Курсова робота
Закінчений та незакінчений злочин
Зміст
Вступ
Розділ 1. Закінчений та незакінчений злочин
Розділ 2.Закінчений злочин
Розділ 3. Незакінчений злочин
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Однією із відчутно значущих соціальних проблем для України є злочинність. В умовах реформування соціального життя та економіки країни її небезпечність збільшується, особливо у стратегічно важливих сферах громадського життя. Поширення організованої злочинності, що укоренилися практично в усіх сферах функціонування держави, завдає непоправної шкоди її розвитку. Воно негативно впливає на формування і діяльність органів державної влади, підриває довіру громадян до неї, до авторитета демократичних інститутів і цінностей. Воно загрожує національній безпеці України в цілому та ускладнює відносини України з іноземними державами.
Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.
Організована злочинність стає сьогодні суттєвим фактором посилення соціальної напруги і дестабілізації громадських відносин, заважає оздоровленню економіки, упорядкуванню споживчого ринку, сприяє деформації нових форм економічних підприємницьких відносин. Набирають силу небезпечні процеси зростання загальнокримінальної та економічної злочинності, лідерів злочинних групувань з корумпованими посадовими особами органів влади та управління, правоохоронних органів.
Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми.
Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.
При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. З огляду на це, вивчення і правильного тлумачення поняття закінченого та незакінченого злочину є важливим питанням у вивченні кримінального законодавства.
Предметом дослідження є сукупність понять, які виникають при тлумаченні сутності закінченого та незакінченого злочину.
Об’єктом дослідження курсової роботи є закінчений та незакінчений злочин у системі кримінального законодавства.
Метою даної курсової роботи є визначення сутності та тлумачення поняття закінченого та незакінченого злочину та його складових.
Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою ряд наступних завдань:
визначити, що є метою злочину та його ознаками;
висвітлити поняття закінченого злочину та його складу з моменту закінчення;
проаналізувати сутність поняття незакінченого злочину;
дати характеристику готуванню до злочину, замаху на злочин та добровільної відмови при незакінченому злочині.
Джерельною базоюнашого дослідження виступає ряд законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю. Зокрема, це Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»1, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»2, Закон України «Про прокуратуру»3, Закон України «Про Службу безпеки України»4, Закон України «Про міліцію»5, Закон України «Про адвокатуру»6, Закон України «Про статус суддів»7, Указ Президента України «Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян», Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією», Кримінально-процесуальний Кодекс України., Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року.8
Методологічноюбазоюнашої курсової роботи виступає ряд посібників, підручників, наукових праць та статей з кримінального права написаних провідними правознавцями України. Зокрема, Романюк Б.В., Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф. «Кримінальне право України. Загальна частина», посібник, який представлений у формі відповідей на питання, компактно викладено навчальний матеріал з курсу загальної частини кримінального права України для вищих юридичних навчальних закладів.9Романюк Б.В., Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф. «Кримінальне право України. Особлива частина», навчальний посібник, у якому викладено навчальний матеріал з курсу Особливої частини кримінального права України. Іванов Ю.Ф. «Кримінологія», навчальний посібник у якому висвітлюються основні теоретичні і практичні питання Загальної та Особливої частин кримінології на основі сучасних характеристик злочинності в Україні, досвіду боротьби з нею в умовах реформування й розбудови державно-правової системи.10Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. «Сучасне кримінальне право України», курс лекцій, у якому викладено основний матеріал з кримінального права України з тлумаченнями та прикладами з сучасних обставин.11Штанько О.Ф., Кузнєцов В.В., Савченко А.В., Андрушко П.П., Джига М.В. «Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика», хрестоматія, у якій вперше подано саме в такій послідовності основні нормативні акти зі сфери кримінального законодавства, Рішення Конституційного Суду України, ухвали Верховного Суду України, узагальнення судової практики, нові постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування кримінального законодавства.12Крім цього у курсові роботі нами використано ряд статей таких авторів як Джужа О., Голосніченко Д., Кирилюк А., Журавльов В.П., Закалюк А.П. та інші.
Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Закінчений та незакінчений злочин» розглядаються загальні поняття, ознаки та мета злочину. В другому розділі «Закінчений злочин»детально аналізуються поняття закінченого злочину та склад злочину з моменту закінчення. В третьому розділі «Незакінчений злочин» розглядається тлумачення понять незакінченого злочину, готування до злочину, замах на злочин та добровільна відмова при незакінченому злочині.
Розділ 1. Закінчений та незакінчений злочин
Дії людини складаються з вчинків. Вчинок – це головний елемент людських взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні – тобто ті, які відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону. Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з самого терміна діях, які порушують право, закон. В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та проступки.13
Кримінальне право як наукова дисципліна вивчає, головним чином, злочин і покарання. Злочин і покарання – це дві сторони всього кримінального права і законодавства. Саме ці дві кримінально-правові інституції визначають і утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потребу кримінального законодавства, кримінально-правової охорони, кримінального правосуддя.14
Важливу роль у характеристиці суб'єктивної сторони злочину грає мета. Мета – це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мета як психічна ознака характерна для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В її основі лежать потреби, Суб'єктивна сторона злочину – інтереси людини. Однак, коли йдеться про мету злочину, її зміст визначається антисоціальною спрямованістю. Мета – уявлення про суспільно небезпечний наслідок злочину, про ту шкоду, яка настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, проте, є для нього бажаною. З огляду на це, мета дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, заради чого, до якого результату спрямована її суспільно небезпечна діяльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів. При цьому мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних з прямим умислом, тому що вона є свідченням бажання певного наслідку. По-друге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або ступінь суспільної небезпечності особи винного. Мета є самостійною психологічною ознакою суб'єктивної сторони, але вона взаємозалежна з мотивом, і лише у єдності мета і мотив можуть дати повне уявлення про спрямованість поведінки особи, наприклад, корисливий мотив і корислива мета в таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство.15
Мета може бути різною, наприклад, мета незаконного збагачення, мета приховати інший злочин, мета насильницької зміни конституційного ладу, мета збуту підроблених цінних паперів тощо.
На відміну від вини мета в структурі суб'єктивної сторони є факультативною ознакою, тобто такою, які в характеристиці суб'єктивної сторони різних злочинів може відігравати різну роль.
Залежно від законодавчого опису суб'єктивної сторони конкретних злочинів мета може виконувати роль: 1) обов'язкових, 2) кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак або 3) ознак, що пом'якшують чи обтяжують покарання.16
Обов'язковими ознаками мета виступає у тих випадках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру діяння. У ст. 185 Кримінального кодексу (КК) закон прямо не називає корисливу мету, але саме діяння – крадіжка, визначена як таємне викрадення чужого майна, внутрішньо вимагає її як обов'язкову. Якщо законодавець передбачає конкретний мотив або мету як обов'язкову ознаку складу злочину, то відсутність їх у конкретному випадку виключає цей злочин. Так, якщо при здійсненні певних дій відсутній хуліганський мотив, то склад хуліганства, передбачений у ст. 296 КК, відсутній. Не може бути шахрайства (ст. 190 КК) без корисливих мотиву і мети. Оскільки певні мотиви і мета впливають на ступінь тяжкості злочину, законодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують суспільну небезпечність певного складу.--PAGE_BREAK--
У визначенні поняття злочину, поданого в ст. 11 Кримінального кодексу України названо дві ознаки злочину винність та суспільна небезпечність.
Суспільна небезпечність діяння – це перш за все, його об'єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створювати загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охороняються законом.
Поняття суспільної небезпечності діяння в нормотворчій діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв криміналізації і декриміналізації. Крім того суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.17
Законодавець визначає злочином не самі по собі об'єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи, – дії винні. При цьому від суб'єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільно-небезпечним. Так, легке тілесне ушкодження злочином визначається тільки тоді, коли воно вчинене умисно; необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців тягне кримінальну відповідальність тощо.
Суспільна небезпека як ознака будь-якого злочину має характер і ступінь. Про характер суспільної небезпеки можна судити за значущістю суспільних відносин, на які спрямований злочин. Наприклад, злочини проти життя набагато небезпечніші, ніж злочини проти особистої власності.
Характер суспільної небезпеки залежить і від змісту шкоди, яка заподіяна злочином. Шкода може бути матеріальна, моральна, ідеологічна. Про характер суспільної небезпеки можна судити і по особливостях способу посягання: насильницький чи ненасильницький. Наприклад, розбій суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин (ст. 94 КК).
Характер суспільної небезпеки залежить і від форм вини. Так, навмисні тяжкі тілесні пошкодження небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності 18
У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм: кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно небезпечними; розмежування злочинів як таких); індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є санкція відповідної статті Кримінального кодексу.
Характер суспільної небезпечності діяння складає його якість. Визначається він суспільною цінністю об'єкта посягання, а також злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини.
Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди. Ступенем суспільної небезпечності відрізняються злочини одного виду. Наприклад, ступінь суспільної небезпечності простої крадіжки (ч. 1 ст.185 КК) значно менша крадіжки з проникненням в житло (ч. З ст.185 КК). Суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин (ст. 94 КК). 19
Злочин характеризується певним ступенем суспільної небезпечності. За деяким його рівнем злочин втрачає свої суспільні властивості і перестає бути злочином. Так згідно з ч.2 ст. 11 КК не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого законом, але через малозначність не має суспільної небезпеки.
Малозначність вчиненого діяння в ч.2 ст. 11 КК розуміється такою, що кримінальна відповідальність та покарання в цьому випадку була б занадто великою та зайвою, не відповідною вчинку. Малозначність діяння позначає незначний обсяг посягання на важливий об'єкт або посягання на незначний, малоцінний об'єкт. Частина 2 ст. ІІ КК підкреслює відсутність злочину в діяннях, які не мають властивості суспільної небезпечності, закріплює принцип економії кримінальної репресії, застосування засобів громадського впливу.20
Протиправність діяння – обов'язкова, невід’ємна ознака злочину. Таким чином може бути визнано лише таке діяння, яке позначене в законі, передбачене законом.
Кримінальна протиправність – це криміналізація діяння кримінальним законом. Визнати діяння злочином – правомочність Вищого органу законодавчої влади України.
Таким чином, протиправність є форма виразу суспільної небезпечності та закріплення її в законі, законом. Протиправність є юридичне відбиття в законі суспільної небезпечності злочину, оскільки протиправним може бути визнано лише суспільно небезпечне діяння.
Протиправність – це забороненість діяння кримінальним законом. Але в чинному КК не всі передбачені ним діяння мають ознаку суспільної небезпечності. (Наприклад: самовільне будівництво житла.) Разом з тим не всі суспільно небезпечні вчинки визнаються злочинами і набувають протиправності. Визнати певний шкідливий вчинок злочином повною мірою залежить від волі законодавця. Для цього він враховує багато суспільних чинників, а саме: розповсюдженість таких діянь, тяжкість їх наслідків, можливість забезпечення ефективної боротьби з ними, негативні наслідки їх караності та деякі інші.21
Винність діяння. Згідно зі ст. 3 КК злочином може бути визнано тільки винне діяння, тобто вчинене навмисно чи необережно. Невинне заподіяння суспільно небезпечної шкоди злочином не визнається.
Цивілізоване, демократичне кримінальне законодавство ґрунтується на суб'єктивних підставах і рішуче відхиляє об'єктивну осудність. Кримінальній відповідальності підлягає винна особа. Саме винність діяння є його головним внутрішнім змістом, бо якраз в цьому знаходить вихід лиха воля злочинця. Тому і в провинність особі можна поставити лише такі дії та їх наслідки, які охоплювались її умислом, намірами, які вона передбачала, або могла усвідомлювати та передбачати.
Визнання діяння злочином значить, разом з тим, визнання і його покарання, не має покарання без злочину, так не має і злочину без покарання.
Видом та розміром покарання, встановленого законом за той чи інший злочин, відбивається оцінка суспільної небезпечності злочину, визначається його тяжкість, дає підстави віднести його до того чи іншого класу, групи в певній класифікації.22
Отже, для того щоб конкретне діяння було визнано злочинним, воно повинно містити повний комплекс відповідних ознак. Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя – передбачення діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.
Названі нами головні ознаки злочину не вичерпують усіх його суспільних властивостей. Велику роль відіграють норми моралі. Сила держави – армія, міліція, суд, тюрма – ніщо в порівнянні з силою громадського осуду. Саме тому закони слабкі, якщо слабкі моральні засади суспільства.
Розділ 2.Закінчений злочин
Поняття закінченого злочину сформульовано у ч. 1 ст. 13 КК. Згідно з нею закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Тобто, закінченим злочином вважається діяння, коли винний виконав усі дії, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину, досяг бажаного результату, заподіяв шкоду об'єкту злочину. Тільки наявність усіх об'єктивних і суб'єктивних ознак у вчиненому діянні дозволяє визнати його закінченим злочином.
Поняття закінчений злочин відоме теорії кримінального права та кримінальному законодавству з другої половини XIX ст.
В. Д. Спасович визначав закінчений злочин на підставі ст. 12 «Уложения» 1845 pоці, яке вказувало, що «Преступление почитается совершившимся, когда в самом деле последовало преднамеренное виновным, или иное от его действий зло». Критикуючи це нормативне визначення, автор зазначав, що воно невиправдано розширено розглядає наслідки діяння, включаючи до нього ті, які не охоплювались умислом винного. «Зло непреднамеренное, произошедшее от деяния, может быть рассматриваемо или как совершенно случайное, тогда оно не может быть вменено подсудимому, или как происшедшее от неосторожности...», що не може розглядатись, як стадія виходячи із висловленої з того, що стадії злочину наявні виключно при вчиненні умисних злочинів. Даючи власне визначення закінченому злочину, він писав, що «совершение преступления будет тогда, когда преступник произвел в мире внешнем ту перемену, которая составляет цель его деяния».23
Критикуючи цю позицію, М. С. Таганцев вказував, що пов'язувати момент закінчення треба не з досягненням чи недосягненням злочинцем мети, яку він визначав для себе перед скоєнням злочину, а з нормативним визначенням злочину. Однак, визначаючи поняття закінченого злочину, ані закон, ані автор не розглядали видів злочинів залежно від моменту їх закінчення.24
Не робив цього і В. В. Владимиров, який визначав закінчений злочин, як такий, коли «умысел преступника осуществлен в действительности».25
О. Ф. Юстяківському належить чи не перше у національній кримінально-правовій теорії, визначення закінченого злочину. Він поєднав момент закінчення з наявністю у вчиненому діянні всіх елементів складу конкретного злочину.26
Першим, хто зробив спробу диференціації закінчених злочинів на види, був Л. С. Бєлогриць-Котляревський. Він поділяв закінчені злочини на матеріальні і формальні. При цьому пов'язував ці види з конкретизацією поняття закінченого злочину в диспозиції конкретної норми: там, де норма конкретно визначає всі ознаки злочину, має місце матеріальний склад злочину, там, де формулювання незрозуміле, неточне, – формальний.27
Як вже зазначалось, законодавство Російської імперії визначило поняття закінченого злочину в «Уложении о наказаниях» 1845 p. Однак вже кримінальне законодавство 1903 р. від цього відмовилось.
Кримінальне законодавство перших років радянської влади –«Руководящие начала» 1919 pоку – присвятило цьому питанню спеціальну норму (ст. 17), яка визначала: «Преступление считается оконченным, когда намерение совершающего преступление осуществилось до конца»28. Як і дефініції, застосованих дореволюційним законодавством, так і це пов'язувало момент закінчення з суб'єктивними характеристиками злочинця, а не з наявністю в діянні ознак складу злочину, визначених відповідною кримінально-правовою нормою.
Подальше кримінальне законодавство часів СРСР – КК РСФРР та УСРР 1922 р., «Основные начала» 1923 p., КК УСРР 1927 p., Основи 1958 р. та КК УРСР 1960 р. взагалі не визначали поняття закінченого злочину.
Слід зауважити, що в перші роки радянської влади висловлювались навіть про необхідність відкинути питання про стадії злочину через те, що революційне право взагалі не повинно розглядати питання про наслідки злочину. Подібна «ура-революційність» добре відома не тільки кримінальному праву тих часів, а й іншим галузям науки і культури. її хибність і навіть шкідливість також добре відомі, як відомі, на жаль, і наслідки її впровадження в життя. продолжение
--PAGE_BREAK--
Глибинна теоретична розробка проблеми закінченого злочину почалась у кримінально-правовій науці в повоєнні роки. Щоправда, і до того часу це питання не залишалось поза увагою наукової думки. В одному з перших підручників із загальної частини кримінального права зазначалось, що «преступление считается оконченным тогда, когда совершенное субъектом действие содержит в себе все признаки состава данного преступления». Підручник не розглядав видів закінчених злочинів відповідно до моменту їх закінчення, хоча і виділяє як окремий вид «усічені» злочини – такі, в яких момент закінчення злочину перенесений на таку стадію в розвитку злочинної діяльності, на якій вона ще не досягла по суті свого повного завершення.
Так само розглядалось це питання і в підручнику 1939 р. і в наступних його виданнях (1943 та 1948 pp.)29
У навчальному посібнику з кримінального права для юридичних інститутів (1952 р.) всі злочини за моментом закінчення поділялись на матеріальні і формальні залежно від необхідності чи не настання шкідливих наслідків.
М. Д. Шаргородський визначав закінчений злочин залежно від передбачення чи ні законом необхідності настання соціально шкідливих наслідків. Він не називав конкретних видів закінчених злочинів, хоча і робив відповідну диференціацію.
У післясталінські часи з'явились два монографічних дослідження в яких разом з повним комплексом проблем стадій на рівні теоретичних узагальнень розглядалось і поняття закінченого злочину.
Першою з них була монографія професора М. Д. Дурманова «Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву». Автор уперше в теорії радянського кримінального права поставив питання про наявність подвійного змісту в самому понятті «закінчений злочин», коли, з одного боку, це розглядається в контексті поняття закінченого злочину в законі, а з іншого, – відносно конкретного діяння в судовій практиці. При цьому автор, даючи визначення поняття закінченого злочину, пов'язує його з наявністю всіх ознак об'єктивної сторони того злочину, на вчинення якого скерований умисел винного. Він детально розглядав види закінченого злочину, поділяючи всі злочини за моментом закінчення на матеріальні – ті, момент закінчення яких законодавець пов'язує з настанням суспільно небезпечних наслідків; формальні – ті, момент закінчення яких законодавець пов'язує з виконанням суспільно небезпечного діяння, незалежно від того, чи настали в подальшому наслідки чи ні; усічені – момент закінчення яких переноситься на ранню стадію розвитку злочинної діяльності. При цьому автор висловлювався негативно щодо використання зазначених термінів і пропонував інші, надзвичайно складні за граматичною конструкцією, які, до речі, не прижилися в теорії кримінального права.
Другою працею була монографія І. С. Тишкевича «Приготовление и покушение по уголовному праву». Автор пов'язував момент закінчення злочину з моментом виконання суспільно небезпечних дій, скерованих на спричинення шкоди суспільним відносинам, хоча навіть така шкода насправді і не була спричинена. Виділялись три вказаних види закінчених злочинів (хоча також робилась невдала спроба надати їм іншу назву). При цьому, визначаючи поняття усіченого злочину, він розглядав його, як різновид формального злочину.30
А. А. Піонтковський визначав закінчений злочин таким чином: «Преступление является законченным тогда, когда совершенное виновным деяние содержит все признаки состава преступления, описанные в диспозиции уголовного закона». Не називаючи видів злочину за моментом закінчення (матеріальні і формальні), він, проте, давав визначення, які фактично відповідають саме цим видам. Глибинно розглядались поняття і зміст усічених злочинів, їх місце в загальній системі злочинів за моментом закінчення.31
Українські вчені-криміналісти переважно дотримувались тих самих поглядів, що й їх російські колеги.
Приміром, у фундаментальній роботі «Уголовное право Украинской ССР на современном этапе» автори визначали закінчений злочин таким чином: «Преступление считается оконченным, если полностью выполнен предусмотренный законом состав преступления». Вони також виділяли три види злочинів відповідно до моменту закінчення – матеріальні, формальні та усічені.
П. С Матишевський визначав закінчений злочин як такий, що містить «усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК». При цьому автор визначав лише два види злочинів за моментом закінчення – матеріальні і формальні. Він не виділяв як окремий вид усічені злочини, вважаючи, що він охоплюється поняттям формального злочину.32
М. Й. Коржанський, не заперечуючи тричленної схеми поділу злочинів за моментом закінчення, проте відмовляється від терміна «усічені злочини», пропонуючи визначати їх як «скорочені».
За класичною схемою розглядають питання закінченого злочину та видів злочинів за моментом закінчення і автори підручника «Кримінальне право України. Загальна частина».
Згідно зі ст. 13 КК України злочин вважається закінченим, коли він містить у собі всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України (cт. 13 ч. 1 КК).
Однак це є надзвичайно загальним. На рівні конкретної кримінальної справи для визначення моменту закінчення злочину врахуванню підлягають також положення Загальної частини КК, які є додатковими (хоча і не останніми) показниками, що визначають закінчення злочину. Наприклад, для визнання злочину закінченим для підбурювача або організатора, крім загальних характеристик злочину, який ними вчинено у співучасті, потрібна наявність і спеціальних характеристик, що визначають ці види співучасників (ст. 27 КК). Це питання ще недостатньо вивчено в нашій науковій літературі і підлягає додатковому аналізу.33
Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину – це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.
Злочин, як реальний факт, не може служити підставою кримінальної відповідальності, оскільки містить у собі деякі ознаки, що не впливають на відповідальність.
Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.
Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом». Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину.
По-перше, відомо, що кожне суспільно небезпечне діяння володіє різноманітними ознаками об'єктивного й суб'єктивного характеру. Але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки. Оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов'язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо – впливати на ступінь суспільної небезпеки зокрема.
По-друге, склад злочину – це законодавче поняття про злочин і вказує лише на ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність.
Відповідно до ст. 3 КК «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».34
Тобто, ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, а не будь-якими іншими законодавчими актами. Виняток становлять нормативно-правові акти, що наповнюють кримінально-правові норми з так званими бланкетними диспозиціями відповідним змістом, уточнюють ознаки окремих складів злочинів (прикладом можуть бути ознаки складів злочинів, передбачених статтями 247 та 274 КК)35.
Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.
Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.
З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться: а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом; б) злочинна дія (бездіяльність); в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність); г) вина (умисел або необережність).36
Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.
Факультативними (необов'язковими) є ознаки, що притаманні не усім, а тільки окремим складам злочину. До таких ознак віднесені: а) предмет злочину; б) злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину; в) ознаки спеціального суб'єкта (службове становище, державно-правове становище тощо); г) мотив, мета та емоційний стан.37
У тих випадках, коли названі ознаки вказані безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність, вони стають обов'язковими для даного складу злочину і підлягають встановленню та доказуванню. Так, склад злочину, передбаченого ст. 148 КК, має місце тоді, коли підміна чужої дитини вчинювалася з корисливих або інших особистих мотивів. Склад одержання хабара (ст. 368 КК) є лише за умови, що суб'єктом такого діяння виступає службова особа.38
Розподіл ознак на обов'язкові та факультативні має сенс тільки на рівні загального поняття про склад злочину, а для конкретного складу (крадіжки чи зґвалтування) усі описані в законі ознаки є важливими та обов'язковими.
Окремі елементи та ознаки складу злочину отримали своє законодавче визначення безпосередньо у законі про кримінальну відповідальність (зокрема, суб'єкт злочину – у ст. 18 КК, осудність – ст. 19 КК; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, – ст. 23 КК); а інші, такі, як об'єкт, об'єктивна сторона, предмет, спосіб, знаряддя, мотив, законодавчого визначення не мають і визначаються кримінально-правовою наукою.39
Теорією кримінального права ознаки складу злочину, за логічним характером понять, що використовуються для опису цих ознак, поділяються на позитивні й негативні.
Перші виражені позитивними поняттями. Вони вказують на наявність певних якостей, властивостей злочину, що обов'язково повинні бути присутні в нього (наприклад, ч. 3 ст. 133 КК передбачає відповідальність за зараження венеричною хворобою, що спричинило тяжкі наслідки). продолжение
--PAGE_BREAK--
Другі – негативними поняттями, що вказують на відсутність певних якостей або властивостей (наприклад, ч. 1 ст. 122 КК визначає умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження як таке, що не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених уст. 121 КК).
За специфікою опису в законі розрізняють конкретно визначені й оціночні ознаки складу злочину.
Зміст перших чітко й однозначно зафіксовано в законі (наприклад, позбавлення життя при вбивстві). Оціночні ознаки отримують реальне значення лише в процесі їх тлумачення правозастосовними інстанціями (наприклад, особлива жорстокість, шкода здоров'ю потерпілого, тяжкі наслідки тощо).
За стійкістю застосування ознаки складу злочину ще поділяються на постійні та перемінні.
До постійних ознак складу злочину належать ті, дія яких не змінюється протягом дії закону (наприклад, спосіб при крадіжці таємне викрадення).
Перемінними називаються ознаки бланкетних норм, що можуть неодноразово змінюватися протягом дії самої кримінально-правової норми (наприклад, ст. 286 КК, де йдеться про порушення правил дорожнього руху або правил експлуатації транспорту).
Елементи та їх ознаки утворюють склад злочину лише при певній їх сукупності. Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину чи його обов'язкової ознаки виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за даний злочин.
Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою. Виходячи з цих закономірностей, прийнято виділяти види складів злочинів.40
За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом'якшуючими обставинами.
Основний (простий) – це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка).
Кваліфікований – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно).
Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у частинах 3, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою).
Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) – це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.
Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий та складний склади злочинів.
Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчинюється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК).
Складний склад злочину характеризується наявністю: а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 КК), б) двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 КК), в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК – викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем).
До числа складних належать також склади злочинів, об'єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків.
Залежно від конструкції об’єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.
Злочини з матеріальним складом – це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. У таких складах об'єктивна сторона одержує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. До злочинів з матеріальним складом віднесені вбивство (статті 115-119 КК), крадіжка (ст. 185 КК) та інші.
Злочини з формальним складом – це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони. Такі злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій.
Безумовно, що і в злочинах з формальним складом має місце настання певних наслідків, але вони не віднесені законом до числа ознак злочину і перебувають немовби за межами складу злочину. Настання таких наслідків не впливає на кваліфікацію злочину і може враховуватись лише при призначенні покарання. До злочинів із формальним складом віднесені одержання хабара (ст. 368 КК), дезертирство (ст. 408 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші.
Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК) – з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.41
У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить – зґвалтування малолітньої чи малолітнього – цей склад розглядається як формальний.42
До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, – ст. 379 КК).
Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.
Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного. Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.
Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.43
Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак — про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.
Кваліфікація – це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом. При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації. Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.
Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.
Офіційна (легальна) кваліфікація – це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).
Неофіційна кваліфікація – це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.44
У процесуальних документах, що складаються за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації. Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння. Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.
У правозастосовній діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.
Отже, узагальнюючи матеріал, ми можемо визначити, що згідно чинного Кримінального кодексу України, злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. Злочин вважається закінченим з моменту виконання діяння, яке містить характеристики об'єктивної сторони складу злочину.
Склад злочину – це, насамперед, сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з цих ознак свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України (п. 2 ст. 6, ст. 213, ст. 324 КПК) усуває можливість настання кримінальної відповідальності. продолжение
--PAGE_BREAK--
Якщо узагальнити види складу злочину, то з моменту закінчення всі склади злочинів поділяються на:
злочини з матеріальним складом;
злочини з формальним складом;
злочини з усіченим складом.
Крім цього для правильного визначення складу злочину застосовується поняття кваліфікації. Кваліфікація – це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.
Розділ 3. Незакінчений злочин
За загальним правилом, умисне вчинення дій, спрямованих на створення умов для вчинення злочину, або дій, спрямованих на досягнення відповідного злочинного наслідку, коли він не настав з причин, що не залежали від волі та свідомості винного, утворюють незакінчений злочин.
Незакінчений злочин може існувати у вигляді готування до злочину і замаху на злочин. Кожна стадія має власний комплекс характеристик і суттєво відрізняється від іншої.
На перший погляд, навіть виходячи із самої назви цих стадій, і готування і замах несуть у собі меншу суспільну небезпеку порівняно із закінченим злочином. Однак цей висновок абсолютно помилковий. Законодавець, визначаючи умови призначення покарання, не ставить вимоги обов'язкового його зменшення при закінченні злочинної діяльності на попередніх стадіях, хоча ст. 68 ч. І КК і встановлює, що суд при призначенні покарання повинен враховувати «ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». З огляду на це практика судової діяльності іде шляхом призначення покарання менш суворого при вчиненні готування до злочину в порівнянні із покаранням, що призначається при замаху на злочин, а при останньому — більш м'якого, ніж за закінчений злочин.45
Як зазначає В. П. Тихий – «відповідальність за незакінчений злочин можлива лише при умислі на вчинення певного конкретного злочину. Якщо мотив і/або мета є обов'язковими ознаками закінченого злочину, вони повинні бути і в незакінченому злочині. Якщо певні час, місце, спосіб дії також є обов'язковими ознаками складу закінченого злочину, вони повинні бути щонайменше у меті особи, яка вчинила незакінчений злочин. Суб'єкт незакінченого злочину також повинен мати ознаки, обов'язкові для суб'єкта закінченого злочину».46
Із суб'єктивної сторони і готування, і замах на злочин характеризуються тільки прямим умислом. Не можна готуватись або вчиняти замах з евентуальним умислом. Це суперечить загальній логіці.
Крім цього треба наголосити на деякі суперечності у трактуванні поняття незакінченого злочину і призначення за нього покарання. Існують спеціальні випадки, коли діяння визнається закінченим злочином, будучи фактично незакінченим. Йдеться, наприклад, про посягання на територіальну цілісність і недоторканість України (ст. 110 КК України), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України), посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК України), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК України).
Всі три стадії умисного злочину мають спільні риси. По-перше, всі вони є суспільно небезпечними діяннями, але різного ступеня. По-друге, кожна з них містить певний обсяг фактично вчинених дій, який також є різним. По-третє, суб’єктивна сторона кожного етапу характеризується умисною формою вини, проте зміст і спрямованість умислу може змінюватися.
Проаналізувавши зміст статей 13, 14, 15 КК України, логічно дійти висновку, що у загальному випадку лише закінчений злочин (третя стадія) містить усі обов’язкові ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК. Тобто, із трьох стадій перша і друга не є злочином на відміну від третьої.
Таким чином, напрошується висновок, що кримінальна відповідальність може наставати за вчинення діяння, яке злочином не є. Але кримінальна відповідальність може наставати лише за вчинення злочину. Протилежне суперечить, по-перше, Конституції України, зокрема ч. 2 ст. 58, яка встановлює, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Також це явно не відповідає Загальним положенням Кримінального кодексу України, а саме ч. 1 ст. 2, яка визначає підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
На жаль, положення щодо регулювання питання відповідальності за незакінчений злочин не вирізняються ані кількістю, ані якістю. КК України обмежився тут двома правовими нормами, а саме, ст. 16 та ч. 1 ст. 68.
Порядок кваліфікації встановлює ст. 16 КК України: кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Це означає, що формула кваліфікації за вчинення, наприклад, готування до крадіжки буде мати такий вигляд: ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 185 КК України. Дана норма носить суто процесуальний характер, оскільки регламентує правило написання формули кваліфікації. Стосується воно виключно діяльності правозастосовчих органів.47
Отже, законодавець встановив у Кримінальному кодексі (ст. 16) процесуальну правову норму під назвою «Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин», і тим самим закріпив кримінальну відповідальність за діяння, які не є злочинами. Виключенням є лише готування до злочину невеликої тяжкості, яке кримінальної відповідальності за собою не тягне (ч. 2 ст. 14 КК України).
Порядок призначення покарання за незакінчений злочин регламентує ч. 1 ст. 68 КК України у такій редакції: «При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». Жодна із статей 65 (загальні засади призначення покарання), 66 (обставини, які пом’якшують покарання) та 67 (обставини, які обтяжують покарання) не містить згадки про стадії злочину. Тут можна заперечити, що перелік обставин, які пом’якшують покарання (ч. 1 ст. 66 КК України), є невичерпним; що суд при призначенні покарання може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в цьому переліку (ч. 2 ст. 66 КК України).
Різниця полягає у тому, що невизнання обставин, закріплених у переліку, пом’якшуючими є незаконним. А не визнати незакріплені обставини пом’якшуючими, є законним. Тобто, покарання за незакінчений злочин може бути пом’якшено судом на підставі недоведеності до кінця. А може і не бути пом’якшено. Причому і перше, і друге рішення будуть відповідати закону.
Досить поверхово досліджує і роз’яснює дане питання Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року. Єдине положення, яке має щось спільне із незакінченим злочином, звучить так: «Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо)».
Таке тлумачення не тільки не вирішує питань, але й додає нових. Ступінь тяжкості злочину визначається не лише відповідно до ст. 12 КК на підставі санкцій статей Особливої частини. А вони, у свою чергу, є константами, і вказують на ступінь тяжкості злочину певного виду.
Але головним запитанням залишається те, яким має бути покарання за незакінчений злочин. Оскільки готування і замах не мають усіх обов’язкових ознак злочину (крім окремих спеціальних випадків, коли кодексом криміналізуються дані стадії у статтях Особливої частини), було б логічно, аби і покарання було нижчим, ніж за вчинення закінченого злочину. Для порівняння, у карних законах багатьох зарубіжних країн закріплюється норма, відповідно до котрої покарання за незакінчений злочин не перевищує половини санкції за відповідний закінчений злочин.
У мінімальному і максимальному аспекті меж покарання на рівні КК України обмежень немає. Це означає, що формально за незакінчений злочин може наставати така ж сама відповідальність, як і за відповідний закінчений злочин. Неможливо ж, що особа, котра купує лом із думкою в майбутньому пограбувати квартиру сусіда, повинна нести відповідальність за крадіжку, що супроводжується проникненням у житло (ч. 3 ст. 185 КК України), тобто таку ж саму, як і за закінчений злочин. Чи відповідає санкція ч. 3 ст. 185 КК України – позбавлення волі на строк від трьох до шести років – ступеню суспільної небезпеки даного діяння.
Або інший приклад: особа, виношуючи план убивства двох людей, налагоджує із ними близькі, дружні стосунки для подальшого полегшення виконання своїх намірів. Вона підлягає кримінальній відповідальності одразу після знайомства із ними? Тобто на стадії готування до умисного вбивства двох осіб можна казати про можливість несення кримінальної відповідальності на рівні санкції за закінчений злочин. А санкція ч. 2 ст. 115 КК України (п.1 – умисне вбивство двох або більше осіб) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років, або довічним позбавленням волі.48
Готування до злочину.Згідно зі ст. 14 ч. 1 КК України «готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину».
Готування до злочину – перша стадія розвитку умисної злочинної діяльності. Практично всі – і дореволюційні, і радянські вчені-теоретики кримінального права виділяли її в генезисі розвитку злочину. Знало його, як це вже згадувалось, і кримінальне законодавство.
Готування, з точки зору аналізу свідомої людської поведінки, є первинною стадією її розвитку.
Дії, які характеризуються як готування до злочину, не утворюють об'єктивної сторони складу злочину, на вчинення якого націлений злочинець.
З точки зору характеристики суб'єктивної сторони готування до злочину можливе тільки з прямим умислом. І це абсолютно зрозуміло — сам зміст діяння передбачає його вчинення умисно. Необережно готуватись до злочину неможливо.49
Різноманіття умисної злочинної діяльності передбачає і різноманіття діянь, що утворюють готування до злочину. Їх перелік у нормі права в зв'язку із цим неможливий. Тому законодавець, визначаючи цю стадію попередньої злочинної діяльності, застосовує узагальнені її характеристики («підшукування», «пристосування», «змова», «усунення перешкод»), залишаючи простір для визнання такими й інших видів поведінки, спрямованої на підготовку до вчинення злочину («також інше умисне створення умов для вчинення злочину»). Такий підхід є абсолютно зрозумілим. Вказані види поведінки утворюють форми готування до злочину.
Підшукування створюють будь-які дії, спрямовані на придбанні засобів чи знарядь вчинення злочину. Ними можуть бути їх купівля, викрадення, обмін та інші дії, внаслідок яких знаряддя та засоби вчинення злочину потрапляють у розпорядження злочинця. Цю категорію дій утворюють також їх виготовлення, пошук з метою подальшого використання тих чи інших предметів, може і спеціально не пристосованих для вчинення злочинів, але здатних полегшити його вчинення (наприклад, виготовлення масок, підробних документів тощо).
Пристосування – це діяльність, пов'язана із переробкою тих чи інших предметів, у процесі якої виділяються певні притаманні їм характеристики, що дає можливість більш ефективного їх використання при вчиненні злочину. Наприклад, пристосування утворює переробка шляхом обробки на наждачному колі кухонного ножа в двогострий кинджал, переробка мисливської рушниці в обріз і т. ін. продолжение
--PAGE_BREAK--
Підшукування та пристосування були відомі і Кримінальному Кодексу 1960 р.
КК України 2001 року визначив, як це вже зазначалось, й інші види поведінки, що утворюють готування до злочину.
Підшукування співучасників утворюють будь-які дії (вербування, найом, залучення шляхом погроз, підкупу), спрямовані на добір співучасників злочину, незалежно від того, яку роль вони повинні виконувати. Як видно з тексту закону, в ньому мова йде виключно про підшукування співучасників, однак це положення слід тлумачити розширено: цю форму готування до злочину утворюють також дії, спрямовані на підбір осіб, які можуть бути використані в процесі вчинення злочину або після його закінчення без ознайомлення їх з наміром вчинення злочину (напр., підбір осіб, які можуть бути використані для приховування злочину і т. ін.).
Особливим видом підшукування співучасників є змова на вчинення злочину, яка полягає в досягненні домовленості про спільне вчинення злочину з однією чи групою осіб.50
Усунення перешкод полягає у вчиненні дій, які мають на меті створення найбільш сприятливих умов для успішної реалізації злочинного наміру. Вони можуть полягати в нейтралізації охорони, пошкодженні засобів зв'язку тощо.
Інше умисне створення умов для вчинення злочину — це будь-які дії, які мають на меті забезпечення успішного його вчинення. їх можуть утворювати рекогносцировка на місцевості, ознайомлення із схемою охоронної сигналізації та охоронних пристроїв, розробка шляхів відходу з місця злочину, створення лжеалібі і т. ін.
Історії криміналістики відомо безліч видів поведінки, які охоплюються поняттям готування до злочину. Більшість з них загальновідома, але трапляються й унікальні, як, наприклад, залучення експертів для визначення справжньої ринкової вартості предметів, що становлять історичну та культурну цінність.
При припиненні дій на стадії готування до злочину вчинене кваліфікується за нормою Особливої частини КК з посиланням на ст. 14 КК. При цьому посилання на відповідну частину ст. 14 не потрібне. Наприклад, готування до вчинення крадіжки шляхом проникнення в житло кваліфікується за ст. 14 та ст. 185 ч. З КК України.
Діяння, які утворюють готування до злочину, за своїми кримінально-правовими характеристиками можуть бути самостійним складом злочину (напр., придбання пістолета з метою подальшого його використання для вчинення вбивства). У цьому випадку вчинене повинно кваліфікуватись за правилами про сукупність злочину (в наведеному прикладі — як закінчений злочин, передбачений ст. 263 КК та ст. 14 та 115 КК України).51
Аналіз судової практики здійснюваний впродовж майже 40 років, свідчить про те, що їй абсолютно не відомі випадки притягнення до кримінальної відповідальності за дії, що характеризуються як готування до злочину у «чистому» виді. Винятком є лише випадки, коли такі дії утворюють самостійні склади злочину. Таке становище зумовлене складністю процесу доказування по цій категорії справ і бажанням працівників правоохоронних органів здобути більш вагомі докази вини особи. Як правило, відомості про готування до злочинів містяться в оперативних матеріалах органів МВД, СБУ, податкової міліції. Таке становище не може бути визнане як законне. Фактично правоохоронні органи такими діями дають можливість злочинцю «заглибитись» в процес вчинення злочину, закінчити його, допускаючи часто спричинення злочином тяжких наслідків, замість того щоб припинити його на ранній стадії.
Чинне кримінальне законодавство, як вже зазначалось, вирішуючи питання про покарання за незакінчений злочин, не робить різниці між ним та закінченим злочином.
Однак, враховуючи віддаленість цієї стадії від закінчення злочину, суттєво меншу ступінь суспільної небезпеки дій, що її утворюють, чинне кримінальне законодавство встановило, що «готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності» (ст. 14 ч. 2 КК). Це є новацією в кримінальному законі, яка спрямована на більш ефективне його застосування.52
Замах на злочин та його види.Замах на злочин безпосередньо передує закінченому злочину. Відповідно до ст. 15 ч. 1 КК «замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від Ті волі».
Замах на злочин містить у собі в повному обсязі або частково характеристику діяння, що утворює об'єктивну сторону складу злочину, на вчинення якого було спрямовано умисел особи.
Виходячи з аналізу ст. 15 ч. 1 КК, ознаками замаху на злочин є:
наявність у вчиненому діянні ознак об'єктивної сторони діяння, передбаченого нормою Особливої частини КК України;
вчинення цього діяння умисно.53
Наведене визначає, що замах на злочин неможливий при вчиненні так званих злочинів з формальним складом, об'єктивна сторона яких характеризується бездіяльністю, та необережних злочинів.
Обсяг виконаної злочинцем об'єктивної сторони складу злочину визначає вид замаху, який може бути закінченим та незакінченим.
Особою виконані всі дії, що утворюють об'єктивну сторону злочину і які, за її думкою, були необхідні для досягнення злочинного наслідку, однак останній не настав з незалежних від винного причин
Замах на непридатний об'єкт або предмет — це посягання на об'єкт або предмет, який за своїми якостями виключає можливість спричинення шкоди
Види замаху.Особа з незалежних від неї причин виконала не всі дії, які утворюють об'єктивну сторону злочину, і які, за її думкою, вона повинна була виконати, щоб досягти поставленої мети
Злочинний наслідок не настає у зв'язку з помилкою винного в предметі злочину або у засобах його вчинення
Замах з непридатними засобами – замах на злочин, у процесі якого застосовуються знаряддя та засоби, використання яких об'єктивно виключає можливість спричинення шкоди об'єкту посягання
Закінчений замах визначений ст. 15 ч. 2 КК, яка вказує: «Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від п волі». У матеріальних складах злочину це означає, що винний виконав всі можливі і необхідні за його розумінням дії, які повинні були викликати злочинний наслідок, але останній не настав з причин, що не залежали від волі та свідомості винного. Закінчений злочин буде мати місце, наприклад, у випадку, коли винний з метою вбивства вчинив влучний постріл у жертву, завдавши травму життєво важливим органам, однак смерть не настала в зв'язку із вчасною медичною допомогою, яка була надана потерпілому.
Закінчений замах не може бути при вчиненні злочинів з формальним складом. Це визначається відомими характеристиками даного виду закінченого злочину, який має місце при виконанні винним в повному обсязі діяння, що характеризує об'єктивну сторону складу злочину.54
Незакінчений замах, згідно зі ст. 15 ч. 3, має місце тоді, коли «особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця».
Незакінчений замах має місце, наприклад, тоді, коли винний з метою викрадення грошей проник у приміщення, де стояв сейф, однак не зміг його відкрити. Незакінченість замаху може визначатись різноманітними факторами: відсутністю належних навиків у злочинця, його затриманням, активним опором потерпілого, внаслідок якого напад припинено і т. ін.
У теорії кримінального права виділяється як підвид незакінченого замаху так званий непридатний замах, який може виступати у виді:
замаху на непридатний об'єкт або предмет посягання;
замаху з непридатними знаряддями або засобами.
Ці види замаху по суті є різновидами фактичної помилки, які розглядались раніше.
Замах на непридатний об'єкт або предмет посягання має місце тоді, коли як об'єкт або предмет злочинного посягання виступають суспільні відносини, блага та інтереси, речі матеріального світу, яким злочинець своїми діями об'єктивно не може спричинити шкоду. Наприклад, з метою вбивства злочинець робить постріл в особу, не орієнтуючись у тому, що потерпілий мертвий. Або інший випадок. Помиляючись, злочинець вчиняє викрадення пістолета, вважаючи його бойовим, тоді як насправді викрадає муляж зброї.
Замах з непридатними знаряддями або засобами має місце у випадку застосування в процесі виконання об'єктивної сторони злочину знарядь та засобів, які не можуть спричинити наслідок, на який розраховує злочинець, що в цілому призводить до неможливості досягнення бажаного результату. Прикладом такого замаху може бути використання з метою вчинення вбивства як зброї несправної рушниці, спроба використати в процесі злочину автомобіль, який є несправним та ін.
Всі види замаху, з точки зору їх кримінально-правової кваліфікації, розглядаються однаково. При цьому діяння, вчинене винним, кваліфікується за статтею Особливої частини Кримінального кодексу з посиланням на ст. 15 КК.
Добровільна відмова при незакінченому злочині.Правове регулювання добровільної відмови при незакінченому злочині здійснюється Кримінальним кодексом України (КК) від 5 квітня 2001. У пункті 1. статті 17 (загальна частина, розділ ІІІ) зазначається, що «добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця».55
Пункт 2. статті 17 встановлює відповідальність особи «яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця», але «підлягає кримінальній відповідальності за фактично вчинене нею діяння, що містить склад іншого злочину».
Стаття 31 (загальна частина, розділ VI) передбачає можливість добровільної відмови від вчинення злочину співучасників. Так, у пункті 1 цієї статті зазначається, що виконавець «(співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за умов передбачених статтею 17 КДУ. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець». І навпаки (пункт 2 визначає, що) «не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється». Добровільною відмовою пособника також вважається ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину. Але в будь-якому разі (пункт 3, статті 31) виконавець, при повідомленні іншими співучасниками про його незаконні дії, підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.
Добровільність означає, що особа, яка почала вчинювати злочин і усвідомлює можливість (хоча б і з подоланням певних перешкод) доведення його до кінця, відмовляється від цього за власною ініціативою, Відмова повинна бути не результатом нездоланних у конкретній ситуації перешкод, а наслідком вільного волевиявлення суб’єкта, на формування якого можуть вплинути інші особи (наприклад, умовляння близьких чи жертви припинити подальші злочинні дії). Добровільність виключається, якщо рішення припинити подальші злочинні дії прийнято суб’єктом не за своєю волею, а під впливом примусу з боку інших осіб, наприклад, працівників правоохоронних органів, яким стало відомо про готування даної особи до злочину або про початок його вчинення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Співучасть у злочині – умисна спільна діяльність декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасть включає в себе такі ознаки: 1) наявність двох чи більше суб’єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного й того самого умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників.
Співучасниками у злочині є:
Виконавець – особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин.
Організатор – особа, яка організувала вчинення злочину. Організація вчинення злочину (злочинів) полягає у діях, які направляють, об’єднують інших співучасників на вчинення одного чи декількох злочинів чи координують їхню поведінку. При цьому ініціатива вчинення злочину може і не належати організатору, а бути лише підтриманою ним. Дії з організації злочину полягають, зокрема, у:
а) залученні до вчинення злочину виконавців, пособників, підбурювачів чи інших організаторів;
б) розподілі обов’язків між ними;
в) визначенні об’єкта (предмета) посягання;
г) розробці плану вчинення злочину. 56
Підбурювач – особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин.
Пособник – яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у статті 17 моделі поведінки. У разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за розпочату нею реалізацію злочинного наміру, якщо фактично вчинене нею діяння не містить ознаки іншого складу злочину. Відмова, здійснивши яку, особа не підлягає відповідальності за вчинені нею готування або замах, характеризується такими основними ознаками57.
Добровільність.Необхідною ознакою добровільної відмови в силу прямої вказівки законодавця є суб’єктивний критерій – усвідомлення особою можливості доведення злочину до кінця. Вирішальним при цьому є відповідне уявлення самого суб’єкта, а не те, чи існувала насправді фактична можливість продовжити або завершити розпочатий злочин. Якщо особа не усвідомлює наявність нездоланних перешкод, її відмову необхідно розглядати як добровільну. У тому разі, коли обставини, які виникають при вчиненні посягання, повністю не позбавляють особу можливості довести злочин до кінця, але істотно утруднюють зробити це, питання про застосування статті 15 або ст. 17 треба вирішувати з урахуванням зазначеного суб’єктивного критерію.
Відмова визнається вимушеною, а отже такою, що не виключає кримінальну відповідальність, у разі, коли вона зумовлена неможливістю завершити злочин з причин, які не залежать від волі винного. Так, судова практика не вважає добровільною відмову від зґвалтування, що викликана неможливістю продовжити злочинні дії з незалежних від волі винного обставин (наприклад, насильникові не вдалося подолати опір потерпілої чи він не зміг закінчити злочин з фізіологічних причин).
Питання про добровільність чи вимушеність відмови при незакінченому злочині потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, зовнішніх обставин, які спонукають особу за власною волею припинити злочинну діяльність, стимулюють таку поведінку або ж взагалі позбавляють можливості завершити розпочатий злочин. Небезпека затримання внаслідок конкретних несприятливих для особи обставин, які виникають у процесі здійснення попередньої злочинної діяльності і перешкоджають її закінченню, означає, що відмова є вимушеною. Наприклад, якщо службова особа у місці очікуваного одержання хабара помічає спостереження працівників міліції і з цієї причини відмовляється від одержання незаконної винагороди, її відмову слід визнавати вимушеною, оскільки вона викликана усвідомленням особою неминучості її викриття і реальності притягнення до відповідальності.
Закон не конкретизує мотиви добровільної відмови при незакінченому злочині, а тому вони можуть бути різними – страх перед покаранням, розкаяння, усвідомлення аморальності своєї поведінки, жалість до потерпілого, співчуття, сором, боягузтво, огида, умовляння інших осіб тощо. Наприклад, добровільною потрібно визнати таку відмову насильника від вчинення розпочатого зґвалтування, яка викликана заявою (байдуже – правдивою чи ні) потерпілої особи про те, що вона хвора на СНІД, обіцянкою жертви вступити з винним у добровільний статевий зв’язок за більш сприятливої обстановки або погрозою потерпілої особи вчинити після зґвалтування самогубство.58
Остаточність.Остаточність відмови означає, що особа припиняє розпочатий злочин повністю і безповоротно. У неї відсутній намір продовжити злочин у майбутньому. Ст. 17 може застосовуватися лише за наявності відмови, а не тимчасової перерви розпочатої злочинної діяльності або відстрочки виконання задуманого, викликаної очікуванням більш сприятливої обстановки чи прагненням підготувати досконаліші знаряддя або засоби, залучити нових співучасників тощо.
Не визнається добровільною відмова повторити злочинне посягання у тому разі, коли перша спроба вчинення злочину виявилась невдалою. Відмова від повторення замаху не виключає кримінальної відповідальності за вже вчинений замах на злочин.
Своєчасність. Своєчасність означає, що добровільна відмова можлива лише у незакінченому злочині. На стадії готування і незакінченого замаху добровільна відмова набуває як правило пасивного характеру і полягає у бездіяльності – в утриманні від подальших дій по створенню умов для вчинення злочину або дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину. Можлива й активна форма добровільної відмови, коли особа, наприклад, знищує придбану для скоєння злочину зброю, приводить у непридатність інші заздалегідь пристосовані знаряддя.
У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і настанням суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії закінченого замаху. У таких випадках особа контролює розвиток причинного зв’язку, може втрутитись у нього і шляхом активних дій нейтралізувати причинний зв’язок, запобігши тим самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак через деякий час повертається і гасить пожежу).
Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реальної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порівняно із первісне запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути життя потерпілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій винного відбувається з урахуванням фактично спричиненої шкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних наслідків, вона відповідає за закінчений злочин. При цьому невдалі спроби суб’єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом як пом’якшувана обставина. Пом’якшувальною обставиною також може виступати — щире каяття у вчиненому злочині.
Особа, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за готування до цього злочину або замах на нього.
Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового каяття – активної поведінки суб’єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільне небезпечного діяння. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом’якшує на етапі призначення покарання, а у разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості – як підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Крім цього, в Особливій частині КК міститься низка спеціальних заохочувальних норм, які пов’язують звільнення від кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України).59
Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом’якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття, як пом’якшуюча відповідальність обставина, завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін дійове каяття передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання.
Особливості добровільної відмови співучасників обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. Умови звільнення від кримінальної відповідальності виконавця за таких обставин істотно відрізняються від умов такого звільнення інших співучасників – організатора, підбурювача, пособника. При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця.
Вимоги, які закон висуває до добровільної відмови організатора, підбурювача чи пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов: 1) відвернули вчинення злочину; 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.
Відвернення вчинення злочину означає недопущення організатором, підбурювачем чи пособником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або недопущення ними доведення злочину виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дали змогу виконавцю реалізувати злочинний намір.
Якщо вжитими організатором, підбурювачем чи пособником заходами не вдалося відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів може бути врахований судом при призначенні покарання.
Повідомлення про злочин передбачає інформування про місце, час, спосіб вчинення злочину, причетних до нього осіб, особистість потерпілого та інші обставини, які мають істотне значення для його відвернення. Воно має бути своєчасним і зроблене відповідним державним органам. Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо).
Відповідними органами державної влади, до яких мають звернутися співучасники з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, є державні органи, до компетенції яких віднесено обов’язок попереджувати і припиняти злочини. Такими органами є органи дізнання, досудового слідства, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратура і суд. продолжение
--PAGE_BREAK--
Закон не висуває вимог щодо форми і способу повідомлення співучасником відповідного органу державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Таке повідомлення може бути усним чи письмовим, зробленим особисто або через посередників, безпосередньо керівникові зазначеного органу чи представнику цього органу, який перебуває при виконанні службових обов’язків (черговому по відділу міліції, дільничному інспектору міліції, слідчому податкової міліції, оперуповноваженому СБ тощо).
У разі, якщо співучасник звертається із зазначеним повідомленням до інших органів державної влади, крім тих, до обов’язку яких входить попередження і припинення злочинів, або до органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, об’єднань громадян тощо, таке повідомлення має юридичне значення, передбачене ч. 2 ст. 31, лише у разі, якщо відповідні службові особи перелічених органів, установ і організацій виконували роль посередників у повідомленні про злочин належним органам і при цьому не була порушена вимога щодо своєчасності повідомлення про злочин, що готується або вчиняється.
Якщо звернення організатора, підбурювача чи пособника до відповідних органів державної влади з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, не було своєчасним, воно не звільняє їх від кримінальної відповідальності, але може бути визнане судом обставиною, що пом’якшує покарання.
Особливістю добровільної відмови пособника е те, що вона може проявлятися не лише в активній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або не усуненні перешкод вчиненню злочину. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, з виконавцем) діяльності.60
Отже, злочин може бути закінченим і незакінченим. Таке розмежування закріплюється і на рівні Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 13 КК України незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Тобто, КК України закріпив три стадії вчинення умисного злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15) та закінчений злочин (відповідно до статті Особливої частини).
Готування до злочину – полягає в умисному створенні умов для його вчинення. Ними є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також обстеження місця злочину, вивчення об’єкта, розробка плану та ін.
Другою стадією умисного злочину є замах. Із замаху починається виконання самого злочину. Він характеризується безпосереднім спрямуванням на його вчинення. Основною з ознак замаху є не доведення злочину до кінця із причин, що не залежали від волі особи. Стадії готування та замаху становлять незакінчений злочин. А закінченим злочином – третьою стадією – є діяння, яке повністю відповідає складу злочину, передбаченого в Особливій частині Кримінального кодексу України.
У літературі незакінчений злочин нерідко називають: попередньою злочинною діяльністю, розпочатим, незавершеним злочином, невдалою діяльністю у вчиненні злочину. При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкоди об'єкту не завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю, об'єктивна сторона виконується, об'єкту завдається шкода.
Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) – це не здійснена можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Злочинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виникли всупереч волі і бажанню суб'єкта.
Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у статті 17 і 31 поведінки.
У разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.
Висновки
Єдиний кодифікований закон України в галузі кримінального права – Кримінальний кодекс України (КК) – встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Загальне поняття злочину визначає ч. 1 ст. 11 КК України, а саме: злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
Таким чином, можна окреслити ряд необхідних характерних ознак діяння для надання йому «статусу злочину». Злочинне діяння є актом вольової та усвідомленої поведінки людини у формі прояву її активності (дія) або утримання від неї (бездіяльність). Злочин є суспільно небезпечним діянням – має об’єктивну властивість спричиняти або створювати загрозу спричинення шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Порівняно з іншими правопорушеннями злочин має найвищий ступінь суспільної небезпеки.
Злочином є тільки те діяння, котре передбачається на рівні Кримінального кодексу із зазначенням конкретних видів покарання. Принцип презумпції невинуватості базується на такій ознаці злочину як вина – психічне ставлення особи до вчиненого діяння. Новелою КК України є виокремлення останньої ознаки злочину – вчинення діяння суб’єктом злочину. Це означає, що особа має досягти певного віку (вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність – 16 років, а у деяких випадках – 14 років) і бути осудною (здатність усвідомлювати свої дії чи бездіяльність і керувати ними).
Обов’язковим характерною метою злочину є мета. Мета злочину – це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета – обов‘язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов‘язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною метою. Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети.
Злочин завжди характеризується певними ознаками. В науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.
З урахуванням цих ознак можна зробити висновок, що злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне і кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
Треба підкреслити, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак – суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності – характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.
Злочин може бути закінченим і незакінченим. Таке розмежування закріплюється і на рівні Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 13 КК України закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу; а незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Тобто, КК України закріпив три стадії вчинення умисного злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15) та закінчений злочин (відповідно до статті Особливої частини).
Крім того, у системі понять незакінченого злочину, розглядається таке поняття як добровільна відмова від злочину Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у статті 17 і 31 поведінки.
У разі добровільної відмови втрачається суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.
Головним правовим наслідком добровільної відмови є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за розпочату нею реалізацію злочинного наміру, за умови якщо фактичне вчинене нею діяння не містить ознаки іншого складу злочину.
Особливості добровільної відмови співучасників обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється.
Список використаної літератури
Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим. – К.: Юрінком-Інтер. – 2005. – 96 с.
Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Ін-юре, 2008. – 496 с.
Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.93 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №35. – С. 358.
Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – №22. – С. 303.
Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.91 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – №53. – С. 793.
Закон України «Про Службу безпеки України» від 25.03.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – №27. – С. 382.
Закон України «Про міліцію» від 25.12.90 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – №4. – С. 20.
Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №9. – С. 62.
Закон України «Про статус суддів» від 15.12.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №8. – С. 56.
Указ Президента України «Про заходи щодо дальшого вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України» від 24 березня 2004 року № 362/2004.
Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією» від 6 лютого 2003 року № 84/2003.
Указ Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9 лютого 2004 року № 175/2004.
Андрусів Г. В., Бантишев О. Ф., Романюк Б. В. Кримінальне право України. Особлива частина: Посібник для підготовки до іспитів. – К.: Видавець Паливода А.В., 2002. – 292 с.
Антипов В.І. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.
Джужа О., Голосніченко Д., Кирилюк А. Джерела кримінологічної інформації про стан злочинності в Україні // Право України. – 2003. –№12. – С. 19-23. продолжение
--PAGE_BREAK--
Іванов Ю.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – К: Видавець Паливода А.В., 2006. – 264 c.
Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.
Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії / Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю. –Т. VII. – К., 1998. – С. 72-74.
Криминология: Пер. с нем. / Под. общ. ред. и с предисл. Л.О. Иванова. –М., 1994. – 502 с.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. Ю. В. Александрова, В. І. Антипова, М. В. Володько та ін. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. Вид. 3-тє, перероб. та допов. / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.
Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.М. Джужи, П.П. Михайленка, О.Г. Кулика та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – Кн.1. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
Курс кримінології: Особлива частина: Підручник: У 2 кн. / М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – Кн.2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 480 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. – 2-ге вид., переробл та доповн. // Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.
Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року. // За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.
Романюк Б.В., Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф. Кримінальне право України. Загальна частина: Посібник для підготовки до іспитів. – Видання 2-е, стереотипне – К: Видавець Паливода А.В., 2003. – 124 c.
Романюк Б.В., Глушков В.О., Голуб Б.В. Стратегія і тактика боротьби з організованою злочинністю // Науково-аналітичний бюлетень. – К., 1998. – № 3. – С. 45.
Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій – К: Видавець Паливода А.В., 2006. – 636 c.
Тер-Акопов А. А. Добровольный отказ от совершения преступления. – М.: Юридическая литература, 1982. – 96 с.
Штанько О.Ф., Кузнецов В.В., Савченко А.В., Андрушко П.П., Джига М.В. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: Хрестоматія. – К: Видавець Паливода А.В., 2005. – 496 c.
Яценко С.С., Андрушко П.П., Кобзаренко П.В., Матишевський П.С., Шапченко С.Д. Кримінальне право України: Практикум. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 592 с.