--PAGE_BREAK--Отже, на основі цих фактів ми можемо зробити такий висновок: кожне слово має своє лексичне значення, ядром якого є концептуальне значення. Слово вступає в три типи відношень: предметне, поняттєве та лінгвальне і це зумовлює виникнення конотативного, додаткового значення. Значення слова можна охарактеризувати за:
характером відношення до позначуваного об’єкта (зумовлює поділ значень слова на прямі і переносні);
семантичною зумовленістю (вільні і зв’язані значення);
Лексичне значення слів зумовлює їх поділ на самостійні (повнозначні) та несамостійні (службові).
Лексико-семантичні категорії
У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, явища чи ознаки. Такі слова називаються однозначними. Проте існують також багатозначні слова. Наприклад, слово брати вживається у 22 значеннях, йти – у 30, а англ. to take тільки в безприйменниковому вживанні має 51 значення. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю або полісемією. Що таке полісемія та в чому полягає її суть?
Полісемія (від гр. polysemos «багатозначний») – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.
Суть полісемії полягає в перенесенні назви на інший предмет. Залежно від того, на якій підставі відбувається перенесення назви, розрізняють такі типи виникнення багатозначності: метафора, метонімія та синекдоха.
В основі метафори лежить подібність за формою (дзвоник – прилад для подавання звукових сигналів і ботанічна назва), за розташуванням (ніс тварини та човна), за кольором (золотий браслет і сніп), за виконуваною функцією (двірник – працівник, що стежить за чистотою подвір’я, і стрілка для очищення вітрового скла автомашини).
При метонімії перенесення відбувається на підставі суміжності, тобто тісного зв’язку понять: читаю Драча (автор та його твори), столове срібло (матеріал і виріб).
Синекдоха передбачає заміну частиною цілого, вживання однини замість множини, рідше навпаки: риба не може жити без води (замість «риби не можуть жити без води»).
Як ми вже відзначали, лексика часто зазнає змін. Це також стосується і кількості значень слова. Вона не є одиницею постійною. «У процесі розвитку мови їх кількість може збільшуватись, і навпаки, окремі значення можуть втрачатись. Тенденції до випадання певних значень із мови фіксуються в словниках такими позначеннями, як заст., рідко.» [10; 19]
«Наскільки нам відомо з історії мовознавства, у поглядах на полісемію і її місце в мові існувало два напрямки: 1) напрямок, представники якого заперечували існування багатозначності слів і вважали кожне нове значення омонімом. Представники: О.Потебня, Л.Щерба; 2) напрямок, що визнає полісемію і вбачає в ній один із важливих проявів системної організації лексичного складу. Представники: В.В. Виноградов, О.С. Ахманова, Д.М. Шмельовий» [10; 21]
Як ми бачимо, у науковому світі існувала певна дискусія щодо розрізнення полісемії та омонімії. Тоді спробуємо проаналізувати цю ситуацію. Що собою являють омоніми? Якими вони бувають?
Омоніми (від гр. homos «однаковий» і onyma «ім’я») – слова, які звучать однаково, але мають різна значення.
«Наприклад: клас – «соціальна група» і клас – «навчальна кімната». Розрізняють повні та неповні омоніми. Неповні – це слова різні за значенням і однакові за звучанням. Повні омоніми – це слова, що належать до однієї частини мови і збігаються у звучанні у всій системі форм. Наприклад, слово лимонка – «груша» та слово лимонка – «ручна граната» є омонімічними в усіх відмінках і в обох числах. Такого типу омонімів найбільше серед іменників та дієслів. До неповних лексичних омонімів належать слова, що збігаються в звучанні лише в частині форм. Наприклад, слово кадри – «особовий склад» та слово кадри – «сцени, епізоди з фільму» збігаються лише тоді, коли друге слово вжите у множині, бо перше її не має. Існують також синтаксичні, словотворчі і морфологічні омоніми та ще омоформи та омографи» [14; 42-43].
Синтаксичні омоніми – звукові комплекси, однин з яких є словом, а другий словосполученням. Наприклад: потри – по три.
Словотворчими омонімами є однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів. Наприклад, засипати від спати і засипати від сипати.
Морфологічні омоніми – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.
Омоформи – слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі. Наприклад, мати (іменник) та мати (дієслово).
Омографи – слова, що збігаються в написанні, але різняться вимовою. Наприклад, атлас – «збірка географічних карт» та атлас – «тканина».
З вищенаведених фактів ми можемо зробити висновок, що інколи важко відрізнити полісемію від омонімії через деяку подібність між цими явищами. Можливо, саме це і стало причиною виникнення наукової дискусії щодо питання існування явища полісемії як такого.
Також в нашій мові існують пароніми, синоніми та антоніми.
Пароніми (гр. para – біля, коло та onyma — ім’я) – слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням: кампанія – компанія, вести – везти.
«На основі паронімії будується парономазія (гр. paronomasia) – стилістична фігура, в якій поряд розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою зіставлення їх. Тут можуть бути використані не лише пароніми, а й просто співзвучні слова, різні за своєю предметною співвіднесеністю. Ця стилістична фігура характерна для красного письменства та народної творчості. Наприклад: «– О, бачиш, – втішився Кочубей, – він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба, та дере за чуба… го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав» (Б. Лепкий)» [13; 54].
Антоніми (гр. anti – проти та onyma — ім’я) – слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття: радість – журба, веселий – сумний.
Синоніми (гр. synonimos — однойменний) – слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття. Синонімія – повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми. Синоніміка – сукупність синонімів певної мови; розділ лексикології, що вивчає синоніми.
Семантика
Так як одним з основних завдань нашої роботи є дослідження лексики на семантичному рівні, то ми повинні розібратися що собою являє семантика як наука.
Семантика (від гр. onmactikoc – позначаючий) – розділ мовознавства, котрий вивчає значення одиниць мови.
Об’єктом дослідження семантики може бути повнозначне слово (наприклад, іменник, прикметник, дієслово, прийменник). Структура самого дослідження організована за принципом «семантичного трикутника»: зовнішній елемент – послідовність звуків або графічних знаків (означаюче) – пов’язаний у свідомості і у системі мови, з одного боку, з предметом дійсності (річ, явище, процес), котрий у теорії семантики називається денотатом, референтом, з іншого боку – з поняттям або уявленням про цей предмет, котрий називається сигніфікатом. Іншою універсальним об’єктом дослідження є речення (вислів), в якому також виділяють денотат, як позначення факту дійсності та сигніфікат, котрий відповідає судженню про цей факт. Денотат та сигніфікат у цьому розумінні відносяться до речення в цілому.
В якості інструмента вивчення використовують семантичний аналіз. В кінці XIX – на початку XX століття семантика також часто називалась семасіологією (від др. – гр. semaino – позначаю, вказую). Вчених, котрі займаються семантикою, до сьогодні називають семасіологами. Також семантикою може позначатися саме коло значень деякого класу мовних одиниць. Семантичні проблеми ставились та обговорювались філософською думкою вже у далекій давнині. Суперечки про значення слів велися між аналогістами у давнині та номіналістами, концептуалістами, реалістами у Середні віки. Але всі ці проблеми обговорювались поза зв’язком з розробленням власних лінгвістичних дисциплін. До XIX ст. лише одна дисципліна – етимологія – мала відношення до проблем семантики. Це відбувалося тому, що пояснюючи походження одних слів від інших, етимологія вимушена була пояснювати зміни у значенні слів. Лише у другій половині XIX ст. постало питання про виокремлення семантики як вчення про зміну значень слів (термін «семантика» був запропонований французьким мовознавцем М. Бреалем). Розробка семантики у кінці XIX ст. – на початку XX століть проводилась майже виключно представниками різних психологічних напрямків в мовознавстві (Вундт, Розвадовський, Мартинак, Яберг). У 1910 – 1920-х роках семантикою починають займатись більш ґрунтовно. Лінгвісти XIX та XX століть майже не досліджують питання про визначення самого слова, залишаючи вирішення цієї проблеми філософам та психологам. І тільки одна сторона значення слова досліджується більш детально в XIX – XX ст. – етимологічне значення слова. Проблема співвідношення етимологічного значення до всього змісту слова обговорюється у мовознавстві XIX століття (В. Гумбольдт).
На основі цих фактів робимо такі висновки: семантика зародилася ще в древні часи, проте її досить довгий час не виділяли як самостійну науку, а її питаннями займалися в основному філософи. Лише у другій половині XIX ст. семантика стає окремою наукою. Семантика – це:
весь зміст, інформація, котра передається мовою або будь-якою її одиницею (словом, граматичною формою слова, словосполученням, реченням);
розділ мовознавства, котрий вивчає цей зміст, інформацію;
один із основних розділів семіотики.
Словниковий склад мови
Отже, перейдемо безпосередньо до загального аналізу лексики. Яка вона буває та яку має структуру?
Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто її структура організована за принципом поля, в якому є центр із його ядром і периферія. До лексико-семантичної системи мови належать слова, різні за їх семантикою, функціями, важливістю, використанням у мовленні, територіальним поширенням, стійкістю в часі, стилістичною характеристикою, походженням тощо. До центру лексико-семантичної системи належать найбільш необхідні слова, на периферії знаходяться рідковживані і не всіма вживані слова. Отже, за соціальною важливістю лексику поділяють на активну і пасивну.
Активна лексика – часто вживані (загальновживані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання тощо (в, і, на, я, бути, що, він, ви, ти, ми, цей, весь, все, свій, який, такий, один, сказати, тільки, ще, говорити, наш, знати, рік, великий, інший, час, новий, йти, люди, перший, рука, життя, бачити, треб, дуже, день, хотіти – саме в такому порядку за спадом частот наводять частотні словники найчастотніші слова української мови).
До активної лексики належать такі семантичні групи: назви спорідненості, назви частин організму людини, тварин, назви свійських і широковідомих диких птахів, назви риб, рослин, явищ природи, часових понять, жител та їх частин, предметів і процесів харчування, одягу, взуття, почуттів, кольору, смаку, розміру, чисел, усі займенники і широковживані службові слова.
Серед активної лексики виділяється основний словниковий фонд – ядро словника. Критеріями основного словникового фонду є три ознаки: ці слова вживаються 1) завжди (в часі), 2) всіма, 3) у всіх випадках. Цей фонд дуже стійкий, майже не змінюється. За даними досліджень, за 1000 років лише 20% фонду зникає.
Пасивна лексика – це рідковживані (вузько вживані, не частотні) слова, якими переважно є застарілі слова (зигзиця, перст, челядь, пастир), слова, які тільки-но з’явилися в мові (брифінг, кіднепінг), а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми, арготизми.
Професіоналізми – слова, що їх вживають люди, об’єднані певною виробничою діяльністю, тобто слова, притаманні мовленню представників певної професії: сталеплавильна груша, мартен, плавка, проба, болванка, вагранка, затискач (сталевари); перкусія, пальпація, ремісія, кома (медики).
Діалектизми – слова, які вживають на певній території: крумплі «картопля», вивірка «білка», когут «півень», маржина і товар «худоба».
Екзотизми (від гр. exotikos «чужий», «іноземний») – слова, які позначають властиві іншим народам або країнам поняття: чалма «мусульманський головний убір», ікебана «мистецтво складання букетів, поширена в Японії».
Жаргонізми (від фр. jargon), або сленгові слова – слова, властиві розмовній мові людей, пов’язаних певною спільністю інтересів. Наприклад, у студентському мовленні можна почути такі жаргонізми, як плавати «слабо знати матеріал», автомат «залік за результатом роботи в семестрі», стипуха «стипендія». Останнім часом великого поширення набув молодіжний жаргон: чувак «хлопець», предки «батьки», дурка «психіатрична лікарня». Жаргон дуже швидко змінюється. Наприклад, жаргон, який активно вживався у 50-х – 60-х роках незрозумілий сучасній молоді. Жаргонізми шкодять мові та мовленню людей, забруднюють, вульгаризують, стандартизують усе мовлення.
Арготизми (від фр. argot) – спеціальні слова і вирази, типові для якогось соціального прошарку, вживані з метою засекречення комунікацій (щоб сторонні не розуміли, про що йдеться).
В умовному мовленні сучасних злочинців вживаються такі слова, як гранд-готель «велика тюрма», жорж «шахрай», гризун «жебрак», антрацит «кокаїн». Політична система СРСР з її ГУЛАГом спричинила те, що табірна лексика широко входила в мову загалом.
На периферії лексико-семантичної системи також знаходиться лайлива та вульгарна лексика.
До активної лексики відносять слова, які часто вживаються всіма людьми, незалежно від їх соціального стану, освіти, професійної діяльності. Нерідкі випадки, коли пасивні слова є активними серед певного соціального прошарку людей. Наприклад, слова лекція, семінар, аудиторія, конспект належать до пасивної лексики, однак вони активно використовуються в учнівському і студентському середовищі.
Говорячи про активну та пасивну лексику, слід також згадати про такі явища, як табу та евфемізми.
Табу – полінезійське слово, яке стосується етнографії: означає заборону на вживання тих чи інших слів, виразів або власних імен через заборони, вірування, з цензурних етичних міркувань. У сучасних мовах до табу можна віднести тенденцію не говорити прямо про смерть, тяжку хворобу тощо.
Евфемізми (гр. euphemismos від eu «добре» і phemi «говорю») – слова або вислови, які вживають замість заборонених слів. Це переважно нейтральні слова або вирази, що вживаються замість синонімічних слів, які, на думку мовця, є непристойними, грубими або нетактовними. Так, замість умер в українській мові вживають упокоївся, відійшов у вічність; в російській мові – скончался, преставился, отправился к праотцам, отдал Богу душу, приказал долго жить.
За стилістичною класифікацією вся лексика поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.
Стилістично нейтральна лексика – лексика, яка вживається в певних стилях. Її поділяють на лексику високу і лексику знижену.
Висока (книжна) лексика – лексика, яку використовують передусім у літературно-писемному і піднесеному усному мовленні – науковому і публіцистичному, в ділових документах, в художній літературі.
До піднесеного стилю належать:
Поетична лексика: укр. блакить, борня, відлуння, живодайний, зоріти, легіт, осяяний, розмай, діброва.
Народнопоетична лексика (вживається в народних піснях і думах): укр. бранець, гожий, лілея, лебідонька, голубонька, битий шлях, сизий орел, діброва.
Наукова лексика поділяється на загальнонаукову (вживається в різних галузях наук: метод, синтез, аналіз, аргумент, концепція) та вузькоспеціальну (вживається в окремій конкретній науці: бісектриса, діагональ, конус). Серед наукової лексики виділяють також терміни.
Термін (від лат. terminus «межа, границя») – спеціальне слово або словосполучення, яке служить точним позначенням понять якоїсь галузі науки. Ознаки терміна: 1) системність (належить до якоїсь терміносистеми та отримує своє значення саме в ній); 2) відсутність експресії; 3) стилістична нейтральність; 4) тенденція до моносемантичності; 5) наявність дефініцій (термін не тлумачать, а визначають). 90% нових слів – терміни. Терміни вивчає самостійна лінгвістична наука – термінологія.
Професіоналізми. Правда не всі професіоналізми можна віднести до високої лексики. Зрозуміло, що такі вирази, як крутити бублика чи рос. мотор барахлит, чихает не належать до високої лексики.
Публіцистична лексика: ідеологічні ритуали, шістдесятники, імперія зла, ідеологічні противники, інформаційний простір. Ця лексика є поширеною серед газетних видань.
продолжение
--PAGE_BREAK--Офіційно-ділова лексика (канцеляризми) – слова, які обслуговують канцелярське діловодство: протокол, заява, акт, жилплоща, вищезгаданий, нижчепідписаний, нарахування, декрет.
До низького стилю належать:
Розмовно-побутова лексика – слова, поширені в розмовно-побутовому стилі усного літературного мовлення: дурниці, гуляка, зальоти, лахміття, лупцювати, репетувати. Це літературні слова, але в офіційному мовленні не допускаються.
Просторічна лексика – слова, які вживають у літературній мові з метою зниженої, грубуватої оцінки певних явищ чи предметів: пузо, звиняйте, замандюритися, лісапед, самописка. Просторіччя знаходяться на межі літературної мови.
Діалектизми – це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Існують лексичні, етнографічні та семантичні діалектизми. Лексичні – слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви: бараболя – «картопля», когут – «півень». Етнографічні – назви місцевих реалій, невідомих або не використовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу, назви страв місцевої кухні, назви житлових і господарських приміщень, предметів побуту. Семантичні – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням.
Вульгарна та лайлива лексика: пика, морда, дурило, хам, хамло, балда, дилда тощо.
Жаргонізми та арготизми також відносяться до вульгарної лексики.
З вищенаведених фактів можна зробити такі висновки: за соціальною важливістю лексику поділяють на активну і пасивну. Активна лексика – часто вживані (загальновживані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання. Пасивна лексика – це рідковживані (вузько вживані, не частотні) слова, якими переважно є застарілі слова, слова, які тільки-но з’явилися в мові, а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми, арготизми, табу та евфемізми.
За стилістичною класифікацією вся лексика поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену. Стилістично нейтральна лексика – лексика, яка вживається в певних стилях. Її поділяють на лексику високу (до якої відносяться поетична, народнопоетична, наукова, публіцистична, офіційно-ділова лексика) і лексику знижену (це розмовно-побутова, просторічна, вульгарна, лайлива лексика та діалектизми, жаргонізми, арготизми). Отже, до стилістично забарвлених слів належать слова пасивної лексики, а до стилістично нейтральних – слова активної лексики.
Стилістичну класифікацію лексики можна представити такою таблицею:
Отже, ми проаналізували лексику з погляду частоти вживання та стилістики.
Історичні зміни словникового складу мови. Причини історичних змін у лексиці
Лексична система, як і мова вцілому, постійно змінюється: одні слова зникають із мови, інші – з’являються. Змінюються і значення слів. Ці зміни зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.
Позамовні (позалінгвальні причини) – це зміни в навколишньому світі. Будь-яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших значень, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Мова у своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.
Внутрішньомовні (інтрамовні, внутрішньолінгвальні) причини – зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів.
Існує 4 типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.
Розрізняють власне архаїзми та історизми.
Власне архаїзми – слова, які називають предмети і явища, що існують і тепер, але витіснені з активного вжитку іншими синонімічними словами. Наприклад: чадо «дитина», лицедій «артист», атрамент «чорнило», марець «березень». Власне архаїзми поділяють на лексичні та семантичні.
Власне лексичні архаїзми діляться на 1) власне лексичні архаїзми (усі вищенаведені приклади); 2) лексико-словотвірні (рос. рыбарь при сучасному рыбак); 3)лексико-фонетичні.
Семантичні архаїзми – застарілі значення наявних в активному словнику слів. Так, скажімо, слово язик втратило значення «народ, етнос»: «Встане правда! встане воля! У тобі одному помоляться всі язики Вовіки і віки» (Т. Шевченко).
Історизми – слова, які вийшли з ужитку в зв’язку зі зникненням позначуваних ним понять. Наприклад: сотник, січовик, чумак. Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатись в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії: гривня, віче, пластун. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно: лікнеп, раднаргосп, перебудова. Історизми використовуються у художній літературі для відтворення історичного колориту, а архаїзми – для створення піднесеного і зниженого стилів.
«За останні 10 років проблема творення нової лексики, її нормативності вивчається багатьма дослідниками. Але цей процес, нажаль, супроводжують і небажані явища: лібералізація норм (особливо в галузі слововживання, вимови і правопису). Тому виникає потреба більш детального вивчення нової лексики з погляду словотвору. Найактивнішими способами творення усіх частин мови є на сучасному етапі суфіксація» [4; 35].
Неологізми (від гр. neos «новий» і logos «слово») – нові слова, що виникли за пам’яті людей, які їх використовують: факс, дистрибютер, брокер, дилер, менеджер, пейджер, електорат, ваучер, кіднепінг тощо. Поняття «неологізм» є відносним, бо всі слова колись були неологізмами. Наприклад, космонавт, універсам, синтетика, дизайнер, лазер, пилососи ти, стрес, бадмінтон, акселерат, перфокарта ще якихось 10-20 років тому були неологізмами.
Розрізняють лексичні та семантичні неологізми. Лексичні – абсолютно нові слова як за значенням, так і за звучанням. Семантичні неологізми – нові значення в уже наявних словах. Так, слово берегиня мала значення «русалка», а тепер вживається у значенні «жінка».
Авторські неологізми (оказіоналізми) становлять окрему групу. Деякі авторські неологізми увійшли до літературної мови.
Загалом неологізми виникають декількома шляхами: вони творяться з наявного в мові матеріалу властивими для даної мови словотвірними способами, інколи штучно, або запозичуються з інших мов.
Також одним з найпоширеніших шляхів поповнення лексики є запозичення.
Запозичення
«У світі не існує культури, котра розвивалась би ізольовано від усіх інших. Це зумовило культурний обмін, в тому числі і слів. Так, наприклад, в англійській мові 60% слів французького походження. Розрізняють матеріальні запозичення і калькування» [9; 229].
Матеріальне (лексичне) запозичення – запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення і експонент). Наприклад: лазер (англ. laser, що є скороченням, яке складається з перших букв виразу light amplication by stimulated emission of radiation «підсилення світла за допомогою індукованого випромінювання»).
Калькування (від фр. calque «копія») – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; по морфемний переклад іншомовного слова. Наприклад, небоскрёб – калькою англ. skyscraper (sky «небо», scraper «скребти»).
Крім кальок існують також напівкальки, коли одна частина запозичена, а інша калькується. Наприклад: телебачення (англ. television із грец. tele «далеко» й англ. vision «бачення»).
Окремими різновидами є семантичні і словотвірні запозичення.
Семантичні запозичення – запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий під впливом фр. droit і gauche отримали значення «консервативний» і «революційний».
Словотвірні запозичення – такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов. Так, наприклад, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele «далеко» і phone «звук». У давньогрецькій такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія, агробіологія, телетайп.
Отже, запозичувати слова потрібно лише крайньому випадку. Запозичення без потреби – лише шкода мові.
Можемо зробити такий висновок: словниковий склад мови постійно змінюється. Деякі слова та їх значення з часом старіють та зникають, але завдяки невпинному розвитку людства постійно з’являються нові слова та нові значення, або старі набувають нових. Це зумовлює існування в лексиці таких понять, як архаїзми, історизми та неологізми. Що стосується джерел поповнення лексики, то цей процес відбувається не тільки завдяки неологізмам, а також і такому явищу, як запозичення. Проте не можна забувати про те, що такі джерела поповнення лексики повинні якось контролюватись, адже при надмірному та необачному запозиченні іншомовної лексики рідна мова може засмітитися, стандартизуватись.
Павло Архипович Загребельний
Отже, перейдемо безпосередньо до біографії письменника, роман якого ми будемо досліджувати, та короткій характеристиці його творчості.
Народився Павло Загребельний 25 серпня 1924 р. в придністрянському селі Солошиному на Полтавщині. Змалку ріс без матері. Навчається майбутній письменник в Солошинській середній школі.
У червні 1941 р. Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася Велика Вітчизняна…
У неповних сімнадцять років пішов добровольцем в Радянську Армію. Брав участь в обороні Києва. Навчався у військовому училищі. У серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, і знову фронт, і тяжке поранення влітку у 1942 р.
Повернувшись у 1946 р. на Батьківщину Павло Загребельний працює в колгоспі рідного села, а з вересня почав навчатися на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
Спершу Павло Загребельний працював у обласній дніпропетровській газеті, потім переїжджає до Києва – обіймає посаду завідувача відділом прози в редакції журналу „Вітчизна”, в 1961-1963 роках редагує газету „Літературна Україна”.
З 1964 р. Павло Загребельний – відповідальний секретар правління Спілки письменників України, у 1979-1986 роках очолює республіканську Спілку.
Характеристика творчості
„Марево”. Служба на радянсько-іранському кордоні, вивчення історії, філософії, поезії, мистецтва і культури народів Сходу – таке підгрунтя одного з перших великих прозових творів Загребельного – повісті „Марево”.
Окремим своїми сторінками „Марево” нагадує фрагменти художньої енциклопедії. Так докладно і в міру, із професійним знанням, вільно й просто, розповідає Павло Загребельний про багату й суперечливу історію Ірану, про його примхливу природу, про калейдоскопічно-барвисті базари Сходу, про працелюбний талановитий народ цієї країни та про його звичаї.
На республіканському конкурсі в 1955 році за кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість „Марево” відзначена другою премією.
„Дума про невмирущого”. Це – пристрасна сповідь солдата-фронтовика про безсмертя свого покоління, яке грудьми зустріло фашистську навалу. Це мужній гімн радянській людини. це героїчна дума про нескореність і самовідданість наших юнаків-воїнів.
Дилогія „Європа 45”, „Європа. Захід”. В романі хроніці „Європа 45” відображено події кінця другої світової війни на Європейському континенті, боротьбу радянських патріотів проти гітлеризму – на фронті, у ворожому тилу, в таборах смерті. Боротьба європейських народів з фашизмом – така провідна тема й роману-хроніки „Європа. Захід”.
Романи привертають увагу не тільки масштабністю вперше залучених і художньо осмислених історичних матеріалів періоду другої світової війни, а й гостротою конфліктів: несподівані пригоди, ризиковані ситуації. Подвійне зображення часу зумовлює неповторну побудову дилогії. Час виступає дійовою особою.
Події у „Європі 45” розгортаються в Західній Німеччині, Голландії, Франції, Італії, Париж, Рим, прирейнські міста і католицькі монастирі – ось ті пункти, де відбувається дія другої книги дилогії „Європа. Захід” – логічне ідейно-композиційне завершення „Європи 45”. Прокляття війни. Загребельний –гуманіст підносить голос на захист миру, дружби між народами.
„Добрий диявол”. З „Європейський циклом як найчастіше пов’язується й воєнно-патріотичний роман Загребельного „Добрий диявол”. Він сприймається як новітня притча. Письменником схоплена, власне, одна апогей на в житті людини мить – нечуваної сили шторм у відкритому морі. Прозаїк і тут іде від життя: під час шторму на Азовському морі радянським прикордонним було врятоване грецьке торговельне судно…
„День для прийдешнього”. Над цим романом автор працював протягом 1961-1963 років. Твір складається з трьох частин: „Ранок”, „День”, „Вечір”. Основу фабули становить засідання архітектурного журі.
Згодом Загребельний так розкриває ідейний зміст цього роману. „День для прийдешнього” – дияволізм ХХ століття: посередність, нездарність, недовченість. На зіткненні таланту й посередності, власне, будується ця книжка.
„Первоміст” – це розповідь про долю одної з найперших великих, висловлюючись по-сучасному, інженерних споруд, про її вплив на тогочасне мислення, про ставлення до неї тогочасного люду, який вбичав у такій величезній споруд, як перший міст через Дніпро, мовби уособлення всієї землі й держави. Ідейний зміст „Первомосту” історично не продукоментований, за винятком одного лише речення: „Літописець записав коротко: „Того ж літа (6625) устрої мост через Дніпро Володимир”. Цебто: у 1115 році. Ц все. Далі – творчий домисел, уява.
„Євпраксія”. Павло Загребельний відтворює історичні події останнього десятиріччя дванадцятого століття. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії – дружини німецького імператора Генріха ІV. Дружину всемогутнього імператора, повелителя більшої частини тогочасної західної Європи, вразили деякі оргії, дрімуча забобонність.
Коли Євпраксії не вдалося умовити імператора-жорсткосерця, вона бунтує – „Генріх садовить її до в’язниці”. Мужня жінка втікає з-під охорони, вони виступає на соборі, викриваючи Генріха перед цілим католицьким світом, її слухають чотири тисячі церковних сановників і тридцять тисяч простого люду.
Так Європа чи не вперше познайомилась з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська!”
Першим на сучасну тему був роман „Спека”. Про металургів „Придніпров’я”. Не „виробничий”, а „людинознавчий”.
Життя нового покоління робітників та інженерів в епоху науково-технічної революції Загребельний відтворює в романах „З погляду вічності” та „Переходимо до любові”. В них – „гарячий зріз” сучасності.
У центрі роману „З погляду вічності” – показ спадковості поколінь. Загребельний засуджує кар’єризм, зрозумілість, бюрократизм, формалізм, куцо-споживацькі прагнення.
„Розгін”. Своє завдання автор вбичав у тому, щоб „сказати про роль науки в у сучасному світі, про місце вченого, який здатен перетворити і покращити цей світ… чи не найяскравіше вдалося Загребельному змалювати багатогранний характер академіка-кібернетика Петра карна ля. Через його образ романіст розкрив подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Проте і центрі – тема сучасна, люди науки і виробництва.
„Південний комфорт”. В цьому романі Загребельний-сатирик гостро висмією шанувальників незаконного „комфорту”.
„Безслідний Лукас”. У підзаголовку автор уточнює: „Роман з чотирьох повідомлень” і не без фантастики”. На останній сторінці головний герой зникає: „Лукаса не було. Не було слідів. Нічого”. Крім елементів фантастики, твір має гострий політично-філософський характер.
Використовуючи останні досягнення науково-технічного прогресу, молодий американський учений Лукас прагне удосконалити людський розум. Щоб реалізувати свою зухвалу ідею, юнак подорожує по планеті. Передусім відвідує ті країни, де колись зароджувалась цивілізація. Отже, „Безслідний Лукас” – це й своєрідна художня енциклопедія історії, мистецтва.
„Диво”. – „Диво” – чи не найскладніший за композиційною організацією роман у нашій літературі. Павло Загребельний переконаний, що „народ диве саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій своїй історії, тому хотілося мені показати не просто щоденний побут моїх героїв, а їхнє історичне тривання, їхню ходу крізь століття і тисячоліття, з минулого в майбутнє, так виникла зухвала думка поєднати далеку минувшину з днем нинішнім у романі „Диво”, так, власне, поєднується має замилування героями часів віддалених з найгострішим інтересом до пекучих проблем двадцятого віку”.
Рік 992 – початковий відлік „романного часу”, звершуються ж розгортатися події у 1966 році. Отже, в полі зору Загребельного –художника тисячолітня історія нашої материзни.
продолжение
--PAGE_BREAK--