МІНІСТЕРСТВОНАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ
ХЕРСОНСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФДЕРАПОЛІТОЛОГІЇ І ПРАВА
Контрольнаробота з дисципліни «Підприємницьке право»
Тема:«Роль держави в регулюванні ринкової економіки»
Херсон– 2005
ПЛАН
1. РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ.СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ
2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ГРОШОВОГО КАПІТАЛУ (КРЕДИТІВ)
3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ.
4. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИНКУ.
5. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ
1 РОЛЬДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ. СТРУКТУРА ФІНАНСОВОГО РИНКУ
У забезпеченні нормального функціонування будь-якоїсучасної економічної системи важлива роль належить державі. Держава протягомвсієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку,законності, організації національної оборони, виконувало певні функції в сферіекономіки. Державне регулювання економіки має довгу історію — навіть у періодраннього капіталізму в Європі існував централізований контроль над цінами,якістю товарів і послуг, процентними ставками й зовнішньою торгівлею. Усучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, зрізним ступенем державного втручання в економіку.
Особливо зростає роль державного регулювання в умовахекономічної кризи. Світовий досвід показав, що вихід із кризи можливий лише притвердій централізації державної влади й проведенні нетривіальних заходів щодозабезпечення економічного росту. Так було із західноєвропейськими країнами впіслявоєнний період, і з латиноамериканськими (Чилі, Аргентиною, Бразилією)зовсім недавно.
Державне регулювання фінансового ринку й грошового обігу — одна з найважливіших і самих складних завдань держави. Добре продумана йправильно організована політика в області фінансів — найважливіший факторуспішного розвитку економіки будь-якої країни. Однієї з найголовніших причиннинішньої кризи в нашій країні — непродумана політика держави в областіфінансів.
Фінансовий ринок — ринок короткострокових,середньострокових і довгострокових кредитів і фондових цінностей, тобто акцій,облігацій й інших цінних паперів.
Основними сегментами фінансового ринку є: ринок грошовогокапіталу (кредитів), ринок цінних паперів, валютний ринок.
Всі сегменти фінансового ринку дуже тісно взаємозалежні міжсобою. Найменші зміни на одному з них відразу тягнуть зміни на інші. Так,наприклад, продаж Центральним банком державних облігацій (операція на ринкуцінних паперів) веде до звуження грошової бази, що робить гроші більшедорогими, і, у свою чергу, викликає підвищення процентних ставок по кредитах,тобто відбивається на ринку грошового капіталу.
Основними учасниками фінансового ринку виступають: держава,фізичні особи, підприємства, банки, пенсійні фонди, страхові компанії, пайовіінвестиційні фонди.
2 ДЕРЖАВНЕРЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ГРОШОВОГО КАПІТАЛУ (КРЕДИТІВ)
Кредит — це рух грошового капіталу, здійснюване на засадахзабезпеченості, терміновості, зворотності й платності. Він виконує функціїперерозподілу засобів між господарськими суб'єктами; сприяє економії витратобігу; прискорює концентрацію й централізацію капіталу й стимулюєнауково-технічний прогрес.
Ринок грошового капіталу як один з фінансових ринків можнавизначити як особливу сферу фінансових відносин, пов'язаних із процесомзабезпечення круговороту грошового капіталу.
Основні учасники цього ринку:
первинні інвестори, тобто власники вільнихфінансових ресурсів, на різних початках, що мобілізуються банками йперетворюваних у грошовий капітал;
спеціалізовані посередники в особікредитно-фінансових організацій, що здійснюють безпосереднє залучення(акумуляцію) коштів, перетворення їх у грошовий капітал і наступну тимчасовупередачу його позичальникам на поворотній основі за плату у формі відсотка;
позичальники в особі юридичних, фізичних осібі держави, що випробовують недолік у фінансових ресурсах і готові заплатитиспеціалізованому посередникові за право їхнього тимчасового використання.
Виходячи із цільової спрямованості виділюваних банкамикредитних ресурсів, ринок грошового капіталу може бути диференційований начотири базових сегменти:
грошовий ринок- сукупність короткостроковихкредитних операцій, що обслуговують рух оборотних коштів;
ринок капіталів- сукупність середньо- ідовгострокових операцій, що обслуговують рух насамперед основних засобів;
фондовий ринок- сукупність кредитнихоперацій, що обслуговують ринок цінних паперів;
іпотечний ринок- сукупність кредитнихоперацій, що обслуговують ринок нерухомості.
Кожний з перерахованих сегментів ринку має специфічніособливості в частині його організації й функціонування, що на практиці привелодо створення комерційних банків, спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів(інвестиційних, іпотечних і т.п.).
Основними суб'єктами ринку кредитів є банки.
Роль Національного банку України в регулюванні банківськоїдіяльності. Головниморганом, що регулює банківську діяльність є Центральний банк України.
Центральний банк України є органом банківського регулюванняй нагляду за діяльністю кредитних організацій. Він здійснює постійний нагляд задотриманням кредитними організаціями банківського законодавства, нормативнихактів Банку України, зокрема встановлених ними обов'язкових нормативів.
Головна мета банківського регулювання й нагляду — підтримкастабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Банк України встановлює обов'язкові для кредитнихорганізацій правила проведення банківських операцій, ведення бухгалтерськогообліку, складання й подання бухгалтерської й статистичної звітності.
Для здійснення своїх функцій Банк України має правозапитувати й одержувати в кредитних організацій необхідну інформацію про їхнійдіяльності, вимагати роз'яснень за отриманою інформацією.
Банк України реєструє кредитні організації в Книзідержавної реєстрації кредитних організацій, видає кредитним організаціямліцензії на здійснення банківських операцій і відзиває їх. Банк України вправівідповідно до законів висувати кваліфікаційні вимоги до керівників виконавчихорганів, а також до головного бухгалтера кредитної організації.
З метою забезпечення стійкості кредитних організацій БанкУкраїни може встановлювати їм обов'язкові нормативи:
1) мінімальний розмір статутного капіталу для зновустворюваних кредитних організацій, мінімальний розмір власних засобів(капіталу) для діючих кредитних організацій;
2) граничний розмір негрошової частини статутного капіталу;
3) максимальний розмір ризику на один позичальника або групузв'язаних позичальників;
4) максимальний розмір великих кредитних ризиків;
5) максимальний розмір ризику на один кредитора(вкладника);
6) нормативи ліквідності кредитної організації;
7) нормативи достатності капіталу;
8) максимальний розмір притягнутих грошових внесків(депозитів) населення;
9) розміри валютного, процентного й іншого ризиків;
10) мінімальний розмір резервів, створюваних підвысокорисковые активи;
11) нормативи використання власних засобів банків дляпридбання часток (акцій) інших юридичних осіб;
12) максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств,наданих банком своїм учасникам (акціонерам).
Банк України визначає порядок формування й розмір резервів(фондів) кредитних організацій на можливі втрати по позичках, для покриттявалютних, процентних й інших фінансових ризиків, страхування внесків громадянвідповідно до законів.
Банк України здійснює аналіз діяльності кредитнихорганізацій з метою виявлення ситуацій, що загрожують законним інтересамкредиторів (вкладників), стабільності банківської системи в цілому.
З метою захисту інтересів кредиторів (у тому числівкладників) Банк України вправі призначити в кредитну організацію, у якоївідкликана ліцензія на здійснення банківських операцій, уповноваженогопредставника Банку України.
Основними важелями впливу Банку України на ринок грошовогокапіталу є регулювання величини дисконтної ставки й розміру обов'язковихрезервів комерційних банків, а також обсягу операцій на ринку державних ціннихпаперів.
Якщо держава в особі Центрального Банку хоче зменшитипропозиція грошового капіталу, вона продає державні облігації, підвищує нормуобов'язкових резервів комерційних банків або підвищує дисконтну ставкуЦентрального Банку. Ці міри, крім того, сприяють зниженню ділової активності.
Для збільшення пропозиції грошового капіталу проводятьсяміри протилежного характеру.
3 ДЕРЖАВНЕРЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
Цінні папери — титул власності, що дає його власниковіправо на одержання доходу у вигляді дивіденду й відсотка. До цінних паперівставляться акції, облігації корпорацій і держави.
Ринок цінних паперів ділиться на первинний і вторинний.
Первинними ринками називаються ті, на яких випущені цінніпапери вперше продаються покупцям. Вторинні ринки ведуть торгівлю коштовнимипаперами, що вже перебувають у володінні. Це розходження між ними дійсноважливо. Якщо продано знову випущену акцію компанії, то виручені засоби одержуєця компанія, а якщо продається акція, випущена й продана раніше, те вирученізасоби йдуть її останньому власникові. Вторинні ринки допомагають корпораціямпродавати знову випущені ними акції або облігації, підвищуючи їхню ліквідність.
Вторинні ринки мають істотно більший торговельний оборот упорівнянні з первинними й при цьому набагато більше відомі. Вторинний ринокпредставлений головним чином фондовими біржами. Крім біржового ринку існує йпозабіржовий ринок.
Донедавна державний контроль за ринком цінних паперівпрактично був відсутній, що породжувало величезну кількість різних афер.Відсутність державного регулювання гальмувало розвиток ринку, надавало йомучисто спекулятивний характер.
Основним державним органом, що здійснює регулюваннядіяльності ринку цінних паперів є Державна комісія з ринку цінних паперів(ГКЦБ).
На комісію покладені наступні основні регулюючі й контролюючіфункції:
1) здійснення розробки основних напрямків розвиткуринку цінних паперів і координація діяльності територіальних органів виконавчоївлади з питань регулювання ринку цінних паперів;
2) твердження стандартів емісії цінних паперів,проспектів емісії цінних паперів емітентів, у тому числі іноземних емітентів,що здійснюють емісію цінних паперів на території України, і порядок реєстраціїемісії й проспектів емісії цінних паперів;
3) розробка й твердження однакових вимог до правилздійснення професійної діяльності із цінними паперами, у тому числі стандартистрахування й гарантій на ринку цінних паперів;
4) установка єдиних обов'язкових вимог до операцій ізцінними паперами, норм допуску цінних паперів до їхнього публічного розміщення,обігу, котируванню й лістингу, розрахунково-депозитарної діяльності;
5) установка однакових вимог до порядку ведень реєструіменних цінних паперів;
6) установка порядку й здійснення ліцензування різнихвидів професійної діяльності на ринку цінних паперів і діяльності по оцінці йкеруванню майном пайових інвестиційних фондів, а також призупинення абоанулювання зазначених ліцензій у випадку порушення законодавства України процінні папери;
7) видача, припинення або відкликання генеральнихліцензій на здійснення діяльності по ліцензуванню діяльності професійнихучасників фондового ринку;
8) визначення стандартів діяльності інвестиційних,недержавних пенсійних, страхових фондів і страхових компаній на ринку ціннихпаперів;
9) здійснення контролю за дотриманням учасниками фондовогоринку російського законодавства про цінні папери;
10) забезпечення створення загальнодоступної системирозкриття інформації на ринку цінних паперів;
11) регулювання діяльності саморегульованих організаційпрофесійних учасників ринку цінних паперів.
4 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИНКУ
Стійкість і сила національної валюти — ключовий факторзниження інфляції, досягнення макроекономічної стабілізації й економічногоросту. Положення національної валюти має ключове значення для розвитку йпроцвітання економіки й суспільства. Найбільш високий рівень інфляціїспостерігається в країнах, де визначення курсу національної валюти надано“ринковим силам”.
У світі існують 3 основних режими валютного курсу — фіксований, плаваючий й обмежено плаваючий.
У режимі фіксованого обмінного курсу, що доминировали вминулому сторіччі, установи, що проводять грошову політику, фіксують відноснуціну вітчизняної й іноземної валюти. Для підтримки паритетного курсуцентральний банк бере зобов'язання купувати або продавати іноземну валюту заданим курсом. Прикладом валюти з фіксованим курсом може служити аргентинськепесо.
У режимі змінного курсу установи, що проводять грошовуполітику, не приймають зобов'язань по його підтримці на заданому рівні.Коливання попиту та пропозиції грошей відбиваються в змінах валютного курсу.Якщо центральний банк зовсім не купує й не продає іноземну валюту, то такийрежим називається “чистим” плаванням. Якщо ж центральний банк здійснює валютніоперації, то такий режим називається обмежено плаваючим.
Тільки в 26 з 155 країн, що входять у МВФ, валютні курси євільно плаваючими (хоча центральні банки продовжують на валютних ринках ірегулювати рух валютних курсів).
Офіційне регулювання валютного курсу засновано на тімдумці, що офіційні влади краще, ніж ринок, справляються зі знаходженнямдовгострокового рівноважного значення валютного курсу.
Взагалі, валютна політика повинна бути спрямована нарішення наступних завдань:
згладжування різких короткостроковихколивань;
зупинка хвилі надмірної спекуляції,викликаної зміною економічної ситуації;
припинення тренда на валютному ринку;
установлення цільового значення валютногокурсу;
опір валютним коливанням, у випадку коли вониперевищують певну припустиму зміну;
стимулювання початку певного цінового тренда,виправданого економічною ситуацією.
Валютний курс являє собою ціну, що ставиться до двох країн,тому валютна політика однієї сторони може мати серйозні наслідки для іншихкраїн. З метою недопущення маніпулювання своєю валютою МВФ виробив ряд рекомендацій,яким його члени повинні випливати при розробці своєї валютної політики:
він повинен уникати маніпулювання своєювалютою з метою неефективного вирівнювання платіжних балансів або одержанняпереваг у міжнародній конкурентній боротьбі;
він може здійснювати інтервенцію на валютномуринку тільки при необхідності згладжування короткострокових коливань ринковогокурсу своєї валюти;
при проведенні своїх інтервенцій члени МВФповинні брати до уваги інтереси інших членів, включаючи тих, валюти яких такожвиявляються задіяні в ході інтервенції.
Існують різні інструменти регулювання валютного ринку йпершим з них є монетарний. Але, підпорядкування монетарної політики тількицілям регулювання валютного курсу може привести до неможливості досягненняінших цілей, таких як регулювання інфляції й безробіття.
Іншим інструментом регулювання є обмеження руху капіталу,або бар'єри в міжнародній торгівлі. Такі дії уряду можуть бути необхідні длядосягнення стабільності на валютному ринку тих країн, де низка кредитоспроможністьуряду.
Останнім інструментом регулювання валютного курсу є прямаінтервенція на валютному ринку. Успіх валютних інтервенцій залежить від їхньоїінтенсивності, а також від довіри до офіційних монетарних органів.
5 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ
Рух грошей при виконанні ними своїх функцій у наявній ібезготівковій формах являє собою грошовий обіг.
Грошовий обіг існує у двох формах: наявної й безготівкової.
Готівково-грошовий обіг — рух готівки в сфері обігу йвиконання ними двох функцій (засобу платежу й засобу обігу). Готівкавикористаються:
для кругообігу товарів і послуг;
для розрахунків, не зв'язаних безпосередньо зрухом товарів і послуг, а саме: для розрахунків по виплаті заробітної плати,пенсій і т.д.
Готівково-грошовий обіг здійснюється за допомогою різнихвидів грошей: банкнот, металевих монет, векселів, чеків, кредитних карток іт.д. Емісію готівки здійснює центральний банк.
Безготівковий обіг — рух вартості без участі готівки:перерахування коштів по рахунках кредитних установ, залік взаємних вимог.
Безготівковий обіг здійснюється за допомогою чеків,векселів, кредитних карток й інших кредитних інструментів.
Залежно від економічного змісту розрізняють дві групибезготівкового обігу: по товарних операціях і фінансових зобов'язаннях.
До першої групи ставляться безготівкові розрахунки затовари й послуги, до другого — платежі в бюджет і позабюджетні фонди, погашеннябанківських позичок, сплата відсотків за кредит, розрахунки зі страховимикомпаніями.
Між готівково-грошовим і безготівковим обігом існуєвзаємозв'язок і взаємозалежність.
Кількість грошей, необхідна для виконання функцій грошей якзасобу обігу й платежу, визначається наступними умовами:
загальним обсягом товарів, що звертаються, іпослуг;
рівня цін товарів і тарифів на послуги;
швидкості обігу грошей;
ступенем розвитку безготівкових розрахунків.
При металевому обігу кількість грошей стихійно регулювалосяфункцією скарбу. Це забезпечувало стійкість грошового обігу.
При відсутності золотого стандарту став діяти законпаперово-грошового обігу, відповідно до якого кількість знаків вартостіприрівнювалася до оцінної кількості золотих грошей, необхідних для обігу. Притакому положенні стабільність грошей похитнулася, стало можливим їхнєзнецінення.
Нині, в умовах демонетизації золота, закон грошового обігуперетерпів модифікацію.
Мірою вартості товарів і послуг став грошовий капітал, щовимірює вартості не на ринку при обміні шляхом прирівнювання товару до грошей,а в процесі виробництва — товару до товару. Отже, кількість нерозміннихкредитних грошей повинне визначатися вартістю всіх цінностей у країні черезгрошовий капітал. Стихійний регулятор загальної величини грошей при пануваннікредитних грошей відсутній. Звідси випливає роль держави в регулюваннігрошового обігу. Емісія кредитних грошей без обліку реальної вартості зробленихтоварів і зроблених послуг у країні в процесі виробництва, розподілу й обмінунеминуче викличе їхній надлишок і в остаточному підсумку приведе до знеціненнягрошової одиниці. Головна умова стабільності грошової одиниці країни — відповідність потреби господарства в грошах фактичному надходженню їх у наявнийі безготівковий обіг.
Інфляція — кризовий стан грошової системи.
Сучасна інфляція зв'язана не тільки з падінням купівельноїспроможності грошей у результаті росту цін, але й із загальним несприятливимстаном економічного розвитку країни. Вона обумовлена протиріччями процесувиробництва, породженими різними факторами в сфері як виробництва й реалізації,так і грошового обігу, фінансів і кредиту. Першопричина інфляції — диспропорціїміж різними сферами народного господарства: нагромадженням і споживанням,попитом та пропозицією, доходами й витратами держави, грошовою масою в обігу йпотребами господарства в грошах.
Існують внутрішні й зовнішні фактори інфляції.
Серед внутрішніх факторів можна виділити негрошові йгрошові — монетарні. Негрошові — це порушення диспропорцій господарства,циклічний розвиток економіки, монополізація виробництва, незбалансованістьінвестицій й ін. Грошові — криза державних фінансів: хронічний дефіцит бюджету,ріст державного боргу, емісія грошей й ін.
Зовнішніми факторами інфляції є світові структурні кризи,валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни,нелегальний експорт золота, валюти.
Інфляція проявляється в росту цін на товари й послуги, узниженні курсу національної валюти, у збільшенні ціни золота, вираженої внаціональній грошовій одиниці.
Антиінфляційна політика — комплекс мер по державномурегулюванню економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Намітилися дваосновних шляхи такої політики: дефляційна політика й політика доходів.
Дефляційна політика передбачає регулювання грошового попитучерез грошово-кредитний і податковий механізм шляхом зниження державних витрат,підвищення процентних ставок за кредит, посилення податкового тягаря, обмеженнягрошової маси.
Політика доходів припускає паралельний контроль за цінами йзаробітною платою шляхом повного їхнього заморожування або встановлення межіїхнього росту. Її здійснення може викликати соціальні протиріччя.
Особлива роль у проведенні антиінфляційної політикиприділяється Центральному Банку України. Однією з головних причин інфляції єфінансування дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії. Відповіднодо законодавства Банк України монопольно здійснює грошову емісію.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Дж. Д. Сакс. Макроэкономика. Глобальный подход. М.,изд. “Дело”, 1996 г.
2. Тогунян Г.А. Государственное регулирование в областифинансов и кредита в Украине. – К., 1997 г.
3. Финансы. Денежное обращение. Кредит. под ред. Л. А.Дробозиной. – М., 1997 г.
4. Кудряшов В.П. Фінанси. Навчальнийпосібник. /Херсон: Олді-плюс, 2002 р.
5. Лісовенко В. Теорія і практикавикористання інституту державних гарантій / Вісник НБУ. – К., 1999. – Грудень.
6. Василик О.Д. Державні фінансиУкраїни: Підручник для вузів. – К.: Вища шк..,1997.