Кримінально правова характеристика співучасті у злочині

--PAGE_BREAK--Таку особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так зване опосередковане виконання злочину, визнає виконавцем злочину.
Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим кодексом.
Для кримінальної відповідальності взагалі та для кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне небезпечні дії, була здатна: оцінювати фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх дій; свідомо використовувати певні обставини для досягнення своєї мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто мати всі ознаки суб'єкта злочину.
Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з якихось причин виявився нездатним учинити зазначені дії (а не нездатним до того, щоб поставити ці дії йому в вину), то саме тоді ми повинні визнавати в цих діях замах на підбурення, пособництво вчиненню злочину.
Це положення знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.
Так, у п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України[11].
Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа вчиняє злочин умисно спільно з іншою особою, усвідомлення нею юридичних ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.
Незрозумілим лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та, притягненням до кримінальної відповідальності решти співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність ознак співучасті у діянні винної особи?
Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому питанні — сутності статей Загальної частини КК України.
Статті Загальної частини Кримінального кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.
Статті Загальної частини в єдності зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер[12]. Вони виконують функцію частини диспозиції для статей Особливої частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення відповідних організаційних форм з метою скоєння зазначених злочинів.
Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати як: 1) визначення поняття чи інституту кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.
1.2. Об’єктивна сторона ознаки спільності співучасті  Для правильного розуміння співучасті недостатньо такої об'єктивної ознаки, як участь кількох (двох чи більше) осіб у вчиненні злочину. Це пояснюється тим, що спостерігаються випадки, коли дії кількох осіб, які сумарно призводять до одного злочинного результату, не можна кваліфікувати як співучасть.
Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три основні позиції.
Так, П. Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників[13]. О. О. Піонтковський вважає спільність передусім ознакою суб'єктивною[14]. Водночас спільність розглядається не стільки як об'єктивна, скільки як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф. Г. Бурчак стверджує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»[15].
Домінантною є позиція Г. О. Крігер та П. І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:
1) злочин вчиняється загальними, спільними зусиллями кількох осіб;
2) злочинний результат (наслідок) має бути для всіх цих осіб спільним, єдиним;
3) дії кожного співучасника є в конкретній ситуації вчинення злочину необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками;
4) злочинний результат, чи факт вчинення злочину перебуває у причинному зв'язку з діями кожного із співучасників. Такої самої думки дотримується М. І. Бажанов[16].
Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П. І. Гришаєва і Г. О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П. І. Гришаєвим та Г. О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині»[17].
Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.
На нашу думку, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер недостатньо обгрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г. О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.
У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.
Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.
1.3. Суб’єктивна сторона ознаки спільності співучасті Суб’єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини. Вина- це психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом — і до його наслідків у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя —його вольову сферу, вольовий момент умислу.
Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, — це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільне небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.
Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.
Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості[18].
Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільне небезпечні наслідки.
Вольовий момент прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість[19].
На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками.
Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.
Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони).
Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення.
 У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину[20]. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.
Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними»[21]. Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О. М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця»[22].
Проте чинний КК України у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації[23]). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину»[24].
Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що термін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спільності, а не сам злочин. Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив практику стосовно тлумачення поняття «спільність». Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок.
На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясовувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.
Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.

Розділ II. Види співучасників Новий Кримінальний кодекс України прин­ципово залишив незмінною класифікацію співучасників злочину, яка передбачалась КК 1960 р. Як і раніше ними, поряд із виконавцем, ви­знається організатор, підбурювач (у попередньому КК — підмовник) та пособник (ч. 1 ст. 27 КК).
Однак збереження принципового підходу до визначення видів співучасників не означає, що інститут співучасті у цій частині не зазнав змін. Такі зміни новим КК передбачені. При­чому вони стосуються законодавчого описан­ня кожного виду співучасників і у ряді випад­ків є досить істотними. З огляду на зазначене, а також враховуючи важливість цього питання для практики боротьби із злочинністю, особ­ливо організованою та кримінальне караною корупцією, видається за необхідне детально розглянути положення нового КК щодо співучасників злочину, акцентувавши увагу па новелах кримінального закону, а також де­яких особливостях кваліфікації діянь того чи іншого співучасника.
2.1. Виконавець (співвиконавець) злочину У ч. З ст. 19 КК 1960 р. виконавцем визнавалась особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Згідно з ч. 2 ст. 27 нового КК виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відпо­відно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом.
Аналіз положень ч. 2 ст. 27КК дозволяє констатувати, що виконавцем є особа, яка: 1) є суб’єктом злочину; 2) вчинила злочин; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які згідно з законом не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене.
Закон допускає вчинення злочину виконавцем безпосередньо, так і опосередковано. В останньому має місце посереднє вчинення злочину – виконавець особисто не виконує дій, які утворюють об’єктивну сторону складу злочину, або виконує лише частину таких дій.
Особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності: а) взагалі – через не осудність особи (ст. 22 КК), або б)за вчинення даного злочину (якщо не злочин зі спеціальним суб’єктом). Такими обставинами не можуть бути визнані передбачені кримінальним кодексом умови спеціального звільнення від кримінальної відповідальності (так звані компромісні або пільгові норми).
    продолжение
--PAGE_BREAK--У випадках використання для вчинення злочину осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, останні у правовому розумінні виконують роль своєрідного знаряддя чи засобу вчинення злочину – співучасник, який фактично діє як організатор, пособник або підбурювач, за допомогою їх дій (бездіяльності) досягає злочинного результату. Оскільки  особи, які фактично вчинили злочин, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, а вчинене ними діяння як за об’єктивними, так і за суб’єктивними ознаками є злочинним, то виконавцем злочину визнається його суб’єкт, який спрямовував дії зазначених осіб і усвідомлював обставини, що виключають визнання їх суб’єктами злочину.
Якщо для виконання об’єктивної сторони злочину використовувалась неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, організатора чи підбурювача слід не лише визнавати виконавцем злочину, який вона вчинила, а й додатково кваліфікувати його дії за ст. 304 КК як втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність.
2.2. Організатор злочину  Відповідно до ч. 4 ст. 19 КК 1960 р. організатором визнавалась осо­ба, яка організувала вчинення злочину або ке­рувала його вчиненням. Тепер же згідно з ч. З ст. 27 нового КК організатором є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дій: організувала вчинення злочину (злочинів); керувала підго­товкою злочину (злочинів) або його (їх) вчи­ненням; утворила організовану групу чи зло­чинну організацію; керувала організованою групою чи злочинною організацією; забезпе­чувала фінансування організованої групи чи злочинної організації; організовувала прихо­вування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Отже, коло дій, які дають підстави визнати особу орга­нізатором, значно розширились, а це, у свою чергу, дає правоохоронним органам більше можливостей для притягнення до криміналь­ної відповідальності найбільш небезпечної фігури у злочинній діяльності — організатора (керівника).
Що стосується змісту ознак, за якими особа визнається організатором, то вони в основно­му зводяться до такого.
Організація вчинення злочину (злочинів) полягає у діях, які спрямовують, об'єднують інших співучасників на вчинення одного чи декількох злочинів чи координують їх пове­дінку. При цьому ініціатива вчинення злочи­ну може і не належати організатору, а бути ли­ше підтриманою ним. Дії по організації зло­чину полягають, зокрема, у: а) залученні до його вчинення виконавців, пособників, під­бурювачів чи інших організаторів; б) розподілі обов'язків між ними; в) визначенні об'єкта (предмета) посягання; г) розробці плану вчи­нення злочину. Основне завдання, на вико­нанні якого зосереджена діяльність організа­тора при організації вчинення злочину. — спрямувати. об'єднати і скоординувати зусил­ля інших осіб на вчинення злочину. Організа­ція останнього може включати залучення до вчинення злочину, об'єднання та координа­цію зусиль як співучасників всіх видів, так і лише одного (наприклад, виконавця) чи двох. Організація вчинення злочину може здійсню­ватись у формі наказу, угоди, прохання, під­купу, доручення, замовлення тощо. Так, судо­ва практика за певних обставин визнає замов­лення вбивства його організацією.
Керування підготовкою злочину (злочинів) передбачає спрямування дій виконавця, пособника чи підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: підшукуван­ня або пристосування засобів чи знарядь; під­шукування співучасників; замовлення вчи­нення злочину; усунення перешкод; інше умисне створення умов для вчинення злочи­ну. Керуванням підготовкою злочину (злочи­нів) охоплюється також проведення інструк­тажу співучасників щодо виконання ними відповідних злочинних дій (бездіяльності), вироблення заходів щодо нейтралізації діяль­ності правоохоронних органів (організація підкупу, застосування насильства до праців­ника такого органу чи його близьких, усунен­ня його з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити вчиненню злочину), визначення місць переховування співучасників після вчинення ними злочину, а також місць приховування знарядь, засобів вчинення злочину, його слідів та предметів, здобутих злочинним шляхом тощо. У разі ко­ли організатор спрямовує зусилля, наприклад, виконавця на вчинення підготовчих дій, які самі по собі є злочинними (підроблення доку­ментів, викрадення чи зберігання зброї, да­вання хабара тощо), його дії потребують додат­кової правової оцінки ще як організатора чи підбурювача таких злочинів.
Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання об'єктивної сторони злочину (дій виконавця) чи забезпечення такого виконання (дій пособника та підбурювача). Воно може полягати, зокрема, у: наданні настанов конкретним уча­сникам злочину щодо виконання тих чи ін­ших дій, які становлять об'єктивну сторону вчинюваного злочину чи забезпечують вико­нання таких дій; координації дій співучасни­ків (їх розстановка на місці вчинення злочи­ну. визначення послідовності вчинення зло­чинних дій, форми і порядку зв'язку між співучасниками під час їх вчинення); забезпе­ченні прикриття злочинних дій співучасників тощо.
Особливістю цього виду організаторських дій є те, що вони пов'язані з безпосереднім виконанням об'єктивної сторони злочину і здійснюються в процесі вчинення злочину або перед його початком.
Організація вчинення злочину, керування його підготовкою чи вчиненням, а також інші форми організації злочинної діяльності не виклю­чають участі організатора у виконанні об'єкти­вної сторони злочину, тобто участі його у ньо­му як виконавця. За таких обставин дії орга­нізатора слід кваліфікувати за статтею Особ­ливої   частини   КК,   яка   передбачає відповідальність за вчинений злочин без по­силання на ст. 27 КК. Якщо у вчиненні одного злочину особа брала участь як організатор, а в іншому — як виконавець, пособник чи підбу­рювач. її дії у кожному разі мають одержувати самостійну правову оцінку.
Утворення організованої групи чи злочин­ної організації — це сукупність дій по орга­нізації (формуванню, заснуванню, створен­ню) стійкого злочинного об'єднання для вчи­нення одного чи багатьох злочинів.
Дії щодо утворення організованої групи чи злочинної організації за своїм змістом є близь­кими до дій по організації злочину (підшуку­вання відповідних співучасників, об'єднання їх зусиль. визначення загальних правил пове­дінки членів групи або організації тощо). Од­нак основне завдання, яке стоїть перед орга­нізатором у цьому випадку, є іншим — ство­рити (заснувати) стійке об'єднання осіб, в якому поєднати (зробити спільними) їх зусил­ля для заняття злочинною діяльністю. Нала­годження функціонування стійкого злочин­ного об'єднання передбачає встановлення взаємозв'язку в діях окремих учасників остан­нього та діяльності його структурних частин, упорядкування, узгодження їх дій (діяльності) відповідно до загальної структури об'єднання.
Керування організованою групою чи зло­чинною організацією полягає у вчиненні су­купності дій, спрямованих на управління про­цесом підтримання їх функціонування (забез­печення існування та збереження організова­ності) як стійкого об'єднання осіб та або здійснення ними злочинної діяльності.
Таке керування може здійснюватись у формі віддання наказів, розпоряджень, дору­чень, проведення інструктажів, організації звітів про виконання тих чи інших дій, прийняття рішень про застосування заходів впливу щодо членів злочинного об'єднання за невиконання доручень його керівництва або порушення встановлених у ньому правил поведінки.
Фінансування злочинної діяльності орга­нізованої групи чи злочинної організації — це забезпечення їх коштами у національній ва­люті України чи в іноземній. Воно передбачає як організацію винним постачання зазначе­ним об'єднанням фінансів іншими особами, так і здійснення такого постачання ним без­посередньо. Таке забезпечення має місце не лише тоді, коли фінанси поставлені даним об'єднанням у необхідній кількості, а й тоді, коли вони лише частково задовольнили їх по­треби. Воно може спрямовуватись на фінан­сування як забезпечення функціонування ор­ганізованої групи чи злочинної організації (придбання техніки, зброї, іншого майна. оренду чи придбання приміщень, видачу кош­тів членам таких об'єднань як плату за вико­нання ними відповідних функцій, підкуп предста­вників влади, здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності), так і вчинен­ня конкретного злочину (придбання та при­стосування знарядь та засобів його вчинення. вкладання коштів у незаконну підприємниць­ку діяльність, виплата винагороди виконав­цям та іншим співучасникам злочину тощо).
Інше, крім фінансового, забезпечення (ма­теріально-технічне, інформаційне тощо) зло­чинної діяльності названих об'єднань за зако­ном не є підставою для визнання особи орга­нізатором злочину. Особа, яка здійснює таке забезпечення, може бути визнана організато­ром лише за умови вчинення нею інших дій, передбачених ч. З ст. 27 КК.
Приховування злочинної діяльності орга­нізованої групи або злочинної організації яв­ляє собою організацію специфічної форми пособницької діяльності у вигляді перехову­вання злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, його слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, іншого приховування злочинної діяльності зазначених об'єднань. Приховування злочинної діяльності таких об'єднань може виразитись в організації; а) легалізації доходів, отриманих таким об'єд­нанням злочинним шляхом; б) підкупу пра­цівників органів державної влади з метою не­вжиття ними передбачених законом заходів до викриття учасників групи (організації) та при­тягнення їх до відповідальності; в) проник­нення учасників таких об'єднань до органів державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення «даху» для злочинної діяльності даних об'єднань; г) виїзду учасни­ків такої діяльності за межі регіону чи країни; д) збуту предметів, здобутих злочинним шля­хом; е) маскування слідів злочину; є) знищен­ня знарядь та засобів їх вчинення; ж) фізично­го знищення потерпілих, свідків злочинної діяльності, а також тих співучасників вчине­них злочинним об'єднанням злочинів, які мог­ли б виступити як свідки.
Якщо приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утво­рює склад окремого злочину (наприклад, зни­щення чи пошкодження майна, вбивство, да­вання хабара, легалізація майна, здобутого злочинним шляхом тощо) і це охоплювало умислом такої особи, її дії додатково кваліфікуються ще і як організація відповідного злочину.
2.3. Підбурювач  Нове законодавче визначен­ня цього виду співучасника відрізняється від попереднього трьома моментами:
— новою його назвою (у ч. 5 ст. 19 КК 1960 р. він іменувався підмовником, у ч. 4 ст. 27 КК 2001 р. — підбурювачем);
— новий КК підбурювачем визнає особу, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину, тоді як КК 1960 р. не уточнював цьо­го моменту і зазначав, що підмовник — це особа, яка схилила до вчинення злочину (як­що тлумачити буквально, то не зрозуміло, ко­го ж вона мала схилити до цього);
— новий КК називає конкретні способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину, чого не передбачав КК 1960 р., а са­ме: умовляння; підкуп; погроза; примус; схи­ляння іншим чином.
Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажанос­ті, вигідності, потребі), викликання рішучості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у новому КК йде­ться про схиляння «іншого співучасника», то підбурюванням може бути визнано лише схи­ляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчи­нення злочину, наприклад, неосудної особи не с підбурюванням у кримінально-правовому смислі. У разі вчинення останньою злочину відповідальність за його вчинення як викона­вець несе особа, яка схилила до нього. Не мо­же розглядатися як підбурювання і свідоме введення іншої особи в оману для того, щоб, використавши її помилку, досягти певного злочинного результату. У цьому випадку від­сутня психічна спільність, характерна для співучасті.
Умовляння означає систематичне або одно­разове наполегливе прохання (переконання) особи у необхідності вчинення злочину.
Підкуп— це надання або обіцянка надання особі матеріальної (надання грошей або май­на, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань) або ін­шої (допомога у працевлаштуванні, вирішен­ня певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності тощо) вигоди у разі вчинення нею злочину. Підбурювання шляхом підкупу може, зокрема, проявлятись у замовленні вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину іншу особу, обіцяє чи надає останній відповідну мате­ріальну винагороду чи іншу вигоду, не вико­нуючи при цьому функцій організатора такого вбивства.
Погроза— залякування особи заподіянням фізичної, майнової, моральної або іншої шко­ди у разі невчинення нею злочину.
Примус передбачає домагання від іншої осо­би вчинити злочин шляхом заподіяння тілесних ушкоджень або застосування до неї іншо­го насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, розповсюдження певної інформації про таку особу тощо.
Під іншим чином схилянням іншого співучасника до вчинення злочину слід розу­міти вчинення будь-яких інших, крім зазначе­них вище, дій, за допомогою яких особа схи­лила співучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Як­що схиляння до вчинення злочину здійснено у вигляді наказу або розпорядження, адресо­ваного підлеглому по службі, то відповідаль­ність за такого роду підбурювання, а також за виконання зазначених наказу чи розпоряджен­ня настає з урахуванням положень, передбаче­них ст. 41 КК.
Підбурювання може виражатись у словес­ній, письмовій формах або за допомогою міміки та жестів, як у прямій, так і в завуальо­ваній формі. У тих випадках, коли спосіб під­бурювання сам по собі є кримінальне кара­ним, він повинен отримувати самостійну кри­мінально-правову оцінку (наприклад, погроза вбивством, давання хабара).
З об'єктивної сторони підбурювання харак­теризується лише активними діями, однак во­но не передбачає участі підбурювача у самому злочині як виконавця. Воно можливе на стадії підготовки або під час вчинення злочину. Схвалення злочину після його вчинення за за­гальним правилом не с кримінальне караним. за винятком випадків, коли у ньому  містяться ознаки підбурювання до іншого злочину або воно утворює склад іншого  закінченого злочину (наприклад. порушення рівноправності громадян залежно від їх расової національної належності або ставлення до релігії – ст.161 КК).
У разі якщо підбурювання особою іншої осо­би до вчинення певних дій утворює самостій­ний склад злочину, цю особу слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфіку­вати за відповідною статтею Особливої части­ни КК (наприклад, провокація хабара (ст. 370), примушення чи втягнення у заняття проституцією — ч. 2 ст. 303 КК).
2.4. Пособник  Відповідно до ч. 5 ст. 27 нового КК пособником визнається особа, яка сприя­ла вчиненню злочину іншими співучасника­ми: порадами чи вказівками: наданням засо­бів чи знарядь; усуненням перешкод, — а так само особа, яка заздалегідь обіцяла: перехова­ти злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом; придбати чи збути такі предмети; іншим чином сприяти його прихо­вуванню. Від аналогічного визначення у КК 1960 р. (ч. 6 ст. 19) наведене визначення по­няття пособника відрізняється двома момен­тами:
— у чинному визначенні йдеться про спри­яння вчиненню злочину іншими співучасни­ками. чого не вказував КК 1960 р.:
— новий КК доповнив поняття пособника новою ознакою, вказавши, що ним також є особа, яка заздалегідь обіцяла придбати чи здобуті предмети, здобуті злочинним шляхом, або іншим чином сприяти приховуванню зло­чину.
Що ж до змісту конкретних ознак пособни­ка. то їх у стислому вигляді можна визначити.
Сприяння вчиненню злочину порадами чи вказівками полягає в наданні іншим співучас­никам інформації щодо найбільш прийнятних місця, часу, способів вчинення злочину та ін­ших обставин, яка є необхідною для реалізації спільних злочинних намірів.
Надання засобів чи знарядь злочину — це передача іншим співучасникам різних пред­метів матеріального характеру, за допомогою яких вони можуть здійснювати вплив на по­терпілого, предмет злочину чи іншим чином полегшити досягнення злочинного результату (зброя, засоби зв'язку, транспорт, документи, наркотичні засоби тощо).
Під усуненням перешкод розуміється лік­відація перепон, що заважають (ускладнюють, унеможливлюють) реалізації злочинного на­міру співучасників. Воно може виразитись у залишенні незачиненим приміщення, куди мас проникнути виконавець, відключенні сиг­налізації чи, навпаки, її невключенні, виве­денні із ладу засобів зв'язку тощо.
    продолжение
--PAGE_BREAK--