Кримінологія, Джужа, Іванов

ББК 67.5ІЯ73Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
і 20якнавчальний посібник для студентів юридичних
спеціальностей вищих навчальних закладів (лист № 14/18.2 — 1596 від 8 липня 2005 року)
Автори
Іванов Ю. Ф. — доцент кафедри кримінології та юридичної соціології Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук
Джужа О. М. — проректор з наукової роботи Національної академії внутрішніх справ України, доктор юридичних наук,
професор
Рецензенти
Копан О. В. — головний науковий співробітник Міжвідом­чого НДІ з проблем боротьби з організованою злочинністю, доктор юридичних наук
Рощін О. І. — приватний адвокат, кандидат юридичних наук, доцент
Іванов Ю. Ф. І-20 Кримінологія: Навч. посіб. / Ю. Ф. Іванов., О. М. Джужа. -
К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. — 264 с.
IЗВN 966-8037-76-6.
У навчальному посібнику висвітлюються основні теоретичні і практичні питання Загальної та Особливої частин кримінології на основі сучасних характеристик злочинності в Україні, досвіду боротьби з нею в умовах реформування й розбудови державно-правової системи.
Призначений для студентів, слухачів, аспірантів і викладачів вищих юридичних навчальних закладів, а також для практичних працівників.
ББК 67.5ІЯ73
© Іванов Ю. Ф., Джужа О. М., 2006 © Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2006 © Ронін А. С. (обкладинка), 2006
ЗМІСТ
ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримі­нології
1.1.Поняття кримінології як науки 10
1.2.Кримінологія як соціолого-правова наука 11
Предмет кримінологічної науки 12
Додаткові питання, що вивчає кримінологія....14
Завдання кримінології 16
Функції кримінології '16
Діалектичний та історичний методи в кримі­нології 17
Загальнонаукові методи кримінологічних до­сліджень 18
Спеціальні методи кримінологічних досліджень...19


Зв'язок кримінології з юридичними науками....20
Зв'язок кримінології з неюридичними науками...22


Система науки кримінології 24
Значення кримінології як науки 25
ТЕМА 2. Історія становлення кримінології та її сучас­ний стан в Україні
Основні періоди розвитку кримінології 27
Кримінологічні погляди Платона 28
Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля. 29
Філософи Стародавнього Риму про причини вчинення злочинів 31
Кримінологічні погляди в епоху Середньовіччя… 31
Кримінологічні погляди в епоху Відродження. 33


Кримінологічні ідеї XVIII ст 34
Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права 35
Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа… 38


Значення ідей Дж. Говарда в кримінології 39
Теорія покарання Бентама 39
Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха 40
Кримінологічні ідеї Г. Гегеля 41
Значення класичного напрямку в кримінології. 42
Позитивістський напрямок у кримінології 44
Засновник біологічного напрямку в криміно­логії Ч. Ломброзо 45
Послідовники ідей Ч. Ломброзо — Е. Феррі
та Р. Гарофало 46
2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримі­
нології 47
2.19. Теорія соціальної дезорганізації 48
/>/>/>Теорія диференціального зв'язку 49
Психологічні підходи до причин злочинності...50
Сучасні кримінологічні теорії 51
Історія вітчизняної кримінології в 20 —30-х рр. XX СТ 53
Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ЧХст ,,,54


Відродження кримінології в Україні 55
Розвиток кримінології в незалежній Україні...56
2.27. Основні напрямки розвитку кримінології
на сучасному етапі 58
ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики
Поняття та виникнення злочинності як соціаль­ного явища 60
Ознаки злочинності 61
Взаємозв'язок понять «злочинність» та «злочин»… 64


Види злочинності 65
Основні показники злочинності 65
Рівень і коефіцієнт злочинності 66
Динаміка злочинності 67
Структура та характер злочинності 68
«Ціна» злочинності 69


Географія злочинності 70
Поняття латентної злочинності 70
Види та рівні латентної злочинності 71


Причини існування латентної злочинності 72
Методи та значення виявлення латентної зло­чинності 73
3.15. Основні риси злочинності в Україні 73
ТЕМА 4. Причини й умови злочинності
4.1.Поняття причин і умов злочинності в кримінології.76
4.2. Поняття детермінації 77
Значення вивчення причиновості 79
Класифікація причин та умов злочинності… 80
Різні підходи до розуміння причиновості в кримі­нології 82
ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця
Поняття особи злочинця 84
Межі визнання особи злочинця в кримінології. 85
Основні кримінологічні ознаки особи злочинця. 86
Соціально-демографічні ознаки особи злочинця. 87
5.5. Кримінально-правова характеристика особи
злочинця 88
5.6.Соціально-рольові характеристики особи злочинця 89
Риси правової та моральної свідомості особи злочинця 90
Соціально-психологічна характеристика особи злочинця 92
Класифікація злочинців 94


Типологія злочинців 95
Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця 97
5.12. Співвідношення соціального та біологічного
в особі злочинця 99
ТЕМА 6. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки
Поняття віктимології 102
Становлення віктимології як самостійного на­прямку кримінологічних досліджень 103
Поняття жертви злочину 105
Зв'язок «злочинець —потерпілий» 106
Віктимність та віктимізація 107
Класифікація жертв злочинів 107
Віктимна поведінка жертви злочину 109
Кримінально-правовий підхід до класифікації жертв злочину Ш
6.9.Комплексний підхід до класифікації жертв злочину 111
Значення класифікації та типології жертв 112
Поняття віктимологічної профілактики 114
Поняття суїцидальної поведінки 115
Механізм суїцидальної поведінки 116
ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень
Поняття кримінологічного дослідження 1119
Мета й завдання кримінологічного дослідження. 120


Об'єкти та суб'єкти кримінологічного до­слідження 121
Види кримінологічних досліджень 121
Поняття кримінологічної інформації 123
Види кримінологічної інформації 124


Програма кримінологічного дослідження 126
Класифікація методів збору кримінологічної інформації 126


Метод анкетування 127
Метод інтерв'ювання 130
Метод спостереження 132
Метод експертних оцінок 134 --PAGE_BREAK--4
5
/>Документальний метод 135
Соціальний експеримент 136
Психологічні методи, що використовуються
в кримінологічних дослідженнях 137
ТЕМА 8. Кримінально-правова статистика та її за­стосування в практичній діяльності органів внутрішніх справ
Статистика як наука 140
Поняття правової статистики 141
Розділи кримінально-правової статистики 142
Значення кримінально-правової статистики 143
Етапи статистичного дослідження 144
Поняття про статистичне спостереження 145


Поняття одиниці сукупності, спостереження, виміру 145
Види статистичних спостережень 146
Форми статистичного спостереження 148
Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у правоохоронних органах 150


Поняття про статистичне зведення 151
Поняття про статистичне групування 152
Табличний і графічний методи в правовій стати­стиці 154
Поняття про абсолютні величини та узагаль­нені показники 156


Ряди динаміки у правовій статистиці 158
Поняття статистичного аналізу та його основні завдання 159
ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності
Поняття профілактики злочинності 161
Співвідношення понять «профілактика», «при­пинення» та «запобігання» 162
Принципи запобіжної діяльності 165
Функції запобіжної діяльності 166
Цілі та завдання запобіжної діяльності 167
Рівні профілактики 167
Види індивідуального рівня профілактики зло­чинності 170
Класифікація профілактичних заходів 171
Суб'єкти профілактики злочинів 175


Суд як суб'єкт запобігання злочинам 177
Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам… 178
Міліція як суб'єкт запобігання злочинам 179
Установи, що виконують покарання, як суб'єкт запобігання злочинам 180


Служба безпеки України як суб'єкт запобігання злочинам 180
Міністерство юстиції України як суб'єкт запо­бігання злочинам 181
Правове регулювання профілактики злочинності. 181
Інформаційне забезпечення запобігання злочинам 182
ТЕМА 10. Кримінологічне прогнозування та плану­вання боротьби зі злочинністю
Поняття кримінологічного прогнозування 184
Вимоги до джерел прогнозування 185
Завдання кримінологічного прогнозування 187


Види кримінологічного прогнозування 187
Види прогнозування злочинності 188
Індивідуальне прогнозування 190
Значення кримінологічного прогнозування 192
Методи кримінологічного прогнозування 192
10.9.Кримінологічне планування 195
10.10. Принципи, що висуваються до криміно­
логічного планування 196
Етапи кримінологічного планування 196
Основні розділи плану боротьби зі злочинністю. 198
10.13.Види кримінологічного планування 198
ТЕМА 11. Організаційні основи діяльності органів внутрішніх справ із запобігання злочинності
11.1.Діяльність підрозділів карного розшуку із за­
побігання злочинам 200
11.2. Діяльність підрозділів Державної служби
по боротьбі з економічною злочинністю 200
Діяльність підрозділів по боротьбі з незакон­ним обігом наркотиків 201
Діяльність підрозділів кримінальної міліції
в справах неповнолітніх.:.202
Підрозділи по боротьбі з організованою зло­чинністю 204
Дільничні інспектори міліції як суб'єкти запо­бігання злочинам 204


Підрозділи патрульно-постової служби міліції...205
Підрозділи дозвільної системи 206
Підрозділи служби у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб 207
11.10. Підрозділи Державної автомобільної
інспекції… 207
11.11.Підрозділи Державної служби охорони 208
6
7
/>Підрозділи досудового слідства та дізнання… 209
Підрозділи зв'язків з громадськістю 210
ТЕМА 12.     продолжение
--PAGE_BREAK--Кримінологічна характеристика та запо­бігання злочинності неповнолітніх
Кримінологічна характеристика та запобігання злочинності неповнолітніх 211
Кримінологічна характеристика особи непов­нолітнього злочинця 212
Причини й умови злочинності неповнолітніх… 213
Запобігання злочинності неповнолітніх 214
ТЕМА 13. Кримінологічна характеристика та запо­бігання рецидивній злочинності
13.1.Поняття рецидивної злочинності та її стан216
Особа рецидивіста 218
Типологія особи рецидивіста 219
Причини й умови рецидивної злочинності 220
Профілактика рецидивних злочинів 221
ТЕМА 14. Кримінологічна характеристика та запо­бігання економічній злочинності
14.1.Кримінологічна характеристика економічної
злочинності 222
Причини й умови, що детермінують економічну злочинність 224
Запобігання злочинам у сфері економіки224
ТЕМА 15. Кримінологічна характеристика та запо­бігання насильницьким злочинам
Поняття та загальна характеристика насиль­ницьких злочинів 226
Причини й умови насильницьких злочинів 228
Запобігання насильницьким злочинам 229
ТЕМА 16. Кримінологічна характеристика та запо­бігання загальнокримінальній корисливій злочинності
Поняття та кримінологічна характеристика загальнокримінальної корисливої злочинності 231
Причини й умови корисливої злочинності 233
Запобігання корисливим злочинам 233
ТЕМА 17. Кримінологічна характеристика та запо­бігання організованій злочинності
17.1. Кримінологічна характеристика організованої
злочинності 236
17.2. Детермінанти організованої злочинності 237
,17.3. Протидія організованій злочинності 238
2ТЕМА 18. Кримінологічна характеристика та запо-
Iбігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом
наркотиків
, 18.1. Кримінологічна характеристика злочинів, по­
в'язаних із незаконним обігом наркотиків 240
Кримінологічна характеристика осіб учас­ників злочинів, пов'язаних із незаконним обігом нар­котиків 242
Причини й умови вчинення злочинів, по­в'язаних із незаконним обігом наркотиків 243
18.4.Профілактика незаконного обігу наркотиків...245
і
ТЕМА 19. Кримінологічна характеристика та запо­бігання необережній злочинності
19.1. Кримінологічна характеристика необережної
злочинності 248
І19.2. Причини й умови необережних злочинів 249
Запобігання необережній злочинності 250
Кримінологічна характеристика дорожньо-транспортних злочинів 251
Причини й умови автотранспортних злочинів. 253
Запобігання автотранспортним злочинам 254
ТЕМА 20. Кримінологічні аспекти негативних соціаль-
1них явищ
20.1.Поняття «фонових» явищ 256
20.2.Кримінологічна характеристика пияцтва й алко­
голізму 257
20.3.Кримінологічна характеристика проституції… 258
' 20.4. Кримінологічна характеристика наркоманії 260
    продолжение
--PAGE_BREAK--і
/>ТЕМА 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології
1.1. Поняття кримінології як науки
Етимологічно поняття «кримінологія» означає вчення про злочин (від лат. «сгітеп» — злочин та грецьк. "Іо^ов" — знання, вчення). Згодом це поняття набуло більш широкого значення, і сьогодні поняття «кримінологія» трактується як наука про злочин­ність. У зарубіжній літературі, поряд із терміном «кримінологія», уживаються й інші — «кримінальна соціологія», «кримінальна біологія», «кримінальна етимологія», «соціологія злочинності», «кримінальна антропологія» тощо. У вітчизняній науці вжива­ється лише термін «кримінологія»'.
Кримінологія — це комплексна наука, що вивчає злочинність як соціальне явище, особу злочинця, причини й умови виник­нення злочинності, шляхи та засоби запобігання їй.
Проблема злочинності завжди була й сьогодні залишається однією з найзлободенніших і політично гострих. Думки з цього приводу були полярні: як з погляду розуміння того, що ж таке власне злочинність і особи, які скоїли злочини, так і з погляду того, а як же боротися з нею, якими шляхами, методами та за­ходами. Свій внесок у вивчення злочинності, а також у форму­вання соціального порядку зробили священнослужителі, філо­софи, літератори, представники різних галузей науки.
Початком розвитку кримінології як науки вважають працю Ч. Беккарія (1738-1794 рр.) «Про злочини і покарання» (1764 р.), у якій він сконцентрував увагу на проблемі злочину та судів. Термін «кримінологія» ввійшов у науковий обіг у 1885 році, коли італієць Р. Горофало видав книгу з такою назвою.
Боротьба зі злочинністю, як свідчать теорія та практика різних держав, можлива тільки у двох основних напрямках. По-перше, це призначення кримінального покарання за вчине­ний злочин, і по-друге,- запобігання державою, суспільством, громадянами суспільно-небезпечних діянь, які можуть бути вчинені.
1Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. Загальна частина — С. 5
Отже, відповідно до двох практичних напрямків у боротьбі зі злочинністю в теорії права формувалися дві наукові галузі, покликані розробляти засоби її подолання. Перша галузь за­снована на юридично-догматичному методі вивчення зло­чинів. Вона як сукупність (система) правових ідей, поглядів, принципів та уявлень розробляється теорією кримінального права. Друга галузь випливає з юридично-соціологічних теорій, в основі яких лежать конкретно-соціологічні методи вивчення таких явищ, як злочинність, особа злочинця, запо­бігання злочинності й певним видам злочинів. Ця самостійна система поглядів, ідей і концепцій охоплюється кримінологіч­ною наукою2.
1.2. Кримінологія як соціолого-правова наука
Кримінологія є однією з суспільних наук, вона перебуває на межі філософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До правознавства кримінологія має стосунок тому, що явища, які вона вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях «зло­чин» і «злочинець». Профілактика злочинів теж має правову основу, чи правовий аспект, а детермінанти злочинності, особа злочинця пов'язані з дефектами її правосвідомості, психології тощо. Водночас вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочинності не обмежується лише знайомством із правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета соціології. Уже тільки через це кримінологія є не суто правовою, а соціолого-правовою наукою3.
Варто зрозуміти, що кримшологія за своєю природою є наукою комплексною. Вона охоплює і юридичні, і соціологічні, і психо-ло гічні теоретичні положення. При цьому соціолого-емпіричний матеріал описується, аналізується з позицій права. Переносячи в царину права соціологічні та психологічні знання, криміно­логія розширює свої можливості у сфері вивчення системи злочинності й проблем запобігання їй.
2Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.:
Право, 1998. — С. 7.
3Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология
права. — М., 1995. — С. 23.
10
11
Слід пам'ятати, що кримінологія не є суто академічною наукою (вивчення злочинності як соціального явища, її чин­ників). Кримінологічні дослідження мають на меті розробити численні практичні проблеми. При цьому вивчаються й окремі випадки (певний злочин, конкретний злочинець), а також зло­чинність (злочинний світ) загалом. За результатами таких до­сліджень формулюються висновки, що належать до різних аспектів запобігання злочинності. Відомо, що в кримінології до уваги беруть, насамперед, спостереження і факти, та не менше уваги приділяється тут і теоретичним побудовам філософського, соціологічного й загальноправового характеру, висуванню та обґрунтуванню власних наукових ідей, абстракцій, гіпотез. Науковий опис великого обсягу емпіричного матеріалу немож­ливий без теорії. Без теорії немає науки4.
Варто звернути увагу на те, що кримінологія, на відміну від кримінального права й інших правових наук, не має влас­ної систематизованої сукупності правових норм, котрі були б пред­метом її вивчення. Тож, маємо справу переважно з галуззю наукових знань, із особливим напрямом у науці.
«Непопулярність» кримінології в Україні сьогодні можна пояс­нити тим, що програми запобігання злочинності багато в чому не відповідають реальним можливостям суспільства. Вони не мають реального матеріально-технічного, фінансового, організаційного, кадрового та психологічного забезпечення. Загальнодержавне планування здійснюється у відриві від регіонального. Позаяк відомо, що чим вищий рівень планування, тим більш загальний і менш конкретний характер воно має. Не всі державні органи, приватні структури та населення з належним розумінням сприйма­ють і реалізують рекомендації, викладені в цих програмах. Отож, унаслідок згаданих вище чинників, програми запобігання злочин­ності лишаються здебільшого невиконаними.
1.3. Предмет кримінологічної науки
Об'єктом науки кримінології є суспільні явища, пов'язані зі злочинністю та іншими правопорушеннями, причинами
4Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998. — С. 8.
й умовами виникнення злочинності, місцем і роллю особи зло­чинця в системі суспільних відносин, а також із вирішенням завдань щодо профілактики правопорушень.
Предметом кримінології є дослідження закономірностей, законів, принципів, властивостей, проявів розвитку суспільних відносин, які становлять об'єкт кримінології; ці явища певною мірою вивчені, але належать до подальшого дослідження.
Предмет кримінології характеризує загальний зміст науки кримінології, визначає напрями та завдання наукового до­слідження. При цьому проблеми, що вивчаються кримінологією, із погляду їх значущості для науки та практики, нерівнозначні. Одні з них є центральні, створюють власне предмет криміно­логії, інші мають прикладне, допоміжне значення, стають умовою чи засобом глибокого й усебічного пізнання цього предмета. У процесі свого розвитку кримінологія окреслила власний пред­мет, до якого нині входять чотири основні елементи:
Головним елементом предмета кримінології є власне зло­чинність як історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке становить сукупність усіх злочинів, скоє­них у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як рівень, структура, динамі­ка, характер і географія. Явища, що не є злочинами, але тісно пов'язані з ними (пияцтво, проституція, наркоманія), розгляда­ються кримінологією як «фонові» явища.
Особа злочинця постає як система демографічних, соціаль­но-рольових, психологічних та інших властивостей особи, що вчинили суспільно-небезпечне кримінально-каране діяння. Зазначимо, що злочин — це акт вольовий, свідомо обраний; це результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а через внутрішні фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм зло­чинної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її індивідуальних властивостей на характер скоєння злочину.
Причини й умови злочинності, об'єднані родовим понят­тям «детермінанти», чи «криміногенні фактори», є сукупністю економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та інших обставин, які зумовлюють (детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини й умови
12
13
(детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочин­ності в цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.
4. Запобігання злочинності є системою державних і громад­ських заходів, спрямованих на усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки осіб, схиль­них до правопорушень.
1.4. Додаткові питання, що вивчає криміно­логія
Основні елементи предмета кримінології не вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішу­вати завдання, що стоять перед кримінологією, вона вивчає і проб­леми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання є дискусійним у зв'язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення інші юридичні та неюридичні науки. Крім основ­них елементів предмета науки, кримінологія також вивчає до­даткові питання.
Жертва злочину-це особа або спільнота людей, яким прямо чи опосередковано нанесена будь-яка шкода від злочинного посягання.
Для означення цього аспекту в науковій літературі виник термін «віктимологія» — вчення про жертву злочину. У кримі­нологічних дослідженнях до недавнього часу основна увага приділялася особі злочинця. Однак потерпілий взаємодіє із зло­чинцем, а тому ця проблема становить неабиякий інтерес для кримінологів.
Супутні щодо злочинності негативні соціальні явища, які в кримінології називають «фоновими» — це сукупність аморальних проявів, які суперечать загальноприйнятим нормам поведінки й органічно взаємопов'язані зі злочинністю, оскільки детермінують одне одного та тягнуть за собою соціальну деградацію особи (а зрештою — і всього суспільства).
Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскільки їхній уплив на злочинність значний. Крім цього, запобігання зло­чинам є найефективнішим, якщо воно починається на стадії ранньої профілактики, тобто в процесі дозлочинної асоціаль­ної поведінки.
Суїцидальна поведінка (самогубство) — це навмисне заздале­гідь обдумане позбавлення себе життя, один із видів насиль­ницької смерті.
Деякі вчені виступають проти включення цього питання до предмета кримінології5, проте є й протилежні думки. На наш погляд, ця проблема має міждисциплінарний характер, вона стосується психіатрії, психології, кримінального права, але має і кримінологічний аспект.
Прогнозування злочинності — це процес отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього стану зло­чинності чи ймовірності вчинення конкретного злочину.
Планування заходів протидії злочинності -це цілеспрямо­ваний процес розробки плану, в якому на основі цілей і зав­дань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, методичне забез­печення на визначений період часу.
Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без відповідного прогнозування, а також планування цього процесу. Тож ця проблематика має бути залучена і до пред­мета кримінології.
Кримінально-правова статистика — це заснована на за­гальних принципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісно-якісного аспекту злочинності й пов'яза­них з нею явищ і заходів соціального контролю за нею.
Кримінально-правова статистика допомагає право­охоронним органам правильно організувати свою роботу щодо боротьби зі злочинністю.
Методика вивчення злочинності — це сукупність наукових методів (способів і засобів наукового пізнання), застосовува­них для збору, опрацювання, аналізу чи інтерпретації кримі­нологічно-значимої інформації. При проведенні кримінологіч­них досліджень використовують прийоми (способи) інших наук — соціологічні, статистичні, математичні, психологічні, -пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається.
5Карпец И. И. Современньїе проблеми криминологии. — М., 1982. — С. 133; Зелинский А. Ф. Криминология. — X., 2000 — С. 23
14
15
/>/>1.5.Завдання кримінології
Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практич­них рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності запобігання злочинності. Практичні цілі форму­люються, беручи до уваги професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.
Мета та предмет кримінології визначають її завдання.
Основні завдання кримінології:
отримання достовірних даних про елементи, що є пред­метом кримінології;
вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які вплива­ють на рівень, структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості;
соціально-кримінологічне дослідження деяких видів зло­чинності для визначення способів боротьби з ними;
4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму
вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних
проявів і типів особи злочинця;
розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи ней­тралізації явищ, які спричиняють антисоціальну злочинну по­ведінку;
наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів упливу на них;
вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та злочинцем;
визначення основних напрямків і заходів протидії зло­чинності, правове регулювання профілактичної діяльності.
1.6.Функції кримінології
Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, ви­діляють функції кримінології:
Описова: кримінологія виявляє та фіксує певні факти соціальної дійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їхні властивості й ознаки, дає їхній науковий опис.
Пояснювальна: розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних положень суть досліджуваних обєктів, кримінологія дає їм наукове пояснення.
16
Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку криміно­логічно значущих процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.
Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, по­яснення та прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління соціальними процесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тож, боротьба зі злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які вивчаються криміно­логією. У цьому й полягає практично-перетворювальна фун­кція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб'єкти профілактики зло­чинів, слугують для них керівництвом до дій.
За видами впливу практично-прикладні функції можна поділити на економічні, правові, соціально-психологічні, гч організаційио-управліпські та ін.
"^ 1.7. Діалектичний та історичний методи
^Г>, Метод (від грецьк. теїпосіоі — шлях до чого-небудь) — прийом, Х^ шлях дослідження. Методика — сукупність методів дослідження. \\ Методологія — учення про шляхи та методи дослідження чого-небудь.
Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають змогу діалектичний та історичний підходи. Вони надають можливість правильно вирішувати такі дуже важливі для кримінології проблеми, як співвідношення буття та свідомості, фізичного й духовного, соціального та біологічного, необхідного й ви­падкового, загального зв'язку явищ у їх постійному розвитку, єдності та боротьбі протилежностей, проблеми переходу кількісних змін у якісні тощо.
Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу розглядати злочинність та інші кримінологічні явища в по­рівняльно-історичному аспекті в розвитку та зміні їхніх соціаль­них зв'язків і зумовленостей, застерігає від суб'єктивізму й одно­бічного підходу, забезпечує системність дослідження. Однак хиб­ною є думка, що лише на підставі загальних філософських по­ложень можна пояснити всі явища та протиріччя, з якими стикається кримінологія. Завдання будь-якого криміноловшюго
, ^колАїкїкл .,- авНа|
| ТЗБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА^ 1 ПАУТОБА БТГ.Л'ПГЕ«КА
дослідження полягає в тому, щоби за допомогою законів і кате­горій діалектики обрати такий метод дослідження, котрий дав би можливість розкрити сутність явища, встановити законо­мірності його розвитку, історичні форми прояву.
Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а діалектичний матеріалізм становить загальну методо­логію, тобто теорію пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху від зовнішніх аспектів явищ, що вивчаються, до їхньої внутрішньої сутності. Тож завдання науки полягає в тому, щоб видимий у явищі рух звести до дійсного внутрішнього руху, бо якби форма прояву та сутність речей збігалися, то наука була б зайвою.
Отже, в основі методології лежить загальний метод пізнання — діалектичний та історичний матеріалізм.
Це база як для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення, висунення гіпотез, аналізу та синтезу, спостереження, експерименту), так для і спеціальних методів (соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних тощо). Остання група методів, які хоча і не є кримінологіч­ними, але свою специфіку вони отримують через особливості предмета та завдань саме кримінологічних досліджень.
1.8. Загальнонаукові методи кримінологіч­них досліджень
Загальнонаукові методи — це загальні способи та шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, які використовуються в різних галузях наукового знання.
До загальнонаукових методів кримінологічних досліджень відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстракція тощо.
Аналіз — це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а синтез — процес об'єднання елементів у єдине ціле.
Індукція — спосіб пізнання явища від окремих фактів і по­ложень до загальних висновків; дедукція ж розуміється як конс­татація висновків через пізнання явища від загального до конк­ретних фактів.
Аналогія — це відповідність, подібність предметів або явищ, процесів у яких-небудь властивостях.
Узагальнення — це відображення та формулювання тен­денцій, що лежать в основі досліджуваного процесу.
Абстракція- це процес уявного виділення визначених вла­стивостей і зв'язків досліджуваного явища та розмежування їх і побічних явищ.
Історичний підхід — це розгляд і вивчення закономірного процесу руху та розвитку суспільства, зважаючи на характери­стики й особливості конкретного часового періоду.
Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів і при­йомів, використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних проблем. Системний аналіз спирається на принципи системного підходу, а також на низку математичних та інших кількісних методів. Основна процедура — це побудова узагаль­неної моделі, що відображає взаємозв'язок реальної ситуації.
Моделювання — це спосіб дослідження процесів або систем об'єктів через побудову та вивчення моделей з метою одержати нову інформацію. Ефективне дослідження такого комплекс­ного явища, як злочинність, неможливе без використання методів моделювання.
1.9. Спеціальні методи кримінологічних досліджень
Спеціальні (приватнонаукові) методи кримінологіч­них досліджень — це способи та прийоми конкретного до­слідження об'єкта чи процесу з метою його оптимального ре­гулювання.
До спеціальних методів належать:
Опитування — це метод збору даних про об'єктивні факти, думки, знання тощо, заснований на безпосередній (усне опиту­вання — інтерв'ю) й опосередкованій (письмове опитування -анкетування) взаємодії між дослідником (інтерв'юером) і опитуваним (респондентом).
Інтерв'ювання надає можливість зібрати інформацію про факти, суб'єктивні судження, мотиви поведінки, установки тощо. Особистісний характер взаємин між інтерв'юером і респон­дентом, суб'єктивність оцінок висувають чіткі методологічні
18
19
/>та методичні вимоги до підготовки й проведення опитування, невиконання яких веде до перекручування результату. Інтерв'ю­вання використовується не так часто, як анкетування, тому що воно більш трудомістке.
Анкетне опитування (анкетування) — один із ефективних і широко використовуваних у кримінології методів одержання даних про думки й настрої осіб; про рівень знань особами вимог права; їхні схильності, симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших в однакових ситуаціях; не зафіксованих в інших документах відомостей про минуле, про оточення тощо.
Документальний метод — загальна назва методів вивчення документів. Залежно від мети дослідження застосовують методи вивчення документів якісні чи кількісні.
Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел), групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих статистичних показників встановити закономірності та взаємозалежності їхнього розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного явища.
Метод експертних оцінок полягає в одержанні, обробці й інтерпретації висновків фахівців у певній галузі, теорії та практиці з визначених питань, важливих для дослідника. Кількість залучених експертів не перевищує 20-30 осіб. При оцінці висновків зайві думки відкидаються.
При моделюванні будується ідеальний (уявний) або матеріаль­ний об'єкт, який може замінити чи відобразити об'єкт, який вивчається, при цьому дослідник отримує нову інформацію. У кримінологічних дослідженнях найчастіше застосовують графікові та математичні моделі.
Метод екстраполяції актуалізує досвід організації боротьби зі злочинністю в минулому, беручи до уваги її сучасний стан і накладаючи ці показники на майбутній її розвиток.
1.10. Зв'язок кримінології з юридичними науками
Кримінологія пов'язана з багатьма юридичними науками, а особливо тісно з кримінальним правом.
    продолжение
--PAGE_BREAK--20
Кримінально-правова теорія та заснований на ній кримі­нальний закон дають юридичну характеристику злочинам і злочинцям (суб'єктам злочину), що необхідне кримінології. Своєю чергою, кримінологія надає кримінальному праву, законодавцю і правозастосовній практиці інформацію про рівень злочинності, її структуру, динаміку, ефективність профілактики злочинів, розробляє прогнози щодо майбутніх змін цього негативного явища. Це дає змогу вчасно реалізову­вати нормотворчу діяльність з визнання діянь злочинними чи переведення їх зі злочинів до розряду інших правопо­рушень (криміналізація чи декриміналізація).
Зв'язок кримінології та кримінального процесу полягає в тому, що суспільні відносини, які регулюються кримінально-процесуальними нормами, націлені на недопущення реально можливої та припинення розпочатої злочинної діяльності за допомогою оперативних служб кримінальної міліції чи без­посереднім застосуванням передбачених законом заходів при­мусу (тримання під вартою, арешт майна, вилучення документів тощо), через виявлення причин і умов вчинення конкретних злочинів. Кримінально-процесуальні норми (статті 23, 23і, 232КПК України) закріплюють обов'язковість виявлення при­чин і умов, що сприяли вчиненню злочину, та вжиття заходів щодо їх усунення. Вивчення ж причин й умов злочинності (пев­ного злочину), запобігання злочинності — основні елементи пред­мета кримінології. Тож кримінологічні знання допомагають у практичній діяльності при розслідуванні кримінальної справи.
Криміналістика розробляє методику виявлення та фіксації фактичних даних про причини й умови вчинення злочинів, типо­логічні характеристики ситуацій вчинення злочинних проявів, способів дій злочинцш, а також організаційно-технічні й тактичні засоби захисту особи та майна від злочинів, що ускладнює вчинення останніх. Кримінологія ж указує основні напрямки для їхньої розробки, що випливають із даних про структуру й ди­наміку злочинності, та типові криміногенні ситуації, а також роз­глядає ці рекомендації як складову частину системи профі­лактичних заходів й аналізує ефективність їх застосування.
Взаємодія кримінально-виконавчого права та криміно­логії найактивніше здійснюється щодо боротьби з рецидивом
21
/>/>злочинів, у царині результативності виконання покарань, а також ресоціалізацїї та адаптації осіб, які вчинили злочин після відбуття покарання. При цьому кримінально-виконавче право вивчає власне порядок і процес відбування покарання в аспекті реалізації його цілей і проблемних ситуацій, пов'язаних з цим, а криміно­логія — причини й умови рецидиву та заходи щодо їх усунення. Кримінально-виконавче право й кримінологія спільно розроб­ляють рекомендації щодо запобігання рецидивові, підвищення ефективності виправлення засуджених осіб.
Зв'язок кримінології з адміністративним правом полягає в тому, що адміністративне право вивчає правопорушення, перед­бачені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Взаємозв'язок адміністративних правопорушень зі злочинами полягає, насамперед, у тому, що частина правопорушень пере­ростає у злочини. Тож завданнями ранньої профілактики є запо­бігання цим проступкам. Крім того, низка правопорушень (пия­цтво, проституція, жебрацтво) є підґрунтям для вчинення злочинів.
1.11. Зв'язок кримінології з неюридичними науками
Кримінально-правова статистика, як і кримінологія, вивчає масові суспільні явища: сукупність (систему) злочинів, учинених за певний час на певній території; осіб, які їх учиня­ють; допомагає з'ясувати причини й умови вчинення злочинів, а також намітити систему заходів профілактики злочинів тощо. Основними способами збору, обробки й аналізу вказаної вище інформації є статистичні методи масового спостереження, групу­вання, аналізу тощо.
Зведені дані кримінально-правової статистики органів внутрішніх справ, прокуратури, Міністерства юстиції України, суду, податкової та митної служб і результати конкретних кримшо-логічних досліджень дають узагальнену картину злочинності. Знеособлені дані загальносоціальної статистики (демографічної, медичної, економічної та ін.) використовуються при дослідженні причин та умов злочинності й тенденцій її розвитку.
Кримінологічний аналіз причин та умов злочинності у сфері економіки, як і спеціальне вивчення злочинів у сфері господар­ської чи службової діяльності, неможливий без знання економіч-
ної ситуації, галузевої та прикладної економіки. Зв'язок криміно­логії з економічними науками виявляється не лише при ви­вченні злочинності у сфері економіки та корисливої злочин­ності, але й при оцінці ролі матеріальних факторів (чинників) у генезі злочинності, розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного господарства.
Взаємодія з педагогікою особливо важлива при до­слідженні злочинів неповнолітніх, жінок, побутових і рецидив­них злочинів. Знання педагогіки застосовуються також у про­цесі розробки й аналізу ефективності індивідуальних заходів запобігання злочинам.
Кримінологія тісно пов'язана з психологічними науками. Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології потрібні для вивчення всіх особистісних властиво­стей, що визначають механізм індивідуальної злочинної по­ведінки. Вивчення морально-психологічних ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної характеристики немож­ливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової сфери, особ­ливостей темпераменту та інших ознак осіб, які скоїли злочини, їхньої антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб, у свою чергу, вимагає знань педагогіки й методів її впливу. Можна вважати обґрунтованим припущення про виокремлення такого напрямку на стику кримінології та педагогіки, як криміно­логічна педагогіка, чи педагогічна кримінологія.
Кримінологія також використовує положення загальної, юридичної та прикладної психології для пізнання при­чин й умов злочинності та злочинів, тому що вони відіграють провідну роль у вивченні й класифікації особи злочинця, мають значення для розробки заходів профілактичного впливу. Стосується це і даних демографії, соціології (соціології права) та політології, що використовуються в процесі прогнозу­вання та планування боротьби зі злочинністю, а також у спеці­альній профілактиці злочинів неповнолітніх, побутових і реци­дивних злочинів, злочинів, вчинених особами без постійного місця проживання, представниками національних меншин тощо.
22
23
/>Кримінологія взаємодіє також із новою науковою дисцип­ліною — юридичною конфліктологією, що досліджує соціальні конфлікти, механізми їх виникнення, шляхи ви­рішення, різновиди конфліктів (внутрішні, зовнішні тощо).
В останні роки все більшого значення набуває зв'язок кримінології з математикою та кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г. Аванесова, Ю. Блувштейна, С. Віцина, А. Зелін-ського, В. Панкратова та ін.) показали можливість плідності співпраці кримінології з цими науками. Математичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їхніх висновків (приміром, при визначенні рівня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні)6.
Отже, соціально-правова природа кримінології припускає її унікальну для юриспруденції комплексність, тісну взаємо­дію з багатьма науковими й галузевими напрямками. Однак це жодною мірою не позначається на чіткому визначенні пред­мета кримінології, його елементів, при розмежуванні їх та спо­ріднених галузей знань і права.
1.12. Система науки кримінології
Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований, систематизований виклад.
Система науки кримінології базується на двох підста­вах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.
За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:
учення про злочинність;
учення про детермінацію злочинів;
учення про особу злочинця та жертву злочинів;
учення про засоби протидії злочинності.
6Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.: Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 19.
За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.
Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми зло­чинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.
У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), ана­лізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимо­логії та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини криміно­логії на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.
В особливій частині міститься кримінологічна характери­стика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильни­цької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.
1.13. Значення кримінології як науки
Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти. Перший з них полягає у виявленні злочинності як соціально-правового явища та розробці наукових основ його подолання, другий (прикладний) має своїм завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання певним видам злочинності.
У процесі цієї діяльності перед кримінологією постає низка проблем. Проблема — це складне теоретичне чи практичне питання, що вимагає вивчення та вирішення. До     продолжение
--PAGE_BREAK--актуальних проблем кримінології на сучасному етапі належать основні напрямки боротьби зі злочинністю:
— встановлення дієвого бар'єру кримшальному насиллю, забез­печення надійної охорони життя, здоров'я та власності громадян;
24
25
/>підвищення ефективності розкриття злочинів, які станов­лять широкий суспільний резонанс (тероризм, торгівля людь­ми тощо);
профілактика злочинів серед неповнолітніх і молоді;
поліпшення боротьби з корупцією та організованою зло­чинністю;
протидія процесам криміналізації економіки (легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, злочинам у бюджетній, кредитно-банківській сфері тощо);
-поліпшення роботи з виявлення та запобігання незакон­ному обігові наркотичних засобів, психотропних речовин, пре­курсорів, зброї та вибухових речовин.
Водночас треба мати на увазі, що кримінологія, як і будь-яка інша наука, не є чимось застиглим, раз і назавжди запрограмо­ваним. У процесі свого розвитку вона, в певних межах, може доповнювати й уточнювати свій предмет дослідження.
ТЕМА 2. Історія становлення криміноло­гії та її сучасний стан в Україні
2.1. Основні періоди розвитку кримінології
Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також, необхідно засвоїти не тільки сучасне становище роз­витку науки, а й дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі ідеї, концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми існування злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу філософів, юристів і пред­ставників інших галузей знань.
Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три основних періоди розвитку науки:
класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);
позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);
сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер7.
Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХУІІ-ХУШ століть). Він передував, а потім су­проводжував перетворення в державному, суспільному та духов­ному житті, що зумовлювалися буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах, так званої, класичної школи криміналь­ного права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні по­ложення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці «Про злочини і покарання».
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська криміно­логія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному
/>/>/>й соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що про­явилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологіч­них теоріях та побудовах виявляється дуже гостро, оскільки зло­чин є одним із крайніх проявів зла та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.
Насамкінець варто підкреслити, що ще до виникнення криміно­логії як науки питання запобігання злочинам були об'єктом за­цікавленості багатьох вчених, починаючи від античних часів.
2.2. Кримінологічні погляди Платона
Що стосується стародавнього світу, то найбільший інтерес становлять ідеї Платона. Мислитель цікавився причинами зло­чинів й аналізував їхні мотиви. Він писав про гнів, ревнощі, праг­нення до насолод, оман. Платон уперше став розглядати по­рушення законів як наслідок найбільшої хвороби держави. Одним із головних джерел цієї хвороби він вважав міжусобиці, наявність бідності та багатства. Із метою запобігання злочинам, на думку Платона, законодавець повинен був установити межі бідності й багатства. Якщо майно найзаможніших у чотири рази пере­вищує «статки» найбідніших, то це вже призводить до злочинності.
Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям, передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для запо­бігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як однієї з основних причин проступків.
Міркуючи про злочинність, свої висновки Платон ґрунтує на досить простих, але все-таки спеціальних кримінологічних дослідженнях. У «Законах», наприклад, ми можемо знайти соціо­логію мотивів убивств: на першому місці — за поширеністю
28
пр аг нення до багатства; на другому — честолюбство; на третьому -прагнення сховати раніше вчинений злочин8.
2.3. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля
Аристотедь у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом — як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих зверну­тися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необгрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності («різноплемінність населення») тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності.
Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за зло­чини, вчинені в обставинах, що «перевищують звичайні сили людської природи». Тож правомірне поводження не повинне ви­магати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні по­карання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорсто­кість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших9.
8Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 10-11.
9Криминология. Учебник для юр. вузов / Под общей ред.
проф. А. И. Долговой — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,
1999. — С. 9.
29
/>Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:
справедливий державний лад;
стабільність законів;
беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;
боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні — заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);
розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя («у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни по­винні бути вільні від турбот про предмети першої необхід­ності», «у бідній державі приватні особи корисливі»);
надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.
Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забез­печення державної стабільності: «Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися», «тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правиль­ними». Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: «Правопо­рушення прокрадаються в державне життя непомітно».
Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: «Найкраще спробувати за допомогою відпові­дних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку».
Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає си­стему виховання: «Ніякої користі не принесуть найкорисніші за­кони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані». У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливо­сті до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він з ак ликав:" П отріб-но молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть"10.
2.4.Філософи Стародавнього Риму про при­
чини вчинення злочинів
Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та Сенеки11.
Римський оратор і юрист,     продолжение
--PAGE_BREAK--Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав «нерозумні та жадібні при­страсті до зовнішніх задоволень», а також надію на безкар­ність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує без­пеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався про­голошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставив- г ся до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство.
Сенека — римський філософ, політичний діяч, письмен­ник, — як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.
2.5.Кримінологічні погляди в епоху Середньо­
віччя
Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли у зв'язку з неможливістю вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого. Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї.
Водночас, слід звернути увагу на погляди Томи Аквін-ського (1225-1274), на думку котрого добропорядні особи
10Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-ская группа ИНФРА.М — НОРМА, 1997. — С. 12-13.
" Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. профессора А. И. Долговой — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. — С. 9.
ЗО
»
31
/>взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон при­родний. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не під­лягають переконанню12. Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності — злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, по­рушує свої священні обов'язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється13.
Реформатори церкви — Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564), — заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на шибеницю: бродяг вішали над­звичайно багато.
Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала до­сить похмурий характер, однак елементи теоретичних ви­шукувань, вироблених її ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на злочинність. До таких належать:
розгляд злочинності як прояву зла;
учення про свободу волі як основу каральної практики;
концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і можливості ранньої їх діагностики14.
До кінця XVст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності від церкви, але пізніше поступово утворив­ся світський стан юристів, зокрема й криміналістів. Однак кри­міналісти переважно мали тоді вузькопрактичну мету, давали
12Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. — М.: Из-во БЕК, 1998. — С. 15.
13Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 18.
14Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 18.
дли потреб практики систематизований матеріал, але не прагну­ли 11 іді іятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї сиіжі ідеї, нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як пов­ний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-пебудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.
2.6. Кримінологічні погляди в епоху Відродження
У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ століття), криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів, письменників та інших осіб.
В «Утопії» Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю знач­них верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорсто­кості покарання, а у встановленні справедливих порядків у су­спільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові зло­чини призначати роботи виправного характеру — зовсім новий для того часу вид покарання.
Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класи­фікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдоско­налення законів, оскільки думав, що легальна форма часто при­криває один із видів насильства чи охороняє обман та жорсто­кість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу пре­красного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права — максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також і:і суддівською сваволею. Він важливого значення надавав
32
33
/>кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі за­лишають менше місця для сваволі судді15.
Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що «війна всіх проти всіх» як результат природного стану людей, пов'язаного з трьома основними їхніми рисами: суперництвом, недовірою та любов'ю до слави — може бути припинена тільки страхом перед силь­ною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гаран­тують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву «Левіафан» (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхіт­ливим біблійним чудовиськом.
Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на формування особистості та її поводження, об­ґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту безпеку людей16.
2.7. Кримінологічні ідеї XVIIIст.
З XVIII ст. починається бурхливий розвиток учень про зло­чин і реагування на нього. Особливе значення мали роботи ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо.
Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах «Перські листи» (1721) та «Про дух законів» (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень законів природи та суспіль­ства. Проте справедливий законодавець значною мірою може протидіяти соціальним відхиленням. ПІ. Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і вимагав від законодавця вважати себе «загальним духом свого народу». Він закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити всі негаразди суспільства.
15Криминология: Учебник для юр. вузов // Под общей ред.
проф. А. И. Долговой — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФ-
РА.М, 1999.-С. 10.
16Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. — М.: БЕК, 1998. — С. 16.
    продолжение
--PAGE_BREAK--34
Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах. ПІ. Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й харак­терові вчиненого. ПІ. Монтеск'є класифікував злочини та, відпо­відно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола державних зло­чинів і писав, що за відсутності в цій царині точності досить для перетворення правління в деспотичне.
Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі «Мірку­вання про початок і підстави нершності...» (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є ви­никнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців — усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за зло­чини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для проти­дії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів17.
Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запо­бігання злочинові.
2.8. Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права
Під класичною школою кримінології слід розуміти си­стему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.
17Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. — М.: БЕК, 1998. — С. 17.
35
Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу «Про злочини і покарання» (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.
Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:
походження покарання;
право покарання; -тлумачення законів;
домірність між злочинами та покараннями;
ціль покарань; -таємні обвинувачення;
про катування;
негайність покарань;
м'якість покарань;
про страту;
про призначення ціни за голову злочинця; -як запобігти злочинові;
про науки;
виховання.
Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань роз­глядає автор18.
Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчине­ного злочину, щоб принцип «немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі» став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.
Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву «пристрастей», котрі мотивують злочини.
Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.
Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують «мораль правопорушників». Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.
Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й держав­на справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. «Злочин, — говорив він, — не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища». Цим він переносив вину з особи, що скоїла зло­чин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспіль­них і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечу­вав проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. «Вони не потрібні та не корисні». Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. «Не жорстокість покарань, а немину­чість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба по­переджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею»19.
Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж
18Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 20.
36
19Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. — С. 21
37
мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармо­їдство.
2.9. Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа
У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми право­вих принципів:
краще запобігти злочинові, аніж карати;
хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;
повинна бути домірність між злочинами й покараннями;
єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації;
для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином;
ціль покарання полягає не в катуванні та мучінні люди-ни(...), ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкоди­ти винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж;
чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше;
упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність;
страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...;
• право тлумачити закони не може належати суддям лише
тому, що вони не законодавці… Немає нічого небезпечнішого
за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом
закону… Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки
судді, від гарного або дурного його тлумачення.
Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науко­вому середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх IIдуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму
корол івстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у Францу­зькому кримінальному кодексі 1791 р20.
2.10.Значення ідей Дж. Говарда в криміно­
логії
Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу при­святив вивченню становища ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя «Стан в'язниць в Англії й Уельсі».
Джоїгу Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від до­рослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочиїгу. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'яз­неш і я. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціо-іііілі.ііоіо поводження з ув'язненими в різних державах.
Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи по­карання в усьому світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський континент, де було заведено роз­глядати в'язницю як своєрідний примусовий монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах, які по­винні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У1821 р. перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни по­водження з ув'язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через рік п'ять ув'язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26 осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що, за відгуками начальника в'язниці, не було жодного випадку виправлення21.
2.11.ТеоріяпокаранняБентама
Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання, що вплинула на розвиток науки про зло-
20Ишнаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-
ская гругша ИНФРА. М-НОРМА, 1997. — С. 22.
21Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 23.     продолжение
--PAGE_BREAK--38
39
/>чинність. Цей досвід він виклав у роботі «Паноптикум» — трак­таті про раціональне облаштування в'язниць на засадах одиноч­ного утримання та центрального нагляду з наявністю необхід­них майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та пере­виховання ув'язнених. Бентам сконструював ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед вчинен­ням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні на­слідки порушення закону й залежно від того, що злочин при­несе більше — позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.
Бентам вивів низку принципів призначення покарання зло­чинцям:
потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду зло­чину;
чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість його;
чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на по­карання жорстоке для подальшої надії запобігти злочинові;
однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають уплив на чутливість22.
2.12. Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха
Пауль Фейєрбах (1775-1833) — автор популярного в свій час підручника з кримінального права. П. Фейєрбах був одним із перших, хто почав відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання філософію наказового права, кримінальну психологію, кримінальну політику, що може іа вважати початком відокремлення кримінології в самостійну науку.
Він розробив кримінально-правову теоріїо психічного при­мусу, чи психічного залякування, як мети покарання. Покарання П. Фейєрбах поділяв на дві групи: покарання погрожувальні та покарання заподіювані. Мета першого — запобігання злочинові за допомогою страху, мета інших — демонстрація дієвості закону. Тож спочатку відзначаємо лише ідеї загального запобігання, хоча
згодом, у трактаті про раціональну в'язницю Бентам досить чітко як уплив на злочинність визначив приватну превенцію пере­виховання та виправлення злочинців у місцях позбавлення волі. В історію кримінології П. Фейєрбах увійшов і як автор двох оригінальних видань: «Дивні кримінальні судові справи» та «Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах». У цих книгах учений приділив значну увагу аналізу причин зло­чинів і дослідженню особистості злочинця23.
2.13. Кримінологічні ідеї Г. Гегеля
Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) спробував розробити більш послідовну теорію злочину й покарання. П р ироду злочинності Г. Гегель вбачав у особливій сутності право­вих законів: "Існують закони двоїсті за сутністю роду: закони природи та закони права. Закони природи абсолютні й мають силу самі в собі… У природі найбільша істина полягає в тому, що закон існує. У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, тож кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному критерієві".
Абсолют, за Г. Гегелем, є Бог. Людство прагне вловити абсолютне право та відбити його в законах. Однак не завжди це відображення є адекватним. Кожна людина може мати власне уявлення про спр аведливість, може конструювати своє власне право норми поведінки, котрі вона вважає справедливими. Ці норми не завжди збігаються з усталеними в суспільстві правовими законами. І людина нерідко воліє орієнтуватися саме на власні норми, а не на державні закони. Ця ідея Г. Гегеля має дуже глибокий зміст: чим справедли-віїлі закони, чим більша кількість громадян визнає їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень зло­чинності. На жаль, не часто законодавець прагне втілити гегелів­ську позицію в життя — звідси й зростання ріїзня злочинності.
Аналізуючи феномен злочинності, Г. Гегель висловив низку цікавих думок про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності державного ладу. Дійсною Г. Гегель
22Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 27.
23Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 28-29.
40
41
визнає лише державу, в якій гармонійно переплітаються інте­реси суспільства й окремої особистості.
Г. Гегель досить скептично оцінював практику поліцейської державності. Завдання поліції він убачав не в посиленому конт­ролі за приватним життям. «Ціль поліцейського нагляду й опіки представити особі наявну можливість для досягнення індивідуаль­них цілей. Поліція повинна піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, установлення твердих цін на товари повсяк­денного вжитку, а також про здоров'я людей».
Досить цікаві думки Г. Гегель висловлював про боротьбу з корупцією: «В Афінах існував закон, що пропонував кожному громадянинові звітувати, на які засоби він живе; тепер же дума­ють, що це нікого не стосується».
Ідеї Г. Гегеля справили величезний уплив на сучасників, по­волі його теорія готувала серйозні зміни в практиці впливу на злочинність — її основний вектор був спрямований у май­бутнє. У той же час концепції загальної та приватної превенцій, розроблені представниками класичного напрямку карного права, виявилися більш привабливими для європейського законодавця, та саме вони стали на тривалий період орієнтирами кримінально-правової практики24.
2.14. Значення класичного напрямку в кри­мінології
Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом.
Природно, погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили в собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної науки. Насамперед, це висловлювання про запобігання злочинам як пріоритетної стратегії в боротьбі з ними. Уже тоді була сформульована думка, що «краще запобігти злочинові, аніж карати винних за вчине­ний злочин». Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму
законності, захисту прав і свобод особи, освіченості населення тощо. Так, власне, і сформульовані тоді принципи криміналь­ного права та процесу мали й мають кримінологічну значу­щість. Усе, що спрямовано на боротьбу зі злочинністю у від­повідній інтерпретації, це кримінологічні знання.
До класичного напрямку надалі долучилися видатні юристи багатьох країн (у царській Росії Н. Таганцев, А. Кистяківский, Н. Сергієвський, Е. Немировський та ін.). Вони розглядали зло­чин і покарання з боку юридичної форми, користуючись юри-дико-догматичним методом, специфікою якого є нормативізм, тобто відрив досліджуваних явищ від реальної соціальної дійсності. Вони створили велике й точне вчення про злочин і покарання, однак воно не було пов'язане з об'єктивними соціально-економічними умовами життя та перетворилося на систему абстрактних логічних побудов.
Жодних спроб розкрити об'єктивні закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини вони не зробили. Та й не могли цього зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення зло­чинів потрактовувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно, знімалося.
Через такі вихідні установки прихильники класичного на­прямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що на­мітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюван-ням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, ви­снажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конк­ретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природни­чих наук, які можна було використати для пояснення соціаль­них явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових на­прямків кримінологічних досліджень25.
24Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М — НОРМА, 1997. — С. 31-33.
25Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998. — С. 47.
42
43
Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі об­ґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали су­спільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому по­каранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст26.
Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед: незволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворот­ності покарання.
Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці «Про зло­чини і покарання» спеціально були присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: «Краще запобігти злочинам, аніж за них карати». Найнадійнішим, але й най­складнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав удосконалене виховання27.
Ідеї класичної школи, безперечно, були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична Іпкола спиралася тільки на «чистий розум» і майже не зважала на практику й фактичний матеріал про злочини та боротьбу з ними.
2.15. Позитивістський напрямок у кримінолога
До передумов виникнення позитивістського періоду на­лежать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині
26Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:
Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 14.
27Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 18.
XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого, -стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило виникнення антропології, соціології та статистики.
Методологічною основою кримінологічних учень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, що виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспіль­ства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивіст­ська школа переходить до «причиновості» злочину.
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на сут­тєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
2.16. Засновник біологічного напрямку в кримінології Ч. Ломброзо
Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологіч­ному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю «Злочинна людина». Ч. Ломб­розо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристи­ками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він роз­робив класифікацію злочинців:
природжені злочинці;
душевнохворі злочинці;
    продолжение
--PAGE_BREAK--44
45
/>/>злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;
випадкові злочинці29.
За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина — це прикордонний біологічний вид, і остання третина — це випадкові правопоруш­ники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.
Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціаль­ний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.
2.17. Послідовники ідей Ч. Ломброзо -Е. Феррі та Р. Гарофало
Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні по­ложення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.
Енріко Феррі (1856-1928), який надрукував свою працю «Теорія неосудності і заперечення вільної волі», заперечував вільну волю та підтримував теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропо­логічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисло­вості, політичний устрій тощо).
Біологічні причини він поєднав із соціальними, економіч­ними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей30.
29Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.
Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.
та ін. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 158-160.
30В. Фокс Введение в криминологию. / Под ред. и со вступитель-
ной статьей проф. Б. С. Никифорова, к. ю. н. В. М. Когана. — М.:
Прогресе, 1980. — С. 54-55.
Рафаель Гарофало (1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин — це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував:
позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусуну-тих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;
частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;
примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.
2.18.Виникнення соціологічного напрямку в кримінології
Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочин­ності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антро­пологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом кон­цептуально. Для нього було характерне сполучення криміналь­но-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності31.
Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин зло­чинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що коре­няться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин — явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезенто­ваний теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.
31Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. — X.: Право, 1998. — С. 51.
46
47
/>2.19. Теорія соціальної дезорганізації
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в за­лежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія32.
Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають «соціальні фактори», до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаман­ний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо по­зитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспіль­ної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згурто­ваність людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як «безнормативність». Під аномією Е. Дюрк­гейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та су­спільство на деякий час втрачає вплив на людину.
Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюрк-гейма тезою про те, що причиною анолмїможе бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встанов­лені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має
32Криминология. Учебник для юридических вузов /Под редакцией проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 21-26.
можливості отримати цігблага за усталеними правилами, на­магається їх отримати без правил.
Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху -порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в «доросле» життя й зазнає розчарування.
2.20. Теорія диференціального зв'язку
Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо, упраці «Закони наслідування» Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та насліду­вання. Обидві його праці «Закони спадкоємства» й «Філософія по­карання» (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він на­зивав своєрідним «соціальним експериментом» і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвину­ваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.
Власне теорію диференціального зв'язку сформулював амери­канський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці «Прин­ципи кримінології». Теорія диференцшованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримшаль-ної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвою­ються дитиною здебільшого при безпосередньому неформаль­ному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).
Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована
    продолжение
--PAGE_BREAK--48
49
на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній по­ведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримі­нології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухня­ного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особ­ливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки.
2.21. Психологічні підходи до причин злочинності
У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одно­часно низька продуктивність психологічних досліджень по­яснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до «психо­логії без душі».
Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалі­стами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуаль­них заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання
злочинам. Першу працю в цьому напрямі «Критерії небез­печного стану» написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світо­вої війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.
Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин ви­никає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.
Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важ­ливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні си­туації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.
Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка пере­живає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, до­помогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпеч­ного кризового стану як особам, які утримуються в місцях по­збавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу іїщивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.
2.22. Сучасні кримінологічні теорії
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологіч­них дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції33.
33Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 20-22.
50
51
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.
Концепція стратифікації з'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціаль­них груп, які створюються на різноаспектній основі (про­фесійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до по­рушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є міг­ранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетрива­лий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиня­ються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами на­селення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.
Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка -це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримшологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.
Стигматизація (таврування) — це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті за­судження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне «тавро» особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Тавру­вання виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психо­логічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законо­слухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших зло-чинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки
для теорії, а й для формування кримшальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.
У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди при­множують злочинність, повинні стати невіддільною складо­вою правової пропаганди.
Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США знач­ного поширення набули прикладні кримшологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та «білокомірцеву» злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетра­диційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.
2.23. Історія вітчизняної кримінології в 20-30-х рр. XXст.
У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет, С. Познишев, М. Ісаєв, О.Жижиленко).
У великих містах Росії було відкрито кримшологічні кабінети, зокрема, у Петрограді (1918р.), Саратові (1922 р.) таМоскві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених уншерситету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром Кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримшологічний інститут у Харкові.
У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійсню­валися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: «Моральна статистика» (М. Гернет, 1922 р.),«Преступ-ность и самоубийство во время войньї и после нее» (М. Гернет, 1927 р.),«Юньіе правонарушители» (В. Куфаєв, 1924 р.),«Крими-нальная психология. Преступньїе типьі» (С. Познишев, 1926 р.).
52
53
/>Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. ви­давав збірник «Изучение преступности и пенитенциарная прак­тика». У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.
Для кримінологічних досліджень тієї пори були характер­ними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко вико­ристовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталін­ському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності.
Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., україн­ська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як «буржуазної лженауки». її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.
2.24. Відродження кримінологічної науки в 60-х рр. ХХст.
Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, у яких на­голошувалося на необхідності відновлення досліджень злочин­ності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її де­термінації.
Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юри­дичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних рес­публік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослід­ний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки
заходів запобіїгання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримі­нології.
У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова «Преступ-ность и ее причини в дореволюционной России» (1960 р.); О. Сахарова «О личности преступника и причинах преступности в СССР» (1961 р.); О. Герцензона «Предмет и метод советской криминолотии» (1962 р.); П. Михайленко, И.Гельфанд«Предупреж-дение преступлений — основа борьбьі за искоренение преступ­ности» (1964 р.); А. Герцензон «Введение в советскую кримино-логию» (1965 р.); П. Михайленко «Причини рецидива и борьба с ним в УССР» (1965 р.),«Борьба с преступностью в Украинской ССР» (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), «Предупреждение преступ­ности несовершеннолетнихвУССР» (1967р.),«Профилактическая деятельность районних (городских) органов милиции и след-ственннх аппаратов при них» (1968 р.); В. Кудрявцев «Причин­но сть в криминологии» (1968 р.); И. Карпец «Проблема преступно­сти» (1%9р.); Н.Кузнецова«Преступлениеипреступность» (1970р.); П. Михайленко, И. Гельфанд «Рецидивная преступность и ее преду­преждение органами внутренних дел» (1970 р.); Г. Аванесов «Теория и методология криминологического прогнозиро-вания» (1972 р.) тощо.
У1966 рр. виходить перший підручник з радянської криміно­логії, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.
2.25. Відродження кримінології в Україні
Наприкінці 60-х рр. XXст. в Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) та значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої стано­вили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціо­нує НДІ, який уперше опублікував у відкритому виданні кримі­нальну статистику України з 1972 по 1993 рр.
    продолжение
--PAGE_BREAK--54
55
/>/>Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР34. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60-х — початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні дослідження в різних містах України. У результаті цього були підготовлені та видані колективні монографії: «Попередження правопорушень неповнолітніх» (1967 р., відп. ред. М. Міхеєнко); «Боротьба з правопорушеннями і злочинністю» (1969 р., відп. ред. І. Лано-венко);«Кримінально-правова боротьба з хуліганством» (1971 р., відп. ред. Ф. Лопушанський); «Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» (1971р., відп. ред.І.Лано-венко); «Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх» (1977 р., відп. ред. Ф. А. Лопушанський).
У цей час також була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема: І. Лановенком «Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки виробництва» (1977 р.), О. Свєтло-вим «Боротьба з посадовими зловживаннями (1970 р.). Значна увага приділялася підготовці навчально-методичної літератури для службового користування працівників правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий на­вчальний посібник „Розслідування та попередження злочинів“ (1970 р.).
Кафедри кримінології створено в Харківському юридич­ному інституті (нині Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.
2.26. Розвиток кримінології в незалежній Україні
В Україні з 1991 р. відбулися суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до право­вої. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях,
34Див.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949-1999). — К., 1999. -С. 112-121.
обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів „тіньової“ економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахище­ності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.
Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначи­тися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку про­довжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проб­лем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.
У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михай-ленко, а згодом — відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проб­лем боротьби зі злочинністю.
Функції координації в цій сфері покладені на Координаційне бюро з проблем кримінології, що створене при Академії право­вих наук України в 1995 р. Його завдання полягають: у плану­ванні й узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) та докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації проведення науко­вих семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.
56
57
У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої- об'єднання та координація зусиль ученихі практич­них працівників задля розвитку кримінології.
2.27. Основні напрямки розвитку криміно­логії на сучасному етапі
За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяль­ності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи ЗО листопада 2000 р. в м. Києві про­йшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Криміно­логічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:
підвищити рівень координації наукових досліджень кримі­нологічного напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх результатів у практику;
удосконалити кримінологічну підготовку кадрів праців­ників судових та правоохоронних органів;
визначити перспективи розвитку кримінологічних до­сліджень та їхнього організаційного, інформаційного та методич­ного забезпечення;
визнати, що головною метою є проведення кримінологіч­них досліджень в Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав і свобод людини, інтересів органі­зованого на демократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової держави35.
В Україні нині проводиться низка кримінологічних до­сліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як:
теорія та практика профілактики злочинів;
значення „фонових“ явищ у генезі злочинності;
аналіз кількісних і якісних показників злочинності;


удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень;
вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпеч­них діянь;
узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.
У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи — Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушан-ський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін.
У зв'язку з цим необхідно відзначити також плідну діяль­ність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координа­ційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочин­ністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем зло­чинності в Харкові.
Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми органі­зованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання зло­чинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочин­ності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі право­охоронних органів.
/>ТЕМА 3. Злочинність та її основні характеристики
3.1. Поняття та виникнення злочинності як соціального явища
Злочинність — соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.
Виникнення злочинності було пов'язане з розпадом первіс­ного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлю­валося розпадом суспільства на класи, появою приватної влас­ності та виникненням пов'язаних іх цим соціально-економіч­них суперечностей.
Уперше в історії людства клас рабовласників не тільки встановив бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до поруш­ників законів.
Розвиток класового суспільства об'єктивно порушив питання про державно-правову охорону від посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характери­зується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб, які потрапляли в його сферу, залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, „володарі ситуації“ — рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочин­ними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.
Сучасне значення злочинності не було відоме первісно­общинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримі­нальним покаранням як державно-правовим примусом.
60
Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені нею корис­ливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до бороть­би між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси „володарів ситуації“. Так виникло соціальне явище — злочинність36.
3.2. Ознаки злочинності
Беручи визначення злочинності за основу, необхідно роз­глянути ознаки злочинності з метою більш детального розкрит­тя змісту поняття „злочинність“.
Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспіль­ству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище37.
Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність — це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.
Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочин­ності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.
36Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. -
Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г.
та ін. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 23.
37Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. -
Кн. 1.: Загальна частина — К: Юрінком Інтер, 2001. — С. 48.
61
/>3.Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає,
що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства
та разом із суспільними відносинами змінювались поняття
злочинного та незлочинного.
Стан злочинності неоднаковий у різних соціально-економіч­них формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тен­денцій, причин та умов злочинів, а також від визначення держа­вами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.
Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність — це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину — базового елемента поняття „злочинність“ -дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміна-лізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.
Кримінологія, вивчаючи злочинність та її причини, керу­ється поняттям протиправності, трактуючи його як юридич­ний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.
6.Злочинність — не статистична сукупність злочинів,
а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за при­
чиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією
з іншими соціальними явищами — економікою, політикою, ідео­
логією, психологією суспільства та соціальних спільнот,
управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочин­
ності визначаються суперечностями взаємодії соціальних про­
цесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного
характеру.
Це означає, що міжусіма ознаками злочинності існує діалектич­на єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки,
характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правово­го явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.
Злочинність — це не механічна сукупність, а цілісна су­купність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи — окремі злочини та їх групи (підси­стеми) — перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
Злочинність складається з конкретних злочинів, вчине­них на певній території у відповідний період часу.


Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
Злочинність має масовий характер. Стосовно злочин­ності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукуп­ності дій.
Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість зло­чинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі по­рівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недо­ліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища38.
Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спо­стерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця
38Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 39.
62
63
/>та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи зло­чинця тощо.
3.3. Взаємозв'язок понять „злочинність“ та „злочин“
Стан злочинності формується зі вчинення протягом ви­значеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.
Пояснення взаємозв'язку ґрунтується на філософських категоріях „одиничного“, „окремого“ та „загального“. Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у харак­теристиці злочинності.
У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.
Злочинності, на відміну від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.
Спільною рисою злочинності та злочину вважається їхня негативна суспільна й правова оцінка. Тож суспільство та держа­ва вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.
Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й одно­рідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.
На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність -це явище закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує незалежно від суспільного ладу.
На рівні масового явища злочинність має самостійні форми руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встанов­лені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).
Шаблони злочинної поведінки не є власне „винаходом“ якихось злочинців. Ці шаблони існують незалежно від інди­відуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені
в сучасних кримінальних кодексах — крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можли­вість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки39.
3.4.Види злочинності
Злочинність загалом поділяється на два види: первинну (су­купність злочинів, скоєних уперше) та рецидивну (сукупність повторних злочинів). Кожний з цих видів розмежовується на: злочинність чоловіків і злочинність жінок. При подальшій класифікації злочинність і чоловіків, і жінок ділиться, у свою черіу, на злочинність дорослих та неповнолітніх осіб. Додатково можна назвати міську й сільську злочинність, злочинність у сфері сімейно-побутових відносин, злочинність регіонів. На сьогоднішній день дуже актуальною для нашого суспіль­ства стала організована та професійна злочинність.
Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизу­вати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для ви­рішення практичних завдань щодо запобігання цьому явищу в суспільстві.
Усе вищенаведене дає змогу перейти до глибокого висвіт­лення кількісно-якісних показників, які в юридичній літера­турі іменують елементами злочинності.
3.5.Основні показники злочинності
Злочинність як соціальне явище містить низку рис і ознак, яких немає в окремій антисуспільній поведінці, зокрема й у злочині я к іі іди відуальному акті поведінки та формі прояву злочинності.
Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є:
рівень злочинності;
коефіцієнти злочинності;
39Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.-Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 26.
64
65
динаміка злочинності;
географія злочинності;
структура злочинності;
характер злочинності;
»ціна" злочинності;
стан злочинності.
Стан злочинності — це сукупність усіх показників, які ха­рактеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.
Такі основні елементи, що характеризують злочинність у її кількісному та якісному аспектах.
3.6. Рівень і коефіцієнт злочинності
Рівень злочинності — це її кількісна характеристика, що вимірюється в абсолютних величинах сумою вчинених зло­чинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу на визна­ченій території.
Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території про­живає кількість людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з метою їх зіставлення між собою застосову­ють коефіцієнти.
При цьому використовуються два види основних ко­ефіцієнтів злочинності.
По-перше, коефіцієнт злочинної інтенсивності, що розраховується на все населення певного регіону, включаючи неповнолітніх:
З — кількість зареєстрованих злочинів на певній території за визначений період часу;
Н — кількість мешканців, які проживають на цій території;
Е — визначена кількість мешканців (єдина розрахункова база 1000,10 000,100 000), відповідно до якої проводиться розрахунок.
По-друге, коефіцієнт злочинної активності, що роз­раховується на населення за віком з 14 років, тобто особи, котрі досягли мінімального віку кримінальної відповідальності:
К =— хЕ
    продолжение
--PAGE_BREAK--з.а. Ц
(14)
66
О — кількість осіб, які вчинили злочини;
Н — кількість мешканців, які проживають на певній тери­торії віком від 14 років.
Ці коефіцієнти розраховуються не тільки на злочин­ність загалом, але й на кожний окремий вид злочинності, що входить у її структуру. Крім того, зазначені коефіцієнти можуть застосовуватися для виявлення чи порівняння кримі­нальної активності різних категорій населення (чоловіків, жінок, молоді, рецидивістів тощо).
3.7. Динаміка злочинності
Динаміка злочинності — показник, який відображає зміну її рівня та структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та ін.).
На динаміку злочинності як соціально-правове явище ншіинаїоть дві групи факторів. Перша — це причини та умови злочинності, демографічна структура населення й інші соціальні процеси та явища, що впливають на злочинність. Друга — зміни кримінального законодавства, що розширюють або звужують сферу злочинних діянь.
Диференціація соціальних і правових факторів впливає на статистичну криву злочинності, необхідну для об'єктивної оцінки реальних змін у її динаміці та прогнозі. Зниження чи зростання рівня злочинності відбуваються в результаті як реальних соціальних змін рівня та структури злочинності, так і в результаті правових змін у законодавчій характеристиці кола кримінально-караних діянь, у повноті реєстрації тав інших юридичних факторах.
Статистична картина динаміки злочинності також пов'язана з ефективністю діяльності своєчасного виявлення та реєстрації вчинених злочинів, їх розкриття та викриття винних, забез­печення невідворотності справедливого покарання.
До основних показників динаміки відносять:
Рівень ряду — це показник абсолютної величини, рівня певного періоду, що відображений у конкретному ряді.
Абсолютний приріст (зниження) — це різниця між рівнями минулого та попереднього періодів, відображена в абсолют­них показниках.
67
Темп росту (зниження) — відсотковий показник рівня мину­лого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).
Темп приросту (зниження) — відсотковий показник відношен­ня приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб).
3.8. Структура та характер злочинності
Структура злочинності — це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває її будову, окремі складові частини в за­гальній їх сукупності за визначений відрізок часу та на ви­значеній території. Від того, яка структура злочинності, залежить і «напрямок головного удару» в боротьбі з нею. Структура ви­разно показує, що таке злочинність у безпосередніх конкретних умовах, яка визначаюча якість цього явища.
Аналізуючи структуру злочинності, необхідно виходити із суті та змісту самого соціального явища; розглядати злочинність у всій її різнобарвності, беручи до уваги той факт, що злочинність пере­буває в постійному русі та зміні, котрі зумовлюють і змінюють деякі аспекти; розкрити зв'язки та зумовленості різних видів структури як між собою, так і з іншими базовими й надбудов­ними суспільними явищами; досліджувати не тільки теоретичну, але й практичну значущість відповідного виду структури, зважаючи на поліпшення боротьби зі злочинністю.
Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома вага — це співвідношення частини злочинності до її за­гальної кількості:
ПВ = Зв-х 100% Ззаг.
Зв— кількість злочинів певного виду
Ззаі— загальна кількість зареєстрованих злочинів
Як зазначає відомий російський кримінолог Н. Кузнецова40,
основні показники структури злочинності такі:
співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в Особливій частині КК;
питома вага найпоширеніших злочинів;
Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — С. 29.
—співвідношення видів злочинів за домінантною мотивацій­ною спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та необережні);
питома вага злочинності неповнолітніх;
питома вага групової злочинності, а всередині її — органі­зованої;
питома вага рецидиву;
«географія» злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами населених пунктів;
питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом зброї;
— питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом
наркотиків;
«вуличні» злочини;
транснаціональні злочини.
Характер злочинності зумовлюється кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб, які їх скоїли.
Отже, виходячи з наведеного визначення, характер злочин­ності проявляється через її структуру. Тому можна зробити висновок, що характер злочинності є одним з важливих по­казників її структури.
3.9. «Ціна» злочинності
Характеристика злочинності як негативного соціально-правового явища була б неповною без розгляду її наслідків, основним критерієм яких є «ціна» злочинності, що склада­ється з:
кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках обов'язковим елементом їхнього складу (матеріальна, моральна, фізична шкода конкретним громадянам);
шкода, що заподіюється злочинами за межами їхнього складу (прямі та непрямі наслідки);
соціальна реакція на злочинність, боротьба з нею (витрати на утримання правоохоронних органів, на заходи боротьби зі зло­чинністю тощо).
На жаль, методика повного виміру реальної «ціни» злочин­ності поки що розроблена недостатньо. Водночас, такі показ­ники, безумовно, є конче необхідними.
68
69
3.10.Географія злочинності
Географія злочинності — це розповсюдження її по різних регіонах (територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.
Досвід роботи правоохоронних органів свідчить, що нерів­номірність у стані, динаміці та структурі розподілу злочин­ності пояснюється:
конкретними соціальними умовами певного регіону;
економічною його характеристикою;
національним складом і структурою населення;
послабленням соціального контролю за поведінкою людей;
рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля та побуту населення;
рівнем організації роботи в боротьбі зі злочинністю тощо.
Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в гео­графії злочинності — ключ до ефективних заходів щодо запо­бігання злочинам. При цьому стають більш видимими й конк­ретні причини злочинів, умови їх скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для організації конк­ретної практичної діяльності.
Поряд з поняттям «географія злочинності» існує і «топогра­фія злочинності», котре ввів у науковий обіг німецький учений Г. Шнайдер.     продолжение
--PAGE_BREAK--Топографія злочинності — це безпосереднє місце вчинення злочину (магазини, вокзали, квартири, парки тощо)41.
3.11.Поняття латентної злочинності
Розглядаючи злочинність як соціальне явище й оперуючи її кількісними та якісними характеристиками, ми підкреслю­вали, що для отримання точних відомостей потрібно зверта­тись до статистичної звітності правоохоронних органів.
Кожному практичному працівникові добре відомо, що до статистичної звітності потрапляють не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.
Латентна злочинність — це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були взяті
41Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова. — М.: Издательская группа «Прогресе» — Универс, 1994. — С. 203.
до уваги органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та судом.
Суспільна небезпека латентної злочинності полягає в тому, що:
питання боротьби з латентною злочинністю не беруться до уваги і не плануються, а тому не можуть бути ефективними;
вона зменшує ступінь достовірності прогнозів злочинності, утруднює визначення напрямків боротьби з нею;
якщо при розкритих злочинах спричинення матеріаль­них збитків частково відновлюється, то в разі прихованих -вони не тільки не відновлюються, але немає навіть процесу­альних шляхів для цього;
почуття безкарності заохочує осіб, які скоїли тяжкі зло­чини, продовжувати свою злочинну діяльність, тобто сприяє зростанню злочинності, зокрема, рецидивної;
латентна злочинність, оскільки вона все ж «помічається» дов­колишніми, руйнує їхні моральні та правозаборонні бар'єри;
під її впливом деякі члени суспільства стають на злочин­ний шлях;
складає хибне враження про фактичні обсяги злочинності, її рівень, структуру, динаміку, про величину й характер шкоди, завданої злочинністю;
заважає реалізації принципу невідворотності відповідаль­ності за вчинені злочини;
підриває авторитет правоохоронних органів держави;
знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;
сприяє зростанню соціальної напруги в суспільстві;
сприяє процесам самодетермінації злочинності.
3.12. Види та рівні латентної злочинності
У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пограничну.
Природна латентність — це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомим правоохоронним орга­нам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин.
Штучна латентність — факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження успішності боротьби зі злочинністю.
Погранична латентність — факт злочину стався, але по­терпілий не усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).
70
71
Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:
низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);
середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість розкриття зло­чину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);
високий—злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпшому, крім того останній зацікав­лений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'яз­ливість, наявність хвороби, корисливі мотиви, шахрайство, хабар­ництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їхню неочевидність та практично «нульову» активність з боку по­терпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.
3.13. Причини існування латентної злочинності
Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого й іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації та об­лікові злочинів, а також їх розкриттю, зокрема й забезпеченню повноти й усебічності їх розкриття. Під обставинами соціаль­ного характеру необхідно також розуміти й недоліки в діяль­ності правоохоронних і судових органів, до обов'язків яких входять виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.
Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зумов­люють існування латентної злочинності:
* до об'єктивних належать: середовище й обставини, в яких
здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звіт­
ності та контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів,
здійснених посадовими особами; відсутність письмових і речо­
вих доказів; віддаленість від населених пунктів або людних
місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.
•до суб'єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла
злочин; бажання приховати свою злочинну діяльність; небажан­
ня потерпілого повідомляти про злочин; недоліки в роботі право­
охоронних органів тощо.
53.14. Методи та значення виявлення латент­ної злочинності
Для виявлення латентної злочинності використовують за­гальні та спеціальні методи.
До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опиту­ванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.
Спеціальні методи — це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до роз­криття та прийняття санкцій; екстраполяція; системно-структур­ний аналіз тощо.
Чітке виявлення об'єктивних і суб'єктивних обставин по кож­ному злочину сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення"їаких явищ у майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:
володіти інформацією про реальний стан злочинності на території обслуговування,
визначати справжню структуру злочинності;
мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;
визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;
виявляти обставини, що породжують злочинність, і ви­значати шляхи їх усунення;
— прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю.
Традиційно боротьба зі злочинністю будується без взяття
до уваги латентної злочинності, а щоб досягти певних успіхів, необхідно зважати на її стан.
3.15. Основні риси злочинності в Україні
Коефіцієнт злочинності та судимості на 100 тис. населення в 90-х рр. XX ст. виглядає таким чином: у 1990 р. вона, відповідно, становила 713 і 201, у 1991 р. — 780 і 209; 1992 р. — 921 і 221; 1993 р. -1034 і 293; 1994 р. — 1102 і 327; 1995 р. — 1208 і 413; 1996 р. — 1208 і 474; 1997 -1162 і 469; 1998 -1145 і 462; 1999 -1119 і 445; 2000 -1147 і 466; 2001 — 1018 і 473; 2002 — 910 і 431; 2004-1092 і 467 42.
42Злочинність в Україні: Статистичний збірник. — К.: Держав­ний комітет статистики України, 2000. — 100 с; Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2002 рік. — К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. — 120 с.
    продолжение
--PAGE_BREAK--72
73
Найпоширенішим видом злочинності є загальнокримінальна корислива злочинність, яка складає 60-65 % від загальної кіль­кості вчинених злочинів. В 2004 р.43було виявлено 231632крадіжки, 60 946 — грабежів, 15 233 — шахрайства.
Підвищений ступінь суспільної небезпеки становить насиль­ницька злочинність, навіть не зважаючи на те, що її рівень в останні роки зменшується. В 2004 р. зареєстровано умисних вбивств та замахів — 3788 (динаміка в порівнянні з 2003 р. становить 6,3 %), умисних тяжких тілесних ушкоджень — 5855 (-7,0), незаконних позбавлення волі або викрадення людей -172 (-16,1), торгівлі людьми — 269 (-6,9), зґвалтувань — 964 (-8,00). Одним з найнебезпечніших видів злочинності є злочинність неповнолітніх. Адже особи, що вчиняють злочини в молодому віці, ймовірніше в майбутньому поповнюють «армію» реци­дивної злочинності.
Негативними тенденціями злочинності неповнолітніх є те, що зростає рівень її організованості, збільшується кількість зло­чинів, пов'язаних з наркотичними засобами, зростає технічна оснащеність неповнолітніх злочинців, вчиняються більш жорстокі та«безмотивацшні» злочини, порівняно зі злочинністю Дорослих.
Так, відповідно до статистичних даних, у 2004 р.44питома вага злочинності неповнолітніх загалом зареєстрованих злочинів становила: для вбивств — 5,5 %, тяжких тілесних ушкоджень -5,7 %, зґвалтувань — 9,7 %, розбоїв — 15,3 %, грабежів — 16,2 %, крадіжок — 13,5 %. Слід зазначити, що велика кількість зло­чинів, які вчиняють неповнолітні, залишається латентною через трактування діянь як віковою незрілістю неповнолітніх, їх бешкетством.
Найбільшу суспільну небезпеку становить організована злочинність. Протягом 2004 р. було виявлено 695 організова­них груп і злочинних ораиізацій, серед яких — 444 загально-кримінальної спрямованості, 251 — економічної спрямованості, 32-з корумпованими зв'язками. Ними було вчинено 5582 зло­чини, серед яких — 3911 загальнокримінальної спрямова-
ності, 1671 — економічної, 4639 — тяжких та особливо тяжких злочинів.
Актуальною залишається проблема рецидивної злочин­ності, питома вага якої в 2004 р. до кількості зареєстрованих злочинів складає 17,9 %. Рівень рецидиву свідчить про стійку антисоціальну спрямованість осіб. Слід також наголосити, що офіційна статистика відображає дані щодо осіб, які раніше вчиняли злочини і відповідно до яких судимість не знята або непогашена. Якщо брати до уваги кримінологічний рецидив, то рівень рецидивної злочинності буде ще більшим. Серед найбільш поширених злочинів, які вчиняють рецидивісти, слід виділити умисні вбивства (831), умисні тяжкі тілесні ушкодження (1016), розбої (1946), грабежі (5210), крадіжки (41098), незаконні заволодіння автомобілями (829)45.
За роки незалежності України значного поширення набула економічна злочинність. Відповідно до даних Департаменту інфор­маційних технологій МВС України, в 2004 р.46було зареєстровано 52 332 злочини економічної спрямованості, по яких було встанов­лено 33 691 особу, що вчинила злочини. Серед виявлених тяжких і особливо тяжких злочинів — 27 923, середньої тяжкості — 12 945 злочинів. У сфері господарської діяльності виявлено 9794 злочини, серед яких: пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів — 464; незаконним виготовленням, зберіганням, збутом або транспорту­ванням із метою збуту підакцизних товарів — 1955; фіктивним підприємництвом — 315; виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї -1716; порушення законодавства про бюджетну систему-197 злочи­нів. В 2004 р. було виявлено 3430 злочинів, пов'язаних з привати­зацією; 1816 — в сфері зовнішньоекономічної спрямованості; 3907 -у сфері банківської діяльності; на об'єктах паливно-енергетичного комплексу — 4402; в агропромисловому комплексі — 6725; з вико­ристанням бюджетних коштів — 8926; в галузі високих техно­логій — 562.
43Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. «Там само.
45Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -
К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003.
46Там само.
74
75
ТЕМА 4. Причини й умови злочинності
4.1. Поняття причин і умов злочинності в кримінології
Учення про причини й умови злочинності у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі не має єдиного тлумачен­ня. Це пояснюється тим, що ця галузь юридичних досліджень відзначається особливою складністю та різноплановістю позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, це призводить до наявності в підручниках із кримінології діаметрально про­тилежних концепцій причин і умов злочинності в нашому суспільстві.
Кримінологія приділяє багато уваги категорії причииовості. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причиновість є основ­ними елементами предмета науки кримінології. Проблема при-чиновості має важливе методологічне значення, визначає суть і зміст кримінології. Від її вирішення залежить розуміння соціально-правової природи злочинності, соціально-ідеологічної суті особи злочинця, розробка запобіжних заходш, а також визначення іїіших кримінологічних проблем. Як складне явище, злочинність є на­слідком дії багатьох обставин, факторів і причин. Із цією пробле­мою пов'язане власне й виникнення кримінології як науки.
У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображають зміст причиново-наслідкового комплексу: детермінація, причини й умови, фактори злочинності. Причино­вість є однією з форм детермінації.
Отож власне виявлення факту взаємозв'язку злочинності з якимось іншим явищем або процесом не можна визнати достатнім. Потрібно визначити ще й характер такого взаємо­зв'язку. Інакше не можна визначити, що саме породжує зло­чинність, а заходи боротьби з нею можуть стосуватися тільки обставин, що перебувають у функціональному зв'язку чи зв'язку станів.
Для пояснення причиновості важливе значення має правильне розуміння місця та ролі біологічних факторів. Слід пам'ятати, що юридична й моральна оцінка вчинку визнача­ється не фізіологічною поведінкою, а її змістом. З огляду на цю обставину, біологічне, зокрема й генетичне, є лише необ­хідною умовою, а не причиною.
Під причиновістю розуміють генетичний зв'язок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причиновості є породження причиною наслідку. Причиновість завжди має об'єктивний характер.
Однією з найчастіше використовуваних у кримінології категорій є поняття „причини“. Етимологічно слово „причина“ пов'язане з дієсловом „чинити“, „учинити“ та вважається сино­німом (як дієслово) слова „робити“, „творити“, „виробляти“47.
Причина злочинності — це соціально-психологічні об­ставини, що безпосередньо породжують і відтворюють зло­чинність та злочини як свій закономірний наслідок. Причина як основа та сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.
Отже, якщо причини злочинності — це негативні явища, які породжують її, то умови злочинності — це явища, котрі без­посередньо не породжують злочинності (наслідку), але слугують певними обставинами, що сприяють її виникненню та існу­ванню, тобто в певний спосіб упливають на розвиток причино­вого зв'язку, сприяючи чи не перешкоджаючи породженню злочинності.
4.2. Поняття детермінації
Детермінація (від лат. йеіегтіпаге — визначати, зумовлю­вати) — найбільш загальна категорія, що характеризує залежність одних явищ, процесів і станів від інших, свідчить про зв'язок між речами та явищами.
Відповідно: детермінант — визначальний, зумовлюваль-ний, детермінувати — визначати, зумовлювати, детермінація -процес визначення, зумовлення48.
Процес детермінації злочинності є складною взаємодією різних форм зв'язків:
функціональних;
статистичних;
47Даль В. Й. Толковьій словарь живого великорусского. язьїка. -
М., 1980. — Т. 3. — С. 459-460.
48Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред.
проф. А. И. Долговой — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,
1999.-С. 181.
76
    продолжение
--PAGE_BREAK--77
/>зв'язків стану;
причинових тощо.
Функціональна залежність показує об'єктивну відповід­ність, зіставність і зміну двох факторів. Наприклад, збільшення безробіття в регіоні одночасно породжує і зростання кількості крадіжок з метою задоволення необхідних потреб, і зниження купівельного попиту. Звісно, що таке зниження купівельного попиту та зростання крадіжок пов'язані між собою не на­стільки, що одне з цих явищ породжує інше. Зв'язок тут не при­чиновий, а функціональний, тому що обидва ці явища походять від безробіття49.
Статистичний зв'язок полягає в зміні характеру розподілу одного фактора залежно від зміни іншого. Скажімо, збільшення кількості злочинів зі збільшенням кількості населення.
Окремий випадок статистичного зв'язку — кореляційна за­лежність. При цьому за основу береться середнє значення фактора, явища.
Якщо виявляється, що розподіл одного явища прямо про­порційний розподілові іншого, кореляція має більш тісний характер, коли ж навпаки, то говорять, що зв'язок між цими двома явищами малоймовірний. Коефіцієнт кореляції має значення від 0 до 1, і чим він ближчий до 1, тим сильніший зв'язок між явищами.
Зв'язок станів характеризується тим, що один стан якогось явища в певний момент при конкретних умовах завжди ви-
49Кореляційна залежність заслуговує на увагу. Вона визначає конкретну сферу пошуку та може свідчити про причиновий зв'язок. Однак при цьому треба брати до уваги, що такий зв'язок буває складним і опосередкованим іншими обставинами. Високий коефіцієнт кореляції між загальною злочинністю, злочинністю неповнолітніх і злочинністю осіб, які не працюють і не навчаються, може вказувати на те, що в регіоні існує проблема перебування частини неповнолітніх, зокрема й тих, що здійснюють злочини, без визначених занять. Але чому це відбувається, чи залежить це від позиції самих неповнолітніх або від безробіття в місті, як саме це все пов'язано зі злочинністю, це ті питання, що під­лягають більш глибокому аналізові.
значає стан цього явища в інший момент. Зв'язок стану ви­значається як відношення різних станів однієї і тієї ж речі, си­стеми, цілого. У кримінології такий зв'язок можна прослідку­вати між станом, структурою та динамікою злочинності. Зміна стану одного з них веде до зміни іншого.
Приміром, злочинність, у якій висока питома вага неповно­літніх, за умови низької ефективності боротьби з нею здатна надалі визначати такий стан злочинності, в якій через 5-10 років буде висока питома вага рецидивної, а в останньої — значна питома вага неодноразово засуджених осіб молодого віку50.
4.3. Значеннявивченняпричиновості
Значення вивчення причиновості полягає в тому, що:
причинне пояснення розкриває «механізм» явища, тобто вказує на те, які процеси проходять у суспільстві та природі та як вони впливають на злочинність, в яких конкретних умовах вона може виникнути, які існують супутні та протидіючі їй сили;
передумовою правильного вирішення проблеми при­чиновості в кримінології є розуміння причинового зв'язку як об'єктивної категорії, що відображає реальні процеси взаємо­дії явищ дійсності;
причиновий зв'язок не просто характеризує послідовність і регулярність подій, а відображає їхній закономірний характер.
Причиновий зв'язок має предметний зміст, який визначається системою зв'язків і відносин, які й характеризують специфічну форму його прояву. Кожній сфері відносин відповідають свої особливі закономірні зв'язки, специфічні форми детермінації.
Існує три основні закони причинно-наслідкового зв'язку:
рівність причини та наслідку;
однозначність їхніх складових елементів;
однопорядковість зв'язку між ними.
Вимога рівності означає, що дія старого, негативного в матеріаль­них відносинах завдає нашому суспільству соціальної шкоди.
50Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 1999.-С. 182-184.
78
79
Вимога однозначності (ізоморфізму) говорить про певну однозначність, оскільки старе, негативне, відстале в царині соціаль­них відносин є протилежністю соціальних суперечностей су­спільства.
Вимога однопорядковості проявляється в тому, що на­явність протидії старого, негативного новому, передовому неминуче породжує правопорушення.
Причиновий зв'язок характеризується кількома ознаками, в сукупності притаманних тільки цьому виду взаємозв'язку явищ. Як різновид закономірного зв'язку, причиновість має такі ознаки: загальність, незворотність, просторова та часова неперервність.
Слід зазначити, що «подібні причини при подібних умовах завжди породжують подібні наслідки, а також те, що причина й умова постійно міняються місцями.
Складність, багатозначність процесів детермінації та непро­стий характер виявлення причинових залежностей створює певні труднощі щодо виявлення причинових зв'язків. Тож, дуже часто використовують термін »фактор злочинності", під яким слід розуміти причину, рушійну силу будь-якого процесу, що визначає його характер або певні риси.
4.4. Класифікація причин та умов злочинності У кримінологічній літературі класифікація причин й умов злочинності здійснюється за декількома критеріями:
за природою;
за рівнем функціонування;
за змістом і способом дії;
за джерелами.
За природою причини й умови поділяються на: / — об'єктивні,
— суб'єктивні.
Об'єктивні фактори існують незалежно від волі людини. До них належать: стан екології, економіки, соціальний лад, спадковість, клімат та ін. Що стосується злочинності загалом, як об'єктивні її причини постають конкретні суперечності су­спільного буття, економічних і соціальних відносин людей. ©б'єктивні умови — це недоліки організаційного й технічного
порядку, що підтримують, пожвавлюють дію суб'єктивних і об'єктивних причин злочинності.
Суб'єктивні фактори охоплюють все особистіше, що залежить від волі людини: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінський вважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'язково належать також не свідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а спадкові особливості. До суб'єктивних причин від­носяться елементи соціальної психології, що суперечать моралі та проявляються у викривлених потребах, інтересах, установках, меті, які призводять до скоєння злочинів. Суб'єктивні умови -це демографічні та соціально-психологічні особливості населення.
За рівнем функціонування виділяють причини й умови:
загальні для всієї злочинності;
особливі для різних видів злочинів (за їх кримінально-правовою характеристикою, за колом осіб, що їх скоїли та ін.);
— поодинокі для певних злочинів.
За змістом і способом дії:
• загальні причини й умови ті, що впливають на всю зло­
чинність, тобто стосуються всіх процедур у злочинності: зрос­
тання, скорочення, структурних змін тощо. Вони можуть бути:
-економічними;
ідеологічними;
організаційними;
правовими тощо;
• особливі криміногенні обставини:
причини та умови конкретних видів злочинів за об'єктом зазіхання можуть об'єднуватись у великі групи — причини й умови корисливих, насильницьких, посадових злочинів тощо;
причини та умови умисних і необережних злочинів;
причини й умови первинної та рецидивної злочинності;
причини й умови злочинності неповнолітніх, що мають специфічний характер, беручи до уваги психофізіологічні особ­ливості цієї категорії злочинців тощо;
• причини й умови конкретних поодиноких злочинних дій
різноманітні. Лише частина з них може розглядатись як типові
й такі, що підлягають певній систематизації. Незважаючи
    продолжение
--PAGE_BREAK--80
81
на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:
причини й умови, пов'язані з матеріальним станом і умова­ми життя осіб, які скоїли злочин;
пов язані з моральним формуванням особи, з особливо­стями соматичного та психічного стану;
— причини й умови, що випливають з певної життєвої
ситуації та поведінки потерпілого.
За джерелами причини й умови бувають:
внутрішні — суперечності, що притаманні певному су­спільству,
зовнішні — негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія, наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і кінотеатрів, які прийшли із Заходу.
У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття причин і умов" злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.
Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що теорія про взаємозумовленість і взаємозв'язок явищ у при­роді та суспільстві дає нам ключ до розуміння того, чому зло­чинність існує і чим зумовлюється. Перераховані класифікації дають можливість цілеспрямовано вивчити причини й умови злочинності. На їх основі формуються реальні прогнози та ефективні заходи обмеження злочинності й запобігання конк­ретним злочинам.
4.5. Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології
Причинове пояснення соціально негативних явищ перед­бачає багаторівневий підхід. Щодо злочинності такими рівнями є: суспільство, соціальна група, індивід. Відповідно, й наукове обґрунтування поділяється на філософський, соціологічний і психологічний рівні.
На філософському рівні формується загальна концепція причин і умов, які породжують соціальні відхилення в су­спільстві.
Соціологічний рівень досліджує причини злочинів, передбачає вивчення більш конкретних зв'язків і відносин, які існують у сучасному суспільстві. У них проявляються за­гальні закономірності історичного розвитку та притаманні їм суперечності, на які впливають перешкоди та недоліки.
На психологічному рівні створюється той морально-психологічний стрижень, на якому ґрунтується чи правомірна, чи злочинна поведінка. Причина й наслідок поєднані між собою об'єктивним і закономірним зв'язком. Однак характер цього зв'язку може бути різним. Він визначається як природою власне явищ, так і особливостями об'єктивних законів, які діють у цій сфері життя.
З огляду на це, в кримінологічній літературі існує чотири підходи до визначення причинно-наслідкового зв'язку:
«кондиціоналістський» (умовний);
традиційний;
традиційно-діалектичний;
інтеракціоналістський.
Усі вони внутрішньо логічно пов'язані, виконують специ­фічну роль у пізнанні, а тому необхідні кожний для свого рівня дослідження.
/>/>ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця
5.1. Поняття особи злочинця
У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця тракту­ється по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, заборонене кримі­нальним законом, і злочинців об'єднує тільки те, що вони скоїли злочин51. В іншому — робиться наголос на якісні відмінності особи злочинця від особи незлочинця. І лише тоді, коли кримі­нологічне дослідження мало на меті вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз.
Варто розрізняти суспільну небезпечність типів осіб зло­чинців і конкретних злочинців. До того ж суспільна небез­печність особи визначається не тільки характером вчиненого, але й місцем, що обіймає злочинна поведінка та його мотивація в усій системі особливих рис і поведінки суб'єкта загалом, співвідношенням між соціально значущими негативними та по­зитивними характеристиками особистості.
Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише про осіб, які вчинили зло­чини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу на зло­чинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у зло­чинах. Однак з такою неточністю доводиться все-таки змири­тися, оскільки дотепер не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових зло­чинців від «закоренілих», навіть якщо вони відбувають по­карання за один злочин. Поодиноке одноактне діяння, вчинене з необережності чи навіть умисно (при збігові тяжких обставин у житті особи), не формує особи злочинця. Деформація та десоціа-
лізація при цьому відбувається в результаті відбування по­карання в місцях позбавлення волі, тобто під упливом діяль­ності та спілкування в екстремальних умовах52.
Отже, особа злочинця — це сукупність соціально значу­щих характеристик, ознак, зв'язків і відносин, які характери­зують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.
Стосовно ж «особи, що вчинила злочин», то вона не має си­стеми негативних ознак.
5.2. Межі визнання особи злочинця в кримі­нології
Закономірно постає запитання: з якого моменту можна го­ворити про особу злочинця та коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує особа злочинця? Відповідаючи на нього, потрібно брати до уваги кримінально-правовий, соціологіч­ний і кримінологічний аспекти поняття особи злочинця.
У кримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість правильно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця та саме ті її властивості, котрі віді­грали вирішальну роль у вчиненні злочину.
Кримінологічна характеристика такої особи теж нероз­ривно пов'язана зі злочином, який вона скоїла. Та криміно­логів більше цікавить генеза особи злочинця, тобто процес її становлення та розвитку, що розкриває детермінанти її форму­вання. Такий інтерес зникає, коли ця особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Отож, антисуспільні власти­вості, що характеризують особу злочинця, існують до зло­чину й зумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після тау зв'язку з вчиненням
51Карпец И. И. Проблема преступности. — М., 1969. — С. 102-103.
52Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 56.
84
85
нею злочину53. Отже, початковий момент появи «особи злочинця» збігається з фактом вчинення злочину.
Вона припиняє своє існування після відбуття засудженим покарання за вчинений злочин, а саме після досягнення цілей покарання, після втрати ним властивості суспільної небезпеч­ності. Як свідчить практика, трапляється, що виправлення за­суджених може й не відбутися. Однак навіть у такому разі слід говорити не про особу злочинця, а про особу, що становить потенційну небезпеку для суспільства, у зв'язку з чим над нею встановляється адміністративний нагляд і щодо неї застосо­вуються інші превентивні заходи.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Суспільна небезпечність особи формується найчастіше до моменту вчинення злочину. Це, звичайно, виявляється в антигромадській поведінці конкретної особи. Антисуспільна спрямованість особи проявляється в її аморальних вчинках, дисциплінарних, адміністративних та інших правопорушен­нях, які ще не мають злочинного характеру, але при повторенні все більше набирають кримінальних рис і вказують на реальну можливість скоєння певною особою злочину54.
5.3. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця
Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, рис, які визначають її як людину, що вчинила злочин. Будучи різно­видом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, що визначають і відображають характер і ступінь її суспільної небезпечності.
Вітчизняні кримінологи поділяють ці ознаки на такі основні групи:
соціально-демографічні;
кримінально-правові;
53Сахаров А. Б. Актуальнме вопросм учення о личности пре-
стущшка // Теоретические проблеми учення о личности преступ-
ника. -М., 1979. — С. 13.
54Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолет-
них (генезис и ранняя профилактика). — К., 1985. — С. 112.
86
соціальні ролі й статуси;
риси правової та моральної свідомості;
соціально-психологічні характеристики.
Ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у взаємозв'язку та взаємозалежності. Так, соціально-демо­графічні ознаки особи значною мірою визначають її соціальні ролі й поряд з останніми є вирішальним фактором у форму­ванні моральних і психологічних характеристик особи. Низка ознак може мати альтернативний характер, тобто одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад, освіта — соціаль­но-демографічна ознака, водночас може вказувати на соціальну роль особи в суспільстві).
Комплексне вивчення особи злочинців не повинне обмежува­тися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитися з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією більш повного виявлення чинни­ків генези особи злочинця з метою застосування адекватних за­ходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.
5.4. Соціально-демографічні ознаки особи злочинця
Соціально-демографічні ознаки особи злочинця
охоплюють стать, вік, освіту, місце народження та проживання, громадянство, рід занять, стаж роботи, сімейний стан, належність до певної соціальної групи й інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі й самі по собі не мають кримінологічного значення. Проте у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили злочини, соціально-демо­графічні ознаки дають важливу інформацію, без якої немож­лива повна кримінологічна характеристика особи злочинців.
Узяті у великій сукупності на рівні злочинності взагалі чи на рівні окремого виду злочинів і піддані статистичній обробці в зіставленні з даними офіційної демографічної стати­стики, соціально-демографічні ознаки містять цінну криміно­логічну інформацію про особу злочинців. При такому зістав­ленні встановлюються зв'язки особи злочинця з типовими характеристиками всього суспільства.
Зіставляючи, приміром, частку чоловічого та жіночого на­селення, втягнутого в злочинну діяльність, дослідники доходять
87
висновку, що співвідношення між жіночою та чоловічою зло­чинністю становить у середньому 1:8.
Співвідношення різних вікових груп у масі злочинності показує, що найбільша кримінальна активність належить особам віком 25-29 років. Поширеність злочинності серед осіб, які мають сім'ю, нижча, ніж серед холостяків і розлучених. У більшості випадків, як показують спостереження, сім'я стимулює позитивну поведінку. Аналіз злочинності за останні роки свідчить про підвищення кількості злочинців за рахунок осіб без певних занять, безробітних та мігрантів. Освітня характеристика вказує па залежність злочинної поведінки від рівня освіти й інтелектуального розвитку особи, що значно впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі, посягання на особу, характер­ний низький освітній та інтелектуальний рівні. Місце про­живання часто визначає географію злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності в курортних зонах, «спальних» районах міст, новобудовах тощо.
Із наведених прикладів видно, що соціально-демографічні ознаки дають істотну інформацію про особу злочинця, котра може бути використана як у наукових, так і в прикладних цілях, зокрема, при розробці та реалізації заходів профілактики.
5.5. Кримінально-правова характеристика особи злочинця
Кримінально-правова характеристика особи зло-ччинця — це дані не лише про склад скоєного злочину, але й спрямо­ваність і мотивацію злочинної поведінки, одноосібний або групо­вий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець,, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій. Ця група ознак відображає риси, властиві саме особі злочинця, а не якій-небудь іншій особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової дисципліни чи законослухняній людині.
Кримінально-правові ознаки особи злочинця на­бувають прояву в деяких формах дозлочинної поведінки та найбільш повно виражені в учиненому ним злочинові (зло-
чинах). Багатьом злочинцям, як уже зазначалося, задовго до вчинення суспільно небезпечного діяння притаманні такі негативні ознаки, як соціальна занедбаність, порушення норм людського співжиття, правовий нігілізм, зловживання спирт­ними напоями, часте допущення неправомірних учинків у по­буті та за місцем роботи, встановлення контактів зі злочин­ними й антигромадськими елементами тощо. Уже в цей перед-кримінальний період особистість таких людей зазнає істот­них деформацій.
5.6. Соціально-рольові характеристики особи злочинця
Соціально-рольові характеристики розкривають функції інди­віда, зумовлені його становищем у системі наявних суспільних відносин, належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми й організаціями в різних сферах громадського життя (робітник або службовець, рядовий виконавець чи керів­ник, неодружений або глава сім'ї, працездатний чи непрацездат­ний, безробітний тощо). Ці дані показують місце та значущість особи в суспільстві, яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує, розкривають її соціальну чи антисоціальну орієнтацію.
Отже, поведінка людини залежить, по-перше, від соціаль­них позицій, яких вона дотримується в суспільстві; по-друге, від розуміння та виконання власних рольових обов'язків і функцій, що випливають з певних соціальних позицій. Людина в суспільстві має низку позицій і виконує (принаймні зобов'язана виконувати) різні «ролі». Не всі соціальні позиції, не всі види реальної рольової поведінки мають однакове значення при вивченні особи злочинця, а тільки ті, насамперед, соціально-рольові ситуації, що справляють криміногенний уплив на поведінку людей.
До соціально-рольових ситуацій кримінального характеру належать такі:
людина ухиляється від деяких соціальних позицій, що дали б змогу їй глибоко ознайомитися із соціальними та правовими нормами;
вона не може чи не бажає сумлінно виконувати вимоги, що випливають з ревної соціальної позиції, їй це не до снаги;
88
89
людина займає позиції, що прямо диктують злочинну по­ведінку (вона є членом злочинної групи);
вона одночасно обіймає такі позиції, котрі пов'язані із су­перечливими вимогами;
особа прагне зайняти соціальну позицію, вимогам якої вона заздалегідь не відповідає;
вона додержується одних соціальних позицій, а орієнтується на інші;
конфлікт ролей, що виконуються й очікуються в майбут­ньому55.
Для осіб, які вчиняють злочини, характерна відірваність від позитивно зорієнтованих формальних соціальних груп, за­міщення в них соціально-позитивних ролей і функцій соціаль­но-негативними, що тягне за собою неповажне ставлення до закону, інших правових норм, трудових, сімейних, громад­ських обов'язків і правопорядку загалом.
Отже, доволі поширеними ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька престижність їхніх соціальних ролей; від­чуженість від навчальних або трудових колективів і водночас орієнтування на неформальні групи з анти суспільними формами поведінки; завищені претензії, для задоволення яких доводиться ігнорувати правові норми. Звісно, що соціально-демографічні ознаки та соціальні ролі характеризують особу злочинця зовніш­ньо, не розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони найбільше проявляються в морально-психологічних особливостях особи злочинця та допомагають з'ясувати, чому певна особа скоїла зло­чин і яке її внутрішнє ставлення до цього.
5.7. Риси правової та моральної свідомості особи злочинця     продолжение
--PAGE_BREAK--Риси правової та моральної свідомості особи охоп­люють її світогляд, духовність, погляди, переконання, установки та ціннісні орієнтації.
55Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. — X.: Право, 2003. — С. 67.
Правова свідомість є однією з форм суспільної, а звідси й інди­відуальної свідомості, відображає ставлення людей до чин­ного права, показує знання міри їхньої поведінки з погляду прав і обов'язків, законності та правопорядку. В основі право­свідомості лежать порядність, обов'язок і внутрішня дисцип­ліна, взаємна повага та довіра громадян одне до одного, до влади, а влади — до громадян. Правосвідомість — це вміння поважати право та закон, добровільно виконувати державні обов'язки та особисті зобов'язання, не вчиняючи правопорушень і зло­чинів.
Злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, допускають правове свавілля, ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обо­в'язком. Кримінологічні дослідження щоразу підтверджують істотну специфіку правової свідомості злочинців. Особи, котрі вчиняють злочини, виявляють (приховану чи явну) неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конк­ретній ситуації на користь особистим або кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються (іноді небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність.
Жихтя людей у суспільстві регламентується не тільки право­вими, а й моральними нормами. Здорові, міцні моральні пере­конання людей утримують їх від негідних вчинків, слугують стримувальним фактором на шляху можливого вчинення зло­чинів. Проте це не стосується злочинців, їхня моральна свідомість значно спотворена, її дефекти мають глибокий характер, переростають у негативні звички та переконання. Аморальні вчинки серед них більше поширені, ніж серед законослухняних громадян. У них немає почуття відповідаль­ності за свої неправомірні дії, вони не цінують власну честь і гідність, зате нехтують гідністю інших, ігнорують громад­ську думку про свою негідну поведінку, їм не властиві почуття справедливості, твердість волі в дотриманні морального обо­в'язку. Для багатьох зі злочинців характерним є роздвоєння особистості: вони говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. У системі їхніх ціннісних орієнтацій на першому місці стоять егоїстичні й корисливі спрямування, вигода, кар'єризм, власний добробут, самолюбство та свавілля.
90
91
Отже, злочинці відрізняються негативним або байдужим став­ленням до виконання своїх громадських обов'язків і дотримання правових норм, вибором незаконних засобів задоволення особи­стих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних інтересів тощо.
5.8. Соціально-психологічна характеристика особи злочинця
Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя за­лежать від тих особливостей особи, що сформувалися на базі її психічних станів і процесів під час набуття власного соціаль­ного досвіду: від спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності. Усі перелічені соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили су­спільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямо­ваність їхньої особистості — антисоціальна; мотивація поведін­ки — анархічна, егоїстична, цинічна, корислива; їхні потреби соціально невиправдані й особистісно необгрунтовані, від­значаються «бідністю», мають перекручений характер; способи їх задоволення такі, що суспільно засуджуються. Взагалі їхні особистіші установки й інтереси не збігаються з інтересами та цілями суспільства й переважної більшості його членів. Деяким із них притаманне психологічне відчуження, що проявляється у відсутності емоційних контактів з людьми та специфічному сприйнятті навколишнього світу як чужого й ворожого їм.
Соціально-психологічна характеристика особи зло­чинця охоплює особливості її:
інтелектуальних,
емоційних;
вольових характеристик.
Інтелектуальні риси передбачають: рівень розумового роз­витку, обсяг знань, життєвий досвід, широту чи вузькість по­глядів, характер і різноманітність інтересів тощо. Криміно­логічні дослідження показують, що більшість осіб, які скоїли злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й ро­зумовою відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь су­спільно корисної діяльності.
92
До емоційних характеристик особи належать рівновага та рухливість нервових процесів (тип темпераменту); ступінь емоційного збудження; сила й темп реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які скоїли насиль­ницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими людьми. Психічні відхилення найчастіше спостеріга­ються в неповнолітніх, рецидивістів, людей, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкоджен­ня, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні зло­чини. До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психо­патичні стани, шизофренію в стійких формах, ушкодження центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, нарко­манію та інші форми психічної патології, що не виключають осудності. Такі відхилення в багатьох випадках поєднуються із соціально-психологічною деформацією особистості. Вони, зазвичай, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різноманітних захворювань.
Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати свою поведінку, здатності приймати та виконувати правильні рішення, досягати поставленої мети. Варто зазначити, що певна частина злочинців має сильні вольові риси, але вони спрямовані на задоволення антисуспільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються слабкою волею, піддатли­вістю, неспроможністю протистояти впливові осіб, які втягують їх у злочинну діяльність.
Визначаючи взагалі вплив психічних аномалій на поведінку людини, необхідно зазначити, що вони автоматично не при­зводять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про ймовірності вчинення злочину особою з такими аномаліями. До того ж кримінально караній поведінці сприяють не власне психічні аномалії, а ті психологічні особ­ливості індивіда, що формуються під їхнім упливом. Тож кримі-ногенність властива не психічній аномалії, а психологічній особ­ливості. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами злочинної поведінки, впливаючи, переважно, не стільки на факт вчинення злочину, як на вид діянь, орієнтуючи останні в бік насильницьких або дезадаптивних злочинів.
93
/>5.9. Класифікація злочинців
Вивчаючи особу злочинців, необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі зло­чинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна брати до уваги неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується розподілом злочинців на групи й типи, що до­сягається за допомогою класифікації та типізації.
Класифікація — це розподіл статистичної сукупності на групи за певними чітко визначеними ознаками. У межах класифікації фактично вивчається не особа в комплексі її ха­рактеристик, а сукупності злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи тих ознак.
У кримінології найчастіше використовують класифі­каційні групування за такими критеріями:
за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;
за ознаками соціального становища й роду занять: робіт­ники, службовці, працівники сільського господарства, військо­вослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;
за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;
за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: по­вторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;


за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від­бування покарання у виправно-трудовій установі;
за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.
Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясо­вується, якого саме віку та роду занять злочинці вчинили певні
злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовува­тися математичні методи, що дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контин­генті, груп, які потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Та з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання про характер зв'язків між різ­ними ознаками цієї сукупності. Типологія є глибшим розпо­ділом злочинців на категорії за ознаками, що причиново по­в'язані зі злочинною поведінкою.
5.10. Типологія злочинців
Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об'єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними56.
Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах:
характері вчинених злочинів;
глибині та стійкості антисоціальності особи.
За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:
насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров'я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставлен­ням до людини та її найважливіших благ) — це вбивці, ґвалтів­ники, хулігани, засуджені за вандалізм;
корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;
корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мо­тивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) — бандити, грабіжники, реке­тири, злочинці й наймані вбивці;
56Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. — X.: Право, 2003. — С. 74.
94
95
/>/>/>злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків) -порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небез­пекою та ін.;
необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) — особи, що вчини­ли злочини з необережності.
За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокрем­люють таких злочинців:
випадкових злочинців — осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);
ситуаційних злочинців — осіб, що вперше вчинили зло­чин, не встоявши перед упливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);
злісних злочинців — осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією);
особливо злісних злочинців — осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).
Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується най­частіше, а закономірне, що є логічним результатом соціаль­ного розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про зло­чинців, що сприяє розв'язанню загальних завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності інди­відуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених. Слід зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб'єктив­ний характер, перелічені типи не завжди наявні в «чистій» формі. Можливі й мішані типи, додаткові варіації розчлену­вання злочинців.
5.11. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця
Кримінологічне дослідження особи злочинця має важливе значення не тільки для розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності правоохоронних органів. У прак­тичній діяльності з профілактики злочинності, розкриття та роз­слідування злочинів, призначення й виконання покарання, взяття до уваги особистісного фактора відіграє майже вирішальну роль, що проявляється в таких основних напрямках:
у статистичному аналізі злочинності за особою злочинця;
при проведенні профілактичних заходів;
при встановленні причин й умов, які сприяли вчиненню злочину та вивченню особи підозрюваного й обвинуваченого під час досудового слідства кримінальної справи;
у діяльності судів при призначенні покарання;
у діяльності працівників кримінально-виконавчої системи під час відбування засудженими покарання;
в оперативно-розшуковій діяльності57.
За допомогою статистичного аналізу злочинності можна створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний злочинець — це молода людина з низьким рівнем освіти та соціального статусу, зазвичай, неодружена або розлучена, що не займається суспільно корисною діяль­ністю, переважно, вчиняє злочин у складі групи.
При вирішенні завдань профілактики доцільно застосову­вати типологічний метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних характеристик добирають відповідні профілактичні заходи, що застосовують до конкретної особи.
Відомості про особу злочинця відіграють важливу роль в ході досудового слідства, виявленні причин й умов вчинення злочину (ст. 23 КПК України) та застосуванні заходів щодо їх усунення. Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які стосу­ються предмета доказування в будь-якій кримінальній справі.
57Криминология. Учебник для юридических вузов /Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 138.
96
97
/>Ґрунтовне вивчення та взяття до уваги психологічних особливо­стей особи обвинуваченого в процесі досудового слідства надає слідчому можливість передбачити позицію обвинуваченого в процесі розслідування справи, спрогнозувати поведінку об­винуваченого під час проведення якоїсь із слідчих дій і, згідно з цим, обрати правильну тактику як розслідування загалом, так і тактику здійснення певних слідчих дій, що, своєю чергою, сприяє швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного, повного й об'єктивного встановлення істини у справі.
Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами законного й обґрунтованого покарання. Багато об­ставин, які характеризують особу злочинця (вік, осудність, попередня судимість, службове становище тощо), законо­давець відносить до ознак складу злочину. Необхідність взяття до уваги особи винного при призначенні покарання законо­давець відносить до загальних основ призначення покарання (ст. 65 КК України). Ступінь вини й індивідуалізація покарання за­лежать від пом'якшувальних (ст. 66 КК України) чи обтяжу-вальних (ст. 67 КК України) відповідальність обставин. Можливість застосування до винного більш м'якого покарання, ніж передбачене законом, законодавець також пов'язує з особою винного (ст. 69 КК України). Кримінологічні дані про особу злочин­ця допомагають правильно вирішити питання про її звільнення від покарання та його відбування (статті 74-87 КК України), про заміну кримінального покарання примусовими заходами виховного характеру (ст. 97 КК України) тощо.
Однією з цілей покарання є перевиховання та ресоціаліза-ція засуджених, що передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можливо лише тоді, коли перевиховання та ре-соціалізація засуджених ґрунтуватимуться на індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу з обов'язковим зважанням на особливості та риси особи засудже­ного. Без взяття до уваги цього фактора не слід також сподіва­тися на позитивні результати профілактичної діяльності з особа­ми, що мають антисоціальну налаштованість, а також з особами, звільненими з місць позбавлення волі, з метою запобігання
ич иненню нових злочинів і забезпечення їх швидкої та повної адаптації в суспільстві після звільнення.
Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше застосовується метод формування психологічного порт­рета розшукуваного злочинця, котрий ґрунтується на тому, що при вчиненні злочинів, насамперед, сексуального характеру, проявляється психологія та психопатологія злочинця.
5.12. Співвідношення соціального та біологіч­ного в особі злочинця
У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не вирішена й різними кримінологами трактується по-різному.
Розглядаючи злочин як акт вибіркової людської по­ведінки, що регулюється соціальними законами, необ­хідно визнати соціальну зумовленість не тільки його змісту, але і його походження. Визнання соціальної природи злочин­ності та її причин не означає, що відкидається бодай якийсь уплив біологічних властивостей людини на її поведінку й, зокрема, на вчинення різних злочинів. У структурі будь-якої особистості біологічні властивості є необхідним компонентом.
Біологія людини — це і будова її тіла, і функції внутрішніх органів, і деякі психічні процеси; здоров'я та хвороби; потреби й можливості в певній сфері, нарешті, безліч зв'язків з навколиш­нім середовищем (їжа, одяг), без яких людина існувати не може.
Із погляду представників соціологічного напряму, відмінність злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законо­слухняним громадянам. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допо­могою неможливо визначити, чому саме вчинено злочин.
Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про причини злочинної поведінки, по­винна бути така система особистісних характеристик, які законо­мірно виявляються в ній:
• сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);
98
99
    продолжение
--PAGE_BREAK--7
ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);
соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;
діяльність особи, що має значення в соціальному, мораль­ному та правовому аспектах, її місце та роль у цій діяльності.
Представники цього напряму не заперечують можливостей упливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Проте, на їхню думку, власне психічні аномалії, здебільшого, не успадко­вуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене походження внаслідок упливу сім'ї, форм виховання, ситуації в колективі тощо. Вони вважають, що в боротьбі зі злочин­ністю осіб, які мають психічні аномалії, необхідно вживати за­ходів як правового, так і медичного характеру5*.
Біологічна природа людини не може орієнтуватися на норми права, оскільки вони мають не біологічний, а соціальний характер.
Від біологічних особливостей, насамперед, залежить те, що візьме особа від навколишнього середовища, які громадські відносини ввійдуть до її структури. Інакше кажучи, природа наділяє людей ніби своєрідним фільтром, через який не кожний соціальний фактор може пройти. Біологічне постає як об­ставина, під упливом якої формується система суспільних відносин, які складають сутність особистості.
Генетичні й інші біологічні, фізіологічні відхилення, звичайно, певною мірою впливають на поведінку людини. Це безперечний факт, який, однак, вимагає правильного тлумачення. Отож вказані негативні особливості, що не ви­ключають осудності особи, є соціально зумовленими, їхній характер залежить від соціальних факторів, адже особистість формується під провідним упливом соціального середовища.
Соціально-біологічні ознаки в криміногенній детермі­нації є не причинами й умовами злочинності взагалі, а також окремих її видав, а умовами (не причинами) деяких насильницьких злочинів, злочинів неповнолітніх, дезадаптивних злочинш і низки необережних злочинів, пов'язаних з використанням техніїш. Якщо ці ознаки стали безпосередньою причиною суспільно небезпечної
58Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 80.
поведінки, то йдеться про неосудну поведшку, що виключає зло­чинність і кримінальну караність59.
Соціальне — це не що інше, як особливо організоване біо­логічне, а особа людини формується під упливом двох потоків інформації — соціальної та генетичної, — що діють одночасно. Генетично успадковується темперамент, від якого значно за­лежить характер людини, зокрема, така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдаро­ваність. Підструктура біологічно зумовлених рис особи — тем­пераменту, здібностей, типу нервової системи, а також пато­логії психіки — бере дійову участь у процесі саморегуляції, а іноді навіть є визначальною. Деякі види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насиль­ницьких посягань на життя, здоров'я, честь і гідність інших.
Успадковується також фізична організація індивіда, що має важливе, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя наводить приклади природженої схильності до вчинення злочинів — це випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно. Спосте­рігається підвищена кримінальна активність серед певних національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами. Проте ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі60.
Отже, соціальне та біологічне в людині не суперечать одне одному, тим паче не є взаємно виключеними, а перебувають у взаємодії та взаємозв'язку.
59Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник
для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин,
В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-
шина. — X.: Право, 2003. — С. 73.
60Зелінський А. Ф. Кримінологія. Навчальний посібник. — X.:
Рубікон, 2000. — С. 58-56.
100
101
ТЕМА 6. Проблеми віктимології
та суїцидальної поведінки
6.1. Поняття віктимології
Віктимологія (від лат. «уісііта» — жертва та грецьк. "Іо£оз" -учення, що разом означає «вчення про жертву») — напрямок кримі­нології, що вивчає кількісну та якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їхніх взаємовідносин зі злочинцями, з метою вдосконалення форм і методів запобігання злочин­ності.
Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимо­логії, є:
жертви злочинів;
відносини, що пов'язують злочинця та жертву;
ситуації, які передують злочину. Функції віктимології:


пізнавальна -полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимпості та віктимізації з метою розробки відповідних за­ходів запобігання їм;
інформаційна — передбачає надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, скоєних за наявності взаємо­зв'язку між злочинцем і жертвою;
прикладна — визначається тим, що її знання використову­ються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема, при індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку потерпілих, а також для розробки науково об­ґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.
Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихов аних злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому на справедливій основі.
Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч­них і соціальних характеристик, які впливають на її враз­ливість, та ситуації, що передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати
відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з по­ведінкою злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.
У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв'язок злочинця та потерпілого має важ­ливе кримінологічне значення. Із метою об'єктивного до­слідження механізму конкретного злочину необхідно вивча­ти не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання й умовою, що по­легшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпі­лого. Таку поведінку у кримінології називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, -віктимологією.
Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію в широкому та вузькому її значеннях. У широкому значенні віктимологія -це окрема наука, що вивчає як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна віктимо­логія) — частина кримінології, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезі злочинної поведінки.
6.2. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень
Першу спробу системних досліджень проблеми потерпі­лого від злочину здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу «Злочинець і його жертва», в якій роз­робив вчення про жертву злочину та довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов'язане зі злочином.
У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимо­логії почалася із середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відо­мого кримінолога Л. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в кримінально-правовій по­літиці держави та практиці боротьби зі злочинністю. Проб­лемам особи й поведінки потерпілого були присвячені також
102     продолжение
--PAGE_BREAK--103
роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, В. Полубинського та інших вчених61.
У 1973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Єрусалимі, де дискусія проходила навколо понять «вік­тимологія», «жертва злочину», «відносини між злочинцем та по­терпілим»
У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Белладжо (Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпілого в системі кримінального правосуддя та поводжен­ня з ним.
У 1979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в м. Мюнстер (Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а також процесу віктимі-зації в державах, які розвиваються. Тут же було створено Міжнародне віктимологічне товариство.
У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимо­логіє, де були розглянуті питання насилля в сім'ї та питання поводження з жертвами злочину.
У 1982 р. відбувся 4-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Токіо (Японія), на якому були висунуті питання стосовно надмірної уваги до прав потерпілого, що заважають кримі­нально-процесуальним правам обвинувачених осіб.
У 1983 р. Рада міністрів Європейського союзу прийняла Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів.
У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі об­говорювались питання щодо віктимізації всіх людей, а також правового статусу потерпілих в кримінальному правосудді62.
61Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторие теоретические во-
просьі становлення советской виктимологии // Потерпевший
от преступления. — Владивосток, 1974; Ривман Д. В. Виктимологиче-
ские факторьі и профилактика преступлений. — Л., 1975; Полубин-
ский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступ­
лений. — М., 1980; Романов В. В. Основи криминальной виктимо­
логии. — Минск, 1980.
62Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл.
Л. О. Ивапова. — М.: Прогресс-Универс, 1994. — С. 348-349.
Розвиток віктимології на сучасному етапі здійснюється за такими напрямками:
підготовка особи до можливого «стику» зі злочином за допо­могою розробки алгоритму оптимальної поведінки в криміно­генних ситуаціях і спеціальних тренінгів;
підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціо­нальні обов'язки пов'язані з підвищеним ризиком стати об'єктом злочинного посягання;
• інформування громадян про віктимологічні «ситуації-
пастки», щоб, по можливості, уникнути їх або звести до мінімуму;
•захист і реабілітація потерпілих від злочинів.
Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення
ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності загалом через уплив безпосередньо на потерпі­лих, а також через організацію правового виховання, зорієнто­ваного як на потенційних потерпілих, так і на можливих зло­чинців63.
6.3. Поняття жертви злочину
Потерпілий від злочину (ст. 49 КПК України) — особа, котрій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим, особа, що проводить дізнання, слідчий і суддя виносять по­станову, а суд — ухвалу.
Беручи до уваги наведене визначення, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак.
Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, котрій прямо чи опосередковано завдано будь-якої шкоди від злочинного посягання. Таке широке трактування особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.
Латентна жертва — це особа, що реально постраждала від зло­чину, але з якихось причин цей факт залишився невідомим для офіційного обліку. Тож латентними жертвами є і ті потерпілі,
63Моісеєв Є. М., Джужа О. М. Проблеми кримінальної віктимо­логії (кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти): Монографія. — К., НВТ «Правник»- НАВСУ, 1998. — С. 36.
104
105
котрим закон надав право вибору- повідомляти чи не повідом­ляти про злочин, який стався (справи приватного обвинува­чення).
Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Роль жертви може бути реальною та уяв­ною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має і виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимо -логія, переважно, вивчає конкретні жертви, але не варто забувати, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес пере­творення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.
6.4. Зв'язок «злочинець-потерпілий»
Виходячи з положень філософії, вітчизняні кримінологи, насамперед, вказують на об'єктивні та суб'єктивні зв'язки між злочинцем і потерпілим.
Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими та злочин­цями незалежно від того, знають вони одне одного чи ні. їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках зло­чинних посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайоми­ми людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних або реальних) і часто зумовлює їхню поведінку та спільні дії.
Суб'єктивний зв'язок «злочинець-жертва» наявний за умови, що вони знають одне одного. Зв'язок «злочинець-жертва» у віктимології розглядається не тільки як відношення, але й як тривала подія, що існує в певному просторі та часі, зміст якої визначає поведінку потерпілих, їхню взаємодію зі злочинцями до, під час, а інколи й після скоєння злочину.
Зв'язок «злочинець-жертва» може розглядатись і як пев­ний стан, коли в одній особі «уживаються» злочинець і жертва одночасно чи почергово64.
Важливе значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, але й так, як вона сприймається й інтерпретується ним. У процесі взаємодії злочинця та потерпілого виникає віктимо-криміногенна ситуація, в якій і скоюється злочин.
6.5.Віктимність та віктимізація
Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об'єктом зло­чинного посягання. Треба зауважити, що віктимність — це якіс­ний показник: чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.
Віктимність конкретної особи (індивідуальна віктим­ність) — це об'єктивно притаманна людині (реалізована зло­чинним актом або залишена як потенційна) здатність, схильність стати за певних обставин жертвою злочину. Залежно від особистісних рис і поведінки конкретного індивіда ступінь його вразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбав віктимність у процесі життє­діяльності, а є віктимним з моменту народження та до смерті; він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об'єктивна мож­ливість стати жертвою злочину65.
Віктимізація — це процес перетворення особи чи групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати означає: перетворити когось на жертву зло­чину. Девіктимізація — зворотний процес явища.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Віктимна ситуація — життєва ситуація, що складається у зв'язку з характеристиками особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяння їй шкоди.
6.6.Класифікація жертв злочинів
Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:
на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в май­бутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;
на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким зло­чином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.
64Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. — С. 123.
65Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. -СІП.
106
107
У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв зло­чинів є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через здійснення цілеспрямо­ваного впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.
Важливе значення в розкритті змісту поняття «жертва» належить вивченню ЇЇ на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус, позиції, ролі.
Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його с і осунками з іншими особами, які по­в'язані зі злочинною поведінкою.
Позиція жертви — це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між свідками злочину, між «співпотерпілими» й між третіми особами тощо.
Роль жертви — це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так уплинути на розвиток конфлікту, що пере­творить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, при сімей­но-побутових конфліктах)66.
Роль жертви в кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою — від нейтральної до максимально провокаційної. Особливе віктимологічне значення має про­вокуюча поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.
Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачли­вих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправиль­ної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, на­лежать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.
Віктимологічно значущою може бути також позитивна по­ведінка жертви, якщо вона полягатиме в здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службо-
вих або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної на­сильницької реакції з боку злочинця.
Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології — надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимо-логічної класифікації, оскільки існує велика кількість квалі­фікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги -віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діями зло­чинця до й під час скоєння злочину — з другого. Цей звязок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологіч­ному, соціально-психологічному, моральному тощо.
Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних злочинів, винна чи невинна, за­здалегідь намічена або ні, випадкова чи жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенцій­ної жертви та злочинця.
6.7. Віктимна поведінка жертви злочину
Віктимна поведінка може бути необережною, ризико­ваною, провокаційною, об'єктивно небезпечною для самого потерпілого й у результаті чого може сприяти створенню криміногенної ситуації, а в деяких випадках і вчиненню зло­чину67. Водночас, це не фатальна риса особи. У принципі, ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Усе залежить від того, чи людина обирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимо-генну ситуацію.
** Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. Загальна частина. — С. 127.
108
67Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від зло­чину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. — К.: УАВС, 1994. — С. 12.
\ 109
\
/>Матеріали досліджень і дані кримінально-правової стати­стики свідчать, що значна кількість протиправних діянь зумовлені поведінкою самої жертви злочину, а саме:
особливостями ситуаційного стану (сп'яніння), станом здоров'я (дефекти органів сприйняття), особливим психіч­ним настроєм, пов'язаним з неадекватними діями у звичайній ситуації;
недбалим ставленням до безпеки своєї особистості, честі, гідності та збереження майна;
небажанням повідомити правоохоронним органам про зло­чинні дії, що вже мали місце стосовно неї;
легковажним ставленням до правил, які покликані охороня­ти суспільний порядок і безпеку;
участю в незаконній угоді;
провокаційною поведінкою.
За своїм характером віктимна поведінка може бути:
конфліктною, коли потерпілий створює конфліктну ситуацію чи бере активну участь у конфлікті, що виник (єініціа-тором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі сторін). Особ­ливими різновидами такої поведінки є необхідна оборона, за­тримання злочинця та правозахисна активність;
провокаційною (демонстрування багатства, екстравагантна зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює враження про її доступність, тощо);
легковажною (довірливість і наївність неповнолітніх та інших осіб, які неспроможні протистояти нападникові, створення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водія­ми тощо)68.
У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:
•негативна, тобто така, що провокує злочин або створює
для нього об'єктивно сприятливу ситуацію (форми провокації
різні: від фізичного чи психічного насилля стосовно злочинця
чи його близьких до їх образи, проявів неповаги до громад­
ського порядку та загальновизнаних норм моралі);
68Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 82-83.
ПО/
і
позитивна, що проявляється у протидії злочинцеві, у ви­конанні громадського обов'язку тощо;
нейтральна, що не сприяла вчиненню злочину69.
6.8.Кримінально-правовий підхід до класи­
фікації жертв злочину
Важливою віктимологічною категорією є вина потерпілого. Вина — це не тільки юридичне поняття, але й соціально-психо­логічна категорія, що має моральне значення. Адже завдання віктимології — розробити критерії вини потерпілого у співвід­ношенні з провиною особи, що скоїла злочин, у межах їхньої спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадя­нами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема право­мірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу й самоконтроль. Характер протидії злочинцеві по­казує, якою мірою та в який спосіб потерпілий чинив йому опір.
Залежно від вини жертви (кримінально-правовий підхід) віктимологічну класифікацію розробив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон.
Він розрізняє:
жертву повністю не винну ("ідеальна" жертва);
жертву з незначною провиною;
жертву винну однаково зі злочинцем;
жертву з провиною більшою, ніж у злочинця;
жертву особисто винну в скоєнні злочину;
стимулювальну жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку).
6.9.Комплексний підхід до класифікації
жертв злочину
Комплексним підходом в основу класифікації покладено ступінь віктимності, що найбільш узагальнено відображає:
— віктимну деформацію особи;
69Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 157.
    продолжение
--PAGE_BREAK--111
/>професійну віктимність;
вікову віктимність;
віктимну патологію.
Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів.
Випадкова жертва — особа стає такою внаслідок збігу об­ставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою та злочин­цем, не залежать від їхніх волі та бажання.
Жертва з незначним ступенем ризику — особа, що живе при нормальних для всіх людей факторах ризику, але віктим­ність якої зросла непередбачено під упливом конкретної несприятливої ситуації.
Жертва з підвищеним ступенем ризику — особа, котра має низку віктимних ознак. До цієї категорії належать два основних види жертв:


жертви необережних злочинів, коли характер роботи, яку вони виконують, або їхня поведінка в громадських місцях мають більш високу, ніж звичайно, віктимність;
жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, яку вони виконують, пов'язані з підвищеним ризиком (працівники правоохоронних органів і воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємин між жертвою та злочинцем, а також діями третіх осіб, котрі породили конф­ліктну ситуацію. Віктимність може проявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, в її зовнішності.
4.Жертва з дуже високим ступенем ризику-особа, морально-
соціальна деформація якої не відрізняється від правопоруш­
ників. Вона характеризується стійкою анти суспільною спрямо­
ваністю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою роз­
бещеністю тощо. Висока віктимність — це стан, який тривалий
час не зникає і після того, як особа змінила свою поведінку70.
6.10. Значення класифікації та типології жертв
Значення класифікації та типології жертв злочинів по­лягає в тому, що розподіл жертв за певними ознаками тісно
70Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. Загальна частина: — С. 129-130.
пов'язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі зло­чинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.
До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психо­логічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.
Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типо­ва для ситуації, в якій завдається шкода.
Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що під­вищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.
Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі.
Важливе значення має також класифікація жертв за ознака­ми їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насам­перед, за морально-психологічними особливостями. У меха­нізмі злочину «працюють» статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміли­вість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна, перед­усім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення зло­чину або приводом до його вчинення.
Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й, більшою мірою, для організації спеціального напрямку за­побіжної роботи — віктимологічної профілактики.
112
113
6.11. Поняття віктимологічної профілактики
Віктимологічна профілактика — це сукупність держав­них і громадських заходів, спрямованих на запобігання зло­чинності через зниження в населення загалом або в конкрет­них громадян ризику стати жертвою злочинних посягань.
У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями запобіжних заходів, об'єктами яких є віктимологічні ситуації:
індивідуальна — віктимологічна профілактика, спрямована безпосередньо на потенційних і реальних жертв;
загальна, чи індивідуально-групова — віктимологічна профілактика, зорієнтована на груповий рівень.
При реалізації першого напряму увагу приділяють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпечних ситуацій (пат­рулювання, обладнання технічними засобами охорони й без­пеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної та особистої безпеки тощо).
При реалізації другого напряму необхідно здійснювати за­ходи виховного впливу, професійного навчання, правової про­паганди, медичного характеру, забезпечення населення спеціаль­ними засобами захисту тощо71.
Слід зазначити, що основні завдання віктимології по­лягають у тому, щоб:
виявити коло осіб, які можуть стати жертвами злочинів;
встановити взаємозв'язки між поведінкою потерпілих і злочинців;
вивчати віктимні риси особи як визначальний фактор зло­чинних посягань;
розробити запобіжні заходи, спрямовані на недопущення можливого перетворення осіб у жертв злочинів;
взяти до уваги поведінку потерпілого при індивідуалі­зації покарання винного у вчиненні злочину;
визначити обсяги шкоди (матеріальної, фізичної, мораль­ної), що заподіюється певним злочином або злочинністю загалом.
71Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 116.
114
6.12. Поняття суїцидальної поведінки
Суїцид (від лат. зиісШіит — самогубство) — навмисне, за­здалегідь обдумане позбавлення себе життя; один з видів насиль­ницької смерті.
Термін «суїцидологія» виник у 70-ті роки XX ст. Ним по­значають галузь теоретичних і прикладних досліджень фено­мена самогубства.
Винятково людська здатність до самозагибелі існує як «зво­ротний бік» її саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.
У різні історичні епохи, в різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалось як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддистські самоспалення). Водно­час історія з давніх часів фіксує «персональні» самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.
За останні десятиріччя, у зв'язку з перетворенням самогуб­ства на руйнівну хворобу, що все більше насувається на су­спільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогуб­ствам, збільшується кількість різних наукових центрів профі­лактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у другій половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за рік на планеті закінчують життя само­губством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ, психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо кількість суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суї­цидальної активності). Серед країн з високим її рівнем: Латвія (42,5 суїциди), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угор­щина (35,9).
115
За даними Українського науково-дослідного інституту соціаль­ної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно роз­лучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.
Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є про­явом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціаль­ного середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суї-цидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.
6.13. Механізм суїцидальної поведінки
У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної по­ведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.     продолжение
--PAGE_BREAK--В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.
До соціально-негативних факторів слід віднести: роз­лучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.
До особистісних факторів належать: морально-психо­логічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).
Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це при­зводить до соціально-психологічної дезадаптації.
Соціально-психологічна дезадаптація — це непристосо­ваність, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.
Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.
Суб'єктивно — це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадек­ватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.
Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і спо­ріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб «виходу з гри» при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суї'цидальиої поведінки та надає мож­ливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.
Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.
Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнта­цій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій — це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальнш потенції — явища завжди інди­відуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи. Цей стан призводить до втрати «точки опори» в житті особи.
Після втрати такої опори, в людини проявляється мотива­ційна готовність до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'яз­ково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може ви­рішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психіч­ного розладу тощо.
Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально-психо­логічного клімату в суспільстві.
116
117
Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкрет­ного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання — основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства — це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється ЗО % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використо­вується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-траиспортних пригод з єдиною жертвою — це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, за­звичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють само­губства, залишають прощальні записки72.
Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.
Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогуб­ствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.
72Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 1. Загальна частина: — С. 132.
ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень
7.1. Поняття кримінологічного дослідження
Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розроб­ляти конкретні заходи, спрямовані па боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано та планомірно, правильно коор­динувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. Тож вивчення злочинності, виявлення її детермінант дає змогу згодом проводити ефективний комплекс економічних, соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових заходів запобігання злочинності.
Отже, кримінологічні дослідження дають змогу на основі комплексного вивчення стану злочинності розробити та втілити в правоохоронну практику ефективні заходи запобіжної діяль­ності.
Наукове дослідження в кримінології — це процес отримання нових знань про злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи з метою запобігання злочинним проявам.
У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:
підготовчий;
збір первинної кримінологічної інформації;
упорядкування й обробка зібраної інформації;
аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулю­вання висновків, розробка рекомендацій.
Отож підготовка кримінологічного дослідження охоплює:
добір методології дослідження;
обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;
вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв'ю тощо);
розробка методичних документів для збирання первин­ної інформації (поради інтерв'юерові, спостерігачеві тощо);
формування дослідницької групи відповідно до мети та за­вдань дослідження (розробників програми й інструментарію,
118
119
/>виконавців досліджень, аналітиків для підготовки підсум­кового звіту);
навчання спеціалістів досліджень (інтерв'юерів, спо­стерігачів та ін.);
розробка програми обробки даних.
7.2. Мета й завдання кримінологічного дослідження
Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива роль відводиться визначенню мети та завдань до­слідження.
Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Криміно­логічне дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень, структуру, динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений відрізок часу, про осіб, винних у вчиненні злочи­нів, розробити наукові рекомендації щодо усунення чи ней­тралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності запобігання їй.
Завдання дослідження злочинності витікають з постав­леної мети. До них належать:
вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень, структура, динаміка, характер, географія);
вивчення причин й умов злочинності;
дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;
дослідження системи заходів, що здійснюються право­охоронними органами з метою встановлення ефективності їхньої діяльності.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Наукове дослідження в кримінології виконує чотири основних функції: описову, пояснювальну, прогностичну й регулятивну.
Описова функція — це повна й об'єктивна фіксація харак­теристик об'єктів дослідження та наявних між ними зв'язків і відносин.
Пояснювальна функція — це теоретичний аналіз при­чиново-наслідкових зв'язків, виявлення закономірностей виникнення, розвитку й функціонування злочинності.
Прогностична функція — це наукове передбачення роз­витку явищ злочинності, визначення тенденцій і закономірно­стей її розвитку в перспективі.
4. Регулятивна функція — полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на основі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого в процесі кримінологічного дослідження.
7.3.Об'єкти та суб'єкти кримінологічного
дослідження
Складовими елементами кримінологічного дослідження є об'єкти та суб'єкти дослідження.
Об'єкти — це суспільні відносини об'єктивного характеру, що існують поза та незалежно від людської свідомості. Найбільш загальними об'єктами кримінологічних досліджень є такі:
злочинність;
причини й умови здійснення злочинів;
особа злочинця;
заходи, яких вживають державні органи та громадські організації для запобігання злочинам.
Суб'єктами кримінологічного дослідження є конкретні організації, установи чи конкретні особи, що вивчають зло­чинність. До них належать:
правоохоронні органи, суди, науково-дослідні інститути;
творчі колективи та конкретні наукові працівники, а також працівники навчальних закладів.
До вивчення злочинності можуть залучатися й інші відом­ства та установи (приміром, представники контрольно-ревізій­них органів, державного технічного нагляду, фахівці інших галузей знань).
7.4.Види кримінологічних досліджень
Кримінологічні дослідження заведено класифікувати зй кількома підставами:
метою;
системою вибору одиниць сукупності;
методами;
принципом охоплення об'єктів вивчення;
масштабом;
видами злочинів, які вивчаються.
120
121
1.За метою (за цільовою спрямованістю) кримінологічні
дослідження поділяються на:
теоретичні — спрямовані на розвиток кримінологічної теорії;
прикладні — спрямовані на вдосконалення практики боротьби зі злочинністю.
2.За системою вибору одиниць сукупності розрізняють
дослідження:
суцільні — охоплюють вивчення всіх одиниць генераль­ної сукупності (наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);
монографічні — спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності чи явища, що пов'язане зі злочинністю;
вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукуп­ності (використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за допомогою спеціальних методів).
3.За методами (пізнавальним інструментарієм) ви­
діляють дослідження:
монодисциплінарні — проблема, що досліджується, на­лежить до предмета кримінології та вивчається за допомогою суто кримінологічних засобів і методів;
комплексні — використовують засоби й методи інших наук (скажімо, психології, педагогіки тощо).
4.За принципом охоплення об'єктів вивчення криміно­
логічні дослідження поділяють на:
територіальні — злочинність вивчається на визначеній території (район, місто, область, держава загалом);
галузеві — злочинність вивчається у визначених галузях народного господарства чи визначеного міністерства, відом­ства (торгівля, побутове обслуговування, будівництво тощо).
5.За масштабами кримінологічні дослідження поділя­
ються на:
республіканські;
регіональні (економічні райони);
місцеві (місто, мікрорайон, сільська рада, адміністративна ділянка);
об'єктові (підприємство, установа тощо).
6.За видами злочинності кримінологічні дослідження ви­
вчають: первинну, рецидивну, міську, сільську, вуличну, побутову
злочинність, злочинність неповнолітніх, молоді, чоловічу, жіночу, групову, організовану та професійну злочинність тощо.
7.5. Поняття кримінологічної інформації
Достовірність наукового дослідження в кримінології може проявити себе тільки на основі збору, опрацювання, аналізу й інтерпретації різноманітної інформації про рівень, структуру, динаміку, характер і географію злочинності, криміногенний контингент, криміногенні та аптикриміногенні фактори, результати роботи державних органів і громадських органі­зацій щодо запобігання цим протиправним явищам у нашому суспільстві.
Під кримінологічною інформацією розуміють сукуп­ність відомостей про злочинність, її причини й умови, про особу злочинця, шляхи та заходи запобігання правопорушенням, про діяльність правоохоронних органів та інших суб'єктів профілактичної діяльності.
До кримінологічної інформації висувається низка вимог: повнота, точність, достовірність, корисність, оптималь-ність, своєчасність73.
Повнота інформації означає, що явище, яке вивчається, повинно бути охарактеризоване з усіх боків у визначених про­сторово-часових межах.
Точність характеризує ступінь деталізації інформації, адек­ватне відображення її оригіналу.
Достовірність (репрезентативність) інформації -це об'єктивно правильне відображення якогось явища, котре свідчить, що злочинність виникає внаслідок дії як суб'єктив­них, так і об'єктивних причин.
Оптимальність інформації означає, що в ній міститься така кількість відомостей, які дають можливість отримати правиль­не уявлення про стан злочинності й пов'язані з нею явища, розібратися в суті проблеми й прийняти раціональне рішення.
Зіставність (стабільність) інформації полягає в зборі однотипних відомостей за єдиною програмою, що протягом
73Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. — Кн. 1.: Загальна частина. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 35.
122
123
однакових періодів часу дає можливість їх класифікувати, порівнювати, робити обґрунтовані висновки.
Своєчасність (оперативність) полягає у швидкому отриманні, обробці та використанні відомостей для практичних рекомендацій.
Доступність кримінологічної інформації означає від­критість її для суспільства, можливості публікації в засобах масової інформації способів і видів вчинення злочинів з метою запобігання таким ситуаціям у майбутньому.
7.6. Види кримінологічної інформації
У науковій юридичній літературі кримінологічну інфор­мацію, зазвичай, класифікують за правовим значенням і харак­тером змісту.
За правовим значенням інформація поділяється на офіційну та неофіційну.
•    продолжение
--PAGE_BREAK--Офіційною є інформація, що надається державними
ор ганами, громадськими організаціями й оформлена за встанов­
леними правилами. Вона, у свою чергу, поділяється на:
нормативно-правову (закони, кодекси, постанови, накази, розпорядження);
звітну (офіційна державна та відомча звітність);
процесуальну (кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ);
оперативно-службову (справи оперативних перевірок, до­кументація з оперативно-розшукової роботи органів внутріш­ніх справ);
довідкову (картотеки, книги обліку подій, аналітичні довідки);
методичну (огляди, методичні пропозиції);
організаційно-службову (перспективні та поточні плани, типові плани проведення операцій, схеми розстановки сил і за­собів тощо).
•Неофіційна інформація — це свідчення, що надходять
від певних осіб і містять особисті погляди на кримінологічно
значущі питання.
Необхідно зазначити, що всі названі види інформації пере­бувають у тісному зв'язку та доповнюють один одного, це необ­хідно брати до уваги при дослідженнях.
За змістом розрізняють кримінологічну інформацію статистичну, оперативну та допоміжну.


Статистична інформація — це матеріали офіційної державної статистики про стан злочинності, охорону громад­ського порядку та результати роботи правоохоронних органів. У встановлені терміни й за єдиною програмою вона направля­ється до вищих органів і Державного комітету статистики України.
До оперативної інформації належать відомості про по­точний стан оперативної ситуації та вживані заходи для її оздо­ровлення (щодобові оперативні зведення про скоєні злочини й інші правопорушення, які в органах внутрішніх справ готують чергові частини; цільові повідомлення до вищестоящих органів внутрішніх справ про скоєння найбільш тяжких криміналь­них злочинів; відомості про стан правопорядку, що надходять до державних установ).
•Під допоміжною кримінологічною інформацією
розуміємо відомості про соціально-економічну характеристику
об'єкта кримінологічного вивчення (регіон, галузь народного
господарства), які впливають на злочинність.
Згідно із запропонованою класифікацією, джерелами кримінологічної інформації можуть бути:
офіційна статистична звітність органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів про стан боротьби зі злочинністю;
кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи, адміністративне провадження;
-криміналістичні й інші обліки органів внутрішніх справ;
різні службові документи, наявні в правоохоронних органах з питань боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку (аналітичні довідки, акти інспекторських перевірок);
матеріали спеціально проведених кримінологічних і соціо­логічних досліджень з проблем боротьби з правопорушеннями;
плани соціально-економічного розвитку різних регіонів і галузей народного господарства, комплексні плани профі­лактики правопорушень у містах, районах, областях, інші організаційно-правові документи;
-матеріали, що містять відомості про сили та засоби органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів і громад­ських організацій, котрі ведуть боротьбу зі злочинністю (ДНД, загони допомоги міліції, товариські суди тощо);
-інформація з питань охорони правопорядку, що опубліко­вана в пресі, передана по радіо чи телебаченню;
124
125
-законодавчі й інші нормативно-правові акти;
-наукова література з правових, соціологічних, психологіч­них і педагогічних проблем.
Наведений перелік інформації, безумовно, не є вичерпним. Залежно від мети, характеру та обсягу дослідження необхідні відомості можуть бути отримані й з інших джерел.
7.8.Програма кримінологічного дослідження
Програма кримінологічного дослідження — це науко­вий документ, який містить схему логічно обгрунтованого пере­ходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та виконання дослід­ницьких процедур (збирання, обробки й аналізу інформації).
Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти ви­сновків щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати результативність дослідження.
У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається його обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необ­хідно перевірити; вказується характер і обсяг необхідної інфор­мації до теми дослідження; описуються методи та наукові зна­ряддя дослідження; визначаються форми подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької групи та загальні терміни проведення дослідження.
7.9.Класифікація методів збору кримінологіч­
ної інформації
Застосування сукупності методів зумовлює отримання до­стовірної повної інформації та відповідно сприяє отриманню обгрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обгрунто­ваності рекомендацій і пропозицій.
А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:
обсягом;
джерелами отримання інформації;
-способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;
— дисциплінарною приналежністю74.
74Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 96.
За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суціль­ним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.
За джерелами отримання інформації розрізняють: опиту­вання, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.
За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системио-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій.
За дисциплінарною приналежністю (за початковим походжен­ням) методи кримінології можуть бути: статистичними, соціо­логічними, психологічними, математичними, кібернетичними й економічними.
7.10. Метод анкетування
Опитування — метод збору соціальної інформації про до­сліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опо­середкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відпо­відей респондентів на сформульовані запитання.
Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкету­вання й інтерв'ювання.
Анкетування — це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.
Відповідно, анкета — це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка
Анкетування має суттєву перевагу: опитування макси­мально формалізується, й таким чином забезпечується висока порів пильність відомостей та їх машинне опрацювання; анкету­вання забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роз­давати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує
126
127
/>їхню достовірність. Анкетування — найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.
    продолжение
--PAGE_BREAK--При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:
зміст запитань повинен відповідати темі та завданням до­слідження;
форма запитань має відповідати портретові передбачува­ного респондента;
запитання повинні бути короткими, зрозумілими, до­ступними для опитуваних;
анкета має бути охайно оформленою;
бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.
Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про за­ходи, вжиті для запобігання йому.
Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значу­щої інформації, складається з таких частин:
вступної — містить звернення до досліджуваного, де по­яснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;
статусної- формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;
основної- це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;
4)заключної — надається можливість у вільній формі ви­
словити свій погляд на будь-які питання, що стосуються
досліджуваної теми.
За структурою запитання анкети класифікують на:
відкриті — це запитання, на які опитуваний може дати само­стійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);
напівзакриті- дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи до­повнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонова­них відповідей наявні позиції "інше" або «щось іще?»);
•закриті — дають повний перелік варіантів відповідей, про-
попуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них
(неальтернативнї).
За формою виділяють:
прямі запитання — дають змогу одержати інформацію без­посередньо від респондента («Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?»);
непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.
Загалом анкетування має кілька різновидів:
очне та заочне,
суцільне й вибіркове,
відкрите та анонімне.
Очне анкетування передбачає одержання анкети безпо­середньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціо­лога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.
Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове запов­нення, використання порад інших осіб.
При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому -тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.
При відкритому анкетуванні респонденти вказують відо­мості про свою особу (прізвище, імя, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа рес­пондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.
128
129
7.11. Метод інтерв'ювання
Інтерв'ю — метод збору соціальної інформації, що ґрунту­ється на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтер­в'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікав­лять дослідника75.
Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської по­ведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збира­ється за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.
Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить за­питання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інфор­мації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових ви­трат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.
За технікою проведення розрізняють:
вільне — тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;
спрямоване (стандартизоване) — спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питаль­ником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;
напівстандартизоване — поєднує в собі особливості двох попередніх видів.
За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв'ю:
•панельне — багаторазове інтерв'ю одних і тих же респон­
дентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;


групове — запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;
клінічне інтерв'ю — тривала, глибока бесіда, мета якої по­лягає в одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності респондентів;
фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої по­лягає в отриманні інформації про конкретну проблему, про­цес або явище, про реакції суб'єкта на задану дію.
За типом респондентів інтерв'ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.
Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, наявність якісного питальника та до­тримання правил його застосування76.
Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано запитання, передбачено місце для записів відпо­відей на них.
До питальників додають, так звані, протоколи інтерв'юера, що містять основні відомості про процес інтерв'ю.
І Іа інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, трива­лість його проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв'ю).
Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є, здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учас­ників інтерв'ю.
Однак організація та проведення інтерв'ю наштовхуються на певні труднощі, пов'язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними та часови­ми затратами; трудомісткістю підготовки інтерв'юерів; забез­печенням анонімності інтерв'ю.
Особливості інтерв'ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і експертних опитуваннях.
7ІСоціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002. — С. 497.
76Соціологія: Підручник / За ред., проф. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002. — С. 499.
130
131
7.12. Метод спостереження
    продолжение
--PAGE_BREAK--Спостереження — метод збору наукової інформації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в соціальній реальності.
Для спостереження характерними є систематичність, плано­мірність і цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою порівняно з іншими соціологічними методами є синхронність із досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпо­середньо вивчати поведінку людей за конкретних умов у реаль­ному часовому просторі («саме те», «саме тут», «саме зараз»). Дослідник особисто спостерігає явище, котре вивчає (трудо­вий колектив, мікрогрупу, певну особу, інше).
Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:
-повне;
включене;
спостереження-участь;
самоспостереження77.
При повному спостереженні дослідник безпосередньо ви­вчає кримінологічні явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати виявлені факти. При цьому не можна допускати протиправних дій з боку осіб, які вивчаються.
При включеному спостереженні дослідник спеціально вхо­дить до групи, що вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях застосовується дуже рідко.
Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних обов'язків.
При самоспостереженні особа викладає своє суб'єктивне ро­зуміння кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції (приміром, автобіографія, щоденники, листи).
Використання методу спостереження ефективне в таких випадках:
• у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження, оскільки
професійно проведене спостереження надає дослідникові нові характеристики досліджуваного об'єкта, допомагає звільнитися під традиційного підходу до вирішення соціальної проблеми;
для отримання ілюстративних даних, які суттєво до­повнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допо­могою масового опитування;
за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, най­ефективнішим методом досягнення цілей дослідження, пере­вірки вироблених гіпотез.
Загалом, соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження, планують і проводять у такій же послідовності, яки інші дослідження, включаючи етапи, процедури щодо про­грамного забезпечення та розробки інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної проблеми й власне методу спостереження.
Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні характеристики, що одночасно є і його пере­вагами, оскільки спостереження:
наводить характеристику об'єкта спостереження: кількість осіб, які беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічну структуру групи, особливості стосунків, роз­поділ у ній тощо;
описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення в ній;
визначає мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з цілями учасників групи;
описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви та стимули діяльності її учасників;
встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їхні повторюваність, унікальність, типовість, і на цій підставі формулює висновки щодо випадковості чи законо­мірності соціальної ситуації, що підлягає дослідженню78.
Водночас спостереженню властиві певні об'єктивні та суб'єктивні недоліки. До об'єктивних недоліків спостереження
77Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. — Кн. 1.: Загаль­на т'_. «ина. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. — С. 77.
78Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002. — С. 437.
132
133
належать обмеженість, локальність висновків про досліджу­вану соціальну ситуацію, що ускладнює узагальнення отрима­них даних, поширення їх на великі масиви. Нерідко буває складно, а то й неможливо повторно зареєструвати той самий соціальний об'єкт, оскільки на нього весь час упливають різно­манітні соціальні чинники, які змінюють його, додають йому інших ознак.
Група суб'єктивних недоліків зумовлена тісним зв'язком спостерігача з об'єктами спостереження, оскільки він спо­стерігає факти, події, явища та процеси, притаманні суспіль­ству, до якого належить сам. Окрім того, спостерігач має певний світогляд, соціальний статус, інтереси, що позначається на сприйнятті, розумінні, оцінці спостережуваних явищ, про­цесів дійсності й, відповідно, на його висновках щодо побаченого.
Певну роль відіграють емоційність, попередні установки спостерігача щодо досліджуваної ситуації. Якщо він ще до спо­стереження має певні думки, міркування про об'єкт досліджен­ня (вони можуть бути позитивні чи негативні), це може суттєво вплинути на процедуру спостереження, знизити об'єктивність отриманих даних. Зниження об'єктивності інформації мож­ливе, якщо об'єкти дослідження, знаючи, що за ними ведеться спостереження, істотно змінюють характер своїх дій, поводяться нетрадиційно. На результати спостереження впливають настрій, здоров'я спостерігача, інші ситуативні чинники, котрі дуже важко передбачити та взяти до уваги.
7.13. Метод експертних оцінок
Використання цього методу в кримінології полягає у взятті до уваги думки фахівців, провідних у певних галузях знань експертів з різних питань, які стосуються злочинності та за­ходів боротьби з нею. Метод експертних оцінок широко вико­ристовують при прогнозуванні злочинності й конкретних видів злочинів, для оцінювання рівня латентної злочинності, вивчення ефективності норм кримінального права, причин змін у динаміці злочинності та ін.
Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що цен­тром кількісної та якісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних
факторів, які впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, котра спирається на їхній професійний науковий і практичний досвід. Основне завдання дослідження -сформулювати запитання, правильно обрати експертів й органі­зувати роботу з ними. Розрізняють дві основні форми опиту­вання експертів: індивідуальні та групові. Опитування можуть бути очними (безпосередніми) та заочними, письмо­вими й усними, складатися із загальних і конкретних запитань. Як експерти запрошуються вчені, до кола наукових інте­ресів яких належать проблеми, що стосуються предмета екс­пертизи, та практичні працівники, які мають значний про­фесійний досвід роботи в системі органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю й мають у своєму розпорядженні емпіричний і статистичний матеріал. Кількість експертів, які залучаються, залежить від завдань дослідження, складності проблем, що ви­вчаються, терміновості проведення експертизи (буває, що експертну групу складають близько 20-30 осіб). Опиту­вання експертів проводяться очно та заочно, можливі інди­відуальні й групові опитування. Практикується проведення своєрідних „круглих столів“ усіх експертів. Під час групового обговорення проблеми, що цікавить дослідника, можливо, буде висловлено декілька думок. Усі вони узагальнюються та аналізу­ються дослідником, який вдається у таких випадках до встанов­лення осередненої думки, котру підтримують більшість експертів.
7.14. Документальний метод
Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ — це предмет, створений людиною та призна­чений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи79.
Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використо­вують інформацію, що міститься в архівних кримінальних
79Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 33.
134
135
справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочинуу другому-за­питання, які стосуються особи злочинця, у третьому — про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому — запитання, по­в'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.
Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управ­ліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.
Розрізняють     продолжение
--PAGE_BREAK--два способи вивчення, аналізу й обробки документальної інформації: традиційний (класичний) і форма­лізований (контент-аналіз).
Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження — встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).
Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.
Після отримання необхідної інформації її обробляють і уза­гальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.
7.15. Соціальний експеримент
Соціальний експеримент — різновид експериментально­го методу, пов'язаний зі штучною, дослідною зміною умов і форм суспільного життя, а звідси, й з вивченням людської поведінки в умовах, які змінилися. Він дає можливість виявити
нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну гіпо­тезу або нововведення, а також слугує джерелом одержання фактичного матеріалу80. Дуже часто кримінологічні екс­перименти застосовуються для перевірки ефективності нових форм і методів у запобіжній діяльності в окресленому регіоні на якомусь підприємстві.
Проведення експерименту в кримінології застережене двома умовами. По-перше, він може застосовуватися тільки в позитивному напрямку. Не можна, наприклад, штучно, до­слідним шляхом створювати обставини (причини й умови), які сприяють вчиненню злочинів, що вивчаються, або чинити будь-які інші дії, які провокували б злочин. По-друге, про­ведення кримінологічного експерименту допустиме в межах закону та моралі, що унеможливлює порушення прав, свобод і законних інтересів громадян.
Кримінологічний експеримент застосовується для пере­вірки дійовості соціально-позитивних факторів упливу на зло­чинність, приміром, розробка оптимальних форм із запобігання злочинам, прогресивних форм виправлення засуджених до позбавлення волі тощо. Багато таких заходів вже були в свій час запроваджені у практику після їх попередігьої експерименталь­ної перевірки (створення колоній-поселень як одного з видів установ відбування покарання; створення народних дружин для охорони громадського порядку та ін.).
7.16. Психологічні методи, що використо­вуються в кримінологічних дослідженнях
При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без застосування психологічних методів. їх викори­стання додає глибини й усебічності кримінологічним до­слідженням. За допомогою психологічних методів, які ви­користовують у кримінологічних дослідженнях, можна отрима­ти розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити
80Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. — X.: Право, 2003. — С. 27.
136
137
якісну й кількісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових про­цесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації злочинців.
Найпоширенішими у кримінології психологічними метода­ми є тестування та соціометрія.
Тестування є різновидом методу опитування. Тест -цезав­дання, запитання й ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною особою. Застосування тесту зумовлю­ється необхідністю зіставлення (порівняння, диференціації, ранжування) індивідів за рівнем їхнього розвитку чи ступе­нем вираженості різних психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета тестування полягає у встановленні психологічних характери­стик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, само­контролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.
При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання (тести), що мають певну шкалу значень.
Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів: загальноособистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси індивіда; групові, за до­помогою яких вивчається структура малих неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість, особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які пану­ють у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науко­вій основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких психологічних тестів (які іноді склада­ються з великого переліку питань), за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.
Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження — це метричне вивчення емоцій­но-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціо-метричний метод — це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-
емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображен­ня динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових про­цесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій81.
До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, викону­вати громадські доручення.
Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитува­ним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відпо­відати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні — анкетуванні чи інтер­в'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таб­лиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.
У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно за­стосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоров­лювати психологічну атмосферу.
81Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 37.
138
139
ТЕМА 8. Кримінально-правова
статистика та її застосування в практичній діяльності органів внутрішніх справ
8.1. Статистика як наука
Уперше термін «статистика» був уведений німецьким науков­цем Г. Ахенвалем, який у 1749 р. випустив книгу про державо­знавство. Термін «статистика» походить від латинського слова «статус» (зіаіик), що означає «визначений стан речей».
Між статистичною наукою та практикою існує тісний взаємозв'язок. Статистична наука використовує дані практики, узагальнює їх і розробляє методи проведення статистичних досліджень. У практичній же діяльності застосовуються теоре­тичні положення статистичної науки для вирішення конкрет­них управлінських завдань. Протягом тривалого та складного процесу формування статистики ці дві функції постійно взаємо­діяли і практичні потреби неминуче впливали на розвиток статистичної науки.
Наука статистика має власний предмет дослідження. Об'єктом вивчення статистики є суспільство, явища та процеси суспільного життя.
Отже, статистика- це суспільна наука, що вивчає кількісний бік масових явищ суспільного життя в нерозривному зв'язку з їхнім якісним аспектом у конкретних умовах простору й часу.
У складі статистичної науки виділяють такі частини:
загальна теорія статистики;
економічна статистика;
соціальна статистика.
Загальна статистика розглядає категорії статистичної науки. Вона формулює та розробляє основні принципи, прави­ла й методи дослідження, загальні для всіх галузей статистики.
Економічна статистика вивчає явища та процеси в еконо­міці, розробляє систему економічних показників і методи ви­вчення національного господарства країни чи регіону як єдиного цілого. Завданням економічної статистики є розробка й аналіз статистичних показників, які відображають стан національної
економіки, взаємозв'язку економічних галузей, особливостей розміщення продуктивних сил, наявність матеріальних, трудо­вих і фінансових ресурсів, досягнутий рівень їх використання.
Соціальна статистика формує систему показників для харак­теристики життя населення та різних аспектів соціальних ві дн осин; її галузі: статистика народонаселення, політики, культури, охорони здоров'я, науки, освіти тощо.
Економічна й соціальна статистики, в свою чергу, поділя­ються на галузеві статистики, що розробляють зміст і методи обчислення показників, які відображають особливості певної галузі господарства (наприклад, статистика промисловості, статистика сільського господарства, правова статистика).
8.2. Поняття правової статистики
    продолжение
--PAGE_BREAK--Правова статистика — це заснована на загальних прин­ципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісного боку правопорушень і пов'язаних з ними явищ та заходів соціального контролю за ними.
Правова статистика поняття збірне, оскільки до неї можуть бути віднесені статистичні відомості багатьох установ, зокрема й тих, які не належать до правоохоронних. Правова статистика відображає дані про те, як захищаються гарантовані Конститу­цією України права та свободи людини і громадянина, всі форми власності фізичних та юридичних осіб, громадський порядок тощо. Основною метою правової статистики є облік порушень законності, що розглядаються органами Міністерства внутріш­ніх справ України, прокуратури, Служби безпеки України, Прикордонної служби України, Державної податкової адміні­страції України, Державної митної служби України, судами, нота­ріатом та іншими державними органами, котрі мають право порушувати кримінальні справи, проводити досудове слідство й дізнання, засуджувати, виконувати покарання, здійснювати соціальний контроль за злочинністю та іншими правопору­шеннями.
Предмет правової статистики зумовлює і основні завдання, що їх має вирішувати ця галузь статистичної науки:
• показники правової статистики повинні бути надійною базою для розробки державної політики у сфері боротьби
140
141
зі злочинністю й іншими правопорушеннями, сприяти по­будові правової держави;
здійснювати всебічний облік, збір, аналіз і узагальнення статистичної інформації про правові явища;
забезпечувати достовірність, об'єктивність, оперативність, стабільність і цілісність статистичної інформації з метою розроб­ки єдиної програми статистичного обліку правових явищ, які ви­користовуватимуться і для розробки нових законодавчих актів;
забезпечувати доступність, гласність та відкритість зведе­них статистичних даних про правові явища.
Різноманітний характер правопорушень, які має брати до уваги правова статистика, а також особливості діяльності установ, що здійснюють заходи контролю за ними, зумовлюють ви­ділення трьох самостійних підгалузей правової стати­стики, котрі складають її систему:
кримінально-правову — має своїм об'єктом кількісний бік злочинності та заходи соціального контролю за нею;
цивільно-правову- безпосереднім об'єктом має кількісний аспект цивільних правовідносин, які розглядає суд і нотаріат;
адміністративно-правову — її об'єктом є кількісний бік адміністративних правопорушень і заходів адміністративного впливу.
Особливим підвидом є статистика прокурорського нагляду за дотриманням законності в державі. Насамперед, це нагляд за дотриманням прав і свобод людини та громадянина органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, засудження, за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, за правотворчою діяльністю, та, зрештою, координація роботи всіх правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю.
8.3. Розділи кримінально-правової стати­стики
Кримінально-правова статистика залежно від стадій кримі­нального процесу складається із таких розділів, органічно по­в'язаних між собою:
1) статистика органів, які провадять оперативно-роз­шукову діяльність;
"' 2) статистика досудового слідства, що охоплює діяльність органів дізнання, досудового слідства та прокуратури. До неї на­лежать, по-перше, облік і реєстрація злочинів, кримінальних справ, матеріалів про злочини, вирішених відповідно до кримі­нально-процесуального законодавства, а також осіб, які скоїли зло­чини, та потерпілих від злочинів; по-друге, облік заходів щодо розслідування злочинів, термінів розслідування, сум відшкодо­ваної шкоди, профілактичної роботи тощо;
статистика кримінального судочинства, що відображає роботу судів усіх інстанцій щодо здійснення правосуддя. При цьому проводиться облік як кількісних (кількості кримі­нальних справ, які надійшли до судів, їхній рух, кількість засудже­них і виправданих осіб тощо), так і якісних показників (терміни розгляду кримінальних справ, направлення їх на додаткове роз­слідування, призначені судом види та розміри покарання тощо). Завдяки цьому розділові можна охарактеризувати кількість кримі­нальних справ, які надійшли до суду; кількість підсудних; кількість засуджених осіб; кількість виправданих осіб; кількість справ, які були розглянуті в наглядовій і касаційній інстанціях; наслідки цього розгляду; строки розгляду справ, атакож процесуальні дії суду;
статистика виконання судових вироків, яка відобра­жає діяльність установ кримінально-виконавчої системи з реалізації призначених судами покарань. Цей розділ харак­теризує облік усіх засуджених з розподілом за видами по­карань; облік діяльності органів суду та виправно-трудових закладів з умовно-дострокового звільнення від покарань і за­міни покарання більш м'яким, а також рішення про пере­ведення з одного виправно-трудового закладу до іншого тощо.
Отже, показники кримінально-правової статистики, з одного боку, характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності й судимості, а з другого, — діяльність органів дізнання, досудо­вого слідства, органів суду, органів виконання покарання до здійснення кримінальної правозастосовної практики.
8.4. Значення кримінально-правової стати­стики
Кримінально-правова статистика дає вичерпну, науково обґрунтовану інформацію про тенденції та закономірності в розвитку злочинності, її рівень, структуру, динаміку, особу злочинця, причини й умови існування злочинності, а також
142
143
про позитивні та негативні наслідки роботи правоохоронних органів із запобігання злочинності.
Дані статистики дають змогу прогнозувати та розробляти науково обґрунтовані заходи щодо запобігання певним видам злочинів.
Матеріли правової статистики широко використовуються як засіб оперативного керівництва вищестоящих органів підлег­лими та постійного контролю за їхньою діяльністю. Кількісно фіксуючи результати роботи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, судів, правова статистика таким чином допомагає виявити типові недоліки та вжити своєчасних заходів щодо їх усунення. Наприклад, статистичні дані Міністерства внутрішніх справ України дають можливість аналізувати роботу певних його служб і підрозділів щодо розкриття злочинів, дотримання термінів розслідування, відшкодування матеріальних збитків тощо.
Статистичні дані дають змогу вирішити питання про матеріаль­но-технічне та фінансове забезпечення й дислокацію різних правоохоронних органів, проектування штатного розкладу, а також інші питання організаційно-управлінського характеру.
Істотну роль правова статистика відіграє у процесі коор­динації діяльності різних правоохоронних органів з метою покращення їх вазаємодії в боротьбі зі злочинністю.
Статистичні дані відіграють важливу роль при підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів.
Статистичні дані також використовуються в наукових до­слідженнях.
8.5. Етапи статистичного дослідження
Будь-яке статистичне дослідження послідовно проходить три етапи, проте перед його початком необхідно провести відповідну підготовку. Підготовча частина передбачає вивчення проблеми дослідження, розробку його напрямків, визначення понятійного апарату та низку інших питань методологічного й матеріально-технічного забезпечення дослідження.
Перший етап — збір первинного матеріалу через реєстра­цію фактів або опитування респондентів.
Другий етап полягає в тому, що зібрані дані підлягають си­стематизації та групуванню: від характеристики окремих
елементів переходять до узагальнених показників у формі абсолютних, відносних або середніх величин.
Третій етап передбачає аналіз варіації, динаміки, взаємоза-лежностей. За результатами аналізу висновки можуть бути описані в текстовій формі, подані у формі таблиць і графіків.
8.6.Поняття про статистичне спостереження
Початковою стадією статистичного дослідження є збір статистичної інформації про соціальні процеси в суспільстві, тобто статистичне спостереження.
Статистичне спостереження — це планомірний, науково організований процес збирання даних щодо масових явищ і процесів, які відбуваються в різних сферах життя суспіль­ства, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою, розроб­леною на основі статистичної методології.
Статистичне дослідження неможливе без розробки плану статистичного спостереження, який містить:
програмно-методологічні;
організаційні питання.
Програмно-методологічпа частина плану охоплює форму­лювання гіпотези, розробку понятійного апарату дослідження, визначення мети, встановлення об'єкта й одиниць спостережен­ня, складання програми спостереження.
Організаційна частина плану статистичного спостереження -це перелік заходів, які забезпечують успішне виконання роботи зі збирання й обробки матеріалів. Організаційний план стати­стичного спостереження визначає місце, час і органи спо­стереження, календар спостереження, графік підготовки й інс­труктажу кадрів, джерела та способи одержання даних, матеріально-технічну базу спостереження, систему перевірки результатів спостереження.
8.7.Поняття одиниці сукупності, спо­
стереження, виміру
    продолжение
--PAGE_BREAK--Одиниця сукупності — це первиний елемент об'єкта спо­стереження, який існує, та ознаки якого реєструються. У кримі­нально-правовій статистиці одиницею сукупності буде кожний окремий злочин, кожна окрема особа, яка вчинила злочин.
144
145
/>Одиниця спостереження — це джерело інформації, тобто первинний заклад або установа, від якої одержують необхідні статистичні дані. У правовій статистиці одиницею спостереження є суд, відділ внутрішніх справ тощо.
Одиниця виміру характеризує, в яких одиницях обчислю­ється досліджувана сукупність. Скажімо, у кримінально-правовій статистиці злочинність вимірюється кількістю за­реєстрованих злочинів, осіб, які їх вчинили, кількістю розкри­тих і нерозкритих злочинів, кримінальних справ тощо.
8.8. Види статистичних спостережень
Класифікація статистичних спостережень здійснюється за декількома критеріями.
За часом реєстрації даних статистичне спостереження по­діляють на:
-поточне;
періодичне;
одноразове.
Поточне спостереження полягає в систематичній реєстра­ції фактів по мірі їх виникнення чи збирання щодо безперерв­ного процесу.
Періодичне спостереження проводиться регулярно, здебільшого через певні (зазвичай, однакові) проміжки часу. Приміром, перепис населення.
Одноразове спостереження проводять епізодично, по мірі виникнення потреби в дослідженні явища чи процесу з метою вирішення певних завдань щодо правозастосовної діяльності.
За повнотою охоплення одиниць сукупності виділяють спостереження:
суцільні;
несуцільні.
При суцільному спостереженні обстеженню та реєстра­ції піддягають усі без винятку елементи сукупності, а при несу-цільному спостереженні обліку підлягають не всі елементи, а тільки певна їх частина.
Облік усіх правових явищ має бути суцільним. Суцільне спостереження найбільш чітко характеризує стан злочинності.
Несуцільне спостереження застосовується з метою економії часу, зусиль і коштів, а також через неможливість проведення суцільного спостереження. Несуцільні спостереження поділяють на такі види:
спостереження основного масиву;
монографічне;
вибіркове.
Спостереження основного масиву охоплює переважну частину елементів сукупності, обсяг значень істотної ознаки в яких визначає розмір явища, тобто при обстеженні свідки дають певну кількість одиниць, які не можуть істотно вплинути на характеристику сукупності загалом. Цей різновид статистич­ного спостереження значно економить працю та кошти.
Монографічне спостереження передбачає детальне об­стеження лише деяких типових елементів сукупності. До нього вдаються з метою поглибленого вивчення тих аспектів суспільного життя, котрі не були висвітлені масовим об­стеженням.
Вибірковим спостереженням називається обстеження, при якому реєстрації підлягають не всі елементи сукупності, а тільки певна, випадково відібрана їх частина. Проведення ви­біркового спостереження ґрунтується на знаннях математич­ної статистики та теорії ймовірностей.
Вибіркове спостереження є найбільш поширеним видом несуцільного спостереження, що їх застосовують при вивченні різноманітних закономірностей суспільного життя. Це дає змогу, наприклад, вивчати громадську думку.
За способом одержання статистичних даних виділяють такі види спостереження:
безпосередні;
документальні;
опитування.
Безпосередній спосіб полягає в реєстрації ознак відповід­них одиниць сукупності через безпосереднє обстеження — огляду, вимірювання. Прикладом такого спостереження може бути ви­значення дослідником матеріальних збитків від злочинів.
Опитування респондентів — це спостереження, при якому відповіді на поставлені запитання записують зі сліїз респондента.
146
147
Опитування буває:
експедиційне (усне) — при якому спеціально підготовлені реєстратори заповнюють формуляри спостереження й одно­часно перевіряють правдивість відповідей на запитання.
анкетне (письмове) — при якому опитувальні анкети рес­пондентам вручають особисто чи висилають поштою.
Документальний облік ґрунтується на даних різноманіт­них документів первинного обліку. Найбільш широкого вжитку він набув при складанні статистичної звітності. У такий спосіб визначаються всі показники злочинності. Документальний спосіб полягає в тому, що записи статистичних матеріалів роблять на основі журналів, карток, формулярів та інших до­кументів (приміром, картка на кримінальну справу, особу, що вчинила злочин). Цей спосіб використовується при складанні звітності та гарантує, зазвичай, найбільш точні результати. При спеціальних дослідженнях (див. пункт 8.9.) використо­вується такий документальний спосіб, як вивчення криміналь­них, адміністративних і цивільних справ.
8.9. Форми статистичного спостереження
Із погляду організації статистичного спостереження роз­різняють дві основні організаційні форми спостереження:
звітність;
спеціально організоване статистичне спостереження.
В Україні основним видом статистичного спостереження є неперервне суцільне спостереження. Воно і створює базу для звіт­ності, що дає змогу отримати дані, які характеризують діяль­ність правоохоронних органів з різних боків, оперативно коор­динувати їхню діяльність, слідкувати за розвитком соціальних явищ і процесів у суспільстві, а також застосовувати їх (ці дані) для проведення наукових досліджень. Зміст звіту, його форма й термін подання встановлює Державний комітет статистики України.
Звітність — це форма спостереження, при якій будь-яка нижчестояща ланка за єдиними затвердженими формами й у твердо встановлені строки повинна обов'язково подати до вищестоящого органу відповідні документально обґрунто­вані відомості про свою діяльність.
Звітність поділяється на загальнодержавну та відомчу. Загально -державною є така, що передається органам державної статистики, а потім — уз агальнено — урядові. Відомчою є звітність, яку отриму­ють міністерства й відомства для своїх оперативних потреб. Усі форми звітності затверджуються органами державної стати­стики. Надання звітності за иезатвердженими формами вважається порушенням звітної дисципліни, за що винні особи притягаються до встановленої законом відповідальності.
Звітність характеризується такими властивостями, як:
обов'язковість;
систематичність;
достовірність.
Звітність як форма спостереження має свої переваги. її склада­ють на основі безпосереднього збору інформації. За періодичністю подання звітність буває:
поточна (щоденна, декадна, місячна, квартальна) — що охоп­лює показники поточної діяльності суб'єктів;
річна — підбиває основні підсумки діяльності правоохорон­них органів за рік.
За порядком проходження звітність поділяють на:
централізовану;
децентралізовану.
Централізована звітність проходить через систему держав­ної статистики, де обробляється та передається відповідним органам управління. Тобто міністерства та відомства цю звіт­ність підвідомчих установ не розробляють, а одержують готову від органів державної статистики.
Децентралізована звітність опрацьовується у відповід­них міністерствах або відомствах, а зведену інформацію по­дають статистичним органам.
Та не всі суспільні явища й процеси можно охопити стати­стичною звітністю.
До спеціально організованих статистичних спостережень належать:
переписи;
опитування;
спеціальні обстеження.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Переписи проводяться періодично чи одноразово та дають повну характеристику масового явища станом на якусь дату
148
149
або певний момент часу. Класичним прикладом є перепис на­селення, що в багатьох країнах світу проводиться з інтервалом у 10 років і надає інформацію про віковий та національний склад населення, сімейний стан, джерела засобів існування, житлові умови тощо.
Спеціальні обстеження — переважно несуцільне обстеження масових явищ згідно з повною тематикою, що виходить за межі звітності. Вони можуть бути періодичними чи одноразовими.
Опитування — це, зазвичай, несуцільне спостереження з метою вивчення думок, мотивів, оцінок, які реєструються зі слів респон­дентів. Винятком є суцільне опитування всього населення — ре­ферендум (масове волевиявлення щодо принципових соціально-економічних і політичних питань). Опитування можуть здійсню­ватись у різних формах: усній (інтерв'ю), письмовій (анкетування), заочній (поштове, телефонне, інтернет-опитування).
8.10. Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у правоохорон­них органах
Облік злочинів, осіб, які їх вчинили, кримінальних справ в органах прокуратури (і військової прокуратури також), внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України здійснюється на підставі таких облікових документів:
статистична картка на виявлений злочин (форма 1);
статистична картка про наслідки розслідування злочину (форма 1.1);
статистична картка про результати відшкодування матеріальних збитків і вилучення предметів злочинної діяль­ності (форма 1.2);
статистична картка на особу, що вчинила злочин (форма 2);
статистична картка про рух кримінальної справи (форма 3);
статистична картка на злочин, за вчинення якого особі пред'явлено обвинувачення (форма 4);
єдиний журнал обліку злочинів, кримінальних справ і осіб, які вчинили злочини.
Система показників у перелічених обліково-реєстраційних документах побудована на кримінально-правовій основі
та спрямована на зміцнення законності при здійсненні обліку злочинів і їх розкриття.
8.11. Поняття про статистичне зведення
Перший етап статистичного дослідження (спостереження) закінчується заповненням статистичних карток. У результаті такого первинного обліку, накопичується масив матеріалу, що характеризує певні одиниці досліджуваної сукупності. Для того, щоб вивчити характерні риси й істотні відмінності тих або тих явищ, виявити закономірності їхнього розвитку, треба дані щодо кожного елементу сукупності систематизувати й об­робити. Усе це виконують на другому етапі статистичного до­слідження, який називають статистичним зведенням.
Статистичне зведення — це процес упорядкування, си­стематизації та наукової обробки первинного статистичного матеріалу для виявлення типових рис і закономірностей явищ та процесів, які вивчаються.
Зведення є основою для подальшого аналізу статистичної інформації. За зведеними даними розраховуються узагальнені показники, виконується порівняльний аналіз, а також аналіз причин групових відмінностей, вивчаються взаємозв'язки між ознаками.
Завданням зведення є підведення підсумку, узагальнення результатів спостереження з метою виявлення закономірностей процесів, які досліджуються, виявлення характерних рис і суттє­вих властивостей соціальних явищ.
Статистичне зведення у вузькому значенні (просте зведення) -це підрахунок підсумкових даних, які характеризують су­купність.
За організацією робіт і формою обробки даних зведення може бути:
централізоване;
децентралізоване.
При централізованому зведенні всі первинні дані спо­стереження зосереджуються в одній, центральній установі (на­приклад, у Державному комітеті статистики України), де вони обробляються та систематизуються. Прикладом такого зведення є обробка матеріалів перепису населення.
150
151
При децентралізованому зведенні кожна одиниця спо­стереження за єдиною програмою обробляє зібрані первинні дані та подає до вищої організації тільки зведені дані.
У правовій статистиці здебільшого застосовується децентралі­зоване зведення, коли орган, який веде спостереження, сам здійснює обробку первинних документів і відсилає їх до центру вже у зведених матеріалах для подальшого зведення. Це зведення є значно дешевшим й оперативнішим, аніж централізоване. Децентралізоване зведення — це головна організаційна форма зведення в нашій країні, особливо у правовій статистиці.
За способом виконання техніка зведення може бути руч­ною (при порівняно невеликому обсязі матеріалу) та меха­нізованою (комп'ютеризованою), що набуває все більшого значення.
8.12. Поняття про статистичне групування
Одним з основних і найбільш поширених методів обробки й аналізу первинної статистичної інформації, що застосовується на етапі зведення, є групування.
Групування — це розподіл одиниць суспільного явища, що вивчається, за істотними ознаками.
Виділяють кілька типів групування:
типологічні;
структурні (варіаційні);
аналітичні.
Типологічне групування — це групування, за допомогою якого виділяють із загального масиву інформації типові явища та процеси.
Цей вид групування дає змогу виділити найхарактерніші групи, типи явищ, з яких складається неоднорідна сукупність, визначити істотні відмінності між одиницями статистичної сукупності, а також спільні ознаки. Прикладом таких групу­вань у правовій статистиці можуть бути: розподіл злочинів на однорідні категорії відповідно до глав Особливої частини Кримінального кодексу; розподіл цивільно-правових спорів на їх види; засуджених за соціальним статусом, судимістю, видами покарання тощо. Отже, при типологічних групуван-
нях основним завданням є розчленування сукупності на якісно однорідні групи.
Структурне (варіаційне) групування характеризує роз­поділ якісно однорідної сукупності на групи за інтенсивністю варіативної ознаки. За допомогою структурних групувань можна вивчати віковий склад населення; віковий склад зло­чинців або осіб, які вчинили якийсь конкретний вид злочинів.
Аналітичним є групування, що має на меті виявити взаємо­зв'язок між окремими явищами й ознаками, які їх характери­зують.
У кримінально-правовій статистиці виділяють, зазвичай, групування за юридичними та соціально-демографічними ознаками, по регіонах і галузях народного господарства.
Кримінально-правові ознаки:
І• за видами злочинів або статтями Кримінального кодексу
України, що дає змогу визначити структуру злочинності, ви­явити ступінь поширеності певних видів злочинів, питому вагу кожного з них у загальній злочинності;
за главами Кримінального кодексу України, що дає мож­ливість одержати дані про кількість злочинів і засуджених за посягання проти власності, особи, порядку управління тощо;
за ступенем тяжкості злочинів;
за співвідношенням корисливих, корисливо-насильни­цьких і насильницьких злочинів;


за формою вини (умисні чи необережні). Кримінологічні ознаки:
за галузями господарства;
за територіями (область, місто, село та ін.);
за місцем вчинення злочину (побутова, вулична тощо);
за часом вчинення (день тижня і година вчинення);
рецидивна (повторність вчинення злочину);
економічна;
організована та ін.
Соціально-демографічні ознаки: стать, вік, рівень освіти, національність, громадянство, рід занять, сімейний стан тощо.
Групування за територіальними ознаками (район, місто, область) і галузями господарства дають можливість порівню­вати рівень інтенсивності й поширеність злочинів по регіонах та сферах економіки.
152
153
Групування за часом вчинення злочину бажано проводити не по всіх злочинах, а тільки щодо тих, на які має вплив «сезонність» (так, зґвалтування, крадіжки, хуліганство), що дає можливість одержати необхідні дані для розробки відпо­відних запобіжних заходів.
Групування злочинців за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта, сімейний стан, соціальне по­ходження) слід співвідносити з групуваннями населення, що проживає на певній території, за аналогічними ознаками. Це надасть можливість отримати правильне уявлення про по­ширеність злочинності в регіонах.
8.13. Табличний і графічний методи в право­вій статистиці
Статистична таблиця — це форма раціонального ви­кладення числових характеристик досліджуваних суспільних явищ і процесів.
Статистичними таблицями вважають тільки ті, що містять наслідки статистичного аналізу соціально-економічних явищ і процесів. Статистична таблиця містить низку горизонталь­них рядків і вертикальних граф (колонок, стовпчиків). Пере­тинання граф та рядків утворює клітини таблиці. Сукупність горизонтальних рядків і вертикальних граф без наведення числових даних утворює макет статистичної таблиці, тобто сутність статистичної таблиці визначається сукупністю суджень, які характеризуються числовими показниками, а не словами. Ліві бічні та верхні клітини призначені для текстових за­головків, а решта — для числових даних.
Подібно до граматичного речення у статистичній таблиці розрізняють: підмет і присудок.
Підметом таблиці є та статистична сукупність, ті об'єкти чи їхні частини, що характеризуються низкою числових показників.
Присудок таблиці — це показники, що характеризують ста­тистичну сукупність.
Обов'язковими атрибутами статистичної таблиці є загаль­ний і внутрішні заголовки. Загальний заголовок таблиці по­винен коротко та чітко характеризувати її зміст. У ньому
вказують, що характеризується в таблиці, до якої території чи об'єкта належать дані та за який період або на який момент часу. Внутрішні заголовки таблиці розміщуються збоку та зверху. У бічних заголовках розкривається зміст підмета, у верхніх — зміст присудка. Одиниці вимірювання даних таб­лиці зазначаються чи в загальному заголовку (якщо вони одна­кові для всіх показників таблиці), чи у внутрішніх заголовках рядків і граф таблиці. Види таблиць:
•простими називаються статистичні таблиці, в підметі яких
немає групувань;
•груповими називаються статистичні таблиці, підмет яких
утворено в результаті групування одиниць об'єкта за однією
ознакою;
•комбінованими називаються статистичні таблиці, в підметі
яких групи одиниць за однією ознакою поділяються на під­
групи за однією чи кількома іншими ознаками, взятими в ком­
бінації. Комбіновані таблиці мають важливі аналітичні власти­
вості, тому що вони детальніше характеризують досліджувані
явища. Можна побудувати комбіновані таблиці розподілу на­
селення одночасно за статтю та віком, за родом занять і рівнем
освіти.
Графіком у статистиці називають наочне зображення статистичних величин за допомогою геометричних ліній і фііур (діаграм), картосхем (картограм) або того й того разом узятих (картодіаграм).
Графік доповнює статистичні таблиці, а подекуди замінює їх. За допомогою графіків статистичний матеріал стає зрозумі-лішим, краще усвідомлюється та запам'ятовується. Графік дає узагальнену картину стану й розвитку якогось явища, дає змогу швидше уявити закономірності цифрового матеріалу. При графічному зображенні стають особливо виразними взаємо­зв'язки між явищами та процесами суспільного життя, основні тенденції їхнього розвитку, ступінь поширеності.
Графічне зображення статистичних даних здійснюється за до­помогою геометричнихплощиннихзнаків: крапок, ліній, площин, фігур і різних їх комбінацій.
154
155
8.14. Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники
У процесі статистичного спостереження одержують дані про значення певних ознак, які характеризують кожну одиницю досліджуваної сукупності. Статистична інформація починає формуватися з абсолютних величин, якими вимірюються всі аспекти суспільного життя. Абсолютні статистичні величини безпосередньо пов'язані з фізичною та соціально-економіч­ною суттю явищ, які вивчають.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Абсолютні статистичні величини — це кількісні показ­ники, котрі отримують у результаті проведеного статистичного дослідження та які характеризують розміри (рівні, обсяги) су­спільних явищ у певних умовах місця та часу.
Абсолютні величини (показники) є підґрунтям, відправною точкою будь-якого статистичного дослідження, що має як наукові, так і суто практичні цілі. Вони дають уявлення про роз­міри злочинності, інших правопорушень, а при зіставленні з аналогічними показниками за конкретні проміжки часу та по пев­них територіях дають можливість отримати уявлення і про хід процесів, що відбуваються. Однак такі показники відображають тільки деякі грані багатоаспектних соціальних явищ.
У криміиально-правовій статистиці абсолютним показни­ком є рівень злочинності. Рівень злочинності — це абсолютна кількість зареєстрованих злочинів й осіб, які їх вчинили, на певній території за конкретний проміжок часу.
Застосування під час дослідження лише абсолютних величин не дасть можливості глибоко прояснити закономірності й взаємо­зв'язки, що зумовлюють ситуацію та тенденції розвитку до­сліджуваних явищ: у правовій статистиці правопорушень, осіб, які їх вчинили, заходів боротьби з ними. Саме застосування абсолютних величин під час аналізу правових явищ може при­звести до висновків, що не відповідають дійсності. Тож неминуче виникає потреба привести наведені показники у зіставлювану форму через обчислення узагальнених показників.
Узагальнені показники — це такі показники, котрі відобража­ють величини, приведені в порівнювану форму й одним числом характеризують найбільш типові риси явищ, які вивчаються в конкретному статистичному дослідженні.
Узагальнені показники поділяються на:
відносні;
середні величини.
Відносна величина — це узагальнений показник, який харак­теризує кількісне співвідношення двох порівнюваних величин. Відносні величини дають можливість глибоко проаналізувати якісний і кількісний боки соціальних явищ (наприклад, дати всебічну оцінку стану злочинності й ефективності боротьби з нею). Ось чому ми постійно знаходимо їх у звітах, аналітич­них довідках, прогностичних розробках та інших документах, які фіксують основні напрямки роботи правоохоронних органів.
В основі достовірності отриманих відносних величин має лежати вимога порівнюваності показників, зіставлення яких створює вказані величини. Це означає, що поняття різних видів злочинів має базуватися на відповідних нормах Кримінального кодексу України, характеристика процесуальних показників боротьби зі злочинністю — на відповідних нормах Кримінально-процесуального кодексу України, а кримінологічні показники -бути тотожними в усі інтервали часу та по всіх зіставлюваних територіях. Водночас власне інтервали часу мають бути однако­вими, а території — тотожними (скажімо, дослідження показ­ників злочинності в області за різні роки буде коректним за тієї умови, якщо територія області не змінювалася). При встанов­ленні змін у будь-яких зіставлюваних показниках потрібно попередньо зробити необхідні поправки та врахувати їх при об­численні відносних величин.
Середня величина у статистиці — це узагальнений показник сукупності однорідних явищ, який характеризує її за якоюсь однією кількісно варіаційною ознакою на певній території за конкретний проміжок часу.
Вона завжди узагальнює кількісну варіацію ознаки, наприк­лад, середній вік правопорушників від 14 до 18 років, і середній вік від 18 до 60 років. Названа ознака хоча по-різному, але влас­тива всім одиницям сукупності, тобто кожному правопоруш­никові властивий вік як у межах до повноліття, так і повноліття. Однією з важливих умов розрахунку середніх величин є якісна однорідність одиниць сукупності щодо осередненої ознаки.
156
157
8.15. Ряди динаміки у правовій статистиці
Усі процеси в суспільному житті зумовлені, взаємопов'язані й існують тільки в розвитку. Зміна явищ і процесів у часі від­бувається під упливом різних соціальних, економічних, техніч­них та інших чинників. Процес розвитку суспільних явищ у часі називається динамікою. Вивчення динаміки дає можливість виявити й оцінити особливості розвитку явищ протягом часу під упливом різноманітних факторів.
Метою статистичного вивчення динаміки є виявлення закономірностей соціально-економічних явищ (зростання чи зменшення їхніх розмірів, темпи змін тощо).
Вивчення поступального розвитку та змін суспільних явищ є одним з основних завдань статистики, що вирішується на основі аналізу динамічних рядів. Побудова та дослідження рядів дина­міки має важливе значення для виявлення розвитку суспіль­них явищ у їх взаємозв'язку та взаємозалежності й постає базою для прогнозування розвитку явищ (приміром, злочинності).
Ряди динаміки — це статистичні показники, розташовані в хронологічній послідовності, що характеризують розвиток якого-небудь соціально-економічного явища в часі.
Для будь-якого динамічного ряду характерні перелік хроно­логічних дат (моментів) або інтервалів часу та конкретні значен­ня відповідних статистичних показників. Окремі числові значення розмірів явищ називають рівнями ряду. Рівень ряду відображає стан явищ, досягнутий за будь-який період або на певний момент часу. Перший показник ряду називається початковим, а останній — кінцевим.
Залежно від характеру явища, що вивчається (за ознакою часу), рівні ряду динаміки поділяються на:
інтервальні;
моментні.
Інтервальнимрядом динаміки називається такий ряд число­вих показників, який характеризує розміри досліджуваного явища за певні проміжки (періоди, інтервали) часу (за декаду, місяць, квартал, півріччя, рік або якісь інші інтервали часу).
Моментним рядом динаміки називається такий ряд числових показників, який характеризує розміри досліджуваного явища на певну дату чи момент часу.
У правовій статистиці можна побудувати значну кількість інтервальних рядів динаміки: за кількістю зареєстрованих зло­чинів; кількістю осіб, які вчинили злочин; за кількістю розгляну­тих судами кримінальних справ; кількістю потерпілих тощо (більшість цих даних у статистичній звітності правоохоронних органів наводиться за висхідним підсумком).
Характерною особливістю інтервальних рядів динаміки є те, що їхні рівні завжди одержуються підсумовуванням рівнів за якісь проміжки часу, тобто величина рівнів інтервального ряду залежить від тривалості проміжку часу, за який обчислю­ються показники. Наприклад, у результаті додавання можна отримати новий ряд динаміки, кожний показник якого харак­теризує величину явища за збільшені періоди часу.
Характерною особливістю моментного ряду динаміки є те, що кожний наступний рівень ряду частково чи повністю містить у собі попередній, і тому підсумування (додавання) по­слідовних рівнів ряду не дає реальних показників. Рівень моментного ряду фіксує стан явища, його розмір або величину на відповідний момент часу. До моментних рядів динаміки на­лежать ряди про кількість правоохоронних органів на певну дату; кількість засуджених, які відбувають покарання, на перше число кожного кварталу тощо.
8.16. Поняття статистичного аналізу та його основні завдання
Після обробки отриманих даних і зіставлення таблиць можна перейти до наступного етапу дослідження — якісного аналізу статистичних показників. Це — завершальний і найбільш відпо­відальний етап. Зібраний та оброблений статистичний матеріал у результаті аналізуможе дати багатогранну характеристику явища, що вивчається. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні закономірностей, виявленні впливу одного явища на інше, констатації взаємозалежностей і взаємодії різних явищ.
Аналіз — це науковий метод дослідження об'єкта через роз­гляд його боків, властивостей і складових частин.
Статистичний аналіз — це процес вивчення та зіставлення отриманих цифрових даних між собою та з іншими даними, їх уза­гальнення. В аспекті, який ми розглядаємо, аналіз — це єдність
158
159
/>пізнання та оцінки. Через систему ознак і характеристик у про­цесі пізнання дослідник отримує фактичні дані про правопо­рушення та державні заходи протидії їм. Оцінка ж вимагає зіставлення розрахованих статистичних показників з низкою інших даних для прийняття правильних управлінських рішень.
Кінцева мета аналізу правопорушень — удосконалення державних заходів соціального контролю на підставі вияв­лених їхніх тенденцій і закономірностей, взаємозв'язків та взаємозалежностей, що кількісно вимірюються.
Предмет статистичного аналізу — це сукупність якісних і кількісних характеристик явища, що вивчається, в їх єдності й розвитку. Правова статистика не може обмежуватися тільки збиранням інформації про ознаки тих чи тих явищ або створен­ням «фундаменту з точних безспірних фактів». Статистик, який є одночасно і представником відповідної науки (в нашому ви­падку- юридичної), систематизує, аналізує їх і намагається ви­явити в них причинові й інші зв'язки та закономірності.
Щодо правоохоронних органів і суду, статистичний аналіз повинен показати, як працюють ці органи, в чому полягають позитивні та негативні аспекти їхньої роботи. Встановлення конкретних причин виявлених дефектів і розробка заходів щодо їх мінімізації — головне завдання аналізу матеріалів право­вої статистики. Для вирішення ж цих завдань мало лише статистики.
ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності
9.1. Поняття профілактики злочинності
Із розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвід­носитися із заходами запобігання злочинам, до того ж у багатьох країнах світу, зокрема й в Україні, цим заходам надають пріори­тетне значення. Уперше проблему запобігання злочинам підняв один із засновників кримінології — італієць Ч. Беккарія у своїй книзі «Про злочини і покарання», що вийшла у світ 1764 р.
Основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути 11 рофілактика злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як урядів держав, так і громадськість. Високий рівень злочин­ності робить проблему профілактики злободенною та актуаль­ною в усьому суспільстві (в широких колах учених-право-зпанців, філософів, кримінологів і практичних працівників правоохоронних органів та, насамперед, працівників органів внутрішніх справ).
Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, то запобіжні заходи спрямовані на усунення чи нейтралізацію причин і умов злочинності. Тож запобіжна діяльність за змістом, масштабами заходів і кіль­кістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є ширшою та багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.
У юридичній літературі й серед практичних працівників поруч із терміном «профілактика», використовуються терміни «запобігання» «припинення», що не завжди однаково тлумачаться82. У практичній діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю кожен з цих термінів набув свого професійного значення83. Характерно, що одні автори висловлюють думку,
/>що ці терміни збігаються між собою за змістом84, інші -що вони є близькими85, ще інші — що найбільш загальним і ємним поняттям є термін «попередження злочинності», «тому що він охоплює всі сфери, види та рівні боротьби зі злочин­ністю»86. Існують й інші думки з цього приводу87.
Профілактика злочинів є довгостроковою орієнтацією держави у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення цієї мети забезпечується правовими засобами, передовсім, тими, яким притаманні принципи гуманізму, що перебувають у розпо­рядженні державних органів, зокрема, правоохоронних, до си­стеми котрих належать і органи внутрішніх справ.
Отже,     продолжение
--PAGE_BREAK--профілактика злочинності — це багаторівнева си­стема державних та громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.
9.2. Співвідношення понять «профілактика», «припинення» та «запобігання»
Розмежувати поняття «запобігання», «припинення» та «про­філактика», зважаючи на граматичні розбіжності, за допо-
84Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. — СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. — С. 183;
Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф.
Г. М. Миньковского. — М.: БЕК, 1998. — С. 177-178; Блувштейн Ю. Д.,
Зьірин М. И., Романов В. В. Профилактика преступлений. — Минск:
Университетское, 1986. — С. 26.
85Коваленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии
и профилактике преступлений. — Донецк: Донеччина, 1995. — С. 292.
86Антонян Ю. М. О понятий профилактики преступлений // Воп-
росьі борьбьі с преступностью. — М., 1977. — Вьш. 26. — С. 26-27;
Зелинский А. Ф. Криминология: Учебное пособие. — X.: Рубикон,
2000. — С. 130-131; Криминология. Учебник для юридических
вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой — М.: Издат. группа
НОРМА-ИНФРА М, 1999. С. 341-342.
87Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. — М.: Юридическая
литература, 1972. — С. 3-4; Крючков А. В. Профилактическая служба
горрайорганов внутренних дел. — М.: Акад. МВД СССР, 1982. -
С.14-15; Токарев А. Ф. Криминологическая характеристика пре­
ступлений, совершаемьіх несовершеннолетними, и их предупрежде-
ние. — М.: Акад. МВД СССР, 1991. — С.19.
могою словників майже неможливо. Та, щоб здійснити си­стемний підхід до недопущення вчинення злочинів, украй необхідна чітка диференціація вказаного понятійного апарату.
Отже, з практичного погляду запобігання злочинності можна поділити на профілактику й припинення. Профілактика є розширеною, довгостроковою системою заходів.
Профілактика злочинності — це багаторівнева си­стема державних і громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.
Аналогічне визначення цієї дефініції подається в обговоре­ному 12 травня 1998 р. Верховною Радою України в другому читанні проекту Закону України «Про профілактику злочинів», у ст. 1 якого зазначається, що під профілактикою злочинів слід розуміти здійснення системи заходів, спрямованих на вияв­лення й усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів88.
Таке тлумачення набуло поширення в практиці органів внутрішніх справ. До 1991 р. у структурі органів внутрішніх справ існували відділи (відділення) профілактики, що координу­вали всі форми спеціально-кримінологічного запобігання.
Не можна також ігнорувати етимологію розглядуваних слів, які мають різні значеннєві відтінки. «Профілактика» -поняття, що перейшло в кримінологію і медичної практики масових щеплень проти хвороб, санітарного контролю за станом питної води, їжі тощо. При цьому не мається на увазі можлива хвороба конкретного індивіда. Так само доречно вважати кримінологічною профілактикою усунення криміно­генних факторів (причин та умов) безвідносно до конкрет­ного злочинного зазіхання, котре чинить хто-небудь. Інша справа — припинення. Це слово відображає негативну оцінку події, котрої намагаються уникнути, й адресний активний характер запобіжних дій. Припиняється лише те, що вже
88Проект Закону України «Про профілактику Злочинів» від 12 трав­
ня 1998 р.\
почалося, тобто мова йде прр протидію початковій злочинній
діяльності89./
Виходячи з цього, профілактика — це діяльність з усунення, нейтралізації чи ослаблення факторів, які породжують зло­чинність або сприяють їй. Вона, звичайно, має безособовий характер, тобто не має на увазі конкретне злочинне зазіхання, хоча може здійснюватися й на індивідуальному рівні: на­дання допомоги особі в працевлаштуванні, що звільнилася з місць позбавлення волі, лікування від наркоманії тощо. Профілактика забезпечується за допомогою запобігання криміногенним ситуаціям, їх усунення, ослаблення дії криміно­генних факторів і їх нейтралізації, захисту можливих об'єктів від зазіхань, правової та кримінологічної пропаганди серед населення.
Припинення полягає^ в діях, спрямованих на зупинення
злочинної діяльності, що вже почалася, та на недопущення на­
станню злочинного результату. Так, дільничний інспектор
міліції, беручи до уваїги колишні судимості зловмисників
та інші обставини, для одержання безперечних доказів вирішив
затримати квартирних злодіїв після того, як вони проникнуть
у приміщення.і
На відміну від профілактики та запобігання злочинам, припинення не звільняє від кримінальної відповідальності за замах на злочин і тим паче закінчене злочинне зазіхання90.
Ця обставина викликає в деяких кримінологів сумнів: яке ж це запобігання якщо злочин вчинений і винна особа понесла за нього кримінальну відповідальність. Однак ця діяльність має на м^ті не тільки скоротити кількість засудже­них, але і зменшити збитки від злочинності.
До того ж відомо, ціо багато складів злочинів сконструйо­вані в законі таким чицом, що шкідливі наслідки протиправ­них дій винесені за мезісі складів. Це, так звані, злочини з усіче­ним складом — бандитизм, розбій та ін.
89Зелінський А. Ф/ Кримінологія: Навчальний посібник. — X.:
Рубікон, 2000. — С. Щ.
90Там само. — С. 1^2.
/164
і
Слід зауважити, що заходи недопускання та припинення застосовуються до особи, котра робить спробу чи вчиняє конкрет­ний злочин. Недопущення — це система заходів, яка застосову­ється на стадії готування до вчинення злочинів, що спрямована на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкрет­ною особою. Припинення є системою заходів, які застосо­вуються на стадії замаху на вчинення злочину з метою від­вернення злочинного результату.
Виходячи із вище зазначеного, запобігання є діяльністю держави та суспільства, спрямованою на утримання злочин­ності на можливо мінімальному рівні через усунення її при­чин й умов, а також на недопущення та припинення конкрет­них злочинів.
9.3. Принципи запобіжної діяльності
Здійснення політики у сфері запобігання злочинності по­винне ґрунтуватися на певних принципах. До основних принципів запобігання злочинності належать:
гуманізм;
наукова обґрунтованість; -законність;
економічна доцільність;
диференційованість; -своєчасність;
плановість;
комплексність.
Принцип гуманізму полягає в тому, що профілактика як особливий вид діяльності, зазвичай, пов'язана із завданням конкретним особам позбавлень та правообмежень і спрямова­на на запобігання злочинам з боку конкретних осіб.
Профілактична діяльність неможлива без кримінологічних досліджень, за допомогою яких вивчаються стан і тенденції злочинності, причини й умови, що впливають на її тери­торіальні особливості, тощо. За допомогою таких досліджень конкретизуються завдання й об'єкти профілактики, основні напрями та засоби запобіжного впливу, коло суб'єктів. У цьому виявляється принцип наукової обґрунтованості.
165
Важливе значення для ефективної запобіжної діяльності має принцип законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її основні напрями й форми, компетенцію суб'єктів, підстави для застосування заходів індивідуально-профілактично-го впливу, а також передбачати гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, стосовно яких вони здійснюються.
Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні профілактичної діяльності необхідно брати до уваги майбутні витрати на заплановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через надмірну вартість.
Принцип диференціації — врахування специфіки факторів, які детермінують злочинність через криміногенний уплив на особу, а також індивідуальні особливості правопо­рушників.
Своєчасність — проведення превентивних заходів, які б не дали можливості скоїти злочин.
Плановість — полягає у здійсненні профілактичної діяль­ності за відповідною програмою, а не спонтанно.
Комплексність — використання різноманітних форм, методів і засобів запобігання, спрямованих не тільки на зло­чинність, а й на ті соціальні, економічні, політичні, духовні та інші фактори, що її зумовлюють91.
9.4. Функції запобіжної діяльності
Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики зло­чинів можна лише за умов взяття до уваги й аналізу функцій, що вона виконує, а також цілей і завдань, які стоять перед нею.
Тож розглянемо функції профілактики злочинної дії.
Охоронна — профілактика злочинів, яка спрямована на недо­пущення протиправної поведінки, тобто захист суспільних інте­ресів і соціальних цінностей особи та держави від злочинних посягань.
Регулятивна — профілактика покликана забезпечити таку поведінку людей, яка б відповідала спеціальним вимогам, закріпленим у нормах права.
Виховна — оскільки призначення профілактики полягає не в примусі, а в переконанні, тобто не в тому, щоб покарати,
91Криминология: Учебник/ Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. — М.: БЕК, 1998. — С.178-180.
а в тому, аби виховати особу, котра не припускала б вчинення злочинів.
Ідеологічна — полягає в забезпеченні загальної ідейної спрямованості запобіжних заходів, ідеологічному обґрунту­ванні їхнього змісту, правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності.
Прогностична — дає змогу намітити пріоритетні напрямки в боротьбі зі злочинністю.
9.5.Цілі та завдання запобіжної діяльності
Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних етапах розвитку суспільства, а також залежно від її на­прямків, рівнів і видів.
Основні цілі профілактики такі:
обмеження дії негативних явищ і процесів, пов'язаних зі злочинністю;
усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;
ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи, що формують її антисуспільну позицію та мотивацію злочинної поведінки;
превентивний уплив на особу, котра за своїм антисуспіль-ним способом життя здатна скоїти злочин.
Виходячи зі вказаних цілей, завдання профілактики зло­чинів такі:
виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які є детермі­нантами злочинів;
вивчення чинників, які призводять до формування особи злочинця та реалізації злочинних намірів;
встановлення кола осіб, від яких можна очікувати скоєння зло­чинів, і цілеспрямований профілактично-виховний уплив на них;
усунення чи нейтралізація криміногенних факторів на інди­відуальному рівні.
9.6.Рівні профілактики
Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розріз­няють три основних рівні запобігання їй: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та індивідуальний.
166
167
    продолжение
--PAGE_BREAK--Загальносоціальний рівень (загальна профілактика) охоплює діяльність держави, суспільства та їхніх інститутів, яка спрямована на розв'язання суперечностей у галузі еконо­міки, соціального життя, в моральній сфері тощо. Цю діяльність здійснюють різні органи державної влади й управління, громадські організації, для яких функція запобігання злочинності не є основною чи професійною. Профілактика є успішною зав­дяки ефективній соціально-економічній політиці загалом.
Загально соціальна профілактика злочинності пов'язана з найбільш значущими й довгостроковими видами соціальної діяльності та здійснюється в процесі рішення широкомасштабних соціальних завдань. Вирішення суперечностей суспільного роз­витку, його проблем і труднощів, помилок у соціальному управлінні є водночас економічною, політичною, ідеологічною, соціально-психологічною та правовою основою для усунення, послаблення та нейтралізації процесів і явищ, які детермінують злочинність.
До загальносоціальних заходів профілактики злочинності належать: зміни в соціально-економічній сфері, спрямовані напід-вищення життєвого рівня членів суспільства, поліпшення умов їхнього життя. Стабілізація процесів в економіці та на спожив­чому ринку, підвищення платоспроможності широких верств населення сукупно є передумовами запобігання економічній та іншим видам злочинності.
Скороченню побутової, насильницької та іншої злочинності сприяють заходи щодо вирішення житлової проблеми, зміц­нення сім'ї, поліпшення умов праці й побуту жінок, охорона материнства та дитинства, організація дозвілля тощо.
Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних планів економічного й соціального розвитку. Такі плани складаються як на державному, так і на регіональ­ному рівнях. Профілактичне значення такого плану полягає в тому, що він передбачає стратегію і тактику соціально-еконо­мічного розвитку країни (регіону), зважаючи на можливі криміногенні наслідки від реалізації закладених у нього за­ходів. За допомогою такого плану досягається єдність упливу на загальносоціальні причини злочинності всіх запобіжних заходів: економічних, соціальних, ідеологічних, культурологіч­них, технологічних та ін.
Спеціально-кримінологічний рівень (кримінологічна профілактика) полягає в цілеспрямованому впливові на криміно­генні фактори, пов'язані з певними видами та групами зло­чинної поведінки, наприклад, насильницькою чи економічною злочинністю. Такі комплекси специфічних причин й умов зло­чинної поведінки усуваються або нейтралізуються в процесі діяльності відповідних суб'єктів, для яких профілактична фун­кція є виконанням їхніх основних професійних завдань.
Спеціально-кримінологічне запобігання має на меті не до­пустити здійснення реально можливих злочинів, а якщо вони почали відбуватися, то зупинити їх на ранній стадії. Важливою ділянкою запобіжної діяльності є виявлення та усунення, так званих, криміногенних факторів. При цьому, зазвичай, ви­користовуються не тільки організаційні, правові й оперативно-розшукові заходи, але й економічні, педагогічні та медичні тощо.
На рівні спеціальної профілактики мета боротьби зі зло­чинністю, певними її видами й конкретними злочинами ви­значена як єдина чи головна для відповідних заходів соціаль­ного контролю, соціальної реабілітації та правоохоронної діяльності. Розробка й реалізація заходів спеціальної профі­лактики прямо зумовлена наявністю злочинності, її рівнем і характером, ушшвом криміногенних детермінант.
Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них передбачається система заходів, спрямованих на профілактику конкретних видів і груп зло­чинності, злочинності взагалі, злочинності на певній території (держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються через взаємодію та взаємоузгодженість діяльності суб'єктів профілактики. Безумовно, ефективність запобігання злочинам залежить від узгодженості програми боротьби зі злочинністю з концепцією державного плану економічного та соціального розвитку країни.
Індивідуальний рівень (індивідуальна профілактика злочинів) охоплює діяльність стосовно конкретних осіб, по­ведінка яких вступає в конфлікт із правовими нормами.
168
169
9.7. Види індивідуального рівня профі­лактики злочинності
Залежно від стадії генези особи злочинця індивідуальна профілактика злочинності поділяється на чотири види92.
Перший вид стосується об'єктів, які перебувають на початко­вому етапі криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення незлочинного характеру, що утворюють певний вид антигромадської діяльності. Умовно цей вид індивідуальної профілактики злочинності називають ран­ньою індивідуальною профілактикою злочинів.
Другий вид індивідуальної профілактики злочинності стосується осіб, які вчинили чи вчиняють злочини. Суб'єктами цього виду профілактики можуть бути слідчі, оперативні й інші працівники органів внутрішніх справ, судді. Профілактична робот а полягає в тому, щоби схилити особу до відмови від вчинен­ня злочину, припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення злочину — сприяти формуванню в особи почуття каяття, бажання сприяти розкриттю злочину. Умовно цей вид профілактики називають судово-слідчим.
Третій вид індивідуальної профілактики злочинів охоплює осіб, які вчинили злочини та стосовно яких суд прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики, по-перше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, завдання яких полягає у виправ­ленні та ресоціалізації засудженого; по-друге, здійснюється відпо­відними державними та громадськими організаціями при звіль­ненні особи від реального виконання кримінального покарання (умовне засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного характеру). Цей вид профілактики умовно на­зивають пенітенціарним.
Четвертий вид індивідуальної профілактики злочинів стосу­ється осіб, які відбули кримінальне покарання, але підлягають на­глядові з метою запобігання рецидиву. Умовно цей вид профі­лактики називають постпенітенціарним.
92Бурлаков В. Н., Орехов В. В. Индивидуальное предупреждение преступлений. Вопросьі теории и практики. — Ленииград: Изд-во ЛГУ, 1988. — С. 32-36.
Підхід до запобігання злочинності, зважаючи на рівні профі­лактики, відбивається в побудові структури органів та органі­зацій, що здійснюють цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її ефективність.
Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких залежить від рівня запобігання злочинності та практики відповідних суб'єктів.
Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних злочинів, що були виявлені у процесі діяль­ності спеціальних суб'єктів, то це вимоги про вжиття заходів органі-заційно-управлінського, економіко-технологічного й ідеологічного характеру, котрі втілюються в особливому процесуальному акті -приписі прокурора, поданні слідчого, окремій ухвалі суду.
Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовують програми індивідуального коригування правопорушної по­ведінки. У програмі відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів мікросередовища формуван­ня її негативних рис, передбачаються диференційовані заходи профілактичного впливу та критерії ефективності їх застосування.
9.8. Класифікація профілактичних заходів
Залежно від масштабів виділяють:
заходи загальної профілактики, що здійснюються стосовно до всього населення держави;
заходи спеціальної профілактики, що здійснюються в межах відомства чи великих соціальних груп (приміром, міг­рантів, неповнолітніх);
заходи профілактики в мікрогрупах (у сім'ї);
•заходи індивідуальної профілактики (до певної особи).
За ознакою правового регулювання заходи профілактики
поділяються на:
правові (регулюються нормами адміністративного, кримі­нального, кримінально-процесуального й інших галузей права);
неправові (регулюються мораллю, традиціями, техніч­ними нормами).
За змістом (спрямованістю та видом їхньої дії) є можливість поділити заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та об­сягів на:
1) соціально-економічні;
170
171
організаційно-управлінські;
ідеологічні;
соціально-психологічні;
медичні та психолого-педагогічні;
технічні;
правові.
1.Заходи соціально-економічного характеру вплива­
ють на усунення, послаблення та нейтралізацію криміноген­
них факторів, пов'язаних із падінням життєвого рівня на­
селення, кризовими явищами у виробництві й соціальній сфері.
До них належать:
заходи соціального захисту незахищених верств населення;
заходи оздоровлення економіки та стабілізації ситуації загалом;
заходи боротьби з безвідповідальністю та безгосподар­ністю, безробіттям, поліпшення обліку, збереження, зменшення непродуктивних втрат і своєчасне їх виявлення, заходи конт­ролю за збереженням майна, стягненням збитків з винних;
забезпечення сплати податків, зборів та інших платежів;
підбір кадрів тощо.
2.До організаційно-управлінських заходів належать:
удосконалення державного й громадського соціального конт­
ролю за роботою апаратів управління для того, щоб обмежити
масштаби недоліків і порушень, які сприяють існуванню та роз­
виткові корисної, економічної, посадової (службової) та іншої
злочинності.
Під організаційно-управлінською діяльністю слід розуміти організаційний процес (динаміку) профілактики злочинності, що передбачає:
а)інформаційне забезпечення;
б)виявлення й аналіз проблем;
в)формування мети та постановку завдань;
г)безпосереднє організаційне забезпечення конкретних
завдань і реалізацію запланованих заходів;
ґ) взаємодію та координацію суб'єктів профілактики;
д)внесення коректив і змін на основі оцінки ефективності
результатів та нових потреб практики;
є) правове забезпечення;
є) ресурсне забезпечення (вирішення кадрових, фінансово-економічних, матеріально-технічних та інших питань зі створен­ня умов для нормальної діяльності системи профілактики зло­чинності).
Перелік елементів процесу невичерпний, послідовність їх пере­ліку є умовною.
Важливе значення мають організаційно-управлінські за­ходи у сфері правоохоронної діяльності: їх координація, спеціа­лізація стосовно до певних видів злочинності, інформаційне, методичне, кадрове, ресурсне забезпечення профілактичних функцій тощо.
Під ідеологічними заходами розуміють заходи, що усувають чи обмежують криміногенні фактори через форму­вання у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності; заходи, що формують у громадській думці нетерпимість до злочинів та інших право­порушень; заходи підвищення загальної культури людей.
Соціально-психологічні заходи спрямовані на форму­вання в країні, певних регіонах та місцевостях, у середовищі конкретних категорій і груп населення громадського спокою, впевненості у власній безпеці, готовності до взаємодопомоги, взаємопідтримки у складних життєвих ситуаціях, довіри до правоохоронних органів, готовності допомагати їм. Значна частина таких заходів здійснюється через інститути соціаль­ного виховання, зокрема, освітні установи, засоби масової інформації тощо.
Медичні та психолого-педагогічні заходи профі­лактики передбачають:


запобігання поширенню хвороб, які становлять небезпеку для довколишніх;
лікування та ресоціалізація осіб, які страждають на такі хвороби;
протидія поширенню форм поведінки, пов'язаної із соціаль­ною дезадаптованістю та відтворенням злочинності, — бродяжни­цтвом, проституцією, пияцтвом, серйозними побутовими конф­ліктами тощо;
— соціальна, психолого-педагогічна, медична допомога
носіям вказаних форм поведінки.
172
173
6.До технічних заходів належать різні засоби та при­
строї, що:
утруднюють підроблення кількісних або якісних показ­ників при виробництві, реалізації, збереженні, транспортуванні матеріальних цінностей; фальсифікацію банківських операцій;
перешкоджають проникненню до сховищ, житлових або служ-бових приміщень із метою вчинення крадіжок;
протидіють виникненню аварійних ситуацій на вироб­ництві та транспорті, викраденню, виникненню пожеж тощо.
До них також належать: різні вимірювальні прилади, автомати для фіксування виробничих процесів, визначення якості й кількості випущених і реалізованих товарів, зупинки механізмів при виникненні аварійних ситуацій; засоби охоронної сигналі­зації, запірні пристрої; освітлювальні прилади в громадських місцях; пристрої швидкого виклику працівників міліції.
7.Правові заходи запобігання злочинності створюють
правову базу для розробки та застосування всіх зазначених
вище видів заходів профілактики. Правові заходи профілакти­
ки передбачають:
удосконалення кримінальної, адміністративної, трудової, цивільної, сімейної та інших галузей законодавства для забез­печення оптимальних умов для виявлення, усунення, ослаблення, нейтралізації причин і умов злочинів, загальної та індивідуаль­ний превенції, ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів;
встановлення й удосконалення правових заборон і об­межень, які сприяють запобіганню та припиненню виникнення умов для злочинів;
встановлення й удосконалення адміністративно-правових норм, спрямованих на припинення процесу формування звичок і стереотипів поведінки, що за певних обставин або ситуацій можуть призвести до вчинення злочину;
запровадження й удосконалення кримінально-правових норм подвійної превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких і особливо тяжких злочинів через притягнення до від­повідальності осіб, які створили ситуацію для реалізації зло­чинного наміру;
запровадження й удосконалення норм, що заохочують при­пинення дій злочинців і самозахист від них;


заохочення добровільної відмови від доведення злочину до кінця;
заохочення повного виявлення та розкриття злочинів;
правову регламентацію діяльності суб'єктів профілактики;
виховання правосвідомості для того, щоб досягти рівня дотримання правових норм особистих переконань;
виховання профілактичної активності громадян, їхньої готовності допомагати в боротьбі зі злочинністю;
нормативне закріплення стандартів безпеки від злочинів.
9.9. Суб'єкти профілактики злочинів
Суб'єктами профілактики злочинності (злочинів) є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (служ­бовці) й окремі громадяни, на яких законом покладено завдання та функції із виявленя, усуі іення, послаблення, нейтралізації причин і умов, які сприяють існуванню та поширенню злочинності за­галом, певних видів і конкретних злочинів, а також утримання від переходу на злочинний шлях та забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву).
Діяльність усіх суб'єктів профілактики злочинів повинна організовуватися на основі таких принципів:
цілеспрямоване здійснення профілактики злочишвяк функції;
зв'язок з елементами системи «по горизонталі» (взаємо­дія) і «по вертикалі» (підпорядкування);
неухильне виконання команд нерівного механізму системи;
вибір лінії поведінки відповідно до стану об'єкта профі­лактичного впливу.
Види суб'єктів профілактики
1.За місцем у державній і суспільній системі суб'єкти
профілактики можуть бути класифіковані на:
державні;
неурядові (недержавні), зокрема, комерційні чи неко-мерційні структури, громадські об'єднання та спеціалізовані формування;
громадяни.
2.За завданнями, компетенцією та змістом запобіжної
діяльності розрізняють такі суб'єкти профілактики:
— органи влади загальної компетенції (їх установи, органі­
зації, підприємства);
174
175
/>неспеціалізовані; -частково спеціалізовані;
спеціалізовані органи.
Відповідно до Конституції України, забезпечення закон­ності, правопорядку, громадської безпеки, а отже, й запо­бігання злочинам перебувають у спільному віданні держави та її суб'єктів.
У спільному віданні перебувають також: охорона навколиш­нього природного середовища, загальні питання виховання й освіти, координація питань охорони здоров'я, захист сім'ї та молоді, соціальний захист, адміністративна, трудова, сімейна й низка інших галузей законодавства, кадри судових і право­охоронних органів, адвокатура, нотаріат. Ці напрямки правово­го регулювання та організаційно-управлінської діяльності тісно пов'язані із запобіганням злочинам.
Представницькі органи держави та її суб'єкти приймають закони й інші нормативно-правові акти, що становлять право­ву базу профілактики. У межах своєї компетенції органи місце­вого самоврядування приймають нормативні акти, пов'язані з профілактикою злочинів, вирішуючи питання місцевого значення щодо охорони громадського порядку.
Президент України та Уряд видають, відповідно до своїх повноважень, нормативні акти (укази, постанови, розпо­рядження) щодо запобігання злочинам, згідно з Конституцією України й іншими законами України.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Неспеціалізовані суб'єкти профілактики злочинності -це суб'єкти господарювання; установи культури та спорту; засоби масової інформації; органи, що регулюють природо­користування, міграцію, котрі здійснюють працевлаштування, пенсійне забезпечення; житлово-комунальні органи; установи, що надають послуги з проведення дозвілля, й інші органи, які беруть участь у різних сферах життєдіяльності суспільства.
Хоча діяльність таких суб'єктів профілактики часто сприяє запобіганню злочинам, однак такі завдання не виділені в їхній діяльності в особливий напрямок і профілактичний ефект до­сягається ніби опосередковано або через звертання з боку спеціа­лізованих суб'єктів профілактики до них з конкретними до­рученнями.
До частково спеціалізованих (напівспеціальних) органів належать установи соціального обслуговування, освіти, охорони здоров'я, а також природоохоронні, контрольно-ревізійні й аудиторські організації.
Такі органи отримали назву частково спеціалізованих з метою встановлення межі між ними та неспеціалізованими струк­турами. Останні певною мірою пов'язані з профілактикою зло­чинності, але відповідні функції виконують, зазвичай, після звер­нення відповідних органів, які ведуть цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю чи у зв'язку із забезпеченням правопорядку й безпеки серед певної категорії громадян. Частково ж спеціа­лізовані суб'єкти профілактики мають у межах своїх основних завдань спеціально виділену функцію профілактики.
Спеціалізованими суб'єктами запобігання злочинам є правоохоронні органи, для яких завдання та функції профі­лактики належать до основних, пріоритетних завдань. Це органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, податкової міліції, держав­ної безпеки, юстиції, митна та прикордонна служби, внутрішні війська, наукові й навчальні спеціалізовані юридичні установи. До системи спеціалізованих органів належать і деякі спеціа­лізовані громадські об'єднання (формування), організації недержавних форм власності, що надають охоронні послуги.
9.10. Суд як суб'єкт запобігання злочинам
Судові органи вирішують завдання запобігання злочинам за допомогою різних засобів і методів. Згідно із законодавством про судоустрій, суди зобов'язані своєю діяльністю виховувати громадян у дусі точного й неухильного виконання законів, дбайли­вого ставлення до державної та приватної власності, дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі й гідності громадян.
Профілактичний ефект діяльності суду пов'язаний з виконан­ням його основного завдання — здійсненням правосуддя. Шляхом винесення справедливого рішення по кримінальних справах суд забезпечує загальну та спеціальну превенцію, зокрема, робить свій внесок у запобігання рецидиву. Справедливі рішення по цивільних, сімейних, трудових, господарських справах сприяють усуненню чи пом'якшенню криміногенних конф­ліктних ситуацій, факторів, які детермінують кримінальну мотивацію та полегшують її реалізацію.
176
177
Профілактичну спрямованість має аналітична робота, узагальнення судової практики, що здійснюють інформаційне забезпечення методичної роботи у сфері запобігання злочинам.
Профілактичний ефект діяльності суду забезпечується реалі­зацією принципу гласності в його роботі, що припускає ви­світлення ходу та результатів судових процесів.
Форми запобіжної роботи судових органів дуже різноманітні: виїзні засідання, залучення представників громадськості до судового розгляду, окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і постанов.
9.11. Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам
Профілактика злочинності — завдання, що підлягає ви­рішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.
Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повно­важень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.
Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконан­ням органами держави та місцевого самоврядування, громад­ськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профі­лактики злочинів.
Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.
На запобігання рецидивній злочинності спрямований на­гляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі від­бувають або відбули покарання.
Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у про­цесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'яза­ний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.
Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення закону належать: опротестування незакон­ного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання
про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи про­вадження про адміністративне правопорушення.
9.12. Міліція як суб'єкт запобігання злочинам
Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. відносить запобігання злочинам та іншим правопорушенням до основ­них обов'язків міліції. Згідно зі ст. 10 цього Закону, відповідно до поставлених перед нею завдань, міліція зобов'язана запо­бігати й припиняти злочини, виявляти сприятливі для них обставини і в межах своїх прав уживати заходів до їх усунення. Міністерство внутрішніх справ України розробило проект Наказу, що регламентує діяльність усіх підрозділів міліції щодо запобігання злочинності (див. тему 11).
Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:
проводити бесіди;
застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;
здійснювати віктимологічну профілактику;
вилучати речі, предмети, речовини, що заборонені до цивіль­ного обігу чи зберігаються без відповідного дозволу;
контролювати збереження та використання зброї, боє­припасів й вибухових речовин;
вимагати обов'язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої, господарської, фінансової, торгової діяльності;
-проводити контрольні закупки, вилучення й дослідження зразків сировини та продукції.
Особливістю профілактичної діяльності мілщії є те, що поряд із гласними способами збирання інформації, заходами вихов­ного та виховно-правового впливу застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.
Виділимо основні етапи запобіжної роботи в міліції:
розробка та реалізація загальних напрямів профілактики на основі аналізу рівня, структури й динаміки злочинності;
конкретизація загальних напрямків до рівня вирішення конкретних завдань на кримінально найнебезпечніших тери­торіях і об'єктах народного господарства, зокрема, на колек­тивних підприємствах, установах й організаціях;
178
179
/>індивідуально-виховна робота з особами, що перебувають на профілактичному обліку в органах внутрішніх справ;
запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні на­міри яких стало відомо;
розкриття злочинів, запобігання злочинній діяльності з метою недопущення вчинення злочинних дій, а також недо­пущення вчинення нових злочинів;
робота з особами, що були раніше засуджені, з метою не до­пустити вчинення нових злочинів.
9.13.Установи, що виконують покарання,
як суб'єкт запобігання злочинам
Важливі профілактичні функції здійснюють установи, що виконують покарання у виді позбавлення волі, й установи, котрі організують виконання інших покарань. їхня діяльність має профілактичний характер, оскільки спрямована на виправлен­ня засуджених, на запобігання вчиненню ними нових злочинів.
Специфіка профілактичної роботи із засудженими залежить від виду покарання та режимних вимог. Особливе значення для запобігання рецидивній злочинності має робота в місцях позбавлення волі з підготовки засуджених до звільнення, взаємо­дія з територіальними органами внутрішніх справ, органами соціального захисту з питань, пов'язаних із соціальною адапта­цією цієї категорії осіб, трудовим і побутовим влаштуванням, контролем за їхньої поведінкою у період адаптації тощо.
9.14.Служба безпеки України як суб'єкт
запобігання злочинам
Одним із основних завдань     продолжение
--PAGE_BREAK--органів Служби безпеки України є запобігання розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб проти України. У взаємодії з органами прокуратури, Міністерством внутрішніх справ України й інши­ми правоохоронними органами вони здійснюють:
припинення наркобізнесу, інших видів організованої злочинності;
профілактику злочинів, розслідування яких належить за законом до компетенції органів безпеки, зокрема й тероризму;
розробку заходів для захисту комерційної таємниці;
• профілактику відповідних видів економічних злочинів,
корупції тощо.
9.15.Міністерство юстиції України як суб'єкт
запобігання злочинам
Органи Міністерства юстиції України беруть участь у профі­лактиці злочинності, реалізуючи свої завдання та функції з організаційно-методичного керівництва експертними устано­вами, нотаріатом, службами судових виконавців, реєстрацій­ною діяльності.
До правових заходів профілактики належить:
діяльність органів Міністерства юстиції України з удоско­налення законодавства й участі в законотворчій діяльності, систематизації та кодификації законодавства, приведення його у відповідність до сучасних напрямків розвитку суспільства;
вивчення ефективності чинного законодавства;
робота зі створення єдиної системи правової інформації в масштабах країни;
методичне керівництво правовою пропагандою, визначення її найважливіших напрямків, розробка ефективних засобів і методів пропаганди, а також упровадження їх у практику.
До функцій органів юстиції, що мають профілактичну спрямо­ваність, належать також організаційне та методичне забез­печення правового навчання у закладах освіти.
9.16.Правове регулювання профілактики
злочинності
Правове регулювання профілактики злочинності складається з нормотворчої діяльності держави та її органів, які визначають в законах та інших нормативних актах мету й зав­дання запобігання злочинам, коло суб'єктів, що здійснюють цю діяльність, їхню компетенцію, основні форми та методи роботи.
Профілактика злочинності припускає такий розвиток еконо­міки, політики, ідеології, культури та побуту, який сприяв би усуненню чи нейтралізації негативних аспектів громадського життя, що можуть проявитися як причини й умови злочин­ності. Така організація суспільного життя повинна бути забез­печена належним правовим підґрунтям.
180
181
/>Сутність правового регулювання полягає в тому, що правові норми стимулюють соціально корисну поведінку, протидіючи факторам, які негативно впливають на формування та життєдіяльність особи, таким чином створюючи умови для оптимального здійснення запобіжної діяльності.
Поряд із цим правові акти визначають завдання та заходи профілактики злочинності, порядок, форми й методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб'єктів, координацію та взаємодію між ними. Закони й інші нормативні акти забезпечують відповідальність уповноважених осіб за виконання своїх обов'язків, суворе дотри­мання особистих і майнових прав, законних інтересів громадян та установ, які потрапляють у сферу профілактики злочинності.
Запобіжна роль права полягає в регулюванні сфер суспіль­ного життя, при якому наявні криміногенні фактори чи усувають­ся, чи їхній дії ставиться серйозна перепона. Право не може знищити економічні, соціально-культурні причини й умови зло­чинності, але воно може впливати на їхні негативні прояви: локалі­зувати, блокувати, організувати належну протидію негативним явищам і процесам. Проведення такої роботи припускає:
поліпшення законодавства, його вдосконалення;
точну та неухильну реалізацію законів та інших норма­тивних актів;
-наявність механізмів, які, бездоганно діючи, забезпечують таку реалізацію.
Виділяють два основних напрямки правового регулю­вання профілактики злочинності.
Перший напрямок має «матеріальний» характер і полягає у впливі за допомогою права на криміногенні фактори зовніш­нього середовища, що прямо чи опосередковано детерміну­ють злочинну поведінку, з метою їх усунення.
Другий напрямок має «процесуальний» характер і полягає в юридичному закріпленні прав і обов'язків органів, уповно­важених осіб і громадян-суб'єктів запобігання злочинам, у встановленні змісту та порядку здійснення запобіжних заходів.
9.17. Інформаційне забезпечення запобігання злочинам
Усю інформацію, що використовується в профілактиці зло­чинності, можна поділити на:
— кримінологічну (зовнішню);
— організаційну (внутрішню).
Кримінологічна (зовнішня) інформація відображає такі показники злочинності: рівень, динаміку, структуру, інтенсив­ність (коефіцієнти злочинів і злочинної активності), детерміно­ваність (зв'язок злочинності з іншими соціальними явищами), інакше кажучи, відповідає на запитання:
хто, коли та де вчиняє злочини;
у зв'язку з чим люди стають на злочинний шлях;
які обставини, ситуації та мотиви вчинення злочинів;
у чому полягають причини та які умови сприяють вчиненню злочинних діянь?
Зовнішня інформація повинна також передбачити дані про адміністративні, дисциплінарні й інші правопорушення, аморальні вчинки, пияцтво та алкоголізм, наркоманію, несплату податків, проституцію, бездоглядність дітей, залишення школи дітьми й підлітками, позбавлення батьківських прав тощо. До цього виду інформації варто віднести дані про соціально-економічний і соціально-демографічний розвиток, стан громад­ської думки й інші соціально-психологічиі процеси, що стосу­ються запобігання злочинам.
Організаційна (внутрішня) інформація передбачає дані про порядок організації запобіжної діяльності її суб'єктами. Вона характеризує стан власне системи запобігання злочинам і сприяє одержанню відповідей на запитання:
• у чому конкретно полягають мета та завдання на певному
проміжку часу;
якими засобами й методами вони досягаються;
з якою інтенсивністю та в якому напрямку діє вся система і складові її елементи;
які умови й реальні можливості вирішення поставлених завдань?
Сукупно зовнішня та внутрішня інформації повинні відображати об'єктивну картину криміногенної ситуації в регіоні, ступінь ефективності запобіжного впливу, а також реальні потреби профілактичної діяльності з погляду її подаль­шого вдосконалення.
/>ТЕМА 10. Кримінологічне прогнозування та планування боротьби зі злочинністю
10.1. Поняття кримінологічного прогнозування
Кримінологічне прогнозування — це процес отримання, обробки й аналізу інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності чи ймовірності вчинення конкретного злочину93.
Кримінологічний прогноз — це висновок (імовірне судження), що отримують у результаті прогнозування, тобто судження про майбутній рівень, структуру та динаміку злочин­ності, про небезпеку вчинення злочину конкретною особою, а також про детермінанти злочинності й засоби впливу на неї.
Варто звернути увагу на співвідношення понять гіпотези та прогнозу. Гіпотеза — це теж імовірне судження, засноване на науково пізнаних закономірностях розвитку визначеної си­стеми. Та, на відміну від прогнозу, це завжди судження про по­дії минулого чи сьогодення. Прогноз спирається на достовірні факти й на гіпотези. Гіпотези виникають іноді як результат інтуїції. Однак у підставі такої інтуїції закладені знання та досвід.
Важливою проблемою методології прогнозування є вияв­лення чинників, які детермінують майбутнє. Майбутнє -такий стан явищ, процесів, який випливає з сучасного та має корені     продолжение
--PAGE_BREAK--в минулому. Об'єктивні умови містять зародки майбут­нього у формі нових елементів. Однак визначити їхнє майбутнє можна тільки на підставі законів розвитку певних об'єктів. Закони постають як зв'язки між явищами, що за певних умов діють незмінно, постійно та відповідним чином. Отже, соціальні факти й процеси, особливо нові, а також закони їхнього розвитку є носіями інформації про майбутнє.
Основою прогнозування майбутнього, випереджального відображення є досвід минулого. Його накопичує нервова
93Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 118.
система завдяки властивості нервової тканини «записувати» минулі події. Повторюваність же, циклічність подій створюють об'єктивні передумови для передбачення майбутнього. Оцінка людьми перспектив розвитку явищ, процесів на основі поперед­нього досвіду за аналогією з уже відомими подібними явищами та процесами є одним з основних джерел інформації про май­бутнє.
Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування — одне з першочергових завдань сучасної науки. Без прогнозу неможливе планування боротьби зі злочин­ністю, її запобігання. Кожний законодавчий акт, кожна урядова постанова та інші державні рішення повинні піддаватися по­передній кримінологічній експертизі, складовою частиною якої є науково обґрунтоване судження про те, який уплив справить реалізація проекту на стан злочинності. Кримінологічну екс­пертизу повинні проходити й проекти кримінальних законів. Річ у тім, що, як це не парадоксально, на перший погляд, деякі йримінально-правові заборони та розпорядження не стільки протидіють злочинності, скільки породжують її.
10.2. Вимоги до джерел прогнозування
Кримінологічний прогноз є різновидом соціального перед­бачення, методологічні основи якого розроблено соціологією та політологією. Кримінологічне прогнозування вказує на умови, що максимально стимулювали б сприятливі для суспільства тенденції злочинності (зниження темпів приросту, стабіліза­ція, зниження рівня тощо). Отож кримінологічний прогноз багатоваріантний, тобто викладається за схемою «якщо буде зроблене те-то, настають такі-то результати». Деякі варіанти можуть бути навіть «саморуйнівними», тобто виходити з того, що визначений обсяг та інтенсивність запропонованих заходів і їхнього ресурсного забезпечення припинять розвиток прог­нозованих тенденцій злочинності.
У кримінологічному прогнозуванні необхідне ви­користання:
1) статистичних даних і результатів вибіркових досліджень не менш, а ніж за п'ять попередніх років, які характеризують стан і тенденції соціальних процесів, що стали інтенсивно вплива­ти на злочинність;
184
185
даних про прогнозовані зміни стану та тенденцій цих про­цесів на період прогнозу;
статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності не менш, а ніж за п'ять попередніх років загалом, а також за видами, за контингентами злочинців, за територіальним розпо­ділом, за об'єктом посягання, за мотивацією і способами та ін.;
статистичних даних і результатів вибіркових досліджень, які характеризують обсяг, структуру, тенденції практики за­стосування заходів профілактики та кримінально-правових заходів за той же період;
даних про передбачувані на прогнозований період зміни, що відбулися за 10 попередніх років у правовому регулюванні, організації та ресурсному забезпеченні боротьби зі злочин­ністю та їхній уплив на стан злочинності;
даних про стан і тенденції громадської думки на момент підготовки прогнозу в зіставленні з даними за один-три по­передніх роки;
даних про нові види злочинів, нові форми та способи зло­чинних дій;
даних про злочини, що мають міжрегіональний і між­державний характер;
інформації про стан і прогнози злочинності та боротьби з нею в регіонах і за рубежем94.
Максимальне підвищення надійності кримінологічного прогнозування є одним з найосновніших завдань сучасної науки. Ступінь імовірності кримінологічного прогнозу залежить від взяття до уваги комплексу факторів, які використовують у прогнозуванні. Під час прогнозування необхідно зважати не тільки на статистичні дані про злочинність і осіб, які вчинили злочини, а й на ті дані, що характеризують розвиток (зміну) інших соціальних процесів, які в будь-який спосіб упливають на злочинність. Факторів, що безпосередньо й опосередковано впливають на злочинність, надзвичайно багато. Прогнозуючи, зокрема, злочинність слід брати до уваги такі фактори, як поява
94Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. — М.: БЕК, 1998. — С. 216-218.
186
нових форм власності, підвищення чи зниження рівня добро­буту населення, розшарування населення на багатих і бідних, безробіття, міграцію, стан моралі, ставлення населення до норм права, діяльності правоохоронних органів тощо.
10.3.Завдання кримінологічного прогнозу­
вання
У процесі кримінологічного прогнозування виконуються такі завдання:
з'ясування показників, які характеризують розвиток або зміну злочинності в ретроспективі, виявлення на основі цього небажаних тенденцій і закономірностей, встановлення способів їх зміни в необхідному напрямку;
з'ясування всіх обставин, що мають істотне значення для розробки перспективних планів;
розроблення загальної концепції боротьби зі злочинністю, складовою частиною якої є вибір оптимального розвитку право­охоронних органів;
встановлення можливих змін у рівні, структурі та динаміці злочинності в майбутньому та виявлення обставин, які сприяють таким змінам.
До кримінологічного прогнозування висуваються певні вимоги:
•неупередженості прогнозування — полягає в тому, що прогноз
злочинності не повинен залежати від особистих або групових
інтересів і видавати бажане за істину;
•обгрунтованості прогнозування — полягає в тому,
що останнє повинно ґрунтуватися на аналізі криміногенних
факторів у їхній динаміці;
•надійності -полягає в тому, що високий ступінь прогнозу
має здійснюватися з високим ступенем достовірності.
Надійність як результат неупередженості й обґрунтованості проявляється у високому ступені його достовірності. Від досто­вірності (надійності) прогнозу залежить його практична цінність.
10.4.Види кримінологічного прогнозування
Існують три основних види кримінологічного прогнозу­вання:
— прогнозування розвитку науки кримінології;
187
прогнозування злочинності;
індивідуальний прогноз.
Прогнозування розвитку науки кримінології перед­бачає прогнозування кримінологічних досліджень і визначення перспективи розвитку конкретних напрямків науки кримі­нології.
Прогнозування злочинності передбачає відповіді на за­питання:
якими із заданою ймовірністю на відповідний термін будуть основні показники злочинності (рівень, структура, характер, динаміка);
яка ймовірність змін у злочинності загалом та її певних категорій;
які чинники та з якою інтенсивністю впливатимуть на злочинність;
які категорії осіб можуть поповнити коло злочинців;
які засоби найбільш придатні для боротьби зі злочинністю?
Самостійним видом прогнозу є прогнозування інди­відуальної злочинної поведінки, під яким розуміють ви­значення ймовірності вчинення злочину в майбутньому конк­ретною особою. Індивідуальне прогнозування виходить із психо­логії особи та її попередньої діяльності. Крім того, на індивіда як члена визначеної групи поширюються певною мірою і стати­стичні закономірності цієї групи.
Прогнозування злочинності ґрунтується на статистичних закономірностях масового соціального явища та може здійсню­ватися на кількох рівнях:
злочинності загалом;
певної категорії злочинності (рецидивної, насильницької, неповнолітніх та ін.);
конкретних видів злочинів (убивство, вимагання, банди­тизм тощо).
у межах різних соціальних груп (що сформовані за певними ознаками, такими як: сімейний стан, вік, професія, освіта).
10.5. Види прогнозування злочинності
Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути по­будована за різноманітними критеріями.
За територіальною ознакою розрізняють прогнозування:
загальнодержавне;
регіональне;
місцеве;
у відповідній галузі народного господарства;
на конкретному підприємстві.
Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, роз­різняють:
поточні (оперативні);
короткострокові (один-два роки);


середньострокові (три-п'ять років);
довгострокові(понад п'ять років).
У практичній діяльності застосовують надкороткострокові прогнози, що охоплюють досить незначні часові проміжки (доба, тиждень, місяць або квартал). Вони одержали назву оперативних прогнозів. Такий прогноз зручний у роботі міських і районних органів внутрішніх справ, особливо у зв'язку з проведенням масових заходів (наприклад, мітинги, свята, спортивні заходи тощо).
Мета короткострокового прогнозування полягає в науко­вому передбаченні тенденцій, закономірностей і конкретних варіантів змін злочинності в найближчому майбутньому за основними показниками. На цій основі розробляються короткострокові прогнози, що визначають спрямованість за­побігання злочинності.
Середньострокове прогнозування передбачає період від двох до п'ти років. На відміну від короткострокових прог­нозів, воно спрямоване на більш віддалену перспективу та ви­значає стратегію боротьби зі злочинністю.
Середньострокові прогнози дають змогу:
інформувати суб'єктів боротьби зі злочинністю про мож­ливий уплив програмних великомасштабних економічних і соціальних заходів на злочинність;
максимально використовувати профілактичний потенціал таких заходів і водночас обмежити небажаний з кримінологіч­ного погляду можливий уплив негативних процесів;
• визначити, зважаючи на розвиток соціальних процесів,
мету та завдання профілактики, її пріоритетні напрямки,
188
189
/>/>оцінити в комплексі її можливості й резерви на прогнозова­ний період;
• завчасно підготувати достатнє ресурсне забезпечення профілактики та інших напрямків боротьби зі злочинністю.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Довгострокове прогнозування зорієнтоване на термін понад п'ять років і базується на аналізі загальних закономірно­стей розвитку суспільства загалом, зв'язку рівня та структури злочинності з рівнем соціально-економічного й культурного розвитку суспільства. Перспективні кримінологічні прогнози сьогодні можуть давати оцінки лише загалом деяких основ­них тенденцій у розвитку злочинності, її причин й умов залеж­но від змін у суспільстві. Такі прогнози переважно залежать від ступеня точності відображення в загальних соціальних прог­нозах тенденцій тих процесів і явищ, які найбільш інтенсивно впливають на злочинність.
10.6. Індивідуальне прогнозування
Індивідуальне прогнозування повинне виходити з психо­логії особи та її попередньої діяльності. Здійснювати інди­відуальне прогнозування злочинної поведінки можна лише щодо осіб, які в минулому вже вчинили злочини чи припуска­лися антигромадської поведінки. Роль індивідуального прог­нозування полягає саме в тому, щоб із зазначеного контингенту осіб визначити тих, до яких необхідно вживати індивідуаль­них запобіжних заходів із метою недопущення вчинення ними злочинів у майбутньому.
Що стосується кримінологічного прогнозування, то, при­родно, суспільство не зацікавлене в реалізації негативних прог­нозів і вживає запобіжних заходів. І якщо в їх результаті рівень злочинності виявиться нижчим від очікуваного, то така «помилка» не суперечить прогнозові, не знижує його надійності.
Прогнозування індивідуальної поведінки полягає у ви­значенні ймовірності вчинення конкретною особою злочину чи, навпаки, її виправлення та відмови від злочинної діяль­ності. Людські стосунки завжди засновуються на передбаченні вчинків, а характеристика особи кінець-кінцем полягає в судженні про ймовірну поведінку за певних умов.
Безперечно, кожна людина унікальна як особа, проте всі люди мають багато спільного. Імпульсивний, спонтанний характер
людських вчинків не перекреслює стандартності поведінки в багатьох випадках, а типовим є те, що часто повторюється. Групові статистичні закономірності та отримані на їх основі прогнози поширюються й на конкретних осіб, але досто­вірність прогнозу знижується внаслідок індивідуальних від­мінностей. В однорідних групах прогноз індивідуальної зло­чинної поведінки особи буде достовірнішим. Менша надійність прогнозування індивідуальної поведінки (порівняно з прогноза­ми масових явищ) не перекреслює його пізнавального та практич­ного значення. Таке прогнозування дає змогу своєчасно зупини­ти особу на шляху до злочину й запобігти злочину.
Імовірні судження про майбутню поведінку підсудного є підставою для прийняття судових рішень при розгляді кримі­нальних справ, визначають необхідність застосування певних запобіжних заходів щодо обвинуваченого та підсудного при здійс­ненні досудового слідства.
Побудова прогностичної моделі передбачає два підходи:
прогнозування на основі узагальнення біографії індивіда;
прогнозування на основі аналізу внутрішнього духов­ного життя індивіда, його установок і мотивів (індивідуаль­ний підхід).
Відомості про дії осіб, які раніше вчиняли злочини та були засуджені, можна отримати з офіційних документів (зокрема, вироків і довідок). Ці відомості створюють можливість для прог­нозування рецидиву злочинів. Для вирішення такого завдання метод екстраполяції малопродуктивний, ефективніше застосо­вувати метод моделювання, чи кібернетичний метод розпіз­навання образу95.
Отже, прогноз індивідуальної поведінки має важливе значення для програмування профілактичної роботи, впливу на засуджених і способів їхньої реадаптації після відбування покарання. Важливий він і для індивідуалізації міри покарання, рішення питань дострокового звільнення, помилування тощо. Одночасно сучасні методики ще недостатньо розроблені
95Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 120-122.
190
191
/>(надійність прогнозу не більш за 65-75 %) і можуть поки роз­глядатися лише як експериментальні.
Становить інтерес розроблена А. Закалюком методика індивідуального прогнозування, що бере до уваги не тільки криміногенні фактори, а також ефективність індивідуальної профілактики96.
10.7.Значення кримінологічного прогнозу­
вання
Прогноз злочинності є основою для організації боротьби зі злочинністю взагалі, що здійснюється не тільки державними органами, а й громадськими організаціями.
Прогноз є важливим етапом планомірної боротьби зі зло­чинністю. Тільки на основі прогнозу можна вирішити питання прийняття своєчасних рішень про вплив на злочинність, її види, причини, що її породжують, й умови, які їй сприяють.
Прогноз сприяє зміцненню та розвиткові системи органів, які реалізують запобіжні заходи боротьби зі злочинністю.
У законодавчому порядку прогнозування дає змогу ви­рішувати питання про внесення змін і доповнень до чинного кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства.
Прогнозування є науковою основою для складання планів боротьби зі злочинністю та запобігання їй97.
10.8.Методи кримінологічного прогнозування
При прогнозуванні застосовуються три основних методи: екстраполювання (екстраполяція), експертна оцінка, моделю­вання.
Екстраполювання — це проекція на майбутнє змін злочин­ності в минулому та сьогоденні. Цей метод призначений для пошуку показників майбутнього, виходячи з того, що тенден­ції минулого й теперішнього діятимуть і надалі. Аналіз показни-
96Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение инди-
видуального преступного поведения. — М., 1986. — С. 85-136.
97Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія:
Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — С. 124.
ків динаміки злочинності та її певних видів за кілька попередніх років дає змогу виявити тенденцію до зміни цих показників (зменшення чи збільшення коефіцієнта злочинності).
Для цього формуються динамічні ряди по роках за визначе­ний (достатній) період, який безпосередньо передує прогнозо­ваному, котрі відображають спрямованість, характер і темп цих змін. На підставі цього за допомогою спеціальних математич­них розрахунків можна визначити, як коефіцієнти змінювати­муться в майбутньому. Метод екстраполяції дає точні результати за умови порівняно стабільних криміногенних факторів, і тому його застосовують тільки для короткострокового прогнозування. Основний недолік цього методу полягає в ігноруванні криміноген­них факторів та їх зміни в прогнозованому майбутньому. Тож прогнози злочинності, що базуються лише на лінійній екстра­поляції, мають обмежене практичне значення.
Експертна оцінка здійснюється з'ясуванням думки науко­вих і практичних працівників, спеціально відібраних за ознака­ми стажу, кваліфікації, кола інтересів і знань тощо, про майбутній стан злочинності, а також про процеси та явища, котрі інтенсив­но впливають на її тенденції.
Експертна оцінка може бути формалізована через розробку для її учасників матриць, які вимагають кількісної інтерпрета­ції їхньої думки про можливі зміни та ранг («вагу») впливових факторів, перелік яких дається за наявною шкалою.
За допомогою методу експертних оцінок здійснюють, зде­більшого, перспективне (довгострокове) прогнозування, що полягає в отриманні думок спеціалістів щодо можливих змін тенденцій і закономірностей злочинності на запланова­ний період. Існують чітко визначені процедури збирання думок експертів, їх аналізу та розрахунку експертних оцінок.
Найпопулярнішим є, так званий, дельфійський метод (метод Дельфі), розроблений у США. Згідно з цим методом, опитування експертів здійснюють у такий спосіб: запитання експертам ставлять так, щоб вони мали будь-яку кількісну характеристику; опитування здійснюється в кілька турів, під час яких питання та відповіді уточнюються; в разі відхилен­ня прогнозів від думки більшості, експерти обґрунтовують
192
193
/>свою думку. До експертизи можуть залучати додаткових екс­пертів. Так формується мережа експертів, яких можна вико­ристати для повторної експертизи98.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Моделювання — це розробка системи математичних формул, які описують динаміку злочинності, беручи до уваги взаємодію комплексу факторів, які істотно впливають на неї. Моделювання як метод прогнозування злочинності передбачає модельно-кібернетичний експеримент, котрий полягає в пере­буванні закономірностей функціонування об'єкта, що прослід-ковуються у визначених умовах за певний час.
Позитивним аспектом цього методу є те, що він дає змогу абстрагуватися від дрібних і несуттєвих властивостей прогнозо­ваного явища та зосередити увагу на найважливіших боках досліджуваного об'єкта.
У дослідженнях соціальних процесів модель відображається часто в логічній або знаковій формі. Найбільш поширені ма­тематичні моделі.
У кримінологічному прогнозуванні застосування ма­тематичних методів, зокрема й методів моделювання, обмежене. Це зумовлено складністю об'єкта прогнозування, відсутністю для побудови моделей достовірної інформації про розвиток соціальних процесів у часі, хоча б за кілька десятиліть.
Модель у соціальному прогнозуванні — це спрощене математичне уявлення про певний суспільний процес.
Вона може мати форму рівняння, таблиці, кривої, набору правил та ін. Найчастіше використовують трендові (екстра­поляційні), рідше — факторні (аналітичні) моделі.
Трендові моделі створюють для встановлення конкретного процесу як часового ряду кількісних даних, які можна екстраполю­вати в майбутнє за математичною формулою, тобто вирахувати кількісний вираз необхідного показника на дату прогнозування. Хоча для прогнозування придатними є багато математичних формул, на практиці прогнозистам доводиться мати справу лише з декількома типами змін, для кожної з яких дібрана відпо­відна функція.
98Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002. — С. 537.
В основі побудови факторних моделей лежить виявлення механізму взаємодії різних чинників, залежності вихідних даних від групи початкових. При цьому використовують методи стати­стики, кібернетики, теорії прийняття рішень та ін. Цей вид мо­делей поки що рідко використовують у вітчизняній соціології.
10.9. Кримінологічне планування
Кримінологічне планування (програмування) — це ціле­спрямований процес розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, організаційне, ме­тодичне й ресурсне його забезпечення на визначений період часу.
У широкому значенні слова терміни «планування» та «про­грамування» використовують як тотожні. Однак у сфері кримі­нологічного планування доцільно розмежовувати термінологію.
Програми розробляються на стратегічному рівні управління боротьби зі злочинністю. Вони передбачають мету та завдання на порівняно тривалий період, їхні пріоритети та зв'язок з іншою метою спеціального управління, систему суб'єктів і засобів боротьби зі злочинністю, ресурси, котрі може виділити суспіль­ство, та ін.
Плани деталізують програми за завданнями, напрямками, функціями певних суб'єктів боротьби зі злочинністю, організа­цією цієї боротьби, передбачаючи конкретні заходи, порядок, послідовність, терміни виконання та відповідальних виконавців.
Планування є однією з форм координації запобіжної діяль­ності як в окремому регіоні, так і в державі загалом.
Базою кримінологічного планування є прогноз, дані про зло­чинність, процеси, що впливають на неї та стан боротьби зі злочинністю. При цьому спеціалісти оцінюють наявні мож­ливості впливу на прогнозовані несприятливі тенденції зло­чинності й закладають у план (програму) відповідні заходи, прагнучи зруйнувати чи пом'якшити їх і, навпаки, стимулю­вати позитивні для суспільства тенденції.
До кримінологічного планування всіх рівнів ви­сувають такі основні вимоги:
планування має бути колективним як за колом учасників складання плану, так і за колом його виконавців;
виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;
194
195
• намічені заходи обов'язково мають взаємоузгоджуватись
і не суперечити один одному;
• заходи слід планувати, зважаючи на конкретну ситуацію
в регіоні (відомстві), та своєчасно коригувати з огляду її змін.
10.10.Принципи, що висуваються до криміно­
логічного планування
Кримінологічне планування ґрунтується на низці принципів.
Наукової обґрунтованості — полягає в тому, що плану­вання повинне здійснюватися на основі наукового аналізу об'єктивної дійсності, в умовах якої реалізовуватиметься план. При цьому мають бути науково обґрунтовані: завдання органу, що реалізує план; його ресурсне забезпечення; перед­бачення майбутньої ситуації, в якій йому доведеться діяти.
Законності — передбачає розробку планів згідно з чинним законодавством.
Актуальності — означає необхідність у процесі планування визначити пріоритетні напрямки профілактичної діяльності.
Реальності — вимагає взяття до уваги об'єктивних можли­востей суб'єктів профілактики.
Конкретності — передбачає однозначність змісту за­планованих заходів, термінів їх виконання, суб'єктів реалізації та контролю.
Несуперечливості — означає узгодження в межах плану всіх його складових частин, аби вони не суперечили одна одній.
Субординації — полягає в підпорядкуванні заходів коротко­строкових планів довгостроковим, нижчих ланок суб'єктів профілактики вищим.
Принцип інформативності розглядається у двох аспектах. Згідно з першим, цей принцип означає складання плану на підставі повної та достовірної інформації. Відповідно до другого аспекту, план повинен розроблятися таким чином, щоб при якомога меншому обсязі знакового масиву містити якнайбільше необхідної інформації.
10.11.Етапикримінологічногопланування
Процес планування складається з п'яти основних етапів: 1) організаційно-підготовчого;
196
інформаційно-аналітичного;
безпосередньої розробки плану;
організації виконання плану;
оцінювання запобіжної діяльності й висновків.
На організаційно-підготовчому етапі відповідний орган виконавчої влади приймає рішення про розробку плану, створює спеціальну комісію (робочу групу), попередньо визначає джерела матеріально-технічного забезпечення роботи комісії, джерела необхідної інформації, розподіляє
обов'язки.
На другому, інформаційно-аналітичному, етапі комісія вивчає та аналізує злочинність у регіоні, динаміку й тенденції. У разі потреби комісія організовує конкретно-соціологічні до­слідження, витребовує відомості кримінологічного характеру з правоохоронних органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ), а також збирає іншу необхідну інформа­цію: про територіальну, економічну, демографічну характери­стики регіону, матеріальні та житлово-побутові умови на­селення, соціально-політичну ситуацію в регіоні, соціальну інфраструктуру, міграцію населення тощо.
Безпосередньо розробка комплексного плану про­філактики злочинів передбачає:
а)статистичну обробку й аналіз отриманої інформації,
її оцінку та формулювання висновків;
б)кримінологічне прогнозування на певний строк;
в)розробку планових запобіжних заходів із визначенням
    продолжение
--PAGE_BREAK--строків виконання та конкретних виконавців;
г)узгодження, рецензування й обговорення проекту плану,
його коригування та доопрацювання;
ґ) затвердження плану.
Організація виконання комплексного кримінологічного плану полягає в доведенні планових завдань до виконавців, визначенні строків подання звітності, встановленні контролю за виконанням плану, коригуванні планових завдань, про­веденні нарад з виконавцями.
Запобіжну діяльність оцінюють не за формальними ознаками намічених заходів, а на основі реальної ефективності, тобто за станом правопорядку в регіоні.
197
10.12. Основні розділи плану боротьби зі злочинністю
Форми плану можуть бути різноманітними. Найпоширені­шою є форма плану, що складається з назв заходів, виконавців, строків виконання, відповідальних за виконання. Можуть ви­користовуватися й інші форми плану.
Комплексні районні та міські плани, що складаються, за­звичай, на два роки, залежно від ситуації містять:
організаційні заходи;
моральне виховання та правову пропаганду;
профілактику пияцтва й наркоманії;
припинення та профілактику організованої злочинності;
профілактику хуліганства й інших правопорушень у сфері побуту;
профілактичну роботу в трудових колективах;
профілактичну роботу в житлових масивах;
профілактику бездоглядності та правопорушень неповно­літніх, а також молоді;
запобігання рецидивній злочинності;
запобігання розкраданню їх з використанням посадового становища та місця роботи, а також запобігання іншим посадо­вим злочинам;
припинення незаконного обігу й інших злочинних про­мислів;
профілактику правопорушень проти особистої власності громадян;
профілактику дорожньо-транспортних пригод;
зміцнення матеріальної бази соціальної профілактики правопорушень".
10.13. Видикримінологічногопланування
Кримінологічне планування реалізується у формі управлін­ських документів-планів (програм) і поділяється на такі види:
• за рівнем і масштабом: регіональне, місцеве, на певному об'єкті;


за органом влади, що затверджує план (програму): загально­державне та місцеве;
за складом учасників і їхньою роллю: комплексне, між­відомче, відомче;
за спрямованістю: територіальне та галузеве;
за предметом: які містять боротьбу зі злочинністю загалом і за видами чи тільки боротьбу з конкретними видами злочинів;
за термінами: довгострокове, середньострокове, коротко­строкове.
Комплексне та міжвідомче кримінологічне плану­вання охоплюють, відповідно, розробку комплексу завдань і засобів боротьби зі злочинністю на визначеній території, у визначеній сфері соціального життя чи галузі народного господарства100.
Основне завдання полягає в об'єднанні зусиль різних суб'єктів запобігання злочинам і в спрямовуванні їх у єдине русло для ефективного використання своїх можливостей у сфері боротьби зі злочинністю.
Комплексне планування охоплює розробку між­відомчих завдань і засобів боротьби зі злочинністю на певній території чи у сфері суспільного життя. Прикладом такого планування є Комплексна програма профілактики злочинів на 2001-2005 рр., затверджена Указом Президента України 25 грудня 2000 р.
Відомче планування передбачає розробку завдань і за­собів участі в боротьбі зі злочинністю певного відомства, організації, відповідно до його функціональної характери­стики. Відомче кримінологічне планування здійснюють у межах своїх завдань і компетенції органи внутрішніх справ, проку­ратури, Служби безпеки, інші органи, що виконують спеціалі­зовані функції по боротьбі зі злочинністю.
99Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. — X.: Рубікон, 2000. — С. 124-125.
100Комплексное планирование профилактики правонарушений. -М., 1979.-С. 17.
198
199
ТЕМА 11. Організаційні основи діяльності органів внутрішніх справ із запобігання злочинності
11.1.Діяльність підрозділів карного розшуку
із запобігання злочинам
Підрозділи карного розшуку із запобігання злочинам вживають комплекс заходів, спрямованих на усунення конк­ретних причин й умов, що сприяють учиненню злочинів.
Вони проводять оперативно-розшукові заходи, спрямовані на виявлення осіб, які готують або висловлюють намір учинити злочин, та заходи з недопущення вчинення протиправних посягань.
Ці підрозділи здійснюють оперативне висвітлення способу життя, поведінки й намірів осіб, які, згідно з нормативними актами Міністерства внутрішніх справ України, підлягають профілактичному впливові.
Разом з іншими підрозділами органів внутрішніх справ вони уживають заходів, що гарантують безпеку осіб або майна, щодо яких можливе протиправне посягання, інших запобіжних за­ходів, які унеможливлюють вчинення злочину.
Також названі підрозділи інформують підрозділи кримі­нальної міліції у справах неповнолітніх і дільничних інспек­торів міліції про виявлених підлітків зі стійкою протиправ­ною поведінкою для вжиття до них заходів профілактичного впливу.
11.2.Діяльність підрозділів Державної служби
по боротьбі з економічною злочинністю
Підрозділи Державної служби по боротьбі з економіч­ною злочинністю виявляють причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів у сфері економіки.
Проводять аналіз розвитку криміногенних процесів у різ­них сферах і галузях господарювання, на основі якого вживають заходів для їх нейтралізації.
Також вони забезпечують постійну взаємодію із засобами масової інформації для формування громадської думки у сфері захисту економіки від протиправних посягань.
Зміцнюють і розвивають постійні робочі контакти з іншими підрозділами органів внутрішніх справ, органами служби без­пеки, митними підрозділами й іншими з метою запобігання правопорушенням.
Здійснюють спільне планування та проведення цільових і комплексних операцій, спрямованих на запобігання та при­пинення правопорушень у сфері економіки.
11.3. Діяльність підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків
Підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків виявляють фактори, що зумовлюють незаконний обіг нарко­тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Уживають заходів щодо усунення причин й умов, які сприяють вчиненню правопорушень у сфері нелегального обігу наркотич­них засобів, психотропних речовин та прекурсорів.
Ці ж підрозділи вносять необхідні пропозиції щодо усунення причин й умов нелегального обігу наркотиків органі­заціям, підприємствам, установам.
Здійснюють виступи в трудових колективах, навчальних закладах, у засобах масової інформації (пресі, радіо, на теле­баченні) з роз'ясненням правових наслідків немедичного вживання наркотичних засобів і психотропних речовин.
Вони проводять планові відпрацювання закладів, під­приємств й організацій, діяльність яких пов'язана з виробни­цтвом або використанням наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також житлового сектора, гуртожитків, місць дозвілля, де є осередки немедичної наркотизації, та вжива­ють інших заходів, зумовлених результатами аналізу оператив­ної ситуації в окресленій сфері.
Інформують населення про стан оперативної ситуації у сфері нелегального обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, причини й умови, що цьому сприяють, зокрема й про криміногенну роль байдужого ставлення громадян до фактів незаконного культивування снодійного маку та коноплі, виробництва й підпільної торгівлі наркотич­ними засобами, психотропними речовинами та прекурсорами, немедичної наркотизації загалом й особами, які ведуть антису-спільний спосіб життя зокрема.
200
201
Звертають увагу батьків на характерні ознаки, що свідчать про початок наркотичної залежності підлітків, виготовлення та вживання ними наркотичних або психотропних речовин, технічні засоби їх маскування, форми й методи впливу на остан­ніх з метою схилення їх до добровільного здавання наркотич­них засобів і психотропних речовин, звернення до медичних закладів за допомогою в лікуванні від наркозалежності.
Беруть участь у діяльності навчальних центрів при нарко­логічних закладах для освоєння навичок профілактичної антинаркотичної роботи серед дітей та молоді.
Такі підрозділи здійснюють індивідуальну профілактику стосовно осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби чи психотропні речовини.
Здійснюють роботи виховного характеру з метою переконан­ня в необхідності добровільної відмови від вживання наркотиків.
Організовують і застосовують правові методи профі­лактики до осіб, які скоїли незначні правопорушення, пов'язані зі зберіганням наркотичних засобів у невеликих розмірах з по­слідовною реалізацією відмови такої особи від цієї діяльності.
11.4. Діяльність підрозділів кримінальної міліції в справах неповнолітніх
Працівники підрозділів у справах неповнолітніх відвідують сім'ї, члени яких перебувають на профілактичному облікові, за місцем їх проживання та проводять з ними профілактичну роботу.
Здійснюють роботу із запобігання правопорушенням: серед неповнолітніх, звільнених із місць позбавлення волі; засудже­них до мір покарання без позбавлення волі; неповнолітніх, які вчинили злочини, але звільнені від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку із застосуванням заходів громадського впливу чи адміністративного стягнення або внаслідок амністії; неповно­літніх, котрі вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого наступає кримінальна відповідальність; неповно­літніх, які звинувачуються у вчиненні злочинів, не взятих під варту під час досудового слідства; неповнолітніх, що поверну­лися зі спеціальних учбово-лікувально-виховних установ; неповно -літніх, які систематично вчиняють правопорушення.
Уживають заходів для зміцнення взаємодії з органами соціального захисту, зайнятості населення, освіти, охорони здо­ров'я, трудовими колективами, громадськими об'єднаннями, добродійними та іншими фондами в роботі із запобігання правопорушенням серед неповнолітніх.
Викликають неповнолітніх, батьків або осіб, які їх замінюють, а також запрошують інших осіб по справах і матеріалах, що перебувають у провадженні міліції, для з'ясування об­ставин, пов'язаних із правопорушеннями підлітків, отримують від них необхідні пояснення, зведення, довідки, документи.
Також працівники цих підрозділів відвідують неповно­літніх правопорушників за місцем їхнього проживання, навчання, роботи; проводять профілактичні бесіди з ними, батьками й іншими особами, відповідальними за виховання та поведінку підлітків.
Затримують і доправляють неповнолітніх правопорушників у приймальники-розподільники для неповнолітніх на підставах, передбачених чинним законодавством і нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України.
Вносять пропозиції до органів соціального захисту, зайня­тості населення, освіти, місцевим держадміністраціям про на­дання неповнолітнім правопорушникам допомоги в соціально-побутовому облаштуванні, а також і органам охорони здоров'я для надання медичної допомоги неповнолітнім правопоруш­никам, які вживають спиртні напої, наркотичні, психотропні та інші засоби, що викликають одурманення.
Направляють у державні органи, на підприємства, установи, організації та громадські об'єднання інформацію про об­ставини, що сприяють вчиненню правопорушень підлітками, та пропозиції щодо усунення цих обставин.
Виявляють причини й умови, що сприяють проявам на­сильства в сім'ї стосовно неповнолітніх, уживають у межах своїх повноважень заходи щодо їх усунення.
Беруть на профілактичний облік неповнолітніх, схильних до вчинення насилля в сім'ї, та проводять виховну запобіжну роботу з ними.
Взаємодіють зі спеціально уповноваженим органом виконав­чої влади з питань запобігання насиллю в сім'ї, з органами опіки
202
203
й піклування та спеціалізованими установами для жертв на­силля в сім'ї.
11.5.Підрозділи по боротьбі з організованою
злочинністю
Підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про­водять аналіз факторів, які сприяють розвиткові організова­ної злочинності та корупції в країні.
Здійснюють оперативно-розшукову діяльність щодо вияв­лення й запобігання фактам створення організованих груп і злочинних організацій та поширення проявів корупції.
Проводять перевірку за запитами Національного банку України щодо доцільності видачі індивідуальних ліцензій резидентам України на здійснення валютних операцій з метою запобігання та недопущення відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом.
Інформують населення про заходи, що вживаються підроз­ділами щодо запобігання проявам організованої злочинності й корупції, передусім, у пріоритетних галузях економіки.
Також ці підрозділи в межах компетенції беруть участь в організації взаємодії з відповідними службами іноземних держав щодо питань боротьби з транснаціональною організо­ваною злочинністю.
11.6.Дільничні інспектори міліції як суб'єкти
запобігання злочинам
Дільничні інспектори міліції запобігають вчиненню право­порушень, виявляють обставини, що сприяють їх вчиненню, і в межах своїх повноважень уживають заходів до усунення цих обставин.
Вони також аналізують відповідні дані за періодами для форму­вання чіткого уявлення про динаміку, структуру злочинності, коло осіб, серед яких треба посилити профілактичну роботу, про об'єкти, що потребують посиленої охорони, про час найбільш доцільного патрулювання певних місцевостей.
Підтримують постійний зв'язок із населенням, членами громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону, позаштатними дільничними інспекторами.
Дільничні також виявляють осіб, які порушують встанов­лені правила торгівлі алкогольними виробами, виготовляють і зберігають з метою збуту без спеціального дозволу (ліцензії) спиртні напої.
Здійснюють профілактичну роботу з особами, звільненими з місць позбавлення волі. Встановлюють адміністративний нагляд і контролюють дотримання обмежень особами, стосовно яких їх встановлено.
Інформують органи охорони здоров'я про виявлення осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади, ставлять таких осіб на профілактичний облік.
Інспектори повідомляють закладам охорони здоров'я про виявлених осіб, які через свою антигромадську поведінку входять до групи ризику захворювання на СНІД.
Надають правову й іншу консультативну допомогу населенню на території обслуговування, інформують населення про спо­соби й засоби правомірного захисту від злочинних посягань.
Беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насилля в сім'ї, та проводять виховну запобіжну роботу з ними. Виносять офіційні попередження таким особам про непри­пустимість вчинення насилля в сім'ї, віктимної поведінки та захисні приписи.
Направляють постраждалих від сімейного насилля до спеціа­лізованих установ для жертв насилля в сім'ї.
11.7. Підрозділи патрульно-постової служби міліції
Підрозділи патрульно-постової служби виявляють умови, що сприяють вчиненню злочинні на вулицях та в інших громад­ських місцях, інформують про них чергового по міськрай-ліноргану та безпосередніх керівників.
Попереджають громадян про неприпустимість вчинення протиправних дш, інформують їх про правові наслідки таких дій.
Здійснюють патрулювання, перевіряють найбільш імовірні місця вчинення, переховування та концентрації осіб, з боку яких можна очікувати вчинення правопорушень.
Запобігають правопорушенням на постах і маршрутах пат­рулювання, спираючись на підтримку та взаємодію з населенням,
204
205
працівниками установ, організацій, розташованих на марш­руті патрулювання.
Працівники цих підрозділів взаємодіють із дільничними інспекторами, працівниками карного розшуку, оперуповно-важеними кримінальної міліції у справах неповнолітніх, інспекторами дорожньо-патрульної служби у вирішенні питань із запобігання правопорушенням .
Припиняють правопорушення з боку неповнолітніх на ву­лицях, виявляють місця концентрації злочинних груп підлітків, а також встановлюють осіб, які втягують неповнолітніх у зло­чинну діяльність, заняття проституцією, у вживання нарко­тичних, лікарських та інших одурманювальних засобів, які до­водять до стану сп'яніння.
11.8. Підрозділи дозвільної системи
Підрозділи дозвільної системи виявляють порушення встановленого порядку придбання, зберігання, обліку, охорони, перевезення зброї, бойових припасів до неї, вибухових ма­теріалів, встановлюють причини й умови, що сприяють здійс­ненню цих порушень, і вживають заходів щодо їх усунення.
Надають дозволи на право виготовлення, придбання, пере­везення, зберігання та використання підконтрольних до­звільній системі предметів і матеріалів.
Здійснюють контроль за дотриманням встановленого по­рядку зберігання та використання зброї, що перебуває у влас­ності громадян. Проводять профілактичну та роз'яснювальну роботу з питань чинного законодавства про зброю.
Ці ж підрозділи здійснюють контроль і запобігають зло­вживанню та порушенню порядку прийому, виготовлення, зберігання та видачі печаток і штампів у штемпельно-гравер­них майстернях.
Проводять профілактичну роботу із запобігання вчиненню злочинів із використанням підконтрольних предметів і мате­ріалів, уживають заходів з метою недопущення порушень встановлених правил дозвільної системи.
При виявленні правопорушень здійснюють притягнення осіб, винних у їх вчиненні, до відповідальності згідно з чинним законодавством України.
11.9.Підрозділи служби у справах громадян­
ства, імміграції та реєстрації фізичних осіб
Названі підрозділи у своїй роботі взаємодіють з іншими підрозділами Міністерства внутрішніх справ України, Службою безпеки України, іншими центральними органами з питань запобігання правопорушенням, пов'язаних із перебуванням іноземців або осіб без громадянства на території держави.
Беруть участь у доведенні до іноземців або осіб без громадян­ства інформації про основні положення правил перебування їх на території України й про заходи безпеки, дотримання яких необхідне для запобігання вчиненню правопорушень стосовно цих осіб.
Приймають рішення щодо скорочення терміну перебування іноземців або осіб без громадянства в Україні та здійснюють організаційні заходи, пов'язані з їх видворенням за межі України.
Формують за участю Держкордону базу даних про іноземців й осіб без громадянства, в'їзд в Україну яких не дозволяється за наявності підстав, визначених законом.
Виявляють громадян України, іноземців або осіб без громадян­ства, що проживають без реєстрації місця проживання (пере­бування), та вживають стосовно них заходи відповідно до законо­давства України.
При виконанні завдань, покладених на службу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, вияв­ляють осіб, які перебувають у розшуку за вчинення злочинів, переховуються від суду й слідства, для здійснення прийнятих стосовно них судових рішень.
11.10.Підрозділи Державної автомобільної
інспекції
Підрозділи Державної автомобільної інспекції забезпечують постійний аналіз повідомлень та іншої інформації про злочини й події з використанням транспортних засобів у зоні обслугову­вання, зважаючи на отриману від оперативних служб інформа­цію, повідомлення водіїв та інших категорій населення про осіб, пов'язаних з використанням транспортних засобів. Здшснюють перевірку транспортних засобів, їх водіїв, пасажирів і вантажу,
206
207
/>/>що перевозиться, щодо яких з оперативних служб або інших достовірних джерел надійшла інформація про участь конк­ретних осіб у скоєнні або про факт вчинення злочинів і право­порушень.
Проводять перевірку транспортних засобів, які безпричи-ново перебувають біля автошляхів або регулярно здійснюють рух у конкретних напрямках, які використовуються особами, що підозрюються у скоєнні злочинів. При несенні служби на авто­шляхах запроваджують збір вказаної інформації нарядами та її систематизацію.
Здійснюють обмін інформацією щодо обставин скоєння злочинів, опису викраденого майна, прикмет злочинців і транс­портних засобів, які ними використовуються із суміжними міськрайорганами та підрозділами Державної автомобільної інспекції, зокрема сусідніх регіонів.
Вносять необхідні зміни в розрахунок та маршрути патрулю­вання нарядів і мобільних груп ДАІ залежно від криміноген­ної ситуації на території обслуговування.
Для запобігання нападам на водіїв і пасажирів транспорт­них засобів на автошляхах забезпечують постійне добове патрулювання на автошляхах рухомими нарядами дорожньо-патрульної служби.
Для інформування громадськості, зокрема, водіїв з питань безпечного проїзду автошляхами, захисту транспортних засобів від крадіжок і угонів подають до засобів масової інформації відповідні матеріали.
Направляють інформацію керівникам підприємств, органі­зацій, установ щодо усунення причин та умов, які сприяють скоєнню правопорушень.
11.11. Підрозділи Державної служби охорони
На об'єктах, що охороняються, здійснюють установлений про­пускний режим, контроль за ввезенням і вивезенням товарно-матеріальних цінностей, надають пропозиції власникові об'єкта щодо обладнання контрольно-пропускних пунктів турнікетами, естакадами, приміщеннями для огляду, а також приладами та пристосуваннями для виявлення викраденої продукції.
За участю зацікавлених підрозділів органів внутрішніх справ здійснюють інспектування відомчої охорони підпри­ємств, установ й організацій, вносять ініціативні пропозиції та здійснюють заходи щодо прийняття цих об'єктів під охорону підрозділами Державної служби охорони.
Проводять заходи щодо запобігання крадіжкам державного й особистого майна громадян, зміцнення взаємодії з нарядами патрульно-постової служби міліції.
У взаємодії з іншими підрозділами органів внутрішніх справ організовують роз'яснювальну роботу серед населення з профі­лактики крадіжок державного й особистого майна громадян. Здійснюють обладнання засобами сигналізації та забезпечують охорону на договірних засадах, об'єктів, квартир та інших місць зберігання майна. Здійснюють інкасацію коштів, охорону й пере­везення валютних цінностей і вантажів, гарантують особисту безпеку фізичним особам, а також надають інші послуги щодо посилення захисту майна від злочинних проявів.
Взаємодіють із житлово-комунальними службами з питань захисту під'їздів житлових будинків від проникнення сторон­ніх осіб, обладнання їх переговорно-замковими пристроями (домофонами), кодовими замками та іншими технічними при­строями.
11.12. Підрозділи досудового слідства та дізнання
Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодав­ством України, орган дізнання, слідчий, встановивши причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, вносять у відповідний державний орган, громадську організацію чи посадовій особі по­дання про вжиття заходів для усунення цих причин та умов.
Разом з іншими підрозділами органів внутрішніх справ уживають заходів щодо запобігання повторним злочинам особами, стосовно яких порушено кримінальні справи за вчинені ними злочини, котрим обрано запобіжний захід, не пов'яза­ний із позбавленням волі.
Передають у відповідні підрозділи органів внутрішніх справ інформацію, отриману в ході розслідування кримінальних справ, яка має значення для запобігання правопорушенням.
208
209
/>Забезпечують провадження досудового слідства у справах про злочини, вчинені неповнолітніми чи за їхньої участі, най­більш досвідченими слідчими. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства, встановлюють дані про особу неповнолітнього правопорушника, причини й умови, що спрішли вчиненню злочину, про що інформують підрозділи у справах неповнолітніх.
За наявності достатніх підстав інформують відповідні державні органи про порушення прав неповнолітніх, недоліки та зловживання при їх вихованні, створення умов, які сприяли вчиненню ними злочинів, з боку батьків або осіб, що їх за­міняють, та посадових осіб для вжиття до них заходів, перед­бачених законодавством.
Проводять лекції та бесіди в навчальних закладах, трудових колективах, перед населенням про результати розслідування кримінальних справ, причини й умови, щі сприяли вчиненню правопорушень. Здійснюють публікації та виступи в засобах масової інформації з цих питань.
11.13. Підрозділи зв'язків з громадськістю
Підрозділи зв'язків з громадськістю систематично по­ширюють через засоби масової інформації тематичні матеріали проф ілактично-виховного характеру, спрямовані на запобігання правопорушенням.
Спільно із зацікавленими службами (громадської безпеки, кримінального розшуку, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, боротьби з організованою злочинністю) за­проваджують тематичні телерадіопрограми, спеціалізовані рубрики у друкованих виданнях, через які інформують громадськість про форми та методи самозахисту від злочин­них посягань.
Пропагують через засоби масової інформації загально­людські й моральні цінності (повага до батьків, людська честь й гідність, ведення здорового способу життя тощо).
Через анкетування чи експрес-опитування населення ви­вчають громадську думку щодо вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ з профілактики та запобігання правопорушенням.
ТЕМА 12. Кримінологічна характери­стика та запобігання злочин­ності неповнолітніх
12.1. Кримінологічна характеристика та запо­бігання злочинності неповнолітніх
Рівень злочинності неповнолітніх зростав до 1995 р. включно, після чого почав поступово знижуватися за абсолютними по­казниками (у 1990 р. зареєстровано 28 819 злочинів за участю неповнолітніх, у 1995 р. — 41 648; 2000 р. — 37 239; 2002 р. -32 335; 2003 р. — ЗО 950)Ш1. Темп її приросту загалом відставав від темпу приросту дорослої злочинності.
За даними на 2004 р., питома вага злочинів неповнолітніх у загальному масиві зареєстрованих злочинів становила для убивств 5,5 %; тяжких тілесних ушкоджень — 5,7 %; зґвалтувань — 9,7 %; розбоїв — 15,3 %; грабежів — 16,2 %; крадіжок — 13,5 %; хуліганства — 8,9 %102. Значна частка зло­чинів неповнолітніх розглядається дорослими як прояв вікової незрілості, бешкетництва. Тож про багато з них не повідом­ляється правоохоронним органам, що призводить до збільшення їх латентності.
Для     продолжение
--PAGE_BREAK--структури злочинності неповнолітніх харак­терні такі риси:
частка тяжких насильницьких та корисливо-насильни­цьких злочинів неповнолітніх становить 10 % і порівняно стабільна;
у структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки, грабежі, хуліганства (до 4/5 від усіх учинених злочинів);
101Злочинність в Україні: Статистичний збірник. — К.: Держав­
ний комітет статистики України, 2000. — 100 с; Експрес-інформація
про стан злочинності в Україні за 2002 рік. — К.: МВС України.
Департамент інформаційних технологій, 2003. — 120 с.
102Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -
К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -
Лист 6-1
210
211
• зростає поширеність організованих форм злочинної діяль­ності.
До негативних тенденцій розвитку злочинності неповнолітніх належать:
організованість злочинності неповнолітніх (з одного боку, за прикладом дорослої, з другого, за допомогою дорослої);
збільшення темпів зростання злочинності неповнолітніх;
зростання питомої ваги злочинності неповнолітніх у струк­турі загальної злочинності;
збільшення злочинів, пов'язаних з наркотиками;
зростання технічної оснащеності неповнолітніх злочинців.
12.2. Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього злочинця
Для неповнолітніх злочинців характерні істотні викрив­лення моральної та правової свідомості:
тлумачення совісті, виходячи з особистих бажань або групо­вої солідарності;
орієнтація на швидке отримання задоволення;
послаблення почуття сорому, нестриманість, брутальність і жорстокість, нестійкість та несамокритичність;
байдужість до переживань і страждань інших людей;
прагнення самоствердитися за рахунок більш слабких;
погляд на законодавчі заборони як формальні;
ігнорування соціальної ролі закону, він протиставляється доцільності, а групові норми — нормам закону;
неадекватне розуміння дозволеної та недозволеної поведінки;
формування вороже-недовірливого ставлення до право­охоронних органів;
значне послаблення вольових якостей;
— поширена переконаність у можливості уникнути по­
карання за вчинене тощо.
Питома вага осіб чоловічої статі серед неповнолітніх злочинців становить 90-95 %. Частка неповнолітніх дівчат, які вчиняють злочини, — 5-Ю %.
Культурно-освітній рівень більшості неповнолітніх зло­чинців істотно нижчий порівняно з однолітками. Значна частина неповнолітніх — це ті, що погано навчаються, а також особи, які залишили школу.
У 2004 р. в Україні структура контингенту неповнолітніх зло­чинців була такою: які не працюють і не вчаться — 45 %; учні шкіл та інших освітніх установ — 43 %; ті, що працюють -12 %.
12.3. Причини й умови злочинності неповно­літніх
До загально-соціальних причин та умов, які сприяють поширенню злочинності неповнолітніх, належать:
значний розрив у матеріальному забезпеченні дітей, вихідців із різних соціальних груп (соціальне розшарування);
бездоглядність як відсутність належного контролю з боку сім'ї та освітніх установ за поведінкою, зв'язками, проведен­ням часу неповнолітніх. Вона відзначається в 4/5 випадків злочинів неповнолітніх;


безпритульність неповнолітніх потерпілих, яка сприяє створенню ситуації та приводів для злочинів;
низький рівень роботи освітніх установ (формалізм, нечесність, непрофесіоналізм, нехтування індивідуальним під­ходом до виховання та навчання тощо);
розпад системи працевлаштування підлітків;
відсутність достатньої мережі клубних, спортивних і громад­ських установ для підлітків;
проникнення в середовище молоді стандартів буденної по­ведінки, не сумісних з ціннісними орієнтаціями нашого суспіль­ства (культ сили, жорстокості, культ наркотиків, сексу тощо);
тривала відсутність занять у неповнолітніх, які залишили навчання, також зумовлює виникнення антигромадських по­глядів і звичок, які можуть реалізуватися в ситуативних зло­чинах або спричинити входження до злочинної групи;
збільшення частки дітей і підлітків з відставанням в інте­лектуальному, вольовому та психічному розвиткові.
Фактори, пов'язані з близьким оточенням неповно­літніх:
• незадовільні умови виховання в сім'ї. Істотні дефекти
сімейного виховання наявні в більшості випадків негативного
формування особи та подальшого переходу на злочинний шлях
конкретних підлітків. У 30-40 % випадків злочинів неповно­
літніх відмічається негативний уплив з боку батьків та інших
старших членів сім'ї;
212
213
відсутність (тимчасова чи тривала) в батьків можливості забезпечувати мінімально необхідні потреби дітей. Близько ЗО млн. громадян мають прибутки нижчі від прожиткового мінімуму. У таких родинах виникають настрої безнадійності, соціальної заздрості й озлобленості через важке матеріальне становище. За відсутності соціальної підтримки ці обставини формують мотивацію злочинів — крадіжок, хуліганства та ін.;
негативний уплив найближчого оточення — побутового, навчального, виробничого, як однолітків, так і дорослих. Негативно вплинути на поведінку підлітка можуть певні ситуа­ції, що породжують у нього неправильне уявлення про до­пустимість і безкарність злочинних дій, котрі свідчать про роз­рив між словами та вчинками самих вихователів тощо;
підбурювання з боку дорослих злочинців, що стається в ЗО % випадків. Нерідко така ситуація пов'язана з попереднім втягненням у пияцтво, азартні ігри, інші форми дозлочинної антигромадської поведінки в поєднанні з пропагандою «пере­ваг» життя злочинців.
12.4. Запобігання злочинності неповнолітніх
Серед суб'єктів профілактики злочинності та зло­чинів неповнолітніх можна виділити:
органи державної влади й органи місцевого самовряду­вання, що забезпечують програмування, планування, правове регулювання та ресурси цієї діяльності, контроль за її здійснен­ням і результатами;
інститути соціального виховання — родину, школу, трудо­вий колектив, установи культури та дозвілля, що здійснюють у взаємодії та в межах компетенції профілактику виникнення викривленої позиції дітей і підлітків, корекцію таких кримі­ногенних чинників, якщо вони можуть бути нейтралізованими за допомогою педагогічних або інших виховних засобів;
органи захисту й соціальної, психолого-педагогічної, медичної та правової допомоги дітям і підліткам, які перебува­ють у несприятливих життєвих умовах;
правоохоронні органи загалом та їх спеціалізовані підроз­діли й служби зокрема.
Система профілактики злочинності неповнолітніх
складається з таких етапів:
оздоровити середовище та допомогти неповнолітнім, які опинилися в несприятливих умовах життя та виховання, ще до того, як негативний уплив цих умов позначиться на їхній поведінці (етап ранньої профілактики);
не допустити переходу на злочинний шлях і забезпечити корекцію осіб зі значним ступенем дезадаптації, що вчиняють правопорушення незлочинного характеру (етап безпосеред­ньої профілактики);
не допустити переходу на злочинний шлях та створити ум ови для корекції поведінки осіб, які систематично здійснюють правопорушення, характер й інтенсивність яких вказують на ймо­вірність учинення злочинів у найближчому майбутньому (етап профілактики дозлочинної поведінки);
4)запобігти рецидивові злочинів підліткам, які раніше
вчиняли злочини (профілактика рецидиву).
ТЕМА 13. Кримінологічна характери­стика та запобігання рецидив­ній злочинності
13.1. Поняття рецидивної злочинності та її стан
    продолжение
--PAGE_BREAK--Рецидивна злочинність, загалом, є сукупністю злочинів, учинених рецидивістами. Термін «рецидив» розуміється в різних значеннях: як кримінально-правовий, кримінологіч­ний, пенітенціарний.
Кримінально- правовий рецидив охоплює випадки вчинення повторного умисного злочину особами, що мають непогашену у встановленому законом порядку судимість за вчинення умис­ного злочину.
Кримінологічний рецидив передбачає вчинення особою повторного злочину незалежно від наявності судимості після її засудження чи іншого впливу кримінально-правового характеру.
Кримінологічний рецидив ґрунтується на факті неодно­разовості вчинення злочинного діяння й охоплює злочин, учинений особами:
зі знятою чи погашеною судимістю;
які мають судимість;
що відбувають кримінальні покарання;
до яких за раніше вчинений злочин покарання не застосо­вувалося з різних причин.
Пенітенціарний рецидив — учинення нового злочину особами, котрі відбувають покарання у виді позбавлення волі, або повторне засудження особи до покарання у виді позбав­лення волі.
За кількістю раніше вчинених злочинів виділяють:
простий (одноразовий) рецидив — учинення двох злочинів;
складний (багаторазовий) рецидив -учинення трьох і біль­шої кількості злочинів.
Співвідношення одноразового та багаторазового рецидивів характеризується стійкою залежністю: частка вдруге засуджених у 2,5-3 рази більша від частки засуджених утретє, частка остан­ніх у стільки ж разів більша, ніж засуджених у четвертий раз.
За однорідністю злочинів розрізняють загальний і спеціальний рецидиви. Загальний рецидив — це повторне вчи--нення різнорідних злочинів. Спеціальний рецидив характеризується повторним учиненням однорідних або то­тожних злочинів. Серед форм спеціального рецидиву виділя­ють рецидив умисних та рецидив необережних злочинів.
Для структури рецидиву за видом злочинів характерна пере­вага корисливих і корисливо-насильницьких злочинів. Питома вага таких злочинів — дві третини усієї рецидивної злочинності.
Питома вага групової злочинності у структурі рецидиву мен­ша, ніж у структурі злочинності загалом (відповідно 20 % і 30 %).
Динаміка рецидивної злочинності свідчить про неухильне її зростання. Погіршення стану та несприятливий прогноз ре­цидивної злочинності значною мірою зумовлені вкрай негатив­ними тенденціями в кримінально-виконавчій системі України.
У 2004 р. було зареєстровано злочинів, які вчиняються рецидивістами:
за всіма видами спрямованості — 85 293;
загальнокримінальної спрямованості — 83 413;
тяжких й особливо тяжких — 44 423;
бандитизм — 25;
умисне вбивство та замах -1016, із них:


учинених на замовлення — 1;
із застосуванням вогнепальної зброї — 27;


умисне тяжке тілесне ушкодження — 1016;
зґвалтування — 260;
розбій — 1946;
грабіж- 5210;
шахрайство -1895;
вимагання — 300;
хуліганство — 1696;
крадіжка приватного майна-41098, з них із квартир- 11565;
незаконне заволодіння транспортними засобами -1231;


дорожньо-транспортні пригоди зі смертельними наслід­ками — 52;
незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами чи вибуховими речовинами — 2280103
'03Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.
216
217
13.2. Особа рецидивіста
Більшість рецидивістів уперше стають на шлях злочинів у неповнолітньому віці чи в перші роки після настання повно­ліття.
Існує залежність між віковим початком злочинної кар'єри та подальшим рецидивом. Чим раніше неповнолітній стає на шлях учинення злочинів, тим інтенсивиішим і небезпеч­нішим буде його рецидив згодом. Близько 70 % рецидивістів учинили свій перший злочин у віці до 18 років. Чим старша людина за віком при вчиненні злочину, тим менша ймовірність рецидиву. У зрілому віці майже ніхто вперше не починає реци­дивну біографію, а рецидивісти в цьому віці вчиняють пере­важно менш небезпечні злочини.
Питома вага жінок серед рецидивістів у три-п'ять разів менша, ніж у чоловіків.
У рецидивісток криміногенні якості проявляються гострі­ше, ніж у рецидивістів-чоловіків, що пов'язане з рівнем алко­голізації, багаторазовістю судимостей, втратою суспільно корисних зв'язків, безпритульністю, моральною деградацією тощо. Громадська думка традиційно більш нетерпимо ставиться до засуджених жінок, аніж до засуджених чоловіків, що при­зводить до відчуження їх від усталених побутових і трудових взаємин, доброзичливого людського спілкування.
Порівняно зі злочинцями, котрі вчинили злочин уперше, типовою рисою рецидивістів є подальше ослаблення чи повне припинення трудової діяльності. Понад 80 % рецидивістів -це особи без визначеного роду занять. Частка безробітних і тих, які не вчаться, серед засуджених становить 57 %.
За рівнем освіти серед рецидивістів більше осіб з почат­ковою та незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою порівняно зі злочинцями-нерецидивістами. Частка осіб, які мають більше, ніж базову середню освіту, серед рецидивістів у два рази нижча, ніж серед осіб, які вперше вчинили злочин. Особи, що стали на шлях рецидиву, не бачать сенсу в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до на­вчання в період відбування покарання.
Для емоційно-вольових характеристик особи рецидивіста типовими є різного ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність та примітивізм емоційних ре-
акцій; авторитарність і завищена самооцінка; холодність до пере­живань інших; схильність до помсти; вразливість.
У певної частини рецидивістів істотну роль у злочинній діяль­ності відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв'язки у злочинному середовищі.
Патологія психіки, що не виключає осудності, простежується в 15-20 % рецидивістів, а у тих, хто вчинив убивства, — до 40 %.
13.3. Типологія особи рецидивіста
Типи рецидивістів за ступенем суспільної небезпечності104:
ситуативний;
злісний;
спеціальний (багаторазовий, що постійно підвищує свій професійний рівень);
особливо злісний.
Для ситуативного рецидивіста характерними є слабка воля та нездатність самому вирішувати власну долю, відмови­тися від злочинів. Унаслідок такої психологічної нестійкості криміногенна ситуація знову втягує його в злочинну діяльність. Тип злісного рецидивіста відрізняється за ознакою багато­разовості й особливо поширений серед молодих рецидивістів. На відміну від ситуативного рецидивіста, він свідомо обирає зло­чинну кар'єру. Пишається судимостями та прагне зайняти високе місце в ієрархічній градації злочинного середовища.
Багаторазовий рецидивіст (кримінально цілеспрямова­ний тип), який спеціалізується на одному з видів злочинів, у перспективі може стати професіональним злочинцем. Такі рецидивісти частіше спеціалізуються на кишенькових крадіж­ках, торгових, фінансових, квартирних шахрайствах, фальшиво-монетництві, крадіжках автотранспорту, останнім часом — і на за­мовних убивствах, участі в незаконному обігові наркотиків, зброї тощо.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Особливо злісний рецидивіст за кримінологічною характеристикою — це особа, що була двічі та більше разів за­суджена за умисні, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Саме при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів рециди-
104Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений и личность рециди-виста. — Волгоград, 1980.
218
219
/>вісти в найвищому ступені проявляють риси особливо злісного рецидиву: культ насилля та жорстокості, авторитаризму й его­центризму, ненависті до працівників правоохоронної системи та повного нехтування правовими нормами.
Нестійкий тип — особа, що не в силах визначитися з іншою лінією поведінки, крім злочинної.
Маніакальний тип — особа, що вчиняє злочини знову й знову внаслідок психопатологічних процесів.
Маргінальний тип — суспільно занедбана особа, що пере­буває в алкогольній або наркотичній залежності, не має сім'ї, житла, роботи тощо.
13.4. Причини й умови рецидивної злочин­ності
Специфічні для рецидивної злочинності криміногенні фактори можна класифікувати на три групи детермінант:
пов'язані з недоліками дізнання, слідства та суду;
зумовлені недоліками та порушеннями процесу виконання покарань;
пов'язані з постпенітенціарним періодом, тобто після відбуття засудженим покарання.
Порушення процесуальних термінів розслідування та розгляду кримінальних справ призводить до неприпусти­мого переповнення слідчих ізоляторів (СІЗО). У них утриму­ється на 70 % осіб більше, ніж визначено законодавством нашої держави та міжнародними нормами, зокрема, Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими 1955 р. Це є грубим порушенням принципу гуманізму та сприяє рецидивові. У переповнених СІЗО відбувається навчання суб-культурі злочинного середовища, встановлюються нові кримі­нальні зв'язки, створюється благодатний ґрунт для агресивної конфліктності, жорстокості тощо.
Найбільш вагомі в системі рецидиво-небезпечних причин й умов — порушення законності при виконанні по­карання у виді позбавлення волі.
Загалом криміногенна ситуація в колоніях несприятлива: зростає підтримка засуджених осіб, які перебувають на волі (рецидивістами, представниками організованої злочинності), відроджуються злодійські традиції та ін. Матеріальна база
установ, які виконують покарання у виді позбавлення волі, в сучасній України потребує термінової фінансової підтримки. Наступна група причин й умов рецидивної злочинності -постпенітенціарна поведінка особи в період після відбуття покарання. Вчиненню рецидивних злочинів у перший рік після звільнення з місць позбавлення волі сприяють помилки судів та адміністрацій установ виконання покарань у практиці умовно-дострокового звільнення засуджених, неефективність системи їхньої адаптації та реабілітації, недоліки адміністративного на­гляду, недосконалість системи працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі.
13.5. Профілактика рецидивних злочинів
Загальні заходи запобігання рецидивові пов'язані:
з удосконаленням правоохоронної діяльності;
ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо призначення покарань;
-удосконаленням системи виконання покарань;
ефективною, системною роботою з рецидиво небезпеч­ним контингентом після відбуття покарання;
ефективною координацією зусиль органів кримінально-виконавчої системи й органів місцевого самоврядування, державних і громадських організацій щодо соціальної реабілі­тації засуджених;
тісною взаємодією державних органів виконання по­карань із представниками різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених;


ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та наркоманії серед населення;
удосконаленням кримінального законодавства й судової практики, підвищенням ефективності кримінального покарання.
/>ТЕМА 14. Кримінологічна характеристика та запобігання економічній злочинності
14.1. Кримінологічна характеристика еконо­мічної злочинності
У світі немає жодної держави, економіка якої абсолютно була б схожа на економіку іншої держави. В економіці будь-якої держави є суперечності й недоліки, котрі використовує злочинність. Це стосу­ється й економіки України. В 2004 р. розкрито 33 819 злочинів еконо­мічної спрямованості (13 691 злочинів залишаються нерозкрити-ми), серед них у сфері господарської діяльності — 6878 (2343)ю5.
Економічна злочинність погіршує життя суспільства загалом, а тому боротьба з нею є одним із пріоритетних завдань не тільки правоохоронних органів, а й усіх структур держави. Питання економічної злочинності піднімалися на конгресах ООН із запо­бігання злочинності та поводження з правопорушниками. В одній із резолюцій Сьомий конгрес ООН визначив економічні злочини як особливо небезпечні та вказав на посилення боротьби з ними106.
Економічна злочинність — це явище, яке:
властиве будь-якій державі та виникає в результаті високо-інтелектуальної злочинної діяльності осіб з метою незаконного спрямування частини економічних ресурсів на свою користь. У країнах з низьким рівнем ринкових відносин їй додатково сприяє невідповідність законодавчої бази економічним реаліям;
виникає у сфері управління державним або приватним майном і пов'язана з використанням службового становища з корисливими намірами;
стримує розвиток ринкових відносин, вільної конкуренції, а в кінцевому підсумку — підриває основи економічної безпеки держави;
стимулює «тіньовий» капітал, корупцію та організовану злочинність;
викликає соціальну нестабільність, зневіру законослухня­них громадян у спроможність держави захистити їхні інтереси.
105Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. — К.:
МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. — Лист 102
106Лунеев В. В. Преступность XX века. — М., 1998. — С. 256.
222
За кримінально-правовою класифікацією економічна зло­чинність поділяється на такі групи:
злочини у сфері відносин власності, пов'язані зі службо­вою діяльністю: розкрадання державного чи колективного майна шляхом шахрайства, присвоєння, розтрати або зло­вживання посадовим становищем;
злочини у сфері використання бюджету: порушення законодавства про бюджетну систему України; видання норма­тивних актів, які змінюють доходи та витрати бюджету всу­переч визначеному законом порядку;
злочини у сфері фінансових відносин: виготовлення чи збут підроблених грошей або цінних паперів; незаконні операції з валютними цінностями; приховування валютної ви­ручки; ухилення від сплати податків; порушення порядку випуску (емісії) й обігу цінних паперів; підробка знаків по­штової оплати та проїзних квитків; незаконне виготовлення, підробка, використання чи збут незаконно виготовлених й одержаних або підроблених марок акцизного збору;
злочини у сфері підприємництва: заняття забороненими видами підприємницької діяльності; порушення порядку за­няття нею; фіктивне підприємництво; шахрайство з фінансовими ресурсами; виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними; незаконна торговельна діяльність; протидія законній підприєм­ницькій діяльності; приховування банкрутства; фіктивне банк­рутство;
злочини у сфері захисту від монополізму та несумлін­ної конкуренції: незаконне збирання з метою використання чи використання відомостей, що становлять комерційну таєм­ницю; розголошення комерційної таємниці; штучне під­вищення та підтримання високих цін на товари народного споживання й послуги населенню; змова про фіксування цін; примушування до виконання або невиконання цивільно-правових зобов'язань;
злочини у сфері обслуговування населення: випуск чи реалі­зація недоброякісної продукції; обман покупців; обман замов­ників; одержання незаконної винагороди від громадян за ви­конання робіт, пов'язаних з обслуговуванням населення; по­рушення правил торгівлі;
з*:, 7) злочини у сфері митного регулювання — контрабанда.
223
/>14.2.Причини й умови, що детермінують
економічну злочинність
Соціально-економічні обставини:
перехід на рейки ринкової економіки відбувався в умовах розвалу колись єдиної країни;
розірвання виробничих і торговельних зв'язків багатьох економічних партнерів колишніх союзних республік;
недосконалість господарського механізму щодо викори­стання різних форм власності;
низька правова культура, що призводить до невиконання своїх обов'язків перед державою, зокрема, щодо повноти сплати податків;
суперечності між командно-адміністративною системою господарювання, від якої Україна відійшла, та ринковою еконо­мікою, до якої вона ще не дійшла;
надмірна монополізація економіки (навіть порівняно з іншими республіками колишнього СРСР);
наявність могутнього, але антиринкового військово-промислового комплексу;
надмірне адміністративне втручання в економіку, великі витрати на утримання управлінського апарату;
високий рівень корупції в системі органів державної влади й управління та тінізації економіки;
надання численних пільг деяким юридичним і фізичним особам;
надлишковий податковий тиск на суб'єктів господарю­вання, що заганяє їх у тінь;
відставання правового забезпечення протидії економічній злочинності від швидкості її зростання та необхідності поси­лення боротьби з нею;
низька платоспроможність більшості громадян;
правова незахищеність суб'єктів господарювання від зло­вживань, утисків і вимагань з боку чиновників державного апарату на всіх його рівнях.
14.3.Запобігання злочинам у сфері економіки
До основних форм запобігання злочинам у сфері економіки належать:
• своєчасне запобігання, розкриття та розслідування зло­чинів у сфері економіки на підприємствах, в організаціях,
комерційних структурах, фінансово-кредитній та банківській системах;
відшкодування нанесених збитків;
захист громадян від злочинних посягань;
висвітлення в засобах масової інформації стану економіч­ної злочинності в країні та регіонах і напрямів боротьби з нею;
удосконалення діяльності органів контролю, наділених правами органів дізнання;
створення нового механізму валютно-митного контролю, який би був заснований на організаційній взаємодії фінансо­вих, банківських та митних органів;
проведення із залученням практичних працівників відпо­відних міністерств і відомств комплексних перевірок закон­ності здійснення товарно-грошових операцій суб'єктами підприємницької діяльності, що створені при державних підприємствах;
виявлення фактів одержання прихованих доходів шляхом вилучення з обігу різниці між собівартістю та роздрібними цінами на товари й послуги;


погашення заборгованості з виплати заробітної плати, для чого запроваджується механізм матеріальної відповідаль­ності підприємств-боржників перед своїми працівниками;
забезпечення суворого контролю за проходженням бюджет­них коштів аж до безпосереднього їх одержувача, спрямова­них на адресну державну підтримку;
погашення заборгованості із заробітної плати.
ТЕМА 15. Кримінологічна характери­стика та запобігання насиль­ницьким злочинам
15.1. Поняття та загальна характеристика насильницьких злочинів
Значну частину насильницьких злочинів становлять умисні вбивства, умисне заподіяння шкоди здоров'ю, катування, зґвалтування, розбої, грабежі та поєднане з насильством хуліган­ство, їхній рівень, структура й динаміка характеризують на­сильницьку злочинність загалом.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Основою об'єднання цих злочинних діянь у кримі­нологічно значущу групу є такі критерії:
спосіб дій злочинця — фізичне насилля над особою, спроба чи погроза його застосування;
форма вини — умисел;
•об'єкт посягання — фізична особа.
Починаючи з 1988 р. по 1995 р. фіксується зростання кількості насильницьких злочинів. Кількість умисних убивств та умисних тяжких тілесних ушкоджень за період з 1987 р. до 1995 р. збільшилася, відповідно, в 3,5 і 3,3 рази, грабежів і роз­боїв — у 6 і 7 разів. Протягом наступних років показники реєстра­ції умисних убивств, умисних тяжких тілесних ушкоджень, грабежів і розбоїв свідчать про зменшення їхньої кількості.
Для порівняння: в 1995 і 2004 рр., відповідно, було зареєстро­вано 4896 і 3788 умисних вбивств, 8800 і 5855 умисних тяжких тілесних ушкоджень107.
Аналіз структурних змін насильницької злочинності свід­чить про підвищення ступеня суспільної небезпечності деяких категорій насильницьких злочинів. Зросла тяжкість заподію­ваних ними наслідків. Збільшується частка організованих, за­здалегідь підготовлених злочинів, які вирізняються особливою зухвалістю, витонченістю, жорстокістю.
107Злочинність в Україні: Статистичний збірник. — К.: Держав­ний комітет статистики України: — 100 с; Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. — К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. — Лист 3-2.
Протягом тривалого часу приблизно дві третини вбивств і тяжких тілесних ушкоджень відбувалися у сфері побутових відносин на ґрунті міжособистісних конфліктів. До початку 90-х рр. частка умисних убивств, учинених на побутовому ґрунті, знизилася до 40 % за рахунок зростання вбивств з ко­рисливих або інших мотивів. Набули поширення замовні вбив­ства. Найчастіше жертвами таких злочинів стають підприємці й інші представники бізнесу (46 %), лідери кримінальних угруповань (38 %).
У сферах дозвілля та побуту поширені насильницькі злочини з хуліганських мотивів. Хуліганські спонукання проявляються в прагненні відкрито протиставити свою поведінку суспіль­ному порядкові, продемонструвати грубу силу, помститися за справедливо зроблене зауваження та ін. На сьогодні з хулі­ганських спонукань учиняється близько 20 % умисних вбивств і близько ЗО % випадків умисного заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю.
Серед насильницьких злочинців збільшується частка реци­дивістів. У 2004 р. питома вага рецидивістів, які вчинили умисні вбивства, становила 17 %, з них у складі групи — 24,4 %; розбої -28,9 %; грабежі — 20, 3 %; умисні тяжкі тілесні ушкодження -14,6 %108.
Відзначається збільшення частки злочинців, які мають пато­логічні відхилення в психіці, що не виключають осудності (дебільність, органічні захворювання центральної нервової системи, психопатії, сексуальні відхилення). Це значною мірою пов'язано з процесами поширення алкоголізму та наркоманії.
Більшість осіб, які вчиняють насильницькі злочини й хуліган­ські дії, — чоловіки (90-93 %). Це пояснюється соціальними ролями, характерними для чоловіків і жінок, психофізичними особливостями статі. Для поведінки чоловіків під час дозвілля більш характерні випадкові компанії, зловживання алкоголем, що часто створює конфліктні ситуації, які переростають у бійки.
Існують розбіжності в мотивації насильницьких злочинів, учинених чоловіками та жінками. В останніх переважають мотиви ревнощів, помсти, заздрощів, прагнення звільнитися
108Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.
226
227
від потерпілого тощо. Багато насильницьких злочинів учиня­ються жінками на ґрунті віктимної поведінки потерпілого. В останні роки реєструється зростання частки жінок при вчиненні таких злочинів, як убивства з хуліганських або корисливих спонукань, у ході розбійних нападів та ін., зростає кількість учинених жінками злочинів з особливою жорстокістю.
Основний контингент насильницьких злочинців і хуліганів становлять особи молодого й середнього віку (до 40 років). Найбільш висока кримінальна активність характерна для пред­ставників вікової групи 25-29 років. Далі за ступенем кримі­нальної активності посідають місця вікові групи 18-24 років, 30-39,16-17 років.
Порівняно з дорослими, підлітки та молодь, зазвичай, мають менш розвинуту волю, підвищену вразливість до негативних упливів, імпульсивність, сугестивність, вони легше піддаються шкідливому впливові з боку антигромадських елементів, зокрема й у формі наслідування, підбурювання тощо.
15.2. Причини й умови насильницьких злочинів
До основних криміногенних детермінант необхідно віднести:
утрату особистої перспективи, несприятливі матеріальні та житлові умови, що провокують на агресивні дії;
підвищену поширеність серед певних груп населення уяв­лення про припустимість насильницьких дій, стереотипів агресивно-насильницької поведінки в конфліктних ситуаціях;
уплив злочинного середовища;
віктимну (легковажну, аморальну, протиправну) поведінку потерпілих, яка стала приводом злочину;
провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
несвоєчасне виявлення правоохоронними органами криміногенних сімейно-побутових ситуацій, незадовільне реагування на такі конфлікти;
нереагування на погрози розправою щодо потерпілого й інших осіб, побої, нанесення тілесних ушкоджень, катувань, хуліганських вчинків;


недоліки в діяльності правоохоронних органів у боротьбі з рецидивом злочинів;
недоліки в охороні громадського порядку та безпеки громадян, в організації патрульно-постової служби міліції, профілактичної діяльності органів внутрішніх справ;
латентність і безкарність значної частини злочинів проти особи;
неповноту виявлення осіб, які страждають на психічні за­хворювання чи аномалії психіки;
і» обставини, що сприяли формуванню" антигромадських угруповань молоді;
• недбале зберігання зброї;
• неприйняття заходЦ дцодо припинення незаконного
обігу зброї, боєприпасів, вибухових або хімічних речовин;
нереагування довколишніх на факти застосування насилля, хуліганства, іншої аморальної чи протиправної поведінки;
недоліки у виховній роботі за місцем проживання та робо­ти, в організації дозвілля, культурного обслуговування на­селення та ін.
15.3. Запобігання насильницьким злочинам
Запобігання насильницьким злочинам залежить від тих пере­творень соціально-економічного й політичного характеру, що відбуваються в країні, пов'язаних зі становленням загаль­нолюдських цінностей, гуманізацією морального клімату, реалі­зацією принципів соціальної справедливості. Вирішення таких загальносоціальних завдань створює передумови для успіш­ної боротьби з насильницькими злочинами та хуліганством.
Основні напрямки профілактики у сфері насиль­ницьких злочинів:
корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ, приведення їх у відповідність до національних інтересів;
ефективна боротьба з пияцтвом і наркоманією;
своєчасність реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті побутових конфліктів, здатних перерости в злочини;
забезпечення ефективної охорони правопорядку в громад­ських місцях;
228
229
/>посилення боротьби з розпаленнчм міжнаціональної ворожнечі;
обмеження криміногенних упливів рецидивістів і про­фесійних злочинців на неповнолітніх та молодь;
активізація діяльності щодо виявлення й нейтралізації антигромадських молодіжних угруповань;
своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвище­ним ступенем віктимно: т і;
активізація боротьби з фактами незаконного виготовлення, збуту, збереження чи носіння холодної та вогнепальної зброї;
забезпечення справедливої відповідальності за насиль­ницькі злочини й хуліганство на основі її диференціації та інди­відуалізації;
протидія пропаганді жорстокості й насилля в засобах масо­вої інформації;
розвиток системи профілактики психопатології, що про­дукує насилля.
ТЕМА 16. Кримінологічна характеристика та запобігання загальнокримі-нальній корисливій злочинності
16.1. Поняття та кримінологічна характери­стика загальнокримінальної корисливої злочинності
Істотні ознаки загальнокримінальних корисливих злочинів такі:
корисливі злочини — це завжди посягання на чуже майно. Загальнокримінальні корисливі злочини включають посяган­ня, переважно, на чуже майно, у тому числі й гроші, цінні папери й інші предмети власності. Посягання може бути пов'язане з вимогою передачі права на майно;
корислива мета — протиправне безоплатне вилучення чи повернення чужого майна на користь винного;
» корисливе посягання вчиняється поза господарською діяльністю або без використання винним свого становища у сфері виробництва, розподілу й обігу матеріальних цінностей.
При проведенні кримінологічних досліджень виділяється масив загальнокримінальних корисливих злочинів, до якого належать крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства, вимагання та вбивства з корисливих мотивів. Ці злочини становлять близько 90 % від усієї загальнокримінальної корисливої злочинності.
У 2004 р. зареєстровано 475 934 загальнокримінальних корисливих злочинів, їхня питома вага в загальній кількості злочинів становить приблизно 60-65 %. Цей показник стабіль­ний не тільки протягом останніх років.
Найпоширенішим злочином у загальнокримінальній корисливій злочинності є крадіжка. У структурі цього виду злочинів переважають, звичайно, крадіжки приватного майна. В 2004 р. в Україні зареєстровано 231 632 крадіжок.
Грабежі та розбої — це відкриті насильницькі форми заволодіння чужим майном. У колишньому СРСР із 1956 р. та до 1991 р. кількість грабежів збільшилася в 14 разів, а в Україні тільки за 1991-1993 рр. — у 2,2 рази. У наступні
/>роки їхній рівень продовжує зменшуватися з незначними коливаннями. Так, у 2004 р. зареєстровано відповідно грабежів і розбоїв 60 946 і 5538109.
Шахрайство та присвоєння довіреного майна криміно­логічно близькі. Шахрайство вирізняє стрімка тенденція росту. В колишньому СРСР шахрайство було не досить поширеним явищем. Із переходом до ринкової економіки, розкрадання майна шляхом обману в Україні інтенсивно почастішало. Тільки за 1991-1999 рр. кількість шахрайств збільшилася приблизно в три рази. Так, у 2004 р. зареєстровано 15 233і10 шахрайств. Після крадіжок і грабежів шахрайство стає найбільш поширеним злочином у структурі загальнокримі-нальної корисливої злочинності проти власності.
За останні роки спостерігаємо зменшення кількості заре­єстрованих фактів привласнення та розтрати чужого або ввіре­ного майна. Для порівняння: у 1991 р. зафіксовано 9387 зло­чинів, найменша їх кількість зареєстрована в 1995 р. — 7557; найбільша в 1999 р. — 10 640і", у 2002 р. таких випадків було виявлено лише 7993ш.
Вимагання має кілька різновидів. Із початком ринкових ре­форм ці злочинні прояви трансформувалися та стали прояв­лятися майже у відкритому одержанні від власника наявної грошової данини під погрозою фізичної розправи, псування чи знищення майна. Якщо в 1991 р. було виявлено 1272 випад­ки вимагання індивідуального майна громадян, то в 1998 р. -3240 злочинів. У 2004 р. цей показник становив 1319 випадків113
10* Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К-: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 3-2.
110Там само.
111Злочинність в Україні: Статистичний збірник. — К.: Держав­
ний комітет статистики України, 2000. — 100 с.
112Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2002 рік. -
К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. -
120 с.
113Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -
К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005.
232
державного майна, в 1991 р. зафіксовано 13 злочинів, у 1998 р. -161 злочин, у 2002 р. -12 злочинів114.
16.2.Причини й умови корисливої злочин­
ності
До основних причин корисливої злочинності належать:
криміногенна роль соціального та матеріального роз­шарування суспільства;
матеріальні нестатки;
ослаблення державного й соціально-правового контролю за економічною діяльністю;
віктимна (легковажна, аморальна, протиправна) поведінка потерпілих, яка стала приводом злочину;
провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
недоліки в охороні майна, в організації патрульно-посто­вої служби міліції, профілактичної діяльності органів внутріш­ніх справ;
латентність і безкарність значної частини злочинів проти власності;
відставання законодавчого забезпечення боротьби з ко­рисливими злочинами;
недоліки в діяльності правоохоронних органів.
16.3.Запобігання корисливим злочинам
До загальносоціальних заходів запобігання корисливим злочинам належать:
правова пропаганда діяльності правоохоронних органів, засобів і способів самозахисту населення;
розробка заходів для підвищення рівня матеріальної бази си­рітських і соціально-реабілітаційних установ;
• забезпечення житлових і побутових умов багатодітних
та малозабезпечених родин;
1'4Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист. 3-2.
233
створення спеціальних служб для дітей, що залишилися без засобів існування;
розробка й реалізація заходів для забезпечення соціальної зайнятості підлітків і молоді, безробітних та безпритульних, біженців і переселенців, раніше засуджених та інших осіб, по­збавлених постійних доходів і джерел до існування;


створення центрів реабілітації осіб, які займаються бродяжництвом та жебракують;
здійснення заходів щодо розвитку мережі установ соціаль­ної допомоги особам, які опинилися без певного місця про­живання та занять тощо.
Заходи спеціальної спрямованості:
•створення економічних і правових умов, які виключають
криміналізацію суспільства й усіх сфер господарської та фінансо­
вої діяльності, можливості проникнення кримінальних струк­
тур до виробничих і фінансових установ, різних інститутів
влади;
експертиза прийнятих рішень з фінансових і господар­ських питань із позицій економічної безпеки;
проведення комплексних оперативно-розшукових заходів щодо запобігання всім видам розкрадань художніх, історич­них та інших культурних цінностей і перевірка дотримання правил обліку, збереження, використання, вивозу за кордон та повернення культурних цінностей;
протидія організованій злочинності через проведення операцій з виявлення та припинення злодійських сходок, діяль­ності злодіїв у законі, лідерів й активних учасників злочинних формувань;
створення інформаційного банку даних фізичних і юри­дичних осіб, які проходять за оперативними матеріалами та кримінальними справами про факти розкрадання коштів з використанням підроблених платіжних документів;
розробка заходів, які перешкоджають кримінальній діяль­ності організованих злочинних груп і корумпованих посадо­вих осіб на підприємствах з видобутку й переробки нафти, газу, кольорових та рідкоземельних металів;
розробка системи заходів щодо організації боротьби з неза­конним використанням об'єктів інтелектуальної власності;


розробка заходів виявлення фальшивих грошей, фінансо­вих документів і цінних паперів, недопущення їх виготовлення й обігу;
створення організаційної системи із захисту банків та інших фінансових і кредитних установ від проникнення злочинних капіталів або іншого впливу організованої злочинності;
розширення кримінального професійного середовища (вдосконалення правової бази боротьби з професійною зло­чинністю, забезпечення невідворотності покарання, запобігання поширенню кримінальної ідеології та культури).
ТЕМА 17. Кримінологічна характери­стика та запобігання органі­зованій злочинності
17.1. Кримінологічна характеристика органі­зованої злочинності
    продолжение
--PAGE_BREAK--Організована злочинність — це системно пов'язана сукуп­ність злочинів, учиненихучасниками стійких, ієрархізованих, тих, що діють планомірно, злочинних структур (груп, співтовариств, асоціацій), діяльність яких прямо чи опосередковано взаємно підтримується та узгоджується, будучи спрямованою на отриман­ня максимального прибутку зі злочинного бізнесу на визначеній території або у визначеній сфері, що взята під її контроль.
Відповідно до Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від ЗО червня 1993 р., під організованою злочинністю слід розуміти сукуп­ність злочинів, які вчиняються у зв'язку зі створенням і діяль­ністю організованих злочинних угруповань.
У 2004 р. організованими групами та злочинними органі­заціями вчинено 5582 злочинів. Найбільше такими групами вчинено: розбоїв (406), крадіжок в особливо великих розмірах (320); злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів (967), зброї (1 ІЗ)115.
Кримінальний кодекс України розрізняє чотири види зло­чинних груп: групи без попередньої змови; групи з попе­редньою змовою; організовані групи; злочинне співтовари­ство (злочинна організація).
За масштабом діяльності організовані злочинні структури поділяються на:
регіональні;
міжрегіональні;
національні (в межах країни);
транснаціональні (міжнародні).
115Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 11.1
За напрямками діяльності організовані злочинні структури можна поділити на ті, що функціонують у сфері:
кримінального бізнесу- незаконний обіг наркотичних за­собів і психотропних речовин, зброї, предметів історії та мис­тецтва; контрабанда стратегічних матеріалів і шкідливих від­ходів; торгівля живими (людськими) органами та тканинами; викрадення автомобілів; організація азартних ігор, проституції тощо;
тіньової економіки — контроль і вилучення частини при­бутку; розподіл сфер упливу; безпосереднє створення тіньо­вих підприємств та ін.;
легальної економіки — відмивання коштів, отриманих зло­чинним шляхом; інвестування їх у високоприбуткові підприєм­ства тощо.
17.2. Детермінанти організованої злочинності
Детермінанти організованої злочинності охоплюють най­різноманітніші аспекти суспільного життя, тож назвемо лише деякі з них:
політична нестабільність у суспільстві;
протиправна поведінка стала елементом способу життя багатьох верств населення;
переоцінка соціальних цінностей, кримінально-правові заборони стають все менш дієвими, а деякі форми злочинної поведінки сприймаються як нормальна ділова активність;
відставання соціального розвитку від економічного та по­силення майнового розшарування суспільства;
духовна сфера характеризується проявами крайнього его­їзму, вседозволеності, виникненням недовіри до офіційних інститутів держави, їхніх можливостей задовольнити потреби населення;
відсутність досконалої правової бази боротьби з організо­ваною злочинністю;
здатність організованої злочинності швидко змінювати свій профіль діяльності;
недостатня активність органів державної влади, зумовлена дефектамиполітичногоходу, корумпованіспо, слабкістю політичних лідерів, їхньою нездатністю ефективно діяти у складних умовах;
236
237
незабезпеченість (матеріальна, організаційна, культурна) раціонального функціонування демократичних інститутів су­спільного ладу;
міждержавні суперечності, що перешкоджають концен­трації зусиль суспільства в боротьбі зі злочинністю;


недостатньо цілеспрямований пошук осіб — можливих учасників організованого злочинного угруповання, зокрема й у місцях виконання покарань;
слабка оперативна робота з контролю за діяльністю лідерів злочинних угруповань, недосконалі тактичні прийоми до­кументування їхньої діяльності;
професійна підготовка співробітників правоохоронних органів не в повній мірі відповідає вимогам часу, серед них збільшується кількість молодих фахівців, які не мають відпо­відного досвіду;


відсутня надійна система захисту працівників право­охоронних органів, а також свідків;
недостатнє технічне забезпечення правоохоронних органів, а також випадки зради з боку деяких правоохоронців.
17.3. Протидія організованій злочинності
Запобігання організованій злочинності передбачає:
концептуальну та понятійну характеристику цієї злочин-> пості й боротьби з нею в сучасний період;
достатню правову базу;


спеціалізацію кадрів, які ведуть боротьбу з цією злочинні­стю, та їх підготовку;
достатнє ресурсне забезпечення;
сучасну інформаційну базу;
комплексне програмування;
знання реального стану й тенденцій організованої злочин­ності, обґрунтовані прогнозні оцінки;
усвідомлення суспільством гостроти кримінальної проблеми.


ліквідацію пільг та інших умов, які сприяють корупції та вседозволеності суб'єктів, які перебувають при владі;
перехід до розподілу державних замовлень через від­критий конкурс із публікацією його умов або вимог;
перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку;
• регіональні оперативно-профілактичні й цільові операції
щодо виявлення та припинення «злодійських» сходок, діяль­
ності «злодіїв у законі», лідерів й активних учасників етнічних
злочинних угруповань;
перевірку дотримання законності в діяльності під­приємств і служб безпеки приватних структур;
перевірку дотримання банками порядку кредитування недержавних структур;
підготовку правових актів заходів забезпечення безпеки осіб, які здійснюють негласну допомогу в боротьбі зі злочин­ністю;
вибіркові перевірки підприємств щодо видобутку та пере­робки нафти, газу, кольорових і рідкоземельних металів, які відвантажують продукцію за кордон;
розробку заходів, що перешкоджають кримінальній діяль­ності організованих злочинних груп та корумпованих посадо­вих осіб у цих галузях;
засоби, що перешкоджають проникненню організованої злочинності в органи державної влади, зокрема, правоохоронні;
• проведення конференцій із проблем удосконалення
боротьби з організованою злочинністю.
ТЕМА 18. Кримінологічна
характеристика та запобігання
злочинам, пов'язаним
із незаконним обігом наркотиків
18.1. Кримінологічна характеристика злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків
Під незаконним обігом наркотичних засобів розуміють протиправні дії щодо незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психо­тропних речовин або їх аналогів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Наркотичні засоби — це речовини природного (рослин­ного) чи синтетичного походження, що специфічно (стимуля­ційно, збудливо, гнітюче, галюційногенно) впливають на організм людини та становлять небезпеку для здоров'я населення в разі зловживання ними.
Наркотичними визнаються тільки засоби (речовини) одурманюючої дії, які внесені Комітетом з контролю за нарко­тиками при Міністерстві охорони здоров'я України до Списку наркотичних засобів. Споживання наркотиків достатньо швид­ко призводить до незворотної фізичної, психічної та мораль­ної деградації людини як результат психофізіологічної залеж­ності від них.
Найбільша суспільна небезпека поширення наркотичних засобів полягає в тому, що особи, які споживають їх, здатні до вчинення тяжких й особливо тяжких злочинів. Так, про­тягом 2004 р. наркоманами чи особами, що перебували в стані наркотичного сп'яніння, вчинено 15 932 злочини, серед яких: крадіжок — 3015, грабежів — 261, розбоїв — 82, вбивств — 45И6.
Загальний показник реєстрації злочинш, пов'язаних з незакон­ним обігом наркотиків, у 2004 р. становив 65 740 злочинів, серед яких було розслідувано 64 504 злочини.
116Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України за 2000-2004 роки. — К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків, 2005.
Структура злочинності, пов'язаної з незаконним обігом наркотиків, у 2004 р.:
незаконне виробництво, виготовлення, придбання, збе­рігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 307 КК Украї­ни) — 17 768 злочинів, з них збут — 16 754;
викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначе­ного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловжи­вання службовим становищем (ст. 308 КК України) — 404 злочини;
незаконне виробництво, виготовлення, придбання, збері­гання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, пси­хотропних речовин або їх аналогів без мети збуту (ст. 309 КК України) — 36 084 злочини;
схиляння до вживання наркотичних засобів, психотроп­них речовин або їх аналогів (ст. 315 КК України) — 815 зло­чинів, із них неповнолітніх — 255;
•організація або утримання місць для незаконного вжи­
вання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, пси­
хотропних речовин або їх аналогів (ст. 317 КК України) — 2708
злочинів, із них для виробництва та виготовлення — 1077117.
Рівень злочинності, пов'язаної з незаконним обігом нарко­тиків, у 2004 р. становив 9,5 злочинів на 10 000 населення.
У 2004 р. в Україні органи внутрішніх справ провели 5693 оп еративні закупівлі, 243 контрольні поставки. Протягом 2004 р. було вилучено наркотиків:
опію- 117 кг;
гашишу — 2,5 кг;
марихуани — 7358 кг;
героїну- 1,7 кг;
кокаїну — 5,28 кг;
амфітаміну «Екстазі» -40 103 дози;
•ЛСД-156доз"8;
Загалом — 26 539 кг.
1,7Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. -Лист 9-1.
118Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України за 2000-2004 роки. — К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків, 2005.
т-* 18.2. Кримінологічна характеристика осіб-учасників злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків
Контингент учасників злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків, вирізняється неоднорідністю. Тож необхід­но диференційований розгляд їхніх особистісних характери­стик, які є похідними від масштабів злочинної діяльності, ступеня її стійкості, професіоналізму, мотивації, рольових функцій, участі в організованій структурі чи заняття власним дрібним нарко-бізнесом. Необхідно також з'ясувати, чи є учасники таких злочи­нів особами, що регулярно споживають наркотики.
Існує два основних мотиви злочинів, пов'язаних з незакон­ним обігом наркотиків:
прагнення до збагачення;
прагнення забезпечити себе наркотиками для власного споживання.
З огляду на це, можна виділити кілька типів учасників злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків:
наркоділки, що очолюють організовані групи або інші формування та їхнє найближче оточення (співучасники). їхня характеристика збігається з характеристикою лідерів інших організованих злочинних структур — авторитарність, жорсто­кість, готовність іти на все заради досягнення мети, органі­заційні здібності, уміння підкорити собі інших, упевненість у власній зверхності й недоторканності, мотивація панування, нездатність до співпереживання, ставлення до людей як до зна­ряддя для досягнення мети;
рядові учасники злочинних груп або інших формувань. Для ниххарактерні жадібність, егоїзм, відсутність жалю до жертв, а також жорстокість, готовність до силових методів вирішення конфліктів і забезпечення власної безпеки;
особи, що вирощують наркотичні рослини. Зазвичай, їхні особистісні характеристики не пов'язані з криміналізацією, а тяжіють до осереднених характеристик мешканців відповід­ної місцевості. Для них не обов'язковий мотив користі-збагачення. У значній кількості випадків вони орієнтовані на підтримку за допомогою нелегальних доходів нормального
рівня життя, задоволення потреб, які не можуть розглядатись як надмірні;
особи, що збирають дикорослі наркотичні рослини. Серед них можна виділити три групи: професіонали, орієнто­вані на користь-збагачення; випадкові особи, що приїхали «за компанію», "із цікавості" тощо; наркомани;
збувальники-професіонали, орієнтовані на користь-збагачення. З цією категорією учасників наркобізнесу тісно по­в'язані ті, що втягують до вживання наркотиків. Для збуваль­ників і тих, які втягують, характерні спритність, наполегливість, уміння відшукати та переконати клієнта, прагнення встано­вити взаємовигідні зв'язки з працівниками правоохоронних органів, які обслуговують певну територію. Специфічною ознакою контингенту збувальників і тих, які втягують, є наяв­ність значної частки неповнолітніх, нерідко з 10-12-літнього віку.
18.3. Причини й умови вчинення злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків
Географічне положення України в центрі євразійського конти­ненту створює, в поєднанні з прозорістю її кордонів, стимул до ввезення наркотиків з держав-членів СНД та інших сусідніх держав — районів традиційного вирощування й обробки нарко­тичних рослин.
Необхідно зважати на значний інтерес міжнародного нарко­бізнесу до українського ринку наркотиків, зокрема, синтетич­них, і до контрабанди наркотиків через Україну до інших країн. Якщо на початку 1990-х рр. із загальної кількості наркотиків, які постачалися з інших країн, вилучалося 15-20 %, то тепер -понад 50 %.
Контрабандним шляхом із Польщі, Прибалтики, Румунії до України ввозять амфітаміни, «Екстазі», ЛСД. Через Болгарію, Румунію, Молдову — ефедрін, наркотичні ліки. Транзитом через Україну до Західної Європи переправляють: кокаїн -з Латинської Америки, героїн — із Центральної та Швденно-Західної Азії, гашиш — із Західної Африки й Центральної та Південно-Західної Азії.
Географічне розташування України зумовлює наявність на її території значних масивів дикорослих наркотиковміст-ких рослин.
242
243
/>/>Утрата соціальних сподівань й орієнтацій значної групи населення, у тому числі неповнолітніх і молоді, пов'язана з неви­значеністю перспектив навчання, працевлаштування, різким майновим розшаруванням у суспільстві, невідповідністю створю­ваної політиками та засобами масової інформації картини з реальністю, — усе це також формує готовність до пошуку само­ізоляції від життєвих труднощів у вживанні одурманюючих речовин. Небезпека підсилюється через характерне для молоді групове проведення вільного часу й наслідування лідерів.
У гонитві за сенсаціями чи в прагненні до завоювання рек­ламного ринку, багато засобів масової інформації пропагують споживання наркотиків як аксесуар сучасного стереотипу по­ведінки, як необхідний засіб зняття стресу чи мобілізації твор­чих або фізичних сил.
Поширення в засобах масової інформації повідомлень про регулярне вживання наркотиків зірками естради та спорту-кумирами неповнолітніх і молодих людей — є однією з причин, що спонукає останніх до вживання наркотиків.
Коли говорять про послаблення соціального контролю, по­в'язаного з протидією поширенню наркотиків, мають на увазі:
контроль за середовищем наркоманів (один наркоман здат­ний за відсутності протидії втягнути у споживання наркотиків 10-15 чоловік);
режимний контроль в установах, які виконують покарання;
виявлення безпритульних і повій, неповнолітніх жебраків тощо й вживання заходів для їхньої соціальної адаптації;
заходи протидії поширенню наркотиків у Збройних Силах України;
— педагогічний і медичний контроль за учнями тощо.
Населення, особливо неповнолітні, непоінформоване
про небезпеку наркотиків і схильність звикати до них. Для цього потрібно, залежно від виду наркотику, від одного до десяти прийомів. Тим часом ні в засобах масової інформації, ні в освітніх установах антинаркотичну пропаганду не налагоджено. Зусилля деяких благодійних організацій ситуацію змінити не можуть.
Відчутна й криміногенна роль наркомафії, тобто наявність мафіозного кримінологічного поля, що оперує наркомафією.
Недостатньо ефективна діяльність медичних установ з профілактики наркотизму та лікування наркоманії, незабез­печеність їх як у матеріальному, так і в кадровому плані.
Слід визнати й прорахунки в роботі правоохоронних органів у боротьбі з національною та зарубіжною наркомафією, низь­кий рівень їхнього забезпечення.
Недосконалість національного законодавства, що регулює обіг і вживання наркотиків, а також відсутність ефективного законодавства про боротьбу з організованою злочинністю також сприяють поширенню наркозлочинів.
18.4. Профілактика незаконного обігу наркотиків
Сьогодні проблема боротьби з наркоманією розглядається як справа державної важливості. У системі Міністерства охорони здоров'я України створено Комітет по контролю за обігом наркотиків. Аналогічні підрозділи створено в усіх областях, містах і районах. Кабінет Міністрів України прийняв Концеп­цію реалізації державної політики у сфері боротьби з незакон­ним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і пре­курсорів на 2002-2010 рр.119.
Найважливіші компоненти профілактики наркотизму такі:
організаційні;
економічні;
медичні;
культурно-виховні;
правові заходи.
Щодо заходів організаційних, то це створення й діяльність:
Комітету по контролю за обігом наркотиків;
єдиного міжвідомчого банку даних про осіб, причетних до незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речо­вин, який інтегрується в міжнародну систему, створення єдиного реєстру хворих на наркоманію в країні;
Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотич­них засобів у системі Міністерства внутрішніх справ України, котре матиме підрозділи в усіх територіальних і транспорт­них апаратах органів внутрішніх справ;
119Концепція реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2002-2010 роки, схвалена розпорядженням Кабі­нету Міністрів України від 24 січня 2002 р.
244
245
спецпідрозділів по боротьбі з міжнародною контрабандою наркотиків Служби безпеки України;
спеціалізованих закритих лікувальних закладів (для неповно­літніх віком 16-18 років — спеціалізованих лікувально-вихов­них закладів) для примусового лікування осіб, хворих на нарко­манію;
• центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх
віком від 11 років для їх лікування від алкоголізму, наркоманії,
токсикоманії.
Щодо економічних заходів профілактики, насамперед, йдеться про розробку нових зразків сільськогосподарської техніки для збирання наркотичних культур з метою зменшення втрат врожаю, термінів збиральних робіт і частки ручної праці. Плідно триває робота з виведення сортів конопель без канабіноїдних сполучень і сортів снодійного маку з низьким вмістом алкалоїдів.
Серед медичних заходів потрібно передусім відзначити роз­робку методів реабілітації та ресоціалізації хворих на нарко­манію, навчання молоді тверезомуспособу життя з метою ран­ньої профілактики наркоманії.
Стосовно культурно-виховних заходів варто ввести до про­грам вищих і середніх навчальних закладів курси й теми про шкідливість уживання наркотичних засобів.
До правових заходів боротьби з наркоманією слід віднести закони, прийняті в лютому 1995 р.120. Ці закони стали серйоз­ним кроком уперед в регулюванні проблем, пов'язаних з нарко­тиками, наркоманією та наркобізнесом; вони пристосовані до вимог міжнародних стандартів і водночас відповідають реальній ситуації в нашій країні.
До     продолжение
--PAGE_BREAK--основних заходів, пов'язаних з протидією поширенню наркотичних засобів, належать:
• робота з виведення сортів конопель без канабіноїдних спо­
лук і сортів снотворного маку з низьким умістом алкалоїдів;
120Закон України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психо­тропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» від 15 лютого 1995 р., Закон України «Про протидію незаконному обігу наркотичних за­собів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» від 15 лютого 1995 р.


контроль за середовищем наркоманів (один наркоман за відсутності протидії здатний втягнути у споживання нарко­тиків 10-15 осіб);
режимний контроль в установах виконання покарань;
виявлення безпритульних і повій, неповнолітніх жебраків тощо, а також заходи їх профілактичної соціальної адаптації;
заходи протидії поширенню наркотиків у Збройних Силах України;
розробка методів реабілітації та ресоціалізації хворих на наркоманію;
навчання молоді здоровому способу життя з метою ран­ньої профілактики наркоманії;
включення до програм вищих і середніх навчальних за­кладів курсів і тем про шкідливість наркотичних засобів;
•педагогічний та медичний контроль за учнями тощо.
Спеціальні профілактичні заходи пов'язані:
з проведенням так званої «контрольованої поставки», коли правоохоронні органи, маючи відомості про надходження наркотичних засобів із-за кордону чи з іншого регіону країни з метою виявлення джерел і каналів незаконного обігу, конт­ролюють їх увезення в Україну, вивезення з України або тран­зит через її територію наркотичних засобів для затримання зло­чинців у найбільш слушний момент;
здійсненням «оперативної закупки» з метою одержання доказів злочинної діяльності та безпосередньої інформації стосовно осіб, які збувають наркотики;
оглядом працівниками міліції та службою безпеки транс­портних засобів, вантажів й особистих речей громадян за наяв­ності достатніх підстав вважати, що ці особи перевозять нарко­тичні засоби.
Результативними в боротьбі з наркобізнесом є цільові опера­тивно-профілактичні операції, котрі щорічно проводяться в країні у кілька етапів і мають кодові назви «Мак» та «Допінг». Вони здійснюються на підставі типових планів з метою вияв­лення та перекриття джерел та каналів надходження наркоти­ків у нелегальний обіг, запобігання фактам злочинної діяльно­сті наркоділків, виявлення й усунення обставин, які сприяють незаконному обігові наркотичних засобів. За підсумками цих операцій до відповідних інстанцій вносяться подання, де вказу­ються чинники, що зумовлюють наявність фактів наркобізнесу, та пропонуються заходи щодо їх подолання.
246
247
/>/>ТЕМА 19. Кримінологічна характери­стика та запобігання необе­режній злочинності
19.1. Кримінологічна характеристика необережної злочинності
Необережна злочинність — це сукупність необережних злочинів, які вчинені в державі чи регіоні за певний період часу.
Необережні злочини вчиняють у багатьох сферах суспіль­ного життя. Шкода від таких злочинів (кількість травмованих і матеріальні збитки) дуже велика й перевищує шкоду від умис­них злочинів. Необережні злочини пов'язані з порушенням певних правил поведінки, більшість з яких зафіксовані та ре­гламентовані у відповідних законах і підзаконних норматив­них актах, а також правил поведінки в побуті.
Необережна злочинна поведінка проявляється в багатьох сферах людської діяльності:
експлуатація машин, механізмів та інших джерел під­вищеної небезпеки на виробництві;
експлуатація транспортних засобів, які є джерелами під­вищеної небезпеки;
будівельні, вибухові, гірські роботи;
транспортування та зберігання енергоносіїв;
роботи в природному середовищі, пов'язані з небезпекою його забруднення, псування тощо;
виготовлення медикаментів, лікування людей, ветеринарна допомога;
службова чи інша професійна діяльність, яка може призвес­ти до суспільно небезпечних наслідків у результаті прийняття помилкових рішень;
експлуатація джерел підвищеної небезпеки побутового характеру.
З огляду на це, можна виділити такі види необережної злочинної поведінки, пов'язані з порушенням відповідних правил:
• безпеки використання машин і механізмів у народному
господарстві;


провадження робіт, які вимагають особливої уваги;
безпеки експлуатації транспортних засобів;
безпеки при виробництві й передаванні енергії, транспорту­ванні та збереженні енергоносіїв;
екологічної безпеки;
медичної безпеки;
побутової безпеки;
безпеки виконання посадових і професійних обов'язків, окрім передбачених вище випадків;
майнової безпеки.
У загальній структурі злочинності необережна становить приблизно 15 %. Структура необережних злочинів така: по­рушення правил безпеки дорожнього руху й експлуатації транспорту — до 80 %, порушення правил охорони майна, служ­бова недбалість — близько 10 %, порушення правил охорони праці та техніки безпеки — 5 %, необережні злочини проти особи -4 %. Деякі необережні злочини мають високу латентність.
19.2. Причини й умови необережних
ЗЛОЧИНІВ
До загально-соціальних причин, які детермінують необережну злочинність, належать:
ускладнення технологічних процесів, автоматизація ви­робництва та побуту (науково-технічний прогрес);
послаблення контрольних функцій держави й суспільства (негативні соціально-політичні процеси);
кризові процеси в економіці;
негативні культурні тенденції (сприйняття свободи та демо­кратії як вседозволеності).
До криміногенних умов і причин належать:
недбалий ремонт, використання деталей з технологічни­ми характеристиками, що не відповідають стандартові, ре­монтні роботи без зупинки машин, механізмів;
порушення нормальних умов експлуатації, що сприяють психологічній і операційній напруженості працівників;
недоліки технічної документації, інструкцій з експлуатації машин і механізмів, пам'яток з техніки безпеки;
відсутність, непридатність вимірювальної та контрольної апаратури;
248
249
/>/>• допуск до експлуатації джерел підвищеної небезпеки
чи інших робіт, які вимагають особливої відповідальності осіб,
стан яких істотно обмежує ступінь їхньої обережності й уваги
(втома, хвороба, стан похмілля, стрес);
латентність або безкарність небезпечно-необережних про­фесійних або побутових дій;
байдужість адміністрації, колег по роботі, громадян у побуті до фактів неодноразових порушень норм безпеки в поведінці певних осіб, поки це не призвело до тяжких наслідків.
Основні     продолжение
--PAGE_BREAK--причини виробничого травматизму та про­фесійних захворювань:
застарілість основних фондів і низьке технічне забез­печення технологічних процесів виробництва;
погіршення забезпечення засобами індивідуального за­хисту, порушення надійності роботи засобів і систем колек­тивного захисту;


відсутність нормативної бази й інформації в деяких сферах;
масові порушення технологічної та виробничої дисципліни;
низький рівень культури виробництва, соціальної актив­ності і професійної підготовки працівників;
зниження відповідальності, вимогливості й контролю за дотриманням норм і правил з охорони праці;
недотримання режимів праці та відпочинку, скорочення медичних оглядів.
19.3. Запобігання необережній злочинності
Заходи впливу на необережну злочинність можна по­ділити на три групи:
заходи впливу на людський фактор;
гарантування безпечної експлуатації джерел підвищеної небезпеки;
• конструктивна безпека технічних заходів.
Основними заходами в запобіганні необережним злочинам,
пов'язаних з легковажністю та недбалістю, професійною непридатністю операторів, джерел підвищеної небезпеки, учас­ників інших робіт, які вимагають особливої уваги, є заходи, що спрям овані на реалізацію профілактики злочинної помилки. У цьому аспекті повинні бути розроблені заходи контролю
за конструкцією машин і механізмів, за якістю їх виготовлення, за умовами експлуатації, за наявністю та технічним рівнем си­стем безпеки, рекомендації з професійного добору операторів, їх навчання та практики тощо.
Що стосується запобігання службовій необережності — потріб­на ґрунтовна організація добору кадрів, які характеризуються професіоналізмом і порядністю, стійкістю проти тиску групо­вого егоїзму колективу підприємства, фірми. Водночас важливе й відповідне нормативне регулювання та методичне забезпечен­ня прийняття й виконання управлінських рішень; своєчасне і достатнє інформаційно-аналітичне забезпечення, що має змогу оцінити ступінь та обґрунтованість ризику, можливі наслідки.
До заходів зниження ризику настання тяжких наслідків під час помилки оператора, управлінської помилки посадової особи, іншій професійній помилці виконавця належать:
автоматизовані системи управління;
установлення пристроїв, які перешкоджають доступу сторон­ніх осіб до джерела підвищеної небезпеки;
установлення пристроїв, які інформують про виникнен­ня небезпечної ситуації звуковими чи світловими сигналами;
установлення пристроїв, які блокують неправильні дії оператора;
установлення пристроїв, які безпосередньо захищають людей від травм.
Низка заходів профілактики необережних злочинів адресо­вані населенню. Мова йде про навчання правилам транспорт­ної та пожежної безпеки, правилам експлуатації побутової техніки, мисливської зброї; про обмеження володіння й доступу до предметів, у процесі користування якими може бути до­пущена злочинна помилка тощо.
19.4. Кримінологічна характеристика дорож­ньо-транспортних злочинів
Щорічно у світі в дорожньо-транспортних пригодах (ДТП) гине понад 500 000 людей, ще 5 000 000 отримують травми чи каліцтва. На жаль, Україна вносить до світової статистики досить вагому частку, що значно перевищує аналогічні показ­ники інших країн.
250
251
/>До дорожньо-транспортних злочинів належать:
порушення правил дорожнього руху та експлуатації транс­портних засобів (ст. 286 КК України);
випуск в експлуатацію технічно несправних транспорт­них засобів (ст. 287 КК України);
порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убез­печення дорожнього руху (ст. 288 КК України);
порушення пішоходом, велосипедистом, їздовим, ремонт­ником тощо правил, які забезпечують безпечну роботу авто­транспорту (ст. 291 КК України).
Починаючи з 2001 р. в Україні різко збільшується кількість ДТП. За порушення правил безпеки дорожнього руху в 2004 р. було порушено 11 297 кримінальних справ, у 2003 р. — 11 635, зокрема, що спричинили смерть потерпілого, в 2002 р. — 2807, у 2003 р. — 3044 злочини121. Отож майже кожний четвертий злочин, пов'язаний з порушенням правил дорожнього руху, призводить до смерті потерпілого. Цей показник у п'ять-сім разів вищий, аніж в Австрії, Німеччині, Португалії, Швеції та в два-три рази більший, аніж в Угорщині, Данії, Фінляндії, Франції122.
Найбільш характерний вид дорожньо-транспортних пригод:
зіткнення транспортних засобів — 29,8 %;
перекидання транспортних засобів — 17,6 %;
наїзд транспортних засобів на перешкоду — 5,2 %;
наїзд транспортних засобів на пішохода — 36,8 %;
наїзд транспортних засобів на велосипедиста — 2,9 %;
наїзд на транспортний засіб, який стоїть — 4 %;
падіння пасажирів — 1,5 %;
інші події — 1,6 %.
Показники аварійності залежать і від інтенсивності експлуата­ції транспорту. Звісно, якщо автомобілем не користуються та він
121Експрес-інформація про стан злочинності на території України
за 2004 рік. — К.: Департамент інформаційних технологій МВС
України, 2005. — Лист 3-2; Інформаційний бюлетень про стан зло­
чинності на території України за 2003 рік. — К.: Департамент інфор­
маційних технологій МВС України, 2004. — Лист 3-1.
122Вісник Державтоінспекції МВС України. — 2004. — № 6. — С. 2.
не бере участі в дорожньому русі, то за його допомогою не буде вчинений наїзд або зіткнення. Саме ступенем інтенсивності екс­плуатації автомобілів і мотоциклів пояснюється той факт, що в липні-серпні дорожньо-транспортних пригод з вини водіїв індивідуальних транспортних засобш нараховується в шість разів більше, ніж у січні-лютому.
За часом доби найменша кількість дорожньо-транспортних злочинів припадає на період із 3 до 6 години, максимальна — з 16 до 22 години (у цей час відбувається 50 % злочинів зазначеної категорії, що виникають протягом доби).
19.5. Причини й умови автотранспортних злочинів
Усі причини й умови, що призводять до дорожньо-транс­портних злочинів, доцільно поділити на такі блоки:
дії та стан водія;
дії та стан пішоходів і пасажирів транспорту;
технічний стан транспортного засобу;
стан дороги й метеорологічні умови.
До основних факторів, які пов'язані з особою водія, належать:
керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння;
порушення приписів Правил дорожнього руху, що стосу­ються керування транспортним засобом (перевищення швидко­сті руху, припустимої в конкретній ситуації, а також неправильна оцінка дорожньої ситуації та несвоєчасно вжиті заходи із за­безпечення безпеки руху);
недосвідченість і неуважність водія;
психофізіологічні й інші дані водія (перевтома, хвороб­ливий стан водія);
порушення техніки водіння та режиму роботи водіїв авто­транспортних засобів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Основні фактори, що пов'язані з діями пішоходів та пасажирів, становлять:
перехід дороги в невстановленому місці;
ходіння вздовж проїзної частини при наявності тротуару;
перехід через дорогу, вулицю перед транспортним засобом, що рухається;
252
253
несподіваний вихід з транспортного засобу на проїзну частину дороги;
гра дітей на проїзній частині;
вхід у транспортний засіб і вихід з нього під час руху;
проїзд на підніжках і виступах транспортного засобу;
неуважність пішохода або пасажира;
інші порушення правил руху.
До причин й умов, які сприяють створенню та реалі­зації аварійної обстановки, що стосується машини й до­роги, належать:
неналежний стан доріг;
порушення безпечних нормативів ширини проїзної частини, розмітки, розв'язок, переходів;
недоліки конструкції автотранспортних засобів, які утруд­нюють керування або обмежують можливості спостереження, що викликає підвищену втому водія;
-довгострокова експлуатація транспортного засобу;
помилки у виборі режиму регулювання дорожнім рухом і технічних засобів для цього;
недостатній контроль за станом автотранспортних засобів, доріг і технічних засобів регулювання руху;
недоліки дисциплінарної, адміністративно-правовоїта кримі­нально-правової боротьби з порушеннями правил безпеки руху;
неправильна поведінка пішоходів;
відсутність необхідних засобів для евакуації потерпілих і по­шкодженого автотранспорту.
19.6. Запобігання автотранспортним зло­чинам
Головним суб'єктом спеціальної профілактики виступають органи ДАІ, якими здійснюється правовиховна робота з без­пеки руху серед водіїв на транспортних підприємствах, а також серед населення. Велика робота проводиться інженерною служ­бою ДАІ й дорожними організаціями із забезпечення доріг інформаційно-вказівними знаками, розміткою, огороджен­нями та іншою облаштованістю, що сприяє безпеці руху.
Особливості профілактики автотранспортних злочинів по­в'язані з необхідністю комплексного впливу на всі елементи
системи «людина- автомобіль -дорога». Тому поряд із заходами, що забезпечують дотримання водіями норм безпеки (підбір, навчання, виховання, контроль), необхідні й заходи, що забез­печують безпечний рух інших його учасників, зокрема пішо­ходів, а також заходи, що запобігають та усувають умови виник­нення аварійних ситуацій, що залежать від стану доріг і транс­портних засобів.
До спеціальних заходів профілактики дорожньо-транспортних злочинів належать:
контроль за дотриманням правил безпеки руху;
припинення порушень незлочинного характеру, які можуть перерости в автотранспортні злочини;
виховний і правовий уплив на порушників;
виявлення та усунення конкретних обставин, що сприяють виникненню аварійної обстановки (стан доріг, транспортних засобів, водіїв);
виявлення й усунення за матеріалами кримінальних справ причин та умов конкретних злочинів;
правова та виховна робота з водіями, що обслуговують населення.
ТЕМА 20. Кримінологічні аспекти
негативних соціальних явищ
20.1. Поняття «фонових» явищ
Негативні соціальні явища — це порушення моральних, юри­дичних норм, які встановлені суспільством і державою. Ці явища досить різноманітні, але головна ознака, що їх об' єднує — сприян­ня існуванню злочинності. Антисуспільна поведінка має велике поширення, тому що це пов'язано з вчиненням право­порушень (кримінальних, адміністративних, цивільних тощо), порушенням приписів (кодексів поведінки, уставів), амораль­ними проступками.
Серед негативних соціальних явищ у кримінології ви­окремлюють групу таких явищ, які тісно пов'язані зі зло­чинністю. До них належать: пияцтво, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція, безробіття, бродяжництво, жебра­цтво. Названі явища ніби обрамляють злочинність, тому їх ще називають «фоновими».
Причини виникнення й існування фонових явищ тотожні причинам та умовам, які сприяють існуванню злочинності.
Зазначимо, що за деякі з цих видів антисоціальної поведінки встановлено адміністративну відповідальність. У їх основі лежить аморальність, бажання жити всупереч інтересам су­спільства. Певна частина названих проявів антисоціальної по­ведінки може статися через несприятливий збіг обставин: жебрацтво як безвихідна ситуація; наркоманія як наслідок ін'єкцій під час тяжкої хвороби; зараження венеричною хворо­бою через донорську кров тощо.
Суспільна небезпечність «фонових» явищ полягає в тому, що:
ведення паразитичного способу життя вимагає певних коштів, які найлегше здобути злочинним шляхом;
стан наркотичного чи алкогольного сп'яніння послаблює самоконтроль особи, що полегшує скоєння злочину;
аморальність призводить до підвищеного ризику стати жертвою злочину, тобто до високої віктимності;
власне злочинними є незаконні операції з наркотиками, фальшування спиртних напоїв, утримання пригонів для вживання
Йаркотиків або розпусти, звідництво й інші форми антисоці-Лпьної поведінки.
у- Отже, можна зробити висновок, що «фонові» явища -Це сукупність аморальних проявів, які суперечать загально­прийнятим нормам поведінки, та які органічно взаємопов'язані зі злочинністю, оскільки детермінують одне одного й тягнуть за собою соціальну деградацію особи (а зрештою — й усього суспільства)123.
20.2. Кримінологічна характеристика пия­цтва й алкоголізму
Найбільш поширеним негативним явищем є пияцтво. Багатовікова практика свідчить, що в суспільстві діє ланцюгова реакція: від соціальної безправності, матеріальної невпевне­ності до пияцтва й алкоголізму в майбутньому як спроби уник­нути суворої дійсності. Кінцевим результатом такої реакції нерідко стає вчинення правопорушень (злочинів) з метою отримання грошей для придбання спиртних напоїв або як на­слідок фізіологічної агресії124.
Пияцтво — це систематичне, надмірне споживання спирт­них напоїв, яке знижує рівень соціальної активності особисто­сті, що негативно позначається на здоров'ї людини, котра споживає алкоголь.
Пияцтво передує алкоголізмові. У середньому кожний шостий п'яниця з дорослих осіб стає алкоголіком.
Алкоголізм — тяжке захворювання, спричинюване си­стематичним і тривалим зловживанням спиртними напоями, що характеризується фізичною потребою, потягом до алко­голю, залежністю від нього.
Між пияцтвом і злочинністю існує тісний зв'язок, про що свід­чать дані кримінально-правової статистики. Так, протягом 2004 р. у стані алкогольного сп'яніння було вчинено 38 875 (11,5 % від зазначеної кількості розслідуваних злочинів) злочинів
123Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. /
За заг. ред. О. М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2001. Кн. 2. — Загальна
частина. — Кн. 2. — С.164.
124Лановенко И. П. История пьянства и преступности // Наркотизм
и преступность / И. П. Лановенко, А. Я. Свеглов, А. Н. Костенко и др. /
Под ред. И. П. Лановенко. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 45.
256
257
/>/>загальнокримінальної спрямованості, серед яких тяжких й особ­ливо тяжких було вчинено 21 348 (13,5 %). Кримінологічний уплив алкоголю спостерігається при аналізі всіх видів злочинів. До найбільш поширених злочинів, які вчиняються в стані алкогольного сп'яніння, належать: умисне вбивство (та замах) -1739 (45,5 %); умисне тяжке тілесне ушкодження — 2184 (42,5 %); зґвалтування — 466 (51,0 %); розбій — 1571 (28,7 %); хуліганство — 4779 (41,7 %); незаконне заволодіння транспорт­ними засобами — 1166 (22,1 %); ДТП зі смертельними наслід­ками -234 (14,1 %)125.
Безумовно, поведінка людини, що перебуває в стані алко­гольного сп'яніння, зумовлюється не тільки впливом алкоголю, а й низкою інших факторів, пов'язаних з вихованням і звич­ною поведінкою. Найчастіше алкоголь не вносить нічого нового до мотивів злочинної поведінки, а проявляє бажання, які виникли раніше.
Практично, в основі всіх видів п'яної мотивації прямо чи побічно є прагнення до спілкування. Алкоголізм єднає цих осіб у групи, де негідні інтереси, аморальні дії, сварки та бійки становлять основу стосунків. Це призводить до деградації особи, асоціальної поведінки, недостатнього самоконтролю, низького рівня саморегуляції. У результаті деморалізації особи від­бувається становлення «дозвільної» діяльності, втрачаються позитивні інтереси та потреби.
У стані сп'яніння посилюється жорстокість насильницьких злочинів, безглуздість і злість. Пияцтво є самопідбурювання до злочину. При алкоголізмі настають серйозні особисті зміни в характері, вольовій і емоційній сферах.
20.3. Кримінологічна характеристика проституції
Слово «проституція» у перекладі з латинської (ргозШшіоп) означає «виставлення на продаж». Під     продолжение
--PAGE_BREAK--проституцією слід розуміти систематичне надання особою свого тіла для задоволен­ня сексуальних потреб інших осіб за матеріальну винагороду.
125Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2004 рік. -К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2005. -Лист 8-5.
Традиційна кримінологія мало вивчає проблеми проститу­ції, а робить це тільки з погляду взаємозв'язку зі злочинністю. Адже проституція та злочинність значною мірою зумовлюють одне одного.
Це пояснюється тим, що проституція як спосіб наживи, контролюється організованою злочинністю, існують тісні «еконо­мічні» взаємозв'язки між повіями, сутенерами, орендодавцями, утримувачами домів розпусти, торгівцями «живим товаром». Окрім того, повш широко використовують як співучасників зло­чинів. Адже повії дають «наводку» для крадіжок або розбійних нападів; просять водіїв підвезти до місця, де на них організовано засідку. Злодії у проституток за частку ховають крадене. Повії і самі скоюють чимало злочинів стосовно клієнтів шляхом їх «відключення» алкоголем, підсипанням клофеліну тощо.
Соціальний аспект проституції характеризується різким падінням суспільної моралі, духовної деградації, що вкрай шкідливо впливає на виховання дітей і молоді. Проституція підриває підвалини суспільного життя, руйнує сім'ю та, зрештою, і саму людину. Як наслідок, зростають жіноча злочинність, смертність, невиліковні захворювання, самогуб­ства та, що найнебезпечніше, — послаблюється генофонд нації.
Причини й умови проституції часто тотожні причинам та умовам злочинності: низький рівень матеріального забез­печення, безробіття, зростання бездомності. Рівень проституції, що (як і злочинність) є постшним супутником суспільства, перед­усім, залежить від його морального стану, який сьогодні навряд чи можна визнати задовільним. Очевидні прорахунки в морально-етичному вихованні молоді, стрімке падіння авторитету сім'ї та школи. Повсюдно панує атмосфера вседозволеності, нав'язу­вання еталонів контркультури, основними «цінностями» якої є насилля, тотальний секс і розбещеність, а головними героями -убивці, повії, гангстери, статеві збоченці.
Усе це призводить до спотворення уявлень про місце жінки в суспільстві, таких понять, як честь і гідність. Свіїї внесок у таку пропаганду вносять деякі засоби масової інформації, котрі «нена­в'язливо» роз'яснюють, що проституція в усіх її проявах є одним із видів соціально припустимої поведінки. Звичайно, стимулює про-ститущю і різке розшарування суспільства, поява «скоробагатьків»,
258
259
/>/>/>здатних витрачати на повш великі гроші, а також пасивність право­охоронних органів у боротьбі з цим негативним явищем126.
20.4. Кримінологічна характеристика наркоманії
Наркоманія — це захворювання, що виникає в результаті немедичного вживання наркотичних засобів.
Токсикоманія — це хворобливий потяг до речовин (синтетич­ного, біологічного, рослинного походження) чи лікарських за­собів, які не входять у список наркотиків, через вдихання, про­сочування або іншим способом із метою досягнення одурма-нювального ефекту (ацетон, бензин, лаки, фарби).
Наркотизм — це негативне соціальне явище, сутність якого полягає в залученні до немедичного вживання наркотиків ок­ремих груп населення.
Наркотизація населення призводить до:
масового враження фізичного, психічного, морального стану нації; деградації значного числа людей, які повинні були б стати опорою економіки, суспільного життя, обороноздатності країни;
негативного впливу на репродуктивну здатність населення та здоров'я наступних поколінь;
ініціації і створення підґрунтя до масового вчинення зло­чинів;
розширення середовища підвищеного соціального та кримі­нального ризику;
значного поповнення контингенту осіб з підвищеною віктимністю;
підриву боєздатності збройних сил;
обтяження держави й суспільства необхідністю виділяти значні кошти на профілактику, правовий уплив, лікування, реадаптацію осіб, схильних до вживання наркотиків.
Відповідно до даних досліджень та експертних оцінок, кількість осіб, які регулярно вживають наркотики, в Україні досягає 2 000 000 чоловік, а осіб, які пробували наркотики, -4 000 000 осіб. Водночас кількість наркоманів, відомих органам охорони здоров'я, у 2004 р. становила лише 83 741 осіб, серед
яких 948 — неповнолітні, а на профілактичному облікові споживачів наркотиків в органах міліції було зареєстровано 12 485 осіб, серед яких 4850 — неповнолітні. Це свідчить про ви­сокий рівень латентності явища (п'яти-десятикратної).
За соціальним станом особи, що перебувають на обліку, розподіляються таким чином:
не працюють і не навчаються — 80,1 %;
службовці — 0,8 %;
робітники — 7,1 %;
учні шкіл — 1,2 %;
учні ПТУ, технікумів — 1,2 %;
студенти вищих навчальних закладів — 0,5 %;
інші категорії — 9,1 %.
Питома вага чоловіків становить 82 %.
Питома вага міських жителів — 82,4 %'27.
Кримінологічний характер наркоманії — це розвиток наркотичного голодування (абстинентного синдрому) «ломка», при якому заради придбання наркотику особа здатна учинити різноманітні злочини (крадіжку, здирство, розбій, шахрайство).
У стані абстиненції часто відбуваються й тяжкі насиль­ницькі злочини. Зловживання наркотичними речовинами, неминуче призводить до соціальної та моральної деградації особистості, фізичної слабкості, часто — до самогубств (суїциду). Поряд із гомосексуалістами й проститутками, наркомани, що застосовують внутрішньовенне введення наркотиків, на­лежать до груп підвищеного ризику зараження ВІЛ.
Взаємозв'язок наркоманії зі злочинністю полягає в тому, що наркоманія спонукає до вчинення тяжких корисливих зло­чинів, породжує злочинний бізнес — наркобізнес, один з різно­видів організованої злочинності (це й незаконне виробництво, перевезення, збут наркотичних речовин, утримання кубел для їхнього споживання). Особи, що зловживають наркотич­ними засобами, часто самі стають жертвами злочинних зазіхань (наркотична віктимність). Значна криміногенна небезпека по­лягає в залученні до вжиття наркотиків довколишніх осіб, зокрема й неповнолітніх.
126Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 2. Особлива частина — С. 176.
127Стан боротьби з незаконним обігом наркотиків за даними МВС України за 2000-2004 роки. — К.: МВС України. Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків, 2005.
260
261