з’ясуватидуховно-культурнуситуацію вУкраїні початкуХІХ ст. та ідейніджерела формуваннясвітоглядуМ.Гоголя;
– виявитидуховні шуканняМ.Гоголя нашляху до самопізнання;
– визначитиосновні теоретичніта соціокультурніджерела філософськоїантропологіїМ.Гоголя;
– встановитиспецифікурозумінняприроди людиниМ.Гоголем тапроаналізуватиїх інтерпретаційніможливості;
– розкритипогляди М.Гоголяна місце і рольлюдини у світіна ідеал істинногожиття;
– характеризувативнесок М.Гоголядо вітчизняноїфілософськоїдумки в Україні.
Методологічнаоснова дослідження.В основі дисертаціїле­жить філософськаконцепція, якарозуміє буттялюдини, як ціліснийжиттєвий світ.Він передуєіндивідуальномуіснуваннюлю­дини і визначаєміру всіх феноменівїї буття, включаючийого в за­гальнийконтекст онтологічноїцілісності.Базуючись натакому уявленніпро буття людини, автор прагнепоказати, щов філософськомувченні М.Гоголяіснують такіімперативи, які задаютьпевні нормисвітосприйняття, знаходять своєвідбиття уетноментальності.Оскільки усучасномугуманітарномузнанні пануєплюралізмдумок, то цезнаходить своєвідображенняу методахдисер­таційногодослідження.Традиційніфілософськіметоди (феноменоло­гічний, діалектичний, сінергетичний)за цих умовплідно працюютьна основі принципіввзаємодоповнення, альтернативності, компаративіс­тики.
Крімтого, великогозначення увивченні поглядівМ.Гоголя налюдину малозастосуваннягерменевтичного, культурно-історичногометодів таметоду антропологічноїредукції, методологіїісторичноїреконструкціїта актуалізаціїкультурноїсемантики, принципукомплементарності.Поряд з цим, методологічноюопорою дисертаційногодослідженнястали філософськіконцепціївітчизнянихфілософівЄ.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, В.Горського, О.Забужко, В.Звиняцьковського, М.Култаєвої, В.Малахова, М.Поповича, В.Табачковського,І.Федорової, Н.Хамітова таін.
Нарешті, реалізаціяобраногоконтекстуальногопідходу поставилаавтора переднеобхідністювести дослідженняна межі з іншимифілософськимиі нефілософськимидисциплінами, вплив яких немож­на залишитипоза увагою.
Науковановизна дослідженняобумовленавибором теми, яка ще не знайшлавичерпноговисвітленняу вітчизнянійфілософськійлітературі.Вона полягаєу розкриттінових аспектівфілософсько-світогляднихідей М.Гоголята їх інтерпретаційнихможливостей, вперше здійсненаспроба системногоаналізу йогофілософськоїантропології, в якій мислительнаблизивсядо осягненняірраціональновтаємничениху своїй глибиніонтологічнихпідвалин людськогобуття, в якійвраховує івисвітлюєосновні виміриі аспекти цьогоявища: світоглядно-теоретичний,історичнийта культурний.
Обгрунтовуєтьсяоригінальнаметодологіядослідженняантропологічноговчення мислителя, формулюютьсяосновні положенняфілософсько-культурногоїї тлумачення.Вперше предметомспеціальногодослідженняобрано життєвікризи письменникау їх співвідношенніз його вченнямпро душу, щозумовило своєрідністьметоду дослідженнялюдської природичерез варіантиможливостісамовираженнялюдського єстваяк злету і падіннядуху.
Врезультатіздійсненнякомплексногоаналізу задопомогоювищезазначенихметодів висунутоі обгрунтованоряд нових ідей, які виносятьсяна захист:
– доведено, що сутністьантропологічнихінтенцій М.Гоголяможна розкритикомплементарнопринаймні утрьох площинах: по-перше, у зв’язкуз типовимирисами менталітетуукраїнськогонароду (екзистенційність, кордоцентризм, антеїзм тощо), що формувалисяпід впливомгеополітичногостановищаУкраїни, культурнихтрадицій, типуродинних стосунківтощо; по-друге, в контекстівітчизняноїкордоцентриськоїкультурно-філософськоїтрадиції; по-третє, в контекстіпроблем європейськоїфілософськоїтрадиції першоїполовини ХІХст., в якій визначнемісце посідаєромантизм;
– показано, що духовнішукання М.Гоголяє різновидомфілософськогосамопізнання, в якому вирішальнароль належитьморальному, естетичномута релігійномукомпонентам;
– обгрунтовано, що це вченняпро людинуформувалосяу М.Гоголя вконтексті йогокосмологіїзі збереженнямконтурівповсякденностіжиттєвогосвіту;
– виявленароль літературно-життєвихцінностей таідеалів М.Гоголяу репрезентаціїйого особистісногоуніверсумута його концепціїлюдини, а самедуховно збагаченацілісна людина, що перебуваєв гармонії зприродою, зсвітом, з Богом,є наріжноюціннісноюорієнтацієюмислителя, маєсистемоутворюючузначущістьйого творчості;
– показано, що єдністьромантичногонаціоналізмуз християнськиммістицизмомта україноцентричнимсвітоглядомстає для М.Гоголятим принципом, на якому базуютьсяйого філософсько-антропологічніобрази-концепти;
– доведено, що в екзистенційно-антропологічнихуподобанняхМ.Гоголя проблемалюдини розгортаєтьсячерез системусмисложиттєвихконцептів: автентичністьта неавтентичністьлюдськогобуття, життя-реальність, життя-гра, життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість, показанаактуальністьцих концептівза сучаснихумов.
– простежено, що осереддямекзистенційноїрефлексіїмислителязавжди була«жива» душалюдини, на противагу«метрвій» таповнокровністьлюдськогожиття;
– показано, що М.Гогольодним із першихсеред українськихмислителівпоставив іспробувавзасобами іроніїрозв’язатипроблему «пошлостіпошлої людини»,інтерпретаційніможливостіцих спроб можутьмати широкийдіапазон уздійсненністратегіїнаціональногооновлення.
Результатидослідженнямають як теоретичне, так і практичнезначення, передусімяк обгрунтуванняподальшихісторичнихта культурологічнихдослідженьтеоретичноїта науковоїспадщини М.Гоголя, в якій знайшласвоє відображенняпроблема українськоїлюдини, національногосамоусвідомленнята забезпеченнякультурноїідентичностіта політичноїсамостійностіУкраїни. Висновки, узагальнення, запропонованаоригінальнаметодологіяможуть бутивикористаніу навчально-виховномупроцесі припідготовціакадемічнихкурсів та спецкурсівз історії українськоїфілософії, українськоїантропології, культурології, у виготовленнінавчальнихпосібниківз історії філософії, а також нашиминаступникамив досліджувальнійділянці як длярозвитку теоретичнихпідвалин філософіїнаціональноїідеї, так і длявивченняісторико-культурноїконкретики.
Апробаціярезультатівдослідження.Дисертаціяобговорюваласьна кафедріфілософіїХарківськогодержавногопедагогічногоуніверситетуім.Г.С.Сковороди, на якій вонаі була виконана.Основні ідеїдослідженнябулиапробованіна міжнароднихнауковихконференціях:«ПроблемараціональностінаприкінціХХ століття»(вересень 1998 р., м.Харків); «Людина: дух, душа, тіло»(квітень 1999 р., м.Суми); «Ідеясправедливостіна схилі ХХстоліття»(вересень 1999 р., м.Харків); «Проблемидуховностіу сучасномусвіті» та «Шляхисамопізнаннялюдини в філософії, релігії, науці, культурі»(вересень 1999 р., м.Севастополь); на міжнароднійнауково-практичнійконференції«Освіта і долянації» (грудень1999 р., м.Харків).
Результатидисертаційногодослідженняопублікованів 6-ох статтяху науковихфахових журналахта 3-х тезах.
Розділ 1
Синтетичнийхарактер світоглядуМ.В.Гоголя

1.1 ТворчістьМ.Гоголя в системіісторико-філософськихдосліджень

Суттєвийісторико-філософськийперіод українськоголюдинознавствапочинаєтьсявже у XVII-XVIII ст. Особливуроль в розбудовуванніантропологічноїпроблематикипосідає добаромантизму(кінець XVIII — серединаХІХ ст.). Тодів Україні, які в більшостікраїн Європи, створюютьсяті засадифілософськогорозуміннялюдини, котрівизначаютьтенденціїфілософськоїкультури Україниаж до нашихднів. Середфілософськихпроблем, обговорюваниху ті роки в Україні, одне з чільнихмісць посідалапроблема «душі»як психічноїдіяльностілюдини. Такімислителі цієїдоби, як Г.Сковорода, М.Гоголь, Т.Шевченкота інші, переймаютьсяпитанням пробуття людини, розробляютьвласні філософськіпогляди наприроду людини, концентруючиувагу на внутрішньомуемоційно-почуттєвомусвіті людини, в якому пануєне холоднийраціональнийрозсудок голови, а жагучий покликсерця.
ФілософіяМ.Гоголя трансформувалав собі найкращітрадиціїзахідноєвропейськоїі вітчизняноїфілософськоїдумки. В нашчас, коли мизнов повертаємосьдо джерел духовності, спадщина українськогомислителядопомагає намясніше побачитияк духовнеминуле, так ісьогоднішніпроблеми в їхморальному, соціальномуй емоціональномувимірі.
Проте, донедавна йоготворча спадщинав літературнійкритиці тлумачиласьтільки яксоціально-викривна,і майже ніхтоне хотів визнатив ній душевноїглибини екзистенційногомислителя.М.Гоголь належитьдо тих мислителів, біля яких завждибагато таємниць, які збуджуютьуяву, викликаютьсуперечки, аленікого не залишаютьбайдужими.Недаремнодослідникилітературивідносять йогодо світовихлідерів задивовижністю.Найбільшедискусій викликалаі викликаєпроблема світоглядуМ.Гоголя, чибув письменникпослідовниму своєму духовномурозвитку, чиможе існує «дварізних Гоголя»: М.Гоголь – автор«Вечорів наХуторі поблизуДиканьки» іМ.Гоголь – автор«Вибраних місцьз листуванняз друзями». Хтовін, романтикчи реаліст, слабкий мислительчи може видатнийфілософ свогочасу? Ці питаннянамагалисярозв'язатилітературознавці, філософи, починаючище за життяписьменника,і ці ж питаннязалишаютьсявідкритимидля сучаснихвчених.
Вгоголезнавствіумовно можнавиділити дванапрями:
Першийнапрям репрезентуєряд досліджень, в яких переважаютьоцінки творчостіМ.Гоголя в межахвизначення: російськийписьменник– сатирик-реаліст.В дослідженняхцього напрямуакцент зміщенов площину російськоїкультури, М.Гогольтрактуєтьсяяк безперечноросійськийписьменник, на його творинакладаєтьсятрафаретсоціально-викривальноговиміру, вонитлумачутьсяоднолінійно.Поза дослідницькоюувагою залишаєтьсяглибоко психологічний, філософськийзміст гоголівськоїтворчості. Цетрадиційнебачення берепочаток відлітературно-критичноїоцінки В.Г.Бєлінського.Критик виділивхудожню іінтелектуальнусторони у духовномусвіті М.Гоголяі дав їм полярніоцінки: великийхудожник інікчемниймислитель. Доцієї жорсткоїоцінки Бєлінськийдодав і інші: Гоголь-письменникі Гоголь, котрийвтратив після«Вибраних місць»художній дар, проповідникмістицизму, аскетизму, підсобникдеспотизму, захисник брехні, які під релігійнимпокровом вінвидає за істинуі доброчинність.
Вирок, який винісМ.Гоголю Бєлінський, на довгі рокивизначитьставлення дописьменникаі його книги,і більш того, поставить підсумнів душевнурівновагуостаннього.«Ви лише засмучені, а не просвітлені…Не істиноюхристиянськоговчення, а хворобливоюбоязкістюсмерті, чортаі пекла віє відВашої книги»(Лист до Гоголявід 3 серпня1847 р.). Ці фразипро боліснурелігійність, мракобісся, чорта і пеклоз незабутньоголиста Белінськогобудуть з часомпокладені воснову похмурогопогляду на всюросійськудійсність, включаючихудожні твориМ.Гоголя і йогоособистість.Так, один ізвидатнихпредставників«богошукання»в Росії Д. С.Мережковськийпередав намусе, і навітьбільше того, що можливооглянути утворчостіписьменника, крізь призмусатанології.Ми дізнаємося, що єдиним предметомгоголівськоїтворчості єчорт як явище«безмірноїнепристойності», явище «безумовного, вічного, всесвітньогозла», а таємнийзміст «Ревізора»і «Мертвих душ», як виявляється, полягає у тому, що сам чорт уобразі Хлестаковаі Чічіковаплете своювічну всесвітнюплітку. Стаття, у якій Мережковськийвиклав своїпогляди, носитьдосить красномовнуназву «Гогольі чорт». Такимчином, виявлялось, що Гоголь-художникпереважнопереймаєтьсятемою антихриста, а Гоголь-мораліст— темою Христа.
Наступнийкрок у цьомунапрямку зробивВ. В. Розанов, проголосившичортом самогоавтора «Мертвихдуш». Він пропонуєвчинити зписьменникомще безжалісніш, ніж Мережковський,– відлучитине тільки відправославноїцеркви, але йвід християнствавзагалі. В «Мертвихдушах» вінвідчуває «диявольськумогутність», яка веде добезумства. Усамого письменникавін знаходитьвиключно метафізичнебезумство: безумствуєне мисль, а воля, серце, совість.Прихід Гоголяв літературувикликаний, на думку Розанова, втручанняму земні процесилютих, інфернальнихсил: Він породженнядиявола, персоніфікованевтілення світовогозла. Гоголь — не людина, алише подобалюдська і ніколище нічого«страшнішогоне приходилона нашу землю»[244, С.118]. У світогляднійустановціВ.Розанова зїї шкалою цінностейі пріоритетів, одним з основнихбула людина, схильна дорозумної організаціїсімейного іпобутовогоукладу. Це ймусило бути, на його думку, предметомхудожньогопроцесу. Міжтим, М.Гогольпобачив у людськомужитті таківідхиленнявід справжньогобуття, які уявлялисяйому породженнямдиявола. Бісівщиназаважала людинірухатися доБога. Викорінитиїї з життя людиниспособом сміху– це й була одназ задач М.Гоголя.Цього не зрозумівВ.Розанов. Художніобрази М.Гоголябачилися йомутакими, в якихмеханічноповторювавсяцикл поступальнихперіодів ужитті людини: народженняYріст, становленняYциклічне, механічнеіснування Yсмерть. Подібнийпідхід до вивченняпроблеми людиниу творчостіМ.Гоголя формуваву Розановарозумінняособистостіписьменникаяк наклепникана людськуприроду. Розановтак і не змігпобачити цілісноїконцепціїлюдини у творчостіМ.Гоголя і йогомісця в російськійкультурі. К.С.Аксаковтакож не мігпояснити, вчому саме вбачаєвін близькістьМ.Гоголя доГомера, хочавідчував її.
Такимчином, М.Гоголь-письменникіз незвичайнимдля першоїполовини ХІХст. прагненнямдо самоаналізуі почуттямрозірваностілюдської особизалишавсянезрозумілимдослідникам.Вони не зрозуміли, що глибокеусвідомленнясуперечностівласної натури, самозаглибленість, навіть понурість, схильністьдо депресій, відчуваннявласної неповноцінностіпоєднувалисяу М.Гоголі зпостійнимінтересом дожиття, до людей, з неповторнимгумором народно-епічноїтрадиції.
Одниміз перших питанняпро необхідністьпереглядутрадиційногопогляду наГоголя-реаліста, Гоголя-сатирика, котрий зображуєнеправду староїкріпосницькоїРосії поставивМ.Бердяєв.Гоголівськатворча проблематиказначно складнішаі не пов’язанатільки з тимчасовимипороками російськогосуспільства.Актуальні ісьогодні роздумиБердяєва проте, що післявсіх реформі революційРосія повна«мертвих душ»і «ревізорів», що гоголівськіобрази і недумають поринатиу минуле. Тобто, деякі «духовніхвороби» невилікуєш ніякимизовнішнімисуспільнимиреформами іреволюціями.За М.Бердяєвим, М.Гоголь відкривлюдину, болісношукав красулюдську і незнаходив цьогов Росії. І, природно, неможливовинити великогохудожника зате, що замістьобразу людинивін побачивв Росії чичикових, ноздрьових, хлестаковихі їм подібнихчудовиськ.АналізуючитворчістьМ.Гоголя, М.Бердяєвне випадковообмовився: «Вйого духовномусвіті було щосьне російське», але не розкривцієї оцінки, не продовживсвоєї думки, не помітив, аможе не хотівпомітити, щоМ.Гоголь сформувавсяв українськійкультурі, здобренійсковородинівською«філософієюсерця», та продовживукраїнську традицію російськоюмовою.
Другийнапрям становлятьдослідження, що містятьрізноманітніпідходи довивченнялітературно-філософськоїспадщини мислителя.Їх автори погодилисяз висловомДмитра Чижевського, який вважаєМ.Гоголя «однимз найвидатнішихукраїнців усіхчасів». Цейвисновок вінробить на підставіаналізу українськоїментальностіМ.Гоголя, яка, крім іншого, виявляєтьсяу гоголівськомушануваннівисокої роліпочуттів воцінці життя, у зверненнідо «внутрішнього»світу людинита духовно-культурнихтрадицій українськогонароду.
ВивченнятворчостіМ.Гоголя в контекстіукраїнськоїкультури тавизначенняйого впливуна розвитокросійськоїлітературизапочатковуєтьсялітературно-критичнимирозвідками(П.Куліш, М.Костомаров, М.Максимович, В.Шенрок).
Середпраць ХІХ — початкуХХ ст. значнийінтерес викликаютьдослідженняМ.Грушевського, В.Зеньковського,І.Франка, В.Гіппіуса, С.Єфремова, М.Бердяєва, Л.Шестова таін. В них наголошується, що предметомзацікавленняповинні статизв’язок творчостіМ.Гоголя з добою, певними їїідеологічнимитечіями і соціальнимиверствами(М.Грушевський), що М.Гогольналежить додіячів українськогонаціональногоруху (І.Франко), що «мовою душі»письменникабула українськаі писав він«перекладаючи»її російською(І.Мандельштам), влучним є зауваження, що «російська»мова М.Гоголяє своєрідниммовним феноменом, бо синтезуєв собі російськуз величезноюкількістюукраїнізмів, що в творчомудоробку М.Гоголявиявляєтьсяменш важливим, так би мовити,«зовнішнім»чинником, абільш вагомим– «внутрішнім»є безперечноукраїнськийстиль і духвидатногомисленника(Є.Маланюк). Уцей шерег стаєдослідженнясуперечності«українськадуша – російськакультура»(С.Єфремов). Певнийінтерес являютьсобою осмисленняфілософсько-світогляднихзасад творчостіМ.Гоголя (В.Гіппіус, Л.Шестов).
Вжеперші розвідки, присвяченіМ.Гоголю, показалинеоднозначністьставлення донього, складністьі суперечністьйого особистості.Досить сказати, що принципомуже понад столітньоїтрадиції вивченняйого життя єсуперечність:«художник-християнин»(Куліш, 1856); «мрія-дійсність»(Шенрок, 1892-1898);«геніальність-серце»(Розанов, 1902);«поганське-християнське»(Мережковський,1909); «геніальність-розум»(Овсянико-Куликовський,1911); «чуттєве-раціональне»(Боголюов, 1913);«талант-світогляд»(Вересаєв, 1933);«гріх-спокуса»(Мочульський,1934); «естет-мораліст»(Зеньковський,1961); «давньоруське-сучане»(Бахтін, 1979);«покірність-гордовитість»(де Лотто, 1993);«тілесне-духовне»(Карасьов, 1993);«чоловіче-жіноче»(Грабович, 1994).
Вчаси монопольногопануванняофіційноїідеологіїрадянські вченівиробили дватрактуванняпоглядів М.Гоголя.Одні позбавлялийого свідомогокритичногоставлення дофеодально-бюрократичнихпорядків, вважали, що антикріпосницькийпафос йоготворів суперечитьнезмінномуна протязіжиття консервативномусвітогляду(Д. І. Кірєєв, В.В. Вересаєв таінші); інші вбачалиу М.Гоголі критикакріпосницькоїсистеми 30-40-х роківХІХ сторіччя, викривальникадержавноголаду імперіїМиколи І (Н. Л.Степанов, І. А.Гуковськийта інші). Відповіднодо цього, тлумачилисьсуспільно-політичніта історіософськіпогляди письменника.Так, Н.Степановдоводив, щоМ.Гоголь прийшовдо просвітницькоїмоделі суспільногорозвитку.І.Гуковськийпроводив думку, що в «ТарасіБульбі» М.Гогольвідстоювавсуспільнийідеал, у якомупоєдналисьсимпатії доримської республіки,ідеї Руссо провільні маленькідемократичнідержави, доідей комун, що, будучи спадкоємцемдекабристськогополітичногомислення, вінвідійшов віддекабризмуна бік «мужицькогодемократизму».
Ідеологема«двох Гоголів»зорієнтувалаі зосередилаувагу радянськихдослідниківна М.Гоголі якхудожникові, а М.Гоголь якмислитель, тимбільш релігійний, виявився замежами спеціальноговивчення.Літературознавцівідгороджувалися, формально —це не їх предметнагалузь, фактично— дуже небезпечно.З цієї ж причинивважалосьнепотрібниманалізуватитворчістьМ.Гоголя останніхроків життя, визнаючи цене суттєвимдля історіїреалізму вросійськійлітературі.Десятиріччямив радянськийчас насаджуваласьдумка, що М.Гогольу «Вибранихмісцях» – релігійниймислитель, якийзаплутавсясам і вводитьв оману інших.Це послугувалопричиною залишитибез уваги ідеїйого книги, вякій під релігійноюоболонкоюприховуєтьсясерйозна іглибока мирськапроблематика, ці поглядиписьменникапідпадаютьпід виключнорелігійнеобміркування.Враховуючивищезгадане, можна зробитивисновок, щоу дослідженняхрадянськихгоголезнавцівпереважаєісторико-літературнийпідхід до творчостіМ.Гоголя, у рамкахякого філософсько-антропологічнапроблематикарозглядаласьлише дотично.
Заостанні півтора-двадесятиліттяпосилюєтьсяувага до творчоїспадщини М.Гоголя, зроблено спроби(інша річ – більшабо менш вдалі)нових прочитаньта інтерпретацій: Г.Грабович, Ю.Луцький, В.Скуратівський, Ю.Манн, В.Звиняцьковський, М.Вайскопф, М.Попович, П.Чумак, О.Ковальчук.
Добільш повногоі цілісногоохопленнягоголівськогосвітоглядубули здійсненіпевні крокиу дослідженняхпредставникадіаспориК.В.Мочульского: автор книги«Духовний шляхГоголя» знаходитьу «Вибранихмісцях» стрункуі повну системурелігійногосвітогляду, а історичнийзміст усієїтворчої діяльностіМ.Гоголя вбачаєу тому, що йомусудилося крутоповернути усюросійськулітературувід естетикидо релігії.Серед дослідниківдуховноїспадщиниМ.Гоголя в діаспорізазначимороботи В.Зеньковського, Т.Закидальського,Є.Маланюка, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, С.Ярмуся, в якихосмисленііндивідуальніособливостідуховного світуГоголя, відображенняукраїнськоїдуховностів його творчості, наголошується, що доля М.Гоголя– типова доляромантика.Д.Чижевськийнамагавсядовести, щоосновним принципомсвітоглядумислителя булаідея «внутрішньоїлюдини» і зовнішньогов ній. У зв’язкуз цим Д.Чижевськийвважає МиколуГоголя одниміз представниківтрадицій «філософіїсерця». Т.Закидальський, відмовляючиукраїнськомукордоцентризмовіу національнійоригінальності, заперечуєпричетністьМ.Гоголя доцієї традиції(як і наявністьсамої традиції).В контекстіданої темицікавими єрозвідки, здійсненітакими представникамиукраїнськоїдіаспори якВ.Безушко, Г.Грабович, Я.Ярема.
Всучасній літературіє публікації, присвяченіаналізу духовноїспадщини М.Гоголяв контекстісвітової філософії(В.Малахов), екзистенційнаантропологіяГоголя розглядаєтьсячерез особливостітакогосвітоглядно-епістемологічногоутворення, якобраз-концептнації (В.Табачковський), творчістьМ.Гоголя розглядаєтьсяпід кутом зорусвітоглядно-ментальниххарактеристикукраїнськогонароду (М.Попович), робиться наголосна тому, що М.Гоголь– не тількивідомий письменниксвітовогорівня, але йцікавий екзистенційниймислитель, поринувшийу особистіглибини людини, до її специфічноїдуховної унікальностіта неповторності(А.Бичко, І.Бичко), виокремлюютьсяекзистенційнімотиви в творчості, наголошується, що саме тепер, коли процесвідродженнянаціональноїсамосвідомостіспрямованона розвитокдуховностіукраїнськогонароду, ми маємоможливістьпростежитиетно-ментальніособливостіпроблематикиу філософсько-літературнійспадщині М.Гоголя, виявити їїглибоку вкоріненістьяк в особливості українськоїментальності, так і в розвитокфілософськихтрадицій вУкраїні (дисертаціяЛ.Гамаль «Екзистенційнімотиви у творчостіГоголя»).
Важливопідкреслитиголовне: гоголезнавствопочинає відкриватиу творчомудоробку М.Гоголящось таке, чогораніше не помічало, невміло, чи нехотіло, а чи недозволяло собіпомічати, алетаке, що сьогодніініційованезапитами доби, що розширює, збагачує ікоригує нашітрадиційніуявлення проМ.Гоголя –нескінченногоі безмежного, поспіль, зависловомД.Чижевського,«невідомого».
Наособливу увагузаслуговуєпраця докторафілологічнихнаук В.Я.Звиняцьковського«Микола Гоголь.Тайни національноїдуші», в якійвін співставляєдеякі джерелата факти, щостосуютьсябезпосередньобіографіїМ.Гоголя тайого сучасників, робить спробупідсумуватипошуки мислителя, пов’язані зйого «національністю»,і дати хоч яку-небудьвідповідь нахвилююче людейдоби романтизму(яке і зараззнову схвилювалопівсвіту) національнепитання. Авторпідкреслює, що письменник-романтикМикола Гоголь, який стояв біляджерел одразудвох національнихідей – українськоїта російської, користуєтьсявсесвітньоювідомістю уякості знавцяобох «національниххарактерів»та пророканаціональноїдолі. Саме такийнауково-важливийпідхід продовжуєпраця О.Стромицького«Гоголь», котрийпрагне дослідититворчий методі джерела поетикиМ.Гоголя невідривновід Українияк первісногоі головногострижня йоготаланту. Авторськаувага до українськихелементів вйого творчостідає змогу простежитиприродну еволюціюгоголівськогостилю, виявити«діалектичнісуперечності»в натурі художника, котрий «залишиврідний крайі подався всвіт шукатиі виконати те, чого його душапрагнула щез юних літ».Дослідникзнаходитьнауково вираженідокументально-переконливій водночасколоритніштрихи, з допомогоюяких окреслюєжиттєвий шляхобдарованоїособистості.
Оцінюючиситуацію середтодішньоїінтелігенції, що зросла «наруїнах устроюГетьманщини», Ю.Барабаш устатті «Гоголь: драма «двохдуш»?» наводитьцікаві міркуваннящодо природинаціональноїзагадки Гоголя.
Головнацінність працьзгаданих вчениху тому, що вонизапочатковуютьгрунтовневивчення національноїідеї в творчостіМ.Гоголя, а разомз тим і «національноїлюдини». Окремослід охарактеризуватипрацю В.Грабовича«Гоголь і міфУкраїни», девказуєтьсяна зв’язок міжсвітоглядомМ.Гоголя тавластивим йомувченням пролюдину з українськоюміфологією.Г.Грабовичвважає, що М.Гогольу російськійлітературіє апогеєм ікульмінацієюукраїнськогоміфу, що передумовоюі основою всьогоукраїнськогоциклу творівМ.Гоголя є міф, що саме черезминуле, черезпроминаннячасу відбиваєтьсягоголівськаконцепціяУкраїни. Прицьому, у «Страшнійпомсті» з усієюсерйозністюй великою ліричноюсилою подаєтьсяключдо гоголівськогоміфу про Україну.
Д.Чижевськийу «Нарисах зісторії філософіїна Україні»характеризуєдуховний шляхМ.Гоголя якшлях до вічноїкраси. «Як некрасу людськоїдуші Гогольпобачив у мертвостіїї, – писавЧижевський,– так, навпаки, за ідеал вінставить – бутиживими душами.Знову не інтелект, не воля висуваєтьсяна перше місце, а відчуття, емоція, здатністьглибоко і жвавореагувати нажиття [314, с. 102].
Аналізупроблеми світоглядуписьменникаприсвяченідослідженняК.В, Мочульського– автора книги«Духовний шляхГоголя». У «Вибранихмісцях...» вінзнаходитьструнку і повнусистему релігійногосвітогляду, а історичнийзміст усієїтворчої діяльностіМ.Гоголя вбачаєв тому, що йомусудилось крутоповернути всюросійськулітературувід естетикидо релігії.
З’ясуваннюзв’язку міжестетичнимі релігійнимперіодами удуховній еволюціїписьменникаприсвяченідослідженняВ.В.Зеньковського.Він стверджує, що релігійністьніколи не булачужою Гоголю, а з часом посилюваласьі ставала центромйого світогляду.Але В.Зеньковськийставить підсумнів тезупро стрункістьгоголівськогосвітогляду.Праця В.Зеньковського«Гоголь» займаєособливе місцесеред іншихдослідженьтворчостіМ.Гоголя. В нійавтор робитьспробу розкрититворчістьМ.Гоголя яксинтетичнуєдність художніх,ідейних талюдських якостейписьменника, показати йогороль і місцев розвиткуросійськоїдумки другоїполовини XIX — початку XX ст.В.Зеньковськийвважає М.Гоголянайзагадковішимросійськимписьменником,істинне значенняякого сталопоступовоусвідомлюватисялише в XX ст. Вособистостіі творчостіписьменника, за його словами, простежуєтьсяне тількипротиставленнясвітськоїкультури іцеркви, але інамічаєтьсявихід із цьоготрагічногостановища. В.Зеньковськийназиває М.Гоголя«пророкомправославноїкультури», томущо саме у йоготворчостіяскравіше, ніжв інших російськихрелігійнихмислителів, виявилося«розкладанняморальногоі эстетическогогуманізму», була обгрунтованаідея «оцерковленнякультури». Невипадково в«Історії російськоїфілософії»він розглядаєМ.Гоголя якпредтечуслов'янофілів(О.С.Хомяковаі І.В.Кирієвского), що прагнулипо-своєму реалізуватицю ідею у вченніпро соборність.
Безперечно, М.Гоголь буврелігійноюлюдиною, алейого світоглядаж ніяк не зводитьсядо православ'я.
«Всіми вийшли згоголівської«Шинелі» – цятеза Ф.Достоєвськогозмушує серйознопоставитисядо світогляднихоснов творчостівеликогоросійськомовногописьменника.Адже з гоголівської«Шинелі» вийшлане тільки великаросійськалітература, але й глибока(хоч і суперечлива, хоч і непослідовна)філософськадумка такихвелетнів, якФ.Достоєвськийі Л.Толстой.Про М.Гоголяоднаково правомірноможна сказати«цільна особистість»і «суперечливаособистість».Сам він аналізуєсебе в останніхтворах і листахсуворо, навітьнещадно. В«Авторськійсповіді», написанійза свіжимислідами полемікинавколо «Вибранихмісць», М.Гогольговорить пробажання доб­ра, усвідомленнясвоїх вад – іпро свої чесноти; про прагненнявчи­тись – іне менше прагненняповчати; просмиренність– і гординючерез смиренність, дорікання іншимза власні вади, словом, про всете, що дає підставудля твердження«Людина є лжа», посилюєтьсяписьменницькоюпотребою винестипотаємне назовні[76; т.6. – С.200].
Звертаючисьдо питання промісце релігіїу світоглядіМ.Гоголя, пророль православ'яв його трагедії, М.Попович пише:«Гоголь буввихований урелігійномудусі і останніроки життяпровів у тісномурелігійномуоточенні, тискякого посилювавйого душевнімуки. Та справа, однак, не тількиу впливі оточення, а в глибшому, внутрішньомуконфлікті. Щобпочути «музи­кусвіту», потрібенрозвинутий«музичнийслух». Оцінюватибуття, світлюдина можелише з високихдуховних позицій.Адже суспільніявища, засудженіз моральних, духовних висот, самим цим факторомвже віднесенідо сфери моралі; отже, і викорінюватисьвони мають уцій же сферіморальнимиж засобами.Виходило, щопо­ганий несуспільнийлад – поганіконкретні люди, які в ньомуживуть і діють.Згідно з такимпоглядом будь-якийсуспільнийустрій – aprioriдобрий, а щобзникло зло, треба дотримуватисялише простихмаксим: «невбий», «не вкради»тощо.
Такскладаласятенденція, щопротягом кількохдесятилітьзводила веськритичний запалросійськоїсуспільноїдумки до проповідімораль­ногосамовдосконалення,– тенденція, що дістала своєвираження втворчості іГоголя, і Достоєвського,і Толстого.СвітоглядГоголя – це іє суперечністьміж гуманізмом, демократичністюідеалів таопортунізмомщодо засобівїх реалізації.Місце ж релігіїу світоглядіГоголя – наодному з полюсівцієї суперечності, де вона виражаєі закріплюєйого капітуляціюперед дійсністю.Але цим невичерпуєтьсятема «світоглядГоголя». Є щетой образ­нийлад його мислення, який можна булоб назвати «світГоголя». Це непросто сукупністьхудожніх засобів: це, можна сказати, категоріаль­нийлад його мислення, особливе баченнясвіту. Якщосоціально-світо­гляднасуть творчостіГоголя розкриваєнам трагічнусуперечливістьйо­го позиції, то «світ Гоголя»демонструєнадзвичайнуцілісністьйого натури, зумовленународнимиджерелами йогопоетики» [232, С.79].У цьому зв’язкувикликає чималийінтерес життєтворчістьМ.Гоголя татієї ролі, якувідігравалау ній релігія.А.Колоднийзауважує: «М.Гоголь– ве­ликийписьменник, релігійниймислитель, українець, якийсвій талантпоставив наслужбу російськійкультурі, російському православ’ю, ставши відтак, за Шлемкевичем, уособленнямгоголівськоїлюдини, якачуже приймаєза своє, не вбачаю­чив цьому якоїсьшкоди своємунаро­ду. Центромуваги для Гоголярелігія сталане зразу. Поступово«стояння передБогом» перерослоу Гоголя в потребу.Проте відчуваєть­сявідхід мислителявід ортодоксаль­ностіправослав'я, симпатії йогодо про­тестантизму– Гоголь стаєна шлях секуля­ризаціїрелігії, алеце у ньоговиражаєть­сяне в ухиленнях«від прямогожиття в Христі», а в перетворенніпринципівхристиянствав живу справуйого послідовників.Як віруючийхристиянин, він віддаєданину своєїшани чернец­тву, проте водночасз'ясовує ситуацію«віддаленнявід Бога» зморальноїточ­ки зору, закликає одягнути«розу­мовуризу чернецтва»і, «всього себеумертвившидля себе, а недля вітчиз­ни», жити в такийспосіб. Чернецтводля Гоголя –символ безспірноївідданостілюдини справі.Християнськевіддаленнявід світу зметою спасіннясвоєї душіобер­таєтьсяу мислителяскоріше якповер­ненняі зануренняу світ» [239, С.78].
Проте, пильна увагадо індивідуальнихособливостейдуховного світуГоголя у деякихінтерпретаторівнабував інколикрайніх форм: погляди художникарозглядаютьсянезалежно відсуспільно-історичногоконтексту.Зразком такогопідходу можеслужити позиціяВ.В.Набокова.Життя Гоголярепрезентуєтьсяним у суєтномужиттєвому плані(особисті образиі амбіції, дріб’язковіміркуванняй непомірніпретензії нароль наставникаі пророка). Задумкою В.Набокова, по лінії життяі творчостіМ.Гоголя позначенаглибока тріщина: з одного їїбоку – висиханняталанту художника, а з другого –зростанняхворобливоїі спотвореноїнабожності.Нещастя автора«Мертвих душ»у тому, що вінпереступивсферу красиі витонченостісловесноїтворчості, вдарившисьу релігійніта моральніпроблеми, усферу суспільноїдумки, тоді яклітература– «це феноменмови, а не ідей»,– гадає В.Набоков.[204, С.226]
Отже, проблема світоглядумислителя вокресленійфілософсько-літературнійтрадиції носитьдосить суперечливийхарактер. Незважаючина наявністьширокого колапублікацій, дослідженнязапропонованоїтеми не можнавважати завершеним.Новий поворотсуспільноїпрактики, новідуховні орієнтаціїі соціальнезавдання потребують, з одного боку, грунтовногопереосмисленняпитань щодосвітоглядуМ.Гоголя, які, здавалося б, уже отрималибільш-меншфілософськуінтерпретацію, з другого –уважного вивченнятих аспектівданої проблеми, які пов’язаніз соціальнимоновленням, національнимренесансом, формуваннямдержавноїстратегіїУкраїни, у зв’язкуз чим аспектисвітоглядуМ.Гоголя потребуютьподальшогодослідженняв контекстіособливостейсоціокультурногопроцесу в Україніпочатку ХІХст.
Щескладнішасправа з дослідженнямгоголівськоговчення пролюдину. Дослідницькатрадиція«ретроспективного», заснованогона художніхвідкриттяхросійськогороману другоїполовини XIX ст.розумінняГоголя підкреслюєвнутрішню«порожнечу»гоголівскоїлюдини, у якої«немає іманентногофатуму, немаєвласних прагнень, обумовленихїї душевно-духовноюприродою. Целюдина, власне, не живе, а тількиіснує. Вонапасивна, їїдіяльністьзводиться доряду автоматичнихреакцій навпливи ззовні»[30, С.8]. Правда, цянепевністьвнутрішньогонаповненнялюдини в Гоголяуможливлює, на думку деякихдослідників, поряд із відчуженимвідношеннямдо героя такожі своєрідну«підстановку»під цю формувласного «я»[182, С.395]. Але діалогічневідношеннядо людини, щопротистоїтьперетвореннюїї в бездушнийоб'єкт, річ, тарозчиненнюїї у власнійсуб'єктивності[17, С.16], очевидно, виключені. Переконливістьтакого висновкузберігаєтьсялише доти, покими не припускаємо, що поняття«людина» і«індивідуальність»у рамках деякоїхудожньоїдійсностіможуть не збігатися, що «предметна»індивідуальністьможе сполучитисяз діалогічноюспрямованістюдо протилежньоїсуб'єкту надіндивідуальної, але людськоїдуховної субстанції.
Окремоможна виділитилише роботуВ.В.Зеньковського«М.В.Гоголь», в якій започатковуєтьсяаналіз оригінальноїфілософськоїантропологіїМ.Гоголя, а їїеволюція пов’язуєтьсяз духовнимпереломом (1836р.) і, на думкуавтора, складаєтьсяз двох етапів:
1)Естетичноїантропології, що сформуваласьу ранній періодтворчостіМ.Гоголя (до«перелому»), в якій на першийплан висуваєтьсяестетичневчення пролюдину підвпливом німецькоїромантики. Нацьому грунтуваласяі мораль Гоголя, з цього вінвиходив, оцінюючисучасні йомутечії. [121, С.193].
2)Релігійноїантропології(після «перелому»), яка грунтуєтьсяна моральнійсфері, на внутрішньомужитті людини.Людина досліджуєтьсяу її відношеннідо Бога, до Христа.На цьому шляхуМ.Гоголь усвідомлює, що до Бога неможна прийтиповз людей; треба «починатиіз самого себе»(«а не з загальноїсправи!» – листЯзикову в жовтні1846 року). Гоголевіясно, що йогопромови глухозвучать длясучасників, але він наваживсязаговорити«про найважливіше»:«настає такийчас, – писаввін (квітень1847 р.), – що мимоволіговоритьсяпро Бога». Цяцентральністьрелігійногопідходу дожиття і вимагалавід Гоголяконкретнихуказівок нате, як же беззаперечнувсесвітністьдуха Христовавмістити вжиття? Аленасампередце означає, щоте, що ми робимов житті, ми повинніробити не длясебе, а для Бога,- це і є те головнезречення відсебе, від своїх "інтересів"і завдань, щоповинно лягтив основу новоїтворчої психології, нового розуміннялюдської душі[121, С.215]. В.Зеньковськийподає новіметодологічнічинники дослідженняантропологічноїпроблематикимислителя.
Починаючиз 60-х років ХХстоліття середукраїнськихісториківфілософіїпожвавивсяінтерес допроблем людинита різних аспектівїї життя (С.Б.Кримський, В.М.Нічик, І.В.Бичко,Є.К.Бистрицький, М.В.Попович, В.Г.Табачковський, Н.В.Хамітов таін.), розробляютьсяконцептуальніположення проважливістькультурно-творчогопідходу якфундаментальногопринципу вивченняфілософії, щоактуалізуєантропологічнупроблематику.В Україні останніхроків склавсясвітогляднийнапрямок, вякому розробляєтьсяпроблема відношення«Людина і Світ»(В.І.Шинкарук, М.О.Булатов, В.П.Іванов, В.Г.Табачковський, О.І.Яценко), щовизначиламагістральнийнапрямок дослідженняпроблеми людини.У цьому зв’язкузростає інтересдо філософськоїантропологіїМ.Гоголя. На цезвертає увагуЮ.Манн, відомийлітератор, дослідниктворчостіМ.Гоголя, підкресливши, що ще напередодніпояви «Вечорів...»Гоголь сформулювавсвої уявленняпро еволюціюлюдськогобуття. Накресленаним схема історичногорозвитку воснові своїйзбігалася зпоширеною тодів західно-європейськійта російськійфілософськійдумці системою«античність– християнськийромантизм –синтетичнемистецтвоНового часу», що відповідалотріаді «об’єктивність– суб’єктивність– синтез тогой іншого» [184, С.112]. Є вже окремірозвідки даноїпроблеми, зробленіукраїнськимивченими (І.Бичко, М.Попович, В.Малахов, Л.Гамаль, В.Табачковський, Н.Тамарченкота ін.). Проте, цілісної концепціїфілософськоїантрополоігіїМ.Гоголя, якістотного явищаісторико-філософськогопроцесу в УкраїніХІХ ст., особливостейметодів розробкиним антропологічноїпроблематикище не створено.Внаслідок цьогоукраїнськафілософія, провідноютечією якоїє антропологія, не зможе постатияк ціліснадисциплінау розгорнутомутематичномувигляді їїсвітогляднихі теоретичнихвитоків, методологічнихтрадицій тапринципів, праксеологічнійта етично-цінніснійієрархії понять«людина»,«особистість»,«індивід».
Розглядаючиосновні джерела, на тлі якихформувалосьзагальне баченняпроблем людиниМ.Гоголем, дисертантомставитьсязавдання дослідитистановленняі оформленняфілософськоїантропологіїМ.Гоголя у самостійневчення, визначенняйого проблемногоядра і категоріальноголаду, а такожмісця гоголівськоїконцепціїлюдини в українськійфілософськійдумці. Потребуютьподальшогопроробленнята уточненнягоголівськіметоди пізнаннялюдини. Все цезумовлює актуальністьпроблеми філософськоїантропологіїМ.Гоголя та їїеволюції якважливогомоменту діалектикипізнання людинимистецькимизасобами.
Беручидо уваги стані методологіюдослідженнятеми дисертаціїв науковійлітературі, дисертантвважає доцільнимзвернутисядо подальшоговивчення розвиткусвітогляднихпроблем М.Гоголя, без чого неможливийкомплекснийаналіз гоголівськоговчення пролюдину. Це складаєзміст першогорозділу даноїроботи.
1.2 Філософіяєвропейськогоромантизмув контекстіпроблем українськоїдуховної культурипершої половиниХІХ століття: відкриття новихможливостейкордоцентричноїорієнтації
    продолжение
--PAGE_BREAK--
СвітоглядМ.Гоголя безкінечноскладний ібагатогранний.Ця складністьповною міроювідбилася уйого вченніпро людину, пошукам ідеалуякої він присвятивусе своє життя.У його художньо-філософськомувченні густопереплетенірізновекторніідеї світовідчуття, світосприйманняі світорозуміння, надії і сподівання, біль і розпач, обурення іглибока тугаза втратоюсправжньоїлюдини. Йогохудожньо-філософськіобрази стосунківміж людьми таприродою, міжлюдьми та Богомнесуть на собівесь тягаркультури минувшиниі сьогодення, різноманітністилі життя– від романтизмуі містицизму– до жорстокогореалізму ХІХстоліття. І всеце просякнутоглибокою думкою, посмішкою,іронією.
Логічнопочати данедослідженняз розшуківпідвалин і умовформуванняісторичнопершої особливостігоголівського світогляду– романтизму.В кінці XVIIІ — напочатку XIX ст.в Україні починаєформуватисяромантичнаестетична думкаяк світоглядно-художнєявище національноїкультури. Цейпроцес розгортаєтьсяпід впливомідей західноїромантичноїфілософії.Європейськийромантизм, яквідомо, вирісна трьох ідейно-естетичнихпідвалинах: запереченнякульту розумуПросвітництва, утвердженнясентименталізмута індивідуалізмуабосвободи волілюдини. Світоглядноюосновою формуванняромантичногосвітовідчуттястала філософіяФ.Шеллінга зїї одушевленоюприродою. Такафілософіянайповнішевідповідаламеті романтичноїхудожньоїтворчості.Оскільки творчістьможе відтіняти, робити помітнимі відчутнимпрекрасне, тобто творитисвіт вищий ікращий, ніжтой, у якому миживемо, то художникне підкреслюєні природу, нідії людини, прагнучидосконалості, він творитьі свою природу,і свою людину.Природа непоза, а в самомухудожникові,і твори мистецтває творами природнимипосередникамилюдини. За Шеллінгом, поезія є творчоюсилою природи.Поезія, поетичнийдар вводитьлюдину у вищийсвіт, пронизуючиматерію духом, а дух огортаючиматерією. Їїне можна нівизначити, ніописати, а можналиш відчуватий споглядати.Тому в народнійпоезії відображенідуша й характернароду, йогобагате внутрішнєжиття і внутрішнійсвіт у йогоцілісності.
Переосмисленнянаціональноїта історичноїсуті у західноєвропейськійтрадиції, щопов’язано зсплеском націотворчихпроцесів французькоїреволюції, привело доабсолютизаціїособистості.Романтикивважали, що длякожної особистостііснує свій шляхдо безкінечності, людське життяне мало б сенсу, коли б воновідбувалосьсеред цілкомподібних одиндо одного людей.Зміст епохиромантизмуй полягає самеу формуванні«команди»самобутніхсуб'єктів. Томузовсім не дивно, що з моментусвого виникненняромантизм, якпевний типкультури, небув виключнолітературнимявищем, а охоплювавусе мистецтво,історію, право, філософію ів різних країнахмав свої національніособливості.Це випливаєз транснаціональноїприроди романтизму, який репрезентувавсвоєріднийміжнаціональнийдіалог, спілкуванняетнічних націй, його мовою бувпотяг до національноїсвободи. Лініяця, розпочинаючивід єнськихромантиківта Ф.Шеллінга, надалі одержуєрозвиток у«філософіїжиття», творчостіО.Шпенглера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, філософіїекзистенціалізму.
Невизначеністьвласної доліУкраїни напочатку ХІХст., а саме знесеннявсіх елементівдержавності, які мала Українав межах автономії(1764 р.), ліквідаціяСічі (1775р.), скасуваннявсіх прав ісвобод населенняУкраїни, запровадженняінститутупідданства(1783р.), що означалоспаплюженнятрадиційносформованихсоціально-політичнихдемократичнихструктур, і, нарешті, закріпленнястатусу Українияк російськоїколонії у форміМалоросійськоїгубернії, співпадалаз неосяжністюромантичнихідей, що розроблялисяв тогочаснійкультурі ЗахідноїЄвропи.
ВУкраїні першихдесятиріч ХІХст. найзнанішимипропагандистамизахідноєвропейськихромантичнихідей, передусімшеллінгіанства, був вихованецьКиївськоїакадемії Д.М.Кавунник-Велланський, який розроблявідеї романтичноїнатурфілософії, в Харківськомууніверситеті– учень Й.Б.ШадаА.І.Дудрович, котрий цікавивсяпроблемамиромантичноїпсихології, професор класичноїфілології Й.Х.Кронеберг, якийв основу своєїсистеми культурипоклав філософськусистему Шеллінга.На цьому грунтівони зверталисядо історичногоминулого народу, осягненняособливостейнаціональногожиття, висвітлювалисвої твори насторінкахзапочаткованихпри Харківськомууніверситетічасописах«Украинскийвестник», «Украинскийжурнал». Харківськийуніверситетпостає цьогочасу одним іззначних центрівпоширення ідейнімецькоїкласичноїфілософії, першза все Кантаі Шеллінга, якіблизькі українськійсвітогляднійментальності, та й навітьідей ранньогоГегеля-романтика…Зокрема поняттязакону серця, яке Гегельрозкриває упраці «Феноменологіядуху», – це внутрішнєпереконаннялюдини, що виявляєїї духовнуіндивідуальність.Моральна свідомістьокремої людинимає більшезначення, ніжзакони життясуспільства,і саме вонаповинна бутиосновою гармонізаціїсуспільнихвідносин. Гегельпереконаний, що індивідздійснює законсвого серця; цей закон стаєзагальнимпорядком, азадоволення- певною в собіі для себезакономірністю.Філософ підкреслює, що коли суспільнийпорядок береза основу законсерця, то істотнимистають не загальнізакони саміпо собі, а їхморальна цінність.Для її самосвідомостінайголовнішеє, насамперед, прагненнясерця, внутрішнєпереконання[63, С.214]. Ці ідеї вженабули свогозвучання вукраїнськійпреромантичнійфілософії.
Самев цей час пролунавголос «професійноїкультури», почався першийвиток процесувідродженняукраїнськоїмови, літератури,історії, науки.Здійснювавсявін силаминезначногокласу (з числадрібномаєтковогодворянства, чиновництва, сільськогодухівництва), що був лояльнимдо Російськоїімперії і визначавсяпалким патріотизмомдо України.Поява «Енеїди»Котляревського(1798) набула великогозначення завдякивикористаннюукраїнськоїнародної мовина противагурусифікації, хоча в російськійлітературіукраїнськаісторичнатематика буланадзвичайнопопулярноюу зв’язку зрозвиткомромантизму.До теми історичногоминулого Українизвертаютьсяросійськіписьменники– О.Пушкін, К.Рилєєв, М.Лермонтов– і українські, які писалиросійськоюмовою твориз українськоїтематики, переважноісторичної, козацькогоперіоду – О.Сомов, М.Наріжний, М.Костомаровта ін. «Українськашкола» існувалаі в польськійлітературі.Вона репрезентованаіменами БогданаЗалєського, СеверинаГотчинського, Антонія Мальчевського, Юліуша Словацького, Михайла Грабовського, які свою творчуувагу зосереджувализдебільшогона історіїкозацтва [174, С.63-64].
Розвитокромантичноїестетики вУкраїні мотивувавпідвищенийінтерес дослідниківдо етнокультурноїдиференціаціїв мові, літературі,історії таетнографії, першим проявомчого були українськіфольклорнізбірки (1819-1837 рр.)М.Цертелєва, М.Максимовича, П.Лукашевича.У 30-ті роки ХІХстоліття всебільшої вагинабираютьхудожньо-мистецькіпринципи народності,історизму.Літературадедалі більшевтрачає своюелітність; нарешті, настількизмінюєтьсяуявлення проїї предмет, щоголовною естетичноювимогою долітературноготвору висуваєтьсяйого близкістьдо народно-поетичнихджерел. Не останнюроль в історіїукраїнськогоромантизмувідігралитеоретичніпраці українськоговченого, природознавця, першого ректораКиївськогоуніверситетуМ.Максимовича(1804-1873). Захоплюючисьфілософією, М.Максимовичдотримувавсясковородинськоїтрадиції «філософіїсерця», підкреслював, що «філософіяне може базуватисявиключно нарозумі, потрібнесерце». Вченийцікавивсяпроблемамиісторії, літературий особливофольклором.На матеріаліпорівняльногоаналізу українськогопісенногофольклору зросійськимвін робитьцікаву спробудослідженнявідмінностейміж українськоюта російськоюментальністю.Ці матеріали, а також праціінших дослідниківнародної творчостіпевним чиномвпливали натворчістьМ.Гоголя. М.Бодянськийвперше вказавна присутністьсерцяяк міфологічно-художньогообразучистоти і щиростіфольклору. М.Костомарову своїй грунтовійпраці «Проісторичнезначення російськоїнародної поезії»також звертаєувагу на наявністьідеї серцяв народнійпоезії. ДляМ.Костомаровасерце не лишевластиве кожномуакту мисленнялюдини. Усісвітові цінностіочищаютьсяв серці, зразкомтакого очищенняє народна поезія, тому зверненнядо неї, до їїпоетичногосерця малопереродитиукраїнськулітературу, всю культуру.
Натхненніідеями Ф.Шеллінга, німецькихромантиків, мислителіпершої половиниХІХ ст. впершепоглянули налюдину як нафеномен естетичний.Нестабільністьлюдського світувони подавалине як хибу, аяк позитивнувластивістьу відтвореннієдиного шляхув становленнідуховності, коли фізичнакраса людинипередбачаєвисокі моральніякості, аморальнапотворністьвиключає можливістьістинно прекрасногой людяного.Ідею Ф.Шлегеля, що розвитокістинної людяностіє метою культури, знаходимо воснові філософськихконцепційМ.Гоголя, П.Куліша, П.Юркевича.Поклоніннякрасі та тлумаченняпрекрасногояк істинного, що стає найглибшоюпередумовоюромантизмув Німеччині(Шиллєр, Фіхте), українськимимислителямиінтерпретуєтьсяяк необхідністьвнутрішньоготворення людини.В душі, в пізнаннісамого себепотрібно знайтизакони краси(М.Гоголь, М.Максимович, П.Куліш). Німецькіромантикивважали, щоромантизморієнтованийна пізнанняпочуттями. ЩеНоваліс у ранніх«Фрагментах»(1798) писав: «Поезіяосягає природукраще, ніж розумвченого» [210, С.49]. Українськіромантики такожвисоко підносилипізнавальнуфункцію поезії[197, С.122]. Пізнанняпочуттямабсолютизуєтьсяукраїнськимиромантикамияк онтологічнебазове поняття.Системаукраїнськогоромантизмуне заперечилавизначенняНоваліса, що«тільки індивідуумцікавий». Самез абсолютизаціїособистісногонесвідомоговиростає поширенатема химерив українськомуромантизмі.Природа химерияк форми романтичноїхудожностіпрояснюєтьсяспе­цифічнимгромадянськимі соціальнимстаном особистості, пов'язаним, пе­реважно, з приховуванимусвідомленнямнаціональногогніту та власногонаціональногоприниження.Якщо в західному, наприклад, німецькому, суспільствіхимери виростализ неприйняттябюргерствата фетишівранньо­гокапіталізму(не зайвим буденагадати словаК.Тураєва:«Європейськіро­мантикизбагнули зв'язокміж формуваннямнового буржуазногосуспільстваі утвердженнямміщанства; німецькі романтикивиявилисьвоістину невтомнимикритикамиміщанства [283, С.37], то на українськомугрунті підставоюдля романтизмустало руйнуванняЗапорозькоїСічі, плач заминулою славою.В українськомуромантизміпроводитьсяреабілітаціясаме національноїособистості.
Отжеромантичнийсвітогляднадзвичайномогутньо ішироко побутувавв Україні. Длявітчизнянихмислителівта письменниківбули непереможнопривабливимиі романтичнаідеалізаціяісторичногоминулого танародногожиття, і переборенняромантикоюоднобічногораціоналізмув психології,і, нарешті, –універсалізмромантичногосвітогляду.Не лише світоглядвидатних українськихписьменників(Т.Шевченко, П.Куліш) просякнутийромантичнимиелементами, не лише українськаісторіографія(М.Максимович), але й українськадумка в цілому.Навіть в епохузначно пізнішу, ніж розквітромантизмуна Заході, П.Юркевич, О.Потебня неприховуютьпевних елементів«філософічноїромантики».
Проте, романтизм, якийвиник і розповсюджувавсяна українськомутерені, мавособливості, викликані першза все ментальністюукраїнськогоетносу, зокремаемоційністю, домінуваннямемоційно-почуттєвогопереживаннянад холодноюрозсудливістю.Висока емоційність, поєднана зочікуваннямсправедливості, з власноюбезпорадністю, неспроможністюактивно діяти, виборюючи«правду життя», стимулює фантазію, посилену діяльністьуяви. Це спрямувалоукраїнськийнарод до поглибленихдуховно-моральніснихпошуків, націленостіна внутрішньо-екзистенційнийсвіт людей, вякому уявнепереживаннятих чи іншихситуацій значноюмірою підноситьїх реальнепроживанняу зовнішньомусвіті. Емоціоналізмукраїнськоїдуші виявляєтьсяу всіх формахжиттєдіяльностіетносу. Але, мабуть, найрельєфнішеі найконцентованішевін втіливсяв українськійфілософії, найвидатнішіпредставникиякої обгрунтували«філософіюсерця», характернуспрямованістьукраїнськоїдумки. Сенс«філософіїсерця» у тому, що людськедушевне життяглибше за свідоміпсихічні переживання, служить їхосновою, «серце»- найглибше влюдині, «безодня», яка породжуєз себе і зумовлюєсобою, так бимовити, поверхнюнашої психіки.Також особливістьукраїнськогоромантизмузумовленапередумовамийого формування: його витоки– у різних типахкультур: грецькому(це філософіяПлатона, неоплатонізм, ареопагітизмта ісихазм зйого тенденціямидо затворництвата роздумівнад собою); німецькому; вітчизняномутипі міфічноїкультури.
Тобто, складна взаємодіянаціональноїта транснаціональноїкультурноїтрадиції виводитьромантичнуукраїнськукультуру замежі національної.Підкреслимо, етноментальнітранснаціональностіукраїнськогоромантизмусягають великогопласта міфології– цього своєрідного«повітряного»стрижня, якийєднав сучаснез минулим, ізавдяки якомуромантизм наукраїнськомутерені набувсвоєрідноїцілісності.Своєрідністьукраїнськогоромантизмуполягає в синтезіромантичнихідей, що черезнародно-міфологічнутворчість ітворчі доробкитаких мислителів, як І.Вишенський, Г.Сковородата інших, підіймалисяз глибин національноїсвідомості, та сучаснихзахідно-європейськихідей, принесенихнімецькимиромантиками.
Аналізуючиосновні рисизагальноєвропейського, в тім числіукраїнського, романтизму, його витокита ідейні джерела, ще раз підкреслимо, що, діалогізуючиз Просвітництвом, романтикизвертаютьсядо проблемиособистості.Аргументаціюсамодостатностідуховностіпростої людинив теорії романтичногомистецтва, насамперед, надали українськіпослідовникинатурфілософіїШеллінга-Окена.Феномен людськостівсіляко наголошуєтьсяД.Кавунником-Велланським, котрий шеллінгіанськуфілософіюпрагнув узгодитиз релігійно-містичнимуявленням проприроду і рушіїрозвитку духовності.Людина, на думкуфілософа, єапогеєм розвиткувсезагальноїживої матерії, вона наділенаволею та здатністюдо самовираження.Людинав системіукраїнськогоромантизмустановить метувсієї твор­чоїдіяльності.Нетривкістьїї духовногостану, якупросвітникимали за хибу, романтикиабсолютизуютьі поетизуютьяк всезагальнувластивістьдухов­ності.Процесуальністьвсього сутнісного, будучи відтворюваналюдиною, виключаєбудь-яку сталість.Людина, в своючергу, є рушіємдуховно-матеріальнихпроцесів всесвіту.
Романтикипрагнуть пояснитипроцесу­альністьвсього сутнісногоі всього, щопов'язане злюдиною, використовую­чидля цього традиційніформи українськогофілософськогомислення, аку­мульованіу сковородинськомувченні про двасвіти у їх єдності.Концепціялюдини вибудовуваласьу відповідностіз ро­зуміннямпрекрасного.Спостерігаючинад втіленнямособистісногов куль­туріромантизму, Д.Чижевськийзазначає: «Людинаналежить додвох різнихсвітів, а то іпідлягає впливамз різних сфер.Зокрема, душевнежиття людинизалежить, зодного боку, від тілесноїсфери, з іншого- здатне підноситисядо надлюдського.Людина так самосповнена таємничихсил, як і весьсвіт; це таємничез погляду світларозуму є „несвідоме“, усякі збоченнявід «нормального, розумного ходудушевногожиття: божевілля, сон, екстаз, натхнення, передчуття,«нічна сторона»душі і т.д. — всітакі переживаннявідкриваютьлюдині вихідіз сфери звичайногоїї буття доінших сфер, почас­ти вищих,і мають томуглибоке значення"[310, С.31]. Засобомпроникненняв духовну сферулюдини представниказагалу, відкриттяв ній «безмежного»– ось ме­таромантичногопізнання особистості.В духовнійсфері звичайних, пе­ресічнихособистостейромантикизмогли побачитицінність, зареаліямиповсякденногопростого життя- проекціюезотеричного.Ірраціональністьнесвідомогота ілюзорністьусвідомленогонайяскравішерозкриваютьсяв особистісномуаспекті. Самез цих засаддоцільно розглядатифілософсько-поетичнуромантикуодного ізнайвидатнішихукраїнців усіхчасів – М.Гоголя.
Романтичнесвіторозуміння, засоби й формилітературно-культурноїромантичноїтворчості даютьзмогу глибшезрозумітизагадковістьМ.Гоголя – «блудногосина України», який тількитепер повертаєтьсяна терени своєїВітчизни. МиколаГоголь приходитьу літературуна початку 30-хроків ХІХ століття– в час найбільшогорозквіту романтизму– на крилахнародно-міфологічноїтворчості.Питання прозв'язок Гоголяз романтизмомне можна вирішуватитільки за близькостіокремих мотивів, персонажів, сюжетів. Мовайде про відображенняв його творчостіпершого періодузагальноїідейно-естетичноїатмосфериромантизмута оригінальнепродовженняромантичнихтрадицій. СамГоголь високооцінював тезначення, якемала для свогочасу німецькаідеалістичнафілософія, підкреслювавїї естетичнийхарактер, синтетичністьнауково-філософськоїдумки. За йогословами, «Кант, Шеллінг, Гегель, Окен, як художники, оброблялинауку, обрамляючиїї влучнимидефініціями, термінами, анатомістичнорозтинаючи, розмежовуючиі з'єднуючи вцілісністьвелику сферумислення» [212; т.8., С.204]. М.Гогольпояснює значнепоширенняфілософськихта естетичнихідей німецькихкласиків напочатку ХІХстоліття тим, що вони «входили»у суспільствочастіше нечерез вченітрактати, ачерез мистецтво, носіями якогобули письменники-романтики.Так прилучавсядо філософсько-естетичнихідей романтизмуі сам Гоголь.Його судженняпершої половини30-х років нерідкоперегукуютьсяз філософськимипоглядами таестетичнимитеоріями французькихі особливонімецькихромантиків(Гюго, братиШлегелі, Гофман).У перелікукниг, рекомендованихдля самоосвіти(Гоголь йогосклав чи длясвого племінникаМ.П.Трушковського, чи для дочкиМ.Ю.В’єльгарсь-кого), у розділі німецькоїлітературичитаємо: Гете, Гердер, Ріттер, Гегель, Мюллєр, Вінкельман, Гофман [75, С. 493].
М.Гогольбув знайомийз філософієюФ.Шеллінга таінших філософів-романтиків.Існує власневизнання Гоголяпро вплив нанього ідейнімецькоїфілософії, якевін залишивна полях екземпляру«Мертвих душ», що належалиО.П.Толстому. У 11 главі, насторінці, деговоритьсяпро природженіпристрастій випробування, визначенихлюдині вищоюволею, М.Гогользаписує олівцемпоясненнявитоків своїхідей і помилок. «Це я писав упринадності, це нісенітниця; природженіпристрасті– зло, і всі зусиллярозумної волілюдини повиннібути спрямованідля викорінюванняїх. Тільки дивнапримха людськоїгордості моглавселити менідумку про високезначення природженихпристрастей, тепер, коли ястав розумнішим, глибоко шкодуюпро «гниліслова», які тутнаписані. Менічулося, колия друкував цюглаву, що язаплутався; питання прозначення природженихпристрастейбагато і довгозаймало менеі гальмувалопродовження«Мертвих душ»… Те, що говорятьпро душу заблуканів лабіринтахнімецькоїдіалектикимолоді люди,– не більш якпримарна омана. Людині, що сидитьпо вуха в життєвомубагні, не данерозумінняприроди душі»[187, С.303].
Дотого ж, ніжинськийвчитель майбутньогописьменникаМ.Бєлоусов буввихованцемпрофесораХарківськогоуніверситету, учня Фіхте іпропагандистаідей Ф.Шеллінгав Росії – Й.Б.Шада[314, С.38-40]. ПрофесорМ.Бєлоусовдотримувавсяфілософії Й.Б.Шада. ТоваришГоголя по навчаннюМ.Кукольникписав: «З незвичайноюмайстерністюпрофесор Бєлоусоввикладав намвсю історіюфілософії таприродничогоправа в декількохлекціях так, що в головікожного з наснадовго установивсястрункийсистематичнийскелет наукинаук, який коженіз нас вже мігоновити тілоза бажанням, здібностямита вченимизасобами» [48, С.68]. Лекції професораМ.Бєлоусовата знайомствоз творами іестетико-літературнимипоглядамиєвропейськихписьменників-романтиківмали великезначення встановленніГоголя-романтика.Не варто зніматиз терезів романтизмуросійськихмитців. В рокинавчання вінпереписує вособливий зошит«південні»поеми Пушкіна, уважно читаєЖуковського, сам пише трагедію«Розбійники», яка багато вчому нагадує«Розбійники»Шиллєра. Вартомати на увазій те, що, проживаючив Петербурзіта Москві, М.Гогольтісно спілкувавсяз прибічникамиідей Шеллінгав Росії, першза все, з М.Максимовичем, М.Погодіним, С.Шевирьовим.То й не дивно, що в творчостіта роздумахМ.Гоголя промистецтво ілюдинуми знаходимосвідченнясильного ідейноговпливу на ньогонімецькихфілософів-романтиків.
Утворах збірки«Арабески»та інших зустрічаємоу Гоголя цілийряд міфологічнихмотивів, джереломяких могли бутиідеї Шеллінгав інтерпретаціїД.Веневітінова[47]. Молодий Шеллінгтрактує міфологіюяк духовнуспадщину минулихпоколінь, якпродовженнясвітоглядноїтрадиції, якте, що формуєі в чому виявляєсебе душа, характер, звичаїі закони народуі що зберігаєтьсянавіть післяуспіхів науковогопояснення явищприроди («Проміфи, історичнісказання тафілософемидревності»(1793). Під впливомфілософів-романтиків, для яких народ– це особливаіндивідуальність, зростає особливийінтерес М.Гоголядо етнографіїта міфології.Існує думка, за якою назва«романтизм»постала з того, що поети-романтики, шукаючи новихтем, нових мотивів, часто зверталисяза ними до народноїфантастикироманськихнародів, доїхніх пісень, казок і вірувань.Бо у поняттіромантизмукрилося розуміннячогось таємничого, що не даєтьсярозумом збагнутий розумом вияснити(сни, ворожби, передчуття, чари). Такогосаме поетичногоматеріалу булобагато в народнійтворчості, йдо неї сягалипоети-романтики.[212] В українськійі німецькійміфології єспільна думкапро те, що звуківмузики та співубояться злідухи. Так, уНімеччинінапередодніпершого травня, в Вальпургієвуніч, відьом«видмухали», граючи на зробленихз верби сопілкахперед підозрілимидворами. Українськанародна культуратеж має свята, за значеннямподібні доВальпургієвоїночі, – це нічна Івана Купалата Різдвянаніч, коли парубкита дівчата, збираютьсядо гурту, починаютьтанці, співита інші веселізатії, відлякуючицим нечистусилу та поганихлюдей. На своєрідністьі близькістьміфічної культуриУкраїни і Німеччинивказує і те, щоміф Г.Сковородипро Наркісанабув широкоговивчення вконтекстідослідженняміфів епохиНімецькогоромантизму[226].
Увсіх творахМ.Гоголя наукраїнськітеми розкриваютьсяміфічні елементи, хоча й різноюмірою: в однихміф подаєтьсяпо суті повністю, в інших виділяютьсяйого окреміаспекти абодеталі. Одначетканина йогоукраїнськихповістей, логікаїхнього внутрішньогорозвитку свідчатьпро існуванняміфу ясно йоднозначно.Через осягненняминулого відбуваєтьсястановленнягоголівськоїконцепціїУкраїни: українськаминувшинаповністюрозкриваєтьсязсередини йіснує в структурахміфу. М.Гоголюбільше, ніжбудь-кому зромантиків, було притаманнеглибинне відчуттяукраїнського минулого йукраїнськоїтрадиції, оскількивін хоч і існувавна межі українськогой російськогосуспільства, був породженнямкозацькогоминулого йросійського,імперськогосьогодення, бо почувавсяособисто причетнимі до українськогоминулого і дореалій сучасності.В.Гіппіус наголошуєна двох основнихмоментах історичнихзацікавленьГоголя: на середніхвіках, що тематичнопов'язуютьсяз німецькимромантизмом,і українськомуминулому [66]. Вжев грудні 1832 р.Гоголь у листідо Максимовичависловлює своєзацікавленняукраїнськоюісторією йфольклором.М.Гоголь, творчістьі життя якогонерозривнопов’язані зідеєю нації, з прагненнямдо формуваннянаціонально-цілісноготипу людини, захоплено пише:«Якраз теперя взявся заісторію нашоїєдиної, бідноїУкраїни. Ніщоне захоплюєтак, як історія.Мої думки починаютьтекти спокійніше, гармонійніше.Думаю, що менівдасться написатий сказати багатотакого, чогодо мене не говорили».Це можна обгрунтуватитим, що у своїхпрацях М.Гогольторкаєтьсяісторіософськоїпроблематики.Його грандіозніплани – написати8-томну історіюУкраїни, з приводучого М.Гогольрадився у листахіз І.Срезневським[74; т.1, С.277-280], в якихвиявив новийпідхід до розумінняісторичногоминулого України, виказав недовіруофіційним, сфальсифікованимлітописам, атакож вказуєна авторів, думці якихдовіряє («літописиКониського, Шафонського, Ригельмана»[74, т.1, С.277-280]), і першза все на народнутворчість, фольклор, творчепереосмисленняякого дає історикубезцінний длянауки матеріал(згадаємо, щоГоголь зробиввагомий внесоку розвитокфольклористики, зібравши 300 пісень,150 з яких увійшлидо збірникаМ.Максимовича[288].
Пізнаннюісторії свогонароду, йогокультури, йогомови присвячуєМ.Гоголь пластсвоєї творчості, яка є істотнимвнеском доісторіософськоїконцепції«Історії Русів», що висуває вУкраїні ідеюнації. У статті«Взгляд насоставлениеМалороссии»(задумана спочаткуяк «Вступ доісторії Малоросії»)цей образ постаєпередусім як«строкатезбіговиськонайодчайдушнішихлюдей пограничнихнацій». Образнації невіддільнийтут від образуісторичноїдоби, частінапади татарна північнуУкраїну спричинилипояву такоїінституціїяк «козацькебратство». Цесуспільствомало виразнірозбійницькіриси, проте, кинувши поглядглибше, можнабуло розгледітив ньому «зародокполітичноготіла», «підгрунтя, характерногонароду», котромувластиве презирстводо небезпеки(а то й до самогожиття), гнучкістьрозуму, кмітливість, уміння користуватисяобставинами.Гоголівськезображеннянації було бнеповним безтериторіальногообличчя рідногокраю. Найхарактернішуйого особливістьвін вбачає утім, що це буларівнина, відкрита, беззахиснав географічномурозумінніземля. Мала бвона хоч би зодного бокуприроднийкордон з гірабо з моря — «інарод, котрийтут оселився, утримав биполітичне буттясвоє, склав биокрему державу».Зокрема, у повісті«Тарас Бульба»також мовитьсяпро те, що УкраїнаXV століттяперебувалана «півкочовомурозі Європи».Про головногогероя сказано, що він – одинз тих характерів, які могли виникнутьтільки на такімпівкочовімтерені. У мирнічаси він – гречкосій, на луках, напасовиськах, на Дніпровськімперевозі тощо.Однак в разіпотреби коженне пізніш якза вісім дніввже на коні, уповні озброєний.Звичайно, цевідбилося напсихологічнихособливостях, характеріукраїнців, щовідображаєгоголівськевчення пролюдину.
Увже згадуванійстатті з історіїУкраїни М.Гогользауважує, щовнаслідокісторичногозбігу обставинтут сформувавсянарод, в якім«дивовижнозіштовхнулисьдві протилежнихчастини світу, дві різнохарактернихстихії: європейськаобережністьта азійськабезтурботність, простодушністьта хитрість, сильне діяльненачало та превеликілінощі й млість, потяг до розвиткуй удосконалення– і між тим намаганняздаватисятаким, що зневажаєдосконалість»[76; т.6, С.64].
Якбачимо, образ-концептнації, витворенийписьменником, має ще однувельми істотнуособливість: у ньому переплітаються, не підпорядковуючисьодне одному,діаметральнопротилежніхарактерологічнівизначеностілюдини.М.Гоголь використовуєобразно-мислительніуніверсалії, котрі можнакваліфікуватьяк свого роду«концепт-анонимнїі»і котрі є, надумку В.Табачковського, незаміннимепістемологічнимзнаряддям длясучаснихфілософсько-антропологічнихрозміркувань[275, С.69-73].
Погоджуючисьз висновкомсучасногоукраїнськогофілософа, щераз підкреслимо, що у поступуукраїнськоїдуховностіМ.Гоголь постаєодним із речників, котрі кличутьі ведуть донаціональногосамоусвідомленняі самоствердження.Кожен індивідяк представникнації, сам неусвідомлюючитого, є виразникомспільної дляданого вдачі, зразків поведінкичи способужиття.
Загальновідомо, що основоположнимфілософськимпринципомромантичногосвітоглядує неоплатонічнерозуміння Богаяк Першопочатку,Єдиного, щопроймає собоювсі скінченніматеріальніформи і виявнийу них, як нескінченне, вічне. Сократівськийпринцип «Пізнайсебе» у романтизміМ.Гоголя набуваєнового смисловогонавантаження: пізнай у собіістинну людину.Істинна людинає таємниця,«серце», «безодня»,«жива душа».«Пізнай себе»постає як вимогавідкрити глибинисвого «Я», своєїдуховності, відкрити у собіБога. ПідхідМ.Гоголя долюдини з позиційнеоплатонічноїтрадиції передбачаєіснування вній неосяжнихглибин духовності.Його людинає однією з скінченнихформ нескінченного, вічного, безумовногоПервня. Пізнаннясебе, своговнутрішньогосвіту веде довідкриттядуховних глибин, до осягненняБога. Глибиноюдуховностіу людині дляМ.Гоголя, як ідля Г.Сковороди,є «безодня».«Безодня»означає глибіньдушевного тадуховного життялюдини. «Безодня»є в кожній людині,і лише індивідуальна.Вияв безодніу людині відбуваєтьсячерез сукупністьїї жадань, внутрішніхпоривань, інтересіві цілей. Отож, М.Гоголь, розуміючите, що неповторністьлюдини, її дійі вчинків зумовленіїї безоднею, свій творчийзір спрямовувавна пізнанняцієї «безодні».До речі, співзвучнефілософіїромантизмувчення Г.Сковородиособливо популярнебуло там, дезростав М.Гоголь.
Світогляднапозиція романтизму, де власне духовністьвиявлена якментальністьнації, що пізнає себев історико-культурнихкоріннях, націлюєна соціальнуактивністьодиниці, на вихід звнутрішньоїзамкнутості, бо вона почуваєсебе обранцемБога. Саме такусвідомлювавсебе М.Гоголь:«Бог указавмені шлях доземлі чужої, щоби там виховав свої пристрастів тиші, в усамітненні, в шумі вічноїпраці й діяльності...»(лист до матері,1823 р.). Тут – виникненнявіри мислителяв особливу, переважнутурботу пронього ПромислаБожого, якийвказує націїшлях до себе, до свободи. Дляобранця Богасакраментальнимстає відкриттятого, що формоюіснування Бога, нації і людиниє свобода.І якщо нація, духовністьу несвободі, то ті, комувідкриваєтьсяістина, маютьвивести націюіз стану «духовноїнесвободи».Володіючинеабиякимизнаннями вгалузі історії, зокрема історіїУкраїни, їїфольклору, етнографії, М.Гоголь вводитьдо своїх творівісторико-етнографічніреалії, яківиявляютьумови, шляхформуваннята риси українськоїдуховності.Звертаючисьдо історіїукраїнсько-козацькогонароду, М.Гогольпристраснохотів передатитотальністьминулого, зусіма йогоемоційнимистанами, з йогодосвідом, прагнувосучаснитиминуле, в якомувбачав повнугармонію між людиною і природою.
Якми вже зазначали, творчістьГоголя булаобумовленаприродою самогомислителя –його способоммислення тасвітосприйняття.У його світоглядіпочуття і серцеє визначальнимиелементамидуховного світулюдини і способуїї художньогостворення. Звеличезноюдушевною теплотоюй високим ліричнимпіднесеннямвін змальовуєчудові світлінародні образи, рідну природу, милу серцюУкраїну. «Якийчарівний, якийрозкішнийлітній деньу Малоросії! Які млосногарячіті години, колиполудень сяєсеред тиші йспеки, і блакитний, незмірнийокеан, жагучимкуполом схилившисьнад землею, здається заснув, весь потонувшив млості, пригортаючий стискаючипрекрасну вніжних обіймахсвоїх! На ньомуні хмаринки.В полі ні звуку.Все начебтовимерло; вгорітільки в небеснійглибині тремтитьжайворонок,і срібні піснілетять повітрянимисходами назакохану землю...»[72, С.68].
Автор не тільки милуєтьсяприродою, вінщиро закоханийв неї, і почуттяці йдуть з самогосерця. Алегоголівськийдень – це начебтобезрух історії, тиша та й годі, коли природаперебуває успокою – тишаопановує йлюдьми. Отакагармонія міжлюдиною і природою.І тільки гоголівськаніч здатнарозворушитицю тишу, і щеяскравішевідтворитигармонію, бовона особлива, незрівнянна.«Чи знаєте виукраїнськуніч? О, ви не знаєтеукраїнськоїночі! Приглянтесьдо неї: з середининеба дивитьсямісяць. Безмежнесклепіннянебесне розійшлось, розширилосьіще безмежніш! Горить і дишевоно. Земля всяв срібномусвітлі; а дивнеповітря вієі теплом, іпрохолодою,і дише млостю,і розливаєокеан пахощів.Божетвеннаніч! Чарівнаніч!...» [72; т.1, С.117]
Описночі у М.Гоголяне тільки наскрізьромантичний, але й обумовленийукраїнськоюментальністю.Це дає зрозуміти, що перед намитиха українськаніч, а не іншапівденна нічузагалі. Ю.Барабаш[8]цікаво співставляючидва описи українськоїночі – у «Полтаві»Пушкіна таГоголевій«Травневійночі», доходитьвисновку, щоу першому випадкувідчуваєтьсярука майстравидатного, проте людинисторонньої, котрій бракуєособистогопочуття, живоговраження, переживання.Створенийхудожньою уявоюО.Пушкіна ландшафтне є часткоюйого власноїдолі, це не рідний«місцерозвиток».Інша річ Гоголь, його поетичнауява живитьсяконкретнимивраженнями, ментальноюпам'яттю. Враженняці не стерлисьі пам’ять непотьмянілавід гімназіальнихліт, коли Нікоша, охопленийпередвакаційнимнетерпінням, писав батькамз Ніжина: "… Вжебачу все любесерцю, – бачулюбу Батьківшину, бачу тихийПсьол, що мерехтитькрізь легкийсерпанок..."Якщо говоритиконкретно про«країну»(«місцерозвиток»), яка формувалаГоголя якписьменника, то маємо надумці різноманітнусукупністьприродно-кліматичнихявищ, ознакландшафту, місцевихособливостей, аж до садибноготопосу, яківпливали найого уяву,«відкладалися»в пам'яті івідбивалисяу творчості.В гоголівськомуописі природивідчуваєтьсящиросердна, синівська любовдо своєї матінки-землі; екзистенційнесприйняттясвіту; авторськевідтворенняособистогозлиття з природоюв єдине, не розривнеціле; він пише:«на душі й безмежно,і дивно, і роїсрібних видіньзграйно виникаютьу її глибині»[72, с.117.].З одухотвореноюкрасою природимислительпов’язує такіморальні якостіяк добро, чесністьі справедливість.
Потягдо прекрасного, бажання красина землі складаютьпафос йоготворів першоїполовини 30-хроків. В цейчас у філософсько-естетичнихпоглядах мислителяпереважаютьуявлення пронерозривністькраси і моральності.Його герої –це люди ніжноїдуші, чуйні, м’які, сердечні, чесні, справедливі, що зросли налоні чудовоїукраїнськоїприроди. Циклічнаструктурапершої гоголівськоїзбірки втілюєідею гармоніїі цілісностіжиття. По сутіМ.Гоголь ставитьпроблему відносинлюдини і природиі прагне знайтиміж ними гармонію.Природа сприймаєтьсяГоголем якціле, як живийорганізм. Описанняприроди у «Вечорах»передає ідею«гармонійногоєднання», гармонійноголюбовногосоюзу. Д.В.Іоанисянсправедливовважає, що взлитті «Небай Землі Духовногоі Тілесного»здійснюєтьсяподолання тієї«кори земної»,«яка для Гоголявідображаласьу різноманітнихпроявах і відтінкахзбідніннялюдини» [125, С.308]. явленняпро життєвуповноту йінтенсивністьяк про прекраснеохоплює у творчостіГоголя і сферудуховного, ісферу «зовнішнього», об’єктивного. «Гармонійнеєднання» прекраснене тільки вокремій людиніі природі, воноповинне бутий принципоморганізаціїлюдськогосуспільства. Гоголівськігерої: ДанилоБурульбаш, осавул Горобець, Левко, Грицько– живуть занеписанимизаконами народногоколективізму, законами дружби, взаємної підтримки.Відходженнявід цих законівМ.Гоголь помічаєчерез алегоричнерозкриттярізноманітнихсторін теминочі. Теманочі розробляєтьсяГоголем майжев кожному творіі має синтетичнийхарактер. Чарівнаі урочиста ніч– це тількиодин бік цьогообразу. А страхітливаніч у лісі наІвана Купала! А хуртовиннаніч перед Різдвом, або останняніч у рідномудомі напередоднівід'їзду ТарасаБульби з синамина Січ, або нічнад Дніпрому «Страшнійпомсті» МиколаГоголь показавнам як прекрасні, чаруючі сторониукраїнськоїночі, так і їїзворотний бік.Ця амбівалентністьстосуєтьсяі душі людської, з’ясуваннюякої мислительпідпорядковуєне тільки власнийжиттєвий шлях, але й антропологічневчення, за метуякого ставитьпрослідкувати, якою людинавийшла з лонаприроди і якоювона потімстала, виявити, що її зробилотакою. Мислительвважав, щопризначеннялюдини полягаєв тому, щобпривноситив світ гармонію, добро, красу, працювати надвічним, що єнайдорожчимдля нас, завдякичому знайтисвоє місце всвіті. Звертаючисьдо природногота людськогобуття, письменникпоказує, що вприроді всейде мудро ігармонійно, тоді як навітьу романтичних“Вечорах нахуторі біляДиканьки” невсе доладно.Але світ, якийвідкриваєтьсяу цьому творі, майже не мавнічого спільногоз тією реальноюдійсністю, вякій перебувалався Русь. Це єцілком природнимдля поета-романтика, бо романтизмяк схема творчоїповедінкизалишає, такби мовити, свободунаціональноговибору: романтикможе обрати, або вимислитисобі «свійнарод» за особистимсмаком. Разомз тим у поетизуванніприродноїгармонії мислительутверджує ідеюсамодостатностіі самоцінностіприроди, з якоюлюдині належитьвстановлюватигармонійнівідносини. Вони– основа гармонійностіживоїлюдини.
МиколаГоголь звертаєтьсядо народногожиття, йогопобуту, історичногоминулого, черпаючив них матеріалдля своїх творів.Широко послуговуючисьприроднимгумором дляідентифікаціїукраїнськогодуху з йогоздатністюрозуміти природу, а водночас іншулюдину, рисиукраїнськоговін вбачає вшироті й могутностітого народу, який зріс напорубіжнихземлях, буйнаволя якого немогла терпітизаконів і влади, народу войовничого, сильного своєюспільнотою, вірою, безпечністюта вольністюі буянням життяяк віддзеркаленнябуяння самоїприроди. Тобто, гоголівськийгерой – це українськалюдина з їїнаціональнимхарактером,історичноюта ментальноюдостовірностю.ТворчістьМ.В.Гоголя відображаєдва різнихперіоди в історіїнашої Батьківщини, відповідно, перший – періоддавньої України, доби козацькоголицарства, національноїсвідомостіі розвитку, якаозначена діяльністюКиєво-Могилянськоїакадемії, дедух волелюбногонароду, йоговисокі моральнізакони, душевнийуклад розкриваютьсямитцем засобамисміху черезпісні та поетичніскази («Сорочинськийярмарок», «ВечірнапередодніІвана Купала»,«Майска ніч, або утоплениця»,«Втраченаграмота», «Нічперед різдвом»,«Страшна помста»,«Зачарованемісце», «ТарасБульба», «Вій»).Тут діють люди, які знають, хтовони і що є світ, в якому вониживуть, якимзрозумілийсенс їхньогобуття: «Так, виходить, щобпропадалакозацкая сила, щоб чоловікзгинув, як собака, без доброгоділа, щоб нівітчизні, нівсьому християнствуне було віднього ніякоїкористі? Такнавіщо ж миживемо, на якогобіса ми живемо?»[75; т.2, С.69]. І другий– період «ночібездержавності», передвісникомякої, можливо, була вже Люблинськаунія 1669 р. (верхніверстви українськогонароду в прагненніздобутипольсько-шляхетницькіправа та привілеїпочали відвертозраджуватисвоєму народові, вірі, мові ізвичаям). Безперечно, союз з Москвоюв 1654 році, сприявтому, що процесзбідненняукраїнськогонароду своїмикультурнимикласами і силами, паралельноз ополяченням, поглибивсявже на користьвеликоруськійнародностій культурі; зречення українськимиверхами своєїнації досяглоапогею післяЖалуваноїГрамоти Дворянству(1785 р.). Це історичнийперіод зведенняУкраїни фактичнодо колонізованогостану, позначеногохарактеристикоюнаціональної«розмитості», зденаціоналізованоїособистості, яка з втратоюсвого коріння(включаючиукоренінністьв свою природу)втрачає своюлюдську гідність(«Іван ФедоровичШпонька та йоготітонька»,«Старосвітськіпоміщики»,«Повість проте, як посварилисьІван Івановичз Іваном Никифоровичем», т.з. Петербурзькіповісті, «Мертвідуші»). У названихтворах авторпередає національнуатмосферуУкраїни початкуХІХ ст., коли«зіпхнуті достану напівтваринного, занурені втупім безладді, вже поза межамиісторії, десьпоміж кухнеюі спальнею –дотліваютьостанні решткикозацької ігетьманськоїеліти. На могутнімтлі буйногосоняшного краєвиду, середруїн бурхливоїминувшини, западають всмертельнийсон хутори імаєтки зденаціоналізованоїпетербурзькимурядом колишньоїукраїнськоїаристократії– нині – «дворянствавсеросійського».Нерухома, майжецвинтарна тишазалягає надУкраїною» [173, С.196-197]. В цьому цикліавтор показаввідворотні– «нічні» і«демонічні»риси українськоїдуші.
Переймаючисьідеєю гармоніїміж людиноюі світом, міжкультурою таприродою, міжкультурнимта природниму самій людині, М.Гоголь звертаєтьсядо аналізупереломнихмоментів вжитті людинина шляху відвеселості«Вечорів», десвіт людськоїдуші включаєтьсяу вічне життяприроди, дематеріальне, споконвічноодухотворене, до трагічностібуття «Мертвихдуш», коли «дух»і «матерія»розщеплюютьсяу соціальномужитті. Цей процесрозпочинаєтьсявже в ідеалізованомусвіті «Вечорів»і розкриваєтьсямислителемчерез тему«диявольськоїприсутності».Тема «диявольськоїприсутності»вирішуєтьсяМ.Гоголем врамках романтичноїтрадиції. Зверненнядо міфологіїмає не стількиестетичний, скільки моральніснийхарактер: самев міфічнійкультурі темадобра і злазавжди актуальна.Череззвернення доміфічних образів, які є породженнямзла в гармонійномусвіті «Вечорів...», мислительприходить донайглибшогоусвідомленняпроблем людськогобуття, ставитьактуальніпроблеми сьогодення: проблеми українськоголюдськогобуття, над якимибилася думкамислителя прискладанніісторії України, а саме проблемасвоєрідностідолі України, проблема долінароду, проблемакультури, проблемавпливу доліУкраїни нахарактер українців.Задопомогою міфуним репрезентуєтьсявічна тема вдекількохаспектах: вказуєтьсяукраїнськомународу джерелозла, яке є, по-перше,інородним дляукраїнськоїземлі, по-друге, місцевим, викоханимсаме рідноюземлею, по-третє, воно в душілюдини.
Присутністьзла, втіленогов образі диявола, відчуваєтьсямайже у всіхповістях Диканьки, де диявол здатнийперевтілюватисяв різні істоти: в чоловіка йжінку, в тварин(свиней, собак, котів), а функціональнонавіть у предмети(наприклад, учервону свитку, яка викликаєне менш сильнийстрах, ніж вінсам. У «ВечорінапередодніІвана Купала»диявол з'являєтьсяу людськійподобі («людина, або краще дияволу людськійподобі»), і, щохарактерно, він незнайомець.«Звідки він, чого приходивніхто не знав».Протягом повістівін перевтілюєтьсяв чорного пса, потім — у чорногокота, далі встару відьму,і, нарешті, зновуз'являєтьсяу вигляді смаженогобарана. У «Сорочинськомуярмаркові»його присутністьпізнаєтьсяу свинях, мачусій червонійсвиті. Присутністюдиявола в усіхцих формах ітрансформаціяхавтор має наметі не простостворити хаотичний, демонічнийводевіль. Глибиннийсенс дияволапочинає відкриватися, коли становитьсяясним те, щовін внутрішньоспорідненийз усім іноземним.Найчіткішеце простежуєтьсяна початку«Ночі передРіздвом», девін описуєтьсядокладно: «Спередудостоту німець; вузенька мордочка, яка безнастанновертілася навсі боки танюхала все, щотільки траплялося, закінчувалась, як і в нашихсвиней кругленькимп'ятачком, ніжкибули такі тоненькі, що коли б такімав яреськівськийголова, то вінполамав би їхза першим козачком.А зате ззадубув він точнісінькогубернськийстряпчий вмундирі, бо внього теліпавсяхвіст, такийгострий тадовгий, як теперешнімундирні фалди, хіба тількипо цапинійбороді підмордою, по невеличкихріжках, якістирчали наголові, та деувесь був небільший одсажотруса, можна булодогадатися, що то не німецьі не губернськийстряпчий, апросто чорт.»[72; т.1, С.155.]
Іншапрозора асоціаціядиявола з росіяниномповторюєтьсяу „Втраченійграмоті“, колидід, оплакуючисвої викраденіпапери, говорить:»Коли чорт тамоскаль що-небудьукрадуть, тотільки ти йогой бачив"[72; т.1, С.144].Грабович устатті «Гогольі міф України»[88, С.77-92.]наголошує наіноземностіі неприродностінечистої сили, підкреслюєте, що саме черезнаслідки диявольськоїприсутностівиявляєтьсяконцепціяУкраїни. Вінвиділяє чотириосновні категоріїцієї присутності,і розміщує їхзгідно з наростаючимзначенням, абоміфічною вагою: плутанина, втрата контролю, затримка яку трансі, появапроклятогомісця. До найбільшстрашних наслідківприводитьчетверта категорія, бо проклятемісце – це залишковаактуалізаціязла. Чітко названетак воно з'являєтьсяв усіх повістях.Так, у «Сорочинськомуярмаркові»проклятим ємісце проведеннясамого ярмарку.У «Майськійночі» проклятоює хата утоплениці, у «Втраченійграмоті» –місце біляшинку, де вкраденошапку, в «Ночіна Івана Купала»проклятим євсе село. Напроклятомумісці людинастає вмістилищемтемних сил, тай природа нацьому місціне може розвиватисянормально –земля родитьнеприродніспотвореніплоди; і не зважаючина те, що в «Диканці»така неприродністьє лише частиноюукраїнськогопейзажу, вонавкорінена уце місце. Всімсерцем Гогольвідчував, щоу цьому світі, світі етнографічноїбатьківщини, все чуже є злом(«німецьке»взагалі, чиросійськезокрема), джереломпрокляття вмікрокосмірідної землі.Інтуїтивновін відчував, що це прокляттядоторкнулосьне лише до землі, а й глибокопроникло влюдські душі.Спостерігаючиза природою, він бачить, щоу природі всейде в лад, мудроі гармонійно.Краса і гармонія, на його думку, мають ту силу, яка потрібнадля оживленняпроклятихмісць, тут природавпораєтьсясама. А як желюдина? Це питанняміцно осілоу гоголівськомусерці. ЗверненняМ.Гоголя додуші людськоїсвідчить проекзистенційністьмислителя, якийбачить складність(принаймні, двоїстість, а не унітарність)життєвогопростору людиниі який прагнене нищення (завсієї мерзенності)світу «мертвихдуш», а його«оживлення»,гармонізаціїзі світом «живихдуш», тобтоекзистенціальногоподоланнятрагічногорозриву міжсвітами. Глибокийі багатомірниймислитель бачивусе безладдяі безглуздя, що вноситьлюдина у світприроди (у т.ч.і своєї), несвідомасенсу свогожиття. Яскравимприкладом цьогоє тихе життястаросвітськихпоміщиків, якебуло йому знайомеще з дитинства.
Наперший погляд, митець милуєтьсяжиттям нелюднихсіл, які в Україніназивалисястаросвітськими.«Життя цихскромних володарівтаке тихе, такетихе, що на хвилинузабуваєшсяі думаєш, щопристрасті, бажання й неспокійніпородженнязлого духу, якізбурюють світ, зовсім не існуютьі ти бачив їхтільки в ясному, осяйному сні»[72; т.1, С. 203].Думається, деж іщє, як не вцім тихім раї, можна знайтигармонію, духовнусвободу і спокій.Здається, вінщиро любить«двох старенькихминулого віку– АфанасіяІвановичаТовстогубата його дружинуПульхеріюІванівнуТовстогубиху».Їх образи овіяніглибиною почуттів, красою і людяністю.В них є щосьчисте і світле, все своє життявони прожилив злагоді ігармонії, їхнєкохання не булопалким і пристрасним, але було міцнимі постійним, вони були настількирідні однеодному, що М.Гогольнаділяє їхнавіть однимі тим самим побатькові. Привітністьі щирість світилисьна їх обличчях.Вони ніколиі нікому неробили зла, жили тихим,«спокійнимі відлюднимжиттям, тимидрімливимиі разом гармонійнимимріями». Письменниквесь час оточуєсвоїх старенькихобразами красита щедрогоцвітіння природи, відтіняючидушевний світгероїв, говоритьпро красу івелич їхніхдуш. Але ж надмірнадоброта і щедрістьїхньої душістворила хапугуприкажчика, ненаситнуключницю, цілуплеяду пройдисвітіві брехунів.Старенькихобкрадали йдурили, а вониначебто нічогоне помічали, жили в світіідилії, і післясебе залишиливеличезнеспустошеннята недогляду господарстві.Саме тихе ілагідне життястаросвітськихпоміщиківприводить дорозуміння того, що зло у мікрокосмірідної земліне тільки стороннійелемент, алей місцевий, породженийсаме тут, приводитьдо несподіваноговисновку, щодобро, яке немає порядку, розмірностіі здібностіне тількиприголубити, але й покарати, стає джереломзла.
Останняі найбільшжахлива причиназла, на думкумислителя, вчерствостій мертвостілюдини, якійбракує глибинипочуття, несвідомостіглибин і таємницьсвоєї душі.Отже людиніпотрібно зрозумітисвої помилкий вади. Зробитице слід не длятого щоб нищитий руйнувати, а щоб творитидобро. Гоголівськийзаклик – творитидобро– цілковитовідповідаєепосі романтизму.
Требамати на увазі, що творчістьГоголя носитьдвоплановийхарактер удослідженніпроблеми людини.Завдяки фантастичнимелементам вінпроводить межуміж добром ізлом, відокремлює«чарівність»і “демонічність"людської душіу загальномувигляді. Зворотнасторона людськихдуш (роль якоїналежить нечистійсилі) є своєріднимфоном, що відтіняєкрасу і велич«чистої душі».Наприклад, у«Страшнійпомсті» чистотадуші Катеринирозкриваєтьсячерез духовністражданняі щирість почуттівдо батька. Крімпроблеми добраі зла, тут розв’язуєтьсяпроблемаспіввідношенняраціональногоі емоційного.Розумом відчуваючи, що батько євтіленням зла.що душа йогоклятвопорушнаі невірна, Катериназрікаєтьсяйого: «Бог свідок, я зрікаюсяйого, зрікаюсябатька! Вінантихрист, боговідступник.Хай гине він.потопає — неподам рукиврятувати його»[76; т.2, С.215].Здається, Катеринавчинила вірно, згідно з законом, де всяке злоповинно бутипокаране. Алечому ж тоді їйтак «порожньона всьому світі», чому ж тоді«туга залягаєв серці»? Мабуть, саме тому, щообраз Катерини– це типовийобраз сердечноїукраїнськоїжінки, якій невластивеабстрактно-логічнемислення. Рішуча, впевнена всобі, цільнанатура, воназдатна на все, коли йдетьсяпро спасіннядуші людської.Її розум прагнестрашної каридля боговідступногочаклуна, а серцемолиться заспасіння душібатька, відлунюючиментальнуознаку українськогонароду – переважаннясерця над розумом.Випустившина волю злогочаклуна, розумомвона збагнула, що вчиниланедобре, вінніколи не схаменетьсяі не стане святим.Але ж її серцемає на це надію:«Я зробила святеділо – врятуваладушу.»
Сильнішза все Гоголівськатривога з приводузникненнягармонії людиниі невтіленогодобра попередніхчасів звучитьу «Вії», де мирнийфілософ ХомаБрут приреченийна загибельсаме тому, щосимволами життявсе частішевиступаютьжахливі, демонічнісили. Це двазла, що належатьрізним просторовимсвітам – світовіхаосу і світовікосмосу. Злохаосу – це зломатеріального, роздрібненого, у певній інтерпретації– соціальногосвіту. Вонопротиставлене«космічномузлу», яке неналежить тількисвітові людських, соціальнихвідносин. Цілиха існуютьу різних алевзаємнопроективнихпросторах.Побутовийпростір, незмінно, щільно забитийпредметами, людьми й подіями, справжньогоруху не знає, а космічнехарактеризуєтьсяпорожнечеюі блискавичністюруху. Любий, наймізерніший, рух людини“викидає” їїз першого просторуу другий.
М.Гогольпершим зрозумів, що чорті є тим найменшим, що лише внаслідокнашої власноїмалості здаєтьсявеликим, найслабшим, яке лише внаслідокнашої власноїслабкостіздається сильним.Він першимпобачив чортабез машкари, побачив йогосправжнє обличчя, страшне несвоєю незвичайністю, а звичайністю: першим зрозумів, що обличчячорта є не далеким, чужим, дивовижним, фантастичним, а щонайближчим, знайомим, взагаліреальним «людським, занадто людським»обличчям, «яку всіх», майженашим власнимобличчям у тіхвилини, колими не насмілюємосябути самимисобою і погоджуємосябути «як усі»[174, С.299].Тобто чорт –це відчуженнялюдської сутності.Аналізуючипроблему чортау творчостіта світобаченніМ.Гоголя, Д.С.Мережковськийпише, що, за власнимсвідченнямписьменника, головною думкоюусього йогожиття і всієїтворчості булопитання «яквиставити чортадурнем». У релігійномурозумінніМ.Гоголя чортє містичноюі реальноюістотою, в якійзосередилосязапереченняБога, вічнезло; він позапростором ічасом, він всюдисущийі вічний. Критиквказує на двоякістьгоголівськихперсонажів: у Хлестакова, крім реальноголюдськогообличчя, є «привид»[190, С.304].Це фантасмагоричнаособа, яка, якоблудний персонидуховний обман, щезла разоміз трійкоюхтозна-куди.Герой «Шинелі»Акакій Акакійович, як і Хлестаков, але не за життя, а після смертісвоєї, стаєпривидом; ігерой «Записокбожевільного»стає особоюфантастичною, примарною. Самевідчуття того, що ти є ніщо, приводить довідмови відреального, дозапереченнясебе як особистості.
Отже, окреслюючипроблему українськоїлюдини, українськоїдуші в її достовірностіта в ментальніймінливості, мислитель передусе цікавитьсяфактами «душевноїбіографії»людини, виводитьнизку її душевнихрухів, що ведутьдо трагічноговідчуження.Безперечно, в центрі авторськоїуваги (як першого, так і другогоперіоду творчості)екзистенція, людина в своїміснуванні, якене обмежуєтьсярамками свогобуття, а спрямованедо усвідомленнясвоєї суті, феномена своєїособистостіі поєднуєтьсясаме з «серцем».В рамках традиційєвропейськогоромантизмута «філософіїсерця» М.Гогольрозроблюєпроблему духовногопрозріння тавідродженнялюдини. Визначаючивеличезнезначеннясвітоглядногоаспекту цієїпроблеми, мислительвідкриває новіможливостікордоцентричноїорієнтації.Через поринанняу порожнечуу інший простірМ.Гоголь приводитьдо фантастичногосамостворення,і в цей моменті в мертвомуобличчі АкакіяАкакійовича,і в божевільномуобличчі Поприщина,і у брехливомуобличчі Хлестаковакрізь неправду, божевілля ісмерть блимаєщось істинне, безсмертне, надрозумове, що є у кожнійлюдській особистостіі що волає ізнеї до людей, до Бога. Такмислительнамічає шляхподоланнявідчуженнялюдини.
Гоголівськийметод дослідженнялюдини оригінальнийі самобутнійне тільки завдякийого зверненнюдо міфології, але й завдякийого особистомусвітобаченню.ВнутрішнясуперечливістьМ.Гоголя випливаєз абсолютизаціїокремих елементів“філософіїсерця”. А, можливо, в основі цієїсуперечностіщось складніше? Можливо цепрояв отих двохнатур – хохлацькоїі російської, якими щедрообдарувалаГоголя природа? А, можливо, цепородженнямежовості двохцивілізацій– європейськоїта азійської, плуга та степу, укоріненостів буття хліборобата неукоріненостів ньому запорізькоївольниці? Упоняття «серце»М.Гоголь вкладаєглибинні душевніпласти людини,її духовністьта індивідуальність.Глибоко в душілежать такіпочуття яклюбов до батьківщини, до свого ближнього.Людська душанаповненасуперечливимиприкметами.Питання проте, як полюбитилюдину з їїдостойностямита вадами, пристрастями, не давало письменникуспокою протягомусього життя.Як можна любитилюдину, яка немає сенсу життя, яка відчуттямвласної нікчемностіі незначущостіприводить себедо самоприниження.Переймаючисьпитанням, щоє в людині гідногосеред цих почуттів, М.Гоголь ретельнодосліджуєвнутрішнійсвіт, сутністьлюдини і приходитьдо висновку: внутрішньокожна людина– це яскраваособистість, яка має правона самореалізаціюсвоїх потенційнихможливостей, на самовдосконаленнядуховної суті, що можливечерез заглибленняу себе, в своюдушу.
Йогоконцепціялюдської душі(«живої» і «мертвої»)– це прагнення, яке співпадаєз тенденцієюфілософіїнімецькогоромантизму– протистоятипануючому всвіті і філософіїраціоналізмовіта процесовісекуляризації, результатичого були відчутніуже в епохуГоголя: духовнезбіднення, наростаючіконфліктилюдини та природи,«омертвлення»людської душі,її відчуження.
Слідвідзначити, що в наявномузв’язку філософськоїантропологіїГоголя з німецькимромантизмоммова йде не про«повторення»вчення Ф.Шеллінгата ін., а просвоєрідну, оригінальнуйого українськуінтерпретацію.Романтичніідеї М.Гогольсприйняв саметому, що вонивідповідалийого особистимжиттєвим враженнямта переконанням, бо вважав дійсногідним людинидуховний станемоційногопіднесення, ентузіазму, натхнення. Вдусі українськоїментальностійого концепціялюдини побудованана першорядностіемоційногоначала. Моральнийвчинок здійснюєтьсяне примусово, з обов’язку, а викликаєтьсящирим почуттям, порухом серця:«Я не говорюпро бажання, подібне дообов'язку, іяке всякийпоклав собімати, – ні, сердечнийпорив...» ІдеаломМ.Гоголя є людина, здатна на глибокіі щирі почуття,«жива душа».Цьому ідеалупротиставляється«порожнеча, пустка серця»,«байдужість, що роздираєсерце», а томуїх необхідноусунути з серця.Подолати ж«байдужістьсерця» можеемоційністьхудожньогослова. Митецьвисловлюєтипово романтичнийпогляд наспіввідношеннярозуму і серця, раціональногоі емоційногов житті людини: почуття, серцеє визначальнимиелементамидуховного світулюдини. Відзначаючиекзистенційнеспрямуванняфілософськоїдумки М.Гоголя, ми виявили: основна її тема– людина в сутностісвого існування(«внутрішнялюдина», «жива»людська душа).Ідейним підгрунтямфілософськоїантропологіїГоголя (крімвпливу німецькоїромантичноїфілософії) є, безперечно, зв’язок з традиціямиукраїнськоїфілософії, насамперед«філософієюсерця», репрезентованоютворчістюГ.Сковороди.
Нажаль, дослідженняданої проблемище в недалекійминувшині булонепопулярниму мистецтвознавстві, мовознавствіта філософії.Д.Чижевськийу «Нарисах зісторії філософіїна Україні»акцентувавувагу на «філософіїсерця» Г.Сковородияк на специфічнійрисі українськоїфілософіївзагалі, яказнайшла продовженняу світогляднихпереконанняхтаких мислителівромантичногоспрямування, як М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич.Ідея «чистогосерця» булахудожньоінтерпретованав українськійпоезії ХІХ — початку ХХ ст.(Т.Шевченко, Ю.Федькович, В.Самойленко, Олена Пчілка), що свідчитьпро її органічністьдля українськогонаціональногосвітогляду.Д.Чижевськийнаголошує напотребі дослідженнядуховної спадщиниМ.Гоголя в контекстітрадицій українськоїфілософськоїдумки. ВизначенняЧижевськимМ.Гоголя, якукраїнськогомислителягрунтуєтьсяна українськійментальностіостаннього, яка виявляється, зокрема, у високійролі почуттівв оцінці життята зверненнідо «внутрішньогосвіту людини».
НаМ.Гоголя як намислителякордоцентричногонапрямку звертавувагу і вчительД.Чижевського, філософ В.Зеньковський, котрий грунтовнозаймався дослідженнямйого творчості.З приводу зарахуванняМ.Гоголя докордоцентричноїукраїнськоїфілософськоїдумки виникаютьдеякі суперечки.Так, ТарасЗакидальський, дослідник вдіаспорі історіїукраїнськоїфілософії, заперечує«кордоцентричність»українськоїфілософії, оскільки, по-перше, тема серцяобмежена лишекількістюмислителів; по-друге, дляних це не головнатема їхніхміркувань, і, нарешті, тому, що ці мислителіне складаютьфілософськоїтрадиції: їхнівчення просерце не пов'язаніміж собою ікожний з нихпідходить доцієї теми зіншої перспективиі з іншою метою.[114, С.95].Він же і звинувачуєісторика філософіїДмитра Чижевськогов тому, що тойвибирає з Гоголевихтворів силуцитат, які майстерноупорядковуєпід кількомаголовними непов’язанимиміж собою етичнимитезами: (1) життя- мандрівка, підчас якоїзамилуваннякраєвидом неповинно відвернутиуваги від остаточноїтрансцендентноїцілі; (2) життя- це служба Богові: людина існуєдля того, щобупорядковуватисвіт, а точнішесуспільнежиття, згідноз Божими заповідями;(3) кожний повиненслужити Боговіна призначеномуйому місцізгідно з наданимийому здібностями;(4) найголовнішезавдання кожного- це упорядкуватисвою душу, опануватипристрасті;(5) нема нічогогіршого якмертва — зануджена, черства душа,і нічого кращогояк душа жива;(6) нема нічогоціннішого вжитті, як любов, яка єднає людей,і в якій присутнійсам Бог, і необгрунтовуєїх метафізичноютеорією. Цевикликає сумнівпро Гоголя якфілософа, якомубракує і системи,і глибини думки.Та більш за всеЗакидальськогонепокоїтьзалученняГоголя до українськоїфілософії, бовін не тількиписав російськоюмовою; з об'єктивногобоку він прислуживсялише для розвиткуросійськоїкультури, а зсуб'єктивногобоку, він всієюдушею служивросійськійімперії.» Віндо такої міривіддав себеРосії, що у «Вибранихмісцях із листуванняз друзями»ототожнивслужбу Боговізі службоюцареві і любовдо ближньогоз любов'ю доРосії. Крімтого, Гогольякогось своєрідногопогляду насерце не виробив, він часом уживаєце слово, алевсе в йогозвичайному, повсякденномузначенні» [114, С.15].
Вважаємо, що це не стількинауковий, скількиполітичнийпідхід Закидальськогодо постатіГоголя. Длядоведення, щофілософськійантропологіїМ.Гоголя притаманнакордорцентричнаорієнтація, перш за всеважливо з’ясувати, що стоїть затерміном «серце».Починаючи з“Наркіса”, думка про серце, як основу сутностілюдини, стаєоднією з провідниху морально-філософськомувченні Сковороди.Його антропологічна«філософіясерця» визначаєза основупсихологічногожиття людинине свідомість, не процесимислення, апереживання, що носять надсвідомийхарактер. ДляСковородисерце –це сума активностейживоїдуші.Гоголівськаконцепція дужедотична досковородинської, але самостійнаоригінальнафілософіядуші – мертвоїі живої.Об’єктивнопродовжуючивчення Сковороди, М.Гоголь наповнюєновим змістомтермін «серце»у власнійфілософськійантропологічнійконцепції задопомогоюконцептів:«живадуша»– «мертвадуша».У центрі йогофілософськоговчення такожстоїть людина, як малий світ, що має своюсферу духовногожиття, – тобтосерце. Серцескеровує вчинкилюдини і змушуєїї жити добромабо злом, воносимволізуєокремістькожної людини, як духовноїістоти і осереддясуспільногожиття.Розмаїттяконцептівкордоцентризмусвідчить пройого багатствов українськійфілософськійтрадиції, а непро відсутністьсамої традиції, як вважаєТ.Закидальський.
Істотниму поглядахукраїнськихромантиківна людину є їїокремість: кожна людинає окремим світому суспільствіі тому є цінністю.Серце людськевміщує в собіне тільки моральніпереживання, почуття, пристрасті, але й акти пізнання, тільки взятіне як процесдискурсивногомислення, а якакти осягнення.Осягненнясутності людини, заглибленняв її душу є головниму творчостіромантикаМ.Гоголя. Длянього душалюдська – нестільки шляхпізнання, скількиглибоке джерелодуховностіі спосіб їїбуття. Услідза Г.Сковородоювін називаєдушу «серцем».«Серце людськеє безодня недовідома; тут ми щохвилинипомиляємося.»Єдиний шляхудосконалення, що сприяє уникненнюпомилок, ценайулюбленішасправа людини, яка поглинаєїї всю. Гоголівськетвердженняпро спорідненістьлюдини з улюбленимділом підкреслюєнеповторність, унікальністьлюдини, її несхожістьз іншими і їїправо на власнийу суспільномужитті моральнийшлях та особистусвободу. Зайнявшисьулюбленоюсправою, тобтописьменництвом, М.В.Гоголь ніна крок не відходитьвід своєї мети- дослідженнялюдини, йоготворчість — цесвоєріднийфілософсько-романтичний, естетичнийметод дослідження.Не заперечуючичеснот розумуі логічногопізнання, вінвіддає перевагусерцю й екзистенційномусприйняттюсвіту. Лишепізнання серцемдає глибиннерозуміння, навідміну відповерхового,інтелектуального.Серце для ньогоє осередком, витоком індивідуальностілюдини, їїунікальності.
Розглядаючипроблему Гоголяз засад нового, відроджуваногообразу українськоїісторії, культури, філософії талітератури, сучасні українськіфілософи А.Бичко,І.Бичко, В.Горськийобгрунтовуютьмісце йоготворчості увітчизнянійтрадиції «філософіїсерця».
Такимчином, викладенийвище аналізлітературно-філософськоїспадщини М.Гоголяв контекстіісторичноїдоби, до якоївін належав, переконливодоводитьприналежністьмислителя якдо традиціїєвропейськогоромантизму, так і до специфічностівиявлення їїв національнійтрадиції «філософіїсерця». Зрештою, зазначимо, щообидві традиціїпостають єдинимпроцесом, щоістотно впливавна формуваннясвітоглядумислителя, івибір орієнтаціїйого філософськоговчення: – проблемаєднання людини, світу й бога, що дискутуваласяв українськійфілософії XVII- початку XVIII столітьта німецькомуромантизміпочатку ХІХстоліття, непросто традиційноуспадковуєтьсяМ.Гоголем, анабуває неповторноїспецифіки.Завдяки романтизмув філософськійантропологіїМ.Гоголя відкриваютьсянові можливостікордоцентричноїорієнтації: українськанація і ідея; амбівалентністьукраїнськоїлюдини/душі; концепт індивідуальностіукраїнця якосереддя нації, народу, суспільства;ідея гармоніїлюдини і природияк основа гармоніїсамого індивідуукраїнця; ідеяпервня кордоцентризмуу співвідношенніраціональногота ірраціонального; концепти «мертвадуша» – «живадуша».
1.3 Духовні шуканняМ.Гоголя якрізновидфілософськогосамопізнання
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Проблемасамопізнанняспоконвікуналежить донайважливіших.Вже древнігреки бачилиу пізнанні себепочаток філософії.Дійсним проривомдо самопізнанняє «Сповідь»блаженногоАвгустина, якийзауважував, що є лише двапредмети, гідніуваги, – це Богі людська душа.До пізнаннясамого себезвертавсяПаскаль. Самопізнанняза Г.Сковородоює розкриттясвоєї природи, віднайденняв собі не тількиособливого, а й загальнолюдського.Самопізнанняє перманентнимактом звільненнявід роздвоєності(між «низьким»і «піднесеним»), актом вибору, в якому людиначерез стражданнястверджує своюгідність іздійснюєсамовизначення.[111, С.320]. М.О.Бердяєву своєму творі«Самопознание»писав: «Лишелітературасповідей, щоденників, автобіографійі спогадівпрориваєтьсячерез об'єктивністьдо екзистенціальноїсуб'єктивності. Роман, що розкривсяцілком лишев XIX сторіччі, був дійснимшляхом самопізнаннялюдини, і цимвін набуваєфілософськогозначення» [26, С.316].
Щодосучасної світовоїситуації, товона засвідчує: самопізнанняперестає бутисуто науковою, фаховою проблемою, стає актуальною, життєво-практичною, конче необхідною.Пізнати себе– це, насамперед, осмислитицінність людськогожиття, своїдумки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій характер, його риси: слабкіі сильні йогосторони; своїздібності, обдаруваннятощо. Пізнатисебе – це йусвідомити, що є найважливішимв особистомужитті, якіособистісніякості допомагаютьу важких ситуаціях; який планособистісногозростання.Сутність самопізнання– у забезпеченнісаморозвиткулюдської сутностіконкретногоіндивіда; цевідтвореннята осмисленнятого, що людинаробить, в якийспосіб діє, чому саме так.
М.Гогольписав: «Мояголовна гідність…– було бажаннябути кращим»[77, С.128]. Пізнатисебе, у йогорозумінні, –значить осягнутизакони буття, бачити і розумітиінших людей, відчувати себеособистістю.«Я люблю добро, я шукаю йогоі згоряю їм; але я не люблюмоїх мерзотностейі не тримаюїхню руку, якмої герої; я нелюблю тих низькостеймоїх, що віддаляютьмене від добра. Я воюю з ними,і буду воювати, прогоню їх, імені в цьомудопоможе Бог. І це нісенітниця, що випустилидурні світськірозумники, нібилюдині тількиі можливо виховатисебе, поки вонау школі, а післявже ні одноїриси не можназмінити в собі: тільки в дурнійсвітськійдовбешці моглаутворитисятака дурнадумка» [77, С.132].Стверджуючи, що людина ненароджуєтьсяз умінням вдивлятисяв себе, бачитисвої унікальні, не схожі ні начиї риси; людина, зазвичай, невідчуває себеготовою довчинку самобачення, саморозуміння, об’єктивногосамооцінювання,– мислительзакликає замислитисянад необхідністюзаглибитисьу себе, вийтиза межі самогосебе, «глянутидобряче насамого себе, перебравшиперед собоювсе своє життя»[77, С.132], щоб творитибуття достойнелюдської гідності.
Осягаючисебе, коженмусить «розділити»себе на суб’єкті об’єкт, стативодночас двомаістотами –тією, котраздійснює вчинок,і тією, якаспостерігаєй оцінює його.Так, М.Гогольписав: «Я ужебагатьох своїхгидот позбувсятим, що передавїх своїм героям, висміяв їх уних і змусивінших такожнад ними посміятися. Я відірвавсяуже від багаточого тим, що, полишившикартинноговигляду і лицарськоїмаски, під котроювиїжджає козиремусяка мерзотністьнаша, поставивїх поруч ізтієї гидотою, що у всіх навиду. І колиперевіряю себена сповідіперед Тим, хтоповелів менібути у світіі звільнятисявід моїх хиб, бачу багатов собі пороків; але вони вжене ті, що булиторік: святасила допомогламені від нихвідірватися»[77, С.132]. Святасила –це шлях пізнаннясамого себе, особистіснезростання, щопередбачаєвміння бачитивласну тінь, свого «двійника», уможливленняпоступовогобачення власнихнегативнихрис.
Цеположенняпідкреслюєтьсясучаснимипсихологічнимидослідженнями.Т.Титаренкопише у цьомузв’язку: «Самобаченняне виникає самопо собі, не єприродним даромчи приємнимзаняттям, якоголегко навчитися.Шлях до себе– важке випробування, що потребуємужності, самостійності, наполегливості, терпіння» [111, С.321]. Пізнаючисебе черезпізнання інших, людина водночаспочинає розумітилюдський рідяк такий. Людинапізнає себев історії людства, лише в історії, формуєтьсяте, чим є людинапо суті. Алешлях самопізнаннязавжди індивідуальний, більш того –він завждисамотній. Можливосаме тому, щомислительпрагнув зробитипредметом свогопізнання все, в тому числій свою душу:«Народженийя зовсім не длятого, щоб зробитиепоху в сферілітературній. Справа мояпростіша іближча: справамоя – це те, прощо насампередповинна думативсяка людина, не тільки одиня. Справа моя- душа і міцнасправа життя.[77, С.134]. М.Гогольбув фатальноприреченийна людськенерозумінняі самотність, як до і післянього булиприреченіГ.Сковорода, Т.Шевченко, П.Куліш, ЛесяУкраїнка, І.Франко.
Тезупро духовнусамотністьМ.Гоголя впершесформулювавД.Чижевський[313, С.135], звернувшиувагу на ізольованістьукраїнськогомислителя відросійськогодуховногожиття, на загадковістьі відокремленістьдуші його, тимсамим намітившлях письменникадо національноїукраїнськоїкультури, черезз’ясуванняйого духовноїта етно-ментальноїсутності. Длявідтвореннявсієї цільностісистеми духовнихпошуків письменникана шляху досамопізнання, треба виходитиз того, що філософськаантропологіяМ.Гоголя є природнимвиявом українськоїнаціональноїфілософії, зусіма притаманнимиїй рисами: емоційністю, релігійнимзабарвленням,ідеалом внутрішньоїгармонії особи, кордоцентризмомтощо. Такожважливим моментомна шляху нашогодослідженняє те, що у творчостіі філософіїГоголя проявляєтьсяхарактернедля українськогосвітобаченнядвосвіття: сходяться іпереплітаютьсяязичництвоі християнськийідеал, відтворюютьсяпротилежніполюси Всесвіту.Згідно з цим, у духовнихшуканнях М.Гоголяможна виокремититри умовнихперіоди, що єсвоєріднимищаблями, яківідбиваютьпевні пунктиу зміні світогляду, на шляху досамопізнання:
1.Етапморально-етичний:
а)розуміннядуховностіяк однієї зголовних рис, домінантиукраїнськоїнаціональноїідеї, черезусвідомленнясвоєї етно-національноїсутності;
б)педагогічніідеї письменникаяк один із способівдуховногопошуку.
2.Етапестетичний– як один ізмоментів духовногопошуку, та визнаннясвого місцяв українськійдуховності, через поєднаннякраси Верховноїз красою душіокремої людини.
3.Етапрелігійний– сходженнядо правди тасправедливості, через пізнанняі усвідомленнясебе черезпізнання Бога.
1.2.1.Звертаючисьдо проблемиукраїнськоїментальностіМ.Гоголя та їївияву наособистісно-екзистенційномута творчомурівнях, – як допершого щаблюна шляху досамопізнання, перш за вседослідитисамооцінкуним своєїнаціональноїприналежності, через з’ясуванняйого етно-національногопідгрунтя.Микола Гогольбув нащадкомкозака, полковникабрацлавськогоОстапа Гоголя,і сином вельмивідомого свогочасу автораукраїнськихкомедій в стиліКотляревського.Його дитинство– це «тихийПсел, що мерехтитьчерез легкийсерпанок»;«виповненітемрявою гаї»;«тихі стави»;«незайманігущавини черешеньта черемхи»;«величний грімукраїнськогосолов’я»; «золотіснопи хліба»;«жаркий чудовийлітній день»;«божественна, чарівна ніч».Краса і величукраїнськоїприроди назавждизалишитьсяв його душі.Перебуваючив чужому прохолодномуПетербурзі, вдихаючи повітрябожественногоРиму, мандруючипо чужій землі, він ніколи нерозлучавсяз рідною йогосерцю і душіМалоросією.Бо саме на їїпросторі, підвпливом незрівнянноїкраси рідноїприроди розпочавсятой духовнийпошук, якомумитець присвятиввсе своє життяі творчість.
ДослідникК.Мочульськийвважає, що батьконе мав впливуна духовнийрозвиток М.Гоголя.Він зауважує:«Батько вмер, коли Гоголюбуло всього16 років. Вже з9 років хлопчикжив не вдома, вчиться спочаткуу Полтаві, апотім їде доНіжина. Батьказнає мало. Колибатько помираєу 1825 році, він пишематері листа, сповненогоспівчуття, вефектно-риторичномустилі; цесентиментально-романтичнадеклараціяна тему любовіта уболіваннясина. Та наврядчи Гоголь любивбатька» [202, С.6].
ЛюбивГоголь батькачи ні – це, такби мовити, приватне, глибоко інтимнепитання. Небудемо йоготоркатися.Проте не можнапогодитисьз думкою К.Мочульськогопро незалежністьГоголя відбатька у духовномурозвитку.
Батькописьменника– Василь АфанасійовичГоголь-Яновськийбув незвичайноюдля свого середовищалюдиною. Вінпристраснолюбив театрі літературу.Його перу належаливеселі комедії(«Простак, абохитрощі жінки, перехитреноїмоскалем» та«Собака-вівця»), що були побудованіна народниханекдотах імістили в собіцікаві штрихисільськогопобуту. Впливбатька, читаннякниг з йогобібліотекиі вся домашняатмосфера рановикликали вюному Гоголілюбов до мистецтва.Саме батько, який був режисеромі головнимактором любительськоготеатру в маєткуєкатеринбурзькоговельможіД.Трощинського, передає синусвій гумор талітературнуобдарованість.Знайомствоз комедіямиГоголя-батька, творами І.Котляревського, М.Гулака-Артемовськоговплинуло наідеї та образиповістей циклу«Вечори нахуторі поблизуДиканьки».В.А.Гоголь-Яновськийпривертаєпогляд синадо народногожиття, йогопобут, історичнеминуле, до духународного.Батько, якомубула властивазакоханістьу природу, палкалюбов до неї, злиття з нею, допомагаєзрозуміти юномуГоголю те, щов природі вседоладно, мудро, гармонійно.Під впливомромантичноїмрійливостібатька у М.Гоголяскладаєтьсяставлення доприроди якнескінченногоджерела душевноїсили та енергії, до якого вінбуде звертатисявсе своє життя.Батьки та дідОстап заклалив душу малогоМиколи зерновисокої любовідо козацькоїслави, народноїпісні, культурита традицій, що віддавнапанували в ційродині.
Аналізлистів 4-томноговидання підредакцієюВ.Шенрока [74] даєпідставистверджувати, що національніелементи свідомостіГоголя необмежувалисятільки любов’юдо українськоїпісні, танцю, рідної землівзагалі. Необмежуєтьсявияв їх тієюособливоютеплотою таемоційністю, якою пройнятілисти М.Гоголядо земляківМ.Максимовича, Г.Висоцького, О.Данилевського,І.Срєзнєвського, В.Тарнавськогота ін. Це є спілкуванняне просто зблизькимилюдьми, приятелями(якими були дляМ.Гоголя і М.Погодін,і С.Аксаков, іО.Смирнова), аце розмовасвоїх, процес передачів листі свогоособливогокоду своєїментальностіі готовністьприйняти ізрозуміти теж саме у відповідь.Це є дійсноекзистенціальнеспілкування, комунікація(за Ясперсом), коли національніпочуття в особистостінабуваютьхарактеристикекзистенційних– екзистенції.І це можливетільки принаявностіяскраво вираженоїукраїнськоїментальностів особистостіта існуванняїї в умовахчужої (в етно-національному, ментальномуплані) російськоїкультури.
Характернимдля гоголівськоголистуванняє вживанняслова «земляк».Так він звертаєтьсятільки до вихідцівз України, друзів-українців(М.Максимовича,І.Срєзнєвського, М.Щепкіна, Б.Залєського, лист до якогописаний українськоюмовою), що єкрасномовнимфактом у вирішенніпроблеми самооцінкинаціональноїприналежності– діти багатостраждальноїМатері-Українирозкидані почужині (в Росії, Польщі, Італії), та всі вонивідчуваютьсвою приналежністьдо неї, і я одинз них. Дуже часто(в листах доМ.Максимовича, у відвідинахземляків начужині) М.Гогользамість привітаннявживав ізукраїнськогофольклору:«Ходить гарбузпо городу, питаєтьсясвого роду: Ойчи живі, чи здоровіродичі гарбузові»[74; т.1, С.389].
Взагалі, листи Гоголядо М.Максимовича, до «милогоземляка, щоживе в атмосферістарих часів», вражають, середзагальноголистуванняМ.Гоголя, винятковоюу нього, – людинискритої й обережної,– щирістю. Видно, з М.Максимовичемвін не мав жоднихтаємниць, якщо2 липня 1833 р. пишедо нього так:«Жалкую, що Винездужаєте.Киньте, нарешті, цю Кацапію іїдьте на Гетьманщину.Я сам думаю цезробити… Якщодобре помислити, то які ж ми дурнієсьмо! Пощо, для кого жертвуємовсім? Їдьмо!...»[74, т.1, С.253]. Мрії проуніверситетськукафедру в Києві(пізніше Максимовичстав там ректором)раз-у-раз повертаютьсяна сторінкилистів: старогопрекрасногоКиєва. Він –наш, а не їх –правда? Тамдовкола ньоговідбувалисяподії нашогоминулого» [74, т.1, С.268]. Крім того, зауважимо, щописьменник, котрий всежиття проживна чужині, нідо цього, ніпісля не виявивбажання матитам власнежитло, і причинане тільки впостійнійматеріальнійскруті… Вінзобов’язуєМ.Максимовичапроханням:«напитаєшділянку длякупівлі, бохочу неодміннозавестисьбудинком уКиєві...» [74, т.1, С.306].
Наступнимфактом гоголівськоїнаціональноїсамосвідомостіє той факт, що, познайомившисьу 1837 році в Парижіз Адамом Міцкевичемта БогданомЗалєським, спілкуєтьсяз ними українськоюмовою [74; т.1, С.431, прим.3]. З 1837 рокузберігся єдинийзацілілий листМ.Гоголя, написанийрідною мовою[74, т.1, С.431]. Це доситьвідомий паризькийлист до БогданаЗалеського,«до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчогосерцем, ніжспільністюЗемлі». В німзгадуєтьсяпро «славуцілої ЗемліКозацької».Але й майжедесять літпізніше, вжероку 1846-го маємов Almanachde Carlsband, в реєстрі визначнихпацієнтів, нотатку (стор.17)дослівно: «Mr.Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, anteur de quelquescomedies russes». Є.Маланюквказує, що записвідкрито переддругою світовоювійною А.Бемом[174, С.203].
Вагомимфактом, що вказуєна приналежністьМ.Гоголя докола українськоїкультуриІ.Мандельштамвважав мовнийчинник. У монографії«О характерегоголевскогостиля» (1902 р.) грунтовнодоводить, що«мовою душі»письменникабула українськамова [177]. Вважаючина те, що аналізлінгвістичногопідходу невходить доцілей даноїроботи, покладаємосяна висновкиІ.Мандельштамастосовно того, що склад творчоїсили і її мовніелементи маютьгрунт національний.Як стверджуєІ.Мандельштам, поетичне джерелоу М.Гоголя бралопочаток в тихглибинах душі, які були недосяжнінавіть для йоговласної свідомості.Він можливонавіть не припускав, що робота думкина рідній, українськіймові була більшпродуктивною,інстинкт творчості(усвідомленочи не усвідомлено)веде його туди, де живуть всісимпатії вразливоїдуші, відданоїБатьківщині.М.Гоголь, зауважуєІ.Мандельштам, не усвідомлював, що є почуттяі думи, недостатнійвияв яких засобамичужої мови некомпенсуєніякий талант, але які легковисловитирідною мовою.Там, де ми бачимотворіння засобамирідної мови, тобто де фіксуємоелементи українськоїпоетики, синтаксису, там відзначаємонадзвичайнуправдивістьі поетичністьстилю [177, С.54].
Крімтого, звернімоувагу на спорідненістьнапрямку мисленняМ.Гоголя з народним, з піснею зокрема:«У Глухові, угороді стрельнулигармати. Не поодному козаченькузаплакала мати! То вона – вдоваявід сну просиналася.На базар виходжала…Старого козакай молодогосвого синапитала. Першасотня й другавиступає, вдовасина не видає».[171, С.45] Про це читаємой у Гоголя: «Страшнодивилась вона(гармата) широкимжерлом, і тисячасмертей дивиловідтіля. І якгримнула вона, а за нею слідомтри інші… багатозавдали вонигоря! Не по одномукозаку заридаєстара мати, ударяючи себекостистимируками в старезніперси. Не одназалишитьсявдова в Глухові, Немирові, Черніговій інших містах.Буде, сердешна, вибігати всякдень на базар, хапаючись завсіх прохожих, розпізнаючикожного з нихв очі, чи немаєміж них одного, наймилішогоусіх. Але багатопройде черезмісто усякоговійська, і вічноне буде міжними одного, наймилішоговсіх!» [53, т.3, С.136]Можна зробитивисновок, щомова М.Гоголя– це словеснийзасіб реалізаціїнайхарактернішихрис українськогоменталітету– екзистенціальності, кордоцентризму, антеїзму тощо, та спосібсамозбереженняетнонаціональноїприналежностіта духовностіу контекстічужої культури; а також: українськийспосіб мислення– це одна зособливостейпрактичноїреалізаціїдуховних пошуківмислителя.
Духовністьу розумінніМ.Гоголя – ідеаллюдського, буттєстверджуючого, того, що сприяєстановленнюта розвиткуособистості,її творчогосамоздійснення.Саме така формадуховностііснувала вуявному світіпоетичної казки«Вечорів...», який майже немав нічогоспільного зтією реальноюдійсністю, вякій українець«не мав власноїдержави, а отжесуспільства, що відповідалоб його власнимпотребам. Атому його особистий, емоційно забарвленийінтерес мігі не збігатисяз державним.Переходячивід польськогокороля на службу, скажімо, доросійськогоцаря або й турецькогосултана, віннікого не зраджував, лишаючисьвірним собі, шукаючи такогопритулку, деб можна буломаксимальносамореалізуватисячерез втіленняу життя, може, й найактивнішоїпредметовоїнастанови [285, С.21]. З ідеєюсамореалізаціїна межі двохсвітів – Диканськогота Петербурзького(доісторичногота сучасного)– митець мандруєшляхом від«політичномертвої» Батьківщинидо «духовномертвого»Петербургу, що був своєрідноюлегендою дляукраїнців тихчасів. Це таємничеслово малоасоціювалосяз Росією взагалі, але багатоговорило тим, хто мріяв прочесть і славу, чини та здатністьчи можливістьреалізуватисебе в праціта діяльності.Літературнадіяльність, заради якоїМ.Гоголь поїхавдо Петербургу, розуміласяним не як приватна, а як державнасправа, і в якійписьменникматеріалізувавсвою любов доУкраїни, їїпісні, землі, народу, мови,історії, усвідомлювавсамобутнійпоступ її вісторії: «І отпівденна Росіяпід заступництвомЛитовськихкнязів, цілкомвідокремиласявід північної. Всякий зв'язокміж ними розірвався; створилисядві держави, що називалисяоднаковим ім'ям– Руссю, однапід татарськимярмом, інша –під одним скіпетроміз Литовцями. Але вже зносинміж ними небуло; інші закони,інші звичаї,інша ціль, іншізв'язки, іншіподвиги склалицілком різноманітніхарактери»[76; т.6, С.57]. Мислительвказує на те, що навіть середетнічно споріднених, братніх народівспостерігаєтьсядосить значнамножина відмінностей.М.Гоголь відмічаврозбіжністьсвітобаченняукраїнців іросіян. Якщоросіяни, підкреслюваввін, за архетипамисвого менталітетунамагаютьсяздебільшепіднятись надбуттям у вищівиміри екзистенції, то українціпрагнуть увійтиу склад буття.Цим, зокрема, пояснюєтьсяте, що в російськійкультурі аждо XVII ст. включно, переважаєагіографічнийжанр, тобтомораль розраховуєтьсяна святих тамучеників, тодіяк в Україніпоряд з «житіямисвятих» розвивалисьв цей періодне менш інтенсивноінші жанри, втому числіприкладні, практичніаспекти філософськоїетики.
Вказуючина розбіжністьне тількигеографічногоетапу, а йнаціонально-духовнихвитоків культуриукраїнськогота російськогонародів, мислительвиявляє розуміннятих історичнихобставин, щоформують національнийхарактер, душу.Саме черезвизначенняпоняття національного, яке знаходимов статті «Декількаслів про Пушкіна»(«Істиннанаціональністьне в описаннісарафану, алев самому дусінароду» [76; т.6, С.70-71]), мислительвибудовуєвласну концепціюнаціонального, яка спрямованана пошук «живоїдуші» у сучаснійписьменниковіукраїнській«еліті» добинаціональногосну в НочіБездержавності, та на осмисленнявласної суперечностідуші. Ця суперечністьпов’язана першза все з страхомвтратити «поетичнийвогонь» –представникапокровної націїдоби Козаччнини,– перетворитисяна денаціоналізовануособистість, а ніяк не розміркуваннямиз приводу листаСмирнової-Рассет, чого в ньомубільше «хохлацкойили русской»душі [74, т.2, С.577]. Наце запитанняГоголь відповідітак і не дав, обмежившисьнеповною фразою:«Я сам не знаю, яка в мене душа– хохлацькачи російська»[74, т.2, С.577]. Цю обставинуневірно зрозумівС.Єфремов, якийсвого часунамагавсяпояснити присутністьукраїнськоїта російської«душ» у Гоголя:«Одна молода, свіжа, обвіяначарівнимиспоминами йпоетичнимимріями продалекий, милийсерцеві край; друга – стареча, холодна, сувора, з службовимизамірами, з тимнадмірнимзвеличненнямофіціальноїдержавності, що теж ранопрокидаєтьсяу Гоголя» [108, С.8].Є.Маланюк, якийдосить скептичновідгукнувсяна роздум С.Єфремова, з приводу цьоголиста зауважує:«То були вимушенівідповіді..., бо кожен крокГоголя бувпильно підслідженийросійськоютаємною поліцією..., бо, через В.Жуковського, Гоголь бувфактично стипендіатомцарськогодвору» [174, С.73,74].
Такимчином, черезаналіз одногоз аспектівепістолярноїспадщини, щоявляє з себеважливе біографічнеджерело свідченьстосовно усвідомленняМ.Гоголя себеяк українця, дійшли висновку, що домінантоюу формуваннігоголівськоїнаціональноїідеї була самедуховністьукраїнськогонароду. З цьоговиходить, щоМ.Гоголь сприймаєдуховністьяк специфічнуформу соціокультурногобуття, як певнуформу культури.Зокрема, письменникосмислює основнісуперечностілюдського –взагалі тавласного –існування внових умовахбуття людини– того зовнішньогосвіту, відчуженістьз яким зростаєз плином часу.
Зпрагненнямписьменникадо реформиособистого, внутрішньогожиття тіснопов’язані йогопедагогічніідеї. Слід нагадати, що мислительнабував значногодосвіду у ційсправі, читаючикурс вітчизняноїісторії уПетербурзькомууніверситеті.До речі, відометакож йоголистуванняз М.Максимовичем, наснаженепалким бажаннямобійняти посадувикладачаісторії в Київськомууніверситеті, до якого М.Гогольне раз звертавсяз проханнямзробити протекціюземлякам, людямобдарованим, гідним дляроботи в університеті.І в цьому палке, діяльне ставленнядо долі своєїБатьківщини: йому не байдуже, хто вчить йогоземляків, хтоплекає майбутнєнації, її розум,її культуру[74; т.1, С.268,282, 307,313, 319].
Звертаючисьдо філософськогоаналізу педагогічнихпринципівосвіти і виховання, вироблениху літературнійспадщині М.Гоголя, як одного змоментів душевногопошуку, передусімтреба зауважити, що предметомйого постійноїуваги, роздуміві переживаньбули ідеалилюдського, буттєстверджуючого, того, що сприяєстановленнюта розвиткуособистості,її творчогосамоздійснення,і, відповідно, подоланняусього того, що такій людськійсамореалізаціїзаважає. У цьомуконтексті нимбуло висунутоі опрацьованонизку теоретичнихі практичнихположень тапринципів.Передусім, слідвідокремитиобгрунтуванняМ.Гоголем двохпарадигм виховання– репресивноїта гуманістичної, що знайшли своєвідображенняу його листах, оповіданняхі, звичайно, утворах, філософськихза змістом –«Авторськійсповіді» та«Вибранихмісцях з листуванняз друзями».
Говорячипро методи тапринципи сімейногота шкільноговихованнямиколаївськихчасів, М.Гогользгадував: «Яодержав у школівихованнядосить погане, а тому і не дивно, що думка провчення прийшламені в зріломувіці. Я почавіз таких початковихкниг, що соромивсянавіть показуватиі приховувавсвої заняття»[48, с.90]. Досліджуючисаму системуосвіти та ставленнядо її принципіві методів різнихсоціальнихгруп людей, М.Гоголь зазначає, що поміщикизовсім не турбувалисьпро освітусвоїх селян.Наприклад, одинадцятирічнадівчина у Коробочкине розуміладе «право», аде «ліво» («Мертвідуші»), а Чичиковськомулакею Петрушціподобалосьне те, про щовін читав, апроцес самогочитання, «колиз літер виходитьякесь слово, що іншим разом, чорт знає, щоі значить».Нагадує мислительі про невдачув Росії шкілвзаємної освіти, які базувалисьна іноземномудосвіді і невідповідалипобутовимумовам російськоїлюдини. Вихованийсам в лицемірнихправилах часівМагницькогоі Рунича, вінбув ворогомштучності ісухого формалізму, коли в основунавчальногопроцесу покладенаблагонравність, внаслідок чогов учнях розвивалосьдогідництвота низькопоклонство.[253, с.18] Так, шкільнийвчитель ШпонькиДєєпричастіє, який викладавросійськуграматику, відучнів вимагавлише благонравності, підкреслював, що «коли б унього всі булитакі старанні, як Шпонька, товін би не носивіз собою докласу кленовоїлінійки, якоюстомлювавсябити по рукахпустунів таледарів [72, т.І, с.240]. Така доброзвичайністьШпоньки швидкозвернула нанього увагунавіть самоговчителя латинськоїмови, один кашельякого у сінцях, наганяв страхуна весь клас.Цей страшнийучитель, у якогозавжди на кафедрілежало дважмутки різокі половинаслухачів стояланавколішках,– призначивІвана Федоровичааудитором, незважаючина те, що в класібуло багатодалеко здібніших»[72; т.1, С.241]. Про викладачівнижчихучилищ городничий(«Ревізор»)говорить: «Такийуже незрозумілийзакон долі: розумна людинаабо п’яниця, або пику такускривить, щохоч святихвинось» [72; т.1, с.241]. Сам доглядачучбових закладівЛука Лукич недуже високотримав прапорпедагога, якщоінші чиновникивважали, щойому «як просвітникуюнацтва», першомуналежить датихабара ревізору.Убогий та заплутанийЛука Лукичкаже: «Не доведиГосподи служитипо вченій частині, всього боїшся.Кожний втручається, кожному хочетьсяпоказати, щовін теж розумналюдина» [72; т.2, с.239]. Подібноюдо світськихшкіл була йосвіта у бурсі, де навчалисьбогослов Халява, філософ ХомаБрут і риторТиберій Горобець.«Тут в одномукласі професоршмагав різкамипо пальцяхриторику, вдругому класідругий професоршльопав дерев’янимилопатками поруках філософію.З богословамиж чинили зовсімпо-іншому: їм, як казав професорбогослов’я, одсипалосяпо мірці крупногогороху, якаодмірюваласякоротенькимиреміннимиканчуками»[72; т.1, с.416]. Не кращаза цю схоластичнушколу була йбурса. Зокрема, у повісті «ТарасБульба» мовайде про системуосвіти у Київськійакадемії, доякої на дванадцятімроці віддалиОстапа та Андрія, бо вся поважнастаршина тогочасу вважалаза необхіднедати вихованнясвоїм дітям, хоч робилосяце для того, щоб потім зовсімзабути його.Але, правда, той республіканськийлад бурси гартувавхарактери своїхвихованців, спонукав їхдо діяльностіпоза їхньоюшкільною наукою.
Необійшов М.Гогольувагою і жіночуосвіту, якаскладаласяз трьох головнихпредметів: французькоїмови – необхідноїдля щасливогосімейногожиття, фортепіанота хазяйськоїчастини – плетіння.Варто тількипригадатиМанілову, Чертокуцьку(«Коляска») та«презентабельнихдам міста N», так відразустає ясно, щоце було за «гарневиховання».Не кращим зашкільне булосімейне, домашнєвиховання, зякого ПавлушаЧичиков виністри заповіді:1) більш за всевислуговуйсяперед вчителямита начальниками;2) товаришуйтільки з багачами;3) перед усе бережита накопичуйкопійку. Такимчином, сутністьвиховногопроцесу полягалау тому, що душаПавлуші Чичиковата подібнихдо нього, ледвепочавши життя, вже почаламертвіти надписанням подібнихзаповідей.Отже, чи можнабільш виразно, об’ємно і влучноконцептуалізуватисистему освітимиколаївськихчасів, ніж цезроблене унаведенихуривках з творчостіМ.Гоголя. Письменникпоказав, щорепресивневиховання, якепокликаненав’язуватиучням методита ідеали дорослихлюдей, приводитьдо насилля надособистістю.Згасання творчогохарактерудитячої свідомості, що відбуваєтьсяз віком, є самерезультатомнасилля наддитячою психікою.Стверджуючи, що вихованнята навчанняє специфічнимиумовами психічногорозвитку людиниз початку їїжиття аж докінця його, М.Гоголь у своїйтворчості, шляхом запереченнята зверненнядо негативноїсторони репресивногометоду виховання, вказує на йогоненормальністьта нежиттєвість.
Такевиховання неможе не викликатизанепокоєння, адже йдетьсяпро майбутнєсуспільства.Виховання, якйого визначаєКант, – це суб’єктивналюдська діяльність– «мистецтво».Дещо близькедо терміну«мистецтво»розумів підвихованням М.Гоголь. « Япівжиття думавпро те, — пишевін у «Авторськійсповіді», — якби написатиістинно кориснукнигу для простогонароду, і зупинився, відчув, що потрібнобути дуже розумнимдля того, щобзнати, що найпершеподати народові»[77, С.280].Микола Гогольвисунув педагогічніпринципи освітита виховання, виходячи звласних переконаньстосовно філософіїморалі. Ця моральнатенденція нетільки розширилайого почуттялюбові доБатьківщини, його патріотизм, бажання бутикорисним людству, а й привеламислителя достворенняпсихологічнихтипів, що маютьвелике загальнолюдськезначення, доідеалу гуманності.У педагогічнихідеях українськогомислителяпереважаютьміркуванняпро самовдосконаленнята внутрішнюпрацю людининад собою. Самедуша, а не розум,є «осереддямлюдської сутності», вважав М.Гоголь.Тому требаорієнтуватисяне на вдосконаленнярозуму, до чогозакликаєПросвітництво, а на «просвітлення»людської душі, моральнеудосконаленняконкретноїлюдини, але неабстрактної.Покращуватижиття людинининішньої, ане майбутньої, тому що шляхидо світлогомайбутньогозаховані самев темному тазаплутаномунинішньому.В статті «Російськийпоміщик» М.Гогользакликає поміщиківнаполегливопіклуватисяпро просвітународу та підняттяйого релігійності.І в першу чергунеобхіднодонести допростого людуте, що «душалюдини дорожчеусього на світіі що насампереднеобхіднодивити за тим, щоб не погубивби хтось своєїдуші і не зрадивби її на вічнумуку» [77; с.162]. Філософнадає великогозначення практиці, вправам, щополегшуютьлюдині пошукисвого місцяв житті, віннеодноразовозастерігаєпроти марностіфізичної тадуховної: «ставшидо справи, людинастоїть на землі,і тільки наземлі і можнасіяти зерно».
Виховання, на думку М.Гоголя, повинне не лишевчити, як знайтиістину, пізнатисебе і світ, ай прищеплювати– і це чи ненайголовніше– благородніпочуття любові, дружби, вдячності, вірності. Цінними, з точки зорувиховання таосвіти, є йоготвердженняпро значенняпедагогічноїнауки, школи, вчителя, проте, що той, хтобажає навчатимудрості інших, повинен, першза все, довгонавчатись сам.В його педагогічнихпрацях («Думкипро географію»)йдеться провзаємозв’язоксуб’єктивногоі об’єктивногоу людськімсвітовідношенні, про практичнеі пізнавальнеосвоєння світулюдиною, продіалектикувідображенняй творення вдуховній діяльності, зокрема, у пізнанні, про взаємозв’язоксуб’єкта таоб’єкта упізнавальнійта духовно-практичнійдіяльності.Чільне місцепосідає уфілософськихроздумах М.Гоголяпогляд на людськусутність, якбезупиннесамооновлення, самовдосконалення.Це, зокрема, дає нам підставувважати йогопредставникомгуманістичноїтечії в сучаснійпарадигміосвіти та виховання, яка кладе вцентр освітиособистістьучня, прагнестворити умовидля виховання, саморозвитку.Мислительпрагнув переконатисучасниківу тому, «що якщов людині зародиласятяга до просвіти, щоб потім прочитатиті книги, у якихнаписаний Божийзакон людині, то необхідновиховуватидану людинуяк сина, вжитина нього усісвої сили ізнання» [77; с.164].Ця точка зоруза своїм змістомдуже близькадо позиції, наякій стоявЖ-Ж.Руссо, котрийвважав, що вчительмусить розвиватизакладені вкожній людинінахили. ПроцессамоосвітиЖ-Ж.Руссо передусе уявляв якпроцес формуванняприродноїлюдини, в йогоідеях переважаютьміркуванняпро те, що найкращимвчителем єприрода – джерелотворчості танатхнення. Алеперед усе людина– соціальнаістота. Людинатільки в суспільстві, й завдякисуспільству, стає людиною.М.Гоголь, який, на відміну відРуссо, вважав, що системавихованняповинна бутисуспільною, а не простоприродною, розвиває концепціювзаємодіїлюдини і суспільства.Це, зокрема, виявляєтьсяу його житті, котре булопідпорядкованеідеї служіннярідній Батьківщині.Все своє життявін прагнувбути активноюсилою, що створюєсуспільство.Але самовихованнязалежить нетільки відсуспільнихумов і виховання, а й від особистогосприйняттядійсності, відморальніснихцінностей, моральніснихорієнтирів, у процесісамореалізації, саморегуляціїта самоствердженняособистості.Українськиймислительзакликаючидо самовиховання, яке надає поштовхвнутрішнімсилам людини, служить їїдуховномузростанню, усвідомлюваві те, що «душевнасправа» неприведе окремовзяту людину, окрему особистістьдо моральногоудосконалення, якщо не будедля цьоговідповідногосередовища, якщо цей розвитокбуде гальмуватисьсоціальнимстановищем.Тобто, хаос улюдській душівзаємообумовлюєі хаос у навколишньомусвіті. Якщолюдина не розвиває, не вдосконалюєсвій дух, товона «вмирає».Аналізуючисистему освітита вихованняу царськійРосії, МиколаГоголь підкреслює, що саме вонабула запорукоюцього умертвіння.
Такимчином, поняттяосвіти та вихованняу філософськійантропологіїМ.Гоголя належитьдо числа тихкатегорій, завдяки якимне тільки створюєтьсяфундаментальнийзв’язок Бог-Світ-Людина, але й відбуваєтьсяпроцес самореалізаціїта самоствердженняособистості, що служить їїдуховномузростанню.Проблема національноїосвіти та виховання,її вирішенняособисто дляГоголя, булоодним із щаблів, що ведуть допошуку духовностіна шляху досамопізнання.
Отже, морально-етичнийетап у системідуховних пошуківмислителя нашляху до самопізнанняскладався зтаких основнихщаблів: а) осягненнядуховностіяк домінантиукраїнськоїідеї, що виявляєтьсячерез дослідженняетно-національногопідгрунтя; усвідомленняпричетностідо українськоїкультури шляхоманалізу особливостейреалізаціїдуховних пошуківна мовному таструктурномуелементах; через спробусамореалізаціїчерез зв’язокчасів; усвідомленнявідмінностейментальностіукраїнськогонароду відментальностіросійського; визначенняпоняття національного; осмисленнясуперечностейдуші; б) пошукудуховності, як моментуосмисленнянаціональноїосвіти, через виробленнявласних педагогічнихпринципівосвіти та виховання, урахуванняяких є необхідноюумовою на шляхудо духовності.
Підсумовуючивикладене, можемо твердити, що морально-етичнийетап розвиткусвітоглядуна шляху духовноїеволюції є тимщаблем, що підводитьМ.Гоголя доестетичногорозуміння красита визначенняїї місця як увласній душі, так і в українськійдуховностів цілому. Осмисленнязмісту естетичного, його місця всистемі Бог-людина-природато визначнавіхау формуванніфілософськоїантропологіїмислителя.
1.2.2.Еволюція осмисленнякатегоріїестетичногосягає своїмикоріннями щев дитинстваМ.Гоголя, передусімз усвідомленнякраси і величірідної природи:«який чарівний, який розкішнийлітній деньу Малоросії!»[76; т.1, С.15], чому немалосприяв театрД.Трощинського, в якому письменникотримав великийемоційнийпоштовх своїйприроднійлюбові до високого.
І.В.Карташованаголошує наблизькостіряду естетичнихідей М.Гоголя30-х років тараннього німецькогоромантикаВ.І.Ваккенродера, книжку якого«Сердечнихзвірення почуттівмонаха, любителямистецтв», перекладенуросійськоюмовою у 1826 році, знав М.Гоголь.Найпомітнішіфілософсько-естетичніконтакти зВ.І.Ваккенродеромпроявилисьв статтях М.Гоголяпершої половини30-х років, в томучислі у статтях«Арабесок»і в повісті«Портрет». Протеестетика М.Гоголявідрізняєтьсявід естетикинімецькихромантиків.У останнійморально-виховнафункція мистецтвавиступалапобічною, тодіяк у першійвона була головною.Так, у міркуванняхпро сутністьмузики якнайодухотвореннішогоіз всіх мистецтв, Гоголь у статті«Скульптура, живопис, музика»на відміну відВаккенродерата Гофманастверджує що, піднімаючилюдяне в людині, музика повиннаврятуватилюдство. «Мипрагнемо спастинашу біднудушу,… – кинулисьв музику» [76; т.6, С.27]. «Дивне, невимовнепочуття перейнялоб глядача, колиод одного дотикусмичком всеобернулосяволею чи неволею в єдністьі перейшло дозгоди» [75; т.1, С.72].Мислительвважав, що красамузики самев тому, що вонаведе до гармонії, об’єднує необ’єднане, саме вона є«приналежністюнового світу»[76; т.6, С.27], саме вона– «могутнішамузика… в нашюний та старийвік» повинна«стати хранителем, спасителем», як «скульптураобернула весьдавній світв фіміам красі, естетичнепочуття красизлило його водну гармоніюта утрималовід грубихнасолод» [76; т.6, С.27]. Переймаючисьвічним питаннямкраси як естетичноїкатегорії, мислительвибудовуєвласне розуміннякраси – якморально-етичної, з утвердженнямякої пов’язанийвласний духовнийпошук. Прагненнядо гармонійностікраси та реальногожиття обумовленойого ментальністю.М.Гоголь посуті вказуєна єдністьтрьох природнихмов– вербальної, образної тамузичної, задопомогою якихздійснюєтьсяспілкування, а отже самопородженнялюдей.
Загальновідомо, що тяжінняукраїнськогоетносу до гармоніїформувалосяв атмосферікульту краси.Поряд із гармонієюкраса для«українськоїлюдини» – найвищацінність. Є.Маланюк, характеризуючидуховний світукраїнця, вказувавна особливе«місце красив нашій духовності».[173, С.94]. Стосовнож Росії чіткоі однозначновисловивсяМ.Бердяєв: «Росіяне любить краси, боїться красияк розкіш, нехоче ніякогонадлишку» [23, С.14]. Можливо, цей тому, що красав російськійсвідомостівиступає часомне як еллінськагармонія, а яксила – «Сила– це одна красав світі» (В.Розанов).М.Гоголь, якийтонко відчувавкрасу, помічаєту рису, якоюукраїнськапсихіка відрізняєтьсявід російської.«Російськасумна музиказабуває життя, як слушно зауваживМ.Максимович, вона намагаєтьсявідійти однього і заглушитищоденні потребий турботи, алев українськихпіснях воназлилась з життям, голос її такийживий, що здаєтьсяне гучить, апромовляє, промовляєсловами, мовитьмову, і кожнеслово цієїблискучої мовипроймає душу»[75, т.8, С.276]. Саме томумитець такцінить мистецтво, де виявляєтьсясердечне почуття– поезія і пісня, музика і танець, тобто те, що єлірикою душі.За його власнимвисловом: «Поезіялірична – «вищамова людська», що постає тількивід глибокозворушеногостану душевного,«в момент, колиглибоко зворушенадуша і гармонійноналадненічуття». Ліризм…річ занадтоважлива, бозадля неї працюєувесь світ івідбуваютьсяусі події» [74; т.2, С.411].
ЕстетикаМ.Гоголя побудованана першорядностіемоційногоначала; емоційнийелемент є неодмінноюстороною прекрасноїдуші, яка втермінології– «жива душа».«Людська душа– це скарб, проякий нам требадбати якнайбільше»[74; т.2, С.518],… «вінцемусякої естетичноїнасолоди тежзалишився дарчаруватисякрасою людськоїдуші, усюди, деб я не зустрічавїї» [75; т.10, С.45]. «Вищанасолода –милуватисякрасою душі, що є окрасоюі перлиноюбожих творінь»[74; т.4, С.70]. Живу прекраснудушу і працюмитець ставитьза мету власноїкультурологічноїпраці, цей властивиййому персоналізм, що веде до розбудовиособи вглиб, подібний доідеалу ГригоріяСковороди:«Правила йогомали на метілюбов до правдиі доброчиння, а метою – красуі досконалістьдуху» [314, С.104].
Такимчином, гоголівськийінтерес до душілюдської, напідвалинахякого формуєтьсяйого вчення«про внутрішнюкрасу людини»,є складовоюсамобутньоїукраїнськоїфілософії, щоглибоко укоріненаяк у культурно-історичнихособливостяхрозвитку філософськоїдумки в Україні, так і в характернихрисах українськоїментальності(екзистенціональність, кордоцентризм, антеїзм). Урозмірковуванняхмислителя краса– це перш завсе «красадуші», з утвердженнямякої пов’язаниййого життєвийідеал. У своїйкнизі «Нарисиз історії філософіїна Україні»до розділу«Микола Гоголь»Д.Чижевськийдодав підзаголовок«На шляху довічної краси»; автор доводить, що у розумінніМиколи Гоголявічна краса– це Бог, «шляхі дорога доіншого світу, без якого всвіті ідейможна ще більшезаплутатись, ніж в прозаїчномусвіті щоденнихсправ. Чим далі, тим яснішебачу, що в теперішнійчас… ані нагодину, ані нахвилину неповинні миодлучатися од Того, Хтоодин ясний, яксвітло» [74; т.4, С.235]. І далі: «СлужбаТому, Кому усемає служитина землі, йдетуди ж угорудо ВерховноїВічної Краси»[75; т.9, С.226]. За словамиД.Чижевського, останнім бажаннямМ.Гоголя булобажання «…проспіватиГімн КрасіНебесній!» [74; т.4, С.422]. Людина іБог – основніфігури філософськоїантропологіїМ.Гоголя, незважаючи нате, що простій, пересічнійлюдині вінприділяє значнобільше уваги.Можна стверджувати, що поєднаннякраси Верховноїз красою душіокремішноїлюдини булоне тільки одниміз аспектівфілософськоїантропологіїМ.Гоголя, алей тим шляхомдо самопізнання, який вплинувна формуваннярелігійногосвітоглядумислителя (тут– і шлях доукраїнськоїнаціональноїідеї).
1.2.3.Релігійнийшляхдо самопізнаннямає надзвичайнезначення, виявляєбагато суперечностейу світоглядімислителя, органічноспівпадає зпроцесом становленнярелігійногосвітоглядуйого співвітчизників.
Творчопереосмислюючиобрази народноїміфології таволодіючинеабиякимизнаннями угалузі історіїУкраїни, їїфольклору, етнографії, художник вводитьу свої твориісторико-етнографічніреалії, яківиявляють умовита аспекти, щовплинули наформуванняукраїнськогонароду. Самеу язичницькомусвітосприйманнінаших далекихпредків слідшукати основудля подальшогозакріпленняу психіці народутакої світоглядноїустановки, як«антеїзм»,«екзистенціальність»,«кордоцентричність»[33, С.204].
Ю.Луцький, посилаючисьна Г.Данилевського, що підкреслювавзакоханістьМ.Гоголя у ріднуукраїнськуприроду, приводитьтакий опискраєвидівнавколо Василівки:«Ось вони, місця, де пройшловеселе дитинствоГоголя! Широкагалява надкосогором, праворуч хатихутора, чистенькі, пофарбованібілим і червоним, у затінку чарівнихсадків; ліворучлевада, щосьначе розлогийгород, серединайого, що ближчедо хутора, обсадженалипами та вербами.Перед цієюогорожею мурованацерков з зеленимдахом. Огорожацеркви з цегли, покритою жовтоюі білою фарбою.Церква стоїтьміж левадоюта хутором…[172, С.114]. Якщо виділенийвислів розумітине буквально, а символічно, то стає зрозумілоюдумка про українськедвосвіття: дляукраїнців віра, Бог є чимосьщо поєднує всобі язичницькеначало (левада)та сучаснеписьменниковіхристиянство(хутір), в якомуна перший поглядвсе доладно, але чомусьбракує саметого духовногопотенціалу, що несе в собідохристиянськаведична культура, що сягає своїмкорінням ажкняжої доби.Сучасний поміщицькийпобут у Василівці, що нагадувавсвіт АфанасіяІвановича іПульхеріїІванівни, відрізнявсяобрядовою, патріархальноюрелігійністю. Дитиною МиколуГоголя водилидо церкви, возилипо богомілляху Диканьку, вБулищі, у Лубни, змушувалипоститися іслухати читанняЧетьї Мінеї. Згодом вінрізко засудиврелігійневиховання, отримане ниму дитинстві:«На жаль, батькирідко буваютьгарними вихователямидітей своїх… На все я дививсябезстраснимиочима, я ходивдо церкви тому, що мені наказували, або носилимене; але стоячив ній, я нічогоне бачив, окрімриз, попа і бридкогоревіння дячків.Я хрестивсятому, що бачив, як усі хрестяться»[74;, т.1, С.260]. Ця двоїстість, суперечливістьгоголівськоїприроди, колина первиннеязичницькеначало, насильницькимшляхом ляглохристиянство, формує її цілісністьяк таку. Цейскладний синтезуючийпроцес вплинувна формуванняособливостеййого релігійногосвітогляду, обумовив шляхсходження доБога.
Патріархальнарелігійністьйого дитинствабула для ньогочужою і, навіть, ворожою. Віраприйшла донього не відлюбові, бо вінне належав дотієї категоріїлюдей, що народжуютьсяз любов’ю доБога в душі.Його релігійнасвідомістьзростала настрахах, живозмальованоїматір’ю суровоїкари. Згодому листі до матері(2 Жовтня 1833 р.) вінзгадував: «Одногоразу, – я чітко, як тепер, пам’ятаютой випадок,– я просив васрозповістимені про страшнийсуд, і ви мені, дитині, такгарно, так зрозуміло, так розчуленорозповіли проті блага, якічекають людейза добродійнежиття, і такяскраво, такстрашно змалюваливічні мукигрішників, щоце потряслоі розбудилов мені всючуттєвість, це заронилой виробилозгодом у менінайвищі думки»[74, т.1, С.260]. Такимчином, картинаСтрашного Судустала підгрунтямформуванняв свідомостіГоголя боязньособистихжахів, марев, суму. З незвичайноюсилою він описуєсвій містичнийдосвід дитячихроків у «Старосвітськихпоміщиках»:«Вам, без сумніву, коли-небудьтраплялосяпочути голос, що звав вас наймення, якийпрості людипояснюють тим, що душа засумувалаза людиною ікличе її, і післятого неодмінноприходитьсмерть. Признаюсь, мені завждистрашний бувтой таємнийпоклик. Я пам'ятаю, що в дитинствія його чув: інодіраптом позадмене хтосьвиразно вимовлявмоє ім'я. День, звичайно, в цейчас був дужеясний і сонячний, жоден листоку саду на деревіне ворушився; тиша була мертва; навіть коникипереставалиу цей час цвірчати; в саду ні душі.Так, признаюсь, якби ніч, найшаленішаі найбуремніша, з усім пекломстихій, засталамене самогов густому лісі, я не так би злякавсяїї, як цієї жахливоїтиші середбезхмарногодня» [72; т.1, С.294]. Цітяжкі спогадивказують напервинністьу душі Гоголяпереживанькосмічногожаху та стихійногостраху смерті; на цій язичницькійоснові християнствосприймаєтьсяним як релігіягріха і кари.
Страхсмерті перетворюєтьсяна страх бутипохованимзаживо, на страхперед «мертвимжиттям». Містичнаінтуїція, якасупроводжуєйого все життя, відчуття силизла спонукаєйого до спробибудувати релігійнесвітобачення, особливістьякого в тім, щошлях до Христалежить черезвикриття Антихриста, що в уяві митцявиступав як:«чудна живість, якою б освітилосьобличчя мерця, що встав з могили…дивиться, минаючивсе навколо, прямо на нього, дивиться простойому всередину...»[72; т.2, С.76]. ІнтуїтивноГоголь відчуваєвсю велич істрах могутньогоантихриста, що втілюєтьсяв людей, проникаєв їх душі. Мистецькимзасобом, череззображеннястану художникаЧарткова вінпередає своївласні враженнявід того голосу, що почув ще вдитинстві: «…у нього похололона серці,… холоднийпіт облив йоговсього; серцейого билосятак сильно, яктільки моглобитися; грудибули стиснені, немов хотіловилетіти з нихостаннє дихання»[72; т.2, С.77]. Почуттястихійногостраху, якемислительпережив ще вдитинстві, згодом переростаєв постійне, осмислене, лякаюче почуттястраху передвладою антихриста, яке глибокоукорінюєтьсяв його душі, стає елементомбуття. Страхяк глибоковнутрішнє іраціональнепочуття впливаєна формуваннярелігійногосвітоглядумислителя, відіграє суттєвуроль у духовнійеволюції. Нацьому підгрунті, як вже зазначалосьраніше, християнствосприймаєтьсяним як релігіягріха і кари,і взагалі неварта уваги.У статті «Поглядна складанняМалоросії»стосовнохристиянськоївіри він писав:«релігія незрослася тісноз законами, ізжиттям. Ченці, настоятелі, навіть митрополитибули схимники, що віддалилисяу свої келіїі закрили очідля світу; молилисяза всіх, але незнали, як схопитиза допомогоюсвоєї сильноїзброї, віри, владу над народомі запалити цієювірою полум'яі ревнощі доентузіазму, котрий одинладен з'єднатимолодші народиі настроїтиїх до великого.Тут була зробленапротилежністьЗаходу, десамодержавнийпапа, начебтоневидимоюпавутиною, обплутав усюЄвропу своєюрелігійноювладою, де йогомогутнє словоприпиняло лайкуабо запалювалоїї, де погрозастрашногопрокляттяприборкувалапристрастіі напівдикінароди. Тутмонастирі булизахистом длятих людей, щопокірливістюі незлобністюбули виняткоміз загальногохарактеру історіччя» [76; т.6, С.58].
Можливо, саме тим, що вкатолицькійрелігії М.Гогольбачив ту діючусилу, спроможнуоб’єднатинароди до єдиноїцілісності, а в християнськійвірі свогонароду відмічавцілий шерегелементівведичної культури, що сприялироз’єднанню, були обумовленійого «католицькісимпатії», яківходять в йоготворчість тажиття з образом«чарівного»католицькогохраму обложеногоДубно, на початкушостої глави«Тараса Бульби», куди потрапляєАндрій [51].
Невипадково, одним із головнихв ідейно-художньомузадумі «ТарасаБульби» є питанняпро протистояннякатолицизмуі православ'я, Росії і Заходуі, зокрема, питанняпро унію, щомала важливезначення дляпершої редакціїповісті. «Часцей, – читаємоГоголь у повісті,– стосувавсяXVI сторіччя, колище тільки-нопочиналанароджуватисядумка про унію»(перша редакція)- «… коли починалисярозігруватисясутичкиі битви на Україніза унію» (другаредакція). Длятвору, присвяченогоісторії польско-козацкихвійн, питанняпро унію найтіснішимчином стикаєтьсяще й з питаннямслов'янським, що, за спостереженнямдослідників, мало для Гоголяне тільки історичний, але й актуальнийзміст. Цікаво, що саме під часпольськогоповстання(1830-1831) Гоголь переставуживати другу,«польську»частину свогопрізвища — Яновский.
Упершій половині1830-х, років М.Гогольу статті «Поглядна складанняМалоросії», осмислювавпитання провзаємовідносиниРусі з Литвою, конфлікт міжПольщею й Україноюне зводить довійськовихподій, а розкриваєйого в аспектірозходженьі сутичок двохкультурно-побутовихукладів — двох морально-естетичнихнорм, втілениху двох сповіданняххристиянськогокульту: православногоі католицького.Мислительвиявляє розуміннятого, що територіальна(горизонтальна)унікальністьУкраїни (черезїї територіюпройшла культурно-етнічна, а також державно-політичнамежа між індоєвропейськимі тюркськимсвітом, міжСходом і Заходом)обумовиларозвиток ізміст українськогоменталітетуі метафоричновідображенау пам’яткахукраїнськоїкультури («Словоо полку Ігоревім», зокрема), тодіяк боротьбасвітла і тьми, божественногоі диявольського, сатанинського, співставленнясвіту по вертикаліу єдиний універсальнийобраз формуєосновні архетипиукраїнськогоменталітету, подвійногоу своїй основі); чоловіче, духовносильне началоасоціюєтьсяз небесною, божественноюсферою, а втіленнямжіночого, пасивного, земного, гріховного, смертного, і, водночас, божественного, народжуючого– є культ Землі, природи. Дотого ж, в Україні, яка впродовждовгих роківзазнавалавпливу польськоїшляхти та литовськогокнязівства, зазнавала ікатолицькоготиску, формуєтьсяформа релігійності,істотно відміннавід російської, що вплинулона формуваннятипів характерівросійськоїта українськоїлюдини.
Дійшовшивисновку, щокожна формарелігійностімає свій національнийхарактер, переймаєтьсядумкою пропервинну слов’янськуєдність. Ще в«Страшнійпомсті», такожприсвяченійепосі польсько-козацькихвійн, М.Гогольпоряд з проблемоюпротистояннякатолицизмута православ’япіднімав ужепитання проєдність слов’янськихземель [317]. В «ТарасіБульбі» цепитання є однимз найважливішихскладовихполітичнихпоглядів письменника(католицькаПольща зображаєтьсяяк країна, спокушенаЗаходом, щосвою чергузваблює Малоросію– образ панночки, як фатальнаспокуса, перед якою незміг встоятиАндрій), що природнімчином відбилисьна розвиткурелігійногосвітобачення.Зогляду на це, можна не безпідстав припустити, що саме думкапро духовневідродженнянації при прагненнідо слов'янськоїєдності, послужилаМ.Гоголевіосновою висловленоїнаприкінці1837 року в листідо матері заяви, що «релігіянаша… і католицькацілком одней те саме». Утакому випадкуми можемо погодитисяз твердженнямК.Мочульського, що католицькіцеркви і богослужінняполонили йогонасампередестетичним. Він молитьсяв католицькихцерквах, томущо вони прекрасні, тому що в нихцарює прохолоднийпівморок і, нарешті, томущо він майжене розрізняєкатолицтвавід православ'я [202, С.23]. Чому ж тоді, відчуваючисебе чужим ів Петербурзі,і в Україні, шукаючи вжене уявної «Росії»і не реальної«Малоросії», а «батьківщинидуші», звертаєтьсясам до Риму? Так, у листі доВ.А.Жуковського(1837 р.) він пише:«Якби ви знали, з якою радістюя покинув Швейцаріюі полетів у моюдушеньку, у моюкрасуню Італію. Вона моя! Ніхтоу світі її невідніме в мене! Я народивсятут. – Росія, Петербург, сніги, підлотники, департамент, кафедра, театр– все це снилося. Я прокинувсязнову на батьківщині… Я радий, душамоя світла»[219; т.1, С.162]. Здається, митець бачиву Римі вітчизнудуші своєї, дедуша його жилаперед тим яквін народивсяна світ.
Італійськійперіод у духовнихпошуках мислителямав надзвичайнезначення. В цейперіод вінз’ясував проблемивіросповіднихвідмінностейкатолицизмуі православ’я, намітив шляхсходження доХриста, визначивпотребу душевну– царству гріха, його жахупротиставитисвіт інший –«все, що меніпотрібно було, я забрав і заклаву собі в глибинудуші моєї… якмандрівник…очікує тількипід'їзду карети, що понесе йогов далекий, вірнийбажаний шлях, так і я, перетерпівшивизначенийчас своїх іспитів, приготувавшисьвнутрішнімвід світу життям, спокійно, некваплячисьпо шляху, написанімзвисока, готовиййти, загартованийдумкою і духом»[48, С.342].
Відображеннядуховного життяГоголя цієїдоби можназнайти в другійредакції повісті«Портрет». Художник, щостворив портретлихваря, вирішуєпіти від світуі стає ченцем.Очистившисясподвижницькимжиттям відлюдника(самітника:«отшельника»), він повертаєтьсядо творчостіі пише картину, що вражає глядачівсвятістю зображеного. Наприкінціповісті чернець-художникнаставляє сина:«Бережи чистотудуші своєї. Хтоносить у собіталант, тойчистий од усіхповинен бутидушею. Іншомупроститьсябагато що, айому не проститься»[76; т.3, С.133]. І в іншомумісці: «Ти маєшталант; талантє найдорогоціннішийдар Бога – незанапасти його.Досліджуй, вивчай все,…але в усьомувмій знаходитивнутрішню мисльі найбільшепильнуй збагнутивисоку тайнутворіння» [76; т.3, С.132]. С.Шевирьов, прочитавшипереробленийГоголем «Портрет», писав йому вберезні 1843 року:«Ти в ньому такрозкрив зв'язокмистецтва зрелігією, якще ніде вонане була розкрита»[219; т.2, С.299]. Цей періоду духовномупошуку означенийокремими категоріямиу його творчостіта листах: «порухсердешний»,«розворушенадуша», «іскраміцності душевної»,«душевна хвилина»,«глибина чуття»,«душевна світлістьв обличчі»,«духовнаі душевна радість»,«душевні струни»,«мистецтвоіз душевнихглибин», – яківідбиваютьпевні пунктиу зміні світогляду: картини СтрашногоСуду мало-помалузмінюютьсяна безпосереднєспілкуванняз Богом, черезвикриття Антихристадо істинногорозумінняХриста, а черезнього – досамопізнаннята усвідомленнясправжньогопафосу релігії, що за Гоголем, полягає в любовідо Бога.
Немапотреби пояснюватипереміщенняу центр увагиМ.Гоголя помислівпро Бога, «раптовогозвернення дорелігії». Різкогоперелому поглядівне було – булаеволюція, алетільки з першоїполовини 40-хроків ми можемоговорити прорелігійнийперіод життя[163, С.100], коли почаласясерйозна внутрішняперебудова, пов’язана зісходженнямсвітоглядуна нову сходинку.З’явилисьблизькі доекстазу переживання, захопленебачення світу, повного божоїблагодаті, відчуття, щосам Бог керуєйого життям.Мислительзаглиблюєтьсяна початку 40-хроків у релігіюне тільки запотребою увіруванні, алей у пізнавальнихцілях – і якхудожник, і якмораліст. Передтим, як продовжуватиписьменницькупрацю, він ставитьзадачу глибшеосягнути людськуприроду – приймаєтьсяза вивченнякниг духовногозмісту, відокремлюючисвятоотчеськулітературу.Його листи 40-хроків наповненіпроханнямиприслати книгипо богослов’ю,історії Церкви, руських древностях.Друзі та знайомішлють йомутворення святихотців, що видавалисяМосковськоюДуховною академією, твори ТихонаЗадонського, ДимитріяРостовського,єпіскопа Іннокентія, номери журналу«Христианскоечтение». ПрисланеН.М.Язиковим«Добротолюбіє»(збірка аскетичнихписань) сталодля Гоголяоднією із самихнасущних книг. Не обходитьвін і Західнебогослов'я, читаючи Боссюе, Фому Аквінського, приписувануФомі Кемпійськомукнигу «УподоблюючисьІсусу Христу»[77, С.6 7]. М.Гогольу «Авторськійсповіді», що«справедливішеварто було бназвати вірнимдзеркаломлюдини» [76; т.6, С.435], писав процю епоху свогожиття: «із цьогочасу людинаі душа людинизробилися, більше ніжколи-небудь, предметомспостережень. «Я полишив надеякий чассучасне; я звернувувагу на пізнаннятих вічнихзаконів, якимирухаєтьсялюдина і людствовзагалі. Книгизаконодавців, душевидціві спостерігачівза природоюлюдини сталимоїм читанням. Все, де тількивиражалосяпізнання людейі душі людини, від сповідісвітської людини до сповідіанахорета іпустельника, мене цікавило,і на цій дорозі, не відчуваючи, сам не відаючи, як я прийшовдо Христа, побачивши, що в ньому ключдо душі людини,і що ще ніхтоз душезнателівне сходив нату висоту пізнаннядушевного, наякій стояв він»[76; т.6, С.446].
Поліфонічназа своєю природоюсферадуховного, яку видатнийБ.Паскаль назвав«логікою людськогосерця», стаєосновним об’єктомпізнання вМ.Гоголя. Захопленийсправою своєїдуші, він вважає, що люди повинністати не простоособисто іншими, а духовноіншими. І цевихованнядуховно іншоготипу повинневідбуватисяшляхом безпосередньогоспілкуваннялюдини з Богом, шляхом, так бимовити, надлюдським; та все ж такице є вихованняі удосконаленнялюдини, зверненнядо неї самої, до її внутрішніхсил, до почуттявідповідальності.М.Гоголь усвідомлювавосновну філософемурелігії, засновануне на страхові, а на любові таблагоговінні.«Царство Божевсередині васє». Для релігійногосвітоглядунемає нічогокоштовнішогоі важливішого, ніж особистесамовдосконаленнялюдини. Вонавідчуває, щой сама, та й нетільки вонаодна, потребуєвизнання самоцінностіістини, смиренняперед істиною, яка міститьв собі любов.М.Гоголь писав:«Один Христосприніс і сповістивнам таємницю, що в любові добратів отримуєлюбов до Бога…Ідіть же у світі здобудьтеперед усімлюбов до братів.Але як полюбитибратів? Як полюбитилюдей? Душахоче любитиодне прекрасне, а бідні людитакі недосконалі,і в них так малопрекрасного! Як же зробитице? Подякуйтебогові насампередза те, що вінросіянин… Дляросіянина тепервідкриваєтьсяцей шлях, і цейшлях є самаРосія. Якщотільки полюбитьросіянин Росію, полюбить і все, що є в Росії…Без хвороб істраждань, яків такій кількостінакопичилисявсередині її,і в яких винніми сами, не відчувби ніхто із насспівчуття. Аспівчуття євже початоклюбові» [76; т.6, С.292]. В цих словахпроглядаєтьсяі задум М.Гоголя,і результатйого шукань, джерело змістуі падіння. Росія, в уяві митця, не абстракція, а конкретнілюди з їхнімирадощами інещастями, чеснотами івадами. Тількицих реальнихлюдей можналюбити або нелюбити. ЛюбитиРосію – значитьлюбити людей.М.Гоголь започаткувавнову сторінкув історії вітчизняноїфілософськоїі суспільноїдумки, першимсказавши: любовдо абстрактногонароду – зовсімне любов, а пустіслова, бо бувпереконаний, що історичнамісія Росії– через страждання, які випали наїї долю, дійтидо співчуття, а потім і досправжньоїволі. Істина, яку хотів відкритисвітові мислитель, мала дати людямщастя зразуі безпосередньо.Для цього коженповинен виконувати свою справу, бо зло не відсуспільноголаду, а від хаосужиття. Законирозумні: і всебуло б добре, якби добримибули б їх виконавці.І поміщик мігби бути батькомрідним длякріпаків, якбибув турботливоюлюдиною, і жандармбув би охоронцемспокою і порядку,і священик дбавби про людськідуші. У пошукахвідповіді нанайпотаємнішепитання проте, як можналюбити всіхлюдей, мислительзнову звертаєтьсядо особливоїлюдини. «Колицей один, визнанийусіма за найбільшулюдину з усіх, що досі були, навіть і тими, які не визнаютьу ньому йогобожественності, тоді слід повіритийому на слово, навіть і в томувипадку, колиб він був простолюдиною». Гоголюбайдуже, чи бувХристос Богом, чи людиною! БожевільністьХриста в тому, що він любивкожного «простотак» і, показавшивсім, що це можливо, тим самим змусив«повірити йомуна слово»! Релігіяє не що інше, як любов долюдини, вірав людину.
Такимчином, упізнавально-психологічномувідношеннігоголівськарелігійністьмала неабиякезначення. АскетизмМ.Гоголя – недля взаємногоспасіння, а дляслужіння. Вінне бажає індивідуальногоспасіння душі; сумуючиза споглядальнимжиттям ченця, він ні на митьне спокушаєтьсядумкою провтечу від світу.Рятуватисяможна тільки«усім миром», зі всіма братами.Передчуваючиблизьку смерть, Гоголь пишев «Заповіті»:«Співвітчизники, я вас любив, любив тою любов‘ю, яку не показують, яку мені давБог, за яку дякуюЙому, як за найвищублагодійність»[76, т.6, С.208].
Аледля того, щобпідкреслитипрактичний, земний характерсвого вченнявін схильнийнавіть заперечуватисвою містичнуобдарованість, стверджуючи, що його «зустрічз Христом»відбулася нашляхах дослідженнялюдської душі.Наявність жевласної вірив загальноприйнятомурозумінні вінне раз заперечував.
Самовдосконалення, внутрішня працянад собою ібули справжньоюрелігією М.Гоголя.«Зверненнядо самого себе, навіть якщойого проголошуєязичник, вінзгоден прирівнюватидо справжньоїмолитви». У«Вибранихмісцях з листуванняз друзями»(глава «ПроОдіссея, перекладеногоЖуковським»), міркуючи проте, як сприймутьу перекладіГомера простіросійські люди, автор стверджує, що народ «вибере»з «Одіссеї» те, що йому належитьвибрати, що нів якому разіне треба сумувати, оскільки несумував і Одіссей, який в кожнутяжку хвилинузвертався досвого милогосерця, не підозрюючи, що таким внутрішнімзверненнямдо самого себевін уже творивту внутрішнюмолитву Богові, яку в лихі хвилиниучиняє всякалюдина, навітьта, що немаєніякого поняттяпро Бога. Взагаліписьменникміг би поступитисябагатьма формальнимимоментами врелігійнійсфері задлятих чи іншихполітичнихнаслідків усправі вихованнялюдської душі.Таким чином, звертаючисьдо складної, суперечливоїлюдської природи, проявляючипри цьому особливийінтерес довнутрішньогосвіту особи,її духовнихпотреб, М.Гогольвиокремлюєвласний духовнийшлях як шляхсамовдосконалення.Потрібно пізнатисамого себе, свої помилки, вади. Зробитице слід не длятого, щоб нищитиі руйнувати, а щоб творитидобро. Творитидобро здатнатільки духовнопробудженадуша, яка маєв собі духовніпотенції, намір, ціль і спрямування.
Так, проблема людини,її буття у світі, питання проте, як людинапов‘язана зБогом стаєцентральноюв творчостіписьменника,і найбільшповне своєвираження воназнайшла у «Вибранихмісцях з листуванняз друзями», вяких, як у фокусі, зібрані йсконцентрованівсі проблемийого письменницькоїта особистоїбіографії.Авторськийзадум обіймаєнизку морально-духовнихпитань, передусімговорить пронеобхідністьвнутрішньоїперебудовикожного, зазначає, що справжнядуховністьу самовдосконаленні.А тому внутрішняпраця над собою– ось дійснарелігія, якагрунтуєтьсяна принципахсвободи духулюдини. Духовність– це поєднаннярозуму і почуттів.Це цілісналюдина (П. Юркевич).Але втриматисьна високостяхдуху людиніважко, особливотоді, коли воназалишаєтьсяна самоті, ібіологічніпристрастіберуть верх.Розмірковуючинад цим, М.Гогольписав: «Ні, буваютьчаси, коли неможна направитисуспільствоабо навіть усепокоління допрекрасного, поки не покажешусю глибинуйого дійсноїмерзотності, бувають часи, що навіть неварто говоритипро високе іпрекрасне, непоказавши тутже ясно, як день, дорогу і шляхдо нього длявсякого». [75; т.8, с. 298]. Маємо сподівання, що саме звідси– зверненнядо релігії, уповання наїї ідеали, звідсиідея про необхідністьоновленнясвіту, людськоїдуші. Вдосконаленнялюдини М.Гогольрозумів якдуховне воскресіннялюдини живої, як її моральнесамовдосконалення.Саме про цювнутрішнюсвободу, щоскладаєтьсяз духовногобагатства ічистоти людини,істинностіїї віри у Бога, здатності їївіри у Бога, здатностіпідтвердитицю віру вчинками, внести заповідіХриста у життя, забувають, надумку мислителя, його сучасники.
Наполягаючина самовдосконаленнілюдей череззаглибленнядо своєї душі, М.Гоголь розпочинаєсерйозну внутрішнюперебудову, пов‘язану зпіднесеннямсвітоглядуна нову сходинку.У «Вибранихмісцях» вінписав: «Меніздається, щоякщо хто-небудьтільки помислитьпро те, щоб зробитисякращим, то вінвже неодміннопотім зустрінетьсяз Христом, побачившиясно, як день, що без Христанеможливозробитисякращим» [75, т.13, с.309]. Пафос релігіївін бачив влюбові до Бога.«Без любовідо Бога нікомуне спастися… Та й як полюбититого, якогоніхто не бачив? Один Христосприніс нам іповідав таємницю, що в любові добратів одержуємолюбов до Бога. Варто тількиполюбити їхтак, як наказавХристос, і самасобою ввійдеу результатілюбов до богасамого. Ідітьже у світ і одержуйтеспершу любовдо братів» [75, т.8, с.229-300]. Такимчином, М.Гогользакликає кожногопоселити любову своєму серці,і тоді зникнутьсамі по собісуспільніхвороби, бокорінь зла, які добра, полягаєв людині. Зломє людина черстваі мертва, якійбракує глибокогочуття, що живезверхнім життям, несвідомаглибин і таємницьсвоєї душі. Якмислитель іфілософ, М.Гогольвиступає зпроповіддютерпимості, необхідностівнутрішньоїроботи надсобою. Думкиписьменникавиходять замежі свогочасу, вони нерідкомають загальнолюдськийхарактер іможуть бутизастосованідо різних часіві ситуацій.Саме це й дратувалоцерковнихієрархів, якігоголівське«листування»сприйнялидосить стримано.«Його релігійніпоняття, – зауважувавєпископ ІгнатійБрянчанінов,– не визначені, рухаються внапрямі сердечногонатхненнянеясного, невизнаного, душевного, ане духовного»[35, С.262]. Глибокерозумінняприроди душіприкметнетворам М.Гоголя:«Про ті душевніуподобанняі хиби наші, щовиробляютьу нас зніяковілістьі заважаютьнам перебуватив спокійномустані» [77, С.4]. Цільтвору — датиконкретніпрактичніпоради дляподолання всобі деякихнегативнихдуховних патологічнихстанів. Судячиз тексту, запропонованіавтором порадине були плодомчистого умогляду, а спиралисяна особистийдосвід, припускалинеобхідністьсамопізнання, відвертостііз самим собою, а також можливість«виходу ізсебе», поглядна себе з боку, що знижуєегоцентризм, веде до щирогорозуміння себей інших.
Отже, релігійнийетап на шляхудо самопізнаннябув тим останнімщаблем у духовнихпошуках мислителя, що ведуть досамоутвердженняйого як «діяльноїцілісності».
Всевищесказанедає підставистверджувати, що духовнішукання МиколиГоголя на шляхудо самопізнанняє синтезомморально-етичного, естетичногота релігійногоетапів, якінеможливовиділити згідноз хронологічноюсистемою, вонискладаютьцілісністьжиття мислителявід народженняаж до самоїсмерті, в якихвиявляєтьсяістинне «Я»М.Гоголя – людинипроникливої, самокритичної, що перебуваєна шляху духовногоудосконалення.В світлі духовнихшукань МиколиГоголя стаєзрозумілимне тільки зв’язокйого філософськоготипу світовідчуттяз типом йогодушевної ідуховної структури(саме в силуцієї нерозривногозв’язку стильйого мисленняй був екзистенційним), що знаходитьпрояв у дослідженніГоголем людськоїдуші, людськоїсутності, йогопереконаностів тім, що світявищ, емпіричнийсвіт, що йогооточує не єсвітом дійсним.Це виявляєтьсяв гоголівськомувченні пролюдину, де заідеал виступаєтип людини-творця, духовної людини, що постійноперебуває устані духовногорозвитку, пошукуістинного «Я».Під час якоголюдина уважнішевдивляєтьсяв самого себе, у свої дзеркала, якими є люди, що зустрічаютьсяна її життєвомушляху.
1.4 Цінності таідеали в літературнійта життєвійтворчостіГоголя
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Роблячиспробу відтвореннясинтетичногохарактерусвітоглядумислителя упопередніхпараграфах, могли переконатися, що М.Гоголь вісторії українськоїфілософськоїдумки постатьнеоднозначна, що прагне досамовдосконалення, підтримує іспонукає творчеставлення дорозвитку власноїіндивідуальності.Відтворенняцільного образуособистостімислителя ійого концепціїлюдини неможливебез врахуванняйого цінностейта ідеалів влітературнійта життєвійтворчості, такяк його потягдо самостійногопошуку істини,ідеалу, базуєтьсяна духовнихпринципах іцінностяхприйдешнього.З цього поглядудоречним видаєтьсязробити аналізвзаємозв’язкутворчостіписьменниказ українськимвертепом, українськоюбароковоюпроповіддю, міфологією.творчістюГ.С.Сковородиі з українськимромантизмом, тобто дослідититворчість іособистістьМиколи Гоголяв контекстіукраїнськоїдуховності, виявити у цьомузв’язок особливостійого філософськогоі художньогомислення. Це, окрім іншого, важливо длярозв’язаннятривалої суперечкипро те, до якоїкультури належитьтворчістьМ.Гоголя – російськоїчи української, цінності таідеали якоїкультури обстоювавГоголь. У зазначенійсуперечці рядукраїнських, російських, американськихта інших вченихобгрунтовуютьдумку про українствоГоголя.
ПрисутністьМ.Гоголя  –«українцяетнічного ідуховного»(Ю.Покальчук) –в українськійкультурі безперечна.Ю.Покальчуктрактує повість«Тарас Бульба»як «видатнийтвір українськоїлітератури, писаний російськоюмовою». І далі:«ВеликогописьменникаМиколу Гоголястворили йогокомплекси –суспільні, сексуальні, але насампереднаціональні».«Картина світу»у творах митцяскладна засвоєю структурою, але в ній завждивідчутнийвідсвіт українськості, скрізь проглядають«очі» і «серце» –сприйняттята інтерпретаціясвіту – «українськоїлюдини» [228, С.82].ТворчістьМ.Гоголя –російськомовнагілка українськоїкультури [15, С.82.].Тож правомірновважається, що російськомовнахудожня творчістьвеликого українськогописьменникаубезпечнилайому роль реформатораросійськоїлітератури.
Можнапогодитисяз думкою проте, що існуваннячастини національноїлітературив іншомовномувияві радшеправило, ніжвиняток у світовійкультурі, ітому не вартонадто комплексуватичерез частковуросійськомовністьнашої літературина певних етапах[213].Тож, аналізуючитворчістьМ.Гоголя, требавраховуватите, що основнийфактор – немова, а національнаприналежність.Іншими словами, має враховуватисьментальнийчинник, а вінчітко заявленийяк українськийу мисленніМ.Гоголя. Такожзауважимо, щоМ.Гоголь неналежав до тогокола, в якомувиховувалисьписьменникипочатку століття.Він не мав нічогоспільного зтрадицією“Дружескогообщества”, розвиток якоїспостерігавсяу В.Жуковськогоі К.Батюшковаі відголосякого можнабуло відкритиу самого О.Пушкина.Навпаки, утворчостіМ.Гоголя іншийелемент національногожиття – елементмалоруський, український, породженийіншими духовнимицінностіми.Проте, не требаприменшуватитой факт, що зперших кроківсвоєї творчостівін увійшову річище прогресивноїросійськоїлітератури.Створюючи своїперші збірники, спираєтьсяна багатийдосвід передовихросійськихписьменників –як попередників, так і сучасників.Найбільшезначення длянього малиідейні і художнідосягненняПушкіна. “Пушкінмав великийвплив на Гоголя, –писав Бєлінський, –не як зразок, якого Гогольміг би наслідувати, а як художник, що набагатопросунув упередмистецтво, іне тільки длясебе, але й дляінших художниківвідкрив у сферімистецтва новішляхи. Головнийвплив Пушкінана Гоголя полягаву тій народності, яка, за словамисамого Гоголя, полягає не вописі сарафана, а в самому дусінароду». [20, С.695].Гоголь бувстрашеннонезручним длядуші російськогокритика, випробовуючийого на інтелекті вміння орієнтуватисяв нових віянняхлітературнихвітрів. Аджепрацюючи одразув кількохлітературнихнапрямках, вінламав класицистично-математичнітрадиції незмінностіжанру, заповнюючитаким чиномвакуум, що утворивсявнаслідокзаскорузлостіта культурногоневігластваМосковії.
Дляпідтвердженняцієї думки, пошлемося насучасногоросійськогофілософа М.Громова, який, нагадуючи, що «особливозначну рольу розвиткувітчизняноїфілософськоїдумки XVII ст., відігралазаснована у1632 р. Києво-Могилянськаколегія», підкреслює, що її вихованціразом з випускникамизаснованоїу другій половиніXVII ст. слов’яно-греко-латинськоїакадемії «склаликістяк діячіввітчизняноїкультури другоїполовини XVII –першої половини XVIII ст.». І продовжує:«На Українівона (системаосвіти – Н.Р.)почалася зорганізаціїбратських шкіл(одна з перших– при львівськомубратстві 1586 р.– Н.Р.), а в Росії– з організаціїв XVII ст. першихучилищ у Москві.У 1649 р. було відкритоучилище приАндріївськомумонастирі…Для викладанняв ньому запросилиблизько 30-тиукраїнськихвчених-ченцівна чолі з ЄпіфаніємСлавинецьким, котрі зайнялисяне тількивикладанням, але й перекладамикниг… З цьогочасу почався активний впливвихідцівКиєво-Могилянськоїакадемії наросійськукультуру» [90, С.242-243].
М.Гогольговорив, щоколи він приїхавдо Петербургу, там було в модівсе малоросійське, що і надихнулойого у своїхперших працяхзвернутисядо зображеннямалоруськогожиття та переказів. Таким чином, діяльністьМ.Гоголя сталаорганічнимвираженнямісторичногозв'язку і взаємовпливуукраїнськогоі російськогонародів. М.Гогольносив у самомусвоєму талантіриси специфічноукраїнськоївеселостіі гумору, його духовнийсклад відрізнявсяособливостямиукраїнськогорозуму і смакуз їхніми гідностямиі хибами. Вінсприймав, відбиваві творив російськудійсність черезпризму українськихдуховних цінностей.М.Гоголь вступиву російськулітературуз тим моральнимєднанням іглибоко поетичноювдумливістю, головним важелемякої була йогонаціональнавдача.Докладнішийаналіз національноїідеїв контекстігоголівськихукраїнсько-російськихісторичнихзв’язків, нажаль, виходитьза межі нашоїтеми, чекаючина майбутніхдослідників.Ми ж спинилисяна цьому питанніз таких міркувань: по-перше, абипоказати, щоукраїнськанаціональнаідея визначаєтьсяаж ніяк не державнимчи недержавниміснуваннямнароду. (В умовахнадзвичайножорсткогопереслідуваннявсього україн­ськогобільш пов'язаніз українствоммужізмушенібули йти навідверту зрадунаціонального(прикладівподібногопереродження– свідомогочи й не з колиски– можна навестидостатньо, тами лиш за­значимо, що не з Ф.Прокоповичаце почалось, не Р.Кукольникомза­кінчилось), національнаідея як таказ’являється, коли відокремлюєтьсявід державноїі потім на новомувитку зливаєтьсяз нею. А по-друге, аби ще разпідкреслити, що національнаментальність –це спосіб буттяетнічної спільноти, детермінованийзовнішнімифакторами вчасі і просторі, бути нацією.Це національноспецифічне«внутрішнє», яке постійнопереходитьу зовнішнє, предметнебуття, детермінуючийого. Це екзистенціянації, душанароду, враховуючидомінанти якоїі треба аналізуватижиттєві цінностіМ.Гоголя. Вінсимволізуєсвоєріднуукраїнськушколу в російськійлітературі, що засобамиіншомовноїформи висловлювавукраїнськументальність.
Наведенихобставин, думається, цілком достатньо, аби не судитипро приналежністьписьменникавинятково доросійськоїлітературиз огляду на те, що мовою йоготворів буларосійська, івідкриватийого українськіідеали та цінності.Уже М.Полєвой, Ф. Булгарін, М.Греч, Н. Кукольник, О.Сенковський, а пізніше А.Ахматовавідзначалипевну неприязньМиколи Гоголядо російськогоетнокосмосу, російськихпобутових тапсихологічнихтрадицій, його(Гоголя) самовідокремленнявід них. Хочаісторичнакритика неодноразовоспівставляладіяльністьНаріжного іГоголя, визначаючиїх літературнівідносини, помічаючипрояви національноїетики в їхлітературнійдіяльності, у кожного в тіймірі, що відповідалаісторичномумоменту існуваннялітератури.Без сумніву, деяке значеннядля молодогоГоголя малитвори йогопопередниківв розробціукраїнськоїтеми в російськійпрозі (В.Наріжний, О.Сомов).
Такимчином, відокремлюючиМ.Гоголя віднадмірноговпливу російськоїкультури, мимаємо на увазі“внутрішнє”, духовне, ”відокремлення”і повертаючийого на ріднийтерен, ведемомову не про“націоналізацію”великого письменниката його спадщини, а про виявленнята фактичнеобгрунтуваннятих складниківта першоосновособистостій творчості, які досі щезалишаютьсяпід оболонкою, що покриває“канонічний”образ письменника, про зв’язокміж національнимхарактеромі творчістю.
Розв’язаннявсе гострішихсуперечокнавколо того, до якої з культурналежить творчістьписьменника, який ціліснийобраз та якіособливостісвітогляднихорієнтаціймислителя, неможливе безосягнення йогоцінніснихорієнтацій.
Загальновідомо, що цінніснийобраз – завждипевний синтез, результатспецифічногоузагальнення, цілісністькультурнихпластів різнихепох на шляхудо створеннявласного абсолютногобезкінечноі принциповонедосяжногоідеалу; звідсиінтерес М.Гоголядо доби бароко.Сформувавшисьяк письменник(та, власне, якособистість)на грунтістароукраїнськоїдуховної, літературноїтрадиції, Гогольувібрав у своютворчістьродові бароковіознаки: з одногобоку, це піднесено-патетичне, з трагічнимзабарвленням, сприйняттяісторичногой сучасногобуття, тяжіннядо ірраціонального, містичного, теоцентрично-космічноговідчуття, ота, за слушнимзауваженнямВ Скуратівського, зосередженість«на Абсолюті…на його сим­волічнихвідсвітах яку виокремленій, так і колективній– людській душі[262, с.107], що є характернимдля українськогобароко; а з другого– жадібна увагадо натуралістичнихвиявів життя, до його трепетноїплоті, до «низьких», най­простіших, часто-густонеестетичнихйого форм, заякими, однак, пильному оковівідкриваєтьсявисоке, ідеальне.
Мине знайдемоу Гоголя свідченняпро захопленняякимсь одниміз великихмудреців минулого.Той факт, щойого цікавилиі вчення отцівцеркви, і філософиантичності, середньовіччя, вказує набагатомірністьморально-естетичнихідеалів мислителяу пошуках людськоїдуші та відкриттяїї цінніснихрис.
Ю.Барбаш[7] розгортаєпалітру духовнихінтересівГоголя: Духовним прагненнямпройнятий, Гоголь жадібночитає Євангелієта псалтир, твори ЄфремаСіріна й ВасиляВеликого, ГригоріяБогослова(Назіанина) йМаксима Сповідника,Іоанна Златоустай Мелетія Пігаса.Діонісія Ареопагіта(так званогоПсевдо-Діонісія), БлаженогоАвгустина й, особливо, ТомиКемпійського(його книжка“про наслідуванняХриста» захопилаГоголя). Зберігсярукописнийзбірник-зошитіз Гоголевимивиписками зтворів отцівта вчителівправославноїцеркви; цейзошит свогочасу докладнопрокоментувавМ.Петров.
Поміж»законодавцями, душезнавцямий спостерігачамиза природоюлюди­ни" [75; т.8, С.443], чиї книжкиуважно студіювавГоголь, чільнемісце посідаютьпредставники«високого»українськогобароко: ІоаникійГалятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало(св. ДимитрійРостовський), Стефан Яворський.Що­правда, уприжиттєвихпублікаціяхГоголь лишеодин раз, у «Вибранихмісцях із листуванняз друзями», посилаєтьсяна Д.Туптала– «Наш ДимитрійРостовсь­кий, що його слушнопоставленоу ряд святихотців Церкви, складав у насп'єси» [75; т.8, С.268].Інша картинапостає з чернетокепістолярнихматеріалів(див, зокрема, лист до М.Язиковавід 5 жовтня1843 р та записник1846 р), де староукраїнськіписьменникизгадуютьсяяк врозкидь, так і компактнимспис­ком, і тотаким, якийсвідчить, щоГоголь складавйого не навмання, не з чуток, апісля ґрунтовногоознайомлення.Цілком очевидно, що повз йогоувагу не пройшовтой глибиннийдуховний зв'язок, та близькістьсвітобачення, етичних таестетичнихпринципів, стильових рис, які об'єднуютьцих авторів.А якщо взятидо уваги, що взаписникуподибуємо щей ім'я ПетраМогили, в чиїхтво­рах Д.Чижевськийзнаходить ужеознаки «розвинутогопізнього стилюбароко», томожемо сказати, що з Гоголевогопереліку виступаютьконтури «високого»українськогобароко XVIII ст. яксистемногоявища. Підкреслюємосаме контуриі саме ознаки, бо список – несистема, а їївідбиток".
Список1846 р. не датовано,і рік встановлюємозгідно з непрямими, однак цілкомдостатнімиознаками. Річу тім, що в Гоголевомузаписникуперелік ста­роукраїнськихавторів таїхніх творівсусідує з нотаткамидо «Вибранихмісць із листуванняз друзями», зокрема, тутє один із варіантівплану книжкиі чернет­карозділу «Поради», а, як відомо, робота над«Листуванням»ішла саме року1846-го. Це дозволяєдосить впевненотвердити, що«Вибрані місця»кореспон­дуютьз українськоюбароковоюпроповіддю.Той факт, щотвори Д.Ростовського, Л.Барановича, С.ЯворськогоМ.Гоголь згадуєще раніше — улисті до Язикова1843 р., є додатковимаргументомна користьнаведеноговисновку. Осьяк Гоголь мотивуєсвоє прохання:«Як ти бажаєшнаситити моюжагу (а жагамоя до чи­танняніколи не булатакою великою, як тепер), тоось тобі на видті книжки, щоя їх прагну»[75; т.12, С.219].Тож ясно, щознайомствозі спадщиноювидатних ук­раїнськихпроповідниківвідігралозначну рольу формуваннівнутрішньогосвіту, настроюГоголя середини40-х років, у твореннітієї духовноїатмосфери, щов ній народжувавсязадум «Вибранихмісць». Що жвабить Гоголяу твор­чостіукраїнськихказноїдів? Аджевсі вони репрезентуютькиївську школупро­повіді, яка сформуваласяв стінах тієїсамої академії, що про неї в«Тарасі Бульбі»мовиться безособливогопієтету? І то— не лише старийТарас втов­кмачуєсвоїм синам:«То все дурниці, чим набивають, голови вашіі академія, івсі ті книжки, букварі тафілософія —все це казнащо — я плювавна все це!…».Сам автор вельмискептично, якуже згадувалосяу попередньомупараграфі, оцінює академічнувченість: «Тодішнійспосіб навчаннястрашеннорозбігавсяз життям: отісхоластичні, граматичні, риторичні йлогічні тонкощізовсім не торкалисячасу, ніколине застосовувалисяй не повторювалисяв житті». І раптомдо цієї науки, до цих схоластичних“тонкощів”(саме до них)Гоголь звертаєтьсяв пошуках джереладля задоволеннясвоєї духовноїспраги, саметут шукає “ключдо душі”, людськоїі власної – усеце навряд чиосягнемо позадосвідомгоголівськогобароко.
Впливна Гоголя, щосправила українськабарокова проповідь– у творахстароукраїнськихписьменників, формував нетільки естетичнийідеал, але ймав неабиякезначення у йогодуховномупошуку.
Самерелігійно-моральнийпафос староукраїнськоїпроповідіпривертав досебе увагуГоголя. “тобула проблематика, пов’язана зхристиянськоюконцепцієюморалі, то бувморальнийімператив, спрямованийяк за межі власного“Я” – повчання, поради, закиди, так і на самогосебе – “самобудування”.[7, С.26].Хоч, до цьоговідгалуженнястароукраїнськоїлітератури– «високого»бароко – Гогольприйшов в останнійперіод свогожиття колипрацював наддругим томом«Мертвих душ»,«Вибранимимісцями з листуванняз друзями»,«Роздумамипро божественнулітургію», протене слід недооцінюватийого впливуна формуванняМ.Гоголя якмислителя, проповідника-мораліста, духовногописьменника.
Єв українськімлітературнімбароко постать, що стоїть близькодо Гоголя –і хронологічно,і духовно інавіть особисто.Д.Чижевськийще до статті“НевідомийГоголь”, у студії, присвяченій“Шинелі”, вміщуєписьменникау цілком іншийісторико-культурнийта літературнийконтекст: «однаіз центральнихдумок художніхтворів Гоголя– у кожній людинісвій “запал”, своя пристрасть, своє захоплення.Тема стара, тема Горація, тема європейськогота українськогобароко, темаодного з “віршів”українськогомістика ГригоріяСковороди…”[315, С.79], того, кого О.Лосєв[170], Д.Багалій [3].В.Ерн [332]та інші вважаютьпершим самостійнимпредставникомросійськоїфілософії, правда, не зупиняючипри цьому увагина тому факті, що шлях відГ.Сковородидо російськоїфілософіїлежить черезМ.Гоголя, Т.Куліша, Ю.Юркевича –до В.Соловйова, представниківкиївської школигуманізмуМ.Бердяєва таЛ.Шестова. Атакож, знову-такичерез М.Гоголя, до Ф.Достоєвськогоі далі. Як бачимо,імена Г.Сковородиі М.Гоголя повинністояти поручне тільки зогляду хронологічноїприналежності, а й з урахуванняммісця і вагив розвиткуісторії українськоїі світовоїфілософії.Гоголь не мігне знати історіїжиття і поглядівГ.Сковороди.Між смертюСковороди танародженнямГоголя всього14 років. Біографічнаповість І.Драча,Є.Кримськогота М.Поповича“ГригорійСковорода”[103]дає нам відомостіпро “гурток”, до якого входилокілька сусідів-поміщиків(Василь ВасильовичКапніст, щодружив з ВасилемТомарою – учнемСковороди, Дмитро ПрокоповичТрощинський,Іван МатвійовичМуравйов-Апостолта Василь ПанасовичГоголь-Яновський), з якими ГригорійСавич Сковородаабо був особистознайомий, абож належав доблизькогооточення. “Цейгурток і створювавту інтелектуальнуатмосферу, вякій виріс ісформувавсяюнак МиколаГоголь… Моральнізасади і духовніінтереси Гоголяпозначенірисами світорозуміння, притаманногопосковородинськомугуртку українськихпоміщиків”[103, С.204].
ПритаманністьМ.Гоголю сковородинськогоекзистенціальногонапрямку мисленнята світовідчуття, що вирішальнимчином вплинулона формуваннянового розуміннялюдської душі– естетичнаантропологіята створенаГоголем системаестетичногогуманізмувідходить назадній план, а на першийплан висуваєтьсяморальна сфера, внутрішнє життяв відношеннійого до Бога, до Христоса– сприяло формуваннюідеалу прекрасноїлюдини в уявімитця, тогообразу, якимповинна бутилюдина на землі.
Доказомцього можеслугувати те, що Микола Гогольв своїй мистецькійі публіцистичнійспадщині яскравовідтворивкомплекс ідей, який характеризуєдеякі виразніособливостірозвитку українськоїфілософськоїдумки, репрезентованоїГ.С.Сковородою.По-перше, пошукиекзистенційногосенсу буття, що є однією зрис філософськоїантропологіїМ.Гоголя, співзвучніз твердженнямГ.Сковороди:«пізнай себе, поглянь у себе».Тобто, цілковитоприродним іцінним, на нашпогляд, у філософськійспадщині Г.Сковородидля Гоголя, було те, що філософіяє самим життям, тому головниму людині є нестільки їїтеоретичніпізнавальніздібності, скільки емоційно-вольовеєство її духу, серце, з якоговиростає йдумка й устремління, й почування.По-друге, заСковородою, весь навколишнійсвіт складаєтьсяз трьох реальноіснуючих світів- «макрокосму»(матеріальнаприрода), «мікрокосму»(людина) і, нарешті,«світу символів»(духовна сфера, біблія); коженз них має двінатури: зовнішню- матеріальнута внутрішню- духовну. У художніхтворах Гоголя, у глибині йоготворчості такожможна відчутите, що єднаєйого поглядина буття з теорією«трьох світів»та «двох натур»Сковороди. Хібазовнішній світГоголя не«макрокосм», а людина не«мікрокосм»?«Мікрокосм»в розумінніГ.Сковороди- внутрішня, божественнасуть людини:"Істиною людиноюв людині є серце".Він ототожнюєлюдину з богом.Його методпізнання людиниполягає у піднесеннілюдини до богаі пізнання їїчерез СвятеПисьмо, яке вінсприймав яквчення про те, як облагородитилюдське серце.
М.Гоголь, як і його землякі предтечаГ.Сковорода, теж всю своютворчістьзосередив надослідженнілюдськоїдуші.Людська душав ієрархіїцінностейзаймає у ньогоодне з провіднихмісць. За Гоголем,«жива душа»становить сенсіндивідуальногоіснуваннякожної людини.Ця цінніснаорієнтаціяспрямовує йогона пошук шляхівдосягненняідеалу. Метоюжиття і всьоговчення Гоголябуло: оживитидуші, роздмухатижару душі, де вінпочинає згасати, показати, щопрекраснадуша є природно-прекраснамета для людини.Між останнімисловами, що віннаписав передсмертю, були:«Будьте немертві, алеживі душі» [73, С.380].
Уконцепціїлюдини та людяностіГоголь висвічуєпровідну думку, впевненість, що в найнікчемнішійлюдській душіживе поетичнийвогонь, який закритийі звичайно невиявляє себе.Мислительаналізує «ліричнірухи душі», душі поета, якого вважаєвищою стадієюв розвитку душілюдини. «Прагнучасила душі», якщо вона загоряєтьсялюбов'ю до добра, має творчийдинамізм; звідсидумка Гоголя, що «всяка людинапотребує ліричногопозову до неї», що всяка людинапотребує того, щоб його закликалидо руху «вперед». Ця віра в людину, хоча останняй знаходитьсяв стані духовногосну, приводитьдо зосередженняавторськоїуваги в більшостілітературнихтворів на прихованомув кожній людиніта її зовнішньоюнікчемністю.Такій підхіддо вивченнялюдської природивнутрішньоспорідненийз екзистенційноюспрямованістюфілософськоїпозиції Г.Сковороди, який радив, щобу пізнавальномупроцесі необмежувалисяповерхнею явищ, а намагалисязбагнути їхвнутрішній«план», розпізнатиїх «начало»,«натуру», «вічність»,«закономірність».
Відповіднодо того, як Сковородарозкриваєантитезу двох«сердець» – “вічне” і“старе”, “земне”і “смертне”,[258, т.1 С.174-176]“загубленесерце”, “смертьстарого серця”,“народженнянового”, “браксерця” [258; т.1, С.178,368; т.2, С.405 406], у Гоголя знаходимодотик двох“душ” – “живої”і “мертвої”.Дійшовши висновку, що поняття“душі” і “серця”у Г.Сковородиі М.Гоголя поняттяідентичні, наяких базуєтьсяфілософсько-антропологічневчення мислителів, спільною роллюякого є вирішенняпроблем неглобальних, космологічних, всесвітніх, а екзистенціальногоспрямування, бо, як говоривСковорода, вмалому  – велике, в індивідуальному –загальнозначиме, треба зауважити, що мова йде непро механічнезапозичення, а про розумінняМ.Гоголем вченняГ.Сковороди, розгорнутуаргументаціючого знаходимов його творчості.Думка про «душу», як основу сутностілюдини, що стаєоднією з провіднихідей морально-філософськоговчення М.Гоголяспорідненодотикаєтьсядо сковородинськоїантропологічної«філософіїсерця», якавизнає за основупсихічногожиття людинине свідомість, не процес мислення, а переживання, що носять надсвідомийхарактер іпозначаютьсятерміном «серце», але самостійнопереосмислена, має таку оригінальнуформу виявуяк діалектикадуші «мертвої»і «живої». Засобамихудожньогоаналізу душіМ.Гоголь поринаєу вир людськогобуття, окреслюєйого цінностіта ідеали.
Цілкомзрозуміло, щосистема цінностейне виникаєвідразу у завершеномустані. Цінностіформуються, видозмінюютьсяна протязівсієї життєдіяльностілюдини і несутьна собі відтіноксоціокультурноїдіяльності, середовища, в якому відбувалосяїї становлення.Вони вплітаютьсяв мінливубагатоманітністьсоціальногожиття, як їїінваріант, виступаютьяк різноманітні темпоральнімодуси, пов’язуючиминуле, теперішнєта майбутнє.Система цінностейдозволяє людині, особливо людинітворчій, бачитиглибше роз’єднаністьсвітусущого(данність з їїресурснимиобмеженнями)і світуналежного(незалежноговід ресурснихобмежень) і всвоїй творчостіструктуруватитой світ, якийвиступає якподоланнянаявних умов.Цим визначаєтьсяі наш інтересдо тих умов, вяких йшло становленняособистостіписьменника, складаласясистема цінностейта ідеалів йоготворчості тажиттєдіяльності.
Гоголівськіуявлення проідеали та цінностізмінювалися, ускладнювалисяпрактично напротязі всьогойого творчогожиття. Причиноютакої еволюціїне в останнючергу булоприродньо-соціальнестановище, включаючи імікросередовищепевного періодужиття. Вектореволюції вказуєна поступовийперехід відідеалу веселого, радісного, щасливого життядо ідеалу трагічногобуття.
Ужев перші творчікроки в училищікнязя Безбородка, засмученийсмертю батька, М.Гоголь приймаєрішення здійснитисвій шлях уцьому світі, як належитькожній людині.За його думкоюлюдське життяповинно будуватисяяк шлях до Бога, через ряд певнихщаблів. Подібнебачення роліі місця ЛюдиниГоголем обумовилосистему особистихцінностей, якаототожнюєтьсяюним Гоголемз долеюта батьківщиною– звідси і баченняним національноїлюдини, національноїдуші, як особливоїцінності увченні пролюдину.
Відниніпоняття долібуде постійнов Гоголі, а йогосерце – зверненедо матері, сестер, яким він залишивсяза батька, досвого дому. Водному з листівдо матері вінзізнаєтьсяу своїх схиленняхдо всього радісного:«Ви одні тількибачили, що підвиглядом інколидля інших холодним, похмурим, таїлоськипуче бажаннявеселості(розумієтьсяне буйної) ічасто в годинизадумливості, коли іншим яздавався печальним… я розгадувавнауку веселого, щасливогожиття». Цейлист підтверджуєдумку, що системацінніснихорієнтаційутворює змістовнусторону направленостіхарактеруМиколи Гоголя, виражаєвнутрішнюоснову йоговідносин здійсністю, генерує якіснонові уявленняпро світобудовуі місце в нійлюдини. (Такедоповненнясвітоглядної«піраміди»особистимрівнем є характернимдля доби романтизму, воно засвідчуєможливістьвиходу людиниіз внутрішньоїзамкнутостідо трансценденції).Звертаючи увагуна цінніснийрівень самоусвідомленнямислителемсебе людиною, якій належитьздійснити свійшлях у світіяк шлях до Бога, можна відтворитиієрархію завдань, що постаютьперед ним впрактичнійдіяльностічерез спектрцінностей таідеалів.
Говорячисучасною мовою, предметомдослідженняМ.Гоголя завждибула людськаекзистенція– незрима, внутрішняприрода, сутністьлюдини – пізнанняякої здійснюєтьсямислителему більш адекватнійформі особистоговиміру – самопізнанні.Самопізнаннястає тією основою, яка уможливлюєобгрунтуваннясенсу життєдіяльностіта установленнязначущостітих чи іншихцінностей нашляху до ідеалу.Нам видаєтьсяглибоко обгрунтованоюдумка С.Франкапро те, що самецінності складаютьсенс, черезякий здійснюєтьсястратегіяжиття, діяльності, вчинків і рішення.Цінності – цемеханізм сенсовогоутримання іукоріненнялюдини в світ.
Отже, зважаючи нате, що ідеальноюлюдиною М.Гогольвважав людину, що є подобоюБога, метоюйого антропологічноговчення стає«просвітлення»людини сучасногойому світу«мертвих душ», через спілкуванняз Богом, завдякиякому воназдатна піднятисянад буденністю, подолати мізерністьвласного життя.За таким принципомвибудовуютьсявласні духовніпошуки мислителята виструнчуєтьсяспектр цінностейжиттєвогопростору людини, вектор якогоспрямованийдо Бога.
Нижчийщабель людськогоіснування, заГоголем, становитьестетичнаекзистенція, де людина, прагнучинасолоди, опиняєтьсяу полонібезпосередньо-чуттєвихпотягів (сфераматеріального),і майже позбавляєсебе свободивибору міжсферами матеріальногоі духовного.В такому аспектістає зрозумілимгоголівськерозуміннялюдини, щоскладаєтьсяз елементівсприйняттядійсності, якемістить в собісучасне («мертвадуша») і минуле(«жива душа»).З цього органічновипливаютьйого зацікавленнядо історичногоминулого, делюдське існуваннявпорядкованеі завершене.На думку мислителя, відтворенняекзистенційноїсамосвідомостісучасної людиниможливе черезапеляцію доміфо-поетичного(«диканського»)світу, в якомудомінуванняемоційногонад раціональним, надзвичайнастійкістьетичних норм, канонічністьморальнихправил.
Загальновідомо, що у міфологічномудохристиянськомусвітоглядісвіт впорядковуєтьсялюдиною задопомогоюсимволів. Першза все – міф.Центром світупостає людина, але не як особистість, а як об’єктивованийколективнийабстрактнийдосвід, трансформованийу символічнуформу.
ХомаБрут («Вій») іє такою людиноюу творчостіМ.Гоголя, щоповністютрансцедовананазовні. «ХомаБрут легкозабуває. Вінлюдина, необтяженапам‘яттю, але, що найбільшвражає, вінобтяжений неюв буквальномузначенні. Внутрішнійдуховний світ, що уявляєтьсяповністю відсутнім, трансформуєтьсяу зовнішнійсвіт духів».[337, С.61].
Особливістюгоголівськоговідображеннявнутрішньогосвіту людиниє те, що цей світвідтворюєтьсячерез призмуживоїдуші як ідеалуі вищої цінностілюдини.Так, Гогольпоказує психологіюХоми Брута, непроникаючивсередину його, а зображуючифантастичнуреальність, яка і є метафоричнимвідображеннямйого внутрішньогопсихологічногосвіту. Вдумуючисьу світоспоглядальну, антропологічнусутність образуХоми Брута, розумієш, щосправжнє самопізнанняперсонажутакого типуі не могловідбуватисяінакшим, яктільки черезміфологічнийсюжет, подібний«Вію». Легендипро грішниківта відьом, щозаповідаютьвимолити собіпрощення гріхівмолитвами продушу, найперше згадуютьсяв одній з англійськиххронік IX віку.Аналогічнімотиви є всередньовічнійцерковнійросійськійлітературіта в старовиннихросійськихта українськихповір‘ях. Нимиі скориставсяГоголь пристворенніповісті «Вій»[252, С.455].
М.В.Попович, роздумуючинад «Вієм», слушно зазначає:«Згідно з народнимповір’ям ідревнім слов'янськимуявленням, сили«того», нижньогосвіту, діютьв іншому просторі,іншому вимірі, контакт з якимзгубний длялюдей» [230, С.87].Сутністьміфологічногохронотипуполягає в тому, що в «просторіі виявляється,і також криєтьсяподія. Цю рисупростору частоне помічають, а коли вдається-такироздивитись, вона все однозалишається ще невизначеною, особливо покифізично-технічнийпростір вважаєтьсятим простором, до якого повиннабути заздалегідьприв‘язанавсяка характеристикапросторового»[301, С.97].Отже, постановкапроблеми просторовогостає актуальноюдля майбутніхфілософів.
ХоміБруту, як філософуНового часу, якраз і властивийтакий «фізично-технічний»підхід до простору:«Цей сад, якзвичайно, бувстрашно запущенийі отже надзвичайносприяв усякомутаємномупідприємству»[76; т.2, С.213].Однак, як цезавжди буваєу Гоголя, яктільки в свідомістьгероя закрадаєтьсядумка про«профанність»даного простору, зразу ж виникаєтема «Зачарованогомісця», тобто, говорячи мовоюсучасної філософії, тема «сакральногопростору». «Затином, що служивмежею саду, йшов цілий лісбур'яну» [76; т.2, С.214]: цей «тин» –своєрідний«синонім»магічного кола, яким окресливсебе філософв церкві, і заякий ніякий«бур’ян», ніяканечисть, чортівняне проникають.Вихід за межуцього колазгубний. (Потімідея магічногокола трактуєтьсяу хайдеггерівськійекзистенціальнійфілософії як«герменевтичнеколо», котреє передумовоюрозуміння буттялюдини у світіі тлумаченняйого долі, тобтотимчасовостіта історичностілюдськогоіснування).Коли філософхотів перестрибнутитин, «… йомуздавалося, зоглушливимсвистом тріскотіву вуха якійсьголос: «Куди? Куди?» Філософпрошмигнуву бур'ян і пустивсябігти… Невеличкеджерело блищалочисто, немовсрібло. Першасправа напитися, тому що вінвідчував спрагунестерпну»[76; т.2, С.214].
«Спраганестерпна», яку відчувавХома Брут, є та«тяга до нескінченності», про яку одинз засновниківнімецькогоромантизмуФ.Шлейєрмахерговорить, щовоно неодмінноповерне «сучасну»людину в лоноцеркви. В своїх«Промовах прорелігію доосвіченихлюдей, які їїзневажають»(1799) Шлейєрмахервказував нате, що «релігіяусім своїмжиттям живев… безкінечнійприроді цілого, де все – єдине, у цій загальнійєдності дієлюдина». Але«інтуїтивнепоняття цілісності»насправді даєлюдині тількивіра. Мета релігії, за Ф.Шлейєрмахером– «любити світовийдух і радісноспоглядатийого дію» [93, С.165].
Осьчому «першасправа філософа»– це, звичайно,«прилягти інапитися» (щедля старозаповітнихпророків Святеписьмо – «цевода, яку жадаютьвипити всілюди; хліб, поякому вонивиголодали,і який даєтьсявсякому задарма, без плати. –Добра вода! –сказав він, витираючи губи.– Тут би можнаперепочити.– Ні, краще біжімовперед: а тобуде погоня!»[76; т.2, С.447],– так говоритьневтомний страж нашого«філософа»,«чортів Явтух».Він говоритьце без романтичноїіронії, бо прекраснорозуміє, що невперед, а назадпогонить вінзараз «філософа»і що «від чистогоджерела» починаєтьсяновий і, мабуть, останній для«філософа»шлях. Аналізуючи, як у перехіднійкризовій ситуаціїлюдина втрачаєусталену системуцінностей, мислительвказує на джерелатрагізму, онтологічноюосновою якогоє дисгармонія(між суспільстомі природою, міжлюдським іприродним всамій людинитощо). Це знайшловияв у творчостімислителя. Назміну настроюгармонійного, яким був створенийМ.Гоголь, працюючинад творамина українськутему, приходитьчас дисгармонії, зневіри, глибокоїкризи, де лунаєвідчайдушнийзойк не героїв, а самого автора:«старшно».
ОбразомХоми Брута, зякого виникаєхудожня вимогадо людини матисвій просторовийсвіт, М.Гогольпопереджаєпро «загубленнядуші» в Росії1830-х років. Першажіночна героїняГоголя Катерина(«Страшна помста»)мучиться «втратоюдуші». «Панімоя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділаз того, спурхнулай полетіла...»[72; т1, С.213].Божевільнатрійка, якій,«сторонячись», дають дорогуіноземні колісниці, несеться невідомокуди, бо правлятьнею «мертвідуши». Попереджаючипро «мертвудушу» Російськоїімперії, Гогольніби вказуєна те, що у Росіїнемає історії, саме тому, щосама ідея Росії– міф, заснованийна завоюваннях.Звідси і вічнаскорбота Росії.Пропонуючивласну гіпотезуісторичногорозвитку України(ст. «Погляд наформуванняМалоросії»), він акцентуєувагу на тому, що народ втративмайже всі людськіблагородніпристрасті, народ був історичноприреченийкрокуватишляхом відвеселості дотрагізму.
Зруйнувавшиостанній відламокукраїнськоїдержави, КатеринаII заволоділаУкраїною лишегеографічно, а не історично.«Політичнежиття Малоросіїдавно скінчилося; те життя, щовиражаєтьсямовою, костюмами, звичаями таін., – назву їїхоч поетичним,– також із кожнимроком втрачаєсвою выразність...»[166, С.199].Доля УкраїниХІХ століттяув’язуєтьсяз ідеєю нації.Для М.Гоголявона становитьсяісторичнозначущою цілістю.Національнакультура, епос, фольклор, історіянароду наповнюєновим змістомйого філософськуантропологію.М.Гоголь створюєцілу галерею«живих душ», пов’язанихз долею нації.Це – «національнаукраїнськадуша». Бо ж іпригніченийнарод – це всеж живий, а немертвий народ; пригніченанаціональнадуша – не мертвадуша, а жива.Отже і національнасвідомість, наскільки б«темною» вонане була, не єнепотрібниматавізмом. Вонає найважливішимжиттєвим органом, що забезпечуєнормальні виявиархетипу, «оскількиж немає можливостіоголоситиархетипи неіснуючимиабо якось інакшезнешкодитиїх» (К.Г.Юнг). Ітакий «орган»є в обох українськихкнигах Гоголя: в «Вечорах» це «Страшнапомста», а в«Миргороді»– «Вій». «Вінвідчував, щодуша його почалаякось боліснощеміти, немовраптом середвиру веселощіві завихрілоїюрби заспівавхто-небудьпісню про пригніченийнарод» [72; т.1, с.433].Саме це нагадуванняпро «пригніченийнарод» руйнуєпохмуро-таємничийхудожній світ«Вія»: це нагадуваннямимоволі видаєсаму таємницюповісті – таємницюнаціональноїдуші і персонажа,і автора – таємницювищих ідеаліві цінностейМ.Гоголя [118, с.486].
Такимчином, звертаючисьдо міфо-епічнихплощин, на щовказує самавтор: «Вій –є колосальнийвитвір простонародноїуяви. Такимім’ямназиваєтьсяу малоросіянначальникгномів, у якогоповіки на очахідуть аж досамої землі.Вся ця повістьє народнийпереказ. Я нехотів ні в чомузмінювати йогой розповідаюмайже в такійсамій простоті, як чув» [74, т.1, С.414].Микола Гогользасобами художньоїтворчостіздійснюєтрансформаціюнаціональноїідеї з самогоїї витоку, зглибин українськоїментальності, українськоїдуші до сучасногойому суспільства, доводячи, щонаціональністьдуші є індивідуальнимбуттям, безякого існуваннялюдини неможливе, воно закладенев самих глибинахжиття. Національністьлюдини є цінністю, що творитьсяв історії. М.Бердяєвписав: «Людинавходить у людствочерез національнуіндивідуальність, як національналюдина, а невідстороненалюдина, як росіянин, француз, німецьабо англієць. Людина не можеперескочитичерез цілийщабель буття, від цього воназубожіла б іспустошиласьби. Національналюдина – більшеніж простолюдина» [23, с.83].
Нацьому акцентуєцю увагу і О.Забужко, підкреслюючи, що «національнасвідомістьє свідомістьціннісна»[112, С.47].
Такимчином, зверненняМ.Гоголя доміфосимволічнихвитоків українськоїідеї справилосуттєвий впливне тільки наформуванняйого світогляду, але й безперечнопривнеслоцінніснийелемент досинтетичногообразу ідеальноїлюдини, складенийуявою митця.В цьому контекстіслід підкреслитизначення добиромантизму, що мала суттєвийвплив на формуванняідеалу митця, яка оформлюєнаціональнусвідомістьяк феноменцінності.Саме романтичнийхарактерсвітосприйняттядозволив Гоголючерез «вчуття»проникнутикрізь оболонкузовнішньогофакту в потаємнуглибину внутрішніхзв’язків, явищ, побачити їхпервинну сутність.Романтизм, якийу «фундаментальних»та «розумних»забобонахспівпадав здревніми системамиміфології(слов’янськими, німецькими, античними), привів Гоголядо роздуміву цілій низцістатей пронарод як індивідуальність, яка має правона самостійнудушу, історію, мову, творчість.
Органічненеприйняттянесправедливостістосовно національноїприналежностіта поневоленняоднієї націїіншою Гогольвиявляв насторінках книги«Вибрані місцяз листуванняз друзями».Людина з почуттямнаціонального– цінніснийобраз йоготворчості, пригадаймохоч би євреївз «Тараса Бульби».У складнихумовах свогоособистогоі національногожиття вонизуміли зберегтипочуття національноїгідності, національнийколорит, віру, спільність; можливо, саметому грізнийі непримиримийТарас ставитьсядо них з розуміннямі повагою. Вцьому ж рядуобрази туркенііз «Старосвітськихпоміщиків»і петербурзькихнімців Шиллєра, Гофмана і Кунцаіз «Невськогопроспекту».
Переймаючисьпроблемоюнаціональноїсвідомості, М.Гоголь задаєтьсяпитанням, щосприяє збереженнюнаціональногопочуття у туркені, яка довгі рокиживе в неволі; у євреїв, щорозкидані повсьому світу? Чому губитьсяця риса в йогоземляків –українців? Наскількинебезпечнавтрата почуттянаціональногодля особистості? Аналіз образівгоголівськихгероїв не тількиприводить довисновку, щодискримінаціянаціональногоспустошуєдуховний світокремої людинистає запорукоютрагічностібуття та всієїлюдської єдності, але й дає підставивважати національнесамоусвідомленнялюдиною самоїсебецінніснимелементом вгоголівськійієрархії цінностейлюдськогобуття.
Шляхдо «живої душі»неможливийбез свободияк самоусвідомленняспроби зрозумітисамого себе.У «Авторськійсповіді» М.Гогольписав: «Навіщомені визначенобуло не інакшенабути пізнаннядуші людини, як через суворийаналіз надвласною душею![77, С.306]. Саме тутслід згадатисковородинськогоНаркіса і втіленув ньому ідею: пізнай себе, полюби себе,і ти полюбишувесь світ, боти втіленнявсього світу, світик його, мікрокосм.Власне, в антропологічнійконцепціїМ.Гоголя, знаходимоцей акт твореннясамого себе(«Авторськасповідь», «Вибранімісця із листуванняз друзями»,«Шинель» таін.)
М.Гогольвважав, що людина, яка прозріласвою душу, пізналасвоє серце, схиляє головуперед найціннішиму бутті– перед можливістюдоторкнутисясутності іншоїлюдини:«… вінцем усіхестетичнихнасолод у менізалишаласявластивістьзахоплюватисякрасою душілюдини скрізь, де б я їх не зустрів»[77, С.306], і далі: «душалюдини — джерело, не для усіхдоступне...»[77, С.321]. Властивістьбачити красулюдської душінавіть в найнікчемнішійлюдині зумовлюєособливостійого філософськогостилю мисленнята творчогометоду пізнаннялюдини: черезспіввідношення«одиничності»особистогоіснування успілкуванніз іншими. Завдякиспілкуваннювиявляєтьсяневичерпністьі безкрайністьуніверсуму, людське життя, що є єднаннямкраси внутрішньоїі зовнішньої, викликає надзвичайнувеселість ірадість буття«коли думкизвучать внутрішньоюзгодою» [76; т.6, С.117].Але, крокуючивід «Вечорів...»до «Мертвихдуш», мислительвказує не тількияк порушуютьсякомунікаційніставлення міжлюдьми (АкакійАкакійович, приватнийпристав, значнаособа), де людськізв’язки виражаютьсячерез папірі за допомогоюпаперу, – цейсвіт існує зазаконом механізму, де нагромадженнясправ і течок– могильникилюдських відношень, але розробляєодну з головнихтем – «черствостідушевної».
Успадщині Гоголятема «черствостідушевної»розсипана у«Духовнійпрозі» та4-томномнійзбірці листів[74].
Шукаючисутність людиниу «духовному»началі, укоріненомув «серці», М.Гогользвертаєтьсядо своєрідногоприйому порівнюванняпредметів ілюдини. Людиназовнішньоюстороною, яказдається відіграєголовну рольу житті, підпорядкованасвіту, духовнож замкнута всобі. За Гоголемлюдина — духовнобезпробуднаістота, зовнішнітілесні рисиякої маютьзверхністьнад убогимвнутрішнімсвітом. Вінвисвітлює влюдині тваринне, плотське яксамостійне, могутнє начало.Повна перемогатваринного- це смерть іподальше перебуванняв світі мерців.Але авторськавпевненістьв тому, що внайнікчемнішійдуші живе поетичнийвогонь– чудова рисадо показу невмирущоїдуховностів людині. Більшяскравим свідченнямцього є образАкакія Акакійовича(«Шинель»), якийсимволізуєсобою можливістьпереходу зсвіту «мертвихдуш» до світу«живих» в процесіпредметно-практичноїдіяльності, спрямованоїна видобуваннявласного ціннісногосвіту. Відчуваючигармонію увласній душі, людина вразливана красу, гармоніючи відсутністьїї в іншій людині.Ця духовнаемоція, що живитьдушу, ця «святиня»в людині – цетакож реальність: не розкрита, не реалізована« в кінці тієїдороги, якоюрухаєтьсялюдина, частопомимо себе, не до кінця всеусвідомлюючи– Бог» [73, т.2, с.320].Така ж самареальність, як і всяка неправда, мерзенність, непристойністьі нікчемністьв людях.
М.Гогольз його гостроючутливістюдо вульгарностіта пустощівв людях добреусвідомлював:ідея про те, щокожна людинаповинна бутидля нас «святинею»,– не належитьдо емпіричноїреальностілюдей, але можливаяк цілісно-орієнтаційнапозиція вищогорівня як длявсього людства, так і для окремоїлюдини. Проте, наповненістьдуші суєтою, домінанта“зовнішнього”над “внутрішнім”не дає нам можливостіприслухатисядо того, щовідбуваєтьсявсередині нас…Гоголь переконаний, що всерединінас є джерелосвітла, хоч мий рідко прагнемодо того, щобзнайти його.Ця одна з ідейхристиянськоїантропології, за якою святиняв людині і є їївнутрішнійцентр, про який мизабуваємо, дляГоголя дужеважлива. Вона– поворотнийпункту його розуміннілюдини. На першийплан висуваєтьсяморальна сфера, внутрішнє життяв його відношеннідо Бога, до Христа.Уже в «Мертвихдушах» відчуваєтьсяноверозуміннялюдської душі, що йде з християнськихначал. За свідченнямсамого Гоголя, перед ним «всеясніше уявлявсяідеал прекрасноїлюдини, тойласкавий образ, яким повиннабути людинана землі» [77, С.295]. В своємузаповіті вінвисловлює надіюна те, що йомувдасться просвітититих, «які доцього часу щевважають життяіграшкою… хочби частковострогу таємницюйого (життя — Н.Р.) і найсокровеннішунебесну музикуцієї таємниці»[77, С.42], котра зводитьсяу нього до відчуттяу всіх подіяхприхованого, але основногожиття з Богом.Саме ця зверененістьдо вищої Нескінченності, ця ненаситнажадоба «йтивперед» сприяєдуховномуоновленню, переосмисленнюпоглядів налюдину, яке вінпочав з себе.Тут виявляєтьсялогіка релігійноїсвідомості, вихідним пунктомякої перед усеє нова оцінкасвого внутрішньогосвіту, новесамоосмислення.«Гоголь, немаючи жодногокерівника, всвоєму духовномужитті ступивна вірний шлях, заглибившисьу свій внутрішнійсвіт. В М.Гоголіпочалася перебудовавласної душі, що поступовостала переходитив перебудовувсіх його поглядів»[121, С.212]. Іншимисловами, потребав самовдосконаленнівиступає внутрішнім, суб’єктивнимджереломактивності, що означає нелише засвоєннядуховних цінностейсуспільства, але й здатністьдо створеннянових. У розумінніМиколи Гоголяджерелом потребиу перебудовівласної душіі всіх йогопоглядів, ут.ч. й цінностейє Бог, не тількияк вища цінність, а як мета длякожного індивіда,«джерело життя».
Богяк цінність, сутністьхристиянськоїідеї у філософіїМ.Гоголя полягалав антитезі двохначал – вічногоі тимчасового, духовного іматеріального, та в доказахпереваги першогонад другим. Встатті «Близорукомуприятелю»(«Вибрані місцяіз листуванняз друзями») вінпише: «Висновкитвої — гниль; вони зробленібез Бога. Історіядля тебе мертва,- і тільки закритакнига. Без Богане виведеш знеї великихвисновків; виведеш однітільки мізерній дрібні» [77, С.192]. Звідси вГоголя потребаусе переглянутичерез призмуБога, і людину- у першу чергу. «Перебуваннямво Христі святитьсялюдина і в такіхвилини пребування- святий, як самХристос, подібнодо заліза, колиперебуває увогні, стає ісамо вогонемі потухає, яктільки вийметьсяз вогню, і становитьсязнову темнымзалізом»[77, С. 376]. Думка проте, що дія Богаприсутня взовнішньомужитті і у внутрішніхпоштовхах душі, стає провідноюв зрілій стадіїйого філософськоїантропології.Вона спонукаєйого до випробуваннялюдської душізгідно з ЗакономБожим. Стосовноцього він писав:«Треба бачитилюдей так, якбачить їх Христос».Це «баченнялюдей у Христі»– не тількивінець християнськогопогляду налюдину, в світліякого кожналюдина для нас– святиня (одиніз листів жовтня1848 р.), але й вищийщабель у розвиткугоголівськоговчення пролюдину, в якомувін не обмежуєтьсярозумом тазображеннямтільки людськогобуття, а й виходитьза його межі– до трансценденції, до Бога, бо людинатільки тодіосягне ідеалжиття, якщозуміє визволитисяз-під владиемпіричногобуття і залучитидо ідеї Бога.У зв’язку з цимпостає цінніснапроблематикафілософськоїантропологіїМиколи Гоголя, вихідний принципякої – співвідношенняналежного ідійсного; вінпрагне бачитилюдину так, якбачить її Христос.Щоб знайти івказати людямєдину надійнуморальну опорув насиченомувзаємнимнепорозуміннямі ненавістюв світі, мислительзвертаєтьсядо етичногопотенціалуХристовоговчення.Все на Русі, –писав Гогольв «Авторськійсповіді», –страждає більшевсього відвзаємногонепорозуміннята загальноїбезтурботності, нечуйностідо того, що дієтьсяв людях, у світі.Духовне осліпленняі заглибленістьв своє емпіричнебуття є двісторони одногоі того ж процесу, в наслідок чого«в добрі ми небачимо добра».Саме тому метоюГоголя булобажання вселитив душі людейідеалможливостіробити добро, тому що «є багатоістинно доброзичливихлюдей, які затьмаренідумкою, що нічогозробити неможна (лист відлютого 1848 р.). Питанняпро природуестетичногоначала таспіввідношенняйого з моральноютемою в людинівсе життя турбувалоМ.Гоголя. «Вмуках та дужерізко переживавйого Гогольу темі, настількиосновній длявсього європейськогоі російськогогуманізму, –у питанні проставлення долюдей, як до«братів» [120, с.190].
Вінвважав, що людськадуша не спроможнау теперішньомуїї стані додійсно-моральноїдії: «Людинадев'ятнадцятогосторіччя відштовхуєвід себе брата… Він готовийобійняти вселюдство, якбрата, а братане обійме» [77, С.270].
Чимглибше усвідомлювавГоголь трагічнуроз’єднаністьестетичногоі моральногоначала, тимпроблематичнішеставала длянього темадобра. Усвідомленнярозірваностікраси і добра, що означає посуті всю нереальністьестетичногогуманізму, наближає йогодо думки, щонасправдіз’єднати красуможе тільките, що глибшеобох начал, –тобто релігія, цементуючимначалом якої,її організуючоюсилою, що перетворюєбуття людейу структурно-упорядкованеціле, є ідеальнийобраз Христа.«І все, що витікаєвід Христа, товічне, як вічнесаме джерело, з якого витікає»[77, С.384]. Образ Христау розумінніМ.Гоголя є загальноюосновою длягармонії міжзовнішнім івнутрішнімв людині. ЯкмислительМ.Гоголь виступаєз проповіддюпроникненняу глибочіньдуші та природилюдини, пишепро необхідністьїї внутрішньоготворення. Вдуші, в пізнаннісамого себепотрібно знайтидуховні закони, що визволятьлюдини відсвіту життєвоїпрози, перенесутьїї в прекраснийсвіт гармонії.Але Бог М.Гоголяє властивосковородинськимпантеїстичнимБогом–Законом.Він пиав: «Порядокта стрункістьможуть бутивідтворенів світі тількиТим, котрий в ставномучині повеліврухатися світамвід нього створеним»[77, С.326].Звідси і утопічністьйого поглядівстосовно соціальногоустрою. Ідеальнийсоціальнийустрій вважавсяйому в форміпатріархальногоправа та натуральногопоміщицькогогосподарства.«Соціальнезло не в законахта установах, а в перекрученніїх грішнимилюдьми… Всякповинен служитиБогу на своємумісці, коритисятій владі, підякою народився, тому що немаєвлади, яка булаб не від Бога»[77, С.161].Отже, в гоголівськійієрархічнійпіраміді владина вершиністоїть цар, який, за думкоюГоголя, найближчийдо Бога. Звідсиорганічновиходить, щовін і є ідеальналюдина. На ційдумці базуєтьсягоголівськерозуміння«уподібненняБога в людиніпід час того, як очищалисяпоняття пробожество» [77, С.326].Тобто, людинаповинна статияк Бог, але щоможна вже казатипро маленькузагубленулюдську душу, якщо душа найближчогодо Христа «мертва»– усвідомленняцього приводитьмислителя доособистоїтрагедії. Контрастміж тим, що прихованеу кожній людиніі його спустошеністюстає предметомдослідженняу антропологічномувченні мислителя.Співставляючиідеальне, цінніснев людськомубутті та реальнубрутальністьжиття, до останніхднів своїхМ.Гоголь віриву єдність красиі добра та можливістьсамотвореннялюдиною себеу подобі божій.
Такимчином, розглянутіцінності йідеали в літературнійта життєвійтворчостіМиколи Гоголядають підставивважати, щопостійно відтворюючивідкритістьлюдини передбуттям, мислительосягає невичерпнуповноту сенсубуття людини– живудушу, котра становитьсенс існуваннякожної людиниі виступає тоюціннісноюорієнтацією, що спрямовуєна пошук ідеалучерез шерегпевних щаблів.Звертаючисьдо визначенняприроди людини, мислитель черезспектр цінностейта ідеаліввідтворює шляхистановленнята вдосконаленнялюдини – живоїдуші.За творамиМиколи Гоголя, зростаннялюдини починаєтьсяз національногосамоусвідомленнялюдиною самоїсебе, тобтописьменник, який середсвоїх сучасників-українцівбачив національнихперевертнів, завжди протиставляєїм людину, якійвластиве почуттянаціональноїгідності. Іншимисловами, українськанаціональнадушастає тією ціннісноюорієнтацієюдля людини йвиступає цінніснимелементом угоголівськійієрархії цінностейлюдськогобуття. Не меншемісце в ієрархіїавторськихцінностейзаймає гармоніяморальногота естетичногов людині, тобтокраси зовнішньоїі краси душі, роз’єднаністьяких викликаєтрагічнезанепокоєння.Авторськавпевненістьв тому, що спілкуваннязі світом красилюдської душіможливе череззвернення доетичного потенціалухристовоговчення, залучаєдо ієрархіїцінностейконцепціюхристиянськоїморалі, в якійБогє вищою цінністюдля людини нашляху самопізнання, самотвореннята духовногооновлення.
Отже, відбудовуючиспектр ціннісноїорієнтаціїлюдськогобуття, мислительнамагавсяпоглибитивласну філософсько-антропологічнуконцепціюлюдини.
Розділ2
Особливості філософської антропології М.Гоголя
    продолжение
--PAGE_BREAK--
2.1Проблема автентичногота неавтентичногобуття в екзистенційно-
антропологічнійінтерпретаціїМ.Гоголя

Засадничоюідеєю гоголівськоїантропологіїє думка про те, що найбільшоюцінністю наземлі є не простолюдина, а духовнозбагачена данаособистість– «живадуша».Роздуми продуховний світлюдини як їїнайдорожченадбання, ідея«внутрішньоїлюдини», екзистенційнесвітовідчуттявказують найого належністьдо своєрідноїтечії – «філософіїсерця» – якає ідейним джереломсучасної філософськоїантропології(поряд з німецькимромантизмом,«філософієюжиття», екзистенціалізмомтощо). Ідейнірозвідки філософськоїантропологіїМ.Гоголя, випереджаючитвердженнясучасногоекзистенціалізму, переосмислюютьідеї естетичногогуманізму таетики, поглиблюютьвчення провнутрішнійсвіт людини, етичний плюралізмта вартістьхристиянськоїкультури. Насамперед– цеконцепціялюдської душі– «живої» і«мертвої».Зосереджуючисвою творчуувагу на екзистенціїлюдини, що втермінологіїГоголя означенавиразами: «живадуша», «мертвадуша», «душевнасправа», «душевниймонастир»,«внутрішнялюдина», «стансерця», «ключдо душі людини»,«внутрішнєзвернення досамого себе»,«мова душі»,«спогляданнясамого себевсерединісебе», філософпоказує можливістьпрозріннялюдиною свогоунікальногосамоцінного«буття-в-світі»,«буття-в-собі».Ця філософіяглибоко індивідуальна, особиста іразом з тим, грунтуєтьсяна національнійідеї українськогонароду, наукраїнськійментальності.Духовна атмосфераУкраїни першоїполовини ХІХстоліття обумовленасоціально-політичнимстановищеммайже трьохсотрічногоколоніальногоіснування врамках РосійськоїІмперії, де узв’язку з втратоюдержавноїсамостійностіта остаточнимпоневоленнямукраїнськогонароду, спостерігаєтьсяпробудженняінтересу досвого минулого, бажання зберегтисвою національнуідентичність, культурнітрадиції. Наце підгрунтялягають ідеїзахідногоромантизму, особливо ідеїнародностіі демократизму.Розвитковіромантичнихідей сприялитакож і спробиукраїнськоїеліти відшукатисеред історичнихдокументівпідтвердженняправ і вольностей, яких вона булапозбавленавнаслідокпідступноїполітики царизмупісля возз’єднанняУкраїни з Росією.Серед атлантів, які в задушливійатмосферіколоніальногопоневоленняукраїнськогонароду розбудувалийого духовність, були Г.Сковорода, М.Гоголь, П.Куліш, П.Юркевич, М.Драгоманов,І.Франко, Л.Українката ін. Намагаючисьобгрунтуватиповноцінністьта самобутністьукраїнськогонароду, вонизвертаютьсянасампереддо історії, культурно-психологічнихособливостей, характеру, проблеми взаєминз іншими народами.Поєднанняромантичногонаціоналізмуз християнськиммістицизмомвело їх до захопленняпроблемоюнаціональногодуху, проблемоюутаємниченостілюдської душі, до пошуку достовірнихлюдини формбуття.
Векзистенційно-антропологічнійінтерпретаціїМ.Гоголя проблемаавтентичностіта неавтентичностілюдського буттяпостає черезопозицію такихконцептівжиття: «серце»– «розум»; «живадуша» – «мертвадуша»; «інобуттяз Богом» – «інобуттяз чортом».
2.1.1.«Серце» — «Розум».Проблемаавтентичностіта неавтентичностібуття людинистановить одинз найважливішихнапрямківдуховних пошуківМ.Гоголя у йогохудожніх вимірахлюдини. Будучипереконаним, що природалюдини є поєднаннямдвох натур, двох істот –«внутрішньоїлюдини» (серце)і зовнішньогов ній (розум), мислительпідкреслює, та засобамитворчостіпереконує, щовнутрішнєєство, як царинадуховного життялюдини, маєвизначальнийхарактер дляособистості, зумовлює зовнішніпрояви та їїіндивідуальність.Ця зацікавленістьдіалектично-софійноюформою філософуванняПлатона, а нелогічною, яку Аристотеля, безумовно, щоблизька українськійментальності(що розвинуласьще в роки йогонавчання підвпливом ідейпрофесораБєлоусова), слугувалафілософськимгрунтом, наякий лягли ідеїнімецькогоромантизму, витлумаченів контекстіукраїнськогосвітоглядногоменталітету, та філософії«серця» Г.Сковороди.Не заперечуючичеснот розуму, мислительвказує нанеможливістьутвердити розумв якості верховногоначала автентичногобуття: « Розумне є вища в насздатність. Його роль небільше, якполіцейська: він може тількиупорядкуватиі розставитипо місцях всете, що в нас ужеє» [77, С.94]. Звертаючисьдо тлумаченняприроди розуму, його ролі імісця в пізнанні, М.Гоголь небачить в ньомутієї основи, яка надає сенсі високе призначеннявсієї життєдіяльностілюдини: крімтого, митецьвказує на залежністьрозуму віддушевногостану: «як тількизавирує пристрасть, він уже раптомповодитьсясліпо і нерозумно; якщо ж покійнадуша і не кипитьніяка пристрасть, він і сам проясняєтьсяі діє розумно»[77, С.94].
Продовжуючитрадицію Г.Сковороди, М.Гоголь говоритьпро серце-безодню:«Друже мій, серце людськеє безодня недовідома: тут ми щохвилинипомиляємося».Почуття, голоссерця, за Гоголем, не пізнаютьсярозумом, серцеі розум протиставляються:«Є речі, якихне можна зв’язувати.Є голос, якийнаказує нам, голос, що передним нікчемнийнаш мізернийум...». Письменникглибоко цінуєпочуття, якістворюютьгармонію всерці. У цьому, на його думку, виражаєтьсябожественненачало, на відмінувід раціонального, логічногопізнання, що«дорогою розуму, як всезнищуючасаранча, нападаєна серце людейвсюди» [75, С.274].Мислительвказує на те, що людство ХІХстоліття страждаєвід гордостірозуму, навіть«тінь християнськогосмирення неможе до ньогодоступитисяз-за гордостіума» [77, С.273]. Людинаповинна зрозуміти, що «пристрастірозуму вжепочалися», вінспокушаєматеріальнимиблагами, примушуєчинити так яквсі, всуперечвласним прагненнямі устремлінням, навіює смислжиття і відчужуєлюдей один відодного, – «злобавходить світдорогою розуму»[77, С.274], поступовостає частиноюлюдських душ, веде до недовірногожиття. Тількижива душа –істинне існуваннялюдини, бо вній присутнєбожественнетворче начало.Прийде час, івоно зіллєтьсяз Творцем уБезмежності, тому-то, стверджуєфілософ, митимчасовінаймити у цьомусвіті, де намнічого не належитьі потрібнотільки добросовісно, в натхненніта праці, яквелів нам господар– Господь, –виконати своюроботу – жити, але жити не зазаконами розуму, а законом серця, бо серце – основанеповторностій унікальностілюдської особистості.
Найбільшпоказовим уцьому планіє повість «ТарасБульба», з їїісторичнимпафосом і романтичноюспрямованістю.Саме завдякиромантичномусвітогляду, М.Гоголь зосередивсвій творчийзір не на зовнішніхпроблемах, ана внутрішньомусвіті особистості.Проблемуспіввідношеннярозуму й серцяхудожник творчорозвиває наобразах однієїродини, де Тараста його старшийсин є втіленнямрозуму, а жінката молодшийсин, відповідно,є втіленнямсерця. Мудрий, сильний духовнота фізичноТарас Бульбапонад усе насвіті цінуваввільне козацькевойовниче життяна Січі: «Цячудова республікабула саме потребоютого часу. Охочідо воїнськогожиття, до золотихкубків, пишноїпраці, дукатіві реалів повсякчасмогли знайтисобі тут роботу.Одні тількиобожнювачіжінок не моглизнайти тутнічого, бо навітьна передмістіСічі не смілапоказуватисьжодна жінка»[76; т.2, С.218].Для Тарасаіснує тількирідна земля, рідна Українаі нічого в світіне може бутисвятішого, ніжпокликанняоберігати їїкордони. Такежиття булометою і сенсоміснування йогосамого, самепро таке життявін марив длясвоїх синів.Протилежнежиття йогодружини: вона«бачила чоловікана рік два, тридні, і потімкілька літ пронього не бувалой чутки. Та йколи бачиласяз ним, коли вонижили разом, щоза життя їїбуло? Вона терпіланаруги, навітьпобої; вонабачила пестощі, приділюванітільки з милостині, вона була якасьчудна істотав цьому зборищібезжоннихлицарів, наяких розгульнеЗапоріжжянакидало суворийколорит… Всялюбов, всі почуття, все що є ніжногой пристрасногов жінці, всеобернулосяв неї на самематеринськепочуття»[76; т.2, С.304].Вона навітьне мала правамріяти про тихеосіле життядля своїх синів.
Фатально-трагічнийподіл у мікрокосміБульбиноїродини виявляється, по-перше, відмінністюміж козацькимсвітом (батько), кочовим елементом, з одного боку,і світом осілихтрударів (мати), укоренілиху буття хлібороба– з другого. Цятрагічна контраверза, художньо відображенамислителемяк дилема міжчоловічим тажіночим початкомбула унаслідуванадітьми. Передвід'їздом синівна Січ матикинулась доменшого, в рисах обличчяякого виявлялосябільше якоїсьніжності. Милуючисьсинами, якібули в числіперших козаків, Тарас бачив, що «Остаповіна віку судилосябойовий путьі важка наукавершити воєннісправи… З спокоєм, майже неприроднимдля двадцятирічного, він в одну митьміг змірятивсю небезпекуі всі обставини, тут же міг добратиспособу, якуникнути, з тимщоб потім певнішеподолати її…Андрій не знав, що значитьобмірковувати, кидався на те, на що ніколине зважавсяб спокійнийі розумнийОстап» [76; т.2, С.334].Тарас і Остапєдине ціле, щоє джереломнатхнення длякозацькоїсправи, такожвиступає загрозоюдля осілогожиття. Це типнеукоріненностілюдини в буттяхлібороба.
Основнаопозиція міжчоловічим іжіночим началом, як вже згадувалираніше, веде, в свою чергу, до прихованої, але детальнорозробленоїдихотомії міжрозумом і серцем.Щоб довести, що Андрій внутрішньоне спорідненийз Тарасом іОстапом, письменникведе читачадо розуміннявнутрішньоїсуті персонажа.Андрій, як іОстап, теж кипівжадобою подвигу, але разом з тимдуша його буласповнена йіншими почуттями.ВідчуваючисхильністьАндрієвогосерця до «жіночихумовлянь», батько старавсяпереконатисинів у тому, що любов дожінки згубитьдушу козацьку, що добропоряднийкозак муситьмріяти тількипро служінняБатьківщині,«козацька шабля- ось його мати».Тарас не розумівтого, що Андрій- це зовсім іншийдуховний тип, з іншим світоглядомі почуттямобов'язку. НатураАндрія, як інатура духовноспорідненоїз ним матері, від природисвоєї є явищембудівничим, що прагне досімейних стосунківі осілого життя(тут – джерелоі основа складанняукраїнськоїнації). Для нихкохання є змістомжиття. Здається, загинуть сини,і життя дляматері станеспустошенимта зайвим. Такі життя Андріяне має сенсубез коханоїжінки. Зарадинеї він зрікаєтьсябатька, товаришів, вітчизни. «Хтосказав, що моявітчизна Україна? Хто дав меніїї за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душанаша, що милішедля неї надусе, Вітчизнамоя — ти! — кажевін коханійжінці. - Ось моявітчизна! Іпонесу я вітчизнуцю в серці моїм, понесу її, покистане моговіку...»[76; т.2, С.354].Батько не мігзбагнути того, що для Андріякохана жінкаі Батьківщинаєдине ціле, щов його розумінні, батьківщинатам, де коханажінка. Здається, Андрій не змігби вбити нібрата, ні батька, але Тарас власноручновбиває свогосина: «Я тебепородив, я тебеі вб'ю.»[76; т.2, С.388]Бо він належавдо тієї категоріїмаргінальнихлюдей, які вобразі Андріябачили тількизрадника, якіне мали жалюв серці, користувалисьтільки розумом.Саме для того, щоб показатичим Андрійвідрізняєтьсявід Тараса іінших козаків, його образ(Андрія) М.Гогольпов'язує ззверненнямидо серця: «Самне знаючи чого, почував якусьзадуху в серці»;«серце билосядужче, дужче»;«серце йогозавмерло»;«промова йогощира, сердечна»;«голос йоговиходив простоз дна його серця».Ні з етичної, ні з розумовоїточки зору, Андрію вибаченнянемає, мова пророзуміння йоговчинку можейтись тількина чуттєво-емоційномурівні, де пануютьчуйність ісердечність.Не в розумі, ав серці зосередженаприрода людини.
Зточки зорурозуму, художникЧартков («Портрет»), чиновник Поприщин(«Запискибожевільного»), художник Піскарьов(«Невськийпроспект») таАкакій Акакійович(«Шинель») –невдахи, що«втратили себе», віддалися підвладу зовнішньогосвіту. На першийпогляд – всіхзгубила пристрасть: Чартков гиневід прагненнягрошей, слави; Поприщин таПіскарьов –від коханнядо жінки; АкакійАкакійовіч– від пристрастідо речей. І немаєзначення, цяпристрастьспрямованана велике, піднесенеі значне чи надріб’язкове.Мирське буттяприрікає людинуна загибель.І байдуже, євоно чимосьвеликим, чи –шинеллю. АлеМ.В.Гоголь небув би М.В.Гоголем,«найвидатнішимз усіх українців», якби розумом, а не почуттями, сприймав дійсність.Серцем письменниквідчував, щовеликий світ– це завіса, піднявши яку, потрапляєшдо маленькогосвіту особистості.Наблизившисьдо внутрішньогосвіту героя, раптом усвідомлюєш, що в «мертвих»тілах перебувають«живі душі», здатні пройтишлях від повноївідсутностісамосвідомостідо появи йутвердженнятакої. Але цейпроцес маєздійснитисяне в реальному, а в ірреальномубутті. Проблемуспіввідношеннярозуму і серцямислительвирішує у традиціяхромантичноїепохи.
2.1.2 «Жива душа»– «мертва душа».Зважаючи нате, що душа, заГоголем, є справжніміснуванням, через опозицію«живої» та«мертвої» душіможна проаналізуватище один аспектпроблеми автентичногота неавтентичноголюдського буттяв гоголівськійекзистенціально-антропологічнійінтерпретації.
Аналізуючиекзистенційно-філософськуспадщину М.Гоголяшляхом творчоїрефлексії надпоняттям душі«живої» і «мертвої», Л.В.Гамаль наголошуєна тому, що «упоняття «душі»мислительвкладав національненачало, наявністьчи відсутністьякого обумовлюєхарактеристикилюдини «живадуша», «мертвадуша» [61, С.55]. Принципрозмежування«живої» і «мертвої»душі, за національнимначалом можнавизначити якструктурнийпершоелементнаціональноїсамосвідомостіМ.Гоголя, щоведе до розумінняавтентичностібуття. На нашпогляд, проблема«живої» та«мертвої» душізначно ширшаі виходить зарамки визначенняїї за принципомнаціональногоначала. Досліджуючиукраїнськулюдину в їїісторичній, вертикальніймінливості, починаючи ззображенняславної козацькоїверстви (герої«Вечорів»,«Тараса Бульби»)і закінчуючиманіловими, коробочками, плюшкіними, чертокуцькими, ковальовимита ін., мислительпоказує діалектикупереходу історіїв географію:«історія, здавалося, застигла іперетвориласяв географію: одноманітнежиття, що ворушилосяв частинах інерухома вцілому, могловважатисягеографічноюприналежністюкраїни» [75; т.8, С.41]. В цій же статтіМ.Гоголь установлюєпричину усіхзмін у історичномупроцесі і пов’язуєїх з тим, що змінивсясам характернароду. «Йогоне відрізняложодне почуття- ні фанатизм, ні марновірство, ні навіть забобон. Здавалося, померли в ньомумайже всі людськісильні шляхетніпристрасті...» [75; т.8, С.41]. Виходячиз цього, можнавважати, що впоняття «живоїдуші» М.Гогольвкладав такожнаявністьпоетичноговогню, можливістьдуші відчувативсі людськіблагородніпристрасті,«чистоту душевну».Мислитель, стверджуючи, що «життя потрібнопоказати людині, життя, взятепід кутом їїнинішніхзаплутаностей, а не колишніх»[75; т.6, С.301], свій інтересдо минулогопояснював тим, що «минулепризводитьдушу до тоготихого спокійногонастрою, якийпотрібен дляпраці» [77, С.300], бо«дух цьогонароду виливаєтьсяв поезії, пісні, які зливаютьсяз життям, маютьтакий живийголос, що… проймаєдушу» [76; т.6, С.113].
Мислитель, творчо створюючимодель наявного«загальногостану світу»- світу, якимвін є, і модель, яким він «повиненбути», тобтоіснуючийі належнийстан світу, звертаєтьсядо первісної«диканської»цілісності, як до ідеалу«моделі загальногоприродногостану світу».В творчій уявімитця «диканській»світ був таким, яким він повиненбути і тому віндійсний.
Такерозуміннясвіту, світуяк природного, щасливого станулюдини зіткнулосяз реальнимстаном світу, в якому живМ.Гоголь. ВПетербурзів концентрованомувигляді посталаперед ним наявнамодель загальногостану світу:«Петербург, сніги, негідники, департамент,«збіговиськоосвіченихневігласів»,«пихата гордістьбезглуздогокласу людей»(Листи Жуковськомуі Погодіну зРиму від 1837 р.)[75; т.9, С.11,91].
Протиприроднийстан світуневігластвавтілено в «моделі», створеної вновелах другоїкниги, яку вінназвав продовженням«Вечорів», хочазміст її –протилежнийзмістові «Вечорів».У «Миргороді»спростовуєтьсяте, що стверджуєтьсяв «Вечорах».«Миргород»є продовженням«Вечорів» удіалектичномусенсі: продовжуєтьсяпоказ «станусвіту», теперуже реального, а не ілюзорного [95, С.22]. Цей реальнийсвіт, світпротиприродногостану людини, митець у чорновихзамітках допершого томуз разючою точністювизначив яксвітмертвих душ — «… пустота ібезсилі ледарстважиття замінюютьсякаламутною, нічого не значущоюсмертю. Смертьуражає застиглийсвіт» [75; т.4, С.693]. Смерть прокурорав цьому мертвомубезчуйномужитті так самоне має сенсу, як і життя заживомертвих Плюшкіна, Коробочки, Манілова. Діалектика«мертвої душі»виникла з протиріччяміж зовнішньо-історичними, абстрактнимиідеями «природногоправа» і конкретнимісторизмом; сутичка цихпротилежностейрозв'язаласяоб'єктивно-діалектичнимметодом художньогоаналізу того, що єі розкриттяйого нерозумності. Загальнийрозлад, на думкуМ.Гоголя, дійшовдо того, що «… теперусі між собоюсваряться, івсяк один наодного зводитьнаклеп нещадно… навіть чесніі добрі людиміж собою врозладі...» [75, т.8,304-305]. Суть дисгармонії, що спостерігавписьменник, сприймаласяним скорішепочуттями, ане розумом ітому він гірковигукував: «Інезрозумілимсумом вже загоріласяземля; черствішеі бездушнішестає життя. Все глухо, могилавсюди. Боже! Порожньо істрашно становитьсяу твоїм світі!» [75; т.8, 416] Такимчином, мислительстворив двімоделі світу: одна – «світживих душ» –уявна, але вйого розумінніуособлює автентичнебуття, інша –«світ мертвихдуш» – реальна, що веде донесправжньогожиття. Як слушнозазначаєД.Чижевський, ціллю творчостіГоголя було: оживити душі; роздмухатив людині жару душі; показати, що прекраснадуша є природно-прекрасноюметою для людини[314, С.102], тобто метоюписьменникає пошук поетичноговогню, як основиавтентичногобуття середсвіту «мертвихдуш». М.Гогольрозумів, щолюдина не приходитьна світ із готовоюдуховною структурою.Життя людськепроходить учасі, в якомулюдина постійноутворює й оформлюєсвою духовність, можна сказати– реалізує своюсутність. Людинастановитьсясобою в часі, від народженняй до кінця, становитьсясобою завдякиактам свогодуху, свогосерця, своєїособистості.Цю думку висловивдавним-давнодавньогрецькийпоет Піндар:«Стань тим, кимти є». Вона займаєцентральнупозицію в системахнімецькоїкласичноїфілософії(Кант, Фіхте, в«Фаусті» Гете, з якою, можливо, не був знайомийМ.Гоголь, протеу його творчостівона пов’язаназ пошуком істинногоіснуваннялюдини, живоїдуші, досягти якогоможливо шляхомтрансформаціїживихдуш минулогоу сучасне життячерез середнівіки, оскільки«вони складаютьвузол, що зв'язуєсвіт стародавнійі новий; їм можнапризначитите ж саме місцев історії людства, яке займає вулаштуваннілюдського тіласерце, до якоготечуть і відякого виходятьусі жили» [75; т.8, С.14].
2.1.3.«Інобуття зБогом» – «інобуттяз чортом». Ухристиянськійантропологіївираз «Людинає образом Божим»застосовуєтьсялише до Адама, першолюдини, яка в однійособі репрезентувалаусе людствоі була прилученадо Бога за своєюприродою (тобтолюдська природаі її особистаіпостась булиєдині). Але післягріхопадінняі наступногорозмноженнялюдей відбувсярозпад цієїєдності. Особіпри цьому буланадана повнаі невідчужуванасвобода використаннясвоєї людськоїприроди. Ніщо, навіть тортури, не можуть позбавитиособу праварозпоряджатисявласною природою: вона може зробитиїї образомБожим, тобтоутвердити своєБоже походженнячи, навпаки, чинити всуперечйому [157, С.42]. М.Гоголь, який вважавнайголовнішимсамовизначеннямособи вибірміж добром ізлом, гріхомта благодаттю, виразно цюобставину подаєчерез опозиціюконцептів«інобуття зБогом», «інобуттяз чортом», делюдина є предметомчи полем боротьбиБога з дияволом.З’ясуванняцієї опозиціїз метою виявленняавтентичногобуття будуєтьсяМ.Гоголем втрадиціяхнеоплатонізму, християнськоїмістики. В центріїхньої уваги«духовна»людина, бобезпосереднє«справжнє»спілкуванняможливе лишечерез містичне,ірраціональнеосяяння душі.У християнськомунеоплатонізмімислителяцікавлятьпитання людськоїодиниці, їїдуховногосвіту, свободи, самодіяльностіяк самовдосконаленнята «… свята сила, що охороняє, яка направляєна добре навітьі те, що з недоброюметою учинилалюдина» [74; т.3, С.281]. Мислительпогоджуєтьсяз думкою проте, що лише вБозі можливеістинне буттялюдини. На принципахнеоплатонічноїфілософії вінбудує своєрозумінняістинногобуття, кожналюдська одиницяяк єдністьвічного й плинного, часового таїтьв собі єдине, що постає длянеї як духовність.Тому кожналюдина якскінченністьчасова є неповторноюдуховно. Самечерез своюскінченність(тілесність)людина збиваєтьсяна злі вчинки, які віддаляютьїї від пізнаннясвоєї духовності, Бога, спонукаютьдо «інобуттяз чортом».
Граничним, абсолютнимпредметомвзаємодії людейє втілене вконкретні формиметафізичнеДобро і Зло.Так, у гомерівській«Іліаді» богиповодять себезавжди надзвичайнозле: лаютьсята б’ються, коли люди вдаютьсядо злоби, гнівута шматуютьодин одного.Боги грецькі- поети або поезія. Так і поезіяведе себе зле: б'ється, свариться, коли в людейкепсько ідутьсправи. «ТакийАристофан.Таким був і ти– пише С.ШевирьовМ.Гоголю, – Твояпоезія такожбилася, лаялася, пустувала, якбоги грецькі, як Юнона, Марс, Венера. Але тиміг би заразвисоку комедію, усю силу сміху, яким ти обдарований, звернути насамого диявола»[219, т.2, С.351-352]. У цьомулисті просліджуєтьсядумка про розуміннягоголівськогосвітовідчуттяяк переживанняспоконвічноїнаявностіметафізичногоДобра і Зла ійого творчоїможливостіслідувати заним. Крім того, Шевирьов бачитьу гоголівськійдуші силу, спроможнувідповідатиза власне переживанняпротиборстваДобра і Зла, нащо Микола Гогольйому відповідає:«Вже здавная лише тим ізаклопотаний, щоб після моготвору вдостальнасміяласьлюдина надчортом» [74, т.2, С.356].
Яквже згадувалосяу першій главі, у релігійномурозумінніГоголя чортє містичноюі реальноюістотою, в якійзосередилосязапереченняБога, вічнезло. Через концепти«інобуття зБогом» та «інобуттяз чортом»розгортаєтьсямислителемдіалектикапротиборстваміж метафізичнимДобром і Злом.Герої «Вечорів»жили в той час, коли в кожномуукраїнськомуселі була своявідьма, чорті інша нечистасила. Але вонисерцем вірятьу Бога, щировірять у те, що«у Бога є довгадрабина віднеба до самоїземлі. Її становлятьперед світлимвоскресіннямсвяті архангели:і як тільки богступить напершу сходинку, всі нечистідухи полетятьстрімголові купами падаютьу пекло і черезте на Христовесвято жодногозлого духу небуває на землі»[72; т.1, С.203]. Щиро віритьу це й письменник, особистістьякого формуваласяв атмосферідуховної культуриздатних наглибинні роздумипро Бога ірізноманітніоповіді прочорта селян.Це властивеукраїнськомународові тяжіннядо філософськихроздумів надглибиннимисвітогляднимипроблемамижиття особливояскраво відтвориву своїх творахМ.Гоголь.
Звичайно, не можна забувати, що світ «Вечорів»- це, по-перше, світ символівхудожніх, по-друге- двоєвірних. Де людина, зодного боку, жорстоко підкореназакону Космосу, з іншого ж — легкостає учасникомкосмічноїмістерії (політВакули на чорті, коли він бачитьнебесних мешканців: від місяця донайменшихдухів). Але якщов язичництвіперемога добранад злом залежитьвід зовнішньогодотриманнявсіх норм спілкуванняз нелюдським(чорт змушенийпідкоритисяВакулі завдякихитрості іспритностіостаннього), то для християнстваважливішедуховне перетворювання, духовністьу вчинках ідіях людини.М.Гоголь відкривдля себе шляхдо такогоперетворюванняв християнствіі вважав себепокликанимвідчинити цейшлях для всіх.Саме тому йогорелігійність, як слушно зазначаєВ.Зеньковський[121], ніколи нетяжіла добогословськогозмісту християнствата розкриттяйого в молебнях,іконах, храмовихспорудах. РелігійнесвітосприйняттяМ.Гоголя сформульованеу своєрідномупринципі: миприходимо уцей світ длявтілення правди.Звідси усвідомленняним інакшостісвого шляхудо Бога, що читаємоу листі Шевирьовадо нього. «Типишеш до мене, що шляхом розуму, шляхом скорішепротестантським, дійшов до Христа: отже, якщо розумдля тебе в Христі, то нерозумністьі вся дурістьповинна бутиу вбивці, у вороговійого. Отже, переслідуйворога твоїмневичерпним, чудесним сміхом,і ти учинишдобру справулюдям на користьвічного розуму, що у Христі»[219, т.2, С.352]. До речі, збираючисьдо Єрусалиму, М.Гоголь зізнавсясвоєму духовниковів тому, що віриу нього немаєзовсім, а Христавизнає боголюдиноюлише тому, щотак велитьрозум. Ми немаємо правоказати пропрямий впливКанта на Гоголя(про це детальнішедив. [176]), але гоголівськерозуміння Богашляхом розумудуже нагадуєтвердженняКанта, що віразаснована напрактичномурозумі, «виниклаз самої моральноївпевненостіяк добровільної, відповідноїдо моральноїтеми й, крімтого, узгодженез теоретичноюпотребою розумувизначеннянашого судження– визнати існуваннямудрого творцясвіту і покладатив основу заснуваннярозуму» [135, т.4, С.546.]Через особистіснеставлення доІсуса Христата почуттяособистоївідповідальностіза все (такесвітовідчуттявластивепротестантськійвірі) вибудовуєконцепт «інобуттяз Богом», дешляхом естетичногоосмисленняпрезентуєвласну модель«інобуття зБогом» як одиніз різновидівавтентичногобуття, що знаходитьсяна межі реальногота надреального, адекватнорозкриваючисьлише в іпостасітрансенденції.
Трансценденціяспецифікуєлюдину як зв’язокрізних світівта можливихсфер буття.«Загадковістьта суперечливістьлюдини, – писавз цього приводуМ.Бердяєв, –відзначаєтьсяне тільки тим, що вона є істотою, яка впала знеосяжноївисочини, істотоюземною, котразберегла в собіспогад про небота відблискнебесногосвітла, але, щеглибше, тим, щовона споконвічноє дитям Свободи.Коріння її внебі, в Бозі тав нижній безодні»[27, С.55]. Про це іМ.Гоголь зауважує:«Блаженний, хто почав своїподвиги прямоз любові доБога. Він швидшеза всіх іншихполетить пошляху до світлаі легко переможевсе те, що другомуздається непереборнимі неможливим. Весь світ тодістане передним в іншому, в істинномувигляді...» [77, С.394]. «Любов жеє світло а нетемрява. У любовізаключенийБог, а не духтьми, і де світло- там і спокій, де тьма — там іобурення» [77, С.390]. Таким чином, за Гоголемдійсне «інобуттяз Богом» можливелише тоді, колилюдина стоїтьна найвищомущаблі духовності, душа її сповненащирої любовідо Христа. Говорячипро щире почуттядо Христа він«був позбавленийпростої безпосередньоїлюбові до людей,– пише К.Мочульський,– він повиненбув «насильно»любити, «насильно»бути добрим.Дві половинкийого душі, світлата темряви, були: любов інелюбов, релігійнегоріння ібезблагодатність.Це трагічнепротиріччяможна прослідкуватиу відносинахГоголя з друзями: то самовідданеслужіння, тохолодне доктринерство; моторошно інодічитати деякілисти його доПогодіна, Аксакова, до сестер, алеособливо вражаютьперебої дбайливостіі безсердечностів листуванніз матір’ю»[201, С.36]. «Метафізичнаборотьба Гоголя,– продовжуєК.Мочульський,– в «черствостідушевній». Вінне винен в тому, що Господь недав йому «млекалюбові», алепроте несевідповідальність[201, С.36]. А, можливо, те, що М.Гогольдо самої смертіне знав любові, цього, за йогословами, «першогоблага у світі», можливо, щойого думки продемонічнуприроду красита любові грунтуютьсяна його власномупсихологічномудосвіді. Делюбов і краса– іноформи нетільки істинногобуття, а й маютьстрашну, руйнуючусилу над душеюлюдини – вонипрояв «злогодуха», одна ізскладовихконцепту «інобуттяз чортом». «Людськійсвіт», що єтрансцеденцієюміж божественнимта потойбічнимсвітом, світ«жахливогожиття» нівечить«пекельнимдухом» навітькрасу, яка єбожественноюза походженням.Зла краса губитьсвіт, пробуджуючив серцях людейжахливу, руйнівнусилу – любов.Для Андрія(«Тарас Бульба»)краса сильнішечесті, віри, батьківщини.Від одного їїподиху руйнуютьсявсі моральнізасади; красаза самою своєюприродою аморальна.Для бідногоПоприщина любовдо директорськоїдоньки – причинабожевілля.«Жінка закоханав чорта. І вонавийде за нього, вийде», – відлунюєу його затухаючійсвідомості.Нарешті, в «Портреті»(редакція 1835 р.)Гоголь підводитьрезультатитворчостіпершого періоду: уперше віннамагаєтьсяусвідомитиі мотивуватисвою містичнуінтуїцію. Дотепервін тількиболісно «відчував»зло; тепер віннамагаєтьсяпобудуватирелігійнийсвітогляд. Вінесхатологичний. Світ у злі, томущо наступаютьостанні часи, час народженняантихриста; вірні Христупотерплятьвеликі муки. Антихрист ітепер уженароджуєтьсячастково: вінвтілюєтьсяв людях, оволодіваючиїхніми душами. Психіка людини- єдиний шляхпроникненняу світ злогоначала. Художник, що став знаряддямантихристаі замолившисвій гріх усуворому чернечомуподвигу, говоритьсинові: «Дивуйся, син мій, жахливіймогутностібіса. Він щосилисилкуєтьсяпроникнути: у наші справи, у наші думкиі навіть у саменатхненняхудожника. Незчисленнібудуть жертвицього пекельногодуху, що живеневидимо, безобразу на землі. Це той чорнийдух вриваєтьсядо нас навітьу хвилину самихчистих і святихпомислів» [76; т.3, С.292].
Почуттялюбові у розумінніМ.Гоголя – цесинтез двохначал – божественногота диявольського, це божество, що несе в собістрах. Цей особистийіндивідуальнийстрах «згорітив полум’їпристрасті», митець втілюєу художні образи, показує, яклюбов залучаєлюдські душідо «інобуттяз нечистоюсилою». Так, почуття філософаХоми («Вій»)безсумнівновідбиваютьу якійсь мірілюбовне «полум'я»Гоголя. І псарМикита, і Хомазачаровані«чарою», вонигорять темним, згубним вогнемхтивості. Те, що вони відчувають- не любов, адиявольськамара похоті. Хома не тількине любить панночки- він ненавидитьі боїться її. Почуття, описанів цій повісті, фатальні, нелюдські, стихійні. Вонисліпі, як самий«Вій»; у них, як і в нього, лиця залізні. Зрозумілийі жах Гоголяперед цим пекельнимполум'ям, виправдовуєтьсяйого аскетизм»[202, С.16].
Такимчином, любові краса, належатьрізним просторовимсвітам – світухаосу та світукосмосу, алеці просторивзаємопроектуютьсяу світі людськогобуття. В цьому«жахливомусвіті» вониє метафізичнимзлом світухаосу, що «палить»людські душі, залишаючитільки «купупопилу» [«Вій»].Мислительзадаєтьсяпитанням – невже зло наскількимогутнє, щопроникає всвяті помислиі навіть донатхнення? Світі чорт ловлятьлюдину не тількивеличним іпіднесеним, але й дрібницями, не тільки полум’ямкохання дожінки («Вій»,«Невськийпроспект»), нетільки мрієюпро неземнещастя («Запискибожевільного»), не тільки горамизолота («Портрет»), але й буденністю, жалюгідними, вкраяними віджебрацькоїплатні шелягами, шинеллю («Шинель»).Якщо людинавсією душеюзаплуталасяв цих дрібницях, нема їй порятунку, безликий чортстає її дзеркальнимвідображенням, саме цьогобезликого чортаі побачитьАкакій Акакійовична «кришцітабакерки зпортретомякогось генерала, якого саменевідомо, боте місце, дебуло обличчя, було проткнутепальцем, а потімзаліпленечотирикутнимшматочкомпаперу» [76; т.3, С.144]. Начитанийу релігійнійлітературі, знавець і збирачфольклорногоматеріалу –народних пісеньі переказів,– М.Гоголь, звичайно, знав про цюбезликістьчорта у християнськійі фольклорнійтрадиції. Можливо, саме тому засобомвідтвореннянеавтентичноголюдського буттячерез концепт«інобуття зчортом» є «засібдзеркала».
Дзеркалов світовійлітературі– визначнатема. У Гоголявона специфічна, оригінальна.Відображенняодного предмета, явища природив іншому, скажімо, відображеннялісів і водяноїцарини: портретабо, власне, дзеркало — мотиви, які не покидаютьгоголівськихоповідань.Монолог, якийвиголошує переддзеркаломкрасуня Оксанав «Ночі передріздвом»; зловіснароль дзеркалав повістях«Вій» і «Ніс»; дзеркало, в якевглядаєтьсяновоспеченийгенерал в «Шинелі»або Павло ІвановичЧичиков в «Мертвихдушах»… Мотивдзеркала поширюється.Він у «Портреті», де розповідаєтьсяпро те, як ізрами портрета-дзеркалавиходить старийлихвар, постаєяк таємнийсвідок минувшини, що володіємістичним даромвпливати насучасне; німіпослання (припустимо)конкретноїособи своїмнащадкам, вонираптом виявляютьсянаділенимимовленнямпосланцямипекла, совісті, кари, вищоїсправедливостіабо якоїсьбезіменноїсили, а їх адресаттепер — або вселюдство, абойого «окремий»представник, якому вдалосясумнівне щастядоторкнутись(так чи інакше, не обов'язковофізично) докартини. Гогольпоказує залежністьреальної долівід змальованоїна полотні.Першу частинуповісті складаєісторія художника, котрий за безцінькупив «страшнийпортрет»; яккартина лякалайого своєюжиттєподібністю– особливоочима; як виявилисьв її рамі золотімонети, цілийскарб; як змінилосяпісля цьогожиття художника, який ставзнаменитістюі розтринькавсвій талант;і як підсумок- божевілля ісмерть духовногобанкрута. Другачастина повістіпояснює першу.З'являєтьсяпостать загадковогосхідного лихваря, чиї гроші приносять прохачам нещастя.Лихвар проситьхудожника — цезвичайно, неЧартков, а йогодавній попередник,- намалюватиз нього портрет, сподіваючисьтаким чиномврятувати абопродовжитисвоє життя.Все-таки зловіснийлихвар помирає, художник же, не пережившитяжких страждань, підноситьсядо моральногозцілення ізаповідає синузнищити страшнийпортрет...
Романтичнінедомовки«Портрета»цілком канонічні.Залишаєтьсянерозшифрованоюпостать східноголихваря: дияволвін?, грішник, найнятий дияволом? – відповідінемає. Таємницядещо відкриваєзавісу – і всеж таки на останньомуклаптику своїхволодінь таїназалишаєтьсятаїною. Поручз ходіннямипо той бік розсудку, в гоголівському«Портреті»предостатньорозсудливості.Так, доля Чартковасклалась нещасливо, незрозуміло,– і, щоб зробитиїї зрозумілою, дається поширенепояснення увигляді другоїчастини. Розсудливідо повчальностімонологи художника, який створивпортрет. «Портрет»Гоголя – цесвоєріднедзеркало, якерозростається, збільшується, захоплює всебільше і більшевидимої реальності, залучаючи донеї ще і невидиму.І ось уже воно– не підлеглийелемент іншогосвіту, а, самопо собі, цілийсвіт – ні відкого і ні відчого не залежнийсвіт, який шукає, де б і що б взятипід свою юрисдикцію.Його завданняслужити вікному світ невіданого, не названого, не вивченого.Можливо цецарство нечистої(сатанинської)сили. Можливощось таке, чоголюдина покищо не встиглавідкрити. І всеж за всімараціональнимипоясненнямиі смисламибачиться угоголівськомудзеркалі щосьірраціональне– натяк на потойбічнізнамення ізнаки.
Якуже було сказановище, дзеркалоу Гоголя займаєособливе місце.Воно не лишевиконує функціюхудожньогометоду змалюваннядійсності, алей є невід’ємниммоментом самогобуття письменника.Не дивлячисьна зовнішнюнепривабливість, М.Гоголь дужелюбив люстерка, любив довговдивлятисьв своє дзеркальневідображення.Можливо, вінумів побачитине тількивідображеннясвоєї зовнішності, а дещо більше…З раціональноїточки зору, дзеркало — тілоз полірованоюповерхнею, здатне за допомогоюсвітових променівутворюватиоптичне зображенняпредметів.
Щож являє собоюдзеркало зточки зоруГоголя? Те, чимє образ печеридля Платона.Давньогрецькийфілософ уявляєсвіт, який нижченашого світуі який складаєтьсяіз тіньовихпостатей ітіньових рухів; такому світовівін протиставляєсправжній світ.В якому відношеннізнаходитьсясвіт тіней, втакому ж відношеннізнаходитьсяі вищий світдо нашого світу.Його аналогіюможна тлумачититаким чином: якщо припуститиіснуваннячетвертоговиміру, а минасправдіобмежені лишетрьома вимірами, то цей виміртреба розумітияк ірраціональнийвимір. Якщоприпустити, що генію Гоголябув доступнийчетвертийвимір, тодідзеркало є нечим іншим яквходом до світутіней і абстракції.А що він сприймавпід впливоммістичногодзеркала, якмовиться, лишебогу відомо, хоч в його творахстільки фантастичногоі реального,і ірраціонального, що, здається, в існуваннядиявола і іншихнадприроднихсил він віривбільше, ніж уБога.
ДляГоголя в ціломухарактернийсвоєріднийпроцес пізнанняі переживаннядійсності; йогочуттєве емоційнежиття залежитьне від розумнихпоглядів, азасноване надуховних аспектахжиття: почуттях, уявленні, інтуїції,інстинктах, містичномупрозрінні. Вінне боявся, апрагнув гіпнотичноговпливу дзеркал.Адже його дзеркалатворять те, щовиходить замежі раціоналізмуі залучає йогодо чогосьнадприродного,ірраціонального, потойбічного.Із цього випливає, що Гоголю якхудожниковіжиття булодоступне якв мислимійсфері, так і всфері таємничій, недоступнійні науці в цілому, ні логіці, нічомуі нікому насвіті, крімгенія художника.«Кожна людинамає моральнуінтуїцію, розрізняєдобро і зло.Для Гоголя зло– не абстрактнепоняття, аонтологічнасутність» [202, С.37]. «Дияволвиступив вжебез маски усвіт» [77, С.274], пишеМ.Гоголь, глибокопереживаючивтрату своїмигероями «внутрішньогосвіту», що приводитьїх до недостовірногоіснування узовнішньомусвіті. Він рішучепротиставляєзовнішнє івнутрішнєжиття, вказуєна душу як істиннеіснуваннялюдини, бо вній присутнєбожественненачало. Требамати «непорушнийякір», бо всіречі на світіприречені назагибель, людинамусить мативсерединіцентр, на який, спершись, могла б вонаподолати й самістражданняу горі життя.«Зовнішнє життяє протилежністьвнутрішньому, коли людинупід впливомпристраснихзахопленьнесуть безборотьби струменіжиття» (Листдо Данилевського20 червня 1843 р.).
«Центр», про який тутговорить Гоголь,– Бог. Втратазв’язку з цимЦентром – утратасвого місцяу світі, втратамети життя. Авіддача себезовнішньомусвітові, пов’язуваннясвоєї долі зоб’єктами цьогосвіту – самеі є втрата Центру,і, водночас –утрата себесамого. «Зовнішнєжиття позаБогом, внутрішнєу Бозі», – пишеГоголь; томупізнання Бога(як традиційнов християнськіймістиці) єсамопізнання.Через ствердженнята заглибленнядо своєї душі, через самопізнанняможливе справжнєіснуваннялюдини в Бозі.Можливістьтакого автентичногобуття митецьстверджує черезконцепт «інобуттяз Богом», у такихтворах, як «Вибранімісця з листуванняз друзями» та«Авторськасповідь», деестетичнийнастрій переходитьу релігійний.Він вказує нацей перехідяк на потребу«стояння передБогом», внестизаповіді Христау саме життя.«Роздрібненемільйонамиблискучихпредметів, щорозкидаютьдумки на всісторони, світлоне в силах зустрітисяпрямо з Христом. Йому далекодо небеснихістин християнства.Він їх лякається, як похмурогомонастиря, якщоне підставишйому незриміщаблі до християнства...»[77, С.99]. Але для цьоготреба самомустояти якщоне на одномурівні з Христом, так хоча би наостанньомущаблі шляху, що веде до Бога.Тільки людина, що знаходитьсяна самому високомурівні духовногопізнання, тількитой, хто у християнськомувченні знайшовдля себе відповідь: у чому ж полягаєсенс життя? Тільки «саммайстер можевчити своїйнауці… і ніхтоінший» [77, С.103]. Самев цьому полягаєособливістьрелігійногопогляду М.Гоголя, який будує своєвідношеннядо церкви нена фактах відхиленнявід її принципів, а на неуклінномуперетворенніцих принципіву душах і ціляххристиян.
М.Гогольрозумів, щоінобуття зБогом є одинично-конкретним, неповторно-єдиним, а релігія – якзовнішній, трансцендентнийгрунт душевногоі як факторпобудови духовногобуття людини, допомагаєлюдині у цьомупроцесі. Людина«не зустрічає»,«не бачить»Бога у «зовнішньомусвіті», а відчуваєйого, відкриваєдля себе в собівтаємниченимактом «прозріння».Тобто самалюдина є «місцемБога». І її завдання– власним внутрішнімзусиллям, творчоюпрацею пробудитиу глибинахвласної душібожественне, самоактуалізуватийого. В цьомутаємниче-складномупроцесі духовноготвореннясолідаризуютьсязусилля розуму, почуттів іволі, сповнюючийого відчуттямособливоїреальності, що переживаєтьсяу живому досвідівіри. Тому інобуттяз Богом – завждиє глибинно-внутрішнім, таємничо-інтимнимжиттям душі.«Сяяння» в душілюдини – цереальність: не розкрита, нереалізована«в кінці тієїдороги, по якійрухаєтьсялюдина-Бог»[74, т.2, С.320].
Такимчином, створюючиконцепти «інобуттяз Богом» і «інобуттяз чортом», митецьз’ясовує метафізичнуприроду добрата зла; вказує, що присутністьБога в людині, яка вірить усвою єдністьз ним, одухотворяєлюдське життя.Тільки одухотворенежиття є істиннимлюдським існуванням, автентичнимбуттям її усвіті «мертвихдуш».
Отже, проблема автентичногоі неавтентичногобуття, що векзистенційно-антропологічнійінтерпретаціїМ.Гоголя постаєчерез опозиціютаких концептівжиття як «серце–розум»,«жива душа –мертва душа»,«інобуття зБогом – інобуттяз чортом» зумовлюєсвоєрідністьфілософськогостилю мислення, для якого характерневисування наперший планне розуму, атого, що становитькоріння моральногожиття – «серця», як інтимноїдушевної глибини.У творчомудоробку М.Гоголясерце виступаєі як емоційнийобраз, і якхристиянськийсимвол автентичногобуття.
2.2 Життя як співіснуваннясвітів: життя-реальність, життя-гра, життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Об’єктомфілософськоїрефлексіїМ.Гоголя, яквін сам не раззазначав, завждибула душа людини,ідеал якої єжива людськадуша, екзистенційналюдина, якастановитьосердя повнокровноголюдськогожиття. Життяяк цільність– це співіснуваннясвітів, якіскладаютьсяз таких констант:«життя-мрія»,«життя-реальність»,«життя-гра»,«життя-розіграш»,«життя-фікція»,«життя-відчуженість»тощо. Метоюписьменника, який мав хистпсихолога-інтуїтивіста, було допомогтилюдині в прозріннісебе-в-собі, шлях до чоголежить череззвільненнялюдини відгніту зовнішньогоматеріальногосвіту, черезїї внутрішнєоновлення.Авторська увагазосередженав більшостілітературнихтворів на контрастітого, що прихованев кожній людиніза її зовнішньоюнікчемністю.Усвідомлюючите, що амбівалентністьвідношення– одна з найпоширенішихформ виявленнявнутрішніхконфліктів, численнихдивовижнихта суперечливихвчинків людини, М.Гоголь нетільки виокремлюєці внутрішніконфліктилюдської природи, але й дає їхрішення методамихудожньо-антропологічногопізнання. Доречі, філософськаантропологіята антропологіяхудожня співіснуютьу художньомутексті в їхзлитості танероздільності.Як філософськаантропологіязалежить відсвітоглядухудожника вцілому та активновпливає наформуваннякомплексуактуальнихгносеологічних, етичних таекзистенціальнихпроблем, такі художняантропологіяв тексті творуформує задум, коло актуальнихідей, сюжет якекзистенціальнуформу проявугероя. Зрозуміло, що цей геройє лабораторієювиробленняавторськогопогляду на світта художнімвтіленням тихуявлень пролюдину, її зв’язкизі світом, котріактуальні дляписьменника.
УявленняМ.Гоголя пролюдину внутрішньоспорідненіз цілою низкоюпроблем нетільки етичних, але й загальнихпроблем антропологіїта гносеології.Антропологічнадумка письменникапротягом всьоготворчого шляхупевнимспособомвлаштовуєтьсяв його уяву просвіт, варіюєосновні смисловіаспекти йогоуявлення пролюдину паралельноабо внаслідокзміни суттєвихрис світогляду.
ФілософськаантропологіяМ.Гоголя зазналаеволюційнихзмін – від гармоніїдо дисгармонії.В зв’язку з цимвиникає потребау розшуку тааналізі передумовформуваннята еволюціїгоголівськоїконцепціїлюдини та людяності.До суб’єктивнихумов відносятьсявіра в естетичненачало людини, упевненістьмислителя втому, що в кожнійнайнікчемнішійдуші людиниживе поетичнийвогонь, який прихованийі зазвичай невиявляє себе; визнання динамічностіестетичногоначала, переконанняв тому, що людинапоряд із місцем, яке вона посідаєу світіприроди (людинаяк природнаістота змальовуєтьсяГоголем у йогоперших збірках), вибудовує собі«дім» у такомуцілісномуутворенні яккультура, підякою він розумієперш за всецарину духовногожиття. З цихзасад починаєтьсявивчення людини.З цієї тезиможна бачитиоб’єктивнупередумовуформуваннягоголівськоїфілософськоїантропології– духовнукультурусуспільства.«З малих літя мав пристрастьспостерігатиза людиною, ловити її душуу найдрібнішихрисах і рухахїї, котрі залишаютьсяпоза увагоюлюдей» [77, С.296].На основі власногодосвіду тадосвіду суспільного, засвоєння якогопоказано упопередньомурозділі даноїроботи, формуєтьсяпогляд письменникана природулюдини як прекрасну, самоцінну ісамодостатню, яка самореалізуєтьсяу світі культурисуспільства.Так перед нимпостає питанняпро відношенняміж людиноюта суспільством.М.Гоголь віддаєперевагу людині, по суті випрацьовуючиісторіософськийпринципіндивідності, поданий у художнійформі.
2.1.1. Людина і суспільство.Віра в динамічністьестетичногоначала в людині, віра в окремулюдину, навітьу ту, яка перебуваєу стані духовногосну – на цейпринципіндивідуальності, спирався Гогольу побудовіплану благоустроюжиття на християнській, релігійно-екзистенціальнійоснові в рамкахіснуючих політичнихі соціальнихвідносин. Відокремогоіндивіду, як суб’єктаі стадії залежитьмайбутнє суспільства:«суспільствотоді тількиздужає, коликожна окремалюдина займетьсясобою і будежити як християнин»[75; т.9, с. 443]. Ця ж думкавикладенав рядках невідправленоголиста М.Гоголядо В.Бєлінськоголіта 1847 року:«досить піклуваньнаших і навколосебе… але требаперш за все їхвиконати, тодісуспільствосамо по собіпіде гарно. Аколи знехтуємообов’язкамищодо осіб близьких,і погонимосяза суспільством, то однакововтратимо і тей інше. Останнімчасом я зустрічавбагато людей, котрі зовсімзбилися. Однідумають, щоперетвореннямита реформами, оберненнямина той чи іншийлад можна поліпшитисвіт; іншіприпускають, що за допомогоюособливої, досить посередньоїлітератури, яку ви називаєтебелетристикою, можна вплинутина вихованнясуспільства.Але добробутсуспільстване призведедо кращогостану ні безпорядки, ні запальніголови. Бродіннязсередини невиправитиніякими конституціями.Суспільствостворюєтьсясамо собою, суспільствоскладаєтьсяз одиниць. Потрібнозгадати людині, що вона зовсімне матеріальнахудобина, алевисокий громадянинвисокого небесногогромадянства.Поки вона хочаб скільки-небудьне буде житижиттям небесногогромадянина, до того часуне впорядкуєтьсягромадянство».
Парадигмальнізрушення, започаткованів філософськійспадщині М.Гоголя, мають значущістьне тількилітературно-філософську, а й загальнокультурну.Для того, абизрозуміти цюобставину, слідврахувати те, що М.Гогольдосліджуваврізноманітнісфери людськогобуття не в штучномувигляді, а якпрояви конкретно-соціальноголаду. Одним зметодологічнихпринципівтакого філософськогодослідженнялюдини є взаємозв’язокраціональногота ірраціональногометодів пізнання.Він лежить воснові авторськогоаналізу психологічнихособливостейлюдини, її свідомостіі підсвідомості,її емоцій іінстинктів, глибиннихфілософськихпитань розумінняприроди світулюдини, соціального, моральноїповедінкиособи, спосібпізнання людиноюсвіту і самоїсебе. Єдністьраціональногописьменникосмислює черезконстантифеномена життяяк цілісності, позначаючиїх відповіднимиконцептами:«життя-реальність»,«життя-гра»,«життя фікція»,«життя-відчуженість»,«життя-мрія».
Такимчином, з одногобоку, раціональне, логічно обгрунтоване, теоретичноосмислене, систематизованепізнання розмаїттялюдськогобуття, а з іншого– нераціональне, екзистенціальне, кордоцентричне,і навіть містичнеосягненнябуття, що стверджуєпричетністьдо особливоїтрадиції «філософіїсерця» в класичнійукраїнськійфілософії, такіскладникиособливогогоголівськогометоду осмисленняосновнихсуперечностейлюдськогоіснування.
2.1.2. Людина і світабсурду. Раптовезміщення раціональноїжиттєвої площиниможе бути здійсненерізноманітнимиспособами, ікожен великийписьменникце робить по-своєму.У Гоголя – цебула комбінаціядвох рухів: ривка та падіння.(В.Набоков). Алепід «абсурдом»не слід розумітиані химерне, ані комічне, бо у абсурдногостільки ж відтінківі ступенів, скільки й утрагічного, більше того, у гоголівськійантропологіївоно межує зтрагічним.Було б невірностверджувати, ніби авторхудожньоготвору ставитьсвоїх персонажівв абсурднестановище.Неможливопоставитилюдину в абсурднийстан, якщо весьсвіт, в якомувона живе, абсурдний.Розуміючистановище, вякому знаходитьсялюдина, та їїпрагнення, інайглибшістраждання, М.Гоголь цюрозбіжністьрозглядає якабсурдну. Самеза цим закономгоголівськийабсурд різковідрізняєтьсявід абсурдуінших майстрівцієї течії.Наприклад, Герман Гессевідриває своїхперсонажіввід дійсностіі переселяєїх у вигаданукраїну. I тількитам ці інтелектуали, які прагнулизберегти внедоторканостіі чистоті культуру, знання, духовніцінності, розуміють, що наука і мистецтвопомруть в ізоляціївід реальногожиття. ФрансКафка теж «замикає»своїх героїву «Замку», відгороджуєїх від реальногожиття, де пануєвійна. Вторгненняфантастикив кафківськийхудожній світсприймаєтьсяяк те, що не викликаєні у кого здивуванняі виникає в тоймомент, колилюди і речівступають увзаємодію. Таку романі «Процес»Кафка розташовуєсуд на горищіпоруч з білизною, яка висихає.Таким чиномсуд перетворюєтьсяв якийсь абсурд, в деяку загрозу, стає нав'язливимжахом. На відмінувід Кафки i Гессе, М.Гоголь, якийпередбачивтенденціїірраціональностіі абсурду всучасномумистецтві, невідриває персонажіввід реальноїдійсності, длятого, щоб показатиабсурдністьжиття, йому непотрібне штучнебуття протилежнихречей. З позиційєдності раціональногота ірраціональноговін показує, що інший світіснує прибезперервнійспівучастісуб’єкта, якийвірить у цейсвіт, відкритийсаме цьомусуб’єктові.Пізнання розмаїттяможливогоіснуваннялюдини, людськебуттярозглядаєтьсячерез такусуттєву категоріюяк життяу важливішихйого іпостасях, життя як співіснуваннясвітів життя-реальності, життя-гри, життя-фікції, життя-відчуженості, життя-мрії.Звертаючисьдо конкретно-образногопізнання людини, мислительвідмежовуєтьсяу своїх уявленняхвід завузькихформ суспільноїзгоди, закоснілої моралі, відпоняттєвогознання, яке стає дедалібезпораднішим.Відкинувшипретензіїостанньогона панування, на противагуцьому, мислительобстоює ідеюправомірностівласної творчості, зануреної усаме осердяжиття, розробляє своєвчення пролюдину на засадахсвоєрідноїантропологічної«філософіїсерця», якавизнає за основупсихічногожиття людинине свідомість, не процесимислення, апереживання, що мають надсвідомийхарактер.
Сутністьгоголівськоїфілософськоїантропології, крім іншого, полягає в антитезідвох начал –вічного ітимчасового, духовного іматеріального, та в доказахпереваги першогонад іншим. Якна аргументмислительвказує на те, що він сам завждипрагнув досправжнього, некорисливогожиття, до збереженнясамого себеу цілості душевнійчерез зв’язокіз самим собоюі зі світом, щоб краще виконатизаповіт в любовідо ближньогов шуканні славиБожої, а не славилюдської. Щев часи юностініжинськийліцеїст пишематері: «Пробуюсвої сили дляпідняття праціважливої, благородноїна користьвітчизни, длящастя громадян, для блага життясобі подібних,і, до того нерішучий, невпевненийв собі, я спалахуювогнем гордостісамопізнання...»[48, С.65]. Таким МиколаГоголь бачивсвій життєвийшлях. Це бувшлях спроб іпомилок, захопленьі розчарувань, злетів і падінь– екзистенціальноозначенийпроцес пошуку«самого-себе-в-собі», обумовленийантитетикоювласної душі.В процесі цієїроботи надсобою, що малана меті самоосмисленнявласної душі, шляхом творчоїрефлексії надлюдською душею, М.Гоголь створивсвоєрідний екзистенціальнийпроект, в якомуреалізувавстани духовноїеволюції нетільки власної, але й загальнолюдської, через змалюваннярізноманітнихтипівжиття.
Першніж звертатисьдо дослідженнятипів життя, збудованихавторськоюуявою, требаз’ясувати, щомістить у собігоголівськакатегорія життяу загальномувигляді.
Життя,за Гоголем –це сукупністьрізноманітнихсфер людськогобуття, яка надаєсенсу і високогопризначеннялюдській діяльності.Життя– це категоріальнаальтернатива, наповненаглибоким філософськимзмістом, якаводночас міститьв собі предметрефлексії, освоєнийрозумово-пізнавальнимспособом, тате, що ще не ввійшлодо царини рефлексії, тобто ту сторонупредмета, якана цьому етапіпізнання залишаєтьсядля того, хтопізнає, непроникливою, теоретичнонеусвідомленою.Мислительприпускає, щов основі життялежить щосьмістичне, принциповонезбагненне, не підвладнедії розуму імислення, якене можна висловитилогічнимипоняттями.Дедалі більшезосереджуючисьна проблемібуття, гоголівськадумка ще рішучеспрямовуєтьсяна буття в точномузначенні цьоготерміну, наістинністьбуття (буттяв природі, буттяв Бозі тощо).Вже Паскальзауважив, щонеможливо дативизначенняслову, яке містилоб у собі дієслова«бути», незалежновід того, чийого називаютьпрямо, чи маютьна увазі. Отже, щоб визначитибуття, требасказати: «буттяє ...». Так і МиколаГоголь фіксуєувагу на тому, що життя – це«буття», воноє. Крім того, зосереджуючисьна проблемібуття, письменникза допомогоютворчостівідбудовуєсвій особистийдосвід світовідношеннязгідно з тимпорядком, якийвідображаєйого якісніщаблі: «життя-реальність»,«життя-гра»,«життя-фікція»,«життя-відчуженість»,«життя-мрія».
2.1.2.1.Концепт «життя-реальність».Що для Гоголяє «життя-реальність»? Чи є воно дійснимістинним буттям, чи абсурдом? Чи має можливістьгоголівськалюдина у реальномужитті проявитисебе як натурутворчу, спрямовануна самовдосконалення, чи вона знаходитьсяу зачарованімколі суперечливихстосунків івідносин, зякого немаєвиходу?
Сутьірраціональногов людстві виводитьсяіз хаосу уявностей, які складаютьсвіт Гоголя.Акакій Акакійович(«Шинель») абсурднийтому, що трагічний, тому, що вінлюдина, а ще йтому, що вінбув породженийтими ж силами, котрі знаходятьсяв контрастіз його людяністю.Він не тількилюдяний і трагічний.Він щось більше.Точно саме так, як тло йогожиття не простобезглузде. Десьза очевиднимконтрастомховається тонкалінія спорідненості.В його персонітой же трепеті мерехтіння, що і в примарномусвіті, до якоговін належить.Натяки на щосьтаємниче, незбагненнерозумом такмайстерновкраплені взовнішню тканинурозповіді, виписані так, що сама пересічнафраза раптомвибухає страхітливимфеєрверком, або ж період, який починаєтьсяз якихось непов’язанихз подальшимзмістом вступнихзамальовок, раптом сходитьз рейок і повертаєдо чогосьірраціонального, де йому і місце; або так самораптово розчиняютьсядвері і вриваєтьсямогутній валпоезії, щоб тутже піти на зниженняі обернутисьв самопародію, або прорватисяфразою, подібноюдо скоромовкифокусника, якатак характернадля стилю Гоголя.Це створюєвідчуття чогосьсмішного: в тойже час нетутешнього, що постійноховається десьпоруч, космічного.
Такщо ж собою становитьтой абсурдний,страшнийсвіт, відблиски якогоми ловимо урозривах незайманихна перший поглядфраз? Передусе, страшнийсвіт– це модельбуття трагічного, яка водночасі відповідаєреальномусвітові івідрізняєтьсявід нього, бов цьому світітак тіснопереплітаєтьсядемонічне зсоціальнимі фантастичнез реальним, щорозмежуватиїх просто неможливо.В цьому світі«з’являєтьсяз одного боку безродниймономан Башмачкін, юний Чартков, божевільнийПоприщин, опіоманПіскарьов; зіншого краюпронира таПирогов); серед цієїкомпанії бродятьвідверто демонічніфігури: невблаганнийлікар, та підозрілийлихвар» [22, С.285].
Всеце здаєтьсяпросто абсурдом, але навітьсеред цьогоабсурду є відблискидійсного буття.Саме із цихвідблисківі постає головнийперсонаж «Шинелі», несміливиймаленькийчиновник, вінуособлює духцього таємного, але справжньогосвіту, якийпрориваєтьсячерез стильГоголя. Він цейнесміливий, маленькийчиновник — привид, гість із якихосьтрагічнихглибин, котрийобернувся наобраз дрібногочиновника. Якщочитати побіжно, то в ньому можнапобачити лишелюдину пригнобленуі принижену, а повість вцілому сприйнятияк соціальневикриття дійсності.Але твір набагатозначніший заце. Провали іпрогалини втканині гоголівськогостилю відповідаютьрозривам втканині самогожиття. Щосьдуже безглуздовлаштованов світі, а люди- просто тихо-помішані, вони прямуютьдо цілі, якавидається їмдуже важливою, в той час якабсурдно-логічнасила затримуєїх за нікомунепотрібнимизаняттями — така справжня"ідея" повісті.В світі покориі пануваннявищий щабельтого, чого можутьдосягти пристрасть, бажання, творчийімпульс, — ценова шинель, перед якоюсхиляють колінаі кравці, ізамовники. Мовайде не проморальніснупозицію абоморальніснеповчання. Втакому світіне може бутиморальнісногоповчання, томущо там немаєні учнів, нівчителів: цейсвіт є, і вінвключає все, що може йогозруйнувати.Тому будь-якеудосконалення, будь-яка боротьба, моральна цільабо зусилляїї досягтитакож немислимі, як немислимазміна зоряноїорбіти. Це світГоголя, і яктакий він цілковитовідмінний відсвіту Шевченка, Франка, Толстого, Пушкіна таінших. СвітГоголя подібнийдо таких концепційу сучаснійфізиці, як «Всесвітнягармоніка»або «Всесвіт–вибух»; він не схожийна спокійнеобертання, годинникаминулого віку.[205, С.127]
Гоголівськийсвіт речейхарактеризуєтьсяускладненоюонтологією.Спробуємоописати йогочерез символічнурепрезентаціюшинелі. Що жце за тип «шинелі», про яку Достоєвськийписав: всі мивийшли з гоголівської«Шинелі»? Шинель– бездушний, мертвий предмет, пристрасть, любов до якогоможе згубити, звабити у безоднюлюдину, що пов’язалаз ним своє буття.З точки зоруонтологічноїприроди шинелі, Акакій Акакійовичгине від «нічого».Його пристраснезахопленняспрямованена мізерний, негідний об’єкт,і він не маєіншого центру, спираючисьна який, міг бипротистоятисвітові, «подолатий самі страждання,і горе життя».З точки зорусвітоглядушинель – цемрія, яка є сенсомвнутрішньогожиття – вонацентр. Втратазв’язку з цимцентром – втратамети життя, іводночас –втрата себесамого, бо всяенергія людськоїдуші перейшладо цієї речі– мрії, такимчином матеріальнеяк мрія перетікаєу духовну сферу,і це не означаєкінця буття.
Сюжет«Шинелі» дужепростий. Бідниймаленькийчиновник приймаєважливе рішенняі замовляє новушинель. Покиїї шиють, вонаперетворюєтьсяв мрію йогожиття. В першийже вечір, коливін її надіває, шинель з ньогознімають злодіїна темній вулиці.Чиновник помираєз горя і йогопривид мандруємістом. Ось івся фабула.Але, звичайно, справжній сюжет(як завжди уГоголя) – у стилі, у внутрішнійструктурі цьоготрансцендентногоанекдоту. Длятого, щоб по-справжньомуйого оцінити, необхідновідкинутизвичну шкалулітературнихвартостей, пітиза автором пошляху йогонадлюдськогоуявлення. Осягненнягоголівськогомагічного хаосудасть можливістьпобачити в«Шинелі» тіні, які скріплюютьнашу формубуття з іншимиформами і станами, які ми ледвевідчуваємов момент надлюдськогосприйняття.МистецтвоГоголя, якевідкрилосянам в «Шинелі», показує, щопаралельнілінії можутьне тількизустрічатися, але можутьзвиватися іпереплутуватисьнайдивовижнішимчином. Абсурд,– скажете ви.Так, абсурд! Ахіба не абсурднаРосія гоголівськоїдоби. Світ, вякому маленькалюдина не знаходитьдопомоги вбіді, світ, депанує байдужістьі безсердечність,- мертвий, а людив ньому ляльки, маріонетки, тіні, що, як привиди, мандрують помертвій землі.Але, за Гоголем,«мертва Росія»це тіло, за «душу»якого требаборотися. Вінвважав, що смертьтіла не означаєвмирання душі.Ось чому душаАкакія Акакійовича, будучи мертвоюза життя тіла, оживає з йогосмертю. Він підударами доліпроходить шляхвід повноївідсутностісамосвідомостідо її появи іутвердження.Цей процеспротікає ненаяву і маєірраціональнийхарактер. Такимчином, Гогольвитягує свогоперсонажа забсурдноїреальностідо істинногобуття.
УявленняМ.Гоголя проістинністьв сучасномусуспільствібанальностіжиття і самеірраціональногобуття, органічновідповідаєйого концепціїлюдини та людяності.Провідноюдумкою, як мивже зауважували,є авторськавпевненістьв тому, що внайнікчемнішійдуші живе поетичнийвогонь, який прихований,і звичайно невиявляє себе.Переконанийв тому, що коженіз прогресивнихсучасниківпо-своєму переживавромантичнісподіваннящодо філософськихпроблем людини, сам М.Гогольгостро відчувавдраматизм, властивий яклюдськомуіснуванню, такі самій людськійсутності. Умислителя цеобернулосяеволюцієювід зацікавленостіісторичнимиетапами генезилюдської особистості(пригадаємойого історичністатті: «Просередні віки»,«Ал-Мамун»,«Про рух народівв кінці V ст.»)– до спроб з’ясувативнутрішнюсуперечливістьлюдини, зокрема – крізьпризму ірраціональногопізнання. Чине звідси ж –цікаві намаганнязастосуватидіалектичнийпідхід дофілософськогоосмисленняпроблем людини,її місця у світі, особливостейїї складових, неоднозначностій суперечливостіїї сутніснихвластивостей.Більш того, єсенс замислитисянад тим, чи невисловлюєМ.Гоголь самоївнутрішньоїсутності європейськоїкультури ХІХстоліття череззвернення допізнання істинностібуття шляхомдослідженняамбівалентностіпоняття «життя-ральність».Звернімо увагухоча б на те, що, характеризуючиХІХ століття, писав Д.Мережковський:«Вищий смислжиття, останнямета людининевизначенана землі. Кінецьі початок світунедоступнийдля пізнання; тільки середина– світ явищ –доступна дляпізнання, чуттєвогодосвіду, а відтакі реальна. [190, с.572]. Але, як зазначаєД.Мережковський, герой наш (геройнашого часу, як і сам час)уже був середньоговіку і обачливорозхолодженогохарактеру. Вінзадумувався«грунтовніше», отже «позитивніше».
Головнапозитивна думкаЧичикова –думка саме проте, як би відмовитисьвід всьоготого, що здаєтьсяйому «химерою», оманним привидом, безкінцевого, безумовного, стати твердоюступнею наміцний підмурокумовного, кінцевого, завершеного,єдиного, нібитореального. «Якби не було, цільлюдини ще невизначена, якщовона не сталанарешті твердоюступнею наміцний підмурок, а не на яку-небудьвільнодумнухимеру юності.– Тут він дужедоречно вилаявза лібералізм,і було за що, всіх молодихлюдей. Але чудово, що в словахйого була всеякась нетвердість, бо тут же сказаввін сам собі:«Ех, брат, брешешти, та ще й добряче!»[76; т.5, С.172]. БажанняЧичикова «статитвердою ступнеюна міцний підмурок»– це саме те, що тепер пішлов хід – а тому, вульгарно, як, зрештою, і бажанняХлєстакова«взятися, нарешті, до чогось високого».Обидва вонилише говорятьі думають «якусі», а насправдіні Чичиковунемає ніякогоділа до «міцних»основ, ні Хлєстакову– до гірськихвисокостейбуття. За консервативноюрозважливістюу одного приховуєтьсятака ж «химера», порожнеча, ніщо, як заліберальною«полегкістюдумок» – у іншого.Це не два протилежнікінці і початки, не божевільні, а дві «безчесні, тому що занадторозсудливі»середини, двіоднакові площиниі вульгарностістоліття. Цейнесвідомий, стихійний зойкХлєстакова,«голос природи»– «так їстихочеться, якіще ніколи нехотілось!» –перетворюєтьсяна свідому, громадсько-культурнудумку у Чичикова, думку про надбання, про власність, про капітал.Сила грошейдля Чичиковазовсім не груба, зовнішня, авнутрішня силадуху, думки, волі, своєрідногогероїзму, самопожертви.Чи не висловлюєтут вустамиЧичикова усяєвропейськакультура ХІХстоліття своювнутрішнюсутність?
Ситуаціярозвиткукапіталістичнихвідносин, якабула добрезнайома МиколіГоголю, так чиінакше торкаєтьсяйого творчості: світ товарно-грошовихвідносин, якийстав панівнимв Європі, в Росіїтільки пробивавсобі дорогунатугами таких, як Чичиков. Алеж письменникрозумів, щойого Чичиковнічим не відрізняєтьсявід Гобсека, який вважав, що в золотізосередженівсі сили людства.«Непорушноодне лиш єдинепочуття, вкладенев на людинусамою природою:інстинктсамозбереження.В державахєвропейськоїцивілізаціїцей інструментзветься особистимінтересом»[5, С. 203].
Коликнязь звинувачуєЧичикова: «Зцієї ж хвилинити будеш відведенийв острог і там, поруч з останнімимерзотникамита розбійникамити повиненчекати вирішенняучасті своєї!»«Я людина, вашесіятельство!– заперечуєЧичиков. – Кров’ютреба булодобувати насущнеіснування… Адже з терпінням, можна сказати, кривавим, добувавкопійку, трудився, трудами, не тещоби когосьобікрав чиказну пограбував, як роблять…Де справедливістьнебес? Де нагородаза терпіння, за сталістьнечувану? Аджескільки требабуло побороти; скільки винести.Всяка копійка вироблена, такби мовити, всімасилами душі!..»[76; т.5, с.537].
Здається, цим смисловимсюжетом М.Гогольобстоює важливузастережнутезу європейськогогуманізму проте, що ніяканайшляхетнішамета не виправдовуєаморальнихзасобів. Якщож вона потребуєдля свого здійсненнятаких засобів, то аморальнимє її справжнійзміст. Отже, місце питанняпро моральністьзасобів заступаєпитання проморальну вивіреністьсамої мети. Наяку справедливістьмає право той(Чичиков), хтойде на свідомийобман, хто невиконує простихнорм моральності, хто не має уявленняпро правду ікривду, справедливістьтощо. Саме такіпрості нормиморальностій справедливостімають стати, на думку філософа, непорушнимижиттєвимиорієнтирамиу стосункахміж людьми.Тільки за цихобставин«життя-реальність»стане життям, яке є істиннимбуттям.Доки цього небуде, реальнимжиттям будутьчичикови тахлєстакови, реальною дійсністю– те, що по якійсь «ревізії», заякимись канцелярськимиказками мертвідуші значатьсяживими; а можебути й навпаки, живі – мертвими, так що кінецькінцем не виявитьсяніякого міцного, позитивногобазису длятого, щоб відрізнитиживих від мертвих, буття від небуття.
Такимчином, «життя–реальність»асоціюєтьсяз драмою буття, де життя –«зачарованеколо» суперечливихстосунків тавідносин, зякого немаєвиходу, бо світ, де панує байдужістьі безсердечність– мертвий, абсурдний, а люди в ньому– маріонетки, тіні, що, як привиди, мандрують помертвій землі; майбутнє цьогосвіту за мандрівнимлицарем грошей– Чичиковим.У цьому світілюдина намагаєтьсябути не тим, щовона є, тому щоне хоче, не може, не повинна бутинічим.
Зосмисленняконцепції«життя-реальність»розпочинаєтьсяекзистенційнийпошук «поетичноговогню», бо в самій сутілюдськогобуття, саме вінє тією родзинкоютворчості, щоформує кожнуособу як індивідуальність.В теоретичнихстаттях: «Скульптура, живопис, музика»(1831 р.), «Петербурзькасцена» (1836 р.), «Протеатр, про однобічнийпогляд на театрі взагалі прооднобічність»(1845 р.), письменникзаглиблюєтьсяв роздуми промистецтво, світі людей, якиханалізує, оцінює, користуючиськритеріямиестетики. В цихстаттях Гогольпоглибив розумінняестетичногов житті, призначеннятворчості, обгрунтувавбезпідставністьбеззаперечногоприйняття ідейестетичногогуманізму (якінайбільш яскравознайшли відображенняв російськійкультурі кінцяXVIII ст. у творчостіМ.Карамзіна, В.Жуковського, О.Пушкіна), поставивпроблему поєднанняестетичнихта моральнихзапитів, заклавоснови естетичноїкритики дійсності.Після шаленогоуспіху п’єси«Ревізор» (1835р.), яка сприйняласяпублікою яксатирично-викривна, після похвальнихвідгуків серйозноїкритики, письменникзрозумів, щойого зовсімне цікавитьвиключно художній, естетичнийуспіх йогокомедій. Справав тому, що літератор(Гоголь про цене раз говорив)посідав у йогоособистостідосить скромнемісце; задумийого були масштабні, мистецтвопідпорядковувалосьморально-дидактичнійметі, яка знаходиласьза межам виключноестетичнихзавдань. Вінусвідомив себереформатором, думка якогопов’язана здуховною темоютворчого оновленняжиття шляхомсходженнякожної людинидо своєї екзистенції,і тільки цейшлях М.Гогольвважав єдиновірним виходомз «зачарованогокола» концепту«життя-реальність».Цей шлях, якийне обмежуєтьсярамками просто-буття, спрямованийна усвідомленнясебе, навколишньогосвіту, свогоістинного буття– мислительвибудовує черезконцепти, щосприяють такійсамореалізаціїпоетичноговогню, прозрінню-людини-в-сутності-свого-існування.
2.1.2.2.Концепт «життя-гра».Концепт «життя-гра», на думку МиколиГоголя – театр, але «театр татеатр — дві різніречі, рівнотак, як і захватсамої публікибуває двохвидів: іншасправа захватвід того, щояка-небудьбалерина підніменогу повище,і знову ж іншасправа захватвід того, колимогутній лицедійразючимсловом піднімевище всі високіпочуття в людині[76; т.6, с.268].Ця авторськадумка стверджуєрозуміння нимамбівалентностікатегорії гри, що веде до створеннярозгалуженогоконцепту життя-гри, де гра можебути як моральною, так і аморальноюкатегорією.Гра моральна, коли вонадотримуєтьсявстановленихправил, такоюгрою повиннабути, наприклад, гра в карти(«Игрок»), алеІхарєв відступаєвід правил, покладаєтьсяна крап та підлог.Але й на цьомурівні потрібнірозум, хитрість, терпіння. Вдачадається шулерупотінням, працею.Символ цієїпраці та довготерпінняє заповітнаколода Іхарєва, яка має людськеім’я – АделаїдаІванівна. Такбагато вкладеноу неї віри, вонасимвол ухваленоїсталості, ботам, де робитьсяставка на хитрістьта працю, можначекати на«правильність»результату: переможе хитріший.Але виявляється, що існує щебільше відхиленнявід норм чесної«гри», де навітьне потрібніті шулерськічесноти, якимизвик перемагатиІхарєв. Самев цьому весьдраматизм:Іхарєва вразилоне скільки те, що його обдурили, скільки те, щообдурили люди, які навіть немають чеснотшулера: «Аджеіснують, нажаль, і ошукувачілюдей – такішахраї!..– Як це булодиявольскирозіграно…Така вже надувательнаяземля! Тількилізе тому щастя, хто тупий, якколода, нічого не торопає, ні про що недумає, нічогоне робить, аграє тількина гроші в бостондержанимикартами. [76, т.4, с.211]
Саметому успіхвипадає на долюХлєстакова(«Ревізор»), який не має нірозуму, ні хитрощів, сила його лишеу «ліризмізухвальстваі безоглядності».Він взагаліне ставитьперед собоюніякої метиобману чиновників, хоча б тому, щомета і спланованийобман не сумісніз його характером, який тількиміг мріяти проте, щоб когосьрозіграти:«дуже добребуло б підкотитисьдо якогосьсусіди-поміщиказ фонарями підкрильце, а Осипапозаду одягнутив ліврею. Як бипереполошилисьусі… » [76, т.4, с.314]. АлепомилковоприймаючиХлєстаковаза ревізора, Городничийта інші втілюютьйого мрію, самівиступаютьжертвою власногоміфу про Ревізора, що перетворюєїхнє життя нарозіграш. Такимчином, концептжиття-гравключає й такийфеномен, якжиття-розіграш, що за природоюсвоєю є моральноюкатегорією, але тяжіє доаморальності, феномену життя-обман.
Одинз засобів розкриттяконцепту «життя-гри», гри як обмануу філософськійантропологіїМ.Гоголя є прийоммаски.У зв’язку з цимнеобхіднимстає як зверненнядо екзистенційнихглибин буттягоголівськоїлюдини, так і до соціокультурногополя, простору, в якому і напідгрунті якогоце буття здійснюється.Людина «Вечорів»абсолютно рівнасама собі –навіть у злочині, коли вона намагаєтьсявідокремитисьвід самої себе, від своєї сокровенноїі високої сутності, що складаласятисячоліттями(Петро у «ВечорахнапередодніІвана-Купала»).Петербурзькалюдина, поринувшиу «яскраву»темряву Невськогопроспекту, обов’язковонадягає ту чиіншу маску, приховуючиспустошену, вимороченувмираючу душу.«На Невськомупроспекті, –пише Гоголь,– відбуваєтьсяголовна виставкавсіх кращихвитворів людини.Один показуєфрантівськийсюртук з найкращимбобром, другий– грецькийпрекраснийніс, третійнесе прегарнібакенбарди, четверта – паругарненькихоченят і чудовийкапелюшок, п’ятий – перстеньз талісманомна випещеномумизинці, шоста– ніжку в чарівномучеревичку, сьомий – галстук, що викликаєподив, восьмий– вуса, що викликаютьздивування»[76, т.3, с.311]. Письменниквільно і впевнено, але не без жахумалює грандіознийнескінченнийвихід петербурзькихмасок. Впершев світовійлітературібуржуазнемісцеве псевдоіснуванняз’явилось таксоціологічноправдиво і такхудожньо масивно.З «Невськогопроспекту»у творчостіписьменникапочинаєтьсявелетенськийнабір масокбуржуазно-індивідуалістичноїцивілізації,їх огидної, алеводночас ітрагічної гри,– образ, підхопленийпізніше філософієюта літературою.Так, він займаєвиключно важливемісце у філософськійліриці Ф.Ніцше– водночаскритика і жертвицієї цивілізації.ДослідникгоголівськоїтворчостіЮ.Тиняков зауважив, що прийом маски– головнийприйом Гоголяу живописаннілюдей при розкриттісвіту-гри [285, С.202].
Невикликає сумніву, що мотив маски– один із провіднихв російськомусимволізмі– сходить доГоголя, що особливопомітно у романіАндрія Білогоз його численнимигоголівськимиілюзіями. Наце вказує В.Іванов[124, С.285]. Звертаючисьдо маскияктворчого методу, М.Гоголь зближуєсоціальне тафізичне обличчя, показує страшнувладу маскиу відчуженомусвіті, пригнічуючувтрату в ньомуприродних талюдських начал.В цьому світісоціальна рольта личина, мундир, чинзадавлюють, витісняютьлюдину, добиваютьсяактивної і дуженебезпечноїсамостійності.Людина в цьомусоціокультурномуконтексті, принаймні, вконтекстісвіт-маскараду, який руйнуєсиловими засобамиїї екзистенцію,– «істота, нікимне оборонена, нікому не дорога, ні для кого нецікава, що навітьне привернуладо себе увагиі природодослідника, який не проминенастромитина шпилькузвичайну мухуі роздивитисьїї в мікроскоп»[76; т.3, с.363]. Такимчином, концепт«життя-гра»розкриває формубуття людини, де життя схожена міфічнийтеатрабсурду, в якому люд –маріонетки, де маска закриваєстрашну людськупустелю. Черезцей концептМ.Гоголь акцентуєметафізичнийбік людськоїсутності, де«життя-гра»– лише поверхневийшар реальності, примарний світ, що ховає підсобою інший, справжній «хочі невидимий»(користуючисьтермінологієюСковороди) світ, світ людськоїдуші та серця.
2.1.2.3.Життя як фікціята відчуження.У пошуках живоїлюдської душімислительзвертаєтьсядо концепта«життя-фікція», концентруєсвою увагу нафілософсько-естетичнійкатегоріївульгарності, яка характернодля людиниемпіричногобуття. Людина, котра вирішилажити в рамкахобивателя, втрачає самусебе, перетворюєтьсяна гедоністичногомерця, мертвудушу.Розгорнутуаргументаціюцього абсолютногообезлюдненнязнаходимо вобразах першоготому «Метрвихдуш», де авторстверджує, щосуть такоїлюдини – тварина, це духовнонепробудженаістота, зовнішнітілесні рисиякої берутьверх над збідненимвнутрішнімсвітом. ЛеонідКарасьов правомірноназиває світ«Мертвих душ»світом людей-тварин[138, с.319-327]. Дійсно, за Гоголем, Собакевичсхожий на ведмедя, Манілов – накота, Ноздрьов– на собаку, Плюшкін – тапавука, Коробочка– на курку… Згідноз приведеноюаналогієюєдиною людиноювиявляєтьсяЧичиков. Такийвисновок цілкомприродний, бов його гладковиголеномукругловидомута вельми приємномуу всіх відношенняхобличчі важкозапідозритиякусь свиню, та її й немає, бо Чічіковсхожий на мавпу.
Власне, в самому текстіпоеми Гогольвимовляє цікавляченас ключовеслово, коли мова заходитьпро танці табальне вбрання:«Бал не в російськомудусі, не в російськійнатурі, чортзнає що таке: дорослий, повнолітнійраптом вискочитьвесь у чорному, обскубаний, обточений, якчортик, і нумісить ногами, усе це мавпування!»[138, С.324] Гоголь зазираєв майбутнє: «Мище розтопленийметал, що невідлилися усвою національнуформу, ще намможливо викинути, відштовхнутивід себе непристойнеі внести у себевсе, що неможливодля іншогонароду, якийнабув формуі вже гартувавсяу ній» [77, С.277] «Розтопленийметал» – теж, що і «мавпування»– у них свідчатьпро можливістьзміни, розквіту.Цією думкою, по суті, пронизанийплан гоголівськоїпоеми, вонаповинна буларозповістиперехід душі«мертвої» у«живу», мавпячої– у людську.Ось чому ЧичиковзіставленийГоголем самез мавпою. У рядіведмедів, собак, котів, павуківі мишей, тобтотварин, так бимовити, звичайних– мавпа посідаєособливе місце– вона схожана людину, вонаїї аналогія(у гоголівськічаси ідеяспорідненостілюдини і мавпибула дуже поширена).За задумомГоголя, Чичиков-мавпаповинен буввтілитись уЧичикова-людину.Письменниксподівавсяна те, що, пройшовшикрізь випробуваннята душевнімуки, Чичиковперетворитьсята оживе духовно.
Такийгоголівськийшлях дослідженнямає раціональнезерно; якщообрази людей-тваринрозглядатияк стабільні, що уособлюютьмертву Росію.З такої точкизору їхнє життяє фікцією.Тоді мавпа-Чичиков, що рухаєтьсяієрархічноюструктурою, виконує функціютрансляціїпривидів удійсний світ: він збиваєкапітал нанебутті, торгуючимертвими кріпацькимидушами, по сутінемов зриваєпосмертні маскиз померлих, збирає їх жалюгідніличини, ужевінець відчуженівід своїх носіїв, витискаючиз небуття їхнюсутність. Чичиковаекспансіяпривидів утеперішньомусвіті – не щоінше, як фікція.
Вцьому світі, де життя є гроюта фікцією, демаска приховуєстрашну людськупустелю, людина– один з об’єктівзовнішньогопредметногосвіту, а не суб’єкт, якому властивадуховна самостійність.Людина – цепредмет, котрийстоїть в шерензіінших предметів:«посерединіплощі найменшілавочки, в якихможна завждипомітити в’язкубубликів, бабув червонійхустці, пудмила, декількафунтів гіркогомигдалю, дрібдля стрілянняі двох купецькихприкажчиків»[76; т.1, С.171].
Зверненнядо концептужиття-відчуженістьперекладаєгоголівськіхудожні образина мову соціологіїта політичноїекономії, деспостерігаютьсяза допомогоюіноформ такітіла, як «шинель»,«ніс», «картина»,«німа сцена»,«картковаколода» тощо, що відчужуютьсявід справжньоготіла і починаютьжити самостійнимжиттям. Втікшивід особи й«оживши», нісстає вже «самодостатньоюплоттю». Відпускаючиніс на волю, М.Гоголь перевіряєцим життєвістьплоті, її можливістьуникнути тління. Він створюєситуацію: нісповертає майоровіКовальову, алетой ніяк непричіпляєтьсядо особи. Неможна сказати, що ніс мертвий, але він і немертвий, і неживий. Швидшеза все нісзнаходитьсяв точці антилогічногомінімуму, звідкиможливо йогопрямуванняна дві сторони: додому, тобтодо особи Ковальоваабо геть віднього. Шляхдодому значитьсмерть і визнанняпоразки плоті, шлях у світ –значить вижитиі перемогти. [139] Все вищезазначеневеде до питання: хто живіший– ніс чи майор? Споконвічноніс– іноформа тілаі ні про якудуховністьне може бутий мови, але колинісоживає (не тільки«ніс», але і«шинель», «колиска»і т.д.), чи невідбуваєтьсятут перетіканнядуховностіз тіла до іноформи, в результатічого тіло вмирає? Але, можливо, питання не втому, тіло чидуша втілилисяв «шинелі»,«колясці» або«шкатулці»; важливіше самиймомент, колиці речі стаютьвіщими, колив них упредметнюєтьсясутність людини.Гоголівськийживопис самеі прагне знайтив плетивахпростору й часутой очевиднийоб'єкт, у якомусходяться мріяй суще, світлоі тінь, політі нерухомість, роз'єднанняі злиття, опредметченістьі духовність.
Уісторії світовоїдумки є явище, у якому з величезноюенергією зштовхуютьсяуяви людининеповної, розчавленоїневдалою цивілізацієюі людини, спроможноїв майбутньомузацвісти усімакольорами своїхдуховних ітілесних можливостей.Потім ця точказору набуваєвичерпноговисвітленняу Марксовійсоціально-філософськійконцепціївідчуженоїбуржуазноїлюдини і людининевідчуженої, комуністичногосвіту; концепціясклалася до1844 р., тобто допочатку художньоїстагнаціїГоголя. У К.Марксапротистояннявідчуженихі ціліснихпочатків життя, що було однимз основнихутримань гоголівськоїтворчості, перекладаєтьсяна мову наукиі політики, одержує найглибшесоціально-політичнепонятійнетлумачення.Так, гоголівськалюдинознавськапроблематика(розумієтьсяне у вузькомуїї історико-літературному, а в широкомуісторико-світоглядномузмісті і значенні)входить доскладу найбільшоїдумки XIX сторіччя, у першу діювеликої драмизвільненнялюдства відомертвляннясвоєї душі, заїї повноту. Утакий спосібМикола Гогольяк екзистенціальниймислительпрагне «змусити»«об'єкт» визначитьсяне предметно, а духовно, хочані зовнішня, предметно-речова, ні внутрішня, духовна сторонадійсності неналежать герою, не входять доскладу йогоуяви. Навпаки, герой входитьдо складу уявидійсності. Тутнеобхідновстановленняі співвіднесеннявсіх «окремихпроявів» людинита й усьогозовнішньовизначеного, обмеженогов просторі ічасі, із безкінцевимнезмінним, щозавжди перебуваєдуховним початкомбуття, що розглядаєтьсямислителемяк джерелосправжньогожиття, а непредметногоіснування.
Такимчином, М.Гогольвказує на те, що перехідлюдини з життя-реальностідо життя-гри,життя-фікції,життя-відчуженостіє не що інше, як укоренілістьу ньому, а неможливістьвідчути глибинуреальності,інший світ.Мислительнакреслює шляхивідновленняреального життяв його складностіта діалектичності, зазначає, щопошуки духовноїсутності можливітільки ірраціональнимшляхом, цимобумовлюєтьсяйого зверненнядо концептужиття-мрія.
2.1.2.4. Життя як життя-мрія.Щодля Гоголя є«життя-мрія»?
– Утвердженняякихось ідеалівлюдини?
– Втечавід сучасності? Куди?
– Спосіблюдськогосамоствердження?
– Спосіброзкриттядуховногозмісту людинитощо?
Такаформа буттяяк життя-мріяхарактернадля людини, котра живевласною ідеєюі робить з неїкорінні життєвівисновки.Обмірковуючице питання, мислительстворює символічнийобраз маленькоїлюдини.Гоголь пройнятийглибоким співчуттямдо цих скромнихмаленьких людей– талановитогохудожника-мрійникаПіскарьовав «Нєвськомупроспекті», дрібного чиновникаПоприщина в«Запискахбожевільного», безпорадногобідняка АкакіяАкакійовичаБашмачкінав «Шинелі», –показуєвсе безглуздяжиття, де йогоцілі є маревом.Так, художникПіскарьов, романтик-ідеаліст, мрійник, приймаєжінку з Нєвськогопроспекту засвятинюі божество.Для його естетичноїсвідомостікраса постаєверховноюцінністю, Абсолютом; вона – одкровенняБога на землі.І коли Піскарьовурозкриваєтьсяінша правда, згідно з якоюв цьому світібожественніриси можутьналежати повії, яка веде бруднеі презирливежиття, світмріїпростодушногоідеалістарозбиваєтьсяоб реальнийсвітвульгарностіжиття, бо він, як слабкиймрійник, неспроможнийдо боротьбиза свої ідеали.М.Гоголь розкриваєцю тезу за допомогоюопозиційнихякостей свогогероя: з йогопростодушністюта дитячоюнаївністю, знаходячи утому і біду, івину дорослоїлюдини, яка невміє розрізнятивисоке і низьке, справжнє іоблудне, омануі порок, що вцілому характеризуєоблудну сутністьстоличногосуспільства.Врешті-рештПіскарьовазрадили і Невськийпроспект, іусмішка красуніу світлі ліхтарів,і фантастичнийсвіт його сновидінь, при виході зякого він стикаєтьсяз жорстокоюдійсністю ігине. Та разомз тим його мріїяк художникамістять в собіоб’єктивно-підненсений, благороднийзміст.Його особистатрагедія зливається, в зображенніГоголя, з об’єктивноютрагедією красита людськоїгідності воточуючомусвіті. Вонаведе до усвідомленняненормальностісуспільства, в якому краса– вираз здоровоїгармонійнорозвинутоїлюдської природи– розбещуєтьсяпануваннямвульгарності.Не випадковоповісті «Невськийпроспект» та«Портрет»надрукованібули Гоголемспочатку в«Арабесках»1835 року порядіз статтямипро мистецтво.Питання просуть мистецтваяк результаттворчої природилюдини, поставленеяк у «Невськомупроспекті», так і, насамперед, у «Портреті».В «Невськомупроспекті»художник Піскарьов, свято відданиймистецтву, живев віртуальномусвіті, створеномуйого уявою, ігине у зіткненніз реальноюдійсністю, зцинічним іпродажнимсвітом. В «Портреті»говоритьсяуже не тількипро долю художника-творця, але й про рольі суть самогомистецтва: «Абодля людиниє така межа, доякої доводитьвище пізнаннямистецтва ічерез яку ступнувши, вона уже викрадаєне утворюванепрацею людини, він вириваєщось живе зжиття, що одушевляєоригінал? Відчого ж цей перехідза межу, призначенуграницею дляуяви, такийжахливий? Абоза уявою, запоривом випливає, нарешті, дійсність– та жахливадійсність, на якій зіскакуєуява зі своєїосі якимосьстороннімпоштовхом, –жахлива дійсність, що рекомендуєтьсяпрагнучомутоді, коли він, бажаючи осягнутипрекраснулюдину, озброюєтьсяанатомічнимножем, розкриваєйого нутрощіі бачить огиднулюдину»[76, т.3, С.255].
Такимчином, концептжиття-мрія– засіб розкриттямистецтвомсуті життя.Зрештою, задопомогою цьогоконцепту вантропологічнімаспекті мистецькоїтворчостімислительпідіймає проблемувідповідальностілюдини за свійвибір і своєрішення, він вважає своє«Я-письменник»відповідальнимі за себе, і забуття світу, за те, чи є в ньомуотой лад, отаістина, отакраса, чи є воникожне зокремаі усі разом таодне – в іншому.
Діяльніснийпафос, котрийпроймав існуванняМ.Гоголя, сягаєсвоїм коріннямнаріжногопринципусвітовідчування, концептуалізованогофілософськоютрадицією, щойде від Г.Сковороди.Це свідчить, що все підпорядковуєтьсяморальніснійцілі. В цьомувиявляютьсяриси національногоменталітету, коли вирішенняпроблем глобальних, космологічних, загальнопозначенихздійснюєтьсячерез заглибленістьдо індивідуального, екзистенційноспрямованого.У вченні мислителязнаходимо чіткерозмежуванняпросто-існування,повсякденного,емпіричногобуття людиниі буття людини-в-собі, ядра людськогобуття, екзистенції.
Узв’язку звищезазначенимактуальноює потреба дослідититакий аспектжиття-мріїяк сновидіння, культ безтілеснихпривидівмрії, своєріднийілюзіонізм, що посилювавенергію самообману, але дозволявгерою в такомустані звільнитисявід тяжіючоїжорстокоїреальності, стати невразливимі навіть щасливим.Так, Піскарьов, зосередившисьна своїй ідеальніймоноідеї, відходитьу світ фантастичнихмарень, якінавіює опіум.«Врешті-рештсновидіннястали йогожиттям, і з цьогочасу все життяйого прийнялодивний оберт: він, якщо можнасказати, спавнаяву і пильнувавуві сні. [76, т.3, С.228]Саме сон, якнебувала комбінаціябувалих враженьдає можливістьромантичнійуяві Піскарьоваздійснити своїбажання. Цягоголівськаідея стає зрозумілоюу світлі фрейдовськоїконцепції«несвідомого».З.Фрейд, досліджуючистан свідомої(вдень) і підсвідомої(вночі) психічноїдіяльностілюдини, приходитьдо висновку, що це бажання«може пробудитисьвдень та унаслідокзовнішніхобставин незнайти собізадоволення, у цьому випадкууночі виявляєтьсявизнане і нездійсненебажання» [300; С.389]. Піскарьов, який вирушивуслід за красунею, котра йогополонила, намагавсялише визнати«ту святиню, де опустилосягостити цебожество» [76; т.3, С.18], підбадьоренийже її увагою, він готовийбув зробитиїй будь-якунайзначнішупослугу, аленіяк не чекав, що дорога досвятині приведедо будинкурозпусти. Бажанняслужити красібуло пригніченеввечері, а реалізаціяйого розпочаласятієї ж ночі.Власне кажучи, тоді і склавприголомшенийПіскарьов«програму»своїх сновидінь, що здійснюваласяу порядку, зворотнімстосовно йогоміркуванняпро те, що відбулося:«вона би створиланеоціненнийперл, весь світ, весь рай, всебагатствопристрасногосупруга, вонабула б прекрасною, тихою зіркоюв непомітномутихому колій одними прекраснимивустами своїмидавала б солодкінакази. Вонаб стала божествому багатолюднійбудівлі, насвітлому паркеті, під блискомсвічок, прибезмовномублагоговіннінатовпу поваленихбіля ніг їїшанувальників...»[74; т.3, с.22]. Останнійваріант і ставфабульноюосновою першогосновидіння, що цілком нагадувалоказку Є.Т.А.Гофмана«Повелительблох», трансформаціяякої була здійсненаМ.Гоголем щеу ранньомунезакінченомууривку «Страшнарука. Повістьз книги підназвою «Місячнесвітло в розбитомувіконці горищана Василівськомуострові 16-оїлінії». М.Гогольнавмисне залишаєфінал сновидіннявідкритим: Піскарьоввипускає з полязору героїнюі втрачає можливістьдізнатись проїї таємницю.Непереборнебажання вводитьйого за допомогоюопіуму в іншийсвіт, нематеріальний, хоча і поданийвидимо, немовбиі реально. Геройвступає у міфологічнусубстанцію, в якій розмитімежі між сномта реальністю, берег життядійсного відсуваєтьсядалеко на заднійплан, поступившисьмісцем фантазії, що обслуговує«Я» героя якодин із механізмівпсихологічногозахисту віддійсності.Вихід же з цієїсубстанціїприводить допоразки мрії, яку він не взмозі пережити.В особі ПіскарьоваМ.Гоголь створюєпо суті першийу російськійлітературіобраз мрійникаі зосереджуєтьсяна психологічномурозкритті йогозіткнення здійсністю, –де вихід домрійництва– є засіб захистувід оточуючоїдійсності.Звернення досфер, що можутьдати надреальнепоясненнястанові речейі вказати вихідіз складногоіснування длягоголівськихгероїв (а можливоі для самогоМ.Гоголя в періодперебуванняв Петербурзі), стає потребою, яка міститьу собі цілийпроект можливогопереходу буттяяк мрії до реальногочерез такусуттєву категоріюяк сон.В системі сновидіньу Гоголівськихповістях виразнопроявляєтьсякожна ланка: ситуація в«Носі», як поганийсон; страшнісни Чарткова(«Портрет»); ейфоричнівидіння назадану темуу Піскарьова; як прорив –марення божевільногоПоприщина(«Запискибожевільного»), що розцінювалосяяк «сон наяву»(І.Кант); сномнаяву можнаназвати формудіяльностіАкакія Акакійовича, що є засобомвиявлення йогоособистості, коли в приписуванні«бачився якийсьсвій різнобарвнийприємний світ.Насолодавимальовуваласьна обличчійого; деякібукви були унього фаворитами, до яких, якщовін добирався, то був сам невій: і посміхався,і підморгував, допомагавгубами, так щов обличчі його, здавалось, можна булопрочитати кожнулітеру, якувиводило йогоперо» [76, т.3, с.144].Безтямнепереписуваннялітер – сенсжиття Башмачкіна.
НакресленаМиколою Гоголемпроблема сновидінь, як можливістьінобуття нетільки у формі«життя-мрії», але й життя узагальномувигляді, в йогоцільності тасукупностісвітів: життя-реальності,життя-гри,життя-фікції,життя-відчуженості,– неможливаі приводитьдо загибелімрії навітьу раціональномусвіті сновидінь.Виходячи зцього твердження, систему гоголівськихсновидінь можнауявити як синтетичнийобраз світів, де «життя-реальність»– це поганийсон, «життя-гра»– це страшнісни Чарткова,«життя-фікція»та «життя-мрія»– ейфоричнівидіння назадану темуу Піскарьовай прорив мареннябожевільногоПоприщева,«життя-відчуженість»– сон наяву у«Шинелі». Зображуючиситуацію, колилюдина навітьуві сні не можезвільнитисьвід вади матеріальногобуття конкретно-реальногосоціуму, письменникприходить доосмисленнялюдськогоіснування ійого призначенняу Всесвіті.Питання проістинністьбуття поширюєтьсяу його творчостічерез осмисленнявсього, що маєдо нього відношення, осягає всісфери і формилюдської буттєвості, передбачаєосмисленняпроблем оточуючогосвіту і йогобудови, законівіснуваннязовнішньогота його формотвореньшляхом осягненнясутності людини, заглибленняв її душу. Мислительвважав, що центромбуттєвостіє індивід,і саме він, здатнийдо прозріння, духовногопрориву, непередбачуваногопроекту, – самевін віднайдешляхи усуненнязагрози існуванню, саме в ньомузосередженіджерела оптимізаціїсоціальнихстосунків, самевін наділенийнезнищенноюздатністю досаморозвитку.А отже духовністьіндивіда, і впершу чергуосмисленняйого буттєвості, стають домінантнимив реалізаціїйого космічногопризначення.Душа людськадля М.Гоголяє глибокимджерелом, якевін називаєсерцем. «Серцелюдське є безоднянедовідома; тут ми щохвилинипомиляємося».Не заперечуючичеснот розумуі логічногопізнання, якми вже зазначали, М.Гоголь віддаєсерцю і екзистенційномусприйняттюсвіта.
Такимчином, показавшивсю складністьта суперечливістьшляхів роз’єднаннялюдської субстанціїчерез концепти«життя-реальність»,«життя-гра»,«життя-фікція»,«життя-відчуженість»,«життя-мрія», мислительхудожньо аргументувавголовну ідею, а саме, що у всіхцих світах втій чи іншіймірі присутнякатегорія живоїдуші, яка є запорукоюподальшого поступу у планіствореннянормальнихумов для реалізаціїкожною людиноюсвоїх життєвихшансів у світімертвих душне через йогонищення, а черезйого оживлення, через гармонізаціюзі світом душживих, тобто шляхомекзистенціальногоподоланнярозриву міжсвітами. Багатовимірнийекзистенційниймислитель, якийбачачи складністьжиттєвогопростору людиниу всьому різноманіттібуття, вважав, що орієнтаціяна пошук поетичноговогню,оживленнямертвих душ, роздмухуванняжару людськоїдуші єсаме тим шляхом, який веде доскладанняконстантсвітів, до істинногобуття.
2.3 Можливостісамовираженнялюдського єстваяк злетиі падіння духу
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Вжитті кожноїлюдини є ритмічністьта періодичність.Зміна різнихперіодів пов’язаназ тим, що людинане може постійноперебуватиу стані піднесення.Таким чиномвибудовуєтьсяі життєвий шляхМиколи Гоголя, який складаєтьсяз періодів, сутність якихза психологічнимкритерієм, визначаєтьсяяк злетиі падіння духумислителя. Цевідбилося утворчій спадщиніта зумовилосвоєрідністьйого методудослідженнялюдської природиу фундаментальнійзв’язці Бог-Світ-Людина.Мислительвказує на те, що людина, самеяк людина, а непросто живабіологічнаістота, виявляєсебе в повнусилу не тоді, коли діє в межахусталеної формиєдності з природою(світом) і з собою, а тоді, колипотрапляє умежову ситуаціювибору, шукаєі знаходитьадекватнувідповідь навиклик світу.Намагаючисьрозкрити своєріднуякість людини, М.Гоголь звертаєтьсядо дослідженнялюдської екзистенціїу ситуаціяхдуховної кризи(смерть, страх, нудьга, любов), які або каталізуютьсмисложиттєвийпошук особи, або засвідчуютьїї остаточнедуховне банкрутство.В.Розанов слушнозауважує, щоМ.Гоголь «всіявища розглядаєне в їх дійсності, але в їх крайнощах»[245, С.133]. Так виявляєсебе провідназакономірністьжиття Гоголя:єдність душіі творчості.Творчість длямитця стаєпоприщемдослідженнявласних духовнихкриз.
ЗаМ.Гоголем, життєвакризастановить собоюжиття особистостів її вищій, неповторнійформі, це концентраціявсіх душевнихсил для усвідомленняі подоланняглибокої прірвивнутрішньоособистісноїсуперечності.Внутрішньоособистіснийконфлікт нерідкопотрактовуєтьсяяк джерелорозвитку особистості,її вдосконалення, наприклад, коливона виступаєу вигляді почуттяневдоволеностісобою («Портрет»,«Авторськасповідь»).Результатому цьому випадкуможе бути досягненнядушевної рівноваги, упокорювання, підвищенняосмисленостіжиття, новаціннісна свідомість.Окрім цього, конфлікт зображуєтьсяяк невирішенасуперечність, яка заганяється«вглиб». Людинавіддаляєтьсявід реальнихпроблем життя, перебуває вболісному іневирішеномуконфлікті зсобою, зосереджуєтьсяна внутрішніхподіях, не бачачишляхів подоланняжиттєвих перешкод(«Невськийпроспект»,«Запискибожевільного»).Кожна кризазумовлюєтьсятими чи іншимиобставинами, подіями реальногожиття.
Проблематикакризи індивідуальногожиття людинизавжди булав центрі увагиМ.Гоголя. Найого думку, докритичнихситуацій, якіспричиняютьробити екзистенційнийвибір, належатьмежові ситуаціїсмерті, страху, нудьги, сміху, любові тощо.
2.3.1.Звертаючисьдо аналізусмертіяк екзистенційноїситуації утворчостіМ.Гоголя, передусімне слід забувати, що згаданаконечністьіснуваннялюдини безпосередньоторкаєтьсядолі кожноїлюдини. Оскількиіснуваннякожного людськогоіндивіда конечне, він, як духовнаістота, має абозмиритися зцією своєюконечністю, або вдатисядо пошукунепроминальногосмислу буття, який допомігби йому цю конечністьздолати. Дляюного М.Гоголяпошук такогоспособу буттяпов’язанийз ідеєю яскравогожиттєвогошляху, що конкретизуєтьсяяк ідея службина державномупоприщі.Він визначаєв цьому рольбатька: «… яспалахую вогнемгордої самосвідомості,і душа моя неначебачить цьогонеземногоангела, котрийтвердо й непохитноуказує на мету»[75; т.10, С.90]. Критичнаситуація зустрічізі смертю (смертьбатька) зумовлюєінтенсивнестановленняйого особистості(10 червня 1825 рокувін, втішаючиматір, висловлюєсподівання, що здійснитьсвій шлях усвіті). Пережившикризу, пов’язанузі смертю батька, Гоголь начебтоперероджується, приймає новийсенс життя, оновлює системуцінностей, життєву стратегію, своє власне«Я», спостерігаєтьсяпроцес піднесенняйого духу. Іншакритична ситуація, що зумовилападіння духу– це смертьО.Пушкіна (лютий1837 р.): «моє життя, моя вища насолодапомерли з ним…Що тепер життямоє?...» [48, С.224]. Переживаючимомент своєїжиттєвоїнеспроможності, поразки і навітьсвого «неіснування», М.Гоголь вказуєна обставину, що допомагаєпережити цюжиттєву кризу:«… він (Пушкін- Н.Р.) взяв з менеклятву, котраперетвориласядля мене насвященнийзаповіт» [48, С.225], з чим пов’язанеоновленнявнутрішньогосвіту, що засвідчуєпідняття духумитця. Такожтяжким ударомдля М.Гоголястає смертьЙ.В.Вієльгорського(травень 1839 р.), який помираєу нього на руках:«… душа моя, позбавившисьусього, що підноситьїї (жахливавтрата!), збереглаодну тількипечальну здатністьвідчувати цейсвій стан» [48, С.260]. Страждання, викликанісмертю Й.Вієльгорського, зумовлює найглибшупсихологічнукризу, – «давноохолонувшиі погасши длявсіх хвилюваньі пристрастейсвіту, я живусвоїм внутрішнімсвітом» [48, С.359],– кризу змістовоїсфери внутрішньогосвіту, що ведедо гостроїсуперечностіміж «бути» чи«не бути». Ціглибоко індивідуальнівнутрішніпереживанняжиття як злетиі падіння духуМ.Гогольузагальнюєдо вселюдськоїзакономірності, що й відображаєтьсяу його творчості.Можна бачити, як, рухаючисьвід «Вечорів...», М.Гоголь здійснюєакт конкретизаціїконцепціїжиття: темадобра-злав житті трансформуєтьсяв тему життя-смерті(душі-тіла). Прицьому минулепереходитьу сьогодення, а підсвідомепоступаєтьсятемам свідомостіі несвідомості.Лінія свідомостів «Арабесках»постає як зіткненнямрій і дійсності, лінія несвідомого– зіткненняжиття і смерті[100, С.134]. Феноменсмерті М.Гоголь розуміє уплатонівськійтрадиції. Смерть, в уяві митця, виступає абсолютнотаємничоюмежею, за якоюлюдське буттячекає щосьтрансцендентне:«велике милосердяБога… кинулойого до країни, в Рай, де не мучатьйого нестерпнідушевні муки, де душу йогообійняв спокійчистий...» [48, С.260], пише він проЙ.Вієльгорського.
Розуміннясенсу смертіяк межі, котра підводитьпідсумки земногоіснування ізумовлює сенсжиття, увійшлодо основигоголівськоїантропологічноїконцепції живоїта мертвоїдуші. Це зверненнядо живої тамертвої субстанціїстало значнимкроком у філософськомуосмисленнізв’язку Людиниі Світу, Людиниі Бога. Смерть, у розуміннімитця, є тієюмежевою категорією, що визначаєсенс життя, надає йомупевної осмисленостіта можливостісамовираженнялюдського єстваяк злету абопадіння духу.«Не оживе, докине вмре», – казавапостол. «Потрібноспочатку вмерти, для того щобвоскреснути»,– пише М.Гоголь[77, С.133]. Ясне усвідомленняконечностііндивідуальногобуття – важливийкрок на шляхудо вищих цінніснихсмислів. Безцього неможливеусвідомленняістинногобуття. «Як тількиполум'я забралоостанні аркушімоєї книги, їїзміст раптомвоскрес в очищеномуі світломувигляді, подібнодо феніксу звогнища, і яраптом побачив, у якому ще безладдібуло те, що явважав ужедоладним іструнким» [77, С.133]. Критичнаситуація зустрічізі смертю абоспонукає людинудо істинногобуття, що ведеїї до самозаглиблення, вдосконаленнясебе і світунавколо себе, або засвідчуєїї остаточнедуховне банкрутство, тобто смерть– це межа, заякою або злітдуху («оживленнядуші»), або падіннядуху («смертьдуші»). Зверненнягоголівськоїтворчості досмерті якекзистенційноїситуації є тимсвоєріднимметодом дослідженняантропологічноїприроди людини, про який писавВ.Розанов [245, С.133]. Роздуми надопозицією життяі смерті простежуютьсямайже у всіхповістях митця.При чому самесмерть постаєкритеріємосмисленняекзистенційноїструктури якіндивідуальноголюдськогобуття, так ібуття взагалі, у т.ч. національногота суспільногожиття.
Аналізуючиструктурулюдськогоіснування вмежових ситуаціяхжиття і смерті, М.Гоголь не разпідкреслює(«Шинель», «Портрет»,«Невськийпроспект»,«Майська нічабо утоплениця»тощо): зі смертюперсонажа життяне закінчується,«смерть тутвходить доцілого життяяк його необхіднийелемент, якумова йогопостійногооновлення таомолодження...»[16, С.58]. Це цілкомвідповідаєсвітовідчуттю, що виходитьз цілого народногожиття, цілогонародногоорганізму, згідно з якимсмерть окремихособень небільше ніжвідмиранняодних клітині заміна їхіншими» [182, С.26].Критичні ситуації, в які людинуставить смерть, вимагаютьзробити смисложиттєвийвибір, що ведедо переосмисленнявласного існування.Так, М.Погодіну, який зі смертюдружини впавдухом, М.Гогольпише: «… нещастясуть великізнаки божоїлюбові. Вонидаруються дляперелому життяв людині, котрийбез них був бинеможливим; бо природа нашажорстка, і їйважко без великогодушевногопом'якшенняперетворитисяі набути формикращої» [221, т.1, С.401]. Він підкреслює, що саме завдякисмерті життянабуває дивовижноїцілісностіта повноти.Пригадаймо, як описанасмерть чаклунав «Страшнійпомсті». – «Вмитьпомер чаклуні розплющивпісля смертіочі. Та вже бувмрець і дивився, як мрець» [72; т.1, С.234]. Це – язичницьке, несумісне зхристиянськимуявлення прожиття і смерть, душу і тіло, нестільки осмислене, скільки стихійносхоплене, вплинулона формуванняспецифічногоставлення досмерті танетрадиційностійого вирішенняу повістяхпетербурзькогоциклу. У «Невськомупроспекті»оповідач відпомерлогоПіскарьовавідразу звертаєтьсядо живого Пирогова. Перехід відгіднішого доменш гідноговиправданийтим, що бур'янжиттєстійкіший, ніж культурнарослина, амеба- ніж високорозвиненийорганізм» [182, С.27]. Смерть якмежова ситуаціяприводитьособистістьдо бездіяльності, вона лише засвідчуєзупинку життя, перетворенняз діалектикина метафізику, втрату сенсужиття (мрія, яка не витримуєзіткнення зжиттєвою реальністю), перекриваєвсі джерелаактивностіПіскарьова.Критична ситуаціязустрічі зісмертю підкреслюєнеможливістьоновленняжиття, яке небуло виповненедуховним змістом.Проте, в іншомугерої («Шинель»)мислительбачить іскринкупоетичноговогню, що надає смертінового сенсу, вона стає межею, за якою не кінецьжиття, а йогопочаток.
Індивідуальнасмерть змальованау творчостіМ.Гоголя і якцілісністьсуспільногожиття. Зосереджуючисвою творчуувагу на екзистенціїлюдини, з одногобоку, у Чичикові(«Мертві душі»), мислительнамагаєтьсязнайти ідеалгероя, в якомуможливо булоб відобразитишляхи подальшогорозвитку Русі(оживленнямертвихдуш), а з другого –він не міг цьогозробити затодішніхісторико-культурнихумов, коли навтрату людинибюрократичнамашина реагуєлише як на випадіннягвинтика, вимагаючивідповідноїзаміни («Шинель»).Все те, що складалозміст «нещасногожиття» АкакіяАкакійовича(«промайнувсвітлий гістьу виглядішинелі...»), – все це цілком байдужебюрократичніймашині, фіксуючійлише те, як новийчиновник сидитьі пише порівняноз попереднім(«… значно похилішеі косіше»).Зображенийписьменникомурбанізованийсвіт відчуженоїособистостіта її предметнеоточенняприголомшуютьсвоєю незахищеністю, адже не тількиБашмачкін, алей Піскарьов,і Поприщин тай Чартков –кожний вмираєпоодинці, увеликомугустонаселеномумісці, посередмовчазноїбайдужості.Яскраво змальовуючиреакцію насмерть індивіда(«ніхто непоплакав...»,«нікого невидно було...»,«навіть поручикПирогов неприйшов...»(«Невськийпроспект»);«зникла істота…нікому не дорога»,«істота, щопереносилапокірно канцелярськіглузуванняі без всякогонадзвичайногоділа зійшлав могилу...»(«Шинель»)), митецьпідкреслюєвідсутністьнайменшогоспівчуттядо долі людини, ставить питанняпро особистебуття та йогозалежністьвід системицілого. Моментсмерті («Мертвідуші») отримуєметафізичнийобраз, в якомуна перший планвиступає самезначення переходувід життя донебуття: «ніз того ні з цьогопомер той, хтоще не так давноходив, рухався, грав у віст, підписуваврізні папериі був частопомітним середчиновниківіз своїми густимибровами і блимаючимоком, теперлежав на столі, ліве око теперуже не блималозовсім, алеброва одна булаще припіднятаз запитальнимвиглядом. Прощо покійникзапитував: навіщо вінпомер чи навіщожив?» [76; т.5, С.247]. Смерть, яка засвідчуєостаточнедуховне банкрутство, стає нормоюу суспільстві«вульгарностівульгарноїлюдини» [73, С.120], а «між тим появасмерті такожбула жахливав малій, як жахливавона у великійлюдині» [76, т.5, С.247]. У «Мертвихдушах» мислительставить проблемусмерті як феномену, що не поєднуєтьсяз життям, виключаєможливістьіснування життяпісля смерті.Смерть малого(особи) і смертьвеликого(суспільства)зрівнюютьсяв абсолютнійнелогічностіжахливогозникнення.М.Гоголь вважав, що сучаснелюдство в своємурозвитку зайшлов глухий кут: суспільство, яке вичерпалосебе на межісмерті, не здатнезахиститилюдяність. Зацих умов тількиіндивід, щоспроможнийдо прозріння, духовногопрориву, винайдешляхи до істинногобуття.
Шляхомтворчої рефлексіїнад категорієюсмерті митецьпростежуєдеградаціюпадіння національногодуху, зведенняУкраїни доденаціоналізованогостану буття.(«Страшна помста»Y«Тарас Бульба»Y«Старосвітськіпоміщики»). Уцих повістяхМ.Гоголь розмежовуєцільністьсмерті і оновлення, тут смертьвиключає можливістьфізичногооновлення(продовженняроду): «… колимене списом, якщо вже менітак написанона роду, то візьмисина! Чим безвиннедитя винувате, щоб йому загинутитакою лютоюсмертю» [72; т.1, С.203]; зі смертюОстапа і Андріязакінчуєтьсярід славногокозака ТарасаБульби. У АфанасіяІвановича таПульхеріїІванівни зовсімне було дітей.Мислительпаралельнодосліджуєпроцес розвиткувмираннянаціональноїідеї: періодзародження(«Вечори...»), розквіту («Страшнапомста», «ТарасБульба») тастарості(«Старосвітськіпоміщики»), підсумком якоїє смерть. Аналізуючисутністьіндивідуальноїсмерті Андрія(«Тарас Бульба»), доходимо висновку, що ця смертьне тільки заперечуєпроцес вічногооновленняжиття, але йвиходить зарамки сутосімейної трагедіїдо трагедіїнаціональної.Національневмирання Андріяпочинаєтьсяосліпленнямкрасою прекрасноїполячки ( – «Загинувкозак. Пропавдля всякогокозацькоголицарства»[72;, т.1, С.385]), сягаєсвого апогеюу словах «Хтосказав, що моявітчизна –Україна? Хтодав мені її заВітчизну? Вітчизнає те, чого шукаєдуша наша, щомиліше для неїнад усе» [72; т.1, С.354].
Звертаючисьдо гоголівськогоаналізу індивідуальноїсмерті старосвітськихпоміщиків, якаспівпадає зпадіннямнаціональногодуху, перед усетреба з’ясувати, що було вітчизноюу їх розумінні, чого прагнулаїхня душа? Тьмяноі одноманітнопротікаютьдні АфанасіяІвановича таПульхеріїІванівни, «дежодне бажанняне перелітаєчастокіл, щооточує невеликеподвір’я» [72, т.1, С.273]. СтавленняГоголя до своїхгероїв неоднозначне: він бачить їхслабкості –«обоє старенькі, за давнім звичаємстаросвітськихпоміщиків, дужелюбили попоїсти»[72; т.1, С.280], і разомз тим любитьцих немічнослабих, але такніжно і сердечноприв’язаниходне до одного, зміст життяяких полягаву тому, що «пораперекуситичого-небудь»[72; т.1, С.280]. Їх повсякденнебуття спрямованена отриманнянасолоди відцього «надзвичайновідлюдногожиття», що полягаєв задоволенніпотягів емпіричноїприроди людськогобуття. Мислительпідкреслює, що їх життя, яке обмеженерамками просто-буття, з кожною вечереюнаближаєтьсядо смерті. Протесмерть до ПульхеріїІванівни приноситьсіренька кішечка, можливо, в образіякої М.Гогольсимволічнозобразив «тихнизьких малоросіян, що видираютьсяз діхтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палатита присутственнімісця, луплятьостанню копійкуз своїх-такиземляків, наповнюютьПетербургябедами, збивають, нарешті, капіталі урочистододають допрізвища свого, що кінчаєтьсяна О, склад В»[72; т.1, С.275]. ПульхеріяІванівна укритичниймомент зустрічізі смертю сенсвласного життята й життя АфанасіяІвановичапідсумовуєфразою: «я вжестара і доситьпожила, та й вивже старі, мискоро побачимосяна тому світі»[72; т.1, С.289]. Немаєсумніву, що зісмертю старосвітськоїпоміщиці, наякій лежав«весь тягарпорядкування», мислительпов’язує процесостаточноїденаціоналізаціїБатьківщини.Подібна й смертьу АфанасіяІвановича, який«весь підкоривсясвоїй душевнійпевності», щодуша ПульхеріїІванівни засумувалаза ним і кличейого, – помирає.Але, здається, з його образоммитець пов’язувавдещо інше: невипадково вінпише про нього– «слухнянадитина», «ріднедитя», – цібагатократнірухи вгору доприроди, додитини, немовбипрагнуть відвестине тількиіндивідуальнусмерть, але йпідняти національнийдух, який такяк і АфанасійІванович «сохнув, кашляв, танув, як свічка, інарешті згас, коли вже нічогоне зосталося, що могло підтриматинужденне полум’я»[72; т.1, С.294]. Отже, шляхомфілософськоїрефлексії надкатегорієюсмерті з’ясованоамбівалентністькритичноїситуації смертіу творчостіМ.Гоголя, десмерть виступаємежею, за якою– пряме протиставленнялюдини зовнішньої– внутрішній; смерть якесхатологічнапредтеча Страшногосуду підкреслюєнеможливістьоновлення життяпершої і надаєнового сенсудругій.
2.3.2. Проблемастрахув житті і творчостіМиколи Гоголя– одна ізфундаментальніших, принциповомежова, що такожспричинюєкритичні ситуаціївибору, за якими– або падіннядуху, або піднесенняйого. Страх якпроблема зв’язкусутності таіснуваннялюдини, яка, яквиявляєтьсяу Гоголя, завждиперебуває уситуації внутрішньоїневизначеності,є предметомтворчої рефлексіїмитця, способомдослідженнялюдської екзистенціїна шляху доз’ясуванняглобальноїпроблеми творчогосамоствердженнялюдини у зв’язціБог-Світ-Людина.
Страхяк сутніснариса, начебтотінь, супроводжувалаГоголя протягомусього життя– «зі страхомя дивлюся насебе… Що предімною попереду?».Він мав істотнийвплив на еволюціюдуховного життяписьменника, був стимуляторомйого творчогоросту: «… міжіншим, я зберувсі сили...» [221; т.1, С.381]. МирославПопович стосовнострахіть Гоголязауважує, щовони були проявамийого хвороби, яку називаютьфобією. Це психічнезахворювання, що знаходитьвияв у безпідставномустрахові чеканнянеминучоїсмерті. На початкустоліття душевнийстан Гоголябуло проаналізованопід кутом зорупсихіатрії.Звернувши наце увагу, В.Короленковідмітив темісце у «Старосвітськихпоміщиках», яке найбільшехарактеризуєдушевні тривогиГоголя. [76; т.2, С.32].Але про те, якусаме роль відігрававстрах у духовнійеволюції митця, мова веласьу першому розділіданої роботи.Тепер нас цікавить, яке саме місцефілософськакатегоріястраху посідаєу антропологічномувченні письменника.Проблема страхуна рівні творчостіохоплює різнішари художньогоматеріалу, укожному з якихобертаєтьсяновою гранню, але і водночасзводиться дозагальногознаменника: страх є елементомжиття. Глибокефілософськеосмисленнягоголівськоїпроблеми страхунеможливе безурахуваннятого, що Гогольє органічноукраїнськоюлюдиною. У зв’язкуз цим проблема постає, принаймні, у трьох вимірах:1) українськийсвіт, побаченийчерез призмустраху,2) російськийсвіт та 3) людствов цілому, точніше– сучасна цивілізація– як носії страху.Тяжіння оповідачадо зони страхучітко простежуєтьсявже у «Вечорахна хуторі поблизуДиканьки». Алеперші оповідіпозначенітільки тіннюстраху. У «Сорочинськомуярмарку» містичнийжах, викликаний«червоноюсвиткою» зприходом світанковоїгодини зникає, як поганий сон.І хоча потімкрізь читачапройде хвилястраху, у фіналівін відчуваєторжествобезмежноїрадості, нестримногонародногогуляння.
Тазгодом «лірикажаху» (Г.Гуковський)неухильнозаміщуєтьсядрамоюжаху.Так, у «Страшнійпомсті» та у«Вії» атмосфераглибинногостраху вжедомінує, бо вжене може опануватиситуацією ніоповідач, нігерой, ні слухач.Показовим щодоцього є фіналповісті «Страшнапомста». Діяхоч і віднесенав минуле, «тожмала розвіятисяяк примара», однак у підсумкуне сміх, а глибоказадумливістьохоплює читача.Драматичнаатмосфера пануєі в повісті«Вій». СамовпевненийХома Брут несумнівається, що в цьому допоможемолитва. Іншогоразу він покладаєтьсяна рятівну силувічного кола.Але, врешті-решт, тільки наважуєтьсязакликатисамого себе: не побоюсь, їйБогу не побоюсь![72; т.1, с.202]. Герой недопоміг самсобі. Не вистачиловнутрішньоїзмобілізованості.У всякому випадку, у цьому ніскількине сумніваєтьсяТиберій Горобець:«А я знаю, чомупропав він, –тому, що побоявся»[72; т.1, С.203]. Страхірраціональний, містичний, щойде від легенди, переказу, атмосферитаємничого, магії містичностіслова – це, безперечно, цікавий предметдля розмови(точніше глибинномуаналізу підлягаєвся система,– страх і засобиритуальної, магічноїнейтралізаціїйого). Та самапо собі ця історія -це виняток, щось рідкісне, здатне на моментсхвилюватидушу. І все жцей ірраціональнийстрах не регулюєщоденне життя, не є прихованоюпружиною у діїлюдини. Йогопростір — цечас святковогодійства, вільноїхвилини незаповненогодією буття.Однак є іншийбік страху,інший страх– реальний, який має життєвумотивацію, виступає елементомісторичногобуття українськогонароду. Йдетьсяпро те, що «історичнічинники, визначеніз давніх часівміж Сходом таЗаходом, ставлятьУкраїну нарівень геополітичної«межовості»– що переростаєпізніше всоціопсихічнута культурну«межовість»– існуваннялюдини на межахборотьби, випадковості, провини, страждання, загрози смертітощо, породжуєстрах. Саметому проблемастраху як елементонтологічногопроходить черезусі роздумимитця з проблемісторії України.До речі, страхза майбутнєрідної Україниу творчостіМиколи Гоголястановитьпроблему «бутичи не бути» іяк саме «бути».Він пише: «…почуття моїдивно якостьстискаються, коли уявляюсобі, що приїдузгодом до їхньої, тепер опустілоїгосподи і побачукупу зруйнованиххат, занедбанийстав, зарозшийрів на томумісці, де стоявнизенький домик– і нічого більше»[72; т.1, С.274]. Трагічнокоментуючизавершеннябуттєвостістаросвітськихпоміщиків зпочуттям страхуза майбутнєБатьківщини, митець вказуєна неможливістьпродовженняжиття, точнішеіснування утакий спосіб.Творчими засобамиМикола Гогольдоводить, щоне сам процес«вмирання»України повиненстати фактом, а фактом повиненстати страхсмерті, який дозволить«побачитиглибокий змістта могутнєзначення руху, що взагаліілюструє великийкрок суспільствавперед» [77, С.303].Зображуючипідсвідомийстрах, якийвідчуває людинаперед розпадомвласної особистості(«Ніс»), мислительпоказує, якстрах людиниперед втратоюсвого соціальногостановища, кар’єри, каталізуєїї діяльністьдо твореннявласної цілісності.У такому розумінністрах виступаєвкрай необхіднимелементомбуття, що спонукаєдо активностіу вирішеннісуперечностіжиття. У даномувипадку межоваситуація страхустворена кризоюгострої суперечностіміж «бути» чи«не бути», каталізуєсмисложиттєвийпошук якіснонової протилежності(якбути)щодо відкинутої.
Категоріястраху, за Гоголем, амбівалентна, страх можеспричинитиситуацію духовноїкризи, в якійу людині появляєтьсягостре почуттянеправильності, беззмістовностісвого буття, що веде людинудо самозаглиблення, до «праці душевної»,іншими словами, до підвищеннядуху; але страх можеспричинитиситуацію гостроїкризи, що засвідчуємертвотудушевну, веде до добровільногозречення буття– падіннядуху.Страх як елементдобровільногозречення буттяу творчостіМиколи Гоголяреалізуєтьсяметодом німоїсцени.Звертаючисьдо платонівськогомотиву суїциду– добровільногозречення буття,– сам письменникнімусценутрактує як ідеюзакону, при наступіякого все «зблідлота затряслося»(чорнова редакція«Театральногороз’їзду...»).В остаточномуваріанті«Театральногороз’їзду...»читаємо: «Хібаце все накопиченняпідлот, уникненнязаконів ісправедливостіне дає вже чіткозрозуміти, чоговимагає віднас закон, обов’язокі справедливість?»[76; т.4, С.257] Отже, мовчанняу Гоголя асоціюєтьсяз скам'янінням, яке виражаєособливу, найвищуформу страху, підводить доідеї відплати,і в той же часне заперечуєможливістькомунікаціїна чуттєвомурівні. Ю.Манннаполягає насхожості німоїсцени «Ревізора»:(«майже півторихвилини скам’янілагрупа зберігаєтаке положення»[76; т.4, С.105] з уривкоміз статті «Останнійдень Помпеї»:«ця вся група, що спиниласяв хвилину ударуі що відобразилатисячі різнихпочуттів» [76; т.6, С.133]. Дійсно, в німій сцені«Ревізора»«крик жаху», той же натовп,«з жахом відступаючийі з диким забуттямстраху дивитьсяна страшнеявище» (в «Ревізорі»– це образ жандарма, що сповіщаєпро прибуттясправжньогоревізору), знаменуєкінець світу, вказує на те, що персонажівичерпали себев примарномужитті, колистає остаточноясно, – падаєзавіса. Це можнарозуміти якдобровільнезречення буття, перетворенняна мертвихдуш.Це особливийстрах, аджеХлєстаков дляних – найвищаінстанція, відякої всьогоможна чекати, переживаєтьсяяк особливаформа страху, бо сприймаєтьсяяк зустріч зроком. «Страшнапомста» (водноіменнійповісті) саметому і страшна, що векторпослідовностічасів спрямованийвід кінця допочатку, розкриваєвитоки і причиникінцевогорезультату, його фатальність, оскільки гарантомйого неминучогоздійсненнявиступає найвищасила – Господь.
Отже, критична ситуаціястраху дозволяєзрозумітисутність людинине в поведінковихпроявах, а насампереду свідомості, організаціїпсихічногопростору, феноменологіївнутрішньогосвіту людини.
2.3.3.Самовираженнялюдського єстваяк злетиі падіння духуу антропологіїмислителяможлива такожчерез категоріїсміху та нудьги.В українськійфілософсько-культурологічнійспадщині одниміз перших наці категоріїзвернув увагуМ.Гоголь. Вінсконцентрувавсвою творчуувагу нафілософсько-естетичнійкатегоріївульгарності, започаткувавтему «вульгарностівульгарноїлюдини»[73, С.120]. Людина, котравирішила жититільки в рамкахіснування, стаєріччю середінших речей, втрачає своюіндивідуальністьта можливістьвиходу за межіповсякденногоемпіричногобуття. Її буття-для-себе– це безпосереднєжиття «банальностібанальноїлюдини», воновиступає якніщощодо буття-в-собі.М.Гоголю булавластива здатністьхудожньо виявлятите, що є банальним, нікчемним улюдині. Можливосаме тому однеіз ранніх оповіданьі закінчуєтьсясловами: «нуднона цім світі, панове» [76; т.2, С.266]. У розумінніГоголя, нудьга– відсутністьентузіазму, натхнення,поетичноговогню;нудьга– це мертвабезчуттєвістьжиття.«Ми творимокучі справ, –пише М.Гоголь,– і всі, як пил, змітаютьсявони з земліразом з нами»[77, С.193]. Зображуючисмиреннесамоприниженеіснування унаявному буттіопредмеченогосвіту, де єдиноюможливістюсамовираженнялюдського єстває «вихор пліток»(«Ревізор»,«Мертві душі»), мислительзадаєтьсяпитанням: «якзвести всісвіту неробствав усіх родахдо уподібненняз міським неробством? І як міськенеробствопіднести доперетвореннянеробствасвіту» [76; т.5, С.568].І сам дає відповідь:«О, як нам буваєпотрібенпривселюдний, даний на видуу всіх, ляпас!»[77, С.194]. Таким ляпасомв творчій спадщиніМиколи Гоголябув сміх, сміхяк моментдіалектичногометоду пізнанняабсурдногосвіту людини, умов її буття, шлях осягненнясенсу життята смерті живихмертвяківта мертвихдуш.Філософськеосмисленнякатегорії сміхуяк важливогомоменту діалектикипізнання людинимистецькимизасобами, зазналоістотних змінна шляху йоготворчості відромантизмудо містицизму.Сміх, який бувядром людськогобуття у веселому, радісному йщасливому світі«Вечорів...», усучасному світі«вульгарностівульгарнихлюдей»: «одначесна благороднапостать сміх. Сміх, який увесьвилітає з світлоїприроди людини, вилітає з неїтому, що на дніїї міститьсявічно живеджерело його, яке поглиблюєпредмет, примушуєвиступитияскраво те, щопрослизнулоб, без проникаючоїсили якогодрібниця іпорожністьжиття не злякалаб так людину»[77; т.4, С.283]. МиколаГоголь вважав, що потрясіння, осяяне силоюсміху, здатне«розірватиодним разомусі чуттєвіструни самолюбства»[77, С.194], наповнитижиття духовнимзмістом, внестиу навколишнійсвіт банальностіначало добра, краси. Сміх, як спосіб осмисленняжиття, цілкомпродуктивний, він розв’язуєактивністьлюдини, стимулюєїї ініціативу.«Якщо силасміху настількивелика, що їїбояться, значитьїї не вартовитрачатимарно» – писавМикола Гогольу «Вибранихмісцях з листуванняз друзями» [77, С.408]. Викриваючизасобами сміхубеззмістовність, негідністьлюдськогоіснування, мислительзакликає доістинногобуття, пропонуєзробити вибірблаг небесних, а не благ земних.
2.3.4. Саме з цимпрагненням, з прагненнямздолати відривсутності відіснування улюдськомубутті, М.Гогользвертаєтьсядо категоріїлюбові(у мислителянаявністьпочуття любові– характернариса «живихдуш, що містятьв собі поетичнийвогонь»). Як мивже наголошували, у філософськійантропологіїМ.Гоголя провідноюдумкою є авторськавпевненість, що в найнікчемнішійдуші жеврієпоетичнийвогонь, який в ситуаціїдуховної кризистає лейтмотивомдо самовираженнялюдського єстваяк злету абопадіння духу.
Звертаючисьдо визначенняметафізичногозмісту та призначенняпочуття любові– сили, завдякиякій дух можепанувати надтілом та зовнішнімсвітом, М.Гогольрозрізнює любовбожественнуі любов земну.Почуття любовіу розуміннімитця амбівалентне: з одного боку, любов – це «вітчизнадуші, прекраснеустремліннялюдини» [76; т.6, С.10], з іншого –«любов – цепочуття, що водну хвилинуперетворилоб мене в прах...»[221, т.1, С.47]. Він вбачаєв любові двасенси: любовяк визвольнасила (духовна)та любов якруйнівна сила(плотська).
Отже, екзистенційнадумка мислителярозгортаєтьсяміж полюсамибожественногоі творчо-предметноговимірів буття, стверджуючи, що людина, яказдатна задовольнитисяраз і назавждиодержаноювідповіддюна неповторнузагадку власногожиття, внутрішньотяжіє до одномірності, стає чужою доглибоких душевнихпереживань.
Щодоантропологічногообгрунтування, то воно у творчостіМ.Гоголя репрезентованечерез аналізповсякденнихмодифікаційпрояву любові: прихильності, кохання дожінки, любовідо Батьківщини.Гоголь розцінюєлюбов як емпіричнийстан, що ставитьлюдину в залежністьвід об’єктасвоєї прихильності, перетворюєлюблячого нараба своєїпристрасті.Досліджуючилюбов як межовуситуацію в доліАндрія («ТарасБульба»), словамиГоголя можнасказати: «такалюбов не можечинити розумно, тому що очі їїсліпі» [77, С.390]. ТакожМ.Гоголь показує, що самовідреченалюбов до батьківщини(«Тарас Бульба»)стає одним іззасобів перетвореннялюдської істотина своєріднийдуховний автомат, слухняну маріонетку, позбавленусвободи волі.На перший погляд, Тарас Бульба– натура цільна, в житті якоївсе підпорядкованеслужінню Батьківщині.Але М.Гогользвертає увагуна відхиленняйого почуттівта думок віднорми. Мислительстверджує, щолюбов Тарасадо Батьківщининастількивелика, що стаєнебезпечноюдля його екзистенції: він втрачаєте, що стосуєтьсясамої суті йогобуття, – первиннурадість власнелюдськогоіснування.Протиставляючисвітосприймальніпринципи ТарасаБульби та Андрія, М.Гоголь прагнедо розумінняпроблемидушів конкретнійекзистенційнійситуації людини, спричиненоїпочуттям любові.
Уцьому контекстірозкриваютьсяважливі поняттяфілософсько-антропологічноговчення мислителя.Безперечно, це вчення проекзистенціюдоводить, щорозв’язаннявиключно теоретичнихпроблем – несамоцільфілософуваннядля М.Гоголя.Все підпорядковуєтьсяпрактичній, моральній цілі,– донести долюдства, щолюбов як емпіричнийстан безумовноведе до вмираннядуші, людинаабо повиннапримиритисяз цим, або шляхомрозмежування«зовнішнього»і «внутрішнього»в собі вийтидо рамки просто-буттяв трансценденцію, до Бога, «болюбов, що походитьвід Бога, твердаі вносить стійкістьв наш характері самих насробить стійкіше, а любов не відБога – хитката бунтівнаі самих настримає хиткими.І тому прямовід Божої любовіповинна походитивсяка іншалюбов на землі»[77, С.390].
Зіншого боку, плотська любову творчійгоголівськійспадщині є тимантропологічнимвиміром особистості, що становитьпідмурок любовідуховної. Так, вмираючи, ПульхеріяІванівна(«Старосвітськіпоміщики») «недумала провелику хвилину, яка її жде, ніпро душу свою, ні про майбутнєсвого життя; вона думаєтільки пробідного свогосупутника, зяким пройшлажиття і якогозалишала одинокимсиротою» [72; т.1, С.230]. В усіх рядкахпростежуєтьсяодна з провіднихсутнісних думокмислителя –любов до Богавідкриває новийвимір речейта людей: «Хтолюбить Бога, той вже набагатобільше любитьбатька та матір,і дітей, і брата...»[77, С.380].
Мислительпідкреслює, що любов доБога – це унікальнаекзистенція, що відкриваєлюдині себе:«Любов земна, що пішла відБожої, стаєчерез це більшпіднесеноюта великою, бовона велитьнам набагатобільше любитиближнього ібрата, ніж милюбимо; вонавелить намнадавати нетільки однуматеріальнудопомогу, алей душевну...»[77, С.391]. Своїм творчимта життєвимшляхом М.Гогольхотів показати, що, люблячиБога, людинастворює свійреальний життєвийцентр та будуєвиходячи знього своюдушу, завдякичому стає єдиноюживою духовноюєдністю. З цьоговипливає, щоу філософськійантропологіїМ.Гоголя категоріюлюбові можнарозглядатияк шлях досамотвореннялюдини. Самена цьому шляхулюдина пізнаєдійсно реальнудосконалість– Бога. Бог стаєживим втіленнямжиття людини, саме в Бозівона знаходитьдоступ до духовноїреальності.У «Вибранихмісцях із листуванняз друзями»Гоголь показуєяк свій власнийшлях до Бога, так і можливістькожної людинидо оновленнячерез любовдо Бога. В любовідо Бога людинавіднаходитьневичерпнеджерело радості, духовногоблаженства.
Такимчином, намагаючисьрозкрити своєріднуякість людини, М.Гоголь звертаєтьсядо дослідженнялюдської екзистенціїу ситуаціяхдуховної кризи(смерть, страх, нудьга, любов), що веде до гостроїсуперечностіміж «бути» чи«не бути» і «яксаме бути».Узагальнюючиці глибокоіндивідуальнівнутрішніпереживаннялюдини, мислительконкретизуєможливостісамовираженнялюдського єстваяк злети і падіннядуху. Хвилюваннядуху, постійнешукання себе, тобто перебуванняв екзистенції, виявляє людськусутність, стверджує, що у межовихситуаціях(приниження, кохання тощо)людська екзистенціядіє в повнусилу, вона приходитьдо усвідомленнясебе і світунавколо себе, до свого істинногобуття, термінологічноозначена Гоголемяк живадуша.
2.4 Романтичнаіронія тарелігійно-антропологічнийаспект відчуження
    продолжение
--PAGE_BREAK--
2.4.1.Із розуміннямислителемприроди людини, високої оцінкиним її внутрішньогодуховного єствалогічно випливаєосновна метаМ.Гоголя: допомогтилюдині в розуміннісебе-в-собі, через внутрішнєоновлення. Цяметастає принципомйого творчості, чим обумовлюєтьсяі зверненнядо сміху, як досвоєрідногометоду філософування.Поєднаннятрагічногоі комічного(«… хто ллє частодушевні, глибокісльози, той, здається, більшза всіх смієтьсяна світі!» [76; т.4, С.286]), для М.Гоголяє спосіббутиі водночаслітературно-філософськаманера, можливістьвтручатисяв людське життя, активно йогозмінювати івдосконалюватишлях звільненнялюдини відгніту зовнішньогосвіту засобамиіронії та сміху.В умовахполіцейсько-бюрократичногорежиму миколаївськогоправлінняіронічнийдосвід зарубіжногоромантизму, особливо німецького, представникиякого започаткувалиоригінальнуфілософськуустановку, якадозволялапіддаватисумнівутеологічно-упорядковануемпіричнудійсність, бувдосить важливимдля М.Гоголя.Романтичнаіронія М.Гоголяводночас булаблизькою доіронії німецькихромантиків, які надавалиіронії універсальногозначення, розглядалиїї не тількияк прийом мистецтва, а й як принципмислення, філософіїта буття. Длягоголівськоїтворчостіхарактернерозумінняіронії як синтезупротилежностей, що складаєєдності серйозногоі смішного, трагічногоі комічного, поезії та прози; коли сюжет стаєпредметом гриавторськоїфантазії, серйознийтон розповідіпорушуєтьсяалогізмами,ілюзія сценічногодійства руйнуєтьсяпоявою автора, реальністьдії – зміщеннямпланів реальногоі нереального.І.Карташоваправомірностверджує, щочіткіше близькістьдо романтичноїіронії виступаєв «Вії», особливов його кінцівці, де відбувається«стрибок» уновий, комедійнийвимір. Про цечитаємо у Гоголя:«Адже у нас уКиєві всі баби, що сидять набазарі, – усівідьми» [73; т.2, С.218]. Гоголівськезображеннясполучає різкоконтрастніаспекти баченняжиття. У повістізалишаєтьсявся серйозністьфантастичнихпригод Хоми, залишається«реальність»його загибелівід кознів«нечистої»сили, — і в тойже час під всеце підводитьсяіронічний«підкіп». Виникаєте «самопародіювання», про яке писавШлегель» [141, С.75].
Безумовно, у творах М.Гоголянімецька романтичнаіронія знайшласвоєрідневтілення, іроніяу нього – цериса індивідуальна: принципи романтичноїіронії зливаютьсяз особливостяминародногофольклорногогумору, складаютьнеповторнуманеру авторськоїіронії. Іроніяу Гоголя пов’язаназ ментальнимихарактеристикамиукраїнськогонароду: «Бутиж тепер сварці», подумав я, помітивши, що пальці уХоми Григоровичатак і тулятьсядати дулю. Нащастя, старамоя догадаласяпоставити настіл гарячийкниш з маслом.Усі взялисяза діло. РукаХоми Григоровичазамість того, щоб показатидулю, протягласядо книша, і, якзавжди ведеться, почали хвалитимайстерницю-господиню»[72; т.1, С.66]. Іронічнозображуючи, як «гарячийкниш» втручаєтьсяв людське життя, активно йогозмінює, авторнаполягає натому, що можливістьприпиненнясварки у такийспосіб глибокоукорінена ументальностіукраїнськогонароду. Тобтогоголівськаіронія не можебути «іронієюсвободи» німецькихромантиків(за Шлегелем,іронія знімаєобмеженістьокремих професій, епох, національностей, робить людинууніверсальною…[329, С.175]). Але зважаючина романтичнупіднесеністьдуху (принаймніу повістяхпершого типу),іронія не можебути дійсноПлатонівською(за Платоном,іронія означаєне просто обман, але те, що, зовнінагадуючиобман, по сутіє глибокимзнанням. [297, С.317]).За платонівськимпринципомсамоіронії, але у підвищеномунастрої написані«Вечори», деносієм і виразникоміронії виступаєпасічник РудийПанько: «Що цеза диковина?І шпигнув усвіт якийсьпасічник! Славатобі Господи! Ще мало обскублигусей на перата перевелиганчір’я напапір! Ще малонароду, усякогозвання й набродуперекалякалопальці в чорнилі! Надав же чорті пасічниковіпотягтисяслідом за іншими! Справді, друкованогопаперу розвелосястільки, що йне придумаєшшвидко, що бтаке загорнутив нього» [72; т.1, С.63]. Іронія тут– глузування, що ховає підвидом самоприниженняяк розповідача, так і того, прокого розповідається; глибокий моральнийзміст «Вечорів...»: призначеннялюдини полягаєв тому, щобпривноситив світ гармонію, добро, красу, працювати надвічним, що єнайдорожчимдля нас, завдякичому знайтисвоє місце усвіті.
Запринципоміронії будуєтьсяі наступнийцикл гоголівськихповістей: «Миргород»– книга проМир-город якпрообраз «містасвіту суцільногобайдикування»[95, С.276]. Звертаючисьдо іронії, якестетично-філософськоїкатегорії, вневеличкійпередмові до«Повісті проте, як посваривсяІван Івановичз Іваном Никифоровичем»автор у підкреслено-стверджуючійформі запевняє, що описана вцій повістіподія не тільки«відноситьсядо дуже давніхчасів», але йдо того ж ще«цілковитавигадка». М.Гогольнібито запевняє, що описанаподія нічогоспільного здійсністю немає, що це всьоготільки невиннавигадка. Цимвін розраховуєна творчу активністьчитача, на йогоздатністьзрозумітизворотній сенстого, що безпосередньовисловлюється:«Чудове містоМиргород!.. Розкіш!.. В Миргородінемає ні злодійства, ні шахрайства,… як будете випідходити домайдану, товже, певне, спинитесьна якийсь часпомилуватися її виглядом: там стоїтькалюжа, дивовижнакалюжа! Єдина, яку тількиудавалося вамбачити на віку! Займає вонамало не весьмайдан. Прекраснакалюжа!» [72; т.1, С.471]. Тут іроніяє не тількитворчим методомдіалектичногопізнання дійсностіжиття. Двозначнийхарактер настількиочевидний, що«прекраснакалюжа» здаєтьсяосвітленоючарівним світлом, якимось демонічнимі страшним.Недарма Є.Маланюкназиває Гоголяявищем типовонічним, «місячним, що згущувавтіні над і безтого тіньовимиявищами нашогоісторичногожиття» [174, С.72]. Всепоказує демоніронії не таким, яким воно єнасправді: потім іроніядемона робитьсвоє діло: «все, що не є, виявляєсправжній свійвигляд» [95, С.278].Як Сократ у«Діалогах»Платона ширококористуєтьсяіронією якзасобом полемікита доказу істини, так і М.Гогольу «Невськомупроспекті»іронічнимзасобом указуєна перекрученняморальних норм: терпить тастраждаєнайдостойніший; винагороджуєтьсянехлюйствота порок. Митецьспочатку створюєвідкритість«правди», апотім сам жеїї спростовує.«О, не віртецьому Невськомупроспекту!.. Все обман, всемрія, все нете, чим здається! Ви думаєте, щоцей пан, якийгуляє в чудовопошитому сюртучку, дуже багатий? Зовсім ні: вінвесь складаєтьсязі свого сюртучка.Ви гадаєте, щоці два товстуни, спинившисьпроти церкви, що будуєтьсярозмовляютьпро архітектуруїї? – Зовсімні: вони говорятьпро те, як дивносіли дві ворониодна протиодної. Ви думаєте, що цей ентузіаст, який махаєруками, розповідаєпро те, як дружинайого кинулаз вікна кулькоюв незнайомогойому зовсімофіцера? – Зовсімні: він говоритьпро Лафаєта.Він бреше повсякчас, цей Невськийпроспект» [76; т.3, С.44]. Гоголівськаіронія настількиглибока, що вінсам застерігаєчитача: «Далі, бога ради, далівід ліхтаря!.. сам демон засвічуєлампи для тоготільки, щобпоказати всев несправжньомувигляді» [76; т.3, С.44].
Пригадаймо, що одним з складниківіронії є синтезтрагічногоі комічного.У Петербурзькихповістях іякісна і кількіснадоля трагічногозначно перевищуєкомічне. В «Запискахбожевільного»іронія авторавиражаєтьсячерез трагедіюПоприщина.Парадоксальністьситуації втому, що Поприщинвідхиляє гнітючіі принижуючійого соціальніпорядки. Алезасобом боротьбипроти них вінобрав проникненняна найвищіщаблі в цьомуантисвіті — нез тим, щоб змінититакі порядки, а щоб висловитисвоє презирстводо панів життя. Парадокс великоїмрії Поприщинаіронічнийвдвічі. Поприщинвважає цей світнесправедливим(все тільки длякамер-юнкерів), але визнає йогонеминучим, навіть необхіднимі непорушним. Знайшовши всобі «іспанськогокороля», вінвиявляє, що вцьому світіцарює хаотичнебезладдя: королітаємниче зникають, потім чудововідшукуються. Але порядокне відновляється: короля не визнають. Виходить, світверхів, світвлади хисткий, навіть ілюзорний.Вихідна передумоваПоприщина –його переконанняв тривалостіі вічності«світу камер-юнкерів»– помилкова. Співставляючидва уявленняпро світ — помилковеі вірне («Портрет»)методом іронічногоспівставлення, митець доводить, що золото лихваря, яке відкривалодвері в реальноіснуючий світ, але світ хибнийпо суті, уявнийта згубний, таке ж, як прекраснийзовнішнійвигляд «потворноївнутрішньоїлюдини» накартинах Чарткова.Ціль гоголівськоїіронії – розкриватинедійсністьіснуючогосвіту, навітьціною загибелііндивіда. Зображуючизасобами іронії, як соціальнамашина здатнарозтоптатилюдську душу, перетворившисвого підлеглогона істоту, свідомістьякої не піднімаєтьсянад рівнембуденногобуття, митецьу такий спосібвикриваєпарадоксальністьлюдськогобуття, якескладаєтьсяз ситуацій, вяких людинастає чужою нетільки власнійдіяльності, умовам, засобам, та результатамїї, але й самасобі. Засобамиіронії зображуючидинаміку іструктурусоціальногобуття, мислительдоходить висновку, що людина усвіті переповненастрахом передусвідомленнямсебе, онтологічнимдвійником самоїсебе. Тим самимпроводитьважливу ідеюіндивідуальноївідповідальностілюдини за все, що відбуваєтьсяз нею та іншимилюдьми. Що жсобою становитьніс у зовнішностістатськогорадника («Ніс»)– іронію долімайора Ковальова, чи свого родукартину, щовизначає позиціюлюдини в світі, чи поясненнямотиву двійникау творчостіМ.Гоголя, з яким, можливо, пов’язанасвоєріднаантитетичністьйого мислення? Ситуація, заякої вульгарнежиття майораКовальовазображуєтьсяяк природнеіснування вприродномустані, припускаєреальністьфантасмагоріїперетворенняноса на чиновникавищого рангу, а не самоговласника носа,– будуєтьсяза принципоміронії, алеускладнюєтьсявідчуженняміноформи тіла– носа, що стаєбільш життєдійним, ніж його власник:«… власний йогоніс, який щевчора був унього на обличчі… був у мундирі, гаптованомузолотом, з важкимстоячим коміром; на ньому булизамшеві панталони; при боці шпага.Капелюх ізплюмажем дававправо здогадатись, що він був уранзі статськогорадника» [72; т.2, С.47]. Але іронічністьситуації втому, що всінормальнілюди, почувшипро пригодуз носом, повірилив неї, ніс сприйнялияк поважнуособу, та й саммайор Ковальовбоїться підступитисядо свого власногоноса: «як підступитисьдо нього?… зусього видно, що він статськийрадник. Чортйого знає, якце зробити!»[72; т.2, С.48].
Досліджуючионтологічнуприроду носуу повісті, мислительзазначає, щоніс це: 1) знакреспектабельності, пристойності, суспільногопроцвітання, уособленогопаном Носом:«із власнихвідповідейноса вже можнабуло бачити, що для цьогочоловіка нічогоне було святого»[72; т.2, С.50], і сам майорКовальов вважав, що «якій-небудьперекупці, котра продаєна Воскресінськомумості очищеніапельсини, можна сидітибез носа,… а вінмайор, і йомуходити без носанепристойно»[72; т.2, С.48]; 2) знак того, що тебе ошукали.У листі О.Подточиноїдо П.Ковальовачитаємо: «якщови маєте надумці під цим(під носом –Н.Р.), що нібитоя хотіла залишитивас із носом...»[72; т.2, С.62]; 3) знакнепорядності:«у порядноїлюдини не одірвутьноса» [72; т.2, С.55].
Такимчином, ніс, щовтілює в собівульгарністьнормальногопредставникасвіту ковальових, чарткових таїм подібних– узагальненийобраз соціальногобуття; предмет, в якому втілена«вульгарністьлюдська» єбільшою реальністю, ніж його власник,– втіленняудаваності, неістинностіреальногосвіту. У такомуразі шляхомспогляданнявсієї вульгарностісвого онтологічногодвійника, майорКовальов повиненбув дійти довисновку, щоніс – це зовнішнє, чужинне йоголюдській природі, але він вважає:«коли би я залишивсябез руки чи безноги – все жбуло б ще краще; коли б залишивсябез вух – тежзле, проте щеякось можнавидержати; алебез носа людина– чорт знає що: птиця не птиця, громадянинне громадянин,– от простовізьми та йвикинь за вікно!»[72; т.2, С.56]. Середвульгарнихлюдей житистрашно. Якзауважувавсам М.Гоголь, вульгарністьвикликає ненавистьта презирстводо себе, тому, що вона естетичновідштовхуєвід себе. Поняттявульгарностіє категоріяаморального.Ми чекаємо відлюдей внутрішньоїстурбованості, наче знаємоякимось внутрішнімзнанням, щолюдина призначеназавжди йтивперед, зростатидуховно. Це йє «несвідомаустановканашого духу»і Гоголь майжевпреше у вітчизнянійфілософіївисунув цюідею.
Будучипереконаним, що природалюдини є поєднаннямдвох натур, двох істот –внутрішньоїлюдиниі зовнішньоїв ній,– мислительпоказує розщепленняцілісностілюдського тіла; коли внутрішнєєство переходитьдо іноформи– носа і відчужуєтьсявід людини, тоді людинаперетворюєтьсяна «ніщо», неживе, а залучаєтьсядо жахливогоконфлікту, спричиненоговтратою духовності, без якої людинане живе, а існує, деградує, і«вмирає». Зтакої позиції«ніс» можнарозглядатияк «іноформу-тіла»– носія духовності, за допомогоюякої особистістьпротистоїтьсвітові, заперечуєйого, не приймаючийого субстанційності.Таким чином,«ніс» – цеонтологічнийдвійник «вульгарності»майора Ковальова, відокремленийвід нього зметою допомогтилюдству у прозріннісамого-в-собі, як інваріантвнутрішньогооновлення, щоактивізуєстихію душевногожиття шляхомзвільненнявід гніту зовнішньогосвіту.
Гоголівськесприйняттядійсності якдвоїстостіреалізуєтьсяу творчостізасобами іроніїчерез мотивдвійника.В романтизмівін пов’язанийз кардинальноюідеєю, що в подобіта взаємовіддзеркаленні(наприклад, відображенняу воді хмар, дерев тощо)проявляєтьсяневичерпаністьжиття. В творахМ.Гоголя цьомувисокому мотивунадається іншийзміст, завдякиякому мислительконцентруєувагу на проблемісенсу та долілюдськогобуття, показує, що до руйнаціїгармонії залученірізноманітністорони людськогобуття. Зі смертю«старосвітськихпоміщиків»і сваркою ІванаІвановича зІваном Никифоровичемзанепадаєміщанський«космос». Усутичці з дійсністюгинуть високамрія про жінку(самогубствоПіскарьова)і мистецтво(деградаціяЧарткова). КатастрофоюзакінчуєтьсяупорядкованеіснуваннячиновниківБашмачкинаі Поприщина. Розпадаєтьсяцілісністьлюдського тіла(«Ніс») і свідомості(утрата пам'ятіу «ВечорахнапередодніІвана Купала», марення Башмачкина, Піскарьоваі Чарткова, шаленістьПоприщина). Дають тріщинусімейні відносини(«Сорочинськийярмарок», «Майськаніч або утоплениця»,«Ніч передРіздвом»), причомув окремих випадкахсімейний конфліктпроектуєтьсяна соціум, як, наприклад, у«Тарасі Бульбі», де протистояннябатька і синауособлює боротьбупредставниківдвох політичноворожих таборів, або універсум; у «Страшнійпомсті» ланцюг«родових»злочинів чаклунатягне за собоюсоціальні іприродні бідування.У ряді повістейносіями хаосувиступаютьінфернальнісили, що демонтуютьособистістьі підриваютьміцність світу.
Гоголівськаіронія – цедвонаправленийрух рефлексії(від безпосередньоїреальностідо ідеальностіпершого порядку, далі до реальностібільш високогопорядку і відповіднодо більш високоїідеальності)– «доки сам незавоюєш силоюв душу декількадобрих якостей- мертвечиноюбуде все, що ненапише перотвоє, і, як землявід неба будедалеко відправди» [77, С.132].Та в міру того, як творчістьМ.Гоголя еволюціонуєвід веселості«Вечорів...» дотрагічностібуття «Мертвихдуш», вичерпуютьсязусилля іронії, вона переходитьв гротеск інавіть у відвертийірраціоналізм.Так, у «Шинелі»іронічнийепізод М.Гогольпереноситьз комічної(наприклад у«Двох Іванах...»)у трансцендентнуплощину. Щоправдамежа поміжтональністюіронічною таірраціональноютут доволіхистка: щезберігаєтьсяпринцип гоголівськоїіронії, колигерої із реально-побутовогосвіту першогорівня переносятьсядо ідеальностіпершого порядку(у міфологічнийплан), але чіткопрослідковуєтьсяірраціональниймотив: «дійсна»мораль і «дійсне»буття людинизнаходятьсяпоза законамисуспільства, де людина стверджуєсебе як абсолютновільна істота.ІрраціоналізмМ.Гоголя незводиться дотого, щоб позбавитиреальностілюдське буття, а, навпаки, прагненаблизити доідеальної формиреальності, осягнути яку, за його думкою, неможливо безавторитарногоопікуваннярелігії.
Письменникрозумів, щонеможливо, інавіть «не слідговорити провисоке та прекрасне, не показавшитут же ясно, якдень, доріг ташляхів до ньогодля всякого»[75, т.8, С.226]. Отже, правона відчуженняу М.Гоголя необумовлене, як в німецькомуромантизмі, елітарністю,інтелектуальноючи національноювиключеністю.
2.4.2 Одним із такихшляхів, запропонованихГоголем, бувшляхвідчуженнялюдини відзовнішньогосвіту, що давалолюдині можливістьперевтіленняу справжнюлюдину як образуі подобія Божия.Спроможністьгероїв доперетворенняі поверненняу світ душі(Чартков, Башмачкінта ін.), що припускаєтьсяГоголем, демонструєонтологічнуукорененністьлюдини в вищомусвіті, що даєлюдині йогосправжнє ім'яй обличчя, доводить, що Бог – не тількичастина буттялюдини, але йджерело істинностіїї буття. Поштовх, який виведелюдські душіз стану онтологічноїнемічності(мотив двійникау М.Гоголя, щозводить суб’єктадо безликості, до речоподібності), наблизить їїдо пізнаннясенсу життя, М.Гоголь бачиву релігії. Релігіяв його розумінні,– духовнийфеномен, якийвиражає не лишевіру людинив існуваннянадприродногоНачала, а й постаєдля неї засобомспілкуванняз Богом, входженняв його світ.Розвиток релігійногоначала М.Гогольвідносить доосновних чинниківстановленняі вдосконаленняособистості, бо релігія –це «шлях і дорогадо іншого світу»[75, т.4, С.235]. У такомурозуміннівідчуженість–не лише категорія, що описуєпарадоксальністьлюдськогобуття, але йджерело внутрішньогонеспокою, щоактивізуєстихію душевногожиття, веде довивільненняз потоку зовнішньогосвіту, яке неможливе безусвідомленнялюдиною потребвласної душі, осягненнясутності свогоіснування, безбажання оволодітибожественноюістиною, в якійміститьсятаємниця людськогобуття. Розуміннякатегоріївідчуженняу такий спосіб, можливо, булозумовленоідеями Гегеля, українськоюфілософськоюдумкою (офіційнабогословно-містичнафілософіяпершої половиниХІХ століттявважала душулюдини творіннямвсевишньоїістоти — Бога, Божественногоодкровення, найвищою формоюпізнання) тавласними духовнимипошуками. Всеце підносилосвіторозуміннямислителя наякісно новийщабель, якийможна визначитияк релігійно-антропологічнийаспект відчуженняі сутністьякого полягаєв дослідженніспецифікилюдськогобуття, людськоїіндивідуальності, творчих можливостейлюдини, що наближаєїї до трансценденції, до Бога. Ця специфікав тому, що Богстає певнимдуховним предметом, в якому вираженівластивостілюдини. Шляхвід світу доБога пройшовхудожник, якийнаписав портретлихваря («Портрет»).Такий же шляхпройшов і самМ.Гоголь, щовідображенов статтях книги«Вибрані місцяз листуванняз друзями»(зокрема, у статті«Християниніде вперед»), у «Роздумахпро БожественнуЛітургію»,«Правилах житіяв миру», де проблемалюдини та сенсуїї існуваннявирішуєтьсячерез трансцендентальневизначеннябуття, в якомуБуття-з-Богомє істиннимжиттям, шляхдо якого починаєтьсяіз власноїдуші! «На цьомушляху мимоволізустрінешсяближче з Тим, Котрий Одиніз усіх досіколишніх наземлі показаву собі повнепізнання душілюдської...»[77, С.410]. Це не крутийперехід дорелігійногооновленняземного життялюдини, алезвернення дотрансцендентнихсил як до джереладуховності– конче необхіднеза нових умовбуття людини, того зовнішньогосвіту, відчуженістьз яким зростаєщохвилини.Релігійно-антропологічнийаспект відчуженняМ.Гоголь, пов’язуєз романтичноюідеєю особистості, що персоніфікуєтьсяв образі обранцяБога, в якомувсе спрямовано«в один суголоснийгімн верховнійістоті» [77, С.118], котрий осягнувсправжній зміст«просвіти».– «Просвітитине значитьнавчити абонаставити, абонавіть освітити, але всю наскрізьвисвітлитилюдину,… пронестивсю природуїї крізь якийсьочищувальнийвогонь»[77, С.118]. Цей очищувальнийвогонь уМ.Гоголя тотожнийБогу. Зауважимо, що ця тотожністьу гоголівськомурозуміннілюдини є наслідкомйого неоплатонічноїпереконаностів тому, що в людинііснують недосяжніглибини духовності, де незгасножевріє незбагненнийБожий дух. Людинау мислителяє одною з скінченихформ нескінченноговічного безумовногоПервня. Пізнаннясебе, «дослідженнявласної душісвоєї» [77, С.74], своговнутрішньогосвіту веде довідкриттядуховних глибин, до осягненняістини людськогоіснування. Алеце істиннелюдське існуваннянесамостійне, залежитьвід Бога, щовіддзеркалюєтьсялюдиною в реалізаціївласного проектуБога-Людинив її подвійномуєстві Божественномуі людському[77, С.119], колилюдина творитьБога, наділяючийого людськимирисами. Проте«зобразитипензлем зверненнялюдини до Христанеможливо, покиістинно необернешся сам»[77, С.174]. Ця людськаздатність дотрансцендентності, виходу до вищихвимірів екзистенції, робить людинувнутрішньонезалежноювід емпіричногосвіту, підводитьдо межі, що демаркуєбуття та небуття:«Хто з Богом, той глядитьсміло впереді є уже заразтворець блискучогомайбутнього»[77, С.193].
Можливо, це ототожненнялюдиною себез Богом і є головноютаємницеюбуття, що торкаєтьсяїї внутрішньогосвіту, та «обставинадушевна», якадопомагаєлюдині «зобразитижиття в йогоістинномувигляді» [77, С.74], що криєтьсяв «глибокомувнутрішньомуспогляданні, дослідженнівласної душісвоєї» [77, С.74], боце умова поверненняособистостідо своєї сутності.Людина повинназрозуміти, говорить намМ.Гоголь, щовона не можевідбутися якморальна істота,«жива душа», доти, доки длянеї не будутьіснувати ніякі«сакраментальні»порядки в їїстосунках зближніми, щопов'язують їїяк моральнуістоту зі світомінших людей.Створеннятакого порядку, якому вонадовіряє, якийїї моральнозобов'язує допевних нормжиття, – ось тареальністьтрансцендентальногоакту творчості, спрямованогона створеннясобі подібного, хто стає самостійнимі недосяжнимдля неї, але єсукупністюїї прагнень,інтересів іцілей. Тобтов образі Богалюдина завждистворює свійособистий світ, власний «духовниймонастир», вякому вонаохоплює розмаїттяможливих світівта прилучаєтьсядо вічності, чи, врешті-решт, сподіваєтьсязвільнитисявід пристрастізовнішньогосвіту, котрийспокушуєматеріальнимиблагами і тяжієнад кожноюлюдиною, втілюєтьсяв конкретнихявищах суспільногожиття. Бог стаєпевним духовнимпредметом, доякого трансформуютьсялюдські риси, бо трансформуватисяу Нього длялюдини означаєвикористатисилу його, сховатисяза Нього, знайтив Ньому захист, що фактичнополягає у духовномувдосконаленніі досягаєтьсячерез постійнусаморефлексіюіндивіда надвласною душею.
Такимчином, М.Гогользасобами іроніїпоказав нетільки всебезглуздязовнішньогосвіту, але йвказав нарелігійно-антропологічнийаспект відчуження, як один із шляхівзвільненнявід гніту зовнішньогосвіту, сутьякого полягаєу духовномувдосконаленніособистості, що є формоютворення Богаз антропологічноїприроди людини.
ВИСНОВКИ

Вивченнятворчої спадщиниМ.В.Гоголя –одного з найбільшскладних мислителівдоби українськогоромантизму– є свідченнямневпинногостановленнядуховностісучасника.Кожне наступнепоколінняпропонує власнуверсію прочитанняйого творчості.Якими б не буливаріанти цьогопрочитання, вони лише посилюютьактуальністьдослідженняфілософськоговчення мислителя, його специфікуі значення длясучасності.Так, уконтексті своєїекзистенційно-філософськоїантропологіїМ.Гоголь розгортаєдослідженнялюдських можливостей.Він пропонуєрозглянутинадзвичайноширокий спектрперетвореньлюдської природи: від містичнихметаморфозта різноманітностейрелігійногодосвіду дорізних моделейжиттєтворчостіі навіть соціальнихпрактик.
ОсобливостіфілософськоїантропологіїМ.Гоголя зумовленіоригінальністюстилю філософуваннята специфікоюконцептуальнихпідходів удослідженніпроблемнихпитань життялюдини. Виходячиіз переконання, що народи повинніжити за вищимєдиним і вічнимзаконом божественноїприроди, якийдає право наіснуваннякожного з них, мислительвказує, щоприсутністьБога в людиніодухотворяєлюдське життя, робить йогоавтентичнимбуттям.
М.Гогольрозкриваєсутність людини«живої душі»як буттєстверджуючогоідеалу, підкреслює, що раціональнийпідхід до вивченнялюдини не даєможливостіу сучасномусвіті «мертвихдуш» осягнути«внутрішнюлюдину», поетичнийвогонь, що становитьсенс існуваннякожної людини.Показавшивсю складністьта суперечливістьшляхів роз’єднаннялюдської субстанціїчерез концепти«життя-реальність»,«життя-гра»,«життя-фікція»,«життя-відчуженість»,«життя-мрія», мислительхудожньо аргументувавголовну ідею, а саме, що у всіхцих світах втій чи іншіймірі присутнякатегорія живоїдуші, яка є запорукоюподальшого поступу у планіствореннянормальнихумов для реалізаціїкожною людиноюсвоїх життєвихшансів у світімертвих душне через йогонищення, а черезйого оживлення, через гармонізаціюзі світом душживих, тобтошляхом екзистенційногоподоланнярозриву міжсвітами. Шляхомфілософськоїрефлексії надлюдською душеюу межових ситуаціяхМ.Гоголь, доходитьвисновку, щопоетичнийвогонь, якийжевріє і внайнікчемнішійдуші в ситуаціїдуховної кризистає лейтмотивомдо самовираженнялюдського єстваяк злету абопадіння духу.
М.Гогользасобами іроніїпоказав нетільки всебезглуздязовнішньогосвіту, але йвказав нарелігійно-антропологічнийаспект відчуження, як один із шляхівзвільненнявід гніту зовнішньогосвіту, сутьякого полягаєу духовномувдосконаленніособистості, що є формоютворення Богаз антропологічноїприроди людини.
«Серце»,«внутрішнялюдина», «живадуша» – центральніпоняття, наяких грунтуєтьсязагальне баченняпроблем людиниМ.Гоголем.
Філософськіпогляди мислителярозкриваютьсяу осмисленніним сутностілюдини, баченніїї як особистості, як вищої цінностібуття. Вонизосередилив собі значнітогочаснінадбаннязахідно-європейськоїта вітчизняноїфілософськоїдумки. Томутеоретичнийаналіз йогофілософсько-антропологічноїконцепціївибудовуєтьсяспираючисьна гуманістичніначала світоглядумислителя, щодає можливістьглибше дослідитиметафізичнізасади філософськоговчення М.Гоголя, акцентуватина антропологічно-«сердечне»вирішення нимпроблеми людини.
УсвітоглядіМ.Гоголя відбилисясоціально-політичніта духовніскладнощіУкраїни першоїполовини ХІХстоліття, спричиненісуперечностямиміж національнимбуттям і національноюсвідомістю.На формуванняосновнихфілософсько-світогляднихідей мислителядосить помітнийвплив справилиромантичніідеї. Вивченнянародної творчості, звичаїв таобрядів, сприялоутвердженнюу світоглядімислителя рис, якими відзначаєтьсяспосіб світосприйняттяукраїнця, щопоєднує йогоз специфічно-українськоютрадицією«філософіїсерця», в русліякої, спираючисьна власні духовнішукання, М.Гогольпередбачаєспектр ідеалівта цінностей, що вплинулина формуванняйого філософськоїантропології.Звертаючисьдо визначенняприроди людини, мислитель черезспектр цінностейта ідеаліввідтворює шляхистановленнята вдосконаленнялюдини.
Отже, Спробиромантичноїфілософіїрозширити обріїтеоретичноїрефлексії зарахунок тематизаціїнових проблемта філософізаціїлітературноїтворчості булиособливо пліднимиу М.Гоголя. Вінпропонує усвоїх літературнихтворахекзистенційно-антропологічнийаналіз гри, випробування, спокуси, шахрайства, а також простежуєможливістьгероїчногошляху(«ТарасБульба») і приниженняяк життєвогопринципу («Шинель»).
Врезультатірозв’язанняпоставленихзавдань, розробленасистема основнихінтенційлітературно-філософськоїтворчості.Побудова цієїсистеми, а такожсмисложиттєвийаналіз інтенційздійснено напідставі комплексноговикористаннягерменевтичного, культурно-історичногометодів таметоду антропологічноїредукції, методологіїісторичноїреконструкціїта актуалізаціїкультурноїсемантики, принципукомплементарності.
Наоснові здійсненногоекзистенційно-антропологічногоаналізу спадщиниМ.Гоголя, задопомогоювищезазначенихметодів, авторприйшов дотаких висновків:
– світогляднакультура М.Гоголяформуваласяу гуманістичномуконтекстіукраїнськоїдуховної культури, самоідентифікаціяякої була ускладненасоціально-політичноюситуацією напочатку ХІХстоліття;
– сітоглядМ.Гоголя слідрозглядатиактивний проектсвітобудови, що відтворюєосновні збереженісмисли українськоїментальності;
– кордоцентричнаорієнтаціяпронизує всюлітературнутворчістьМ.Гоголя тайого життєтворчість.Кордоцентризмзнаходить проявяк у змістовномунаповненні, та к і у формірепрезентаціїгоголівськоїфілософськоїдумки, що прагневисвітлитиекзистенційнийвимір людськогобуття у граничнихситуаціях. Вмежах екзистенційно-антропологічногофілософуванняМ.Гоголь розробляєоригінальнуконцепціюграничнихситуацій, уяких людинаодержує можливістьпрояву своєїтрансцендентноїсутності умежах звичайноїповсякденності;
– романтичнаіронія М.Гоголяна відміну відїї різновидуу творчостінімецькихромантиків(Ф.Шлегель, Г.Гейне, Ф.Шеллінг) немісить у собізародку нігілізму.Вона несе усобі критичноконструктивнийзапал, сприяєпросвітленнюсвідомостіі оновленнюлюдини;
– християнськаантропологіяМ.Гоголя є засобомпроникненнядо основ людськогобуття. Бінарніопозиції «Бог-чорт»,«добро-зло»,«світло-темрява»,«життя-смерть»лежать в основіускладненоїонтології, щопритаманнафілософськимпоглядам М.Гоголя.Ця онтологіяпаралельногоіснуваннясоціокультурноїта рольовоїреальностіі своєрідногозадзеркалляз його містифікаціямита перетвореннями.Першорядногозначення уантологіїМ.Гоголя набуваютьпросторово-часовіхарактеристики, які варіюютьсявід космічноговиміру (макрокосмосВсесіту, Богі світ ідей такраси) до мікрокосмулюдськогоіснування;
– увідтворенніі розвиткусучасної українськоїдуховностіфілософсько-антропологічніідеї М.Гоголянабуваютьсуттєвої науковоїі педагогічноїактуальності.М.Гоголь привертаєдо себе увагуне тільки яквидатнийросійськомовнийписьменниксвоєї доби, нетільки як теоретикморальногооновлення іформуванняфілософіїлюдини «живоїдуші», не тількияк релігійниймислитель, алеі як яскравийречник українськогоРомантизму, філософськевчення якого, безперечно, постає одниміз щаблів, нашляху до національногосамоусвідомленнята самоствердження.
Врезультатідослідженнядисертантомстворена системафілософсько-антропологічнихінтенцій творчостіМ.В.Гоголя, якаєвнеском довітчизняноїфілософськоїантропології.Вона дозволяєрозширитиконцептуальніконтекстиукраїнськоїфілософськоїдумки. Практичназначеністьдослідженняполягає у розкриттіможливостейвикористанняфілософсько-антропологічнийінтенцій, уздійсненнізавдань національноговиховання.ПедагогічнаантропологіяМ.Гоголя, щопроаналізованав дисертації, дає змогу гармонійнопоєднати теоретичнийі практичнийаспект дослідження.Не зважаючина те, що поставленамета досягнута.У ході дослідженнябули висвітленінові проблемнілінії, котрі, зокрема, торкаютьсякордоцентричноїфілософії гри, рольової реальностіу наративахрізного рівня.Це тематикаподальшихдосліджень.


ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім.Г.С.Сковороди

НА ПРАВАХ РУКОПИСУ

УДК130.2:9 (4 Ук)

РАДІОНОВА НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА

Філософсько-антропологічні інтенції
творчості М.В.Гоголя

09.00.04– «філософськаантропологія, філософіякультури»

Дисертаціяна здобуттянауковогоступеня кандидата
філософськихнаук

Науковийкерівник –
кандидатфілософськихнаук,
професор
ЄфімецьОлександрПетрович

Харків- 2000

ЗМІСТ

ВСТУП
3
Розділ 1 Синтетичний характер світогляду М.В.Гоголя
9
1.1 Творчість М.Гоголя в системі історико-філософських досліджень
9
1.2 Філософія європейського романтизму в контексті проблем
української духовної культури першої половини ХІХ століття:
відкриття нових можливостей кордоцентричної орієнтації

24
1.3 Духовні шукання М.Гоголя як різновид філософського
самопізнання

51
1.4  Цінності та ідеали в літературній та життєвій творчості Гоголя
82
Розділ 2 Особливості філософської антропології М.Гоголя
106
2.1 Проблема автентичного та неавтентичного буття в
екзистенційно-антропологічній інтерпретації М.Гоголя

106
2.2 Життя як співіснування світів: життя-реальність, життя-гра,
життя-фікція, життя-мрія, життя-відчуженість

126
2.3 Можливості самовираження людського єства як злети
і падіння духу

151
2.4 Романтична іронія та релігійно-антропологічний
аспект відчуження

167
ВИСНОВКИ
178
Список використаних джерел
181