Представництво в цивільному праві

Курсова робота
«Представництвов цивільному праві»

Зміст
Вступ. 3
1. Поняття та підстави представництва в цивільному правіУкраїни  4
2. Види представництва в цивільному праві України. 12
3. Оформлення та умови дії довіреності, як підставипредставництва у цивільному праві України. 18
Висновки. 23
Перелік використаної літератури. 24Вступ
Значенняцього інституту в суспільному житті зумовлено тим, щопредставництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав іобов'язків, а для недієздатнихгромадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогоюпредставництва можливі придбання йреалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином,представництво виступає як одна зважливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. Разом з тим особа представника не має закривати собою того, когопредставляє, обмежувати його розсуд та права. З'ясування співвідношенняміж цими суперечливими цілями становитьзначний науковий інтерес. Зазначені обставини зумовлюють актуальність теми, якав умовах проголошеного в нашій державі повернення до загальнолюдських гуманістичнихцінностей набуває особливого звучання.
Разомз тим проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але і практичнезначення, оскільки процес оновлення цивільного законодавства, який відбуваєтьсяв Україні, поставив на порядокденний питання про зміну в підходах до регулюваннявідповідних суспільних відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва. Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу,посилення їхньої автономії є ефективнимзасобом здійснення прав та реалізаціїобов'язків учасниками економічного обігу.
Крімтого, представництво часто є необхідною умовою реалізаціїправосуб'єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси останньоїзазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишаєтьсяне до кінця з'ясованою. До того ж, убудь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практичнонеможливо.1.Поняття та підстави представництва в цивільному праві України
         Інститут представництва в цивільномуправі України представлений главою 17 Цивільного кодексу України[1] (далі по тексту «ЦК»)(ст.ст. 237-250).
         Відповідно до ст. 237 ЦКпредставництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник)зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вонапредставляє.
         Не є представником особа, яка хоч ідіє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена наведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
         Представництво виникає на підставідоговору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановленихактами цивільного законодавства.
         Отже, пред­ставництвоє системою, що включає правовід­носини:
1)  між тим, кого представляють, іпредставником (внутрішні правовідносини представництва);
2)  між тим, кого представля­ють, ітретьою особою;
3)  між представником і третьоюособою.
Внутрішні відносини представництва склада­ються міжтим, кого представляють, і представ­ником, зумовлюючи виникнення у того, когопредставляють, прав і обов'язків внаслідок дія­льності представника. Для цихвідносин характерним є те, що вони:
1)  спрямовані на упорядкуванняправових зв'язків між тим, кого представляють, і третьою особою, тобто маютьхарактер організаційних майнових правовідно­син;
2)  мають щодо цих зв'язків службо­вий(допоміжний) характер;
3)  виникають і реалізуються не вінтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення інтересутого, кого представляють.
Зовнішні відносини представництва бувають двохвидів:
1)   відносини між представником і третіми особами, якімають організаційний ха­рактер;
2)  правові відносини між тим, когопред­ставляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дійпредставника.
У силу зовні­шніх правовідносин представництвапредстав­ник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характерсвоєї дії (інформа­ційний обов'язок), а також надати докази на­явності і зміступовноваження. Невиконання першого обов'язку покладає юридичні наслід­ки дійпредставника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, невиконаннядругого обов'язку — може призвести до неба­жання третіх осіб мати справу зпредставником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.
Внутрішні і зовнішні відносини представни­цтвавзаємопов'язані і взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідокїх реалізації правового зв'язку між тим, кого пред­ставляють, і третьою особою.
Представниками і тими, кого представляють, можутьбути як фізичні, так і юридичні особи.
Особою, яку представляють, може бути будь-якаправоздатна особа: людина — з народжен­ня, юридична особа — з моменту їїутворення. У тих випадках, коли тим, кого представляють, є громадянин, він можебути як дієздатним, так і недієздатним. Однак це стосується лише так званогообов'язкового представництва. У добро­вільному представництві, яке ґрунтуєтьсяна волевиявленні того, кого представляють, для ви­раження волі на встановленнявідносин пред­ставництва необхідна дієздатність цієї особи.
Представниками можуть бути фізичні особи, які маютьдостатній обсяг дієздатності. За за­гальним правилом, це повнолітні, тобтоособи, що досягли 18-річного віку. Крім того, як пред­ставники можуть виступатитакож особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістна­дцяти років(наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг шістна­дцятироків). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою абопіклуван­ням.
Не вважається представником особа, яка хоч і діє вчужих інтересах, але виступає від власно­го імені, а також особа, уповноваженана веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237ЦК). Таке правило ло­гічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згі­дно якомупредставник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК, згідноякій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні правата обов'язки особи, яку він представляє.
Щоб дії представника створили юридичні права іобов'язки для того, кого представляють, необхідно, щоб представник маввідповідні пов­новаження. Повноваження дає представнику можливість діяти відімені особи, котру він пред­ставляє, визначає зміст і межі таких дій, тобтовиступає як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основнийелемент цього складного за структурою права — повно­важення на власні позитивнідії, тобто можли­вість представника діяти певним чином від іме­ні особи, котрувін представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також вклю­чаєможливість вимоги, у цьому випадку — пра­во вимагати від того, когопредставляють, при­йняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межахповноваження. Носієм пов­новаження є представник, тому захист повнова­женняшляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій,що його порушують, здійснюється представни­ком від свого імені і не потребуєособливого повноваження.
Право на здійснення правочинів від імені іншоїособи ґрунтується на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникненняповноваження. Зокрема, представництво може виникати на підставі договору,закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, вста­новлених актамицивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон по­в'язує зфактом спільного господарювання, спіль­ності майна: при здійсненні одним зподружжя правочинів для спільного сімейного господарс­тва, він виступає якособа, що діє також від імені і в інтересах другого з подружжя, бо згодаостаннього на здійснення такого правочину припускається.
Коло дій, які можуть бути здійснені за допо­могоюпредставництва, не є безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій,котрі може вчиняти представник.
Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що предста­вникможе бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення якихмає особа, яку він представляє. Це положення стосується лишедобровільного представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучизаконними представниками, якраз і мають ме­тою «заповнити» недостатнюдієздатність мало­літнього.
Не допускається укладення через представ­никаправочину, який за своїм  характером може вчинятися тільки особисто тієюособою, яку він представляє, а також інших правочинів, вказа­них в законі.Наприклад, договір довічного утри­мання, заповіт, трудовий договір, реєстраціяшлю­бу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто(ч. 2 ст. 238 ЦК).
Усі юридичні дії представник зобов'язанийздійснювати в інтересах того, кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метоюзахисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, закономвстановлена заборона укладення угоди представником від­носно себе особисто абовідносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Напри­клад, опікун неможе укладати угод зі своїм пі­допічним, а також представляти його при укла­денніугод або веденні судової справи між пі­допічним і своїми близькими родичами.Але у деяких випадках при згоді тих, кого представ­ник одночасно представляє,такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якоївстановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін пра­вочинудопускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.Отже, коли особа постійно виступає від імені підпри­ємців при укладенні нимидоговорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою зго­дою вона можепредставляти різні сторони пра­вочину.
Представник зобов'язаний особисто вчини­ти дію,передбачену наданим йому повноважен­ням. Він може передоручити її здійснення ін­шійособі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, когопред­ставляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення можетакож ґрунтувати­ся на положеннях акта цивільного законодавст­ва. Таким спеціальнимположенням акта циві­льного законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦКправило, згідно з якими представник має право здійснити передоручення, якщо цезумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Ст. 240 ЦК не регламентує по­рядок та формупередоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровіль­номупредставництві, котре, у свою чергу, ґрун­тується на довіреності, топередоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіре­ностіпредставником своєму заміснику. Але пе­редоручення можливе і шляхом внесеннязмін у договір (доручення тощо), який є підставою представництва.
Довіреність, що видається у порядку передо­ручення,підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержан­нязаробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштовоїкореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідченапосадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуваєна стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245).Строк, на який вона видається, не може переви­щувати терміну дії основноїдовіреності, на під­ставі якої вона видана.
Представник, який передав свої повноважен­ня іншійособі, повинен повідомити про це осо­бу, яку він представляє, та надати їйнеобхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження(замісника). Невиконання цьо­го обов'язку покладає на особу, яка передалаповноваження, відповідальність за дії замісни­ка як за свої власні. Це правилозакріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученнямособа, яку пред­ставляють, може в будь-який момент скасува­ти довіреність. Якщож представник не повідо­мив особі, яку представляє, про передоручення, він несевідповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передачапредставником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбуваєтьсязаміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збере­женням останніх, тоце не впливає на існуван­ня самих відносин представництва. Тому правочин,вчинений після передоручення замісником першого (головного) представника, таксамо створює, змінює, припиняє цивільні права та обо­в'язки особи, яку вінпредставляє, як це було б при діях першого представника.
Перевищення представником повноваження при вчиненніправочину — це довільне збільшення представником обсягу права на здійсненняправочинів, який встановлено вка­зівками того, кого представляють, або нормамиправа. При перевищенні повноважень представ­ник зі своєї ініціативи розширюємежі надано­го йому повноваження, не погодивши такий відступ із довірителем.При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки зако­ну, змістдовіреності та інструкцій особи, яку представляють.
Перевищення повноважень можливе у кіль­кісному йякісному відношенні. Під кількісним перевищенням мається на увазі, наприклад,перевищення:
1)   числа, ваги, міри речей;
2)  те­рміну договору, якийпотрібно укласти;
3)  роз­міру плати або покупної ціни.
Якісне переви­щення може стосуватися:
1)   властивостей і спе­цифіки предмета угоди;
2)  вибору контрагента, з яким маєбути укладена угода;
3)  характеру самої угоди, вчиненнядій, не передбачених до­віреністю.
Правочин, учинений із перевищенням повно­важень,створює, змінює, припиняє тощо цивільні права і обов'язки для особи, якупредставляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.
Якщо схвалення дій представника не відбу­деться, тотакий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і маєбути ви­знаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК.Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2 ч. 1ст. 216 ЦК).
Окрім того, за певних об­ставин (наприклад, увипадку зловмисної домо­вленості представника і третьої особи про укла­денняправочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язок третьої особи)відшко­дувати особі, яку представляли, збитки, що ви­никли внаслідок дійпредставника з перевищен­ням повноважень.
Ст. 241 ЦК передбачає два варіанти поведін­киособи, яку представляють, при представниц­тві з перевищенням повноважень:
1)   вона схва­лює дії, вчинені від її імені;
2)  вона відмовляється відсхвалення дій, вчинених від її імені без пов­новажень або з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різ­нихформах:
1)   схвалення шляхом заяви про це;
2)  схвалення мовчазною згодою;
3)  схвалення шляхом здійснення такзваних конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.
За своєю юридичною природою схвалення є односто­роннімправочином, що потребує сприйняття його третьою особою і представником. Усхваленні виражається воля особи, яку представляють, на­ділити юридичною силоюконкретну угоду, укла­дену для неї з перевищенням повноважень. Наступне схваленняправочину особою, яку пред­ставляють, створює, змінює і припиняє цивільні правата обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК по­ширюютьсялише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковомупредставництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичнусилу право­чину не має.
У практиці виникають питання про значен­нясхвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень.Як випливає із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення та­кого правочину ніби тягнеповну її недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згід­но з якоюнедійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин. Отже, можназробити висновок, що той, кого представляють, не може ухилитися від схваленнятієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умо­ви, що можливе їїсамостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо їїне схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною(ст.ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування ча­стини угоди,укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недій­сною(ст. 240, 242, 216 ЦК).
Витрати, яких зазнав представник, що діяв зперевищенням повноважень, можуть бути стя­гнені з того, кого представляли, якбезпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіхумов, необхідних для виник­нення відповідних зобов'язань.2. Види представництва вцивільному праві України
         В цивільному праві України інститут представництварозподіляється на три види:
1)   представництво за законом (ст. 242 ЦК);
2)   комерційне представництво (ст. 243 ЦК);
3)   представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).
Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) єзаконними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Опікун є законним представником малолітньої особита фізичної особи, визнаної недієздатною.
Законним представником у випадках, встановленихзаконом, може бути інша особа.
Такий вид представництва, як представництво зазаконом має свої характер­ні особливості. Ними, зокрема є його спрямова­ністьна захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття,не­доумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язкуз цим воля таких осіб для вирішення питання про необхід­ність представництваїхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представля­ють,не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, топриродно, що така особа не може впливати на діяльність пред­ставника.Специфічним є також правове стано­вище представника при представництві, засно­ваномуна законі. Якщо діяльність представника в інтересах особи дієздатної єреалізацією його права, то діяльність представника на захист інтересів осібнедієздатних — це його обов'я­зок, відмовитися від якого він не може. Інша річ,що такий представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правовогостановища зобов'язуються законом або адміністративним актом до захисту правнедієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків по­збавляютьбатьківських прав тощо).
Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категоріїосіб, які можуть здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлю­вачі,опікуни та ін.).
Право батьків представляти свої малолітніх танеповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, якнорма зако­ну і подія (народження дитини), а для представ­ництва батька до тогож потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину(заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішен­нясуду про визнання батьком дитини. За­конними представниками малолітніх та непов­нолітніхдітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються добатьків. їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенніпро усинов­лення. Батьки (усиновлювачі) можуть уклада­ти за неповнолітніх дітейбудь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють заумови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.
Виникнення повноваження в опікуна ґрунту­ється наположеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолі­тньоїособи та фізичної особи, визнаної недіє­здатною, а також на рішенні пропризначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовоювиникнення в опікуна пов­новаження для діяльності як законного предста­вника.Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подативідповідний документ про призначення опікуном. Опікуни здійснюють усі дії, якіміг би здійснити сам опі­куваний, якби був дієздатним, але без дозволу органівопіки і піклування не мають права здій­снювати від імені опікуваних правочини,що іс­тотно зачіпають майнові інтереси останніх. До­звіл органу опіки іпіклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, вста­новлюєдля нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.
Піклувальники не виступають як представ­никипідопічного за законом. Вони сприяють неповнолітнім у здійсненні ними їх прав,і тільки у разі хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладеннюправочину або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших устано­вах,піклувальники виступають як представни­ки підопічного.
Варто зауважити, що законним представни­ком увипадках, встановлених законом, може бути інша особа. Наприклад, виникнення пов­новаженьзакон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи зцього, при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейногогосподарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах такождругого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочинуприпускається (за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).
Комерційне представництво ґрунтується на нормах (задеякими винятками), встановлених для представництва й є видом добровільногопредставництва з особливим суб'єктним скла­дом і сферою застосування.Особливістю суб'єкт­ного складу відносин комерційного представни­цтва є те, щокомерційними представниками можуть бути юридичні особи — суб'єкти під­приємницькоїдіяльності, які засновані в встано­вленому законом порядку та фізичні особисуб'єк­ти підприємницької діяльності. До особливостей також здійсненнякомерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дійкомерційного представника тощо. Крім того, що комерційний представник має правоодноча­сно представляти різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщотака можливість перед­бачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, щопредставляються, мають пріоритет сто­совно інтересів самого комерційногопредставни­ка. Комерційний представник зобов'язаний ви­конувати дане йомудоручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійс­нення угодкомерційним представником від імені особи, яку він представляє, щодо себеособисто.
Комерційний представник може:
1)   прийма­ти на себе зобов'язання здійснювативизначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється;
2)   приймати на себе зобов'я­зання здійснювативизначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представ­ляється;
3)   приймати на себе зобов'язання здій­снювативизначені фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і про­веденніпереговорів з метою укладення з ними контрактів, які, однак, укладаютьсябезпосеред­ньо між особою, яку представляють, і третьою особою). Зокремакомерційним представницт­вом є брокерська діяльність професійних учас­никівринку цінних паперів.
Договір на комерційне представництво при­пускаєтьсяоплатним. Особа, яка представляєть­ся, зобов'язана сплатити представнику винаго­родуза вчинені дії, крім випадків, коли в само­му договорі є вказівка на йогобезоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одно­часно договором невстановлений розмір вина­городи і порядок його сплати, особа що предста­вляється,оплачує за комерційне представницт­во суму, що при порівнянних обставинахзвичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Окрім того,представник має право на відшкодування витрат, понесених ним при виконаннідоручен­ня. Якщо правочин укладений від імені кількох підприємців одночасно,витрати поділяються в рі­вних частках, якщо інше не передбачено угодою міжними.
Підставою комерційного представництва може бутицивільно-правовий або трудовий договір. Зокрема, це можуть бути договоридоручення, комісії, агентські, брокерські угоди. Од­нак ч. 2 ст. 237 ЦКпередбачає, що не є пред­ставником особа, яка хоч і діє в чужих інтере­сах, алевід власного імені, а також особа, упов­новажена на ведення переговорів щодоможливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційнепредста­вництво здійснюється, як правило, на підставі до­говору доручення (гл.66 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комер­ційному представникуповноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного пред­ставникатакож можуть бути підтверджені до­віреністю.
Особливості комерційного представництва в окремихсферах підприємницької діяльності встановлюються законом (наприклад, ст.ст.1004, 1008, 1009 та ін. ЦК.)
Представництво, яке ґрунтується на догово­рі, можездійснюватися за довіреністю. Довіре­ність це письмовий документ, що видаєтьсяпред­ставнику тим, кого представляють, для представ­ництва перед третімиособами.
Залежно від обсягу повноважень, що надають­сяповіреному особою, котру він представляє, ви­окремлюють два види довіреності:
1)    загальна (генеральна) довіреність, яка уповноважуєпредставника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного харак­теру;
2)   спеціальна (у тому числіразова) довіре­ність, яка підтверджує повноваження на здійс­нення юридичних дійабо правочинів певного типу.
Якщо той, кого представляють, уповнова­жує на здійсненняякого-небудь одного право­чину або юридичної дії, то спеціальна довіреність уцьому випадку буде називатися разовою до­віреністю. Така довіреність видається,напри­клад, юристам для захисту інтересів організа­цій у суді тощо.
Довіреність призначається для третіх осіб, які з їїтексту узнають, якими повноваження­ми наділений представник. Для самого повіре­ногодовіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійсненняугоди, не породжує.
Видача довіреності є одностороннім правочином, іпорядок її посвідчення підпорядковуються правилам ЦК, що стосуються правочиніввза­галі. Основні правила видачі довіреності викла­дено у Законі України «Пронотаріат». Юридич­на сила довіреності не залежить від отримання згоди на їївидачу з боку представника. Повно­важення виникає незалежно від згоди останньо­го,і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому щоповноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майно­вих абоособистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежитьвід представника, бо він сам вирішує, чи викорис­тати довіреність дляздійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовити­ся віднеї.
Довіреність здійснюється тільки в письмо­вій формі.Вона є іменним документом, а тому в ній обов'язково повинно бути вказано, хто ікому видав довіреність. При цьому потрібно за­значити, що конкретно необхідноїформи довіреності як документа немає, головне, щоб бу­ли письмово вираженіповноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це буде вигля­дати,вирішального значення не має (наприклад, як довіреність може бути використанийлист, в якому одна особа наділяє іншу особу повнова­женнями на здійснення угодивід його імені і в його інтересах).
Представництво за довіреністю може ґрун­туватися наакті органу юридичної особи. У цьо­му випадку такий акт має бути оформленийналежним чином (підписаний керівником, за­вірений печаткою юридичної особитощо).
Із визначення довіреності як письмового документа,що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особа­ми,випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише упись­мовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідніреквізити: вказів­ку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, удовіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим,кого представляють.
Довіреність на вчинення правочину предста­вникомможе бути надана особою, яку предста­вляють (довірителем), безпосередньо третійосо­бі. Таке становище випливає з того, що довіре­ність, як документ, щопідтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливеукладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдетьсяпро врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністюіснує, передусім, у них.3. Оформлення та умовидії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України
Згідно ч. 1. ст. 245 ЦКформа довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону маєвчинятися правочин.
Довіреність завжди має письмову фор­му. Вона можебути простою письмовою або нотаріально посвідченою. Нотаріальне посвід­ченнядовіреності потрібне, зокрема, на здійснен­ня правочинів, нотаріальна форма дляяких обов’язкова (наприклад, правочини купівлі або про­дажу жилих будинків);при видачі довіреності при передоручені тощо. Довіреність нотаріусамипосвідчується у порядку, встановленому Законом України «Пронотаріат» та іншими законодав­чими актами.
Довіреність, що видається у порядку передо­ручення(ч. 2, ст. 245 ЦК), підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадківпередоручення одержання заро­бітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, іншихплатежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), колидовіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якійдовіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або замісцем його проживання.
Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки,коли довіреність, посвідчена спеціаль­но уповноваженими на це органами,прирівню­ється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що маютьправо засвідчувати до­віреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Пронотаріат». Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком посвід­ченнязаповітів і довіреностей, що прирівнюють­ся до нотаріально засвідчених,затвердженим По­становою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:
— довіреності військовослужбовцівта інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та іншихвійськово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступ­никами помедичній частині, старшими і чер­говими лікарями цих госпіталів, санаторіїв таінших військово-лікувальних установ;
— довіреностівійськовослужбовців, а в пун­ктах дислокації військових частин, з'єднань,установ і військово-учбових закладів, де немає державних нотаріальних контор,приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійсню­ють нотаріальні дії,також довіреності робітни­ків і службовців, членів їх сімей та членів сі­мейвійськовослужбовців, посвідчені команди­рами (начальниками) цих частин,з'єднань, установ і закладів;
— довіреності осіб, щознаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місцьпозбавлення волі.
Довіреність, укладена у простій письмовій формі, які та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійс­неннятаких функцій, не може вважатися вида­ною з дотриманням встановленого закономпо­рядку, а отже, має бути визнана недійсною.
Довіреність на одержання заробітної плати та іншихплатежів, пов'язаних з трудовими від­носинами, на отримання винагороди авторіві винахідників, пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, гро­шей з установощадних банків, а також на отри­мання кореспонденції, у тому числі грошової іпосилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює абовчиться, житло­во-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, атакож адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якійвін знаходиться на лікуванні.
Довіреності, які видаються юридичними особами, крімтих, що видаються в порядку пе­редоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК), не потребуютьнотаріальної форми. Довіреність від імені юри­дичної особи видається запідписом її керівни­ка і завіряється печаткою цієї організації.
Довіреністьна отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників маєбути підписана також головним бухгалте­ром підприємства.
Відповідно до ст. 247 ЦКстрок довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності невстановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.
Строк довіреності, виданої впорядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, напідставі якої вона видана.
Довіреність, у якій невказана дата її вчинення, є нікчемною.
У кожній довіреності обов'язково має бути вказанадата її видачі. Недотримання цієї ви­моги закону спричиняє за собою недійсністьдо­віреності, як документа, що підтверджує повно­важення представника. Тобтовона не має пра­вового значення ні для сторін відносин добровільногопредставництва, ні для третьої особи.
Загальними підставами припинення довірено­сті є(ст. 248 ЦК):
— закінчення її терміну, астосовно до разо­вої довіреності — здійсненням дій представни­ком, на які вінуповноважений;
— скасуванням її особою, якупредставляють, або відмови від неї представника (ст. 249 ЦК). Та­ке обопільнеправо на одностороннє припинен­ня довіреності пов'язане з довірчим характеромтакої угоди;
— припинення юридичної особи, щоє пред­ставником або особою, яку представляють;
— смерть фізичної особи, що єпредставником або особою, яку представляють;
— визнання фізичної особи, що єпредставни­ком або особою, яку представляють, недієздат­ною;
— визнання фізичної особи, що єпредставни­ком або особою, яку представляють, обмежено дієздатною;
— визнання фізичної особи, що єпредставни­ком або особою, яку представляють, безвісно відсутнім тощо.
— передоручення (оскількипередоручення за­сновується на раніше виданій довіреності, то з припиненням діїостанньої втрачає силу і передоручення).
Припинення довіреності є припиненням пов­новаженьпредставника. У зв'язку з цим у осо­би, яку представляють, і йогоправонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала до­віреність ізгодом скасувала її, зобов'язана спо­вістити про скасування особу, якійдовіреність видано, а також відомих йому третіх осіб, для представництва передякими була видана дові­реність. Подібні дії повинні здійснити правона­ступники(спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичноїосо­би) у випадку:
1)   припинення довіреності внаслідок припи­ненняюридичної особи, від імені якої видана довіреність;
2)   смерті громадянина, що видав довіреність, визнанняйого недієздатним, обмежено дієздат­ним або безвісно відсутнім.
Після припинення довіреності особа, якій во­на булавидана, зобов'язана повернути довіре­ність особі, яку представляє. Вона має цезроби­ти «негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неїз'явиться можливість.
Особливимвипадком припинення довірено­сті є її скасування особою, яку представляють (ст.249 ЦК). Таке обопільне право на односторон­нє припинення довіреності пов'язанез довірчим характером такої угоди. Тому довіреність може бути в будь-який часскасована особою, що ви­дала її, а особа, якій була видана довіреність, може вбудь-який час відмовитися від неї. Відмова від цього права є нікчемною, завинятком випадків, коли довіреність видана як безвідклична на пев­ний час (ч. 4ст. 249 ЦК).
Скасування довіреності має юридичне значення дляпредставника і третіх осіб лише в тому ви­падку, якщо вони були сповіщені проце. Ска­сування довіреності тягне припинення повнова­жень представника. Узв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низкаобов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язанасповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а та­кож відомих їйтретіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.
Права іобов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника абойого за­ступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися проприпинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і йогоправонаступників. Це правило не застосо­вується, якщо третя особа виявиласянесумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійсненняугоди з представником, що дія довіреності припинилася.
Частина4 ст. 249 ЦК передбачає, законом може бути встановлено право особи видаватибезвідкличні довіреності на певний час. Це по­ложення є винятком із загальногоправила, вста­новленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність від­мови довірителявід свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тихвипадків, коли впевненість представника та тре­тьої особи у стабільностіповноважень, передба­чених у довіреності, може бути визначальною длявстановлення та існування відповідних право­відносин. Слід зазначити, що, хочау ч. 4 ст. 249 говориться про можливість встановлення у за­коні «права особивидавати безвідкличні дові­реності на певний час», але, очевидно, в цьомувипадку, швидше, має йтися не про «право» осо­би, а про обмеження праваостанньої на скасу­вання довіреності протягом певного часу, що ґрунтується найого попередній згоді на таке обмеження.
Згідност. 250 ЦК представник має право відмовитися від вчинення дій, які буливизначені довіреністю.
Представникзобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову відвчинення дій, які були визначені довіреністю.
Представникне може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо цідії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданнюзбитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.
Представниквідповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разінедодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою статті 250 ЦК.Висновки
Представництво дає можливість оптимізації та активізаціїпридбання та реалізації цивільних прав і обов'язків (у тому числі в галузі підприємництва), адля недієздатнихта обмежено дієздатних громадян, а також для юридичних осіб є основним засобом їхучасті в цивільному обігу. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійсненняцивільних прав і виконання обов'язків суб'єктами права і в умовах розширення кількості учасниківекономічних відносин, посилення їхньої автономії виступає як ефективний засібздійснення розвитку та пожвавлення цивільного обігу.
З іншого боку, посилення увагидо питань захисту прав людини загострює проблему встановлення меж залучення до реалізації прав та обов'язківсуб'єкта права інших осіб та забезпечення додержання принципу неприпустимостівтручання у справиприватної особи поза її волею.
Зазначені та інші зміни, які відбулисяостанніми роками з суспільномута господарському житті України, суттєво розширили сферу застосування представництва,зумовлюючи потреби адекватногоправового регулювання відповідних відносин.
З цього приводу слідзазначити, що новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 p., містить низку новел стосовнопредставництва, зокрема щодо поняття представництва та підстав його виникнення, розуміннясутності довіреності, наслідківдіяльності в інтересах іншої особи без повноваження та з перевищенням повноважень тощо.Перелік використаної літератури
1.            КонституціяУкраїни.
2.            Цивільнийкодекс України.
3.      Закон України «Про нотаріат».
4.      Цивільний кодекс України:Коментар. Видання друге. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004.
5.      Розвиток цивільного і трудовогозаконодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.
6.      О. А. Підопригора, Д. В.Боброва: Цивільне право. Ч. 2. – К.: 1996.
7.            Гражданское право: Учебник /Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1998. — Ч. 1.
8.            Гражданское право Украины.Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К., 1998.
9.            СєвєроваЕ.С. К вопросу об отраслевой принадлежности института представительства //Актуальніпроблеми держави іправа: 36. наук. пр. — Одеса, 2000. — № 9. — С 281-284.
10.   СєвєроваЄ.С. Представництво як засіб реалізації громадянами своїх прав: від римського права до сучасного права України //Держава іправо. — 2001. — № 13. -С.33-35.