Історія, перспективи Конвенції прав людини
Права людини — це те, що властиве самій природі людини, без них вона не може існувати як людська істота. Вони випливають із гідності людини — моральної риси, унікальної неперевершеної цінності людської особистості. Усвідомлення людиною власної гідності є запорукою поваги до неї з боку інших людей, визнання її рівності. Права людини є підвалинами свободи — блага, необхідного для реалізації своїх можливостей кожною людиною, та справедливості — природної потреби людини в однаково справедливому ставленні до себе, як і до інших членів суспільства. Тому вони повинні бути безумовно визнані та гарантовані державою. Це означає, що механізми реалізації прав людини мають закріплюватись у Конституції та законах держави.
Поняття «право» — багатозначне, але в більшості випадків воно визначається як система законів, що санкціонуються державою.
«Право — система загальнообов'язкових соціальних норм, що охороняються силою державного примусу, що забезпечує юридичну регламентацію суспільних відносин у масштабі всього суспільства» (Енциклопедичний словник — М., 1999 — С. 240).
У даному випадку правосуб'єктність закріплюється, в першу чергу, за державою, а потім за громадянином. Закони регулювали або захищали право одних привласнювати додатковий продукт або здійснювати владні функції за рахунок інших.
Але крім «писаного» права, існує ще природне право — «поняття, що означає сукупність принципів, правил і цінностей, продиктованих самою природою людини й у силу цього не залежних від законодавчого визнання або невизнання їх у конкретній державі» (Енциклопедичний юридичний словник — М., 1999 — С. 100).
Ідея про існування природного права як імператива, що вище держави і закону і захищає справедливий порядок, виникає на зорі людської цивілізації і поступово розвивається з абстрактної філософської ідеї у систему міжнародних норм і документів. Історія прав людини — це історія людства. Сучасні міжнародні закони у сфері прав людини написані кривавою боротьбою людства за справедливість та людську гідність. Більшість країн мають систему гарантування справедливості в житті їхніх членів. Багато культур мають традиції, подібні до «Золотого правила» — «Поводься з іншими так, якого поводження ти хотів би для себе». Кодекс Гамурабі, Біблія та Коран — три най старіших письмових джерела, які говорять про права та обов'язки людей.
Вже в часи «гомерівської» Греції (кінець XIтисячоріччя до н.е.) елліни оперують такими поняттями як дике (правда, справедливість) і номос (закон). Божественна за своєю природою справедливість виступала як об'єктивна підстава і правовий критерій. Положення про єдині корені й основи справедливості і закону Гесіод (VIIст. до н.е.) зображує у своїх поемах «Теогонія» і «Праці і дні» таким чином: Справедливість (Дике) і Благозаконіє (Євномія) — дві сестри-богині, дочки верховного бога Зевса і богині правосуддя Феміди. Справедливість протиставиться силі і насильству.
Хоча боротьба за реалізацію прав людини сягає давнини, юридична кодифікація індивідуальних прав має своїх конкретних попередників в особах Магна карта (1215 р.), Англійського білля про права (1689 р.), Французької декларації прав людини (1789 р.) Білля про права США (1791 р.) і Декларації незалежності Томаса Джеферсона.
У XIX— XXст. концепція прав людини реалізується в рамках міжнародного права. Загальнолюдські цінності, споконвічна мрія людини про свободу, справедливість і рівність починають втілюватися в практику реального життя. У 1906 р. у Берні були прийняті перші міжнародні акти про захист праці.
Гаазькими конвенціями 1889 р. і 1907 р. передбачався захист особистості у випадку військових конфліктів.
У 1919 р. створена перша міжнародна організація — Ліга націй.
У 1945 р. була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН). Члени новоствореної організації зібралися у Сан-Франциско та погодилися працювати для поширення поваги прав людини для всіх. Комісія з прав людини на чолі з Елеонор Рузвельт розробила комплекс основних положень щодо людських прав, які б відносились до кожної людини.
10 грудня 1948 р. була прийнята «Загальна декларація прав людини». Цей день відзначається у всьому світі як «День прав людини». Сила декларації в тому, що в ній уперше комплексно сформульовані всі основні права і свободи та обґрунтовується необхідність їхнього захисту.
Пізніше, в 1966 р., члени ООН підписали два документи:
— Міжнародний протокол економічних, соціальних та культурних прав;
Міжнародний протокол громадянських та політичних прав.
Разом вони утворили Міжнародний білль про права.
Інші важливі конвенції були прийняті в розвиток Законодавства прав людини:
— Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.)
— Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.).
— Декларація прав на розвиток (1986 р.)
— Конвенція прав людини (20 листопада 1989 р.) Ці документи послужили базою для національних конституцій.
Ці документи послужили базою для національних конституцій.
«Права людини» — поняття, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, його можливості і претензії в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах… Права людини носять природний і не відчужений характер. Вільне і ефективне здійснення прав людини є однією з основних ознак громадянського суспільства і правової держави».
Право є мірою поведінки, що встановлене та охороняється державою.
Чому у всьому світі існують правозахисні організації? Хіба недостатньо дій держави, правоохоронних органів для захисту і реалізації прав громадян?
У відповіді на це питання відразу ж пригадуються безсмертні слова А. Екзюпері: «Якщо зірки запалюють — значить це комусь потрібне». Якщо у сучасному світі існують сотні правозахисних організацій, сотні тисяч ентузіастів-правозахисників — значить держави не ефективно захищають права громадян, значить людство ще на початку шляху становлення правового суспільства і правової держави, демократії і реального гуманізму.
«Захист прав людини» — це примусові міри, що у більшості випадків носять терміновий характер, спрямовані на запобігання, припинення або зм`якшення порушень прав людини шляхом надання прямого дипломатичного, правового, військового, суспільного тиску або використання інших засобів.
Порушення прав людини у сучасному світі пов`язані з двома головними причинами:
Відсутністю усілякого бажання держави захищати права всіх (хоча сучасні демократичні держави просунулися в цьому питанні далеко вперед);
Нездатністю особистості відстоювати свої права.
Правова культура особистості — це не тільки знання законів і бажання їх виконувати, це також знання своїх прав і уміння їх відстоювати, захищати.
«Право — це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева. Тому людям і народу, що хочуть вкусити такий рідкісний плід, треба в працях і муках, завзято і наполегливо, усвідомлено і терпляче формувати в собі, для себе й у себе свій сад правової культури, ростити своє дерево свободи. Чужими плодами тут ситий не будеш».
Чому діти потребують спеціального правового захисту?
Імовірно, багато людей згадують своє дитинство як щасливу пору пізнання світу і самого себе, спілкування з добрими й турботливими батьками. Перед ними виникають картини сімейних і шкільних свят, улюблені вчителі, дитяча дружба… Але буває й інше дитинство, коли моральне та фізичне здоров’я дитини піддається реальній небезпеці. «Неблагополучні родини» — це родини, де батьки забувають про своїх дітей, пиячать, бешкетують. У таких родинах діти — покинуті, голодні, часто страждають на хронічні недуги.
Страшним лихом для дітей є сирітство — втрата батьків. Є й інші критичні ситуації в яких може опинитися дитина: тяжка хвороба, інвалідність. Будучи слабкіше дорослих фізично, діти можуть піддатися насильству й жорстокості. Довірливим і наївним дітям загрожує небезпека стати здобиччю злочинців.
Дитину в жодному разі не можна прирівнювати до дорослої людини. Вона має особливі права і потреби. Особливі права дитини — це права «росту», що випливають з її фізичної, розумової та духовної незрілості. Через фізичні та психічні особливості дитячого віку, відсутність необхідного життєвого досвіду й життєвої опори дитини, порівняно з дорослими значно складніше самій відстояти свої права. Саме тому в Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права звертається увага на необхідність особливого захисту прав дитини.--PAGE_BREAK--
Захищеність прав людини в правовій державі
У сучасній теоретико-правовій науці правова держава розглядається як багатомірне явище, як форма організації та діяльності державної влади, що будується у взаєминах з індивідами та їх об’єднаннями на основі норм права.
Держава — організація політичної влади домінуючи частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність та безпеку суспільства та керує ним в інтересах цієї його частини, а також керує справами всього суспільства, спираючись на свої владні повноваження.
Соціальною основою правової держави є громадянське суспільство, що об’єднує всіх вільних індивідів — носіїв суспільного прогресу. Загальнолюдські принципи рівності та свободи особистості, честі та гідності, гуманізму та справедливості становлять моральну основу правової держави.
Основний Закон правової держави — Конституція, яка встановлює найважливіші принципи життя суспільства та держави.
Першу спробу практичного втілення ідеї правової державності було здійснено в період першої американської революції Т. Джеферсоном, автором Декларації незалежності Сполучених Штатів (1776 р.). Майбутній американський президент в цьому правовому документі зафіксував ідею верховенства права, проголосив деякі невід’ємні права людини, до яких відніс передусім право на життя та право на свободу.
Зміст правової держави тісно пов'язаний з його ґенезою — походженням права. Право виникло в суспільстві, що створило державну організацію як регулятор суспільних відносин. Право абсолютно природне по відношенню до людського буття, воно не відокремлене від людини та існує у свідомості людей.
Право є соціальним явищем, без якого неможливе існування будь-якого сучасного суспільства.
Право повинно відбивати загальнолюдські цінності та за можливості слугувати інтересам всього суспільства, а не окремим, економічно або політично пануючи в державі класам або верствам.
Міжнародне право, стверджуючи єдність основних прав і свобод людини, розглядає дітей їх суб’єктом. Дитина потребує, щоб нею належним чином управляли та керували у здійснені своїх прав і свобод, і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, яка розвивається». Водночас міжнародне право проголошує деякі специфічні «дитячі» громадянські права, зокрема право дитини на індивідуальність, забороняє протизаконне втручання в цю сферу (стаття 8 Конвенції).
На сьогодні Україна як правова держава є учасницею міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист і гарантування прав та інтересів людини, на досягнення її повного добробуту. В законотворчій діяльності з особливого захисту, підтримки і допомоги дітям Україна виходить з гуманістичних принципів і вимог Конвенції про права дитини.
За останні роки конкретна законодавча та нормативна діяльність в Україні була спрямована на те, щоб реально поліпшити становище дітей, максимально реалізувати положення Конвенції ООН про права дитини.
Так, прийнятий новий «Сімейний Кодекс України» (10.01.2002 р.), закони України «Про органи й служби у справах неповнолітніх і спеціальні підліткові заклади для неповнолітніх» (24.01.1995 р.), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.), Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15.12.1992 р.), Положення «Про Всеукраїнську міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти населення України» (29.05.1995 р.).
Однак з наведеного переліку документів прийнято лише кілька важливих законів, що потребують змін і доповнень у галузі забезпечення інтересів і прав дитини, відповідно до міжнародних правових зобов’язань «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.); «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (26.06.2001 р.).
Згадані закони відразу не вирішать проблеми соціально-правового захисту учнів. Водночас у кожному з цих документів є такі аспекти, які можуть повноцінно діяти, підсилені додатковими актами, положеннями тощо, хоча всі вони, безперечно, базуються на міжнародних стандартах і статтях чинного в Україні законодавства.
Так, скажемо, Закон України «Про охорону дитинства» (26.04.2001 р.) вперше дає визначення та визнання існування в Україні бездоглядних дітей, дітей-інвалідів, дітей-біженців, а також неповної, багатодітної і прийомної сім`ї.
У Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (Закон України від 15.12.1992 р.) визначаються мета, завдання, принципи, сутність, значення, головні напрями та механізми формування і реалізації державної політики на сучасному етапі розвитку України..
Державна національна програма «Освіта» (Україна — XXIстоліття). Закон України «Про освіту», прийнятий у 1991 р., закріпив право дитини на освіту, проголошене у Конвенції про права дитини (ст… 28, 29), Міжнародному пакті про економічні та соціальні права та інших законодавчих актах, дав основу і принципи, і передбачив державні стандарти освіти.
Національна програма «Діти України» (18.01.1996 р.), Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (05.02.1993 р.), Закон України «Про професійно-технічну освіту» (04.02.1998 р.).
У ході аналізу Законодавчих документів ми виявили, що українське законодавство дає підстави стверджувати, що стосовно дітей воно базується на гуманних принципах, закріплених у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але слід зазначити, що є і відхилення. Наприклад, не враховано важливі складові права на освіту, а саме: зобов’язання держави вжити заходів щодо сприяння систематичному відвідуванню навчальних закладів і зниження кількості учнів, які залишили його (п. 1 ст. 28). Відсутність такої норми та відповідної контролюючої діяльності органів освіти є однією з причин такого, що значна частина випускників 9-х класів одержують лише довідку про закінчення неповної середньої школи. Звідси й поява негативних соціальних наслідків — після досягнення 15 років діти нерідко залишаються без догляду, освіти і роботи (2, ст. 46—47).
Ситуація в соціально-правовій сфері охорони дитинства в України потребує історичних змін, оскільки ще не врегульований чіткий механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням окремих норм законодавства про права дитини щодо загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку, навчання.
Десять принципів — скорочений текст з Декларації про прав дитини ООН (1959)
Усі діти, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного або соціального походження, майнового статусу, народження чи іншого, мають права, що містяться в Декларації прав дитини 1959 року.
Дитина повинна користуватися особливим захистом, і їй повинні надаватися всі можливості і сприятливі умови для фізичного, психічного, морального, духовного та соціального розвитку.
Дитина повинна мати право на ім’я та національність.
Дитина повинна мати право на необхідне харчування, житло та медичне обслуговування.
Діти, які мають фізичні вади, розумове відставання чи соціальні труднощі, повинні мати особливу увагу, навчання та лікування.
Діти повинні рости в сім’ї. Суспільство й уряд повинні забезпечити дітей, які не мають батьків, всіма необхідними умовами і підтримкою.
У дитини є право на безкоштовну обов’язкову освіту. Дитина також повинна мати можливість відпочивати і гратися.
Діти повинні бути завжди першими серед тих, кому необхідно надати підтримку і допомогу.
Дитина повинна бути захищена від усіх проявів зневажання, жорстокості й експлуатації. Забороняється дитяча праця.
Дитина повинна бути захищена від усіх видів дискримінацій, що практикуються, і виховуватися в дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між людьми, миру і загального братерства.
Досі не закріплено в українському законодавстві такі важливі стандарти, як визнання за дитиною права звертатися до суду та адміністративних органів з питання захисту своїх прав (ст. 9 п. 12, 13, 2, 15, 25, 37, 40 Конвенції ООН про права дітей).
Як відомо, законодавство про соціальний захист дитинства за Конституцією України належить до видання як в центральних, так і місцевих органів державної влади, що дає змогу місцевим органам встановлювати додаткові пільги для сімей з дітьми, Надавати їм допомогу. Нажаль, ця практика ще не має належного поширення, безперечно потребує подальшого розвитку, правового оформлення і заохочення з боку держави.
Найбільш змістовної, на мій погляд, є Національна програма «Діти України». Але, на жаль, питання законодавчого забезпечення захисту інтересів і прав дітей в ній присвячено лише один розділ, в якому головна увага зосереджена на таких проблемах:
поліпшення здоров’я;
зниження дитячої захворюваності та смертності;
дитяче харчування; продолжение
--PAGE_BREAK--
створення умов розвитку виховання й освіти дітей.
Такий підхід, на мою думку, не відповідає виконанню завдань згаданої програми.
Чому в правозахищеній державі смертність перевищує народжуваність дітей втричі, чому батьки не відповідають за своїх дітей належним чином, чому діти голодні, чому багато дітей — сиріт, інвалідів?!
Про здоров’я своїх дітей зобов’язані піклуватися батьки. Коли вони не виконують свій обов’язок і завдається шкода здоров’ю дитини, батьки можуть бути позбавлені своїх прав, а дитина передана під опіку або піклування інших осіб. В «Основах законодавства України про охорону здоров’я» не зафіксовано обов’язку лікарів негайно повідомляти у відповідні правоохоронні органи про випадки з дітьми, на перший погляд нещасні, а на самперед — закономірні або й навмисні. В інших країнах невиконання такого професійного обов’язку лікарями позбавляє їх прав надалі займатися професійною діяльністю.
Висновок
Аналіз українського законодавства дає підстави стверджувати, що стосовно дітей, людина вона базується на гуманних принципах, закріплено у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але багато таких законів не працює. Таким чином, практична реалізація прав людини можлива лише за умов суспільної узгодженої роботи всіх державних органів, соціальних інститутів, від яких залежить дотримання прав та їх закріплення.
Слід зазначити, що реалізація прав людини неможлива без розвиненої системи соціальних інститутів, найбільш фундаментальними з яких є власність, держава, сім’я, наука, виховання, освіта, право. Коли всі люди самі навчаться захищати свою гідність, свої права, необхідність у спеціальних організаціях відпаде.
Колись людина як «перший вільновідпущеник природи» вирвалася з царства дикої природи, розпрямилася на весь зріст і промовила: «Я — людина! Я маю право!». З цього, зокрема, бере свій початок людська культура. Потім права перетворили в інструмент, спрямований іноді проти особистості, в інструмент захисту прав еліти (аристократії, монархів, олігархів тощо). Зараз ми є свідками розкручування «спіралі історії». Людина знову розпрямляється і, дивлячись в очі вже не «дикій природі», а державі, говорить: «Я маю право».
І чим більше буде серед нас таких особистостей, що випросталися, тим швидше людство вийде зі своєї передісторії і почне власну людську історію — еру реального гуманізму.
Десять принципів з книги «Хор дітей» (1987 рік)
Ми — діти світу. Хто б не були наші батьки, де б ми не жили і в щоб ми не вірили, поводьтеся з нами як з рідними. Ми гідні того, щоб отримувати все найкраще з того, що може дати світ.
Захищайте нас, щоб ми мали можливість рости гідно і вільно.
Нехай у нас буде ім’я і земля, яку ми можемо назвати своєю.
Ми не повинні мерзнути, і в нас має бути дах над головою. Забезпечити нас їжею та місцем для ігор. Якщо ми захворіємо, нам необхідний догляд.
Якщо у нас є проблеми у фізичному чи розумовому розвитку, ви ще більше турбуйтесь про нас і враховуйте наші потреби.
Дайте нам можливість жити в сім`ї. Якщо сім`я не може піклуватись про нас, то візьміть нас до себе.
Добре навчайте нас, щоб ми могли бути щасливими і могли плідно прожити життя. Але дайте нам можливість гратися, щоб ми самі навчалися.
Захистіть нас від жорстокості й від тих, хто може погано з нами поводитися.
Хай у важку годину ми будемо першими, кому ви допоможете. Майбутнє світу залежить від нас.
Ростіть нас в умовах терпимості, свободи і любові. Коли виростемо, ми теж будемо пропагувати мир і розуміння між народами.