Реферат на тему:
Правові аспекти соціоекології
План:
Поняття і система соціоекологічного права.
Головні джерела соціоекологічного права в Україні.
Правова охорона земельних ресурсів.
Правовий режим природно-заповідного фонду України.
Участь України у міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього середовища.
Поняття і система соціоекологічного права.
Головною метою прикладних соціоекоогічних досліджень є створення ефективної системи управління якістю навколишнього середовища в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня. Така система управління повинна мати надійний правовий механізм, який би забезпечував реалізацію науково обґрунтованих принципів раціонального природокористування. Розробка такого механізму належить до компетенції юридичної науки, вірніше, тієї її частини, яка займається питаннями правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування та охорони природи. Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини в стосунках з природою. Найбільш важливі суттєві правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими для виконання і дотримання норм права, забезпечених державним примусом на випадок невиконання їх.
У нормах права, що регулюють суспільні відносини в галузі взаємодії суспільства та природи, визначаються природні об’єкти, що підлягають охороні з боку держави, закріплюються права і обов’язки всіх природо користувачів щодо використання та охорони природного середовища, вказуються попереджувальні, заборонні, компенсаційні, каральні та заохочувальні заходи, пов’язані з виконанням природоохоронного законодавства, визначаються засоби контролю і повноваження органів контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, передбачаються ступені відповідальності за порушення природоохоронних вимог та порядок відшкодування завданої природі шкоди.
На початку ХХ ст. законодавство багатьох країн регулювало взаємодію природи і суспільства в основному шляхом встановлення особливого режиму охорони об’єктів природи, які мали культурне, історичне, наукове, природоохоронне значення, та створення тут заповідників, національних парків, пам’яток природи. У середині ХХ ст. у зв’язку із залученням природних ресурсів у господарське використання у великих масштабах, збільшення антропогенного впливу на природу у правовому регулюванні взаємодії суспільства і природи на перший план висуваються завдання раціонального природокористування.
У 70– х роках у законодавстві з’являється новий аспект регулювання і новий термін „охорона навколишнього середовища”, що зумовлено забрудненням його у багатьох країнах і впливом цього забруднення на людей. Охорона навколишнього середовища оформляється в один з основних напрямів діяльності держави і суспільства (наприклад, в США в 1986р. виходить Закон про національну політику в охороні навколишнього середовища), а правове регулювання взаємодії суспільства і природи виділяється в окрему галузь – право навколишнього середовища (environmentallaw). В Україні, як і в інших державах, що входили до складу колишнього СРСР, за цією галуззю права в юридичній науці закріплюється термін „екологічне право”. Однак у зв’язку з тим що це право регулює суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства та природи, яку вивчає саме соціоекологія, а не біологічна наука екологія, його правильніше називати соціоекологічним правом(Г.О. Бачинський, 1991).
В історії правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи відомий російський вчений-юрист В. В. Петров виділяє три етапи: природно-ресурсний, природоохоронний та соціально-екологічний.
Природно-ресурсний етап відзначався переважанням споживацького підходу у взаємовідносинах між суспільством та природою. Спочатку регулятором суспільних відносин у використанні земельних ресурсів виступало земельне право. Пізніше при розширенні масштабів природокористування з земельного права виділилося гірське, водне та лісове право. У 60- ті роки ХХ ст. у зв’язку з необхідністю комплексного використання природних ресурсів почало формуватися єдине природно – ресурсне право, що включило в себе земельну, гірську, водну та лісову галузі права. Природно- ресурсне право – це система правових норм, що регулюють природно-ресурсні відносини з метою раціонального використання і відтворення земельних, гірських, водних, лісових та фауністичних природних ресурсів для задоволення потреб народного господарства, а також для охорони права природо користувачів та держави і зміцнення законності у даній сфері відносин.
На жаль, незважаючи на всі вжиті заходи, руйнування біосфери нашої планети продовжувалося, що спричинило появу нового виду діяльності – охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього сформувалася нова галузь права – природоохоронне право і почався природоохоронний етап. Природоохоронне право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини з метою охорони природи і захисту навколишнього середовища від руйнівного впливу господарської діяльності.
Однак при сучасних темпах збільшення масштабів несприятливого господарського впливу на природу захисні природоохоронні заходи відстають від негативних змін, які відбуваються в біосфері. Тому в 80- ті роки виникає і дістає загальне визнання нова концепція, згідно з якою головним завданням у взаємовідносинах між суспільством та природою визнається створення такої системи раціонального природокористування, яка б попереджувала саму можливість виникнення конфліктних ситуацій при взаємодії суспільства та природи, тобто базувалася б на соціоекологічному принципі. Відповідно до цього настає новий соціоекологічний етап правового регулювання суспільних відносин у сфері взаємодії суспільства та природи. На цьому етапі природно-ресурсне і природоохоронне право інтегруються у єдине соціоекологічне право або право навколишнього середовища.
Соціоекологічне право – це система правових знань та норм у галузі охорони навколишнього середовища та природокористування, що встановлюють і регулюють відносини в цій галузі між державами, а в межах останніх – між державою, з одного боку, і об’єднаннями, підприємствами, установами та окремими громадянами, з другого, з метою гармонізації взаємодії між суспільством та природою і забезпечення високої якості життєвого середовища.
Оскільки відновлення і збереження динамічної рівноваги планетарної земної соціоекосистеми – це глобальна, загальнолюдська проблема, зростає значення міжнародного співробітництва галузі охорони навколишнього природного середовища, формування і юридичного закріплення коректних норм поведінки держав у сфері взаємовідносин з природою. Тому соціоекологічне право стає зараз окремою галуззю міжнародного права.
Соціоекологічне право є не лише системою правових норм, а й системою правових знань у згаданій сфері. Це означає, що воно, з одного боку, є самостійною галуззю системи права, а з другого – окремим підрозділом юридичної науки, який останнім часом став також галузевим підрозділом соціоекології. Це дає змогу соціоекологам-юристам при розробці нормативних актів у сфері гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою тісно співпрацювати з соціоекологами-галузевиками іншого профілю. Таке співробітництво значно підвищує ефективність соціоекологічних правових норм, яка безпосередньо залежить від повноти їхнього наукового обґрунтування. З іншого боку, розроблені соціоекологією принципи раціонального природокористування лише тоді успішно реалізуються на практиці, коли забезпечені відповідними правовими нормами, що надають їм обов’язкової сили і гарантують застосування засобів державного примусу у разі їхнього невиконання. Виходячи зі сказаного, головним завданням соціоекологічного права слід вважати розробку правового механізму оптимізації та управління гармонійним розвитком локальних, регіональних та глобальної екосистем.
Головні джерела соціоекологічного права в Україні
Суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства та природи регулюються нормативними актами різної юридичної сили – Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади. Нормативні акти, в яких викладено правові норми, які регулюють згадані відносини, є джерелами соціоекологічного права. В Україні головними джерелами соціоекологічного права є Конституція і комплексний Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища”. Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України; охорона і використання надр – Кодексом про надра України; охорона і використання вод – Водним кодексом України; охорона і використання лісів – Лісовим кодексом України. Правова охорона і використання тваринного світу регулюються Законом України „Про тваринний світ”; правова охорона атмосферного повітря – Законом України „Про охорону атмосферного повітря”; правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України – Законом України „Про природно-заповідний фонд України”.
У Конституції України написано, що в інтересах теперішнього і майбутніх поколінь держава проводить необхідні заходи для охорони науково обґрунтованого, раціонального використання Землі, її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення відтворення природних багатств і покращення навколишнього середовища. Природні ресурси України є власністю її народу, який має право володіння, користування і розпорядження природними багатствами. Народ України здійснює право власності на природні об’єкти через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто або через громадські об’єднання, трудові колективи, органи територіального громадського самоуправління має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням і охороною природних ресурсів, вимагати від інших громадян і організацій дотримання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати заборони на діяльність підприємств, установ, організацій і громадян, які заподіюють шкоду природному середовищу. Кожен громадянин також має право відповідно до законодавства України користуватись природними об’єктами для задоволення власних потреб, але одночасно зобов’язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти відновленню їх як першооснови свого життя і життя суспільства.
Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” деталізує і доповнює відповідні статті Конституції України. Він закріплює основні напрями соціоекологічної діяльності: охорону природи, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, захисті оздоровлення навколишнього середовища. Закон встановлює основні принципи охорони навколишнього природного середовища: пріоритетність вимог екологічної безпеки; соціоекологічний принцип природокористування, який полягає у науково обґрунтованому поєднанні екологічних економічних і соціальних інтересів; гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища; безплатність загального природокористування і платність спеціального природокористування для господарської діяльності; нормування впливу господарської та іншої діяльності на природне середовище; стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища; компенсацію шкоди, заподіяної порушеннями природоохоронного законодавства; поєднання заходів стимулювання і відповідальності.
Закон „Про охорону навколишнього природного середовища” закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє природне середовище. Це невід’ємне природне право людини реалізується шляхом участі в обговоренні проектів законодавчих актів та інших рішень у галузі охорони навколишнього природного середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об’єднання в громадські природоохоронні організації; одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища. Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом до підприємств, установ і організацій про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Він зобов’язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності та враховувати їхні пропозиції в цій галузі.
Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, а й обов’язки берегти природу, раціонально використовувати її багатства, додержуватись законодавства про охорону навколишнього природного середовища, здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, не порушувати соціоекологічні права і законні інтереси інших суб’єктів, компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням навколишнього природного середовища.
Важливим є розділ про екологічну експертизу. Законодавчо закріплена її обов’язковість. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування по всіх проектах і програмах, реалізація яких без такого позитивного висновку забороняється. Окрім державної Закон передбачає інші форми екологічної експертизи – громадську, наукову, які проводяться незалежно від державної.
Завданнями державної екологічної експертизи є визначення екологічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка може нині або в майбутньому, прямо або опосередковано негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, а також оцінка відповідності перед проектних, перед планових та проектних рішень, що приймаються в процесі господарської та іншої діяльності, вимогам природоохоронного законодавства та визначення повноти і обґрунтованості передбачуваних у них заходів щодо охорони навколишнього середовища.
Екологічній експертизі підлягають:
проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей народного господарства, генеральних планів населених пунктів, схем районного планування та інша перед планова і перед проектна документація;
техніко-економічні обґрунтування і розрахунки, проекти на будівництво і реконструкцію(розширення, технічне переозброєння) підприємств та інших об’єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього середовища;
проекти інструктивно-методичних і нормативно-технічних актів і документів, які регламентують господарську діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище;
документація на створення навої техніки, технології, матеріалів і речовин, у тому числі та, що закуповується за кордоном;
інші матеріали, речовини, продукція, рішення, системи і об’єкти, впровадження або реалізація яких може спричинити порушення норм екологічної безпеки та негативного впливу на навколишнє природне середовище чи появу небезпеки для здоров’я людей.
Екологічній експертизі можуть підлягати також екологічно небезпечні діючі об’єкти і комплекси.
Стандарти в галузі охорони навколишнього середовища проголошуються обов’язковими. Визначена система соціоекологічних нормативів: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі, гранично допустимі й тимчасово узгоджені викиди і скиди забруднюючих речовин; гранично допустимі рівні шуму, електромагнітного випромінювання та інших шкідливих впливів, а також норми і правила радіаційної безпеки; норми і правила природокористування, які встановлюються і вводяться у дію Міністерством охорони здоров’я та Міністерством охорони навколишнього середовища.
--PAGE_BREAK--
Закон передбачає, що в Україні здійснюється загальне і спеціальне природокористування з додержанням соціоекологічних вимог. Громадянам гарантується право загального безоплатного використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо). В порядку спеціального природокористування громадянам, підприємствам, установам і організаціям природні ресурси надаються у користування і оренду на підставі спеціальних дозволів і за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах або безкоштовно.
Природні ресурси діляться на загальнодержавні та місцеві. До республіканських природних ресурсів віднесено територіальні води, природні ресурси континентально шельфу та економічної зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більш ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об’єктів природно-заповідного фонду республіканського значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених.
Один з центральних розділів Закону – розділ про економічний механізм охорони навколишнього середовища. Він уводить плату за природні ресурси в межах встановлення лімітів. Нормативи плати, як і самі ліміти на врахування розповсюдження їх, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності та місцезнаходження, визначаються Кабінетом Міністрів України. Платежі за використання природних ресурсів у межах встановлених лімітів відносяться на витрати виробництва. Зниженню антропогенного впливу на природне середовище сприяє введення плати за його забруднення на основі встановлення лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів промислового, сільськогосподарського, будівельного та інших виробництв. Такі ліміти встановлюються Міністерством охорони навколишнього середовища України у випадках забруднення природних ресурсів республіканського значення та територій інших держав.
Платежі за природокористування скеровуються до республіканського (50%) та місцевого (50%) бюджетів, а платежі за забруднення навколишнього середовища – до республіканського (10%), обласних (20%), міських, селищних чи сільських (по 70%) позабюджетних фондів.
У Законі міститься ряд положень, що встановлюють заходи економічного стимулювання: надання пільг при оподаткуванні, довгострокових позичок для реалізації природоохоронних заходів, можливості отримання природних ресурсів у користування під заставу. Компенсації і пільги також гарантуються громадянам при постійному чи тимчасовому перебуванні їх в зонах екологічної катастрофи чи лиха. Передбачено здійснення добровільного і обов’язкового державного та інших видів страхування громадян і їхнього майна, доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього середовища.
Вивчаючи соціоекологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, Закон передбачає, що підприємства, установи, організації, діяльність яких пов’язана з шкідливим впливом на навколишнє середовище, повинні бути обладнані незалежно від часу введення їх у дію устаткуванням і апаратурою для очищення викидів і скидів або їхнього знешкодження, зменшення впливу фізичних факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів. Забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, на яких незавершено виконання в повному обсязі всіх соціоекологічних вимог і заходів, передбачуваних у проектах на будівництво та реконструкцію.
Підприємства, установи та організації, громадяни зобов’язані додержуватись правил транспортування, зберігання та використання засобів захисту рослин, стимуляторів їхнього росту, хімічних речовин. При створенні нових препаратів для зазначених цілей повинні розроблятися нормативи гранично допустимих концентрацій і методи визначення залишків цих препаратів у навколишньому середовищі і продуктах харчування.
У Законі регулюються питання порядку оголошення та правового режиму зон надзвичайної екологічної ситуації та екологічного лиха. Зонами надзвичайної екологічної ситуації оголошуються території, де внаслідок діяльності людини або руйнівного впливу стихійних сил природи виникли тривалі або необоротні зміни в навколишньому середовищі, що зробили неможливим проживання на них населення і ведення господарської діяльності. Зонами екологічного лиха оголошуються території, де відбуваються стійкі зміни в природному середовищі, які негативно впливають на здоров’я людей, призводять до повної деградації тих чи інших природних ресурсів.
У зонах надзвичайної екологічної ситуації здійснюються спеціальні заходи за програмами, що затверджуються парламентом. У зонах екологічного лиха проводяться заходи для оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення здоров’я населення, відновлення природних ресурсів або обмеження господарського використання їх.
Фінансування заходів щодо ліквідації надзвичайної екологічної ситуації та екологічного лиха провадиться за рахунок підприємств, установ та організацій, винних у виникненні надзвичайної ситуації, а також за рахунок коштів місцевого бюджету і позабюджетних фондів охорони природи. Населенню, яке проживає в зонах надзвичайної екологічної ситуації чи екологічного лиха, а також розміщеним в цих зонах підприємствам, організаціям і установам надаються компенсації і пільги відповідно до діючого законодавства.
Суперечки з питань охорони навколишнього середовища вирішуються судом, арбітражем або Радами народних депутатів чи утворюваними Радами органами в порядку, встановленому в законодавстві України.
Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів міжнародного співробітництва у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, яке здійснює шляхом укладення договорів, угод, а також участі в природоохоронній діяльності ООН, інших урядових і неурядових організацій. Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, є встановлені інші правила, ніж ті, що містяться в республіканському законодавстві про охорону навколишнього середовища, то застосовуються правила міжнародного договору.
ПРАВОВА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
Суспільні відносини у сфері охорони та раціонального використання земельних ресурсів регулюються Земельним кодексом України. Відповідно до Декларації про державний суверенітет України, земля є власністю її народу. Закон встановлює три рівноправні форми власності на землю: державну, колективну і приватну. Земля надається громадянам України у приватну власність або постійне чи тимчасове користування. У постійне або тимчасове користування земля надається колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам та організаціям.
Охорона родючого шару ґрунту, найбільш цінних категорій земель забезпечується встановленням принципу пріоритету сільськогосподарського землекористування, який означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватись, насамперед, для сільськогосподарських цілей. Для будівництва промислових підприємств, житлових будинків, залізниць, автомобільних шляхів та інших несільськогосподарських потреб надаються землі, непридатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Земельний кодекс України передбачає особливий порядок вилучення цінних земель для несільськогосподарських потреб: вилучення таких земель допускається, як виняток, за постановою Верховної Ради. Вилучення особливо цінних продуктивних земель, а також земель заповідників, національних, дендрологічних і меморіальних парків, ботанічних садів не допускається.
Землекористування в Україні є платним. Плата за землю знімається щорічно у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості і місце розташування земельної ділянки.
Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їхньої компетенції за плату або безплатно. Безплатно надаються земельні ділянки у власність громадян у межах граничного розміру, за плату – якщо їхній розмір перевищує середню земельну частку, яка обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів.
Землевласники і землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі, власності на вирощену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації; використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об”єкти; власності на посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень та інші права. Втручання у діяльність власників землі і землекористувачів з боку державних, господарських та інших організацій заборонено, за виключенням випадків порушення земельного законодавства. Порушені права землевласників і землекористувачів підлягають відновленню, яке здійснюється Радами народних депутатів, або судом чи арбітражним судом.
Землевласники і землекористувачі зобов’язані ефективно використовувати землю і відповідно до цільового призначення підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення якості земель та екологічної обстановки на території в результаті господарської діяльності.
Охорона земель включає правові, організаційні, економічні та інші заходи, спрямовані на раціональне використання їх, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
Система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відтворювальний характер і передбачати збереження ґрунтів, обмеження негативного впливу на них, а також на рослинний і тваринний світ, гірські породи, водні джерела та інші компоненти навколишнього середовища.
Земельний кодекс України передбачає заходи заохочення, економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель: звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають в стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їхнього стану, часткову компенсацію з коштів бюджету зниження доходів результаті тимчасової консервації порушених не з їх вини ділянок, заохочення за поліпшення якості земель, виробництво екологічно чистої продукції та інші.
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ
Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів і об’єктів визначені в Законі України „Про природно-заповідний фонд України”.
У Законі дана класифікація територій і об’єктів природно-заповідного фонду, до яких належать природні території та об’єкти: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об’єкти: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам”ятки садово-паркового мистецтва.
На землях природно-заповідного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає на стан природних та історико-культурних комплексів і об’єктів чи перешкоджає використанню їх за цільовим призначенням.
Збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:
Встановлення заповідного режиму;
Організації систематичних спостережень за їхнім станом;
Проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ збереження та ефективного використання їх;
Дотримання вимог щодо охорони території та об’єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;
Запровадження економічних важелів стимулювання охорони їх;
Здійснення державного та громадського контролю за дотриманням режиму охорони і використання їх;
Встановлення підвищеної кримінальної, адміністративної та цивільної відповідальності за порушення режиму охорони та використання їх, а також за зниження та пошкодження заповідних природних комплексів та об”єктів.
Управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, спеціальні адміністрації територій, що охороняються, та служби охорони, які створюються у складі адміністрації.
УЧАСТЬ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНОМУ СПІВРОБІТНИЦТВІ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища цілком відповідає національним інтересам України, певною мірою сприяє вирішенню соціоекологічних проблем, дає можливість поширювати і використовувати передовий зарубіжний досвід у сфері гармонізації взаємовідносин природи і суспільства.
Ця робота здійснюється відповідно до Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, постійно координується з Міністерством закордонних справ України включає багатостороннє і двостороннє співробітництво, організацію виконання міжнародних зобов’язань України, взаємодію з організаціями, фондами, банками, які надають кредити і безоплатну технічну допомогу.
Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України підтримує робочі контакти з Європейською економічною комісією ООН, Всесвітньою метеорологічною організацією, Програмою ООН з охорони навколишнього середовища (ЮНЕП), ЮНЕСКО, ЮНІДО. Воно організовує і контролює виконання 25 міжнародних договорів, конвенцій та протоколів у галузі охорони навколишнього середовища, укладених за участю України.
За останній час підписані українсько-американська та українсько-угорська міжурядові угоди про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища. Аналогічні міжвідомчі угоди укладені з польським міністерством та латвійським комітетом охорони навколишнього середовища. Підписано також українсько-польсько-словацьку угоду про створення міжнародного біосферного заповідника в Східних Карпатах. Всі ці документи доповнюються конкретними планами реалізації, які в основному виконуються.
Україна активно співпрацює з експертами в галузі навколишнього середовища Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, Глобального екологічного фонду. Її включено до міжнародних проектів по Чорному морю, басейну Дунаю і окремо – по дельті Дунаю. Для ефективної участі в зазначених проектах у країні визначені національні координатори та створені відповідні робочі групи.
Делегація України брала участь у конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро у червні 1992р. Учасники Бразильського форуму були ознайомлені з соціоекологічними проблемами України. На цій конференції українською делегацією були поставлені питання глобального звучання про формування групи країн з перехідною економікою, про екоконверсію, банки даних про „чисті” технології.
Список використаної літератури:
Бачинський Г. А. Соціоекологія: теоретичні і прикладні аспекти. – К.:
Наук. думка, 1991.
Вопросы социоэкологии: материалы І Всесоюз. Конф. «Проблемы социальной экологии». – Львов: Вільна Україна, 1987.
Колбасов О. С. Международная правовая охрана окружающей среды. – М.: Междунар. отношения,1992.
Кравченко С. Н. Соціально-психологические аспекты правовой охраны окружающей среды. – Львов: Вища шк. Изд-во Львов. Ун-та, 1988.
Петров В.В. Экология и право. – М.: Юрид. лит., 1981.
Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР. – М.: Юрид. лит., 1984.