«Поняття, характеристика та причини правопорушень»
Виконав:
Патрелюк Дмитро Андрійович
м.Київ
План
Вступ… 3
1.Поняття та види неправомірної поведінки… 5
2.Склад правопорушення: поняття та характеристика його елементів
3.Причини правопорушень
Висновок…
Список літератури...................................
ВСТУП
Немає більш шкідливої тварини
ніж людина, не наступна закону.
Д. Савонарола
Тема курсового дослідження “Неправомірна поведінка” на сьогоднішній день досить актуальна. Поведінка людей це завжди якась діяльність. Вона складається з вчинків. Вчинок – головний елемент людських взаємостосунків, в якому виявляються різні якості особи, як хороші, так і погані, відношення до проблем дійсності, до навколишніх людей. Будь-який вчинок спричиняє за собою неминучі результати: зміни у відносинах людей, в їх свідомості, він також вабить наслідки і для самої дійової особи. Вчинок завжди пов'язаний з певною відповідальністю людини за свої дії.
У сфері правових відносин вчинок може мати подвійне значення. Основну частину актів поведінки особи складають вчинки правомірні, тобто відповідні нормам права, вимогам законів. Антиподом правомірної поведінки є поведінка неправомірна, тобто що суперечить нормам права. Неправомірна поведінка виражається в правопорушеннях, як це витікає з самого терміну, актах, що порушують право, протилежні йому.
Далеко не кожна людина має повне уявлення про правомірність своїх дій. Один керується здоровим глуздом, другий діє інтуїтивно, третій просто пригнічує свої бажання. Дотримуючись такої політики, і перший, і другий, і третій в рівній мірі може переступити закон, навіть не підозрюючи про це, згодом понісши за своє правопорушення юридичну відповідальність.
Метакурсового дослідження- визначити та схарактеризувати правопорушення, злочини та провини. Надати теоритичного підгрунтя для розкриття їх змісту та правильного вживання на практиці законодавства про правопорушення.
У наш час існує безліч робіт по даній темі, тому говорити, що правопорушення мало вивчено, було б неправильно і просто безглуздо. Більшість авторів ідентичні в своїх дослідженнях і висновках, але є також і оригінальні думки і підходи. В своїй роботі я використовував монограми та підручники як сучасних дослідників, так і батьків юридичної науки.
В цій курсовій роботі я зіткнувся з рядом завдань:
дослідження поняття неправомірної поведінки та її значення в сучасній юриспруденції;
визначення складу правопорушення та характеристики його елементів;
розкрив передумови, що обумовлюють існування правопорушень
Об’єктомдослідження є склад правопорушення, його поняття та характеристика його елементів, причини вчинення цих діянь суб’єктами правовідносин.
Курсова робота має логічну будову та складається зі вступу, основної частини, в якій викладені основні питання, висновка та списку використаної літератури.
1.Поняття та види неправомірної поведінки
Правопорушення, або протиправна поведінка, як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюеться у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин винекнення охоронних правовідносин.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життевих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини та суспільства. На відміну від юридичних фактів-події, юридичні факти-правопорушень є діми, тобто характерезуються свідомовольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів-правопорушень визначаеться кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. При цьому можливі ти варіанти:
одне правопорушення негативно впливае на велику кількість зв’язків між людьми;
правопорушення вносить незначні зміни у спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;
правопорушення заподіює невідновлювалювані збитки суспільству чи людині.
Правопорушення (протиправна поведінка) як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:
правопорушення – це поведінка, що має протиправний характер, тобто суперечить приписам правових норм.
Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі.
З формально-юридичної точки зору протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. З цих позицій правопорушення є свавіллям суб’єкта, тобто таким зовнішнім виявленням його волі, що невідповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу і безпеку інших суб’єктів. Правопорушення характерезується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Слід зазначити, що не буде протиправним, а тому й невважатимиться правопорушенням, невикористання суб’єктивного права, тому що доцільність його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта;
б) правопорушення є суспілно шкідливою або суспільно небезпечною поведінкою. Протиправна поведінка призводить або може призвести до негативних наслідків як з точки зору суспільства в цілому, так і з точки зору окремих його членів;
правопорушення знаходить своє вираження у діянні (дії або бездіяльності) суб’єкта. Думка, наміри, переконання, навіть такі, що не відповідають положенням норм права, якщо вони не знайшли свого зовнішнього вираження у відповідній поведінці (діяннях) суб’єкта, правопорушеннями невизнаються;
протиправна поведінка має свідомо-вольовий характер, тобто залежить від волі правопорушника, перебуває під контролем його свідомості. Відсутність усвідомлення особи про те, що вона вчиняє правопорушення (вчинення дій духовнохворим), або відсутність власної вольової спрямованості на його вчинення (вчинення дій під впливом безпосередньо застосованого фізичного або психологічного насилля) приводить до невизнання діяння правопорушенням;
протиправна поведінка – це винна поведінка суб’єкта, за якої він у тій чи іншій формі бажає або допускає настання шкідливих або небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння.
Не всі об’єктивно протиправні вчинки вважають правопорушеннями. Для останніх обов’язковою ознакою є наявність вини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад необхідна оборона);
правопорушення є карним діянням, тобто за його вчинення передбачається певні види і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Отже, правопорушення– це суспільно шкідливе, винне, протиправне діяння, здійснення якого передбачае юридичну відповідальність.
Усі правопорушення поділяють на злочини та провини (проступки).
Злочини– це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчинити сутеву шкоду певним суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.
Зі злочинами пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Юридичним вираженням особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх вчинення кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів. Таким чином, злочинами визнаються лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом.
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які передбачена не кримінальним законодавством, а іншими його галузями, називаються провинами.
Провини– це правопорушення, що порушують приписи інших, крім Кримінального кодексу, норм права, і недосягають рівня суспільної небезпеки, притаманної злочинами.
Провини бувають кількох видів:
Адміністративні првини– правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням державного управління. Це суспільно небезпечні діяння, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.
Дисциплінарні провини– правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, а тому утруднюють виконання їх виробничих функцій.
Цивільно-правові провини– правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин.Шкода, ними вчинена, знаходить своє вираження у майнових збитках потерпілої сторони. На відміну від злочинів, цивільні провини немають вичерпного переліку в законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собоюзначною мірою правовідновлюючі заходи.
2.Склад правопорушення: поняття та характеристика його елементів
Правопорушення є діями, що суперечать нормам права. Протиправність правопорушення виражається в тому, що громадянин, інша особа порушує яку-небудь діючу норму права, діє всупереч її розпорядженням і тим самим протиставляє свою власну волю волі держави, вступає з ним в конфлікт.
Особливість конфлікту громадян, або інших осіб з державою, який виявляється у формі правопорушень, полягає в тому, що суб'єкти діють протиправно, всупереч нормам права, що забороняють відповідну поведінку або що зобов'язав до активних дій. Оскільки кожна норма права закріплює не тільки обов'язки, але і права, те всяке порушення норми права є посяганнями на права інших осіб і, отже, є соціально-шкідливим, небезпечним.[2, c.20]
Проте не всяке спричинення шкоди іншій особі є правопорушенням. Законодавством допускаються ситуації, в яких подібні дії признаються правомірними. Це, наприклад, спричинення шкоди в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, з відома потерпілого, при виконанні професійних обов'язків, у випадках виробничого ризику, затримання особи, що вчинила злочин, виконання законного наказу керівника по роботі, службі.
Таким чином, необхідною ознакою правопорушення є протиправність. Діяння, яке не порушує яких-небудь норм права, може бути аморальним, порушенням норм суспільних організацій, але не правопорушенням.[2, c.23]
Якщо будь-яке правопорушення є протиправним діянням, то не будь-яка протиправна дія неодмінно є правопорушенням. Наприклад, кримінальне законодавство звільняє від відповідальності осіб, які вчинили злочинні діяння під фізичним примушенням. Для визнання протиправного діяння правопорушенням необхідно, щоб воно було винне.
Вина розуміється як психічне відношення правопорушника до скоєного діяння і виражається, перш за все, в тому, що він усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння або не усвідомлює, хоча міг і повинен був усвідомлювати. Усвідомлення суспільної небезпеки діяння може виходити з різних обставин і, перш за все із знань про наявність норми, що забороняє подібні дії.[3, c.193]
Цілком можливі ситуації, коли правопорушник не знав про наявність відповідної заборони в чинному законодавстві. Проте ця обставина не звільняє від відповідальності за вчинене правопорушення. В праві існує презумпція знання закону. Ще з часів Стародавнього Рима діє принцип, згідно якому не можна відговорюватися незнанням закону. В сучасних умовах держава і його органи публікують всі нормативно-правові акти, що зачіпають права і інтереси громадян і інших осіб. Отже, кожний повинен поклопотатися про знання норм, регулюючих відносини, в які він вступив або має намір вступити.[2, c.16]
Суспільну небезпеку більшої частини дій можна усвідомлювати і без знання конкретних норм права, керуючись логікою відносин і прагненням не порушувати інтересів інших осіб. Релігійна і моральна заповідь –не бажай іншому того, чого не бажаєш собі – чітко орієнтує будь-яку особу, які його дії можуть бути суспільно-небезпечними, заподіяти шкоду іншим людям.
Дієздатна людина, вступаючи в правовідносини, керується так званим здоровим глуздом, заснованим на власному досвіді, загальних і професійних знаннях. Здорового глузду цілком достатньо, щоб правильно передбачати результати своїх дій, як позитивні, так і негативні, і свідомо вибрати відповідний варіант поведінки, сформувавши добру або злу волю. Умінням передбачати результати своїх дій, продумати їх варіанти і здійснити усвідомлений вибір людина відрізняється від тварин. Останні, діючи на основі інстинктів, без розуміння, не можуть виступати суб'єктами правопорушення навіть у випадках, коли вони заподіюють шкоду майну або здоров'ю людини.
Сучасне законодавство послідовно виходить з принципу, що тільки людина, що володіє вільною волею і здатний передбачати результати своїх дій, може нести відповідальність за свої протиправні діяння, вчинені їм винне.
Здатність людини бути суб'єктом правопорушення називається правосуб’єктність. Не всі люди володіють нею. Є дві підстави, по яких люди можуть признаватися недієздатними – вік і психічне захворювання.[3, c.205]
За законодавством України особи, що досягли шістнадцятилітнього віку, несуть кримінальну і адміністративну відповідальність в повному об'ємі, тобто за всі склади злочинів і адміністративних вчинків. За деякі склади злочинів відповідальність наступає з 14 років. В той же час Кримінальний кодекс України надає право суду звільняти від кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб, які унаслідок відставання в психічному розвитку, не пов'язаному з психічним розладом, під час здійснення злочину не могли повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку свого діяння. Деліктоздатність неповнолітніх в решті галузей права виникає одночасно з настанням правоздатності.
Питання про можливість особи, страждаючої психічними захворюваннями, нести відповідальність за досконалі протиправні діяння, розв'язується судом на підставі висновку психологічної експертизи. Особа, визнана судом недієздатним, не може нести відповідальності за цивільно-правову і адміністративну провину. Воно звільняється від кримінальної відповідальності, якщо не могло усвідомлювати фактичного характеру і суспільної небезпеки своїх дій або керувати ними унаслідок хронічного психічного розладу, недоумства іншого хворобливого полягання психіки.[1, c.114]
З урахуванням висловленого можна зробити висновок про те, що правопорушення є винним протиправним діянням деліктоздатної особи.
Структура (склад) правопорушення.
Правопорушення має складну будову, структуру. Воно складається з чотирьох елементів – суб'єкта, суб'єктивної сторони, об'єкту і об'єктивної сторони. За відсутності хоча б одного з них діяння міняє свою якість і може бути чим завгодно, але не правопорушенням. Це положення є загальновизнаним в юридичній літературі і правозастосовчій діяльності.
Правопорушення предстає як зовнішній вираз вільної волі правопорушника, охочого задовольняти свої інтереси і потреби шляхом порушення діючого права і, відповідно, інтересів інших осіб, що охороняються їм. Правопорушення, як і будь-який акт усвідомленої людської поведінки, є єдиним. Кожний з названих чотирьох елементів структури правопорушення має самостійне значення лише як елемент правопорушення і зовні нього сам по собі не існує.
Суб'єктом правопорушення, як вже мовилося раніше, виступають деліктоздатні громадяни, посадовці, а також колективні утворення. Господарські організації, установи і суспільні об'єднання можуть бути суб'єктами цивільно-правових порушень, але в окремих випадках несуть відповідальність за скоєну адміністративну провину. В Україні названі суб'єкти не признаються суб'єктами злочинів, хоча в інших країнах, і зокрема, в США, можуть виступати і в цій якості.[3, c.234]
Суб'єктивну сторону правопорушення утворює психічне відношення правопорушника до вчиненого їм протиправного діяння. Для визнання протиправного діяння правопорушенням, як вже мовилося раніше, необхідна наявність вини, тобто усвідомлення суб'єктом суспільної небезпеки свого діяння. Вина характеризує також психічне відношення суб'єкта до очікуваних результатів і наслідків протиправного діяння і виражається в двох формах – умисел або необережність.
Умиселхарактеризує крайню форму негативного відношення правопорушника до суспільства, держави, прав інших осіб. Намір виявляється в тому, що особа не тільки усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання в результаті нього суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, але і бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) можливість настання цих наслідків.
Значна частина правопорушень може скоюватися тільки умисне. Наприклад, не можна здійснити з необережності, грабіж, розбій або згвалтування. Проте є і правопорушення, скоювані без цілей заподіяти кому-небудь шкоду. Особа діє так, що заподіює його всупереч своїм бажанням і волі. Така вина правопорушника називається необережністю. При цьому виділяють дві форми необережності: недбалість і самовпевненість.
При недбалості особа не віддає собі звіту в протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків, хоча могла і повинна було їх передбачати (скажімо, робітник скидає вниз з будівлі, що будується, залишки будівельних матеріалів і тим самим заподіює каліцтво перехожому).
При самовпевненості(легковажності) особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкоду і небезпечний результат, але без достатніх для того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання (наприклад, водій автомашини на слизькій дорозі значно перевищує швидкість).[1, c.78]
У цивільному праві допускається можливість залучення до відповідальності і без вини. В такому порядку відшкодовують шкоду юридичні особи і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих: використовування транспортних засобів, механізмів, електричної енергії високої напруги, вибухових речовин, сильнодіючих отрут, здійсненням будівельної і іншої пов'язаної з нею діяльності і ін. Проте, відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки за випадок, незалежно від його вини, не коливає загального принципу вини як необхідного елементу цивільного правопорушення. Бо підставою відшкодування шкоди власником джерела підвищеної небезпеки за випадок виступає не правопорушення, а інші юридичні факти.[1, c.157]
Слід враховувати, що вина не вичерпує всього змісту психічного відношення правопорушника до протиправного діяння і його результатів. Законодавець нерідко називає і інші психічні явища як суб'єктивна сторона правопорушення. Так, в Кримінальному кодексі називаються мотиви злочину (користь, особиста зацікавленість), цілі злочину (усунення з ринку інших суб'єктів економічної діяльності, надання впливу на результати конкурсів або змагань), емоції, що спонукали до здійснення злочину. Названі і інші аспекти психічного полягання правопорушника враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання. Проте для визнання протиправного діяння правопорушенням необхідне встановлення тільки вини.
Реалізація волі правопорушника за допомогою здійснення ним конкретних дій приводить до певних змін в реальній дійсності. Тому необхідним елементом правопорушення є об'єкт, тобто соціальна сфера, яка випробовує негативну дію протиправних діянь. Такою сферою в теорії права признаються суспільні відносини. Об'єкт правопорушення, таким чином, означає сферу суспільних відносин, врегульованих нормами права.
При здійсненні правопорушень суспільні відносини, які передбачаються нормами права, не виникають. Навпаки, в суспільстві виникають відносини, які суперечать волі законодавця, інтересам особи, суспільства і держави і створюють в суспільстві атмосферу недовіри до права, утрудняють реалізацію прав і свобод громадян, дестабілізують правопорядок.[1, c.171]
Як об'єкт правопорушення не можуть виступати тварини, речі або інші блага. Вони є об'єктом іншого правового явища – правовідносин. Їх учасники вступають в правові зв'язки для задоволення своїх інтересів в певних моральних і духовних благах.
Правопорушення також може скоюватися в цілях задоволення потреб правопорушника в матеріальному або духовному благу. Проте такі дії, здійснювані всупереч діючому праву, не породжують тих результатів, яких прагне правопорушник. Незаконними діями не можна придбати право власності на річ або тварину. Правопорушник володіє ними неправомірно, оскільки порушив право власника і засновані на цьому праві абсолютні правовідносини. Тому об'єктом протиправних дій признаються суспільні відносини, що охороняються правом, а не самі речі, тваринні і інші блага, з приводу яких люди вступають у конкретні відносини.
Шкідливу дію на об'єкт правовідношення надають дії правопорушника, які складають четвертий елемент правопорушення – його об'єктивну сторону.
Протиправна дія як акт вольової поведінки деліктоздатної особи може виражатися у формі активної дії (грабіж, вихід на роботу в нетверезому стані, порушення правил дорожнього руху) або ж бездіяльності (халатність, невихід на роботу, втрата паспорта). Бездіяльність вважається протиправною у випадках, коли обов'язок активної дії витікає з договору, з попередніх дій особи, з професійного або службового обов'язку.[3, c.251]
Протиправне діяння в абсолютній більшості випадків є актом самого правопорушника. Проте в украй окремих випадках воно може бути вчинено діями інших осіб. Злочини, вчинені під фізичним примушенням, розглядаються як дії самого злочинця. Особа, що діяла під примусом, виступає як знаряддя злочину, а не його суб'єкта.
Протиправні діяння завжди розуміються як виражені в зовні які-небудь акти поведінки людини. Внутрішній світ, його думки, відчуття, переживання, що не виявилися в конкретній поведінці, для держави не існують. Об'єктивна сторона правопорушень може складатися тільки з протиправних дій.[3, c.253]
Проте для визнання ряду правопорушень крім протиправності діяння потрібна наявність матеріальної або моральної шкоди, або спричинення шкоди здоров'ю людини, навколишній природі, тваринному або рослинному світу.
У кожному правопорушенні, де потрібне настання шкоди, необхідна також наявність причинного зв'язку між протиправним діянням і шкодою, що наступила. Такий зв'язок означає, що шкідливі наслідки з об'єктивною необхідністю породжені саме даним діянням, а не якимись його віддаленими наслідками.
Санкція, як і норма права в цілому, є результатом правотворчої діяльності державного органу, тоді як правопорушення – акт діяльності громадянина і інших осіб. Безперечно, без відповідної норми права і її санкцій, правопорушення не може існувати, але ця обставина не означає того, що в конкретне діяння людини або організації потрібно включати щось чуже, не властиве йому, що стоїть над ним. Інакше порушується один з основних принципів наукового пізнання, вимагаючий розглядати предмети і явища такими, якими вони існують реально, без приписування не властивих їм якостей і елементів.[2, c.105]
--PAGE_BREAK--3.Причини правопорушень
Правопорушення – явища для суспільства украй небажані. Тому суспільство прагне їх ліквідації. Для успішної боротьби з правопорушеннями необхідно знати їх причини – ті обставини, наявність яких обумовлює існування правопорушень.
Над причинами правопорушень і шляхами їх усунення філософи і юристи замислювалися давно, проте і в даний час ця проблема далеко від свого дозволу. Спробую, проте, позначити найзагальніші підходи до даного питання.
Правопорушення надзвичайно різноманітні як по видах, так і по тяжкості наслідків, мотивах здійснення і т.д. Разом з тим вони мають загальні ознаки, що дає можливість досліджувати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, вивчати причини їх здійснення і боротися з ними. Проте існує тільки одна наука, що вивчає самий суспільно-небезпечний вид правопорушень, злочину: кримінологія. Що ж до аналізу всієї сукупності правопорушень в суспільстві, то немає не тільки спеціальної науки (хоча є окремі роботи), але і терміну, що позначає цю сукупність, подібного поняттю «злочинність», позначаючого сукупність скоювшихся в даному суспільстві злочинів. Пропонуються терміни «деліктність», «правопорушність», «сукупність правопорушень», але жоден з них в літературі поки не затвердився. Тому слід мати у вигляді, що коли ми говоримо про причини правопорушень і способи боротьби з ними, ми користуємося переважно даними кримінології.
У даний час в кримінології існує величезна кількість шкіл, різним чином пояснюючих причини злочинності. Проте немає єдиною, визнається за більшість учених точки зору на багато ключових питань (у тому числі і на такий початковий: який предмет кримінології). Умовно всі вчення кримінологій про причини злочинної поведінки можна розділити на дві великі групи. Це соціологічні і біосоціальні теорії причин злочинності.[3, c.137]
Соціологічні теорії причин злочинності пояснюють злочинну поведінку як результат дії різних соціальних, тобто що знаходяться в суспільстві, чинників. Так, наприклад, прихильники теорії «диференціальної асоціації» (або різноманіття зв'язків) затверджують, що злочин – процес і результат «навчання» особи в мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці, в трудовому колективі і т.д., якщо в контактах з урахуванням їх частоти і тривалості переважають антигромадські погляди або види поведінки.
Біосоціальні теорії причин злочинності як чинники, що породжують злочинну поведінку, указують перш за все на особливості психіки людини. Послідовники відомого психоаналітика З. Фрейда говорять про те, що людина з народження біологічно приречена на боротьбу глибинних антисоціальних інстинктів (агресивних, статевих, страху) з моральними установками особи. Особи, що не зуміли утримати підсвідомі антисоціальні прагнення, і скоюють злочини. Теорії спадковості пояснюють існування злочинності закладеною в хромосомах програмою нахилу до антисоціальної поведінки, передаваною по спадку. Прихильники теорії конституціонального нахилу затверджують, що антисоціальна поведінка людини обумовлена фізіологічною конституцією людини, оскільки є зв'язок між фізіологічними особливостями і психологічними рисами особи. Це сучасної варіант антропологічної школи в кримінології, засновником якої був Ч. Ломброзо.[5, c.59-60]
Таким чином, зрозуміла складність і дискусійність питання про причини правопорушень. Актуальність і важливість його обумовлена тим, що знання чинників, що викликають протиправну поведінку, визначають і засоби їх усунення. Один з варіантів осмислення в теоретичній юридичній науці проблеми причин правопорушень міститься в підручнику В.К. Бабаєва. В ньому мовиться про те, що слід розмежовувати причину, умови і мотиви правопорушення. Причина правопорушень– це негативне явище, їх що викликає. Умови правопорушень – це негативні обставини, що формують причину, впливаючі на неї. Мотиви – це негативні обставини ситуативного характеру, що є поштовхом, стимулом для дії причини (образа, ревнощі, сприятлива ситуація, неуважність або що викликає поведінку потерпілого і т.д.). Мотивипровокують здійснення правопорушення. Причина правопорушень – це прагнення особи задовольнити або виявити протиправним способом свою цікавість, прагнення, емоції. Ця причина супроводить всім правопорушенням у будь-який час, в будь-якому суспільстві. Вона існує об'єктивно, оскільки об'єктивні суперечності суспільного розвитку. Умови правопорушень, що формують причину, усилюючі або ослабляючі її дію, украй різноманітні, залежать від конкретної соціальної дійсності того або іншого суспільства. Можна говорити про наступні умови правопорушень сучасного українського суспільства: низький рівень матеріального життя населення, криза моралі, низький рівень правової культури громадян, різні види поведінки (йдеться перш за все про алкоголізм і наркоманію), що відхиляється, недосконалість законодавства, недостатньо ефективна робота правоохоронних органів і ін.[3, c.450-455]
Таким чином, наявність правопорушень в сучасному українському суспільстві, їх характер і рівень обумовлюються цілим комплексом негативних явищ (причиною і умовами). Подолання такого роду явищ – це і є шляхи запобігання правопорушень і боротьби з ними. Зусилля і засоби на цьому терені належить затрачувати самі колосальні, але зволікання тут обійдеться кожній людині і суспільству ще дорожче.
Боротьба з правопорушеннями включає два основні напрями – попередження здійснення правопорушень і послідовну реалізацію юридичної відповідальності за вже скоєні правопорушення. Для того, щоб попереджати правопорушення, необхідно впливати на їх причини. Оскільки останні кореняться в самому суспільстві, для їх усунення необхідний комплекс не тільки спеціально-юридичних (правотворчість, правозастосовча діяльність правоохоронних органів), але і соціальних заходів. Для успішної роботи з правопорушеннями необхідно представляти їх полягання і тенденції розвитку. Необхідно також визначити і об'єм зусиль як матеріального, так і нематеріального характеру, які повинне витрачати суспільство, держава на боротьбу з правопорушеннями.[2, c.205]
Одним з методів такої боротьби є юридична відповідальність за здійснення правопорушень. Заходи відповідальності встановлюються або конкретно за кожне певне правопорушення або у формі переліку санкцій, одна з яких застосовується за конкретне правопорушення, з урахуванням обставини справи.
Юридична відповідальність – реакція на правопорушення. Правопорушення — підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності.
Відповідальності властиві наступні функції:
превентивна (попереджувально-виховна): покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але і має на своїй меті виправлення і перевиховання осуджених, а так само попередження нових злочинів, як осудженими, так і іншими особами;
репресивна (каральна);
компенсаційна (відновна): стягнення з правопорушника заподіяної шкоди, компенсує втрати потерпілої сторони, відновлюючи її майнову сферу;
сигналізація.
Всі ці функції взаємозв'язані, виявляються в тому або іншому ступені у всіх видах відповідальності, прояв однієї з них неможливий без прояву інших.
Рівень ефективності юридичної відповідальності залежить від дотримання ряду умов: високої загальної, політичної і правової культури працівників державних органів і населення; високої якості законодавства; наявність етичних, правових, політичних противаг свавіллю влади; наявність матеріальних, організаційних, кадрових можливостей для виконання законів; довір'я народу до держави, його законодавчих і судових структур.[3, c.254]
Юридична відповідальність направлена на попередження правопорушень, виховання пошани до закону, суспільним і особистим інтересам і є певними позбавленнями для правопорушника, тим самим виступаючи своєрідним могутнім охоронним правовим механізмом, а не просто охоронним правовідношенням.
Висновок
Головне в неправомірній поведінці – те, що воно суперечить існуючим суспільним відносинам, заподіює або здатне заподіювати шкоду правам і інтересам громадян, колективів і суспільства в цілому, перешкоджає поступальному розвитку суспільства. Правопорушення розрізняють по своїй спрямованості, по вірогідності настання шкідливих наслідків і їх тяжкості, по характеру мотивів, що викликали їх, по цілях правопорушень і т.д. Не дивлячись на всі ці відмінності, правопорушення складають одну групу явищ в соціальному і правовому відносинах, оскільки володіють єдиною сутністю і схожими юридичними ознаками.
На відміну від правомірних дій, які можуть бути прямо передбачені нормами права, а можуть і витікати в загальній формі з «духу закону», протиправні дії повинні бути чітко сформульовані діючими правовими нормами. З огляду на цей факт правопорушення поділяють на злочини та проступки (провини).
Загальне поняття складу провини має вельми важливе теоретичне і практичне значення в юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ. Воно є необхідним ступенем в процесі пізнання конкретних складів провини, теоретичною основою для розкриття їх змісту і правильного вживання на практиці законодавства про правопорушення.
Для протидії суспільно небезпечним наслідкам та відновлення порушених прав (відшкодування збитків) існує юридична відповідальність.
Список літератури:
1.Кудрявцев В.Н. Закон, вчинок, відповідальність. М., 1986.
2.Малеин Н.С. Правопорушення: поняття, причини, відповідальність. М., 1985.
3.Теорія держави і права: Підручник / Під ред. В.К. Бабаєва. М., 2001.
4.Печеницин В.А. Склад адміністративної провини і його значення в юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ. Хабаровськ, 1988.
5.Кудрявцев В.Н. Причини правопорушень. М., 1986.
6.Оксамитний В.В. Правомірна поведінка особи. Київ, 1985.
7.Тархов В.А. Цивільні права і відповідальність. Уфа, 1996.
Юридична відповідальність: проблеми теорії і практики. М., 1995.
8.Ведєрніков Ю.А. „Теорія держави і права” К.,-2005р.
9.Скакун О.Ф. „Теорія держави і права” Харків,-2001р.
10.Копєйчиков В.В. „Загальна теорія держави і права” К.,-2000р.
11.Кравчук В.М. „Теорія держави і права” (опорні конспекти) К.,-2003р.
12.Хропанюк В.Н. „Теорія держави і права” М.,-2000р.
13.Лазарєв В.В. „Теорія держави і права” М.,-1999р.
14.Малько А.В., Матузов „Теорія держави і права”(курс лекції) М.,-2000р.
15.Котюк В.О. „Теорія держави і права” К.,-1996р.
16.Мокичев К.А. „Теория государства и права”. М.,1970г.
17.Енгибарян Р.В., Козлов Ю.К. Теория государства и праваМ.,-1997г.
18.Протасов В.Н. Теория права и государства. М., 2001
19. Комаров С.А. Общая теория государства и права. М., 1995.