ДИПЛОМНАРОБОТА
натему:
ПРАВОВИЙСТАТУС
ІНОЗЕМЦІВТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
Зміст
Вступ
Розділ I.Загально-теоретичні питання конституційно-правового статусу іноземців та осіб безгромадянства
1.1 Становлення і сучасне розумінняпоняття іноземців та осіб без громадянства
1.2 Засади правового статусуіноземців та осіб без громадянства
Розділ II.Правове регулювання статусу іноземців та осіб без громадянства зазаконодавством України
2.1 В’їзд, виїзд, транзитний проїздчерез територію України іноземців та осіб без громадянства
2.2 Права і свободи іноземців та ocіббез громадянства в Україні
2.3 Обов’язки іноземців та осіб безгромадянства за законодавством України
Розділ III.Правовий статус біженців і осіб, що отримали політичний притулок
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальністьтеми дослідження. Україна є лише однією із близько 190 країн світу, з якимивона підтримує більш чи менш тісні зв'язки. Щорічно кілька мільйонів громадянУкраїни у приватних, комерційних чи службових справах відвідують інші країни читимчасово проживають на їх території.
Томуставлення в Україні до іноземців певним чином впливає на ставлення інших країняк до українських громадян, так і до України як держави. І навпаки, ставленнядо громадян України в інших країнах може інспірувати відповідні зміни узаконодавстві України щодо статусу іноземців.
ІміджУкраїни у світі, ставлення в інших країнах до українських громадян єпринциповими питаннями. Але не менш принциповим є необхідність залученняіноземних інвестицій, створення умов для праці іноземних підприємців,фахівців-технологів, журналістів тощо. Важливо також стимулювати розвитокіноземного туризму, який в деяких країнах створює 5—10 і більше відсотків ВВП.Наприклад, за даними Всесвітньої туристичної організації, в 2007 р. Канадувідвідало 17,3 млн. туристів, Угорщина за останні десять років довела річнийдоход від туристичної діяльності до 4,6 млрд. доларів, Мексика в2007 р.отримала від туризму 9 млрд., а Іспанія — 28 млрд. доларів. Хіба були б зайвимидля України такі кошти?
Заданими Держкомкордону і Держкомтуризму України, у 2007 році Україну відвідало2,4 млн. іноземних туристів, і 3,6 млн. українських громадян побували узакордонних турах, при цьому обсяг реалізації наданих туристичних послуг склавлише 451,9 млн. грн. (приблизно 0,5 відсотка ВВП України).
Надзвичайно важливим є питання детального правовоговизначення статусу іммігрантів в Україні. У правовому полі України виникаєпотреба створення такої системи застосування міжнародного права у внутрішньомуправопорядку, яка б уможливила українській державі ефективно використовуватисвої зобов'язання перед міжнародним співтовариством. Особливо це стосуєтьсясфери прав людини незалежно від того, чи ця особа є громадянином України чиіноземною фізичною особою.
Досвідінших країн яскраво демонструє, що відсутність відповідних державних програм ітвердості в керуванні процесами імміграції, особливо в умовах 20-відсотковогорівня безробіття (враховуючи приховане) часто приводить до жорстокоїконкуренції на ринку праці. Наслідком цього є, з одного боку, прояви расизму, здругого — створення на території країни майже не здатних до інтеграції всуспільство іноземних громад, частиною яких є організовані злочинні формування,створені за національними чи расовими ознаками.
Цянебезпека може не обминути й Україну, до якої лише протягом 2005—2007 рр. ітільки легальними шляхами прибуло 1,106 млн. осіб різних національностей. Лишеу 2007 р. 23 тис. іноземців одержали дозволи на постійне проживання, майже 2тис. іноземців — робочі візи. Ще кілька тисяч іноземців щорічно одержуютьстатус біженця. За даними управління паспортної, реєстраційної та міграційноїроботи МВС України, тільки у 2007 р. іноземцями вчинено понад 80 тис.правопорушень (контрабанда, торгівля наркотиками, організація нелегальногопроїзду чи перебування в Україні), виявлено 55 тис. порушників Правил в'їздуіноземців в Україну, їх виїзду із України, транзитного проїзду через їїтериторію.
Нарешті,не треба забувати й про те, що за межами України мешкає понад 16 млн. українцівза національністю, які також є для нас іноземцями. Представникам українськихдіаспор Україна має в першу чергу забезпечити можливість без перепонвідвідувати свою історичну Батьківщину і почувати себе на її території бажанимигостями. З огляду на вищезазначене Україна не може ігнорувати необхідністьоптимізації законодавства про правовий статус іноземців та осіб безгромадянства.
Ступінь науковоїрозробки. У правовій науці правовому статусу іноземців та осіб без громадянствабуло присвячено праці багатьох відомих учених-юристів. Серед цих насамперед,слід назвати таких як М. Баймуратов, О.Бобокал, І. Бойко, Л. Галенська, О.Заржицький, Т. Кирилова, І. Ковалишин, Т. Мінка, Г. Москаль, С. Чехович, Р.Чорнолуцький, В. Яворський, О. Тіунов. Разом із цим слід особливо підкреслититой факт, що, на жаль, у межах вітчизняної науки так і не вдалося підготуватиокреме наукове дослідження, яке б усебічно висвітлювало концепцію правовогостатусу іноземців та осіб без громадянства.
Мета і завданнядослідження. Головною метою дослідження є всебічний юридичний аналіз виникнення,розвитку та застосування правового регулювання статусу іноземців та осіб безгромадянства.
З метою якнайповнішого досягнення поставленої мети у дослідженні зосереджено увагу навиконанні наступних головних завдань:
ü дослідженняпроцесу становлення і сучасного розуміння поняття іноземців та осіб безгромадянства;
ü визначенняі аналіз засад правового статусу іноземців та осіб без громадянства;
ü визначенняправових засад в’їзду, виїзду, транзитного проїзду через територію Україниіноземців та осіб без громадянства;
ü характеристикаправ, свобод і обов’язків іноземців та ocіб без громадянства в Україні;
ü визначенняособливостей відповідальності іноземців та осіб без громадянства зазаконодавством України;
ü аналізправового статусу біженців і осіб, що отримали політичний притулок.
Об’єкт і предметдослідження. Об’єктами дослідження є правові відносини, що складаються зприводу реалізації іноземцями і особами без громадянства свого правовогостатусу.
Предметомдослідження є норми внутрішнього законодавства України і чинних міжнароднихдоговорів, які визначають статус іноземців і осіб без громадянства.
Методологічнаоснова дослідження. З метою розкриття теми дослідження, а також виходячи зхарактеру поставлених завдань, в основу нашого дослідження покладено,насамперед, формально-юридичний метод наукового дослідження.
У своємудослідженні ми спиралися також на історичний, порівняльний, діалектичний,логічний, системний та деякі інші методи.
У дослідженнішироко використані положення загальнотеоретичних і спеціальних праць вітчизнянихта зарубіжних науковців, які присвячено проблематиці статусу іноземців і осіббез громадянства.
Теоретичне іпрактичне значення дослідження полягає у тому, що його положення даютьможливість з’ясувати правову природу статусу іноземців і осіб без громадянства.У дослідженні зроблено спробу дати повне наукове поняття статусу іноземців іосіб без громадянства.
Можна, зокрема,виділити наступні аспекти застосування результатів дослідження:
- науково-дослідницький(у питанні з’ясування характеру й особливостей статусу іноземців і осіб безгромадянства);
- науково-освітній(у процесі викладання курсів з конституційного і міжнародного права);
- правотворчий(під час розробки та обговорення правових документів, спрямованих на регулюваннястатусу іноземців і осіб без громадянства);
- інформаційно-аналітичний(у перебігу пропагування та розповсюдження відповідних знань.
Структура й обсягдослідження. З урахуванням поставлених перед дослідження завдань, роботаструктурного складається із вступу, трьох розділів, висновків та спискувикористаних джерел.
РОЗДІЛ І
ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНОЗЕМЦІВТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
1.1 Становлення ісучасне розуміння поняття іноземців та осіб без громадянства
Історично, та йзначною мірою сьогодні для позначення осіб-негромадян відповідної державивикористовувалися і використовуються різні терміни: "іноземці","іноземні громадяни", «особи без громадянства». Такийрізнобій понять знаходив своє відображення і в законодавчій практиці. Наприклад,в законодавчих актах перших років радянської влади перше поняття “іноземця”зустрічалося в Положенні про іноземців в УРСР, затвердженому у 1922 р. У цьомуположенні були систематизовані й об'єднані окремі декрети, які стосувалисяправового положення іноземних громадян. Поняття іноземного громадянинавизначалося відсутністю в особи громадянства, що повинно було підтверджуватисянаданням зацікавленою особою: а) належного посвідчення про своє іноземнегромадянство; б) особам, що вийшли з громадянства, посвідчення про свій вихідіз зазначеного громадянства, отриманого від належних радянських установ. Такимчином, категорія "іноземець" включала дві групи осіб: іноземців таосіб без громадянства (це, у свою чергу, знайшло відображення у науковихдослідженнях того часу) [2, с.209-214]. Так. А.Н.Макаров в одному з першихнаукових досліджень, присвячених правовому положенню "іноземців" унашій країні, визначає поняття "іноземця" як будь-яку особу, яка не єгромадянином СРСР [3, с.7].
Поєднання в цюкатегорію громадян інших держав та осіб, які не мають громадянства взагаліобумовлено тим, що в радянському законодавстві того періоду інститут осіб безгромадянства був відсутній взагалі.
29 жовтня 1924 р.ЦВК СРСР затвердив положення про союзне громадянство [4]. У цьому Положенні поняттяіноземного громадянина не давалося, а поняття громадянства СРСР визначалосятак: «Кожна особа визнається громадянином Союзу РСР, оскільки ним не будедоведено, що вона є іноземним громадянином». З такого визначеннявипливало, що якщо особа могла довести свою приналежність до якої-небудьіноземної держави, то вона визнавалася іноземним громадянином. Основним доказомприналежності особи до іноземної держави вважалося представлення ним діючихнаціональних документів. Слід зазначити, що в приведеному визначенні надмірношироко тлумачилося поняття радянського громадянства. Таке формулюваннязмушувало включати в число радянських громадян велику кількість іноземнихгромадян, що з різних причин не могли чи навіть не бажали доводити своє іноземнегромадянство. Водночас таке визначення іноземного громадянина серйозноускладнило і практичну роботу відповідних органів державного управління зперереєстрації і документування іноземних громадян, які проживали на той час вСРСР.
У розробленомучерез рік НКВС РСФСР Положенні про види на проживання для іноземців[5, 117],поняття іноземця було трохи уточнене. "Іноземцями, зазначалося в ст. 1цього Положення, — йменуються громадяни держав, що не входять до складу СРСР,які мають у підтвердження цього належні національні паспорти і не є громадянамиСРСР". Із даного визначення випливає що для визнання особи іноземнимгромадянином вона повинна, по — перше належати до громадянства іноземноїдержави, по-друге, мати в підтвердження цього, діючий національний паспорт і.по-третє, не бути громадянином СРСР. Вказівка на те, що іноземні громадяниповинні мати діючі національні паспорти, що підтверджують їх приналежність доконкретної іноземної держави, мало істотне практичне значення. Справа в тому,що Положенням про види на проживання для іноземних громадян 1925 р. всі особи,що не є громадянами СРСР і не мали належних національних документів, щопідтверджували їх приналежність до іноземної держави, відносилися до«осіб, що заявляють себе іноземними громадянами»
Встановлення цієїнової категорії осіб, продиктоване інтересами практики, трохи не узгоджувалосязі ст. З Положення про союзне громадянство, яке відносило всіх осіб, що незмогли довести свого іноземного громадянства, до громадян СРСР. Категорія«осіб, які заявляють себе іноземними громадянами», проіснуваланедовго.
Положення прогромадянство Союзу РСР 1931 р [4, Ст. 196], і все наступне законодавство СРСРщодо правового положення іноземних громадян не внесло істотних поправок увизначення іноземного громадянина, даного в Положенні про види на проживаннядля іноземних громадян 1925 р. Не 6уло поняття іноземного громадянина й уЗаконі про громадянство СРСР від 19 серпня 1938р.
Таким чиномпоняття іноземного громадянина можна було сформулювати, виходячи лише з ранішевиданих нормативних актів і визначення громадян СРСР, даного в Законі прогромадянство від 19 серпня 1933 р. Ст.2 Закону «Про громадянствоСРСР» 1938 р. визначає, що громадянами СРСР є :
а) усі підданіколишньої Російської імперії до 7 листопада 1917 р. і які не втратилирадянського громадянства;
б) особи, щопридбали радянське громадянство у встановленому законом порядку.
Отже, іноземнимгромадянином за діючим раніше радянським законодавством визнавалася особа, якапроживає на території СРСР, не є її громадянином. і є громадянином іншоїдержави. Дуже близьким до цього є визначення В.Д. Яворського, який формулюєпоняття іноземного громадянина як фізичну особу, яка постійно чи тимчасовознаходиться на території країни, не є радянським громадянином і знаходиться вгромадянстві чи підданстві іншої держави [6, с.4].
Аналізуючи цівизначення іноземного громадянина, можна визначити, що поняття іноземногогромадянина має дві ознаки. По-перше, це особа, яка постійно чи тимчасовопроживає в країні, але не є її громадянином, і по-друге, ця особа обов'язковоповинна бути громадянином (підданим) якої-небудь іншої держави". Напрактиці для" підтвердження і визнання другої ознаки потрібні наявність уособи діючого національного паспорта чи документа, який його замінює і підтверджуєприналежність особи до конкретної іноземної держави.
Така ознакаіноземного громадянина, як проживання чи перебування на території тієї чи іншоїдержави, є не зовсім вичерпною, тому що не завжди здатна охопити все реальнеколо досліджуваних суб'єктів і вимагає визначених пояснень.
Не зовсімкоректним є поняття іноземного громадянина подане В. І. Лісовським якийрозглядає іноземних громадян як осіб, що знаходяться на території іноземноїдержави і не є її громадянами [7, С.129]. У цьому визначенні не відбита властиватільки іноземному громадянину ознака — наявність громадянства чи підданстваіншої держави, яка відрізняє її рід особи без громадянства. На думку Т. Н.Кирилової іноземним громадянином є «особа, що має, постійний політичний,економічний і правовий зв'язок з державою свого громадянства і знаходиться втимчасовому економічному і правовому з в'язку з іншими державами» [8, С.105].
Виходячи з діючихнині Законів України «Про правовий статус іноземців», «Прогромадянство України» «Про біженців» і з урахуванням згаданихвище правових актів, можна зробити висновок, що основними ознаками іноземногогромадянина є відсутність у нього українського громадянства, обов'язкованаявність у нього громадянства чи підданства іншої держави, що повинно бути увсіх випадках підтверджено відповідними документами: національним паспортом чидокументами, що його що заміняють, а також існування визначеного юридичногозв'язку цієї особи з органами державної влади в Україні. Врахування цих ознакдозволяє таким способом сформулювати аналізоване поняття.
Іноземнийгромадянин — це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави, і цепідтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але в силусвого постійного чи тимчасового перебування на території України, а також іншихпричин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі її компетентнихорганів.
Що ж до осіб безгромадянства, то в Законі України «Про громадянство» від 18 січня2001 р, в статті 1- вони визначаються як особи яких жодна держава відповіднодо свого законодавства не вважає своїми громадянами [9, Ст.65].
Відповідно достатті 1 Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб безгромадянства” в первинній редакції від 4 лютого 1994 року, поняттям „іноземці”позначалися дві категорії фізичних осіб – громадяни іноземних держав та особибез громадянства.
Згодом законом №506-IV від 06.02.2003 р. про внесення змін до Закону України ”Про правовий статусіноземців та осіб без громадянства” у назві та тексті Закону слова"іноземці" і "іноземні громадяни" в усіх відмінках заміненовідповідно словами "іноземці та особи без громадянства" і"іноземці" у відповідному відмінку.
Таким чином,сьогодні відповідно до чинного законодавства України:
· іноземець– це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим)іншої держави або держав.
· особа безгромадянства – це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства невважає своїм громадянином [10].
Поняття особи безгромадянства, таким чином, визначається так: по-перше ця особа повиннапроживати в Україні і не бути громадянином України, це проживання повинно бутиузаконено відповідним правовим актом країни перебування, по-друге, вона не можев той же час доводити свою приналежність до якої-небудь іноземної держави. Іпо-третє жодна держава, відповідно до свого законодавства, не вважає її своїмгромадянином. Друга ознака важлива з практичної сторони, тому що у разіпред'явлення особою без громадянства компетентним органам держави дійснийнаціональний паспорт чи інший документ, що підтверджує його приналежність доякої-небудь іноземної держави, вона переходить у категорію іноземних громадян.
Інститут осіб безгромадянства в СРСР був вперше встановлений Законом «Про громадянствоСРСР» 1938 р.
Особа без громадянства (апатрид) це особа, що втратилагромадянство в одній державі і не одержала нового громадянства в іншій. Особибез громадянства (апатриди) — це особи, які проживають на території певноїдержави, але не є його громадянами і не мають доказів свого відношення догромадянства іноземної держави.
Основною причиною безгромадянства є «негативні»колізії національних законодавств про громадянство. Можуть бути самі різніваріанти такої колізії. Особа втрачає громадянство в одній державі внаслідокнеприйняття рішення про прийняття в громадянство, але не має нагоду набутигромадянство в іншій державі. Те ж саме може відбутися, коли, особа виходить згромадянства за власною ініціативою, оскільки це ще не гарантує автоматичнеотримання громадянства іншої держави. Безгромадянство може виникнути у жінкипри вступі у шлюб з іноземцем, якщо закон передбачає втрату колишньогогромадянства. Наприклад, коли жінка, має ліберійське громадянство виходитьзаміж за шведського громадянина, вона стає апатридом, оскільки автоматичновтрачає колишнє громадянство, але автоматично не одержує новий. У зв'язку зтим, що в ст. 20 Закону про громадянство Ліхтенштейну від 14. листопада 1933 р.встановлено, що жінка перестає бути громадянкою Ліхтенштейну, якщо вонавиходить, заміж за іноземця, її вступ у шлюб з громадянином США призведе доавтоматичної втрати нею первинного громадянства без автоматичного отриманнянового. Безгромадянство може виникнути з моменту народження особи. Наприклад,якщо у громадян держави, де діє принцип «права ґрунту» (Аргентина),народжується дитина на території іншої держави, де діє принцип «правакрові» (Швеція), то він стає особою без громадянства.
Оскільки у апатридів відсутній стійкий правовий зв'язок зпевною державою, то це ставить їх в менш вигідне положення в порівнянні згромадянами держави, на території якої вони проживають. Вони, як правило,обмежуються в політичних правах, не можуть вимагати захисту від якої-небудьдержавою. У ряді країн на осіб без громадянства не розповсюджуєтьсязаконодавство про працю і соціальне забезпечення. Держави регулюють правовеположення осіб без громадянства як за допомогою національного законодавства,так і за допомогою міжнародних договорів.
В міжнародно-правовій сфері питання безгромадянства вирішуютьсяв двох основних напрямках: регулювання правового статусу апатридів ірегулювання скорочення випадків безгромадянства.
Правове положення апатридів знайшло відображення в Конвенціїпро статус апатридів від 28 вересня 1954 р.[11, №147], відносить до апатридівособу, яка не є громадянином якої-небудь держави через закон даної держави.Учасники Конвенції зобов'язалися застосовувати її положення до апатридів безякої б то не було дискримінації за ознакою їх раси, релігії або країни їхпоходження. З другого боку, у кожного апатрида існують зобов'язання відноснокраїни, де він перебуває, що припускає підкорення її законам, а також заходам,приймається для підтримки громадського порядку. Відносно таких прав, як правона рухоме і нерухоме майно, авторські і промислові права, право асоціацій, роботапо найму, рішення житлових питань в ряді інших, апатридам, які законнопроживають на території договірної держави, надається можливо більш сприятливеположення, в будь-якому разі не менше, ніж те, яке звичайно надається іноземцямпри тих же обставинах. Апатриди мають право вибору місця проживання і вільногопересування в межах території держави за умови дотримання всіх правил, якізазвичай застосовується до іноземців. В той же час апатриди прирівнюються догромадян країни їх постійного місцепроживання відносно права вільного зверненняв суди, початкової освіти, урядової допомоги, винагороди за працю, соціальногозабезпечення. Таким чином, Конвенція закріплює принцип, згідно якому апатридикористуються певним комплексом прав на території тієї держави, де вони маютьпостійне місце проживання. Учасники Конвенції взяли зобов'язання не виселятизаконно проживаючих на їх території апатридів по міркуваннях державної безпекиабо громадського порядку. Виселення таких апатридів можлива тільки привиконанні рішень, прийнятих судом. Нарешті, Конвенція ставить в обов'язокдержав по можливості полегшувати асиміляцію і натуралізацію апатридів, щонаправлено на скорочення числа осіб, які не мають громадянства.
Стан безгромадянства в більшості випадків виникає через неузгодженість (колізії)законодавств різних держав щодо набуття і втрати громадянства. Найчастіше вононастає в результаті: а) автоматичної втрати громадянства, що має місце в силузакону і не супроводжується набуттям нового громадянства в іншій державі; б) позбавленнягромадянства в силу судового вироку чи спеціального акта вищих органівдержавної влади чи управління без наступного набуття нового громадянства віншій державі.
ВУкраїні можна виділити наступні категорії осіб без громадянства: колишнііноземні громадяни, що втратили своє громадянство (підданство) після закінченнятерміну дії національних паспортів і не пред'явили документів, які засвідчуютьїх приналежність до іноземної держави особи іноземного походження, що прибули вУкраїну нелегальним шляхом і не пред'явили діючих національних паспортів,політичні емігранти, незалежно від часу прибуття їх в Україну, якщо вони неприйняті в українське громадянство у встановленому законом порядку [1, с.70].
Всвою чергу, такі вчені як Баймуратов М.А. визначає іноземців, як осіб, якізнаходяться на території будь-якої держави, але не є її громадянами і маютьгромадянство іншої держави, а осіб без громадянства – особи, які не мають громадянствабудь-якої держави [12, с.193];
Політологічнийенциклопедичний словник дає таке визначення “іноземців” – це особи, якіперебувають на території певної держави, не маючи її громадянства. В вище названомусловнику не має таких понять, як
“ особа безгромадянства ” або “апатрид” [13, с.235].
Великийенциклопедичний словник дає таке визначення ”іноземців“ – це особи, якізнаходяться на території відповідної держави, але є громадянами іншої державиабо особами без громадянства.
“Іноземнігромадяни “ – це особи, які не є громадянами даної держави і мають докази своговідношення до громадянства будь — якої іншої держави.
“Апатриди “(аполиди) (від. грец. apatris і apolis – позбавлений Батьківщини), особи, що немають громадянства (підданства) [14, с.61,41].
“Іноземець” — особа, що належить до громадянства відповідної держави, але не є громадяниномдержави перебування
“Особа без громадянства” (апатрид) – особа, яку жодна державане вважає своїм громадянином [15, с.124-126].
Між особами без громадянства і громадянами іноземних держав(іноземцями) існує юридично обґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, щоапатрид (особа без громадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і немає юридично важливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави.Правовий статус апатрида в першу чергу визначається законами держави — перебування.При переїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державоюавтоматично припиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває.Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично непоновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі дієзакон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідніміжнародні зобов'язання. Що стосується громадян іноземний держав, то вонипідкоряються не тільки правопорядку країни перебування, але зберігають права іобов'язки по відношенню до своєї держави. У іноземних громадян як громадянпевної держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державоюнезалежно від місця знаходження даних громадян. Подібна держава, вимагаючилояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечити їм встановлені закономправа і захист як на власній території, так і закордоном. Держава поширює своювладу на громадян, навіть якщо вони знаходяться за межами її території. Узв'язку з цим громадяни даної держави, знаходячись за її межами як іноземці,користуються по відношенню до держави свого громадянства рядом прав.
Таким чином, правовий статус іноземних громадян і осіб безгромадянства при ряді загальних рис — не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуютьсядокорінної позиції — прав і обов'язків особи по відношенню до своєї держави: уіноземних громадян — це держава, яка надала їм громадянство, а у осіб безгромадянства такої держави просто немає.
Отже, особи без громадянства — це особлива категорія осіб,правове положення яких повинно регулюватися в особливому порядку. Якщо це так,то тоді поняття "іноземний громадянин" і "іноземець"юридично повинні розглядатися як тотожні. З урахуванням зазначеного вище можназробити загальний висновок про те, що "іноземний громадянин", або"іноземець", — це особа, яка знаходиться на території даної держави, іне є її громадянином, але належить до громадянства іншої держави.
1.2 Засадиправового статусу іноземців та осіб без громадянства
Об'єм прав і обов'язків іноземця та осіб без громадянства визначаєтьсяміжнародними договорами і національним законодавством держави. Визначення цьогооб'єму — справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повиннапри цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормамиміжнародного права. В першу чергу ці стандарти закріплені в Міжнародному пактіпро цивільні і політичні права 1966 р. і в Міжнародному пакті про економічні,соціальні і культурні права 1966 р. В першому Пакті прямо зафіксовано, щозобов'язав поважати і забезпечувати всім знаходиться в межах його території іпід його юрисдикцією особам права, визнається в справжньому Пакті..." (п.1 ст. 2). В обох пактах безліч статей, що стосуються прав і свобод осіб, які починаютьсяіз слів: «кожна людина...», тобто будь-яка людина, знаходиться натериторії держави, у тому числі і іноземець та апатрид, володіє вказаними впактах правами і свободами. Отже, міжнародно-правові стандарти в області правлюдини мають універсальне значення. Вони з'явилися конкретизацією принципупошани прав і основних свобод людини, обов'язкової для всіх держав.
Кожна держава, спираючись на цей принцип і виходячи з свогосуверенітету, сама встановлює правила перебування іноземців на своїй території.У зв'язку з цим держава поширює на іноземців, які знаходиться на її території,свою юрисдикцію і вимагає, щоб іноземці та апатриди виконували встановлені їмправила. Недотримання правил тягне за собою відповідальність, від якоїзвільняється достатньо вузьке коло іноземців (дипломатичні і консульськіпредставники, посадові особи міжнародних організацій і т. п.). В той же часдержава, на території якої знаходиться іноземець, повинна захищати його права,особливо пов'язані з особою іноземця, апатрида і його майном [1, с.82-84].
Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям,апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти правокремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання,мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації. Дискримінацією єпозбавлення фізичної особи основних прав і свобод людини або цілеспрямований іістотний утиск цих прав, що є порушенням норм міжнародного права. А ценеприпустимо. В той же час держава в певних областях може надати іноземцям меншийоб'єм прав, чим власним громадянам. Такі обмеження можливі, але в рамках вимогнаціонального закону і відповідних норм міжнародного права. Наприклад,міжнародні пакти про права людини не перешкоджають державам робити вилученнявідносно іноземців у сфері виборчого права. Іноземець не може обирати і бути обранимдо органів державної влади, судових органів; бути главою держави і т.п.
Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіббез громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Цедосягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративніоргани, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод. Особливо важливоправо іноземців на судовий захист їх особистих і майнових прав. Так, в Українііноземці можуть звертатися за захистом своїх прав не тільки в звичайні суди,але і в Конституційний Суд України (у справах офіційного тлумачення Конституціїі законів України).
Через національний режим іноземці не можуть вимагати наданняним тих прав, які не надані власним громадянам держави.
Таким чином, одним з найважливіших принципів юридичногостатусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом,що витікає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі маютьрівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольорушкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного тасоціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними абоіншими ознаками.
Важливими є також положення ч. 2 ст. 22 Конституції України, згідно якимв Україні не повинні прийматись закони або вноситись зміни до законів, якіскасовують або зменшують права і свободи людини і громадянина.
Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені, у випадкувоєнного або надзвичайного стану, але з зазначенням строку дії цих обмежень. Неможуть бути обмежені такі права і свободи як: право на життя, на повагу догідності, право на свободу та особисту недоторканість, право на житло, направову допомогу та інше.Національне законодавство, зокремаЗакон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, визначивзасади правового статусу іноземців та осіб без громадянства [10]. А саме: іноземціта особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті жобов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цимта іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземціта особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження,соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови,ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Якщоіноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свободгромадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення провстановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієїдержави на території України. Це рішення набирає чинності після йогоопублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких вонобуло прийнято.
Здійсненняіноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдаватишкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам їїгромадян та інших осіб, які проживають в Україні.
Іноземціта особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції ізаконів України, шанувати традиції та звичаї народу України.
Сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземці,отримала назву правового режиму іноземців. Цей режим (або статус) не єабсолютно однаковим. Іноземців можна розділити на декілька категорій залежновід ступеня підлеглості юрисдикції країни перебування. У зв'язку з цим слідвиділити правовий статус іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції державиабо переваги в правовій сфері, і статус іноземних громадян, які не маютьімунітету від юрисдикції.
До іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції або переваги,відносяться особи, які тимчасово перебувають в даній країні:
1) громадяни, які мають дипломатичний імунітет;
2) громадяни, які мають консульський імунітет;
3) громадяни — військовослужбовці військових частин, екіпажів військовихкораблів, літаків ВПС;
4) члени міжурядових і державних делегацій, місій;
5) працівники міжнародних організацій;
6) свідки, експерти і інші особи, відповідний статус яких визначенийміжнародними договорами.
Склад іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції даноїдержави, також є достатньо складним. До них відносяться іноземці які як постійнопроживають в даній країні, так і тимчасово в ній перебувають. Іноземці, якіпостійно проживають – це ті, хто має дозвіл на постійне мешкання і посвідку напроживання. Інші іноземці вважаються такими, що тимчасово перебувають в країні.
Критерієм розподілу іноземців на постійно проживаючих і тимчасовопроживаючих також є ступінь стійкості правового зв'язку особи з даною державоюі характером перебування на її території. Якщо особа постійно проживає натериторії даної держави, то вона в той же час може користуватися дипломатичнимзахистом держави, громадянином якої вона є. У випадку, якщо особа отрималатериторіальний політичний притулок, то вона таким захистом країни громадянствакористуватися не буде.
Отже, навіть іноземці, які постійно проживають в іншій країні, можутьмати різний об’єм правового статусу. Але зовсім інший об’єм правового статусуматимуть іноземці, які не мають імунітету від місцевої юрисдикції і тимчасовоперебувають на чужій території. До них, наприклад, відносяться особи, якіприбувають до країни як туристи, члени екіпажів морських і повітряних цивільнихсуден, спортсмени, приїжджають у приватних справах, прибувають в складі творчихколективів, у відрядження на підприємства і до установ, на навчання, таперетинають територію держави транзитом.
Практика держав виробила декілька видів правових режимівперебування іноземців на території даної країни. По своїй суті, ці правовірежими є юридичним рішенням питання про об'єм прав, які надаються іноземцям. Це- наступні режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний(преференційний).
Національний режим співвідносить правовий статус іноземців ізстатусом громадян країни перебування. З цієї точки зору правовий статусіноземців у принципі прирівнюється до правового статусу власних громадян, алеза рядом виключень, передбачених національним законодавством. Наприклад, дотаких виключень відноситься відсутність у іноземців права на участь вуправлінні державними справами. Не покладаються на іноземців такі обов'язки,як, наприклад, обов'язок служити в озброєних силах держави перебування.Національний режим не порушує зв'язок іноземця і з державою його громадянства — відносно своєї держави від несе обов'язки при збереженні всіх прав. Призастосуванні до іноземців національного режиму зовсім не обов'язкове діяпринципу взаємності. Це означає, що має права і свободи надаються іноземнимгромадянам незалежно від того, чи мають такі ж права і свободи громадяни даноїдержави в державі, громадянином якої є іноземець. Проте на практиці принципвзаємності може застосовуватися, але не в цілому — не відносно всього комплексуправ і свобод, а стосовно окремих прав. В такому випадку принцип взаємностіспеціально обмовляється в тому або іншому національному законі. Наприклад, вінможе бути обумовлений в законі про товарні знаки. В ньому може бути обумовленавзаємність щодо реєстрації товарних знаків на ім'я іноземця. Схожий підхід допринципу взаємності може міститися в міжнародних договорах: в них включаютьсянорми про національний режим іноземців тільки, що стосується предметурегулювання цього договору [1, с.79].
В Україні національний режим для іноземців діє як загальний принципправа. Він закріплений в Ст.26 Конституції України: "Іноземці та особи безгромадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тимисамими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяниУкраїни, за винятками встановленими Конституцією, законами чи міжнароднимидоговорами України" [16]. Таким чином, можливість доповнення, конкретизаціїданого принципу як в законодавчому порядку, так і за допомогою міжнароднихдоговорів — не виключається.
Наступний вид правового режиму іноземців — режим найбільшогосприяння. Він означає, що громадяни іноземної держави користуються на територіїданої держави таким же правовим режимом, який наданий громадянам третьоїдержави. Даний вид режиму також є методом співвідношення правового статусуфізичних і юридичних осіб договірних держав з правовим статусом таких же осібтретьої держави на їх території. Такий підхід повинен бути зафіксований вміжнародному договорі принаймні між двома зацікавленими державами. Договірзвичайно передбачає, що фізичним і юридичним особам однієї сторони, надаєтьсятакий же правовий режим, що і на території іншої сторони, яким користуються абокористуватимуться надалі на їх території фізичні і юридичні особи будь-якоїтретьої держави. Третьою державою може бути будь-хто, отже, і така держава,фізичним і юридичним особам якої надані найсприятливіші умови. Режимнайбільшого сприяння як би зрівнює в правах іноземців. Частіше всього вінзастосовується при регулюванні торгових зв'язків. Режим найбільшого сприяннянадається на взаємних початках.
Нарешті, спеціальний режим (преференційний) пов'язаний з наданняміноземцям певних привілеїв і переваг. Наприклад, це може стосуватись громадянсусідніх держав в їх відносинах один з одним у сфері прикордонної торгівлі,прикордонного спілкування і т.п [1, с.81].
РОЗДІЛ ІІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ІНОЗЕМЦІВ ТА ОСІБ БЕЗГРОМАДЯНСТВА ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
2.1 В’їзд, виїзд,транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства
Відповіднодо ЗаконуУкраїни ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці таособи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортнимидокументами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати увстановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавствомУкраїни [10]. Це загальне правило в’їзду іноземців та осіб без громадянства вУкраїну.
Щодоокремих категорій іноземців та осіб без громадянства законодавством Українивстановлені окремі правила. Так, в’їзд в Україну здійснюється:
ü іноземців та осіб безгромадянства, які постійно проживають в Україні, — за паспортним документом звідміткою про наявність дозволу на постійне проживання та посвідки на постійнепроживання;
ü осіб без громадянства, якіпостійно проживають в Україні, — за посвідченням особи без громадянства длявиїзду за кордон;
ü іноземців та осіб безгромадянства, які перебувають в Україні на підставі дозволу відповідного центрузайнятості на працевлаштування на визначений термін, — за паспортним документомз відміткою про наявність дозволу на працевлаштування та посвідки на тимчасовепроживання;
ü іноземців та осіб без громадянства,які навчаються у навчальних закладах України не менш як протягом одного року, —за паспортним документом з відміткою;
ü іноземців — громадян держав,—за паспортним документом без візи, якщо термін перебування їх в Україні неперевищує 90 днів з дати в'їзду.
Громадянидержав, з якими Україною укладено міжнародні договори про взаємні безвізовіпоїздки, в’їжджають в Україну за дійсним паспортним документом, якщо інше непередбачено міжнародним договором України.
В'їзд в Україну іноземцюта особі без громадянства не дозволяється:
— в інтересах забезпеченнябезпеки України або охорони громадського порядку;
— якщо ценеобхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадянУкраїни та інших осіб, які проживають в Україні;
— якщо припорушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе завідомо неправдивівідомості або підроблені документи;
— якщо йогопаспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідаютьвстановленому зразку або належать іншій особі;
— якщо він у пунктіпропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордонуУкраїни, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимогпосадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, щоздійснюють контроль на державному кордоні;
— якщовстановлено факти порушення ним законодавства України під час попередньогоперебування в Україні />(частина друга статті 25 Закону).
Іноземці та особибез громадянствав'їжджають на територію іншої держави і виїжджають з цієї території черезпункти пропуску, відкриті для міжнародного або двостороннього пасажирського сполучення.
Паспортнимидокументами, за якими здійснюється в’їзд в Україну, виїзд з України та йвзагалі документами, які посвідчують особу для поїздок за кордон, як правило, єнаціональний паспорт, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, паспорт моряка(посвідчення моряка).
Деякі особливостів’їзду на територію України встановлено для іноземців, яким в Україні наданостатус закордонного українці відповідно до Закону України „Про правовий статусзакордонних українців” від 4 березня 2004 року. Відповідно до нього, в'їзд в Українута виїзд з України закордонних українців здійснюються відповідно до Закону України«Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. При цьомузакордонні українці — громадяни держав, з якими Україна має візовий режим,мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання Українибез надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставіпосвідчення закордонного українця. />
Закордоннийукраїнець може іммігрувати в Україну для постійного проживання за умовиотримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживанняпоза межами квот на імміграцію. />Дане положення поширюються такожна подружжя закордонного українця та його дітей у разі їх спільного в'їзду таперебування на території України.
Іноземці та особибез громадянства виїжджають з України за дійсними паспортними документами. Даніособи, а також особи, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні згромадянами України права на вільне залишення території України, за виняткомобмежень, які встановлюються законом.
Виїзд з Україниіноземця чи особи без громадянства не дозволяється, якщо:
ü щодонього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справарозглядається судом — до закінчення провадження у справі;
ü йогозасуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або звільнення відпокарання;
ü йоговиїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України — до припиненняобставин, що перешкоджають виїзду.
Виїздз України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконанняним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.
Щостосується транзитного проїзду іноземців та осіб без громадянства черезтериторію України в країну призначення, то він дозволяється за наявностітранзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України [10].
Транзитнийпроїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України дозволяєтьсяза наявності у них транзитної української візи, проїзних квитків або іншихдокументів, що підтверджують транзитний характер поїздки, якщо інше непередбачено законодавством України.
Транзитнимпроїздом вважається перебування в Україні в межах визначеного у проїзномуквитку часу, а у разі відсутності квитка — терміну, фактично необхідного дляперетинання території України на відповідному виді транспорту.
Уразі вимушеної зупинки на території України у зв’язку з надзвичайнимиобставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспортного засобу тощо) занаявності документа, що підтверджує причину та тривалість затримки, органомвнутрішніх справ іноземцю та особі без громадянства може бути продовжено термінтимчасового перебування в Україні для усунення обставин, що спричинили вимушенузупинку, та для виїзду з України.
Детальнопитання в’їзду, виїзду з України і транзитного проїзду через її територіюіноземцями та особами без громадянства врегульовано “Правилами в’їзду іноземцівта осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїздучерез її територію” затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 29грудня 1995 р. [17]
Ці Правилавизначають порядок в’їзду в Україну, виїзду з України і транзитного проїздучерез її територію іноземців та осіб без громадянства (іноземців та осіб безгромадянства); оформлення документів іноземцям та особам без громадянства направо перебування в Україні; пересування іноземців та осіб без громадянства потериторії України і вибору ними місця проживання в Україні; відповідальностііноземців та осіб без громадянства, юридичних і фізичних осіб, які їх приймаютьчи надають їм послуги, за порушення законодавства України.
Діяданого нормативно-правового акту поширюється на всіх іноземців та осіб безгромадянства, які прибувають в Україну, незалежно від їхнього статусу і метиприїзду, а також на юридичних і фізичних осіб в Україні, які приймаютьіноземців та осіб без громадянства чи надають їм послуги, якщо інше не передбаченозаконодавством України.
Іноземціта особи без громадянства, які перебувають в Україні, зобов’язані матипаспортний документ, яким є документ, що підтверджує громадянство іноземця таособи без громадянства або посвідчує особу без громадянства, виданий уповноважениморганом іноземної держави або статутною організацією ООН, дає право виїзду закордон і визнаний Україною. Паспортний документ реєструється в порядку,встановленому цими Правилами, і пред’являється на вимогу посадових осібзазначених у пункті 10 цих Правил органів.
Прийматиіноземців та осіб без громадянства можуть зареєстровані в установленому порядкуукраїнські, спільні чи іноземні підприємства, установи й організації (далі —організації), а також фізичні особи, які постійно проживають в Україні аботимчасово тут перебувають у зв’язку з навчанням, стажуванням тощо.
Уразі коли іноземець та особа без громадянства прибув на запрошення однієїорганізації, інша організація за письмовим дозволом органу внутрішніх справ абоМіністерства закордонних справ (у разі реєстрації цим Міністерством паспортногодокументу іноземця та особи без громадянства) має право приймати іноземця таособу без громадянства в Україні по своїй лінії, при цьому вона виконуєстосовно до нього обов’язки і несе відповідальність
Іноземціта особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну на постійне проживанняабо прибути для працевлаштування на визначений термін у порядку, встановленомузаконодавством України. Іноземці та особи без громадянства, які в’їхали длятимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання вустановленому порядку.
Іноземцямта особам без громадянства, які прибули в Україну, статус біженця надаєтьсявідповідними підрозділами з питань національностей та міграції Ради міністрівАвтономної Республіки Крим, обласних, Київської, Севастопольської міськихдержадміністрацій.
Контрольза дотриманням вимог цих Правил іноземцями та особами без громадянства, а такожюридичними і фізичними особами в Україні, які приймають іноземців та осіб безгромадянства або надають їм послуги, здійснюють в межах своєї компетенціїоргани внутрішніх справ у взаємодії з Міністерством закордонних справ, органамиСлужби безпеки та Державної прикордонної служби.
Іноземціта особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, повинніпрописатися (зареєструватися) за місцем постійного проживання, а у разі зміницього місця проживання підлягають виписці/прописці (реєстрації) в порядку,встановленому для громадян України.
Іноземціта особи без громадянства, які змінили місце перебування в Україні, а також ті,що змінили маршрут транзитного проїзду через територію України з порушенням,зобов’язані повернутися до попереднього місця перебування або прямуватитранзитом до обраного пункту призначення, якщо їх дії не призвели до наслідків,які тягнуть за собою видворення за межі України.
Запорушення цих Правил іноземці та особи без громадянства притягаються довідповідальності згідно із Законом України “Про правовий статус іноземців таосіб без громадянства”. Іноземці та особи без громадянства, які вчинилизлочини, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність назагальних підставах. Особливі правила застосовуються щодо співробітників дипломатичнихпредставництв та консульських установ іноземних держав в Україні, якікористуються встановленими законодавством України і міжнародними договорамиУкраїни привілеями та імунітетами від відповідальності в державі перебування.
2.2 Права ісвободи іноземців та ocіб без громадянства в Україні
Іноземнігромадяни й особи без громадянства є специфічними суб'єктами права, якізнаходяться в особливих відносинах із державою.
Правовий статусіноземців і осіб без громадянства в Україні врегульовано Конституцією України,Законом України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4лютого 1994 року, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими ВерховноюРадою України, а також актами Президента України, Кабінету Міністрів України.Всі вони прийняті на основі Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнароднихпактів про права людини 1966 р., які, будучи ратифікованими Україною, відповіднодо статті 9 Конституції України також є джерелом правового регулювання статусуіноземців і осіб без громадянства в Україні.
Засади правовогостатусу іноземців та осіб без громадянства в Україні визначені статею 26 КонституціїУкраїни – іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні назаконних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а такожнесуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленимиКонституцією, законами чи міжнародними договорами України [16]. Також Законом „Проправовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р. визначено,що />іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежновід походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності,статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин./>
Разом з цим законодавством України передбачено можливість застосування до іноземців принципу взаємності, зміст якого визначений в ч. 3 статті 2 Закону: „якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.
/>Ще одним загальним принципом правового статусу іноземців таосоіб без громадянства є те, що здійснення ними своїх прав і свобод не повиннозавдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законнимінтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні (ч. 4 ст. 2Закону).
ЗаконодавствомУкраїни регулюється правовий статус іноземців та осіб без громадянства, якіпостійно проживають або тимчасово перебувають на території України.
Законнимипідставами перебування на території України для іноземців та осіб безгромадянства є реєстрація на території України паспортного документа абонаявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні, абодокументів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні.
Іноземціта особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Українуна постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, атакож тимчасово перебувати на її території. Іноземці та особи без громадянства,які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування,отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Порядоквидачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання тавирішення інших питань, пов’язаних з імміграцією іноземців та осіб безгромадянства, визначається Законом України про імміграцію.
Іноземціта особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законнійпідставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вонизобов’язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України,зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінченнявідповідного терміну перебування. Якщо іноземці та особи без громадянства, якітимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов’язаніповідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортнідокументи.
Відповіднодо Конституції та Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001року — іноземці та особи без громадянства можуть набути громадянства України(натуралізуватися) [9]. Тобто іноземець або особа без громадянства за їхклопотаннями можуть бути прийняті до громадянства України. Умовами прийняття догромадянства України є визнання і дотримання Конституції України та законівУкраїни; подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіббез громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (дляіноземців).
Іноземці,які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подаютьзобов’язання припинити громадянство (підданство) цих держав; безперервнепроживання на законних підставах на території України протягом останніх п’ятироків.
Цяумова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають ушлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства,які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинивсявнаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадяниномУкраїни не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким булонадано дозвіл на імміграцію.
Загальновідомо,що права і свободи людини включають в себе насамперед невіддільні природніправа і свободи, які належать їй незалежно від наявності у неї громадянстваУкраїни або відсутності громадянства взагалі (право на життя, недоторканністьтощо).
Підкреслюючи рівність людей щодо користування тим чи іншимправом або свободою незалежно від громадянства, чимало статей КонституціїУкраїни, присвячених правам і свободам людини, починаються словами: „Коженмає право...“, „Кожному гарантується...“.У загальному виглядіцей гуманний міжнародно-правовий підхід закріплено у ст. 26-68 КонституціїУкраїни, ст. 7-24 Закону України від 4 лютого 1994 р. „Про правовий статусіноземців“, згідно з яким іноземці та особи без громадянства, якіперебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами інесуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятками, установленимиКонституцією, законами та міжнародними договорами України.
Зазначені особи рівні перед законом незалежно від походження,соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови,ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин.
Природні права і свободи іноземців та осіб без громадянства,як і будь-якої людини і громадянина, не є вичерпними, вони гарантуються і неможуть бути скасовані.
Іноземці та особи без громадянства рівні перед законом і судом. Воникористуються таким же обсягом прав і свобод, що й громадяни України – завинятком обмежень встановлених законодавством України.
Іноземці та особи без громадянства, як і будь-яка фізичнаособа, мають невід'ємне право на життя. Відповідно до ст. 27 КонституціїУкраїни, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, обов’язок держави —захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя іздоров’я інших людей від протиправних посягань.
Під поняттям „право на життя“ слід розуміти такеособисте немайнове право, яке об'єднує два основні аспекти право на власнежиття та право давати життя іншим. Безпосередньо стосуються захисту прав людиниправо на життя та особисту недоторканність право не піддаватися катуванню тажорстокому поводженню, що принижує людську гідність, право на рівний захистзакону та захисту від будь-якої дискримінації, право не піддаватися незаконномуарешту, затриманню та вигнанню. Згідно зі ст. 55 Конституції іноземці та особибез громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органівз метою захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав.
У ст. 13 Загальної декларації прав людини зазначено, що»… кожна людина має право вільно пересуватися та обирати для себе місцепроживання у межах будь-якої країни". Конституція України гарантуєіноземним громадянам право на вільне пересування, вибір місця проживання та виїздз України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, колице необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорониздоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, якіпроживають в Україні.
Законом України «Про правовий статус іноземців» таПостановою Кабінету Міністрів «Про правила в'їзду іноземців в Україну, їхвиїзду з України і транзитного проїзду через її територію» встановленопідстави перебування іноземців на території України з контрольованим порядкомв'їзду.
Іноземні громадяни можуть постійно або тимчасово мешкати вУкраїні, якщо вони мають на те дозвіл і посвідчення для постійного читимчасового проживання, видані органами внутрішніх справ. Ті іноземці, якітимчасово перебувають на території України, зобов'язані в установленому порядкузареєструвати свої закордонні паспорти або документи, що їх замінюють, івиїхати з країни після закінчення визначеного їм терміну перебування. Вінтересах гарантування безпеки України або охорони громадського порядку,охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян іноземцю можебути заборонено в'їзд в Україну чи виїзд з неї, а також може бути запровадженообмеження щодо пересування по території України.
Іноземні громадяни й особи без громадянства, що перебувають вУкраїні, мають право на охорону здоров'я. Під поняттям «здоров'я»розуміється стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а нетільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Фізична особа має право на охоронуїї здоров'я. Охорона здоров'я – це система заходів, спрямованих на забезпеченнязбереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальноїпрацездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічноможливій індивідуальній тривалості життя.
Право на охорону здоров'я передбачає відповідний життєвийрівень людини, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальнеобслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'ялюдини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вінпроживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;кваліфіковану медико-санітарну допомогу; достовірну та своєчасну інформацію простан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі факториризику та їх ступінь; можливість об'єднання в громадські організації з метоюсприяння охороні здоров'я; правовий захист від будь-яких незаконних формдискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'юшкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органівохорони здоров'я тощо.
Слід зазначити, що надання медичної допомоги іноземнимгромадянам, крім тих, які працюють у дипломатичних представництвах таконсульських установах іноземних держав, здійснюється за плату.
Право на свободу та на особисту недоторканність такожгарантується іноземцям та особам без громадянства в Україні (статті 29Конституції України і 288, 289 ЦК України). Право на свободу означає відповіднуміру можливої та юридично дозволеної поведінки особи розпоряджатися собою,своїми вчинками та часом. Проте це не вседозволеність. Гарантіями дотриманняцього права є також: заборона тримання фізичної особи в неволі; можливістьзатримання особи лише у випадках і в порядку, передбачених законом; арешту аботримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 29Конституції України, статті 146-151 КК України).
Право на особисту недоторканність — передбачена закономзаборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з бокуінших осіб. Зміст цього права становить психологічна та тілеснанедоторканність.
Психологічна недоторканність передбачає захищеність особи відпогроз на її адресу, залякування, шантажування та інших способів придушення їїволі.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля передбачено ст.50 Конституції України, а також ст. 293 ЦК України для всіх фізичних осіб, втому числі і для осіб, яким надано статус біженця в Україні. Під поняттям«довкілля» слід розуміти все те, що оточує особу, насамперед — навколишнє природне середовище.
Проте довкілля не зводиться лише до навколишнього природногосередовища, тому що, крім нього, людину оточують й інші предмети, які не пов'язаніз природою (предмети праці, побут, харчові продукти тощо).
Під правом на безпечне для життя і здоров'я довкіллярозуміють:
— право на безпечне для життя і здоров'я довкілля — цепередбачена законом можливість вимагати, щоб особи створювали для неї безпечні,сприятливі умови проживання, праці, побуту, тобто забезпечити їй життя гіднелюдини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-яку діяльність, щопризводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною, таможливість вимагати від кожного припинення такої діяльності;
— право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобтоможливість безперешкодно отримати повну та достовірну інформацію про якістьхарчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання гапоширення.
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право наодержання освіти нарівні з громадянами України відповідно до порядку,встановленого законодавством України, а саме Законом України «Проосвіту» від 23 березня 1996 року. Так, відповідно ст. 3 Закону України«Про освіту» іноземні громадяни, особи без громадянства здобуваютьосвіту в навчальних закладах України відповідно до чинного законодавства таміжнародних договорів [21]. Законом України «Про правовий статус іноземцівта осіб без громадянства» також закріплено, право на освіту осіб, якимнадано статус біженців. Тобто іноземці та особи без громадянства, які постійнопроживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.
Витрати, пов'язані з навчанням іноземців в Україні, можуть покриватисяяк юридичними, так і фізичними особами у вільно конвертованій валюті, а такожна умовах, визначених міжнародними угодами.
Громадяни зарубіжних держав, які прибувають на навчання вУкраїну згідно з міждержавними угодами і угодами Міністерства освіти України,зараховуються (переводяться) до навчальних закладів у першочерговому порядку. Визначено,що Міністерство освіти України разом з Міністерством фінансів України щорічнокоригують зазначені мінімальні розміри компенсацій.
Відповідні права іноземні громадяни й особи без громадянствамають і у житловій сфері. Так, Законом України «Про правовий статусіноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи безгромадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і впорядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо іншене передбачено законодавством України. Право власності на житло іноземці таособи без громадянства набувають відповідно до законодавства України.
Вони повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла,дотримуватися правил користування житловими приміщеннями.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживанняналежать до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарнимта технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла длятимчасового проживання надається за нормами, встановленими для проживаннягромадян у гуртожитках. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасовогопроживання надаються за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживанняі їх сукупний доход недостатній для придбання або найму іншого жилогоприміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житладля тимчасового проживання мають сім'ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки,особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку.
Особи, яким надано жиле приміщення з фондів житла длятимчасового проживання, не мають права приватизовувати, обмінювати таздійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти внього інших мешканців.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживаннянадаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку у разінеспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання.Підставами для дострокового припинення права на користування жилимиприміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання особі абопридбання нею іншого жилого приміщення; підвищення доходів особи до рівня, якийдозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення, порушеннягромадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла длятимчасового проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житладля тимчасового проживання у непридатність для його використання; іншіпідстави, встановлені законом.
Крім перелічених прав, іноземці та апатриди, мають такожправо на приватну власність, яка набувається в порядку, визначеному законом.Так, вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції).
Відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бутипротиправно позбавлений права власності. Право приватної власності єнепорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бутизастосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і впорядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодуванняїх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повнимвідшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайногостану.
Відповідно до законодавства іноземні громадяни й особи безгромадянства мають право володіти різноманітними об'єктами власності — житловими будинками, іншим рухомим та нерухомим майном, отримувати авторськіправа на твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, а також іншімайнові й особисті немайнові права, успадковувати та заповідати майно. Однак,виходячи зі змісту статей 13 та 14 Конституції України, право власності наземлю надасться виключно громадянам України. Аналогічне положення передбаченощодо таких стратегічно важливих об'єктів, як надра, атмосферне повітря, води таін.
Відповідно до Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р., іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. />Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України(частина друга статті 8)
Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування(частина третя статті 8).
Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окреміпосади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавстваУкраїни призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане зналежністю до громадянства України [10].
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на відпочинокнарівні з громадянами України. Згідно зі ст. 45 Конституції кожен, хто працює,має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневоговідпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів тощо.
У шлюбно-сімейній сфері вищезазначені особи можуть укладати ірозривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно дозаконодавства. Вони користуються рівними правами і мають однакові обов'язки згромадянами України щодо шлюбних і сімейних стосунків.
Іноземці і особи без громадянства мають право на свободу думкиі слова, свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції). Свободасвітогляду і свобода віросповідання тісно взаємопов'язані. Ці права означають,що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного,ідеалістичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберального,консервативного, націоналістичного тощо. Не може бути обмежень на основісвітогляду і віросповідання. Здійснення цього права може бути обмежено закономлише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населенняабо захисту прав свобод інших людей.
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають вУкраїні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованихоб'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо цепередбачено статутами цих об'єднань. />Проте іноземці та особи безгромадянства не можуть бути членами політичних партій України.
Щодо соціального забезпечення, то іноземні громадяни, якіпостійно мешкають в Україні, мають право на отримання допомог, пенсій та наінші форми соціального забезпечення на загальних підставах з громадянамиУкраїни; а особи, які тимчасово перебувають — право на одержання допомог,пенсій, інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку,встановленими законодавством.
Іноземці та особи без громадянства мають право займатися вУкраїні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницькоїдіяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі жправа і обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституціїта законів України [10].
Іноземцям гарантується свобода літературної, художньої,наукової, технічної і інших видів творчості, викладання. Інтелектуальнавласність охороняється законом.
Цілий блок прав торкається державного захисту прав і свободлюдини і громадянина. Ці права також розповсюджуються і на іноземців і осіб безгромадянства. Згідно зі ст.55 Конституції, а також статті 22 Закону ”Проправовий статус іноземців та осіб без громадянства”, вони мають право назвернення до суду та до інших державних органів з метою захисту належних їмособистих, майнових, сімейних та інших прав. В судочинстві іноземці та особибез громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами,що й громадяни України.[10]
Також іноземцям і особам без громадянства гарантується правона отримання кваліфікованої юридичної допомоги. Кожний затриманий, ув'язненийпід варту, звинувачений в здійсненні злочину має право користуватися допомогоюадвоката (захисника). Кожний звинувачений в здійсненні злочину вважаєтьсяневинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку івстановлена. Іноземці і особи без громадянства, як і громадяни України, маютьправо на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (абобездіяльністю) органів державної влади або їх посадовців [22, с.34-48].
Але, згідно з чинним законодавством, іноземні громадяни ненаділені в Україні політичними правами. Вони не можуть призначатися на окреміпосади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо це пов'язано зприналежністю до громадянства У країни, не можуть бути членами політичнихпартій України, позбавлені права участі у виборчому процесі обирати і бутиобраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь увсеукраїнському та місцевих референдумах (ст.16 Закону «Про правовийстатус іноземців»).
Отже, з наведеного вище ми бачимо, що іноземці та особи безгромадянства користуються таким же обсягом прав і свобод що і громадяни України– за винятком обмежень встановлених законодавством України.
2.3 Обов’язки іноземціві осіб без громадянства за законодавством України
Іноземці і особи без громадянства разом з правами, які надаютьсяїм на рівні з громадянами України, мають і певні обов'язки, які вони повиннівиконувати.
Засадничим обов’язком іноземців та осіб без громадянства, як і громадянУкраїни, є обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законівУкраїни, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Цейобов’язок знайшов своє закріплення у статті 68 Конституції України. Крім цього,він деталізований у ч. 5 ст. 2 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіббез громадянства” від 04.02.1994р.: „іноземці та особи без громадянствазобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шануватитрадиції та звичаї народу України”.[10]
Дана норма присвячена загальному регулюванню одного ізсуттєвих аспектів взаємин людини й держави, ці відносини в Україні будуються назасадах взаємної відповідальності.
Взагалі відповідальність може бути або позитивною, абонегативною. В статті 68 Конституції вона сформульована в позитивному сенсі — якобов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законівУкраїни, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано нетільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правовіакти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можнане додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слідтлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні,нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізаціїпіддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідністьзакону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконнінормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) увстановленому законом порядку. А ось Конституція України— це акт, зміст якогоне підлягає жодним сумнівам та запереченням. Для вирішення питання провідповідність законів Конституції фізичні особи не можуть безпосередньозвертатися до Конституційного Суду України. Проте вони можуть звертатися звідповідних питань до суб’єктів конституційного подання до Конституційного СудуУкраїни — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховного суду,народних депутатів.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основніформи здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов'язуючихюридичних норм: їх використання, виконання й додержання. Як відомо, будь-яказабороняюча норма може бути сформульована як норма зобов'язуюча (заборонапевної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватися від вчинення такої дії),і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону(обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від їїневчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, алей на зобов'язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) длякожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права ісвободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване нарегулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певногорежиму, стану цих взаємин .
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний приписзабороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно відтого, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України.
До складу забороненого об'єкта посягання включено, крім правта свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь ігідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свободлюдини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатковоакцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав.Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди тавиникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини,беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним«параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкодутерміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральноїшкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певнихсуспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і матинайрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди— це, за його генезисом та сутністю, різновид загально соціального (а невиключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хочаі є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдиноможливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному(зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити,всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним).
Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулюватитакі положення. Явище, яке відображається поняттям «моральна шкода»,складається принаймні із двох елементів: соціально-морального таіндивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідностііндивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто всоціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться нетільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання, «замах» наостаннє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має —з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищеміндивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процесилюдини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми,«ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами,зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, ане діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральнашкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображеннямкотрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидвазгадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видаєтьсяпідставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини,яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини,котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) правчи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неїнегативних психічних станів і процесів, викликаних — внаслідок цього порушення— приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке.По-перше, він має насамперед загально-соціальну природу, оскільки коріниться всоціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, моженабути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок можецілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозоюдержавного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, йогореалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але йбудь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини,котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних(природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язкувчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативнихпсихічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення)приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разіпотреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусовезабезпечення виконання зазначеного обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім,самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого їїприниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждаєтакож і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свободлюдини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національномузаконодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник,соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у такихвипадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й іншінегативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьомуразі гідність уражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктомправопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чиякоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірноїморальної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо їїкомпенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці— ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке непризвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральноїшкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається«наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідністьлюдини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав тасвобод.
З обов’язком неухильно додержуватися Конституції України тазаконів України природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населенняінформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки. Даний припис тісно пов'язаний ізположенням ч. 1 ст. 57 про гарантування кожному права знати свої права йобов'язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов'язок, все жзобов'язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певніпозбавлення, обмеження в разі порушення нею законів — незалежно від того, чибув відомий особі їхній зміст, чи ні. Стаття 68 Конституції України закріплюєнорму: „Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві тазабезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусовогододаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньовтілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котрапанує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно дотаких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вонатим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома зїхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічніправила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи —правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Томузнання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного»додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стаєнеобхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, цей припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадянна здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечитидоступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно«пов'язала» себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечиннимиті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відоманаселення.
Таким чином, незнання законів чи інших нормативно-правовихактів не може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності, алеза умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому закономпорядку і тому вважаються чинними [23, с.333].
Ще одним обов’язком іноземців, який вони несуть нарівні згромадянами України, є обов’язок не заподіювати шкодуприроді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66Конституції України). Проголошений цією статтею обов'язок має величезнезначення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використанняприродних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньопоширюється на всіх громадян України та інших фізичних осіб, що перебувають умежах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чиконтинентального шельфу України.
Дане положення зобов'язує фізичних осіб раціональновикористовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню,забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стандовкілля. Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірноїповедінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Цяшкода охоплює весь матеріальний світ — навколишнє природне середовище, людину,результати її діяльності тощо.
Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результатінеправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутністьостанньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного станудовкілля.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядкуцивільно-правової відповідальності, згідно з екологічним законодавством УкраїниЗбитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля,підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування нормзниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишньогоприродного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природімає свої особливості, які полягають в тому, що: а) порядок і розміри збитків зашкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актамиекологічного законодавства України, і лише в разі їх відсутності застосовуютьсянорми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди підкреслюється, що привирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормамиприродоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цимзаконодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збиткикомпенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природнимбагатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються зазатвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.
Поряд з обов'язком не заподіювати шкоду природі ОсновнийЗакон закріплює аналогічний обов'язок і щодо культурної спадщини, яка становитьсукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів.
До об'єктів культурної спадщини закон відносить місця, споруди(витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чиводні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиноюоб'єкти незалежно від стану збереження, що донесли до нашого часу цінність зантропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного,мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на територіїУкраїни, охороняються державою шляхом здійснення комплексу заходів з обліку,захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання,консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації. Серед цих заходівсамостійне місце посідають і обов'язки фізичних та юридичних осіб, діяльністьяких може негативно позначитися на стані пам'яток. Зокрема, на особу,діяльність якої негативно позначається на стані пам'ятки (створює загрозузнищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам'ятки), покладаєтьсяобов'язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурноїспадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам'ятки в належномустані за власні кошти.
При заподіянні шкоди об'єктам культурної спадщининаціонального або місцевого значення, які занесені до Державного реєструнерухомих пам'яток України, завдані збитки підлягають відшкодуванню.
Незаконні дії (пошкодження, руйнування, знищення), вчиненіфізичною особою, що призвели до істотних змін пам'яток, їхніх територій,охоронюваних археологічних територій, а також їхніх частин, тягнуть за собоюкримінальну відповідальність.
Застосування фінансових санкцій, адміністративних стягненьабо кримінального покарання не звільняє винного від обов'язку відшкодуватишкоду, завдану власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яканабула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваноюархеологічною територією. Шкода, завдана власникові пам'ятки або уповноваженомуним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управлінняпам'яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно дозакону.
Особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у томучислі незаконним будівництвом), зобов'язані відновити пам'ятки та їхнітериторії, а якщо відновлення неможливе — відшкодувати шкоду відповідно до Закону[23, с.327].
Іноземці та особи без громадянства обкладаються податками ізборами так само як і громадяни України. Відповідно до статті 67 КонституціїУкраїни, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,встановлених законом [16].
Треба враховувати, що конституційне закріплення має самеобов'язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнюєімперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязівідповідно до податкового обов'язку.
Податковий обов'язок виникає у платників щодо тих податків ізборів (обов'язкових платежів), які становлять систему оподаткування.
Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов'язокдекларування. Треба підкреслити, що цей обов'язок торкається усіх податкових резидентів,до яких належать громадяни України, іноземні громадяни та особи безгромадянства, які проживають в Україні в цілому не менше ста вісімдесяти трьохднів у календарному році. По закінченні календарного року визначається сумасукупного річного оподатковуваного доходу. Прибутковий податок з річногодоходу, отриманого за місцем основної роботи, визначається з середньомісячногодоходу з урахуванням сплаченого (утриманого) протягом року податку з місячнихдоходів. Обчислення податку і перерахунок провадиться підприємствами,установами, організаціями та фізичними особами — суб'єктами підприємницькоїдіяльності до 1 березня року, наступного за звітним.
Єдиний державнийоблік фізичних осіб, які зобов'язані сплачувати податки та збори (обов'язковіплатежі), здійснюється шляхом ведення Державного реєстру фізичних осіб —платників податків та інших обов'язкових платежів. Реєстрація фізичнихосіб-платників податків та інших обов'язкових платежів проводиться державнимиподатковими інспекціями по районах, районах у містах і містах без районногоподілу за місцем постійного проживання платників податків, а для осіб, які немають постійного місця проживання в Україні, — за місцем отримання доходів абоза місцезнаходженням іншого об'єкта оподаткування [23, с.331].
Обов’язком іноземців та осіб безгромадянства є шанування державних символів України. За порушення цьогообовязку законодавством передбачена відповідальність.
Іноземці та особибез громадянства, на відміну від громадян України, не несуть обов’язку, щопередбачений статтею 65 Конституцї України – обовязкущодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Таксамо на дану категорію осіб не розповсюджується конституційний обов'язоквійськової служби в лавах Збройних Сил України та інших військових формуваннях,створених відповідно до законодавства України – це виключний обовязок громадянУкраїни.
Обовязкиіноземців та осіб без громадянства, крім Конституції України, визначені вЗаконі ”Проправовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р., а такожінших законодавчих актах. Так, відповідно до статті 3 згаданого Закону,іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законнійпідставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вонизобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструватисвої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідноготерміну перебування. (частина п'ята статті ). Якщо іноземці та особи без громадянства,які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вонизобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їхпаспортні документи [10].
2.4Відповідальність іноземців та осіб без громадянства за законодавством України
Відповідно достатті 29 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”,іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або іншіправопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливі правилазастосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв та консульськихустанов іноземних держав в Україні, які користуються встановленимизаконодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетамивід відповідальності в державі перебування.
За порушенняіноземними громадянами правил перебування в Україні, тобто проживання бездокументів або проживання за недійсними документами, недотримання встановленогопорядку реєстрації або прописки, або пересування і вибору місця проживання,відхилення від виїзду після закінчення визначеного їм терміну перебування, атакож недотримання правил транзитного проїзду через територію України до нихможуть бути застосовані заходи адміністративного стягнення — попередження абоштраф, які накладаються органами внутрішніх справ.
Особливістювідповідальності іноземців та осіб без громадянства є те, що на відміну відгромадян України на порушення законодавства України до них можуть бутизастосовані спеціальні заходи відповідальності, а саме:
· скороченнятерміну тимчасового перебування в Україні;
· видворенняз України.
Іноземцю та особі без громадянства, який порушує законодавство України, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності. />Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого перебування в Україні.
Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства в Україні приймається органами внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України./>
Іноземця може бути видворено за межі України за рішенняморганів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо:
— його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки Україниабо охорони
громадського порядку;
— це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав ізаконних інтересів
громадян України;
— він грубо порушив законодавство України про правовий статусіноземців.
/>Іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, також може бути видворений за межі України після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися абороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Порядок виконання рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну визначається законодавством України.
Крім цьго, іноземець та особа без громадянства може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (стосовно осіб, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетинання державного кордону в Україну) або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця та особи без громадянства грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України (частина друга статті 32 Закону) [10].
Іноземець та особа без громадянства зобов'язані покинути територію України у строк, зазначений у рішенні про видворення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця або особи без громадянства за межі України в її паспортному документі негайно анулюється віза і вилучаються документи на право перебування в Україні. />
Іноземцю та особі без громадянства може надаватися строк до 30 днів для виїзду з України після прийняття зазначеного рішення./>
Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду./>
Нововведенням до порядку перебування іноземців на території України є те, що іноземці та особи без громадянства, затримані за незаконне перебування на території України (в порушення заборони щодо в'їзду в Україну, за відсутності визначених законодавством та міжнародними договорами України підстав для перебування в Україні (транзитного проїзду через її територію), у тому числі перебування за чужими, підробленими, зіпсованими або такими, що не відповідають встановленому зразку, візою (дозволом), паспортним документом), розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з регламентованим внутрішнім розпорядком на період, необхідний для підготовки їх видворення за межі України у примусовому порядку, але не більше ніж шість місяців.
Рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про видворення іноземця та особи без громадянства з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.
Видворення іноземців та осіб без громадянства, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетинання державного кордону в Україну, здійснюється органами охорони державного кордону, а в інших випадках — органами внутрішніх справ. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про видворення здійснюється органом, який його прийняв.
Іноземці та особи без громадянства, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці та особи без громадянства не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.
Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців та осіб без громадянства.
іноземець громадянство біженець
РОЗДІЛ ІІІ
ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ І ОСІБ, ЩО ОТРИМАЛИ ПОЛІТИЧНИЙПРИТУЛОК
Поняття «біженець» в міжнародно-правовому значенніпов'язано з міграцією населення, що переміщається з однієї держави в іншу.Біженців можна умовно розділити на дві категорії: 1) осіб, які вимушено покидаютьтериторію своєї держави через переслідування; 2) осіб, які покидають своюдержаву внаслідок інших причин.
До першої категорії відносяться особи, переслідувані пополітичних мотивах. Через це вони вимушені покинути свою країну. До другоїкатегорії можна віднести осіб, що покидають свою батьківщину внаслідокекономічних криз, стихійних лих, демографічних вибухів, у пошуках роботи. Їхніхто не переслідує і в цьому значенні вони покидають батьківщину добровільно,хоча до цього їх підштовхують обставини.
Правовий статус біженців в Україні визначається КонституцієюУкраїни, Законом України ”Про біженців” від 21 червня 2001 року, а такожКонвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року.
Конвенція1951 р. була направлена на регулювання положення біженців, які стали жертвамиподій другої світової війни. Головною задачею в той період було поверненнябіженців на батьківщину. Конвенція перш за все торкалася положення біженців,які знаходяться в Європі. Вона спирається на визначення біженців, які вимушенопокинули батьківщину, тобто політичних біженців.
В ст.1 Конвенції дається наступне визначення поняття «біженець»: «цеособа… яка в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року, і черезцілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань по ознаці раси,віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи абополітичних переконань знаходиться поза країною своєї громадянськоїприналежності і не може користуватися захистом цієї країни або не бажаєкористуватися таким захистом унаслідок таких побоювань; або, не маючи певнегромадянство і знаходячись поза країною свого колишнього звичайного місцяпроживання в результаті подібних подій, не може або не бажає повернутися в неї внаслідоктаких побоювань».
Конвенція встановила, що у кожного біженця існуютьзобов'язання відносно країни, в якій він знаходиться. Зокрема, він повиненпідкорятися законам даної країни, а також заходам, приймається для підтримкигромадського порядку. У свою чергу держави — учасники Конвенції зобов'язанізастосовувати її положення до біженців без якої б те не було дискримінації поознаці їх раси, релігії або країни їх походження. Держави-учасниці надаютьбіженцям правовий режим іноземців, за винятком випадків, передбачених самоюКонвенцією про надання біженцям більш сприятливого в порівнянні з іноземцямиправового положення. Так, відносно придбання рухомого або нерухомого майна іінших пов'язаних з ним прав держави-учасники зобов'язалися надавати біженцямможливо більш сприятливе положення і в усякому разі не менше сприятливе, ніжте, яким при тих же обставинах звичайно користуються іноземці. Що стосуєтьсяпромислових прав, то згідно ст. 14 Конвенції захист прав на винаходи, кресленняі моделі, торгові марки, назва фірми, захист прав на літературні, художні інаукові твори надається біженцям така ж, що і громадянам країни, де біженцімають звичайне місце проживання. Відносно початкової освіти держави-учасникинадають біженцям таке ж правове положення, що і своїм громадянам. Кожнадоговірна держава зобов'язана надавати біженцям, законно перебуваючим на їїтериторії, право вибору місця мешкання і вільного пересування в межах йоготериторії за умови дотримання всіх правил, звичайно вживаних до іноземців притих же обставинах. Держави-учасниці повинні видавати, посвідчення особибіженцям, які знаходяться на їх території, якщо біженці не володіють дійснимипроїзними документами. Такі проїзні документи видаються біженцям дляпересування за межами території держав-учасниць. Договірні державизобов'язалися не висилати законно проживаючих на їх території біженців.Виключення можуть скласти міркування державної безпеки або громадськогопорядку. Висилка біженців може проводитися тільки у виконання рішень, винесенихв судовому порядку. Держави-учасниці жодним чином не висилатимуть або повертатимутьбіженців в країни, де їх життю і свободі загрожує небезпека унаслідок їх раси,релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичнихпереконань. Держави-учасниці також взяли зобов'язання по можливості полегшуватинатуралізацію біженців, зокрема, робити все від них залежне для прискоренняділоводства по натуралізації і можливого зменшення пов'язаних з ним зборів івитрат. Біженці не оподатковуються ніякими митами, зборами або податками, окрімтих або вище тих, які за аналогічних умов стягуються з власних громадян.
Таким чином, правове регулювання положення біженців поКонвенції про статус біженців 1951 р., охоплює декілька аспектів:
1) визначення поняття «біженець» і закріпленняпринципів їх невиселення і невидачі;
2) надання біженцям по ряду питань правового режиму іноземців(наприклад, він надається біженцям відносно цивільних, цивільно-процесуальних,кримінально-процесуальних, трудових прав);
3) надання біженцям з певних питань національного режиму(так, біженці, як і громадяни даної держави, зрівнює в праві на звернення всуд, в отриманні початкової освіти, урядової допомоги, в питанняхоподаткування, захисту інтелектуальної власності).
Слід мати на увазі, що до біженців відносяться не тількиособи, які мають громадянство певної держави, але і особи, які не мають громадянства.Збереження або втрата особою свого громадянства у момент визнання його біженцемне впливає на його правовий статус біженця. Як це витікає із ст. 1 Конвенції,для держави, приймаючої біженців на своїй території, не повинно бутивідмінностей між біженцями, які зберегли громадянство або його втратили.
Після ухвалення в 1951 р. Конвенції про статус біженців всвіті відбулося багато подій, пов'язаних з виникненням потоків біженців, певнікатегорії яких не могли «вписатися» у визначення«біженець», дане в Конвенції, оскільки остання перш за все направленана захист політичних біженців. Її зміст не задовольняє сучасним умовам рішенняпроблем біженців, оскільки не враховує всі причини переміщення осіб з однієїкраїни в іншу і всіх категорій сучасних біженців.
Відповідно до національного законодавства (статті 1 ЗаконуУкраїни ”Про біженців”) — біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілкомобґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси,віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певноїсоціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєїгромадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або небажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючигромадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попередньогопостійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідокзазначених побоювань [24].
У тих випадках, коли будь-яка особа є громадянином декількохкраїн, вислів “країна її національної належності” означає будь-яку з країн,громадянином якої вона є, і така особа не вважається такою, що позбавленазахисту країни своєї національної належності, якщо без будь-якої поважноїпричини, яка випливає з обгрунтованих побоювань, вона не скористалася захистомоднієї з країн, громадянином якої вона є [25].
Україна,згідно вищеназваного Закону гарантує, що біженця не може бути вислано абопримусово повернуто до країн, де його життю або свободі загрожує небезпекачерез його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство(підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Біженецьне може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнатикатувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусовоповернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через йогорасу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певноїсоціальної групи або політичні переконання. Але це положення не поширюється набіженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.
Атакож Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців. Члени сім’ї особи, якійнадано в Україні статус біженця, мають право з метою возз’єднання сім’ї в’їхатив Україну і набути статусу біженця, за відсутності умов, тобто яка вчинилатяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну зметою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексомУкраїни до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті тапринципам Організації Об’єднаних Націй.
Біженцімають право з метою возз’єднання сім’ї вільно залишити територію України.
Щостосується порядку порушення клопотання про надання статусу біженця, то особи,які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути абонезаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутисядо відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чипосадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніхсправ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовимособам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спробинезаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України.Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документиє підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заявіпро надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій.Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонноїслужби України до органу міграційної служби.
Якщодержавний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім’єю, ізаявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, якіне є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державноїприкордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це органміграційної служби та орган опіки і піклування.
Органміграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов’язаний вжитизаходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий закладабо сім’ю.
Особи,які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути абонезаконно перетнули державний кордон України і перебувають на територіїУкраїни, звільняються від відповідальності за такі дії у разі, якщо вони беззволікань звернулися до вищезазначених органів, із заявою про надання їмстатусу біженця.
Органміграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви пронадання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщозаявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця. Рішення про відмовуу прийнятті заяви про надання статусу біженця може бути прийнято також у разі,якщо особі раніше було відмовлено у прийнятті заяви про надання статусу біженцяабо оформленні документів для вирішення питання щодо надання такого статусучерез зловживання процедурою надання, крім випадків, коли заявник повідомивдостовірні відомості про свою особу. Про прийняття такого рішення орган міграційноїслужби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.
Статусбіженця відповідно до статті 10 Закону України ”Про статус біженців” ненадається особі: 1) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочинпроти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; 2) яка вчинилатяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну зметою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексомУкраїни до тяжких злочинів; 3) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті тапринципам Організації Об’єднаних Націй; 4) стосовно якої встановлено, що умови,коли особа має понад одне громадянство, вона не вважається такою, що не маєзахисту країни своєї громадянської належності, якщо без будь-якої поважноїпричини, що випливає з обґрунтованих побоювань, вона не скористалася захистомоднієї з країн, громадянином (підданим) якої вона є — відсутні; 5) яка доприбуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;6) яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала втретій безпечній країні (ця норма не поширюється на дітей, розлучених зсім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на територіїУкраїни, а також їхніх нащадків (дітей, онуків)).
Щостосується оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусубіженця, то воно проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи безгромадянства або її законного представника, поданої до органу міграційноїслужби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі замісцем тимчасового перебування заявника.
Заявник,якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, девикладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишитикраїну походження, а відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічноговіку, наводяться в анкеті одного із законних представників неповнолітньоїособи. Заява про надання статусу біженця дитині, розлученій з сім’єю, подаєтьсяодним з її законних представників.
Дозаяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особузаявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умовдля набуття ним статусу біженця. Якщо у заявника відсутні документи, якіпосвідчують його особу, його прізвище, ім’я, по батькові та інші дані про ньогопопередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про щозазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис назаяві.
Рішенняза заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженимцентральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дняотримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційноїслужби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бутипродовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчоївлади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Особа,яка отримала повідомлення про відмову у наданні статусу біженця і невикористала права на його оскарження, повинна залишити територію України вустановлений строк.
Статусбіженця втрачається, якщо особа:
1)добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності(підданства);
2)набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке малараніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
3)добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якоїперебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
4)будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попередньогопостійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця,більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо він моженавести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, длясвоєї відмови повернутися в країну свого попереднього постійного проживання);
5)отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;
6) неможе більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянськоїналежності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статусбіженця, більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо вінможе навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань,для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності повернутисяв країну свого попереднього постійного проживання).
Особапозбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становитьзагрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.
Підставоюдля подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бутиособиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотанняоргану внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.
Особи,яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства,які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими жправами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяниУкраїни, — за винятками, встановленими Конституцією та законами України, атакож міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВерховноюРадою України.
Особа,стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питаннящодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування,навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; проживанняу родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом,наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; правову допомогу та ін.
Особа,стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питаннящодо надання статусу біженця, зобов’язана: подати до відповідного органуміграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо наданнястатусу біженця; у разі одержання направлення органу міграційної служби відбутидо визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днівзареєструватися у відповідному органі спеціально уповноваженого центральногооргану виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; проходитимедичне обстеження на вимогу органів міграційної служби; з’являтися довідповідного органу міграційної служби у визначений ним строк; повідомлятиоргану міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межітериторії адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюютьсяповноваження цього органу [24, Ст.90].
Особа,якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:
1) життя, дане право складається з невід'ємності права на життя, заборонисвавільного позбавлення життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучоїпотреби застосувати силу. Обов'язок держави — захищати життя людини.
Право на життяналежить до фундаментальних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливішихміжнародних договорах і ст. 27 Конституції України цілком відповідає цимміжнародно-правовим документам;
2) пересування,вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за виняткомобмежень, які встановлюються законом;
Право на свободу пересування і вибору місця проживання вмежах держави та право залишати будь-яку країну, включаючи власну, закріпленотакож міжнародними актами: Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948р. (ст. 13), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16грудня 1966 р. (ст. 12), і багатосторонніми та іншими двостороннімиміжнародними актами.
Формування даного положення включає дві іпостасі свободипересування — статичну і динамічну. Вона охоплює як право перебування в одномумісті, так і його зміну, включаючи свободу виїзду за кордон, переїзду напостійне або тимчасове місце проживання в іншу країну і безперешкоднеповернення на батьківщину;
3) працю. Право на працю є визначальним для групи соціально-економічнихправ, і серед них — право працюючих на страйк з метою захисту своїхсоціально-економічних прав та інтересів і право на відпочинок. Так, статтею 23Загальної декларації прав людини 1948 р. закріплено право на працю, на вільнийвибір місця роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист відбезробіття.
Свобода праці, заборона примусової праці та дискримінації усфері праці є одним з головних принципів регулювання соціально-трудовихвідносин. Свобода праці базується на свободі кожної людини у своєму розвитку(ст. 23 Конституції України), а не тільки у відносинах з використання праці.Тому її не слід обмежувати правом вільно розпоряджатися робочою силою якекономічною категорією, якимось майном. З правової точки зору свободу праціможна визначити як свободу від примусу до праці, можливість особи беззовнішнього впливу вирішувати питання — займатися чи не займатися працею, аякщо займатися, то де і якою саме [23, с.221].
4) охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
5) відпочинок. Право на відпочинок безпосередньо пов'язане з правом напрацю. Продуктивна праця можлива лише за умови збереження працездатностіпрацівника, якому для відновлення сил потрібен відпочинок. Реалізація права навідпочинок пов'язана з детальною регламентацією в законодавстві про працю, вякому встановлено такі види відпочинку, як перерви протягом робочого дня,вихідні, святкові та неробочі дні, відпустки тощо;
6) освіту. Дане право передбачає право кожного на освіту безобмежень за статтю, расовими, національними, мовними, політичними та іншимиознаками. Це право поширюється як на всіх громадян України, так і на біженцівнезалежно від їх соціального і майнового стану, належності до партій, ставленнядо релігії, віросповідання, місця проживання та інших обставин;
7) вільний вибір мови є невід'ємним правом біженців. Державастворює у місцях компактного проживання громадян інших національностейзагальноосвітні заклади, навчальна і виховна робота в яких провадитьсянаціональною мовою. Ця ж стаття визначає обов'язковість вивчення в усіхзагальноосвітніх школах української та російської мов [23, с.266];
8) свободу світогляду і віросповідання. Це право включаєсвободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодновідправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди,вести релігійну діяльність. Свобода віровизнання як загальносоціальне(природне) право людини — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віриі визначати власне внутрішнє ставлення до нього, а також можливість людинивчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивуєтьсяїї віровизнання;
9) подання індивідуальних чи колективних письмових зверненьабо особисте звернення до органів державної влади, органів місцевогосамоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
10) володіння, користування і розпорядження своєю власністю,результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Обмеження права приватної власностіможуть передбачатися законами, виникати з договорів та встановлюватися судовимирішеннями;
11) оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органівдержавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осібта звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України зправ людини.
Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав ісвобод закріплене в ч. 1 коментованої статті універсальним юридичним засобомвідстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвійситуації, зокрема пов'язаній і незаконними діями чи бездіяльністю органівдержавної влади, у тому числіадміністрації державних установ та підприємств, органів місцевогосамоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.
Судовий захист прав і свобод людини здійснюється впроцесуальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме в порядкуцивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційногосудочинства. Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосереднього захиступорушених прав, є цивільне судочинство. Органами міжнародних організацій, щоможуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, єЄвропейська комісія з прав людини та Європейський Суд і прав людини, які діютьпід егідою Ради Європи.
Також біженцям надається можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушеньі протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчитьпрактика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, щоїї можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання,наприклад профспілки.
Особа,якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права ушлюбних та сімейних відносинах, має право на одержання грошової допомоги,пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленомузаконодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
Право притулку —один із найстаріших правових інститутів. Воно пов'язане з наданням певній особіпо політичних мотивах права безпечного мешкання в іноземній державі, щогарантує цій особі основні права і свободи, надання яких закріплено нормамиміжнародного права.
Спочатку практиканадання притулку була тісно пов'язана з релігією. Так, в Стародавній Греції підчас воєн храми залишалися недоторканними, в них знаходили притулок як мирніжителі, так і учасники воєнних дій. Проте для рабів притулок в храмах бувобмеженим. Рабині могли отримати притулок тільки в Афінах — в храмах Тезея іДіани. Притулок давав рабиням право лише на судовий розгляд. На суді рабповинен був привести докази жорстокого з ним поводження. Якщо це вдавалосядовести, раба продавали новому господареві, а рабинь залишали прислужниками прихрамі Діани. Від рабства притулок не рятував.
Крім релігійногопритулку в епоху рабовласництва починає складатися притулок територіальний. Вінпрактикувався в Стародавній Індії, в Давньому Єгипті і в інших регіонах.Територіальний притулок надавався особам з інших країн. Ті ж Афіни надавалипритулок всім гнаним. Широку популярність за застосування права притулкуздобуло місто Теос. Але рабині цим правом не користувалися.
У епохусередньовіччя право притулку перейняло ряд рис права притулку епохирабовласництва. Так норми, що складали це право, в своїй основі мали звичаєво-правовийхарактер. Кріпосним селянам право притулку як правило, не надавалося. Притулокотримували як політичні утікачі, так і кримінальні злочинці. Мали місце випадкинадання релігійного притулку. Воно набуло широкого поширення в державахЗахідної Європи, де церковна влада була домінувала над владою світською. До XVIв. церква дотримувалася правила: підлягають видачі світській владі всі утікачіза умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілеснихушкоджень. Проте з 1501 р. буллою папи Григорія XIV вводиться інше правило:світській владі видаються злочинці, якщо вони не мали на притулок права.Питання про відповідність дій особи цьому праву визначали самі церковні власті.Що стосується феодальної Русі, те право релігійного притулку зберігалося навітьв ХУІІ в.
В періодбуржуазних революцій найбільший вплив на право притулку зробила Франція.Національні Збори Франції в Декларації до всіх народів від 29 грудня 1791 р.заявили, що воно відкриває притулок іноземцям зокрема жителям тих країн,володарі яких змусили Францію вступити з ними у війну.
У ст. 1210якобінської Конституції було записано, що французький народ надає притулокіноземцям, вигнаним з своєї вітчизни за справу свободи, але він відмовляє втакому праві тиранам". Франція поклала початок правилу, згідно з якимєдиною підставою для надання притулку є наявність політичних мотивів. Впершеправо політичного притулку стало конституційним принципом. У договорах провидачу злочинців, які укладались в XIX в., знайшов віддзеркалення принципневидачі політичних злочинців. Перший такий договір, що стосувався видачіполітичних утікачів, був укладений між Францією і Швецією в 1831 р. Цей принципзнайшов підтримку і у феодальних держав, що прагнули підтримати аристократів,що тікали з буржуазних держав. Право політичного притулку в першій половині XIXст. сформувалося як загальновизнаний інститут міжнародного права [1, с. 112].
У сучасний періодпритулок означає надання державою заступництва особі, яка переслідується іншоюдержавою за політичну діяльність, а також по національних, расових, релігійнихі інших підставах. Заступництво включає:
1) гарантії безпеки особи, щоотримала на території даної держави притулок;
2) невидачу і невисилку такоїособи в країну, де вона піддавалося або може піддатися переслідуванню;
3) надання особі державоюпритулку основних прав і свобод;
4) надання притулку іноземцям, ане власним громадянам.
Право притулку регулюєтьсянормами внутрідержавного права і нормами міжнародного права. Держава,спираючись на свій суверенітет, сама визначає умови надання притулку. Протезаконодавче оформлення правового статусу осіб, що одержують притулок, неповинно суперечити міжнародним зобов'язанням держави і загальновизнаним нормамміжнародного права. І внутрідержавне право, і право міжнародне виходять з того,що притулок пов'язаний з прагненням особи вийти з-під юрисдикції однієї державиі перейти під юрисдикцію іншої. Право притулку визнається як таке обома системамиправа.
Ступіньконкретизації цього права в національному законодавстві держав різний. Так,Конституція Італії фіксує положення про право притулку на своїй території дляполітичних емігрантів, а Конституція Мексики забороняє видачу осіб, щопереслідуються по політичних мотивах. Конституція Гвінейської Республікипредставляє право притулку іноземцям, яких переслідують за їх боротьбу за захистсправедливої справи або за їх діяльність в сфері науки і культури. У Законі пробіженців США 1980 р. передбачено надання притулку особам, які прибули з країни,куди вони не можуть або не бажають повертатися, або чий захист вони не можутьабо не бажають використовувати.
У ч. 2 ст. 26Конституції України визначено, що іноземним громадянам і особам безгромадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом [16].Яких-небудь підстав або критеріїв для надання притулку Конституція України неназиває. Тому для встановлення змісту даного інституту необхідно звернутися дозагальновизнаних норм міжнародного права.
Міжнародне правовиходить з того, що оцінка підстав для надання притулку є справою держави, щонадає притулок це закріплено в п. 3 ст. 1 Декларації Генеральної Асамблеї ООНпро територіальний притулок 1967 р. Тому міжнародне право містить загальніпринципи співпраці держав у сфері надання притулку. Ці принципи зафіксовані уряді міжнародних документів.
Перш за всевизнається принцип про право людини на притулку. У Загальній декларації правлюдини 1948 р. встановлено, що кожна людина має право шукати притулок відпереслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Деклараціявиходить з того, що таке переслідування ґрунтується на політичних мотивах. Узв'язку з цим в Декларації підкреслюється, що право на притулок не може бутивикористане у разі переслідування, яке насправді стосується скоєннянеполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ОрганізаціїОб'єднаних Націй.
У дещо іншомувигляді ці положення викладені в ст. 27 Американській Декларації прав і свободлюдини від 2 травня 1948 р., прийнятою на дев'ятій міжамериканськійконференції: «Кожна людина має право у разі переслідування, що не є результатомзвичайного злочину, шукати і отримувати притулок на іноземній територіївідповідно до закону відповідної країни і міжнародних угод».
АмериканськаКонвенція про права людини від 22 листопада 1969 р. (вступила в силу в 1978 р.)в ст. 22 «Свобода пересування і поселення» закріпила наступне формулювання:«Кожна особа має право шукати і отримувати притулок на іноземній територіївідповідно до законодавства цієї держави і міжнародних конвенцій у разізвинувачення її в політичному або схожому злочині».
АфриканськаХартія прав людини і народів, прийнята в 1981 р. (вступила в силу в 1988 р.),трактує це право ширше: «Кожен має право у разі переслідування шукати іотримувати притулок в інших країнах відповідно до законодавства цих країн іміжнародних угод» (ст. 12).
У деякихміжнародних актах закріплені положення, які примикають до питання про притулок.Так, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. визнаєтьсяправо кожної людини, де б вона не знаходилася, на визнання їїправосуб'єктності, право вільно притримуватися своїх думок. Кожна людина маєправо залишати будь-яку країну, включаючи власну. Стаття 3 Конвенції протитортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження іпокарання 1984 р. (вступила силу в 1987 р.) передбачає, що жодна держава-учасникне повинна висилати, повертати або видавати яку-небудь особу іншій державі,якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосуваннятортур.
З урахуваннямсказаного можна сформулювати ряд принципів, що стосуються притулку, закріпленихв міжнародних документах:
1) кожна держава, виходячи зсвого суверенітету, має право надавати притулок;
2) притулок є мирним і гуманнимактом і тому не може розглядатися іншими державами як недружна дія. Притулок,що надається державою, певним особам повинен поважатися всіма іншими державами;
3) кожна людина має право шукатив інших країнах притулок від переслідування і користуватися цим притулком. Доосіб, яким наданий притулок, не повинні застосовуватися такі заходи, як відмовавід дозволу переходу кордонів, висилка або примусове повернення в яку-небудькраїну, де ці особи можуть піддатися переслідуванню. Невидача і не висилкаособи, що отримала притулок, — істотна риса змісту права притулку;
4) держава сама оцінює підставидля надання притулку. Як правило, притулок надається особам, що переслідуютьсяна батьківщині по політичних, національних, расових, релігійних і іншиммотивах. Отже, особа, що скоїла злочин неполітичного характеру, не можепретендувати на отримання притулку. Крім того, особа не може претендувати наотримання притулку, якщо вона, як вже мовилося, вчинила дії, що суперечатьцілям і принципам ООН. Так, на право шукати притулок і користуватися притулкомне може посилатися ніяка особа, якщо відносно неї є серйозні підстави вважати,що вона скоїла злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства.Держава також може відмовити особі в наданні притулку з міркувань національноїбезпеки або в цілях захисту населення, наприклад у разі масового притоку людей;
5) держава, що надала притулок,не повинна дозволяти особам, які його отримали, займатися діяльністю, щосуперечить цілям і принципам ООН;
6) положення осіб, що отрималипритулок без шкоди для суверенітету держави, що надала притулок, і цілей іпринципів ООН, повинно бути предметом турботи міжнародного співтовариства.Зокрема, це стосується захисту прав і основних свобод людини. Особам, щоотримали притулок, повинні бути надані права і основні свободи людини в неменшому об'ємі, чим іноземцям в даній державі. Якщо для якої-небудь державивиявляється скрутним надання притулку, держави роздільно або спільно або черезООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності необхідні заходи дляполегшення тягаря, що лежить на даній державі [57].
Ряд вказаних вищеположень знайшли закріплення в Декларації про територіальний притулок,прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 4 грудня 1967 р. [55]. Слід звернути увагуна, те, що міжнародне право регулює питання саме територіального притулку,тобто ситуації, коли притулок надається на території однієї держави особам,прибулим з іншої держави.
Проте в практиціокремих держав, мали місце випадки надання дипломатичного притулку хочаяких-небудь загальних норм міжнародного права про притулок в посольствах неіснує. Особливо це стосувалося практики латиноамериканських держав, щовизнавали право надання політичного притулку в посольствах. Зокрема, цевитікало, хоч і непрямим чином, із змісту ст. 1 Конвенції про право політичногопритулку, підписаною в Монтевідео на VII Міжамериканській конференції 26 грудня 1933 г.: «Державам не дозволяється давати притулок в посольствах, навійськових кораблях, у військових таборах і на військово-повітряних суднахособам, обвинуваченим в загально-кримінальних злочинах переслідуваним вналежній формі або засудженим звичайними судами, а також дезертирам. Особи, щозгадані в попередньому абзаці і сховалися в одне з вищезгаданих місць, повиннібути видані на першу вимогу місцевого уряду". Із змісту цієї статтівитікає, що особам, що не підпадають під ознаки статті (скоєннязагально-кримінального злочину і т.п.), дипломатичний притулок може бутинаданий. В цілому Конвенція виходила з того, що право політичного притулку єінститутом гуманітарного характеру, хоча воно і не засноване на взаємності.
Що стосуєтьсяпозиції України відносно права притулку, то вона знайшла закріплення в Конституції.Що стосується безпосередньо права притулку, то воно надається особам, якіпотребують захисту від переслідування або реальної загрози стати жертвоюпереслідування в країні своєї цивільної приналежності або в країні свогозвичайного місце проживання за суспільно-політичну діяльність і переконання,які не суперечать демократичним принципам, визнаною світовою спільнотою, нормамміжнародного права. Умовою надання політичного притулку є і те, щопереслідування повинно бути направлено безпосередньо проти особи, яказвернеться з клопотанням про надання даного притулку. Особа, яка отримаєполітичний притулок, користується на території України правами і свободами інесе обов'язки нарівні з українськими громадянами. Члени сім'ї особи, якаотримала політичний притулок, також одержують такий притулок за умови їх згодиз клопотанням. При цьому згоди дітей, не досягне 14-річного віку, невимагається. Крім того, притулок не надається якщо особа переслідується за дії(або бездіяльність), визнається в Україні злочином та особі, яка єобвинуваченою по кримінальній справі або відносно неї винесений, набуде законнучинність і належний виконанню обвинувальний вирок суду на території України. Атакож особі, яка прибула з третьої країни, де їй не загрожувало переслідування;особі, яка прибула з країни з розвинутими демократичними інститутами в областізахисту прав людини; особі, яка надає явно помилкові відомості; особі, яка маєгромадянство третьої країни, де вона не переслідується [58].
Мають місце такожвипадки, коли особа, якій в Україні надано політичний притулок, втрачає правона нього. Це — повернення в країну своєї цивільної приналежності або країнусвого звичайного місце проживання, яку особа покинула; виїзд на проживання втретю країну; добровільна відмова від політичного притулку на територіїУкраїни; придбання українського громадянства або громадянства іншої країни.
В Україні, зважаючи на євроінтеграційні процеси та гостротупроблеми боротьби із транснаціональною та іншою злочинністю, наразі виникаєпроблема інституту політичного притулку, а також процедури надання особістатусу біженця. Дана проблематика є тісно пов'язаною із таким значущимправовим інститутом, як екстрадиція, котрій приділяється чимало уваги уюридичній літературі [59].
Згідно із міжнародним та національним законодавством, особа,яка отримала політичний притулок, до іншої держави не видається. У зв'язку ізцим гостро постає питання удосконалення інституту політичного притулку,визначення процедури екстрадиції злочинців, які отримали політичний притулок іпереховуються під правовим статусом біженця, усунення певних проріх із метою унеможливленнякористування правом притулку для таких осіб.
Висновки
Таким чином, звищенаведеного можна зробити наступні висновки.
Будь-яка країнамає поширювати конституційні права, свободи та обов’язки не тільки на своїхгромадян, але й на осіб, які у тій чи іншій ролі перебувають на її території.Тому, з точки зору конституційного права, є важливим дослідження іноземців таосіб без громадянства у ролі суб’єктів конституційних правових відносин.
Виходячи з діючихнині Законів України «Про правовий статус іноземців», «Прогромадянство України», «Про біженців» і з урахуванням положеньміжнародно-правових актів, можна зробити висновок, що основними іноземець(іноземний громадянин) — це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави,і це підтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але всилу свого постійного чи тимчасового перебування на території України, а такожінших причин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі їїкомпетентних органів. Що ж до осіб без громадянства, то вони визначаються якособи яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїмигромадянами.
Основною причиноюбезгромадянства є різноманітні колізії національних законодавств прогромадянство.
Оскільки уапатридів відсутній стійкий правовий зв'язок з певною державою, то це ставитьїх в менш вигідне положення в порівнянні з громадянами держави, на територіїякої вони проживають. Вони, як правило, обмежуються в політичних правах, неможуть вимагати захисту від якої-небудь державою. У ряді країн на осіб безгромадянства не розповсюджується законодавство про працю і соціальнезабезпечення. Держави регулюють правове положення осіб без громадянства як за допомогоюнаціонального законодавства, так і за допомогою міжнародних договорів.
Між особами безгромадянства і громадянами іноземних держав (іноземцями) існує юридичнообґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, що апатрид (особа безгромадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і не має юридичноважливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави. Правовийстатус апатрида в першу чергу визначається законами держави — перебування. Припереїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державою автоматичноприпиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває.Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично непоновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі дієзакон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідніміжнародні зобов'язання.
Що стосуєтьсягромадян іноземний держав, то вони підкоряються не тільки правопорядку країниперебування, але зберігають права і обов'язки по відношенню до своєї держави. Уіноземних громадян як громадян певної держави існують юридично регульованіправовідносини з цією державою незалежно від місця знаходження даних громадян.Подібна держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечитиїм встановлені законом права і захист як на власній території, так ізакордоном. Держава поширює свою владу на громадян, навіть якщо вонизнаходяться за межами її території. У зв'язку з цим громадяни даної держави,знаходячись за її межами як іноземці, користуються по відношенню до держависвого громадянства рядом прав.
Таким чином,правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства при ряді загальнихрис — не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуються докорінної позиції — праві обов'язків особи по відношенню до своєї держави: у іноземних громадян — цедержава, яка надала їм громадянство, а у осіб без громадянства такої державипросто немає.
Об'єм прав іобов'язків іноземців та осіб без громадянства визначається міжнароднимидоговорами і національним законодавством держави, де вони знаходяться.Визначення цього об'єму — справа внутрішньої компетенції кожної держави. Протедержава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які єзагальновизнаними нормами міжнародного права.
Держава перебуванняне повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території.Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства поознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їхдискримінації.
Найважливішимпринципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізаціяюридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців назвернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій допорушників прав і свобод.
Одним знайважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства єпринцип їх рівності перед законом, що впливає із ст. 24 Конституції України, вякій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та єрівними перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійнихта інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майновогостану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Національнезаконодавство, зокрема Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб безгромадянства”, визначив засади правового статусу іноземців та осіб безгромадянства: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи тавиконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбаченоКонституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорамиУкраїни.
Якщоіноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свободгромадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення провстановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієїдержави на території України. Це рішення набирає чинності після йогоопублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких вонобуло прийнято.
Здійсненняіноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдаватишкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам їїгромадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи безгромадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України,шанувати традиції та звичаї народу України.
Сукупністьправ і обов'язків, якими володіють іноземці, становить правовий режиміноземців. Цей режим (або статус) не є абсолютно однаковим. Іноземців можнарозділити на декілька категорій залежно від ступеня підлеглості юрисдикціїкраїни перебування. У зв'язку з цим слід виділити правовий статус іноземнихгромадян, які мають імунітет від юрисдикції держави або переваги в правовійсфері, і статус іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції.
Практикадержав виробила декілька видів правових режимів перебування іноземців натериторії даної країни. По своїй суті, ці правові режими є юридичним рішеннямпитання про об'єм прав, які надаються іноземцям. Це — наступні режими:національний, найбільшого сприяння, спеціальний (преференційний).
ВУкраїні національний режим для іноземців діє як загальний принцип права. Вінзакріплений в Ст.26 Конституції України: "Іноземці та особи безгромадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тимисамими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяниУкраїни, за винятками встановленими Конституцією, законами чи міжнароднимидоговорами України".
Відповідно достатті 29 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”,іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або іншіправопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливіправила застосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв таконсульських установ іноземних держав в Україні, які користуються встановленимизаконодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетамивід відповідальності в державі перебування.
Особливістювідповідальності іноземців та осіб без громадянства є те, що на відміну відгромадян України на порушення законодавства України до них можуть бутизастосовані спеціальні заходи відповідальності, а саме:
· скороченнятерміну тимчасового перебування в Україні;
· видворенняз України.
В цілому слідвідзначити, що чинне сьогодні законодавство України, яке регулює статусіноземців і осіб без громадянства, відповідає положенням відповіднихміжнародно-правових актів, що діють в цій сфері, а також демократичнимстандартам, що діють у більшості країн світу, де функціонує громадянськесуспільство, в якому найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її права ісвободи. Крім цього, можна також констатувати, що реалізація іноземцями таособами без громадянства свого правового статусу в Україні, попри певніпроблеми в цілому також відбувається згідно з відповідними міжнародно-правовимизобов’язаннями України.
Список використаних джерел
1. ТиуновО.И. Международное гуманитарное право. Учебник для вузов.- М.: ИздательствоНОРМА, 2000.-238с.
2. КонстантіновС.Ф. Еволюція поняття іноземців та осіб без громадянства в Україні // Держава іправо: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. — 2001.- Вип.:13.- С.209-214.
3. Макаров А.Н.Правовое положение иностранцев в СССР.- М., 1924.-С.7.
4. Свод ЗаконодательстваСРСР. — 1924.- № 23. — Ст. 202.
5. Циркуляр НКВДРСФСР № 572 от 31 октября, 1925. О введений в действие Положения о видах, напроживание для иностранцев // Правовое положение иностранцев в СССР. — М.,1926. —С. 117.
6. Яворский В.Д. Правовеє положение иностранцев вСССР. Автореферат дисс. канд. горид. наук. — К., 1977. — С. 4.
7. Лисовский В.И. Международное право. — М., 1970. -С.129.
8. Кирилова Т.Н. Общие положения гражданскойправосубьектности иностранцев в СССР // Правоведение — 1966.- № 1. — С. 105.
9. ЗаконУкраїни ”Про громадянство” від 18.01.2001р. (зі змінами) // ВВРУ.-2001.-№ 13.-Ст.65.
10. Закон України ”Про правовийстатус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р.// ВВРУ.-1994.-№ 23.-Ст.161.
11. Конвенція про статус апатридіввід 28.09.1954р. // Інфодиск: Законодавство України.-2007.
12. Баймуратов М.А. Международноепубличное право.- Х.:”Одиссей”, 2003.-752 с.
13. Політологічнийенциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред… Ю.С. Шемшученка,В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка.- 2-ге вид., доп. і перероб.- К.: Генеза, 2004.-736с.
14. Большой энциклопедический словарь.-2-ге изд., перераб. и доп.- М.: ”Большая Российская энциклопедия”; СПб.:”Норинт”, 2002.-146с.
15. Права человека: Учебник для вузов/Отв. ред. чл.- корр.РАН, д.ю.н. Е.Н. Лукашева.- М.: Издательство НОРМА, 2003.-573с.
16. Конституція України// ВВРУ.-1996.- № 30.- Ст. 141.
17. Про Правила в’їзду іноземців осіббез громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через їїтериторію. Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від29.12.1995р.(зі змінами) № 1074.
18. Закон України “Про свободупересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003р.//ВВРУ.-1997.-№ 1 .-Ст.4.
19. Цивільний кодекс України. –К.: Парламентське видавництво, 2004. – 352с.
20. Кодекс законів про працюУкраїни, затверджений Законом №322-VIII від 10 грудня 1971 року (зі змінами тадоповненнями) // ВВРУ.-1971.-Ст.375
21. Закон України “Про освіту”від 23 березня 1996 року // ВВРУ.-1996.-№ 39.-Ст.181
22. Кармаза О.О. Правовий статусбіженця та процедура його отримання.- К.: Видавець Фурса С.Я., 2006.-128с.
23. Конституція України: Науково– практичний коментар / В.Б. Авер”янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред…кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво”Право”; К.: Концерн ”Видавничий Дім ”Ін Юре”, 2003.- 808с.
24. Закон України ”Про біженців”від 21.06.2001р.(зі змінами) // ВВРУ.-2001.-№47.-Ст.250.
25. Конвенція про статусапатридів від 28 вересня 1954 // Інфодиск: Законодавство України.
26. Закон України ”Про порядоквиїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р.// ВВРУ.-1994.-№18.-Ст.102.
27. Свод ЗаконодавстваСРСР. — 1931. — № 24.— Ст. 196.
28. Бардин М. Проблеми функціонуванняправових механізмів перебування іноземців в Україні // Права людини в Україні:стан справи, проблеми, перспективи (Б-ка Міжнар. каф. ЮНЕСКО в НаУКМА). – К.,2003.- С.77-81.
29. Бобокал О.М. До питання проконституційно – правовий статус іноземців в Україні // Науковий ВісникКиївського національного університету внутрішніх справ. — К., 2007.- № 6.- С.48-52.
30. Бойко І.В. Деякі особливостіадміністративно – правового статусу іноземців та осіб без громадянства //Актуальні проблеми формування правової держави в Україні: У 2-х ч.: Ч.1.- Х.,2000.- С.224-227 // Часопис Київського університету права.- 2007.- №3.- С.88-91.
31. Бойко І.В. Деякі особливостіадміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства //Проблеми законності: Респ. міжвідомчий наук. зб. – 2001.- №49.-С.114-118.
32. Бритченко С.П., Чехович С.Б.Науково — практичний коментар Закону України ”Про порядок виїзду з України ів’їзду в Україну громадян України”.- К.: Алерта, 2005.- 164с.
33. Бузинцький Ю., Бурлака П.,Рубанов С. Судовий захист біженців і осіб, які прибули в Україну в пошукахпритулку: Практичні рекомендації. – К.: ”МП Леся”, 2000.- 120с.
34. Галунько В.М. Проблемавидворення за межі України іноземців та осіб без громадянства // НауковийВісник Київського національного університету внутрішніх справ. — К., 2006.- № 5.-С.98-102.
35. Заржицький О.Працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в Україні // ПравоУкраїни.-2007.-№2.-С.40-44.
36. Ковалишин І. Правовий статусбіженців в Україні, як вид правового статусу іноземців //ПравоУкраїни.-2001.-№2.-С.38.
37. Колодій А.М., Олійник А.Ю.Права людини і громадянина в Україні: Навч. Посіб.- К.: Юрінком Інтер.-2004.-36 с.
38. Куколевський О. Додержаннязаконодавства України про біженців та про правовий статус іноземців в Україні //Вісник прокуратури. – 2001.- №4.- С.47-52.
39. Лазарев Л.В., Марышева И.И.,Пантелеева И.В. Иностранные граждане: правовое положение/ Под ред. И.И.Маришевой.- М.: Российськое право, 1992.- 320с.
40. Международное публичное право. Учебник.Издание второе, переработанное и дополненное / Под ред. К.А. Бекяшева.-М.: ПБОЮЛ Грачев С.М., 2001.- 640с.
41. Мінка Т.П. Особливостіправового статусу іноземців та осіб без громадянства за законодавством України// Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України.-2000.-№2.- С.84-89.
42. Москаль Г.Г. Правовий статусіноземців та осіб без громадянства: проблеми правового регулювання // Науковийвісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. пр.–Дніпропетровськ, 2005.- Вип.:2. – С.110-115.
43. Поліщук В.Г. Проблемизастосування адміністративного видворення іноземців та осіб без громадянства //Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 2003.- №3(24). –С.93-100.
44. Порядок виїзду з України ів’їзду в Україну. Правовий статус іноземці: Науково – практичні коментарі та нормативно– правові акти (Хавринюк М.І., Прощаєв Б.В., Марченко М.І., Трофимов С.Г.).-К.: Правові джерела.- 1998.- 448с.
45. Тодика Ю.М. ГромадянствоУкраїни: конституційно-правовий аспект: Навчальний посібник. – Х.: Факт, 2002.-254с.
46. Фрицький О.Ф. Конституційнеправо України: Підручник.-3-є вид., перероб. і доп.- К.: Юрінком Інтер. — 2006.-512с.
47. Чехович С. Загальні засадиправового статусу іноземців, осіб без громадянства та громадянина в правовійдержаві // Проблеми міграції. — 2002.-№ 2.- С.2-7.
48. Чехович С. Юридичнавідповідальність іноземців та осіб без громадянства за порушення законодавстваУкраїни // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2003.-№ 8 (22).- С.41-50.
49. Чорнолуцький Р.В. Актуальніпитання захисту прав іноземців у законодавстві України // Захист прав, свобод ізаконних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності:Матеріали міжвуз. наук. — практ. конф. (27 квітня 2001 р.).- 2001.- С.370-379.
50. Чорнолуцький Р.В. Сучаснаконституційна доктрина України щодо правового статусу іноземців // Актуальніпроблеми політики: Збірник наук. праць. — Одеса, 2001.- Вип.: 12.-С.352-358.
51. Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р. // www.zakon1.rada.gov.ua.
52. Ковалишин І. Правовий статусбіженців в Україні: проблеми законодавчого регулювання і застосування // ВісникАкадемії правових наук України. — 2000. — №4 (19).
53. Малиновська О. Біженці вУкраїні // Проблеми міграції. – 1998. — №2 (5).
54. Малиновська О.А. Проблеманелегальної міграції та транспортування мігрантів в Україні, наукова доповідь.- Київ, “Бланк-Прес”, 2000.
55. Декларація про територіальнийпритулок, прийнята резолюцією 2312 (XXII) Генеральної Асамблеї ООН від 14грудня 1967 р. // www.zakon1.rada.gov.ua.
56. Рекомендація про право напритулок, принйятарезолюцією 817 (1977) Генеральної Асамблеї ООН 1977 р. // www.zakon1.rada.gov.ua.
57. Галенская Л. Н. Право убежища(международно-правовые вопросы). – М., 1968. – 224 с.
58. Шаповал В. М., КрижанівськийС. В. Інститут притулку в національному праві (конституційно-правовий аспект)// Проблеми міграції. – 1998. – С. 12-16.