--PAGE_BREAK--Не можна не обернути уваги на позиції дослідників в питанні про конфедеративних союзах на сучасному світі, де є видимою еволюція поглядів. На думку A.M. Осаве-люка: «Європейський союз несе в собі риси не тільки конфедеративні, але навіть вже і федеральні, оскільки деякі акти органів Союзу мають пряму дію на територіях государств-членов» 1.
М.Ф. Диваків рахує, що «сильно нагадує конфедерацію військовий союз НАТО… Дуже схоже на конфедерацію об'єднання держав під назвою Європейський союз (ЄС), об'єднуюче більшість країн Європи». Далі автор робить висновок, що «ці об'єднання – класичні конфедерації».
На думку Ю.А. Тихомірова, ув'язнений в квітні 1996 р. Договір про утворення Співтовариства Росії і Білорусії (у 1997 р. перетворено в Союз) «дає ілюстрацію різновиду розвиненішої конфедерации».
К.В. Арановський вважає, що «в даний час не можна безумовно затверджувати про існування якій-небудь конфедерації». Разом з тим «ряд ознак дає привід розцінювати міждержавні об'єднувальні тенденції в Європі і на території колишнього СРСР як конфедеративні по своїй природе».
Позиція в.Е. Чиркина з даного питання полягає в тому, що: «В даний час по суті конфедераціями є Республіка Боснія і Герцеговина і Союзна держава Білорусії і Росії». Незначні елементи конституційно-правового регулювання має Британська Співдружність, властиві вони і Європейському союзу, а також, але в меншому об'ємі, СНД і Співдружності чотирьох держав – Білорусії, Казахстану, Киргизії і Росії. Але далі він схиляється до думки, що Союзній державі Білорусії і Росії властиві «елементи федерализма» 5.
На відміну від викладених позицій, думка Ю.І. Лейбо достатньо категорично. «В даний час», – пише автор – «конфедерацій в світі немає, проте конфедеративні елементи є у ряду союзів, наприклад Європейського союзу, Британської Співдружності, СНД».
Не можна не відмітити, що сучасні конфедеративні союзи виходять за традиційні рамки класичних конфедерацій минулого, вбираючи в себе риси і елементи федеральних держав, а також нові якості, обумовлені інтеграційними процесами, що відбуваються в світі.
1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі
Історичний і сучасний досвід взаємин держав свідчить, що, виходячи з єдності цілей, спільності історичного розвитку і інших об'єктивних причин, вони часто йдуть на тіснішу співпрацю, обираючи для цього прийнятні правові і організаційні форми. Так, тривалий термін існує Співдружність націй під егідою Великобританії.
На європейському континенті після Другої світової війни значне інтеграційне об'єднання було створене у зв'язку з підписанням 18 квітня 1951 р. Паризького договору (набув чинності 1 січня 1952 р.) про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Засновниками з'явилися Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН. Основними були цілі не політичні, а економічні: сприяти економічному розвитку, зайнятості населення, поліпшенню умов життя людей на основі використання переваг спільного ринку у сфері виробництва вугілля і сталі. Услід за цим в Римі 25 березня 1957 р. були підписані договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). Основним завданням ЄЕС було забезпечення збалансованого економічного розвитку, зміцнення міждержавних зв'язків ради підвищення життєвого рівня людей. В рамках Європейського співтовариства в 1968 р. був створений Митний союз, що дозволило пом'якшити внутрішні митні бар'єри, ввести в дію єдиний митний тариф.
У 1972 р. в співтовариство вступила Великобританія, Ірландія, Данія, в 1979 р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія і Португалія, що значно підвищило роль і вплив Співтовариства, а також дозволило об'єднати, а значить збільшити, сили по подоланню економічних труднощів.
У лютому 1986 р. держави – члени Співтовариства підписали Єдиний європейський акт. У нім вже йшла мова не тільки про єдину економічну, але і соціальну політику. У цьому акті також мовилося про ширше застосування правила ухвалення рішень не консенсусом, а кваліфікованою більшістю голосів.
7 лютого 1992 р. в голландському місті Маастріхт був
підписаний Договір про створення Європейського союзу. Введення
його в дію зажадало внесення змін до текстів національних конституцій, оскільки у ведення Союзу передавалися
ряд повноважень держав. Договір про створення Європейського
союзу в результаті ратифікації всіма державами – членами Європейських співтовариств набув чинності 1 листопада 1997 р.
Європейський союз створений для тіснішого економічного і соціального розвитку, захисту має рацію і свобод громадян, відстоювання загальних інтересів Союзу на міжнародній арені. Європейський союз увібрав в себе три доданків: 1) існуючі співтовариства (ЕОУС, ЄЕС, Евратом); 2) сумісну зовнішню політику безпеки; 3) співпраця поліції і судів.
8 2004 р. до складу ЄС прийнято 10 нових держав (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Кіпр, Мальта). В даний час ЄС включає 25 європейських держав. У жовтні 2004 р. після тривалої роботи над проектом, жарких обговорень підписаний Договір про
Конституцію для Європи.
8 грудня 1991 р. у зв'язку з розпадом СРСР було утворено Співдружність Незалежних Держав, куди спочатку увійшли Росія, Україна, Білорусь. Угода була ратифікована Верховними Радами Росії, України і Білорусі в грудні 1991 р. Одночасно був денонсований Договір 1922 р. про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Як відмічено в преамбулі і ст. 1 Угоди, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави – засновники Союзу РСР, що підписали Союзний Договір 1922 р., далі іменовані Високими Договірними Сторонами, констатують, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Ґрунтуючись на історичній спільності наших народів і зв'язках, що склалися між ними, враховуючи двосторонні договори, ув’язнені між Високими Договірними Сторонами, прагнучи побудувати демократичні правові держави, маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і пошани державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправ'я і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідної співпраці між нашими державами відповідають корінним національним інтересам їх народів і служать справі миру і безпеки, підтверджуючи свою прихильність цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй, Завершального акту Хельсінкі і інших документів Наради по безпеці і співпраці в Європі, зобов'язуючись дотримувати загальновизнані міжнародні норми про права людини і народів, домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав.
Подальшим кроком до розширення Співдружності з'явилася зустріч в Алма-Аті і ухвалення 21 грудня 1991 р. Алма-атинській Декларації, в якій Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан і Україна підтвердили свою прихильність цілям і принципам Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав.
В даний час до СНД входять 12 з 15 республік колишнього СРСР, а саме: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Прибалтійські республіки – Латвія, Литва, Естонія, в яких першими, до речі, і почали розвиватися відцентрові сили і які доклали багато зусиль для виходу з СРСР, до складу нової освіти не увійшли.
Створенню СНД даються різні оцінки, деколи протилежні: починаючи від змови керівників трьох республік, що виступили засновниками СНД, і закінчуючи констатацією того факту, що СНД – це не що інше, як можливість мирного «шлюборозлучного процесу» між колишніми республіками СРСР.
Цілями СНД є розвиток рівноправної і взаємовигідної співпраці своїх народів і держав в області політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, в гуманітарній і інших областях, сприяння широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильно дотримувати взаємні зобов'язання.
Держави – члени Співдружності узяли на себе зобов'язання співробітничати в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненні ефективних мерів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під строгим міжнародним контролем.
Слід визнати, що виконання ухвалених рішень в рамках СНД, особливо на першому етапі, знаходилося на низькому рівні. І в першу чергу це можна говорити про базовий документ – Угоду про освіту СНД. Так, згідно ст. 7, Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їх спільної діяльності, що реалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути Співдружності, відносяться:
- координація зовнішньополітичної діяльності;
- співпраця у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринку, в області митної політики;
- співпраця в розвитку систем транспорту і зв'язку;
- співпраця в області охорони навколишнього середовища, участь в створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;
- питання міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю.
Відповідно до ст. 6 вказаної Угоди Сторони узяли зобов'язання поважати прагнення один одного до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави. Держави – члени Співдружності зберігатимуть і підтримуватимуть під об'єднаним командуванням загальний військово-стратегічний простір, включаючи єдиний контроль над ядерною зброєю, порядок здійснення якого регулюється спеціальною угодою. Вони також спільно гарантують необхідні умови розміщення, функціонування, матеріального і соціального забезпечення стратегічних озброєних сил. Сторони зобов'язуються проводити узгоджену політику по питаннях соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців і їх сімей.
Вирішенням Ради Розділів держав 22 січня 1993 р. прийнятий Статут Співдружності Незалежних Держав. Згідно Статуту, цілями Співдружності є:
здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній і інших областях;
всесторонній і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів в рамках загального економічного простору, міждержавна кооперація і інтеграція;
забезпечення має рацію і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів СБСЕ;
співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійснення ефективних мерів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерного і інших видів зброї масового знищення, досягненню загального і повного роззброєння;
сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в Співдружності;
взаємна правова допомога і співпраця в інших сферах правових відносин;
мирний дозвіл суперечок і конфліктів між державами Співдружності.
Для досягнення цілей Співдружності держави-члени, виходячи із загальновизнаних норм міжнародного права і Завершального акту Хельсінкі, будують свої відносини відповідно до нижченаведених взаємозв'язаних і рівноцінних принципів:
пошана суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів на самовизначення і права розпоряджатися своєю долею без втручання ззовні;_
непорушність державних кордонів, визнання існуючих меж і відмова від протиправних територіальних придбань;
територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, направлених на розчленовування чужої території;
незастосування сили або загрози силою проти політичної незалежності держави-члена;
вирішення суперечок мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;
верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;
невтручання у внутрішні і зовнішні справи один одного
забезпечення прав людини і основних свобод для всіх, без відмінності раси, етнічної приналежності, мови, релігії, політичних або інших переконань;
добросовісне виконання прийнятих на себе зобов'язань по документах Співдружності, включаючи справжній Статут;
облік інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання на основі взаємної згоди допомоги у всіх областях їх взаємин;
об'єднання зусиль і надання підтримки один одному в цілях створення мирних умов життя народів держав – членів Співдружності, забезпечення їх політичного, економічного і соціального прогресу;
розвиток взаємовигідного економічного і науково-технічного співробітництва, розширення інтеграційних процесів;
духовне єднання їх народів, яке ґрунтується на пошані їх самобутності, тісна співпраця в збереженні культурних цінностей і культурного обміну. Статутом визначено, що до сфер спільної діяльності держав-членів, що реалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути відповідно до зобов'язань, прийнятих держав-членів в рамках Співдружності, відносяться:
забезпечення має рацію і основних свобод людини;
координація зовнішньополітичної діяльності;
співпраця у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, митної політики;
співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язки;
охорона здоров'я і навколишнього середовища;
питання соціальної і міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю;
співпраця в області оборонної політики і охорони зовнішніх меж.
В рамках Співдружності Незалежних Держав діють органи, здійснюючі виключно консультативні і координаційні функції. Діють наступні органи міжгалузевого характеру: 1) Рада розділів держав; 2) Міжпарламентська Асамблея; 3) Рада розділів урядів; 4) Координаційно-консультативний комітет; 5) Міждержавний економічний комітет (МЕК) Економічного Союзу; 6) Економічний Суд; 7) Комісія з прав людини. Створені такі органи галузевої співпраці: 1) Рада міністрів закордонних справ; 2) Рада міністрів оборони; 3) Штаб по координації військової співпраці; 4) Рада командувачів Прикордонними військами; 5) Рада міністрів внутрішніх справ; 6) Міждержавний банк; 7) Статистичний комітет; 8) Рада керівників державних інформаційних агентств; 9) Радий з культурної співпраці; 10) Конференція конституційних судів країн молодої демократії (засновниками її виступили в жовтні 1997 р. конституційні суди Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстана, Росії, Таджикистану). У листопаді 2001 р. в неї вступили конституційні суди Азербайджану, Грузії, Молдови, України.
2. Виборчі системи в зарубіжних країнах
Як вже наголошувалося, мова в справжньому параграфі йде про виборчу систему у вузькому сенсі слова, тобто про спосіб розподілу мандатів між кандидатами залежно від підсумків голосування. Такі способів існує декілька, і кожен з них, будучи застосований до одних і тих же підсумків голосування, може дати інший результат. Тому, зокрема, ми говоримо тут про виборчі системи, вживаючи множину.
Історично першою виборчою системою стала, природно, мажоритарна система, в основі якої лежить принцип більшості (від фр. majorite – більшість): вибраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Залежно від того, яке це більшість (відносне, абсолютне або кваліфіковане), система має різновиди. Мажоритарна система проста і зрозуміла, але в умовах, коли вибори державних і нерідко самоуправленческих органів опосередкують політичними партіями, часто несправедлива: більшість мандатів можуть отримати партія, підтримувана меншиною виборців (нижче ми покажемо, як це відбувається). На практиці ця система сприяє крупним партіям і відсікає дрібні.
Вже на зорі становлення конституційного ладу почали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому число мандатів, що отримуються таким об'єднанням, відповідає числу поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у французькому Конвенті в 1793 р. видний діяч Великої французької революції Л. Сен-жюст. У 40-х рр. XIX в. проекти пропорційних виборів запропонували американець Т. Джільпін і швейцарець В. Консидеран. Практичне застосування пропорційна система вперше отримала в Данії в 1855 р. для виборів частини членів Риксдагу. Потім вона була введена в Коста-Ріці в 1893 р. і в австралійському штаті Тасманія в 1896 р. Бельгія стала першою європейською країною, що ввела систему пропорційного представництва для обрання всіх своїх депутатів (1898 р.). Пізніше така ж система була введена у Фінляндії (1906 р.), Швеції (1907 р.), а також в Португалії (1911 р.) для виборчих округів Лісабон і Опорто (Порту). До початку XX в. налічувалися 152 її різновиди. Нині вона існує більш ніж в 60 країнах. Ця система теж не вільна від істотних недоліків, які ми також покажемо нижче при її докладному аналізі.
продолжение
--PAGE_BREAK--