ПЛАН
Уведення
I. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні.
II. Поняття прав на чужі речі.
III. Види прав на чужі речі
3.1. Сервітут
3.2. Узуфрукт
3.3. Квазиузуфрукт
3.4. Право користування
3.5. Суперфиций і эмфитевсис
3.6. Заставне право
IV......Захист прав на чужі речі
Висновок
Список використовуваної літератури
Уведення
«Значна частина нашої культурної спадщини іде своїми коренями у творчий дух древніх греків. Римляни у свою чергу зіграли важливу роль у поширенні давньогрецької культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, філософією і науками, вони сприйняли їх і передали європейському середньовіччю. Однак, Рим вніс істотний вклад у європейську цивілізацію, створивши римське право».1 [1] Римське право займає особливе місце в історії права. «Тисячолітня історія римського права являє собою унікальну історико-методологічну модель».2 [2] Характерною рисою римського права є те, що воно існувало після розпаду тієї держави і переродження того народу, що дав йому перше життя. Інтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тим, що це право виступило прабатьком сучасного цивільного права. Це цивільне право в його історичному розвитку.
Тема моєї роботи – «Права на чужі речі». Хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у другому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Другий розділ розділений на шість пунктів, кожний з який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.
І. Історія виникнення речевих прав і розвиток речевих прав у закордонних країнах і в Україні.
Поява речевого права бере свій початок у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно одержало з розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права індивідуальної власності.
Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала з приводу права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позову. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов'язальних) розрізняють права речеві й особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речеві і зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речевого права і містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право.
Сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. Для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуження яких виконання манципації не вимагалося.
Суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.
Чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (guo tengere non potest), наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. До безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.
Первісний поділ речей на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.
Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: “Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік”. За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.
Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля і раби). Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, і тому вони не могли бути об'єктами власності окремих осіб: храми, їх оздоблення, місця поховання померлих. Всі інші речі були в обігу.
Важливим був поділ речей на родові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його хист писати вірші чи малювати картини.
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добре співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, які перетворюють його в річ індивідуально-визначену.
Є речі, які ніколи не були індивідуально-визначеними - мука одного сорту, цукор тощо.
Поділ речей на родові та індивідуально-визначені необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу, подібну) власнику навіть у випадку, коли вона втрачена ним випадково.
Щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.
Римські юристи вважали речі ділимими — diuisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indiuisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (зарізаний і поділений на частини баран).
Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Складніше було розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.
Речі, що в процесі їх використання фізично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними можна тільки при витрачанні їх.
Речі, які служили людям триваліший час, вважалися неспоживчими (res guae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.
З прав на речі раніш усіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння – possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана володіння зображується відношенням, що передувало власності і створило її. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося тільки в 19 сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння речами в Римі. Перше називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), друге – триманням (possessio naturalis, пізніше – detentio).
Що лежить в основі зазначеного поділу, який його принцип? Дати відповідь на це питання намагалися ще глосатори і коментатори. Їхні думки зводяться до того, що власник володіє річчю від свого імені, детентор – від чужого. Але джерела римського права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють речами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників. Така неспроможна теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю між володінням i триманням, виходячи з характеру волі власника. Цей погляд розвив у своїй теоретичній монографії “Право володіння” засновник історичної школи права Савіньї. Суть його міркувань, що одержали чимало прихильників, зводилася до таких важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні з дотриманням - намір володіти річчю як своєю, по типу власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, i тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але тільки у випадках, прямо встановлених законом.
Зазначену теорію покритикував відомий німецький учений Ієpiнг. У своїй роботі “Про підставу захисту володіння” він цілком спростував перше положення теорії Савіньї про “corpus possessio”, пояснюючи своє судження тим, що фізичне панування над річчю може бути тіьки щодо спонукуваних речей, що стосується нерухомості, то навряд чи можна мати фізичну владу над віддаленою земельною ділянкою. У зв'язку з цим він вважав, що володіння є фактичним здійсненням права власності, при якому річ повинна відповідати економічному призначенню — служити людині.
Другий удар по теорії Савіньї був зроблений Ієрінгом пізніше, в монографії “Власницька воля”, де він не залишає каменя на камені від внутрішнього змісту володіння (animus possessio). Вважаючи, що попередня теорія стала результатом помилкових узагальнень окремих випадків, що icнують у джерелах римського права, він звертає увагу на неправильність висновків Савіньї відносно animus domini як характерної ознаки володіння, оскільки римське право надавало захист володіння також i тим, хто не міг мати animus domini (залогоприймач, прекаріст, секвістарій i т.п.). Крім того, теорія Савіньї не може бути застосована на практиці через те, що ніякий суддя не може бути переконаний у тім, чи має власник cпipнoї речі намір володіти цією річчю як своєю чи він має намір приховувати те, що річ належить іншій oco6i. Судова практика знайшла вихід: стали визначати наміри особи, виходячи з його вчинків, i створили так званий каталог “Власницьких дій”, але по зовнішніх фактах неможливо з повною вірогідністю судити про наміри i волю людини. Зазначена теорія не може бути послідовно проведена в законодавстві, оскільки законодавець залишив би без захисту oci6, що не мають “animus domini”,тобто залогоприймачів, орендарів, хоронителів i т.д. Видмовивши в такий cnoci6 від пануючого тоді вчення, Ієрінг запропонував нове, у якому володінням вважалося будь-яке фактичне володіння i захищалося власницьким позовом незалежно від волі. Незважаючи на численнихприхильників теорії Ієpiнгa, теорія Савіньї своїх не втратила. Обидві теорії мали вплив на європейське законодавство — теорія Ієpінгa була відбита в нормах Німецького Цивільного Укладення, теорія Савіньї — у нормах Французького Цивільного Кодексу.
Проблема володіння розглядалася також в аспекті “володіння — факт, володіння — право”. Домінуюча в європейській юриспруденції тенденція вважати володіння фактичним пануванням людини над річчю (на відміну від власності в розумінні панування юридичного) одержала поширення в російській цивілістиці. Прихильниками концепції “володіння — факт” були Д.І.Мейер, К.П.Победоносцев, Є.В.Васьковский i ін. Протилежні думки висловлювали К.Д.Кавелін, С.А.Муромцев, Ю.С.Гамбаров та ін. Так, вони вважали будь-які відношення, що мають юридичний захист, є правом. Найбільше чітко зазначену проблему визначив І.А.Покровський. Biн звернув увагу на існування принципу захисту володіння як такого, вiд будь-яких зазіхань з боку приватних oci6. Фактичний власник може жадати від суду i влади захисту свого володіння не на підставі того, що він має право на це володіння, а просто у зв'язку з тим, що він володіє чи володів. Навіть i неправомірний власник може вимагати свого захисту.1(3) Безумовно, усе це робиться для того, щоб уникнути самоправності, щоб yci суперечливі питання зважувалися судом.
Радянське законодавство розглядало інститут володіння як складову частину права власності, інших майнових прав, що виникають у силу закону чи угоди i передбачають перехід володіння. Зазначена норма охороняла титульне володіння. Воно захищалося від порушень з боку третіх oci6, у тому числі i власника за допомогою віндикаційного i негаторного позовів. Але невідомо з яких причин зараз зазначена норма виключена з діючого Цивільного кодексу України. Навпаки, у Проекті Цивільного кодексу створена окрема глава, присвячена володінню. Увага законодавця акцентована на захисті володіння. І це є правильним, оскільки сучасний розвиток цивільного, торгового обороту в нашій державі, установлення нових форм господарювання передує іноді законодавчому процесу.
Введення в наше законодавство розвитого інституту володіння буде сприяти поширенню захисту суб'єктивних прав особи.
Нашим законодавством передбачається установити інститут приобрітательної давнини. Але він стосується поки що тільки права власності. Необхідність установлення його для прав на чужі речі, можливо, також має сенс, оскільки такі права, як право проходу, проїзду через сусідню ділянку, користування колодязем i інші сервітути, поки існують у виді звичаїв i можуть бути в будь-який час припинені власником ділянки. Отже, розвиток економіки в напрямку децентралізації, роздержавлення i приватизації державного майна сприяло відродженню багатьох цивільно-правових інститутів, у тому числі іституту речевих прав. Першими кроками в цьому напрямку стали законодавчі зміни відносно права власності, а саме: збільшення об'єктів індивідуальної власності громадян (надання можливості громадянам мати у власності засоби виробництва, квартири, житлові будинки без кількісних обмежень, інше майно споживчого і виробничого призначення, цінні папери і т.п.), Закон України “Про власність”, Закон “Про зміни і доповнення до Цивільного кодексу України” від 16 грудня 1993 року, визнання за юридичними особами недержавного сектора економіки права власності на своє майно, приватизація майна державних підприємств і квартир державного житлового фонду.1(4) На реформування відносин власності були спрямовані численні нормативні акти. Найбільш важливим досягненням стало законодавче закріплення права приватної власності (Закон “Про зміни і доповнення до ЦК України”) і, що саме головне, включення в коло об'єктів приватної власності громадян такого важливого засобу виробництва, як земля (Закон України “Про форми права власності на землю”. Земельний кодекс України)2(5). У Проекті Цивільного кодексу України не існує вже поняття колективної власності, навколо якого були розбіжності, тому що воно не в змозі відбити суть відносин, що повинні були регулюватися за допомогою його норм.3(6) Замість зазначеного поняття використовується приватна власність юридичних осіб, об'єднань громадян, професійних, релігійних і інших громадських організацій, що є юридичними особами.
Однак використання в законодавстві терміна приватна власність викликало багато суперечок серед вчених-правознавців і виявило деякі негативні точки зору. Так, Є.Суханов вважає, що зазначене поняття є не юридичним, а цілком політекономічним, внаслідок чого вносить у правове регулювання тільки плутанину і протиріччя. “У нормальному розумінні, -пише він, - “приватна власність” визначає тільки протилежність державної (публічної) власності, тобто підкреслює приналежність майна фізичним і юридичним особам, і не несе якого-небудь ідеологічного навантаження. У політекономії під “приватною власністю” розуміється не тільки приналежність майна одній особі (громадянину), а приналежність йому “засобів виробництва”, причому тих, котрі він не в змозі використовувати без залучення найманої праці (що автоматично визначається як експлуатація). Це є не юридичний, а чисто ідеологічний підхід, і він непридатний для правового аналізу, оскільки не має юридичного змісту.”1(7) Потрібно відзначити, що сучасна концепція права власності в США й інших західних країнах не робить розходжень між механізмом регулювання приватної, державної, колективної й іншої форм власності. Діє єдиний механізм здійснення права власності, що забезпечує рівність усіх форм власності.
Необхідність прискорення процесу економічних перетворень у нашій державі, ліквідація застарілих стереотипів мислення, необхідність у встановленні меж втручання держави в приватну сферу власників пояснює і виправдовує існування в законодавстві приватної власності.Це можна вважати перемогою нового суспільного ладу над старим. Напевно, більш удосконалене цивільне законодавство і відповідні економічні відносини в найближчому часі не будуть мати необхідності в ідеологізації категорії власності.
Право власності в демократичній, правовій державі є не тільки однією з форм вираження волі і права людини, вона також створює цивілізовану основу для розвитку волі і права. Такому розвитку буде сприяти не тільки право власності, але і весь інститут речевих прав взагалі.
Натуральному господарству феодальної Європи римський інститут речевих прав був не потрібний. Глосатори створили вчення про розщеплене право власності (dominium diuisum) для регулювання ленних феодальних відносин, зв'язаних із землею. Вони намагалися застосовувати деякі норми римського права, але римському праву такі відносини були невідомі. Після перемоги французької буржуазної революції, основні досягнення якої були закріплені в Декларації прав громадянина і Кодексі Наполеона, одним з найбільш великих перетворень знову стало проголошення права, що захищається державою, індивідуальної власності особи. Інститут речевих прав став поступово заповнюватися іншими речевими правами. Поступово тому, що повне право власності не хотіли обмежувати якими-небудь правами інших осіб. Але життя диктувало свої умови. Багато суспільних відносин, що існують в умовах розвитого обміну і торгово-грошових відносин, вимагали регулювання за допомогою норм, що встановлюють права абсолютного характеру.
Таким чином, речеві права продовжують існувати в цивільному праві багатьох країн світу і терплять зміни з метою удосконалення регулювання відповідних суспільних відносин.
Що стосується нашого цивільного права, то його підпорядкованість навчанню К.Маркса звела нанівець необхідність існування інституту речевих прав.
Безумовно при дослідженні розвитку і змін суспільно-економічної формацій протягом сторіч відношення людей до речей можна розглядати тільки в їх сукупності, тобто як виробничі відносини з метою визначення характерних для тієї чи іншої формації ознак.
Така думка була цілком економічною і не залишала місця для суб'єктивних речевих прав, а виходить, і приватного права, оскільки такі “виробничі відносини” влада політична може врегулювати тільки за допомогою норм публічного права. Власність на основні засоби виробництва для удосконалення такого регулювання повинна бути суспільною, соціалістичною.
Потрібно, подякувати богатьом нашим цивілістам, що у складних умовах панування марксистського вчення намагалися мати іншу думку про сутність таких відносин. Зокрема, А.В.Венедіктов, розглядаючи у своїй роботі “Державна соціалістична власність” відносини власності, оголошує власністю “право суб'єкта користатися приналежним йому майном своєю владою й у своїх інтересах”.1(8) Зазначену думку підхопили й доповнили інші наші вчені (С.Н.Братусь, В.А.Рахмилович, Ю.К.Толстой ін.).1(9) Так, С.Н.Братусь пише: “Право власності передбачає існування різниці між “моїм” і “твоїм”, “своїм” і “чужим”. І далі: “Власність як вольове відношення - це стан присвоенности (приналежності) речі (засобів виробництва, його результатів)”, - а не процес присвоєння (як вважав К.Маркс й ін.).2(10)
Але усе-таки відмовитися від підпорядкованості економічним поглядам марксистсько-ленінської теорії радянська цивілістика була не в змозі. “Якщо при визначенні суб'єктивного права власності акцентувати увагу на діях, що суб'єкт права власності може здійснювати у відношенні приналежних йому речей, то це буде дослідженням відносин людини до речей, а не відносин власності”, — вважає сучасний правознавець Є.І.Гена.3(11) Деякі автори (Д.Ш.Генкін, А.А.Рубанов, Є.А.Суханов) прямо визнають “тріаду” повноважень власника фактичним відношенням власника до приналежного йому майна. Виправдується така думка тим, що “тріада” повноважень власника може належати і не власнику, при збереженні права власності на передане майно. У такому випадку за власником залишається деякий правий згусток, так званий nudum jus власності. Зазначений згусток права є нічим іншим, як суб'єктивним правом власника вимагати повернення своєї речі в належному стані після припинення іншого права на цю річ. Речеве право власника чи іншого владника не можна вважати фактичним відношенням до приналежного йому майна, оскільки воно захищено від порушення силою державної влади. Право (як юридичні відносини) - це природні відносини, що захищаються авторитетом державної влади. Фактичне користування власника чи іншого владника приналежним йому майном є реалізацією суб'єктивного речевого права на це майно.
Більшість теоретиків радянського і пострадянського цивільного права вважають суб'єктивні права, поряд з кореспондуючими їм обов'язками, змістом цивільних правовідносин. Тобто суб?єктивне цивільне право може існувати тільки в правовідносинах як міра можливого поводження суб'єкта в його відносинах з іншими (зобов'язаними) особами у відношенні до тих чи інших матеріальних чи нематеріальних благ. Зазначене відображення сутності суб'єктивного права підходить тільки до відносних прав, тобто до зобов'язальних, у яких праву вимоги одного конкретного суб'єкта відповідає обов'язок іншого конкретного суб'єкта. Що стосується речевих прав, то навряд чи можна вважати їх елементом правовідносин, хоча б і абсолютних. Виходячи з того, що суб'єктивне право - це завжди право на будь-який об'єкт, що має визначену цінність у матеріальному, моральному, політичному чи інших відношеннях, вірніше буде приєднатися до думок, висловлюваних Строговичем, Генкіним, Братусем.1(12) Ці вчені вважають абсолютні правовідносини штучною конструкцією, що стає непотрібною за умови визначення абсолютних прав як існуючих поза конкретними правовідносинами. Абсолютні права здобуваються особою в конкретному правовідношенні (наприклад, при купівлі-продажу), але по закінченні правовідносини суб'єктивне право належить даній особі поза зазначеними правовідносинами і будь яких інших правовідносин, отже, воно не є більше елементом правовідносин, хоча і належить даній особі. Зазначене право може знову увійти до складу правовідносини і стати її елементом, коли в силу юридичного факту виникає нове правовідношення (наприклад, при продажі, даруванні), але при його припиненні суб'єктивне право знову буде належати особі поза правовідносини і знову не буде елементом правовідносини. У “абсолютних правовідносинах” суб'єкт права не знає і не може знати зв'язаних з ним правоотношенням суб'єктів, що несе обов'язки стосовно нього, і не знають, не зобов'язані і не можуть знати про його існування. Поняття правовідносина є тут недоцільним.
Речеві права абсолютні. Вони мають захист проти всіх і кожного, їм належать деякі властивості, що впливають на інтереси третіх осіб, той чи інший характер речевих прав відображається на всьому цивільному обороті. У зв'язку з зазначеним необмежена різноманітність речевих прав є неприпустимою. До цього висновку вже давно прийшли всі законодавчі системи континентального права. Найбільш конструктивні норми Цивільного кодексу Японії, що прямо визначають недійсними угоди, спрямовані на встановлення інших, не передбачених законом речевих прав, і угоди, що допускають інший в порівнянні з оголошеним у законі зміст речевих прав.
В українському законодавстві ще тільки планується введення деяких інших, відмінних від права власності речевих прав у комплексний нормативний акт — новий Цивільний кодекс Украини. У його проекті передбачений окремий розділ з назвою “Речеве право”, де виділені загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.
Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.
Види речевих прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі категорії речевих прав визнаються законодательством систем континентального права і зараз загальні положення зазначених вище особливостей речевого права.
Такі окремі розділи існують у деяких цивільних кодексах інших країн, що прийняли німецьку пандектну систему.
Види речових прав установлюються законом. Найменша їх кількість існувала в римському праві. Але всі його категорії речових прав визнаються законодавством системи континентального права і зараз.
Права на чужі речі були відомі в давньому римському праві, але остаточне визначення їх і поділ на окремі види було здійснено пізніше в період класичної римської юриспруденції (І — Ш століття н.е.). Усі права на чужі речі стали іменуватися “iura in re aliena”, що буквально перекладається як “права в чужій речі”. Право на чужу річ можна розуміти як юридичне панування, що належить одній особі щодо деяких сторін речі, що знаходиться у власності іншої особи. Таку думку протягом XIX — XX століть висловлювали майже всі цивілісти — дослідники римського права. Яке-небудь іurа іn rе аlіеnа установлювалося на невизначений час (було безстроковим) і захищалося за допомогою речових позовів.
У римському праві класичного періоду існувало чотири види іurа in re аliеnа: servitutes, еmphyteuses, superficies, hyposhеса.
Усі зазначені категорії, хоча і з більш насиченим змістом, існують зараз у законодавствах континентальної системи. Так, стаття 543 Французького Цивільного кодексу встановлює, що на майно можна мати чи право власності, чи просте право користування, чи тільки право вимоги.
IІ. Поняття прав на чужі речі
«Поряд із правом власності і володінням, у римському праві визнані спеціальні речові права, суб'єкти яких знаходяться в безпосередньому зв'язку з річчю і здатні у визначеному відношенні усунути будь-як третє обличчя. На відміну від власності спеціальне речове право має свої предметом не річ, як таку, а її окрему функцію».1(9) Ця функція може полягати в тім, що сам власник не здатний нею скористатися (наприклад, об'єкт сервитутного права), або подібна функція може бути елементом повноважень власника (право чи користування право витягу плодів), у зв'язку з чим сам власник робить правомірно обмежений у своїх правах доти, поки спеціальне речове право, що обтяжує річ не буде знято, а право власності цілком не відновитися. Як відзначав юрист Гай: «але саме право спадкування, право пользовладения, зобов'язальне право вважаються res incorporales, тобто безтілесними речами».1(13) Таким чином, якщо об'єктом права власності можуть виступати фізичні речі, то об'єктом спеціального права безтілесна річ як право на окрему господарську функцію речі.
«Зіставлення з модельним речовим правом – із правом власності – уплинуло на поширення в цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених чи парциарных (часткових), але ці права самокоштовні. Їхня специфіка полягає в тім, що вони не конкурують c правом власності (хоча і можуть обмежувати повноваження власника) і навіть припускають наявність права обличчя на тугіше річ, чому і називаються правами на чужі речі».2(14)
Слід зазначити, що в римській класичній юриспруденції термін «права на чужі речі» застосовувався винятково до земельних сервітутів. І тільки в постклассическую епоху коло «прав на чужі речі» розширився.
Спеціальні речові правий містять у собі не тільки різні права користування, але і заставне право, установлюване на річ боржника як гарантію виконання зобов'язання, таким чином, розглядаючи заставу як такого роду гарантію в зобов'язальній частині. Але традиційно серед прав на чужі речі виділяють сервітути, узуфрукт, квазиузуфрукт, право користування, суперфиций і эмфитевсис.
Отже, право власності в Римі не було єдиним речовим абсолютним правом, тобто правом своїм предметом, що має, безпосередньо річ і против проти будь-якого порушника. Крім права власності до речових і абсолютних прав відносять також права на чужі речі. Тому що це були права на речі, що належать якимсь обличчям, що не є власниками цих речей, то обличчя, що має право на чужу річ, не могло мати таких великих правомочий, як власник, що міг по римському праву робити зі своєю річчю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що прямо заборонено законом. «Найважливішою категорією прав на чужу річ були, так називані сервитутные права, що складалися в праві одного обличчя користатися (у якому-небудь визначеному чи відношенні декількох отношениях) річчю, що належить іншому обличчю».1(15) До прав на чужі речі відносилися також суперфиций і эмфитевсис (права речового спадкоємного користування чужою землею і будівлею на чужій землі), і, нарешті, вищезгадане право застави.
IIІ. Види прав на чужі речі
3.1. Сервітути.
У ряді випадків законодавством допускається обмежене користування майном власника з боку інших осіб, що забезпечує невласнику можливість користування чужою річчю в межах, установлених законом (обмежені речеві права сервітутного типу). Обмежений характер таких речевих прав виражається в том, що вони не охоплюють усіх правомочий володіння, користування і розпорядження річчю, а стосуються лише деяких з них, або самі правомочності мають суворо обмежений зміст.
Сервітут походить від латинського слова seruire -обслуговувати. Суть його як правового інструмента полягає в тому, що переваги чи недоліки однієї земельної ділянки задовольняються за рахунок сусідньої не на договірній основі, а засобами речевого права. Тому землевласник, вигодами земельної ділянки якою користується власник сусіднього наділу, не може припинити це користування в однобічному порядку. Сервітут - це право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом.
Суб'єктами обмежених речевих прав сервитутного типу можуть бути як юридичні особи, так і громадяни, при цьому деякі сервитутные права можуть належати тільки громадянам. Суб'єктом сервитутного права може бути будь-як особа, що у тім чи іншім відношенні користується чужою річчю (майном) на основі сервітуту. Суб'єктом сервитутного обтяження є власник речі чи майна, на яке встановлений сервітут. Ніяка інша особа не може бути обтяжена сервітутом.
Об'єктами сервітутних прав звичайно є не цілі майнові комплекси, а окремі індивідуально визначені нерухомі речі (жилой будинок, інше приміщення, земельна ділянка і т.п.). Сервітутні права громадян звичайно мають не комерційне, а споживче призначення, однак деякі з них, що зокрема мають господарські цілі, мають досить широкий зміст. Такі, наприклад, права землеволодіння, що включають можливість самостійно хазяювати на землі. Сервітути характеризуються специфічними рисами: 1) тривале і постійне користування чужим майном. Одноразове чи тимчасове користування не визнається сервітутом. 2) користування чужою річчю чи майном не в повному обсязі, а лише в якомусь одному чи декількох відносинах (право на прохід і проїзд автомобілем). Сервітут надає обмежене право користування. 3) сервітутне право обмежує право власника, на майно, на яке встановлений сервітут в обсязі, визначеному сервітутом. 4) сервітутне право сильніше права власності (спершу користується суб'єкт сервітутного права, а потім власник обслуговуючої земельної ділянки). Сервітут не заміняє права власності. 5) сервітут надає особі право користування чужим майном безкоштовно.
Сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи (відноситься право на користування чужим майном без витягу доходів (узус), право користування чужим майном з одержанням доходів (узуфрукт).
Земельні сервітути можна підрозділити на два види:
1)сервітути, спрямовані на використання вигод сусідньої земельної ділянки (на прохід, проїзд, провіз вантажів, прогін худоби; сервітути на використання косовиць, пасовищ, водойм, розташованих на чужій землі й інші подібні сервітути);
2) сервітути, спрямовані на використання самої земельної ділянки (права на прокладку й експлуатацію ліній передач, зв'язку, трубопроводів, забезпечення водопоставками і меліорації і т.п).
3.2. Узуфрукт
Узуфрукт - речеве право конкретної особи (узуфруктарія) користуватися й одержувати доходи з чужої неспоживаної речі без зміни її субстанції. Узуфруктарій має право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від її будь-які доходи як природні, так і юридичні. Узуфрукт можна надавати в користування третім особам за винагороду або без неї. Узуфрукт можливий і без володіння. Він не може відчужуватися і переходити в спадщину, припиняється смертю узуфруктарія. Узуфруктарій зобов'язаний користатися майном сумлінно, з належною турботою. Він не може змінювати річ ні з яких причин, навіть якби така зміна поліпшувала б її. Узуфруктарій несе відповідальність перед власником майна за навмисне чи необережне заподіяння шкоди.
Узус - це речеве право користування чужою річчю (майном) без одержання доходів. Узуарій може лише користатися чужим майном, але не має права на доходи від нього. По суті це не користування, а лише володіння. Однак користування також не виключається, зокрема, узуарій має право користатися плодами речі для задоволення особистих потреб . У той же час він не має права одержувати доходи від речі. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав.
Сервітут установлюються найчастіше - заповітом, коли заповідач установлює сервітут на користь своїх спадкоємців, може бути встановлений судовим рішенням, договором, можуть встановлюватися і підзаконними нормативними актами (виконком місцевої Ради народних депутатів може зобов'язати своєю постановою конкретних власників земельних ділянок надати їх для прокладки ліній зв'язку чи электропередач відповідним організаціям), закони можуть містити загальні положення, що є підставою для встановлення сервітутів (у ст.40 Земельного кодексу України встановлено, що власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані дозволяти прохід до доріг загального користування, не лагодити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій).
Припиняються сервітути таким же способом, як і виникають. Крім цей сервітут припиняється коли в одній особі з'єднуються власник майна і суб'єкт сервітутного права, також закінченням терміну, на який вони були встановлені. Особисті сервітути припиняються також смертю особи, на користь якого вони встановлювалися.
3.3. Квазиузуфрукт.
«Об'єктом узуфрукта, установлюваного за допомогою legatum per vindicationem, могло бути все спадкоємне майно – usus fructus omnium bonorum (узуфрукт на все майно). Сама логіка юридичної конструкції узуфрукта припускала, що об'єктом uti frui можуть бути только речі, неспоживані при їхньому господарському використанні».3 [13] Однак на початку I в. н.е. був прийнятий сенатусконсульт, що передбачав захист легатария, навіть якщо об'єктом такого легату були споживані речі, наприклад, гроші. Незабаром такий порядок був розповсюджений і на вимоги по зобов'язаннях. Легатарий повинний був гарантувати власнику (спадкоємцю) відновлення такої ж кількості такої ж речей після своєї чи смерті применшення правоздатності. Таким чином, він одержував не узуфрукт, а право власності на речі, якими міг розташовувати за своїм розсудом. Особисте зобов'язання легатария перед спадкоємцем ніяк не обумовлює його реальне право, і класики не визнавали цю фігуру узуфруктом.
Навіть відмовлення дати cautio, тобто обіцянку не впливав на реальне положення легатария, але лише створював на стороні спадкоємця безумовне право зажадати річ за допомогою кондикционного позову після чи смерті применшення правоздатності легатария. Спадкодавець міг обмежити тривалість речового права легатария. Конструкція квазиузуфрукта давала можливість перебороти такі властиві праву власності обмеження як неприпустимість кінцевого чи терміну резолютивної умови.
3.4. Право користування.
Інший особистий сервітут – usus, тобто право користатися річчю, але без права користування її плодами; утім, у межах особистих потреб суб'єкт цього права може користатися і плодами. В іншому сервітут usus подібний з узуфруктом. У формі спеціального особистого сервітуту можна було надати право жити в будинку (habitatio), право користування робочою силою чи раба тварини (operae servorum vel animalium)».4 [14]
Право на особисте користування житлом (проживання) у предклассический і класичний періоди було одним з варіантів права користування і носило строго персональний характер: суб'єкт права на особисте користування житлом не міг передавати житло іншим обличчям, ні навіть підселювати до себе кого-небудь. Виключення було зроблено тільки для найближчих родичів. Кв. Муций надав таке право дружинам, вважаючи, що бажання бути одруженим (у ту епоху було тісно зв'язане зі спільним проживанням) не повинне конкурувати з бажанням користатися житлом. Обмежувалося і право на гостинність. Витрати на ремонт будинку лягали на власника, оскільки йому належали і плоди від нього. Право проживання обов'язково було терміновим і довічної, але не припинялося ні в результаті применшення правоздатності ні в результаті тривалого невикористання як це було з узуфруктом.
Право на особисте користування житлом ставати самостійним речовим правом тільки при Юстиніан, що також дозволив легатарию, що получили право на особисте користування житлом, здавати його в оренду за плату.
«Подібним образом, тільки в юстиниановском праві ставати особливою фігурою і право на особисте користування робочою силою чужого раба, що класики розглядали або як usus, або як ususfructus, у залежності від інтерпретації волі спадкодавця. Так, operae servorum можна здати в оренду за плату».5 [15] Особливість цього права полягала в тому, що воно не тільки не припинялося через применшення чи правоздатності невикористання, але і також не було довічним і переходило в спадщину.
3.5. Суперфіцій та емфітевзіз.
Суперфіцій - це довгострокове, відчужуване і наслідуване право користування чужою землею для забудови.
Суб'єктами суперфіція можуть бути будь-які фізичні і юридичніособи, що бідують у земельній ділянці для забудови.
Об'єктом суперфіція є земля, що може використовуватися для забудови. Власник земельної ділянки може дозволити будівництво на своїй ділянці іншим особам. Права цих осіб (суперфіціаріев) виникають за умови одержання необхідних дозволів, дотримання містобудівних і будівельних норм і правил, а також вимог про призначення земельної ділянки. Суперфіціарій може зводити на земельній ділянці споруду, передбачену угодою сторін. Це споруда повинна відповідати вимогам діючого законодавства (не можна одержати по суперфіційю земельну ділянку під забудову в центрі населеного пункту для будівництва там екологічно шкідливого виробництва).
Суперфіціарій зобов'язаний користуватися земельною ділянкою сумлінно, не погіршуючи її. Основним обов'язком суперфіціарія є плата за користування землею, а також сплата податків, установлених чинним законодавством за користування землею. Суперфіціарій зобов'язаний утримувати земельну ділянку в належному стані, виконувати всі обов'язки і нести усі повинності, покладені чинним законодавством на власника землі. Після припинення суперфіція суперфіціарій має право на зведену їм споруду. Він може її знести і забрати собі, або жадати від власника землі належної грошової компенсації. Однак він зобов'язаний повернути власнику землю в такому стані, у якому він одержав її по суперфіцію.Права суперфіціарія захищаються в судовому порядку такими ж речевими позовами, якими захищається право власності.
Суперфіцій може бути відчужений будь-яким способом, передбаченим ЦК. Однак варто мати на увазі, що відчужується не сама земля, а право користування нею. Коли суперфіціарій побажає продати право користування землею, він зобов'язаний повідомити про це власника землі, оскільки останній має переважне право на викуп цього права. Якщо ж власник відмовиться від викупу права користування землею, суперфіціарій може продати зазначене право будь-якій третій особі.
У випадку смерті суперфіціарія суперфіцій переходить у спадщину.
В постклассическую эпоху на Востоке Римской Империи появилась особая конструкция эмфитевсиса. Эмфитевсис – это долгосрочная аренда невозделываемой земли. Как отметил исследователь римского права П.Н. Галанза, «эмфитевсис по своей юридической природе очень близок к сдаче земли в вечную аренду, но отличался от нее тем, что на арендатора возлагалась обязанность подвергнуть землю обработке. … Арендатор должен был платить собственнику земли ежегодный оброк».6[17] Права собственника при этом выражались в обязанности эмфитевты ежегодно вносить тот самый оброк, преимущественном праве на покупку участка от эмфитевты, а также в праве на 2% от суммы сделки при отчуждении участка третьему лицу. Пренебрежение этими обязанностями (например, неуплата оброка более трех лет) лишало эмфитевту прав на участок. Значение эмфитевсиса в основном усилилось лишь в средние века, когда его конструкция была взята за основу феодальной собственности (права сеньора описаны как явная собственность, а права вассала уподоблены собственности).
3.6. Залоговое право
Застава (іпотека).
Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутністьть застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.
Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником.
Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речевим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.)
Застава — це спосіб забезпечення зобов'язань.
У силу застави кредитор (заставоутримувач) має право у випадку невиконання боржником (заставником) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає в силу договору чи закону.
Заставою може бути забезпечене дійсна вимога, зокрема, що випливає з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу і т.п.
Застава може мати місце у відношенні вимог, що можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо мається угода в сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.
Предметом застави можуть бути майно і майнові права. Предметом застави може бути майно, що відповідно до законодавства України може бути відчужено заставником і на який може бути звернене стягнення.
Предметом застави може бути майно, що стане власністю заставника після висновку договору застави, у тому числі продукція, плоди й інший прибуток (майбутній врожай, приплід худоби і т.п.), якщо це передбачено договором.
Предметом застави не можуть бути національні культурні й історичні цінності, що знаходяться в державній власності і занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом.
Предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації.
Майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх власників. Майно, що знаходиться в загальній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.
Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставоутримувача.
Ризик випадкової загибелі предмета застави несе власник закладеного майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Сторонами договору застави (заставником і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи і держава.
Заставником може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).
Заставником при заставі майна може бути його власник, що має право відчужувати закладене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.
Державне підприємство, за яким майно закріплене на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруджень, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим керувати відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності, здійснює заставу приналежного йому майна за узгодженням із засновником цього товариства в порядку, передбаченому для державних підприємств.
У договорі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я і по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченого заставою вимоги, його розмір і термін виконання зобов'язання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинне бути досягнуто згоди.
Договір застави повинний бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті чи в переробці, договір застави повинний бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних правоучредітельных документів.
Право застави виникає з моменту укладання договору застави, а у випадку, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню,— з моменту нотаріального посвідчення цього договору. Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинний знаходитися в заставоутримувача, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави, якщо така передача була здійснена до укладання договору, то з моменту його укладання.
Заставоутримувач здобуває право звертання стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.
Право застави припиняється:
-с припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;
-при загибелі закладеного майна;
-при придбанні заставоутримувачем права власності на закладене майно;
-при примусовому продажі закладеного майна;
-при витіканні терміну дії права, що складає предмет застави.
Іпотека
Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому земля і (чи) майно, що складають предмет застави, залишаються в заставника чи третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, зв'язане з землею, — будівля, спорудження, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого.
Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також приналежним громадянам на праві приватної власності земельні ділянки і багаторічні насадження.
Договір про іпотеку повинний бути нотаріально засвідчений.
Іпотечний заставоутримувач, якщо інше не передбачено законом чи договором, вправі:
-перевіряти документально і фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави;
-жадати від заставника вживання заходів, необхідних для збереження предмета застави;
-жадати від будь-якої особи припинення зазіхання на предмет застави, що загрожує втратою чи ушкодженням його. Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник його не відновив за згодою заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання.
Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, вправі:
* володіти і користуватися предметом застави відповідно до його призначення;
* достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання;
* реалізувати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави з перекладом на набувача основного боргу, забезпеченого заставою;
* передавати з письмової згоди заставоутримувача предмет застави в оренду.
Іпотечний заставник, якщо інше не передбачено договором чи законом, зобов'язаний:
* уживати заходів, передбачені договором іпотеки чи необхідні для збереження предмета іпотеки, включаючи проведення капітального і поточного ремонту;
* на період фактичної дії договору іпотеки страхувати за свій рахунок предмет іпотеки в повному обсязі на користь заставоутримувача;
* у випадку загибелі предмета іпотеки надати аналогічне по вартості нерухоме майно, незалежно від настання терміну, виконати зобов'язання в повному обсязі або у відповідній частині;
* дістати згоду заставоутримувача на здійснення дій, зв'язаних зі зміною прав власності на предмет застави.
Права владника повинні захищатися так само, як і права власника. Відповідно до статті 48 Закону «Про власність» особа, що хоча і не є власником, але володіє майном на законних підставах, має право на захист свого володіння також і від власника. Отже, власник не повинний втручатися в те, як, яким образом використовує майно владник, якому він надав право володіння, якщо цей владник не порушує закону чи договору. Володіння — речеве право, а використання землі, що належить іншій особі, з метою володіння будинками і насадженнями на ній, теж речеве право, тобто суперфіційей. Таким чином, своє речеве право, придбане на законній підставі, особа, власник будинку може передати іншій особі так, як передається будь-яка інша річ.
З цього приводу варто вказати на невідповідності і протиріччя, що існують у законодавстві України. Якщо Відповідно до Закону «Про заставу» (статті 3, 4, 30) нерухоме майно може бути закладене і на нього може бути звернене стягнення, то, зрозуміло, будинок, що був предметом іпотеки, може бути проданий, якщо борг по основному зобов'язанню не сплачений. Потрібно відзначити, що в Земельному кодексі є норма, що покликана цьому сприяти. У відповідності зі статтею 30 Земельного кодексу при переході права власності на будівлю чи спорудження разом з цими об'єктами переходить і право власності чи право користування земельною ділянкою без зміни його цільового призначення.
Здавалося б, питання розв?язується дуже просто. Однак варто враховувати, що існує ще стаття 114 Земельного кодексу, де застава земельних ділянок землекористувачами забороняється (приватні власники землі це робити можуть — див. статті 39 Земельного кодексу). Отже, виходить, будинок закладати можна, а прилягаючу до нього землю, якщо на нее існує право землекористування, — неможна. З огляду на те, що існує ще стаття 23 Земельного кодексу, що передбачає, що право власності чи право постійного користування землею засвідчується державними актами, що видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими районними Радами народних депутатів, то, зрозуміло, ніщо не заважає місцевим Радам втручатися і толкувати законодавство не на користь заставоутримувача, що прагне задовольняти свої вимоги.
Тим часом, земельні ділянки надаються для будівництва й обслуговування житлового будинку, у цьому складається їхнє цільове призначення. Отже, якщо була дозволена застава будинку, повинна бути дозволена разом з нею застава земельної ділянки, на якому він розміщений, неважливо, на якій підставі їм користується власник будинку — на підставі права власності чи на підставі права землекористування. І те, і інше є речевими правами. Право користування землею не стає від цього правом власника, але на тих же підставах, що і будинок, воно може бути передано іншій особі.
IV. Захист прав на чужі речі
Поняття і система цивільно-правових способів захисту права власності й інших речових прав.
Захист права власності й інших речових прав є різновидом захисту цивільних прав. Тому їхній захист здійснюється за допомогою як загальноцивільних, так і спеціальних способів, характерних для інституту права власності.
У цивільному праві також прийнято розрізняти поняття «охорона відносин власності» за допомогою всіх цивільно-правових норм, що забезпечують нормальний розвиток відносин власності, і «захист права власності» як більш вузьке, спеціальне поняття, застосоване тільки до випадків порушення зазначеного права, тобто як сукупність тих цивільно-правових способів, що застосовуються в зв'язку з порушенням права власності.
У залежності від характеру порушень права власності й інших речових прав і змісту наданого захисту в цивільному праві застосовуються різні способи, що забезпечують дотримання інтересів власника.
Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти відносяться:
1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови);
2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);
3) позови про визнання права власності.
Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:
1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;
2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;
3) зобов'язально-правові способи;
4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.
У п.5 ст.48 Закону України «Про власність» міститься принципова вказівка про те, що положення про захист права власності поширюються також на особу, хоча і не є власнику, але володіє майном на праві повного господарського ведення, оперативного керування, чи довічно наслідуваного володіння на іншій підставі, передбаченою законом чи договором. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.
Загальні способи захисту права власності й інших речових прав.
Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування — власності. Способи, методи, форми захисту права власності достатньо різноманітні. Вони об'єднані загальною назвою — речові позови — actio in rem.
Віндікаційний позов.
Віндикаційний позов (віндикація) — rei uindicacio (uim dicere)- спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.
У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом — ubi rem meam inuenio, ibi eam uindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.
Віндікаційний позов являє собою один з найбільш розповсюджених способів захисту права власності. Віндікаційним визнається позов власника, що неволодіє, (чи іншого законного власника) до незаконно володіючого невласника про вилучення майна в натурі. Згідно ст.50 Закону «Про власність», власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна давність позову.
Оскільки зміст віндикації складає витребування про повернення речі, а не про заміну її іншою річчю того ж роду і якості, віндікаційний позов не можна пред'являти відносно речей, визначених тільки родовими ознаками чи не збережених у натурі. При відсутності предмета віндикації можна пред'являти лише зобов'язально-правову вимогу про відшкодування збитків.
Віндікаційні позови не слід змішувати з іншими позовами власника про повернення речі в натурі, що виникають при невиконанні відповідачем обов'язку про повернення речі, що знаходиться у нього в силу договору (наймання, збереження, перевезення і т.д.). У цьому випадку власник, що передав річ іншій особі в тимчасове володіння чи користування за договором, може вимагати його повернення в порядку виконання договору відповідно нормам права, що регулюють даний вид зобов'язань. При так називаній конкуренції позовів питання повинне зважуватися на користь зобов'язально-правових способів захисту, оскільки вони засновані на спеціальному законодавстві, що виключає дію загального законодавства про право власності.
Предметом віндікаційного позову є майно, що вибуло з володіння власника і перебуває в незаконного власника. Тому предметом позову може бути індивідуально визначена річ (чи їх сукупність). Предмет віндікаційного позову незамінний і повернення в натурі речі є основною вимогою віндикації.
Однак можливість власника зажадати своє майно з чужого незаконного володіння в ряді випадків обмежується, оскільки незаконні власники відповідають перед власником неоднаково в залежності від того, визнаються вони сумлінними чи несумлінними. Сумлінним, як зазначений у ст. 145 ЦК, визнається той набувач, що не знав і не належний був знати про те, що особа, у якої він придбав майно, не мало права його відчужувати. При цьому особливе значення має й обставина, придбано майно платно чи безоплатно і при яких умовах.
Згідно ст. 145 ЦК, якщо майно платно придбане у особи, що не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не належний був знати (сумлінний набувач), те власник вправі зажадати, це майно від набувача лише у випадку, якщо чи майно загублене власником особою, що майно було передано власником у володіння, чи викрадено у того чи іншого, чи вибуло з їхнього володіння іншим шляхом мимо їх волі. Витребування майна по зазначених підставах не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно придбане безоплатно в особи, що не мало права його відчужувати, власник вправі зажадати майно у всіх випадках. У той же час згідно ст. 147 ЦК гроші і цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від сумлінного набувача.
Несумлінним власником вважається той, хто знав чи належний був знати про неправомірність придбання речі. Вимоги власника про вилучення майна в сумлінного незаконного власника завжди підлягають задоволенню.
Розрахунки при поверненні речей з незаконного володіння ведуться відповідно вимогам ст. 148 ЦК України.
Витребуя майно з чужого незаконного володіння, власник вправі також зажадати від особи,що знала чи повинна було знати, що його володіння незаконне (несумлінний власник), чи повернення відшкодування всіх доходів, що ця особа витягла чи повинна було витягти за увесь час володіння; від сумлінного ж власника - усіх доходів, що він витяг чи повинний був витягти відтоді, як він довідався чи повинний був довідатися про неправомірність володіння чи одержав повістку про позов власника про повернення майна. Власник, як сумлінний, так і несумлінний, у свою чергу, вправі жадати від власника відшкодування зроблених їм необхідних витрат на майно відтоді, з якого часу власнику приєднуються доходи від майна.
Сумлінний власник вправі залишити за собою зроблені їм поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без ушкодження речі. Якщо відділення поліпшення неможливо, сумлінний власник має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але вище розміру збільшення вартості речі.
У відношенні поліпшень, зроблених несумлінним власником, законодавство України ніякої Прямої регламентації не передбачає.
Негаторний позов.
Негаторний позов – actio negatoria – застосовувався у стародавньому Римі для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претенду-вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю, звідси й назва позову — actio negatoria — позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.
Негаторний позов як спосіб захисту права власності являє собою вимогу власника (чи іншого законного власника) про усунення перешкод у здійсненні права, тобто про припинення таких порушень, що не зв'язані з позбавленням володіння майном. Згідно ч.2 ст.48 Закону України «Про власність» власник може вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були з'єднані з позбавленням володіння, і відшкодування заподіяних цим збитків.
Типовими прикладами такого роду вимог є суперечки по здійсненню прав власників будинків, що сусідять, і земельних ділянок, випадки самоуправного заняття приміщення в домі власника чи перешкоджування йому користатися підсобними приміщеннями, що належать на правах власності з іншою особою, і т д.
До негаторних позовів нерідко відносяться також позови про визнання права власності і їх особливий різновид — позови про виключення майна з опису чи про зняття арешту з майна.
Хоча зазначені позови і переслідують, крім того, ціль безперешкодного користування приналежним майном, однак обов'язковою попередньою умовою досягнення цієї мети повинне бути саме визнання права власності на спірне майно. Відмовлення у визнанні цього права автоматично знімає і усі вимоги негаторного характеру, що у даних позовах є не основними, а факультативними. Тому навряд їх можна об'єднати в одну групу з негаторними позовами, оскільки негаторні позови пред'являються власниками, що володіють, а позови про визнання права власності пред'являються особами, що ще тільки намагаються довести право власності на спірне майно, що до того ж може перебувати і не в їх фактичному володінні. Таким чином, представляється більш доцільним виділення цієї категорії позовів у самостійний різновид загальних способів захисту права власності.
Позови про визнання права власності є одним із загальних способів захисту права власності. Для відносин власності такого роду позови мають особливе значення, оскільки саме право власності може бути предметом спорів.
Класичним варіантом такого роду позовів можуть бути позови про визнання права власності на частину домоволодіння чи іншого майна, придбаного за рахунок спільних зусиль і коштів суб'єктів, але належним чином не оформленого як таке.
Найбільше що часто зустрічається на практиці різновид такого роду вимог складають позови про виключення майна з опису і про звільнення від арешту.
До числа особливого різновиду цих позовів можна віднести позови про визнання прав на результати творчої діяльності і захисту прав суб'єктів інтелектуальної власності авторів, співавторів, патентовласників, правонаступників, якщо суперечка виникла не на основі договірних відносин, що вимагають зобов'язально-правових способів захисту.
Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав
Дана категорія цивільно-правових способів захисту права власності, за винятком зобов'язально-правових способів, а також захисту прав власника у випадку реквізиції майна і вилучення земельної ділянки, на якому розташоване його майно, уперше передбачене законом України «Про власність». Основну групу тут складають вимоги до органів державної влади і керування про захист інтересів власника від правомірного чи неправого-мірного втручання. Специфіка цих способів захисту полягає в тому, що вони гарантують дотримання інтересів власника у випадках їх чи порушення державою його органами, що виступають як власників владних повноважень, а не рівноправних суб'єктів майнових відносин.
У залежності від характеру порушення права власності державними органами способи захисту можна підрозділити на двох підгруп.
1. Способи захисту інтересів власника при їхньому порушенні по законних підставах, а саме:
а) захист інтересів власника при припиненні його права актом вищого органа державної влади (ч.4 ст.48 Закону «Про власність»);
б) захист прав власника у випадку вилучення земельної ділянки, на якому розташоване приналежне йому майно (ст.52 Закону «Про власність»);
в) захист права власності у випадку вилучення майна при обставинах надзвичайного характеру (реквізиція) і інше возмездное вилучення майна (ч.Зі ст.55 Закону «Про власність»);
Реституція — саме древнє правило, спрямоване на захист права власності, широкий застосовуване ще згідно Росіянки Правді часи князя Володимира. Реституція, відзначала М. В. Духовской, це особлива форма відшкодування цивільних збитків, що постановляється судом без пред'явлення позову з боку потерпілого і складається в поверненні речі хазяїну, а не в сплаті її вартості '.
Передумовою реституції є перебування тієї чи іншої цінності в розпорядженні органів правосуддя (відчужена цінність була вилучена в чи процесі слідчих дій видана учасником процесу). Не підлягають реституції речі, вилучені з цивільного обороту, і предмети, вручені як хабар, за винятком випадків вимоги хабара.
В окремих випадках речовинні докази можуть бути до дозволу справи в суді повернуті їх власникам, якщо це можливо без збитку для успішного виробництва в справі.
При цьому гроші, цінності й інші речі, що служили об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам; речі, що не представляють ніякої цінності, передаються зацікавленим особам на їхнє прохання.
2. Способи захисту інтересів власника від неправомірного втручання, куди відносяться:
а) відповідальність державних органів за втручання в здійснення власником його правомочий (ст.56 Закону «Про власність»);
б) відповідальність державних органів за видання актів, що піднімають права власників (ст.57 Закону «Про власність»).
Іншу групу складають способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин. Сюди входять два види захисту прав. Перший передбачений ст.53 Закону «Про власність», відповідно що власник житлового будинку має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням цінності будинку, викликаним діяльністю підприємств, організацій, у тому числі приведшей до зниження рівня шумової й екологічної захищеності території. Другий вид захисту передбачений ст.54 Закону «Про власність», відповідно якій у випадку технологічних і екологічних катастроф і за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав по володінню, користуванню і розпорядженню майном, йому відшкодовується в порядку, установленому законодавством України, чи вартість майна передається у власність інше рівноцінне майно.
Особливість даної групи захисту прав власника полягає в тому, що хоча держава і приймає на себе зобов'язання по відшкодуванню заподіяного ушер-. ба, однак порушення прав власник тут не зв'язаний ні з якою діяльністю державних органів, є результатом дії об'єктивних обставин, що не залежать від волевиявлення державних органів.
Для захисту права власності й інших речових прав застосовуються також зобов'язально-правові позови. До них відносяться позови про відшкодування збитків, причиненых чи невиконанням неналежним виконанням договорів, про повернення речей, наданих у користування за договором, а також про відшкодування заподіяної шкоди, про повернення безпідставно отриманого чи зекономленого майна. Чи право власності інше вешное право тут, як правило, є необхідною передумовою й умовою виникнення зобов'язально-правових відносин, у яких власник здобуває нові суб'єктивні права, що відрізняються по своєму змісті від права власності.
Особливим різновидом зашиті речових прав є захист права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою (ст.51 Закону «Про власність»). Громадянин не може бути позбавлений права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою мимо його волю інакше як на підставі рішення суду у випадках, передбаченому законодавчими актами України. У випадку вилучення за рішенням суду земельної ділянки для задоволення державних і суспільних потреб колишньому власнику передається замість інший рівноцінний по якості ділянка.
Збитки, заподіяні землевласнику, підлягають відшкодуванню на загальних підставах, передбачених для права власності.
Власник земельної ділянки також має право на компенсацію, зв'язану зі зниженням якості землі, викликаним діяльністю підприємств і організацій, приведшей до зниження рівня екологічної захищеності території. Суперечки по підставах і розмірам компенсації дозволяються судом.
ВИСНОВОК
Отже, споконвічно обсяг поняття прав на чужі речі в Древньому Римі містив у собі тільки земельні сервітути і тільки в постклассическую епоху коло прав на чужі речі значно розширився. Поряд із правом власності права на чужі речі також відносяться до категорії речових і абсолютних, однак головна їхня відмінність від права власності – наявність хронологічних границь існування. До прав на чужі речі відносилися сервітут, узуфрукт, квазиузуфрукт, право користування, суперфиций, эмфитевсис, право спадкоємного орендаря суспільного полючи і заставне право.
Сервитутное право було покликано обслуговувати інтереси власників конкретних маєтків, у диспозитивній формі вказуючи на можливі обмеження прав власника за договором із сусідом. Справедливості заради, відзначимо, що сервітути розділялися на земельні і, пізніше, особисті. До особистого відносилися узуфрукт, квазиузуфрукт і інші права на чужі речі, це дає підставу говорити про сервітут як про основний фундаментализирующем праві на чужі речі.
Список використовуваної літератури.
1. Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. – М.,1963.
2. Дождев Д.В. Римское частное право. – М.,1996.
3. Новицкий И.Б. Римское право. – М.,1996.
4. Памятники римского права. – М.,1997.
5. Савельев В.А. Римское частное право. – М.,1995.
6. Хаусманигер Г. О современном значении римского права. // Советское государство и право, 1991. – № 5.
1[1] Хаусманингер Г. О современном значении римского права. \\ Советское государство и право,1991. - № 5. - с. 98.
2[2] Савельев В.А. Римское частное право. – М.,1995. – с. 4.
1(3) Шевченко Я.Н. Право власності в Україні - К. -1996. - С. 133.
1(4) Поіскова система “Право” ХІІ, локальна мережа.
2(5) Поіскова система “Право” ХІІ, локальна мережа.
3(6) Поіскова система “НАУ”, всесвітня мережа Enternet.
1(7) Суханов Е. Лекции о праве собственности. – М. – 1991. – С.79,80.
1(8) Пушкін А.А. Цивільне право України Ч.-1 – Х.1996.
1 (9) Братусь С. Право державної власності//Право власності при вдосконаленні социалізма. - М.1989. – 39.
2 (10) Маркс К., Енгельс Ф. – Твори, 2-ге вид. – Т.21 - 314
3 (11) Гена Є. Власність і право власності // Держава та право. – 1993. - №10. – С.19 – 24.
1(12) Строгович М. Избранные труды. Проблемы общей теории права. – М. – 1990. – Т.1. – С.209. – 211.
1(13) Институции Гая (2; 14). // Памятники римского права. – М.,1997. – с. 46.
2(14)
1(15) Новицкий И.Б. Римское право. – М.,1996.
3[13] Дождев Д.В. Римское частное право. – М.,1996. – с. 421.
4[14] Новицкий И.Б. Римское право. – М.,1996. – с. 108.
5[15] Дождев Д.В. Римское частное право. – М.,1996. – с. 422-423.
6[17] Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. – М.,1963. – с. 96.