Українська мова серед інших слов янських мов

--PAGE_BREAK--Розселення слов'ян у республіках федеративних дер­жав на цей час було нерівномірним і стосувалося переваж­но Радянського Союзу. Зокрема, за межами РРФСР в ін­ших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні — 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за ме­жами УРСР — приблизно 6 млн. українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. та ін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн., Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті слов'янські народи, які жили в складі Чехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республік і меншою мірою були представлені в інших республіках спільної країни.
Наприкінці XX — на початку XXI ст. співвідношення між слов'янськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у неслов'янських країнах, істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграції слов'ян у високорозвинуті держави їхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, що зумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвилі слов'ян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст. Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жав пострадянського простору.
Якщо порівняти чисельність слов'янських народів і країни їхнього розселення на початку й у 80-ті роки XX ст., то очевидними є певні зміни.
1. Кількість слов'янських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуються вже не як окремий народ, а як ча­стина поляків з виразно специфічним діалектним мовлен­ням. Окремими слов'янськими народами стали:
·                    македон­ці, які почали формуватися в VII ст. на основі слов'янсь­ких племен смолян, струменів, сагудатів, драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македо­нію і змішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національ­ної держави;
·                    боснійці (муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставши фактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільш потуречиними (омусульманеними) з усіх слов'ян;
·                    чорногорці, у формуванні яких основну участь узяло слов'янське плем'я дуклян, які після утво­рення в XIV ст. окремої чорногорської держави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.
2. Чисельність слов'янських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, що становить майже 79%, але приріст слов'ян був нерівномірним, оскільки народи зазнали різ­них втрат населення у Другій світовій війні. Так, представ­ників деяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, а деяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значна частина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифі­кації, зазнали великих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшення серболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців, котрі ще з X ст. захопили слов'янські землі колишніх полаб'ян, до складу яких входили і давні лужичани.
3. Порівняно з початком XX ст. у 80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки в складі федеративної Югославії. Такого самого статусу на­були серби, хорвати, словенці та македонці.
На початку XXIст. слов'янське населення збільшилося приблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системі національно-державних утворень слов'ян. З розпа­лом СРСР, СФРЮ і ЧССР утворилося 13 національних дер­жав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Че­хія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, біль­шість сучасних слов'янських народів має незалежні держа­ви, що сприяє самобутньому розвитку їхніх етнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремими слов'янськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних) процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між слов'янами етнічну, куль­турну, ментальну та мовну близькість.

2. Етнічна близькість слов'ян
Про це свідчать такі чинники:
1. Компактність і тривалість заселення найдавніших слов'янських земель. Праслов'яни заселяли землі зі сходу на захід від басейну Середнього Дніпра до басейну Вісли, а з півдня на північ — від рубежів Правобережного Лісосте­пу до Полісся. Ця територія не була моноетнічною, бо сюди в давнину проникали й інші племена і народи (наприклад, кельти, іллірійці, фракійці, готи, волохи, мадяри, тюрки та ін.). Однак такі міграції були нетривалими або пізніми, тому не могли істотно вплинути на етномовну єдність праслов'ян і близькість давніх слов'янських племен та народів. Так само розширення територій праслов'ян і давніх слов'ян від Адріатичного моря до Уралу і від узбережжя Балтійсь­кого моря до Північного Надчорномор'я суттєво не вплива­ло на збереження слов'янської етномовної близькості.
2. Антропологічна сумісність населення. Беззапереч­ним є той факт, що всі слов'янські народи належать до європеоїдної раси. Як зазначав Прокопій Кесарійський у VI ст., характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одні від інших. Вони дуже високого зросту й велетенської сили. Колір шкіри й волос­ся в них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні», тобто руді або русі. Такі антропо­логічні ознаки слов'ян були визначальними протягом ба­гатьох століть праслов'янського розвитку, і лише після другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е. внаслідок історичного розширення слов'янських земель відбулося масове змішування праслов'ян, а потім давніх слов'ян з іншими етносами, що зумовило часткову антропологічну диференціацію західно-, східно- і південно­слов'янських народів.
3. Подібність способу життя слов'ян, їх матеріальної й духовної культур. Опис слов'ян (склавинів й антів) зробив у VI ст. учасник військових походів на північ і схід Прокопій Кесарійський, автор книги «Війна з готами»: «Ці пле­мена, склавини й анти, не керуються волею однієї людини, а з давніх-давен живуть у народоуправлінні (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою. І в усьому іншому в обох цих варварських племен усе життя й закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священ­ні обряди. Живуть вони в жалюгідних хижах, на великій відстані один від одного, і часто міняють місця проживан­ня. Вступаючи в битву, більшість з них іде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надівають… Спосіб життя у них, як у массагетів, грубий, без будь-яких зручностей, завжди вони покриті брудом, але по суті вони не погані і зовсім не злісні, а в усьому збе­рігають гунські звичаї».
Характеристику способу життя слов'ян, їх матеріаль­ної та духовної культур дав візантійський письменник VI — початку VII ст. Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглості у своїй країні...
У них велика кількість всілякої худоби і плодів зем­них..., особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Ка­литою).
Про спільні етнічні витоки слов'янських народів свід­чать фольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийня­те ними християнство та ін.
Очевидною є також однаковість або схожість мов у сло­в'янських племен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різ­них слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, є наслідком їх при­родного розвитку.
4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, сло­вени. Інші народи називали слов'ян по-різному (напри­клад, германці й романці — венедами). Цей етнонім є давнім і невипадковим для сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще спорід­нені етноніми: склавини (переважно південно­слов'янські племена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки (на сході захід­нослов'янських земель), словінці (на півночі західно­слов'янських територій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель у Європі).
Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною осно­вою
С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. пра­слов'янську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни (як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західно­європейських джерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східні слов'яни) і склавини (пе­реважно південні слов'яни), спільний для слов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.
5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарб­ників. Слов'яни завжди приходили на допомогу одні од­ним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і пред­ставники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію сул­тана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-ос­манського ярма велику допомогу південнослов'янським народам надали російські війська. Прикладом слов'янсь­кого військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорва­тів та інших народів за визволення від німецько-фашист­ських загарбників у Другій світовій війні.

6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, ро­звиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, сус­пільно-політичних і культурних зв'язків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янських регіонів і міст-побратимів та ін.
Отже, на початку XXI ст. усі слов'янські народи ство­рили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.

3. Класифікація слов'янських мов
Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;
2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.
Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгру­па об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.
Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна ос­нова чеської та словацької мов у добу державного утворен­ня Само й Великоморавського князівства за своїми фоне­тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ­чою до південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янської Великоморавської держави південнослов'янська за характе­ром писемність. На її основі сформувалася старослов'янсь­ка літературна мова, що належить до південнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри­кінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступо­во почали зближуватися за своїми ознаками з контактни­ми протопольською і протолужицькою мовами.
Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важ­ко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід­них слов'ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов'янських пле­мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про
наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в пів­денних слов'ян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах за­хідних та південних слов'ян, які не мали спільних мов пі­сля розпаду праслов'янської. Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янами церковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київ­ській Русі, як не заступала собою живих мов різних під­груп писемна старослов'янська, що виконувала функцію слов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку за­хідних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.
Існують проблеми в класифікації мов південно­слов'янської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнослов'янські, че­рез що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніж між мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з ал­банською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфіні­тив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов гре­цизмів і тюркізмів. Решта південнослов'янських мов під­падала більшою мірою під північно-західні впливи угор­ців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цим виділяють дві підгрупи південнослов'янсь­ких мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).
Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов. Певною мірою зберігається історична відокремле­ність чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.
    продолжение
--PAGE_BREAK--