Зміст
Вступ
Розділ 1. Поняття правонаступництва
1.1 Визначеннянеобхідності інституту правонаступництва
1.2 ПоняттяправонаступництваРозділ 2. Правонаступництво держав в міжнародному праві
2.1Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів
2.2Правонаступництво держав щодо державної власності
Розділ 3. Врегулювання проблем правонаступництва у зв’язкуз припиненням існування СРСР
3.1Припинення існування СРСР та вирішення питання про правонаступництво
3.2Правонаступництво України
Висновок
Література
ВСТУП
Попри низкуважливих кроків, зроблених за час незалежності України компетентними органами державноївлади з метою остаточно розставити усі крапки над “і”, на адресу Міністерствазакордонних справ й досі надходять запити від адвокатських компаній ізпроханням надати офіційне роз’яснення щодо чинності для України того чи іншогодоговору, стороною якого свого часу був Радянський Союз.
Зазначена тенденція є наочниміндикатором недосконалості існуючого внутрішньодержавного механізму,покликаного визначати обов’язковість для України міжнародних договорівекс-Союзу РСР, а також їхнє місце в системі національного законодавства.
На чому жбазується зазначений механізм? Основоположним документом у цій сфері є ЗаконУкраїни “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ.Згідно зі ст. 7 цього законодавчого акта Україна проголосила себе “правонаступникомправ і обов’язків за міжнародними договорами Радянського Союзу”.
Водночас, сферазастосування Закону про правонаступництво була обмежена застереженням.Законодавець мав на увазі лише ті договірні права і зобов’язання СРСР, котрі“не суперечать Конституції України та інтересам республіки”.
Аналізуючи данийдокумент, треба наголосити, що, всупереч висловлюваним у літературі думкамзокрема, вжитий у Законі термін «правонаступник прав і обов’язків,” на нашпогляд, навряд чи може розглядатися як такий, що передбачає повне і безумовневизнання Україною чинності міжнародних угод колишнього Союзу. Натомість Законпро правонаступництво слід розглядати лише як задекларований Україною намірвизначати юридичні наслідки випадку правонаступництва, яким є факт припиненняіснування СРСР, у повній відповідності із загальновизнаними у цій сфері нормамиі принципами міжнародного права.
Метою курсовоїроботи стало вивчення наступних питань – поняття правонаступництва,правонаступництва держав щодо міжнародних договорів, врегулювання проблемправонаступництва у зв’язку з припиненням існування СРСР, правонаступництваУкраїни.
Курсова роботаскладається наступних розділів: розділу 1 „Поняття правонаступництва”, розділу2 „Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів”, розділу 3„Врегулювання проблем правонаступництва у зв’язку з припиненням існування СРСР.Правонаступництво України”.
Розділ 1. Поняття правонаступництва1.1 Визначеннянеобхідності інститут правонаступництва
Протягом усієї історії розвитку земної цивілізації політичні, соціальні,економічні та інші зміни в суспільстві, війни та мирні об'єднання народіввпливали на процес виникнення, становлення і розвиток держав, їхнітериторіальні зміни, а іноді навіть на припинення їх існування. Лише новітняісторія розвитку цих процесів після Другої світової війни внаслідокдеколонізації, об'єднання і поділу держав, відокремлення від них частинтериторій або входження однієї держави в іншу свідчать про виникнення понад станових держав на сучасній карті світу.
Так, у результаті деколонізації 60-70-х років XX ст. на теренах колишніхзахідних колоніальних володінь в Африці, Азії і Латинській Америці утворилосяблизько 80 нових незалежних держав. Внаслідок відокремлення від Союзу РСР у1991 р. Литовської, Латвійської та Естонської республік, а також наступногоповного припинення його існування на території колишнього СРСР виникли 15незалежних держав, включаючи Україну. 1992 р. декілька республік, які входили доскладу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, оголосили про своюнезалежність і відокремилися від неї. Водночас на частині її території в межахдвох республік, які залишилися, збереглася держава з новою назвою. Таким чином,на території колишньої СФРЮ утворилося п'ять самостійних нових держав — Босніяі Герцеговина, колишня республіка Югославії Македонія, Республіка Словенія,Республіка Хорватія, а також Союзна Республіка Югославія, в якій залишилисяСербія і Чорногорія. Внаслідок поділу 1992 р. єдиної держави — ЧехословацькоїСоціалістичної Республіки — утворилися дві самостійні держави: СловацькаРеспубліка та Чеська Республіка. А після об'єднання 1990 р. двох самостійнихдержав Єменської Арабської Республіки і Народно-демократичної Республіки Єменна їхніх територіях утворилася нова держава — Республіка Ємен.
Відповідно до двох угод про об'єднання між Федеративною РеспублікоюНімеччини та Німецькою Демократичною Республікою від 18 травня і 31 серпня 1990р., а також Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, підписаного ФРНта НДР і чотирма союзницькими державами — Великою Британією, СРСР, США іФранцією, НДР припинила своє існування, а її територія ввійшла до складу ФРН. Урезультаті таких державних перетворень перед їхніми учасниками обов'язковопостають важливі і принципові питання щодо наступного існування тавідповідальності за їхні попередні договірні, майнові та інші права іобов'язки. Перехід таких прав та обов'язків від держав-попередниць доновоутворених держав визначається як «правонаступництво» держав у міжнародномуправі.
Питання правонаступництва або відмови від нього виникають також урезультаті соціальних змін, соціальних революцій, фундаментальних перетворень уполітичній системі держави. Наприклад, як це відбулося в Росії після Жовтневоїреволюції 1917 р., у результаті якої радянський уряд Декретом про мир від 26жовтня 1917 р. анулював усі «таємні злочинні угоди» царської Росії, а відтакДекретом від 28 січня 1918 р. анулював борги царського і Тимчасового урядів.
Такі державні зміни зумовлюють значні політично-правові та економічнінаслідки як для держав, які беруть участь у них, так і для третіх держав, які вбудь-який спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світовогоспівтовариства у цілому. Це полягає в необхідності вирішення таких важливих ісуперечливих питань, як дійсність або обов'язковість, недійсність абонесуттєвість договірних стосунків між новою або видозміненою суверенноюдержавою, встановлених щодо цієї території її попередницею з іншими суб'єктамиправа; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попередниці;повернення боргу держави-попередниці закордонним країнам і поверненнядержаві-наступниці виданих попередницею таким країнам кредитів; підтвердження івстановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівівдержави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному правіурегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонаступництва. 1.2 Поняття правонаступництва
У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі науковцівикористовують різноманітну термінологію для аналізу цього правового явища:правонаступництво, міжнародне правонаступництво, державне правонаступництво,міждержавне правонаступництво, правонаступництво суб'єктів міжнародного правата ін.
Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням поняття «правонаступництводержав» є таке: «Правонаступництво держав означає заміну однієї держави іншоюпри несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території».Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладнийхарактер, є стислим результатом широкого компромісу між різноманітнимидоктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребуютьнаукового визначення та уточнення їхньої правової суті.
Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фахівці-міжнародникизазначають такий важливий його аспект, як перехід прав та обов'язків однієїдержави до іншої, і конкретизують твердження про «будь-яку територію», що єнадто широким і не досить чітким щодо питання, яке аналізується.
З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід правта обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припиненняіснування держави чи її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншоюпри несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такимитериторіями.
У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сторони:держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництвадержав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадкуправонаступництва держав. Правонаступництво держав не повинне порушувати праватретіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.
Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції,деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від державичастини території та передача частини території однієї держави іншій.
Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія,державна власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких бувсуб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державніборги, державні архіви, державні кордони, членство держав у міжнароднихорганізаціях.
Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни урядунезалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційнимшляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною своїмиправами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушуєнеперервності існування держави, з чого й постає принцип неперервності держави.
Раніше питання правонаступництва, насамперед територіальної належності,боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод. Наприклад,Сен-Жерменська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територіальних проблемдержав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхнювідповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала практикаукладання двосторонніх угод про передачу прав і зобов'язань між колоніальнимидержавами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, підчиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, якФранція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угодибільш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійськафедерація, Сьєрра-Леоне, Мальта. Такі угоди містили перехідні, тимчасовінастанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язаньметрополії та положення про наступні договірні стосунки між ними. Проте багатодержав розглядали таку договірну систему як примусову й незадовільну, іподальшого розвитку вона не набула.
Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інституту правонаступництваскладалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням державпов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва.Більшість держав діє таким чином і понині.
На сьогодні основні питання правонаступництва держав урегульовані у двохуніверсальних міжнародних угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденськійконвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., яка, згідно зіст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6листопада 1996 р., та Віденській конвенції про Правонаступництво держав щододержавної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., яка ще напочаток 2002 р. не набрала чинності. Проте вона є досить відомим актом, і їїположення можуть застосовуватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми.Україна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником. Існуванняуніверсальних договірних норм в інституті правонаступництва держав забезпечуєнадійні правові підстави сучасних міжнародних відносин.
Розділ 2. Правонаступництво держав у міжнародномуправі2.1Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів
Основні питання правонаступництва держав щодо договорів регулюютьсядоговірними нормами чинної Віденської конвенції про Правонаступництво державщодо договорів 1978 р. і є обов'язковими для її держав-учасниць, для якихКонвенція набула чинності. Інші держави можуть користуватися конвенційниминастановами як авторитетними джерелами міжнародного звичаєвого права разом ізтими, які в конвенції не містяться і, відповідно, є менш популярними середтеоретиків і практиків. У преамбулі Конвенції, зокрема, зазначається, що нормиміжнародного звичаєвого права регулюватимуть питання, що не знайшли вирішення внастановах цієї Конвенції.
Заслуговують на увагу твердження Конвенції про те, що, незважаючи на їїзастосування до наслідків правонаступництва держав щодо угод між державами,ніщо не обмежує застосування її норм до наслідків правонаступництва держав щодоміжнародних угод між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, під діюяких вони підпадають унаслідок міжнародного права. Під дію Конвенції підпадаютьлише випадки правонаступництва держав, що здійснюються відповідно доміжнародного права та до принципів міжнародного права, втілених у СтатутіОрганізації Об'єднаних Націй .
Узвичаєним принципом інституту правонаступника держав є принципнепорушності кордонів. У ст. 11 Віденська конвенція 1978 р. затвердила нормуміжнародного звичаєвого права, відповідно до якої правонаступництво держав нестосується кордонів, установлених договорами, і договірних прав та зобов'язаньстосовно їхніх режимів.
Одна або декілька держав-наступниць у разі територіальних змін державиабо держав-попередниць залишаються в межах державних кордонів попередників і немають права змінювати кордони з іншими державами. Таким чином, установлені вдоговірному порядку державні кордони за правонаступництва держав є питаннямфакту правонаступництва і не можуть бути піддані перегляду інакше ніжвідповідно до міжнародного права і за згодою із заінтересованими державами. Цянастанова підтверджується як національною, так і міжнародно-правовою практикоюдержав. Вирішуючи таке питання, держави робили односторонні заяви, приймалинаціональні закони, укладали міжнародні угоди, зверталися до міжнароднихсудових установ.
Наприклад, ст. 2 ч. З Конституції України 1996 р. визнає, що «територіяУкраїни в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Затверджуючиміжнародно-правові принципи цілісності та недоторканності державної території вКонституції, водночас затверджуються державні кордони, що існували до їїприйняття. Зрозуміло, що йдеться про ті кордони, які Україна успадкувала відколишньої Української РСР як однієї з республік колишнього Союзу РСР, тобтоповоєнні кордони, встановлені відповідно до міжнародних домовленостей таадміністративно-територіального устрою колишнього СРСР. Ст. 122 КонституціїЕстонської Республіки 1992 р. підкреслює значення міжнародних договорів івизначає, що «сухопутний кордон Естонії встановлюється Тартуським мирнимдоговором від 2 лютого 1920 р. та іншими міжнародними договорами. Морськийкордон і повітряний кордон Естонії встановлюються на підставі міжнароднихконвенцій».
У справі Лівія/Чад Міжнародний Суд ООН, зокрема, розглянув питання, якестосується правонаступництва щодо договорів про кордони, і зазначив, що«кордон, встановлений відповідно до договору, набуває сталості, що необов'язково має поширюватися на такий договір. У тому разі, коли кордон єпредметом угоди, тривалість існування такого кордону не залежить від термінудії договору, відповідно до якого кордон був узгоджений».
Конвенція 1978 р. містить ст. 12, що піддавалася критиці окремимифахівцями. В ній ідеться про те, що правонаступництво держав не торкаєтьсязобов'язань і прав, які стосуються використання будь-якої території абообмежень щодо користування нею, установлених договором на користь будь-якоїіноземної держави, груп держав або всіх держав і таких, які вважаютьсяневід'ємно належними до зазначеної території.
В даному разі конвенційна норма закріплює положення про інститутміжнародних сервітутів, суть якого, відповідно до означеної статті, полягає втому, що певні права держави щодо частини іноземної території або певнізобов'язання територіального суверена перед іноземними державами щодо частинисвоєї території нерозривно пов'язані з цією територією і за зміни її належностіавтоматично переходять до нового територіального суверена. Прикладами такихтериторій можуть бути демілітаризовані і нейтралізовані зони, території, зданів оренду іноземній державі (міжнародна оренда), території, на яких здійснюєтьсядоговірне право вільного транзиту. Згідно зі ст. 12 п. З положення цієї статтіне застосовуються до договірних зобов'язань держави-попередниці, щопередбачають заснування іноземних військових баз на території, які є об'єктомправонаступництва держав.
Відповідно до норми міжнародного звичаєвого права Правонаступництводержав не поширюється автоматично на договори, які мають здебільшого політичнийхарактер і визначену політичну орієнтацію. До них належать союзницькі договори,договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори пронейтралітет.
У разіпереходу частини території від однієї держави до іншої діє принцип рухомостідоговірних кордонів. Суть його полягає в тому, що угоди держави-попередницівтрачають свою силу на переданій їй території, і на ній починають діяти угодидержави, до якої ця територія перейшла, за винятком випадків, коли застосуванняданих угод стосовно території, що перейшла, є несумісним з їхнім об'єктом іметою або докорінно змінило б умови його дії (ст. 15 Віденської конвенції 1978р.). Подібні обставини можуть виникнути, наприклад, у разі сесії — передачічастини території однієї держави другій на підставі міжнародного договору або врезультаті обміну на договірних засадах територіальними ділянками, як правило,між прикордонними державами з урахуванням географічних або економічнихчинників. Наприклад, у 1951 р. колишній СРСР і Польща на підставі договоруобмінялися територіальними ділянками в районах Люблінського воєводства ПНР таЛьвівської області УРСР, 1947 р. СРСР поступився Афганістану частиною водноїтериторії ріки Амудар'ї.
Віденська конвенція 1978 р. регулює також проблеми» правонаступництвадержав, які виникають під час об'єднання та відокремлення держав.
При об'єднанні держав усі їхні угоди зберігають чинність, алезастосовуються лише щодо певної частини території держави-наступниці, до якоївони були чинні в момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди можебути поширена на всю територію держави-наступниці, якщо вона зробитьповідомлення про це і якщо для цього не буде потрібно згоди всіх її учасників(ст. 31). Стаття діє лише в тому разі, якщо держави не домовилися про інше, абоочевидно, що застосування цієї угоди стосовно держави-спадкоємниці було бнесумісним з об'єктом і метою цієї угоди. Таке договірне положення ґрунтуєтьсяна звичаєвій нормі, що застосовувалася в практиці держав. Наприклад, під часоб'єднання Сирії та Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку 1958 р. абооб'єднання Танганьїки і Занзібару в Танзанію 1964 р. договори кожної зі сторін,що об'єдналися, залишалися в силі на тій частині території новоутвореноїдержави, де вони застосовувалися до об'єднання. У листі на ім'я ГенеральногоСекретаря ООН від 1 березня 1958 р. Міністерство закордонних справ Об'єднаноїАрабської Республіки заявило про те, що всі міжнародні акти й угоди, укладеніЄгиптом і Сирією з іншими країнами, будуть чинні в територіальних межах,приписаних у цих документах відповідно до принципів міжнародного права.
Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та,що припускає ст. 31, і тим самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєвуправову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, щодержави об'єдналися не шляхом їхнього злиття для утворення нової держави, ашляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила своюправосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини від 31серпня 1990 р. було врегульоване питання щодо правонаступництва їхніхдоговорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в якихФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права та обов'язки, яківипливають із них, будуть застосовуватися також і на території НДР. У ст. 12зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені ззаінтересованими сторонами з метою їхнього врегулювання або підтвердження проїхнє подальше застосування, доопрацювання або припинення їхньої дії зурахуванням забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь,договірних зобов'язань ФРН та принципів вільного демократичного порядку,керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейськихспівтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила своюпозицію відповідно до таких договорів.
Територіальні зміни внаслідок відокремлення частини або частин територіїдержави, наприклад поділ держави з продовженням існування держави-попередниціабо її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва держав щододвосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та, відповідно,зобов'язань і прав, які з них випливають. У практиці держав існують численніприклади таких змін, наприклад відокремлення 1947 р. Пакистану від Індії таутворення ним самостійної держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапурузі складу Федерації Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської Республіки надві незалежні держави — Сирію та Єгипет; припинення існування і поділ 1991 р.Союзу РСР на 15 нових держав у межах його колишньої території; поділ у 1991-1992рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на двідержави — Чеську Республіку і Словацьку Республіку та ін.
Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуаціїпередбачають такий порядок вирішення цього питання. Якщо держави не домовилисяпро інше і якщо договір не втрачає чинності як такий, що не відповідає новимобставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частиниабо частин території держави та утворення однієї або кількох держав будь-якийдоговір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієїтериторії держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожноїдержави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинниму момент правонаступництва держав щодо лише тієї частини територіїдержави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігатичинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після відокремленнябудь-якої частини її території держава-попередниця продовжує існувати,будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовнодержави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженоїтериторії. Такі конвенційні норми закріплюють принцип, що припускаєобов'язковість договорів держави-попередниці для новоутворених держав. Слідособливо наголосити на тому, що йдеться про виникнення нових держав урезультаті поділу території незалежних суверенних держав, а не утворення новихнезалежних держав у процесі деколонізації залежних територій.
Незважаючи на очевидний намір міжнародного законодавства закріпити затакими державами, які виникають при відокремленні або поділу держави, приправонаступництві рівні права та зобов'язання держави-попередниці,стабілізувати і продовжити їх двосторонні і багатосторонні договірні відносини — практика держав у цьому питанні неоднорідна.
Згідно з Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною8 грудня 1991 р. у Мінську Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що«Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своєіснування». У Протоколі до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмативсіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік,констатувалося, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав СоюзРадянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування», а також те, щоучасники СНД гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають іздоговорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНДвважають себе рівноправними правонаступниками СРСР. Єдине переважне право управонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко висловленій згодівсіх країн СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР вООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнароднихорганізаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць СРСРнічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації,або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишньогоСРСР.
Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку зазначено уформулюванні: «Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР»1. Напідставі цього російські вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР усвітовій політиці посідає Росія, вона і є основним, генеральнимправонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковцірозвивають такий напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтетаРосії, тобто Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неївсіх його прав та обов'язків.
Росія розглядається одночасно і правонаступницею СРСР і йогопродовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам Росії і була підтриманаЄвропейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхняЗаява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політикинебезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодоправ та обов'язків решти суверенних держав-правонаступниць СРСР. їхня реакціяна таке вирішення проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово незгодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництвадержав відповідно до міжнародного права повинні вирішуватися не водносторонньому порядку, а шляхом договірного процесу заінтересованих держав.
Саме так вирішують проблему держави-правонаступниці ЧССР. За поділу 1992р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, вякій інформували міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступницідодержуватимуться всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця буластороною, і в разі потреби, за різноманітних їх тлумачень двома державами,проводити переговори. А ст. 153 Конституції Словаччини безпосередньо визначає,що «Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань заміжнародними угодами та договорами, підписаними Чехословацькою ФедеративноюРеспублікою, в межах, визначених конституційним законом ЧехословацькоїФедеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між СловацькоюРеспублікою та Чеською Республікою». Таке вирішення проблеми проправонаступництво держав щодо договорів підтверджує життєздатність конвенційнихнорм і було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави беззатримки стали членами ООН .
Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ятьновоутворених держав — Боснія і Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишняРеспубліка Югославії Македонія — були визнані державами-учасницямиЄвропейського Співтовариства і прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якомузалишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухваливКонституцію і утворив Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою,що продовжує правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а такожпредставництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою виступає лише назва країни,а її територія і населення лишаються в межах колишніх двох республік Югославії.Тобто це є наочним прикладом ситуації відокремлення частин країни, щоврегульовується ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б,правомірна вимога СРЮ зазнала різко негативної реакції з боку держав, яківідокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпекив резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили,що «Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можутьавтоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної ФедеративноїРеспубліки Югославії в ООН», що «держава, відома раніше як СоціалістичнаФедеративна Республіка Югославія, припинила своє існування» і що їй необхідноподати заяву про вступ до членів ООН. Ці ж заперечення і положення про те, щоСРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в «Листі постійнихпредставників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої РеспублікиМакедонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря ООН»1.
У розглянутій ситуації суперечливим із правового погляду є твердження проте, що СРЮ — це нова держава, а не держава-попередниця, що продовжує існуватипісля відокремлення від неї частин її території з утворенням нових держав.Даний приклад суперечить правовій нормі про правонаступництво договорівдержави-попередниці, її праву на продовження участі в багатосторонніхдоговорах, відповідно, і зберіганню членства у міжнародних організаціях. Проте, що ця проблема мала більшою мірою політичний, аніж правовий, характер,свідчить те, що 4 листопада 2000 р. у відповідь на прохання нового президентаСРЮ В. Коштуніци до Генеральної Асамблеї ООН державі було повернуто її членствов ООН.
Особливу увагу Віденська конвенція 1978 р. надала правонаступництву новихнезалежних держав. Після Другої світової війни принцип рівноправності ісамовизначення народів, закріплений у Статуті ООН, став одним з основнихпринципів міжнародного права. Це активізувало в 60-70-х роках процес здобуттяколоніальними і залежними країнами незалежності. Урегулювання численнихпроблем, пов'язаних із цим, було основним завданням, що постало перед Комісієюз міжнародного права ООН у ході підготування проекту Конвенції. Це знайшловідображення в преамбулі Конвенції, де йдеться про те, що в основу домовленостілягли глибокі зміни в міжнародному співтоваристві, зумовлені процесомдеколонізації, з урахуванням того, що інші чинники можуть у майбутньомупризводити до випадків правонаступництва держав. Примітне, що Конвенція невиконала свого основного призначення, бо «нові незалежні держави» цілком їїпроігнорували, і тільки «інші чинники в майбутньому», як прозорливо відзначилиїї укладачі, дозволили їй набрати чинності.
Термін «нова незалежна держава» для мети даної Конвенції означає:«держава-наступниця, територія якої безпосередньо перед моментомправонаступництва держави була залежною територією, за міжнародні відносиниякої була відповідальна держава-попередниця» (ст. 2, п. її).
Ст. 16 затвердила загальне правило правонаступництва таких держав щододоговорів, відповідно до якого нова незалежна держава не зобов'язана зберігатив чинності якийсь договір або ставати його учасником лише тому, що в моментправонаступництва держави цей договір був чинним щодо території, яка є об'єктомправонаступництва держав. У цій нормі закріплено принцип звичаєвогоміжнародного права, принцип «чистої дошки», що застосовувався з початку XX ст.стосовно правонаступництва до нових держав, які створювалися на територіїдержав, що існували раніше, за досягнення ними незалежності. Він означає, щонова незалежна держава не пов'язана договорами, укладеними колишнімидержавами-метрополіями.
Участь таких держав у багатосторонніх угодах регулюється ст. 17, у якійідеться про те, що нова незалежна держава може шляхом повідомлення проправонаступництво встановити свій статус учасника будь-якого багатосторонньогодоговору, що на момент правонаступництва держав був чинним стосовно території,яка є об'єктом правонаступництва держав. Якщо існують умови, що потребують дляучасті такої держави в багатосторонньому договорі згоди всіх інших держав, тотака згода необхідна. Таким чином, набуття статусу учасника багатосторонньогоміжнародного договору для нових незалежних держав має в основному повідомнийхарактер. Правонаступництво щодо двосторонніх угод має погоджувальний характер,поза як двосторонній договір вважається чинним між новою незалежною державою таіншою державою-учасницею в тому разі, якщо вони чітко про це домовилися абовисловили мовчазну згоду (ст. 24).
Слід зазначити, що Віденська конвенція 1978 р. у своїх ключових статтяходним з основних засобів розв'язання суперечливих проблем правонаступництваприпускає насамперед укладання угоди між заінтересованими сторонами, а в разівідсутності такої — застосування її норм.2.2Правонаступництво держав щодо державної власності
Щодо правонаступництва державної власності, архівів та боргівзастосовуються норми міжнародного звичаєвого права, основні з яких кодифікованіу Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності,державних архівів і державних боргів 1983 р. Конвенція не набрала чинності.
За загальним правилом Конвенція передбачає її застосування виключно щодоправонаступництва держав, яке здійснилося після набуття нею чинності, якщо недосягнуто іншої домовленості. Слід звернути увагу на те, що основним засобомрегулювання проблем правонаступництва між сторонами згідно з настановами цієїКонвенції є угода між ними. 1 лише в тому випадку, коли така угода відсутня,можуть бути використані правила Конвенції. Таке формулювання міститься в усіхосновних статтях Конвенції.
Статті 7-18 Конвенції застосовуються до правонаступництва державноївласності держави-попередника. «Державна власність держави-попередника» щодоположень Конвенції означає майно, права та інтереси, що на моментправонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього правадержави-попередника, цій державі. Посилання на внутрішньодержавне праводержави-попередника є необхідним, поза як міжнародне право не визначає обсягутакої власності, це внутрішня компетенція конкретної держави. Якщо сторони недомовилися про інше, перехід державної власності здійснюється без компенсації(ст. 11).
За об'єднання держав їхня власність переходить до об'єднаної держави (ст.16). За передачі частини території держави її нерухома державна власність, що знаходитьсяна цій території, і рухома державна власність, пов'язана з її діяльністю на ційтериторії, що є об'єктом правонаступництва держав, переходить додержави-наступниці (ст. 14). Так само регулюється питання щодо нерухомої ірухомої державної власності під час відокремлення частини або частин територіїдержави. У цьому разі може поставати питання про справедливу компенсацію міжсторонами (ст. 17).
Питання визначення державної власності в різних країнах, залежно відсоціально-політичного ладу, економічного устрою, правової системи, вирішуєтьсяпо-різному. Проте до нерухомої державної власності в будь-якій державіналежать, наприклад, державні будинки, споруди, підприємства, банки, засобизв'язку, комунальні підприємства; у деяких країнах — також земля, її надра таінші природні ресурси. До рухомої власності належать залізничний, водний іповітряний транспорт, автомобілі та інші транспортні засоби, засобивиробництва, зброя, що є державною власністю.
За поділу держави та утворення на її території двох і більшедержав-наступниць нерухома і рухома державна власність держави-попередниціпереходить до держави-наступниці, на території якої вона розташована, анерухома і рухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться закордоном, переходить до держав наступниць у справедливих частках.Передбачається можливість справедливої компенсації (ст. 18).
2.3 Правонаступництво держав щододержавних архівів та державних боргів
У ст. 20 Віденської конвенції 1983 р. зазначено, що «державні архівидержави-попередниці» означають сукупність документів будь-якої давнини тарізновиду, зроблених або придбаних державою-попередницею протягом їїдіяльності, що на момент правонаступництва держав належали державі-попередницівідповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під їїконтролем як архіви з різною метою. Загальні основні правила правонаступництвадержавних архівів такі: перехід державних архівів відповідно до територіальногопринципу; перехід державних архівів відбувається без компенсації;правонаступництво держав не стосується архівів третіх держав, які знаходилисяна території держави-попередниці і які належать їй відповідно до їївнутрішнього права; зберігання державою-попередницею державних архівів цілимита неушкодженими. За переділу держави, передачі або відокремлення частинитериторії держави іншій державі частина державних архівів держави-попередниці,необхідних для нормального керування цією територією або що стосуєтьсявинятково чи головним чином такої території, переходить до держави-наступниці.На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержатидодаткові державні архівні документи, пов'язані з інтересами переданоїтериторії (ст. 27, 30, 31).
За об'єднання держав архіви переходять до новоствореноїдержави-наступниці.
Згідно зі ст. 33 Віденської О конвенції 1983 р. з метою регулюванняправонаступництва «державний борг» означає будь-яке фінансове зобов'язаннядержави-поперед-ниці стосовно іншої держави, міжнародної організації чи будь-якогоіншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародногоправа. Наслідки переходу державних боргів полягають у припиненні зобов'язаньдержави-попередниці та виникнення цих боргових зобов'язань у держави-наступниці.
Важливу настанову містить ст. 36 Конвенції про відсутність наслідківправонаступництва держав для кредиторів: «Правонаступництво як таке нестосується прав і зобов'язань кредиторів». Звідси зрозуміло, щоПравонаступництво не має будь-яких юридичних наслідків для кредиторів, апитання, що постають, повинні вирішуватися за принципом pacta sunt servanda як у разі виникнення новоїнезалежної держави, так і держави, що утворилася внаслідок територіальних змін.
За переділу держав, передачі частини території або відокремлення частинитериторії держави та утворення нових держав державний борг держави-попередниціпереходить до держави-наступниці у справедливій частці з урахуванням, зокрема,майна, прав та інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку зозначеним державним боргом (ст. 37, 40, 41). Коли дві або декілька державоб'єднуються і утворюють одну державу, державний борг переходить до такоїдержави-наступниці.
Розділ 3. Врегулювання проблем правонаступництва узв’язку з припиненням існування СРСР3.1 Припиненняіснування СРСР та вирішення питання про правонаступництво
Міжнародно-правове регулювання з питань правонаступництва держав щододоговорів, державної власності, державних архівів і державних боргів має для України,як і для всіх нових держав, які утворилися в результаті переділу, або, якчастіше зазначають, розпаду, ліквідації СРСР, актуальне значення. Будучибезпосередніми учасниками сучасного процесу правонаступництва, вони, по-перше,на власному досвіді відчувають дію норм міжнародного договірного та звичаєвогоправа у цій сфері, а по-друге, роблять практичний внесок у їх подальшийрозвиток та визнання.
В основу здійснення правонаступництва нових держав, які були суб'єктамиСРСР, покладено принципи міжнародного права і настанови Віденських конвенційпро правонаступництво 1978 і 1983 рр., передусім зафіксований у них договірнийпринцип заінтересованих держав, який передбачає укладання між ними договорів таугод для вирішення або врегулювання цього питання.
Початок договірному процесові поділу СРСР та вирішенню питаньправонаступництва поклали ряд таких угод 1991 р. і наступних років. Так, уМінській угоді, підписаній Росією, Україною та Білоруссю про створенняСпівдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р., було проголошено, що СРСР«як суб'єкт міжнародного права більше не існує»*. В Алматинській Деклараціїкраїн СНД від 21 грудня 1991 р. наголошується на тому, що «з утвореннямСпівдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняєсвоє існування». У ній зазначається також, що держави-учасниці СНД гарантують«виконання міжнародних зобов'язань, які випливають з договорів та угодколишнього Союзу РСР». Одночасно 21 грудня 1991 р. Рада глав держав СНД у своїйПостанові підтримала «… Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН,включаючи постійне членство у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях».У Постанові зазначалося також, що «Республіка Білорусь, РРФСР та Українапідтримають інші держави Співдружності у вирішенні питань їхнього повноправногочленства в ООН та інших міжнародних організаціях». Так, з урахуваннямполітичного та економічного становища Росії, яке вона посідала в СРСР, йогоколишні учасники вирішили питання про правонаступництво у багатосторонньому міжнародномудоговорі — Статуті ООН одного з них. На підставі цього Росія зробила висновок,що вона є продовжувачем СРСР, володаркою всіх його прав і зобов'язань.
Загальний підхід до питань правонаступництва стосовно договорівколишнього Союзу РСР був утілений у Меморандумі про порозуміння з питаньправонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, які становлять взаємнийінтерес, від 6 червня 1992 р, У п. 1 Меморандуму зазначається, що практично всібагатосторонні міжнародні договори колишнього Союзу РСР мають загальнийспільний інтерес для держав-учасниць Співдружності. Питання про участь у цихдоговорах вирішується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожноюдержавою-учасницею самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку,характеру та змісту того чи іншого договору. Положення п. 1 Меморандумусформульоване відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.
Такий само підхід до вирішення цього питання чітко зафіксовано в ЗаконіУкраїни про правонаступництво України 1991 р., ст. 7 якого наголошує: «Українає правонаступником прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якіне суперечать Конституції України та інтересам республіки». Як прикладпрактичного здійснення такої правової політики щодо спеціальних багатосторонніхдоговорів можна навести «Закон України про участь України в митній конвенціїпро міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція МДП1975 р.)» від 15 липня 1994 р., де зазначено: «… вважати обов'язковою цюКонвенцію для України як однієї з держав-правонаступниць колишнього Союзу РСР».
Стосовно договорів, які були чинними в момент правонаступництва лише щодотериторії України, ст. 6 Закону України про правонаступництво постановляє, що«Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладенимиУкраїнською РСР до проголошення незалежності України», що-відповідає їїміжнародним зобов'язанням за п. 2Ь ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У п. 2зазначеного Меморандуму учасники СНД відзначили, що є перелік двосторонніх міжнароднихдоговорів колишнього Союзу РСР, які стосуються інтересів двох і більше (але невсіх) держав-учасниць Співдружності. До таких договорів належать, зокрема,договори про скорочення озброєнь, непоширення ядерної зброї. Так, у Постанові1992 р. «Про участь держав-учасниць СНД в Договорі між СРСР і США проліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності дії 1987 р.»держави-правонаступниці СРСР підтвердили свою участь у договорі стосовно їхньоїтериторії і з урахуванням їхніх національних інтересів. Україна як власникядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, 1994 р. приєдналася добагатостороннього Договору про непоширення ядерної зброї від 1 липня 1968 р.,учасником якого був СРСР, проголосивши про свій намір позбавитись від ядерноїзброї після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформленихшляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа. 3.2 Правонаступництво України
Міжнародні договори колишнього СРСР про кордони та їхні режими торкаютьсяінтересів усіх держав-правонаступниць. Відповідно до норм міжнародного права,наприклад принципу непорушності кордонів, п. 2а ст. 62 Віденської конвенції проправо міжнародних договорів 1969 р., ст. 11 Віденської конвенції проправонаступництво держав щодо договорів 1978 р., правонаступництво держав неторкається встановлених договором кордонів. На підставі цьогодержави-наступниці повинні підтвердити державні кордони колишнього СРСР, щопролягають по їхній території, з третіми державами або фіксувати їх наступнимидоговорами з прикордонними державами. Кордони між державами-наступниця-ми,згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., повинні збігатися зі старимимежами адміністративно-територіального поділу СРСР. Україна, наприклад, вирішуєце питання згідно з нормами міжнародного права у ст. 5 Закону України проПравонаступництво України в такий спосіб: «Державний кордон Союзу РСР, щовідмежовує територію України від інших держав, і кордон між Українською таБілоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 р. єдержавним кордоном України».
Прикладом практичного підходу України до вирішення питання проПравонаступництво двосторонніх міжнародних договорів є укладена в результатіобміну нотами угода від 10 травня 1995 р. між СІЛА і Україною про те, щоосновою двосторонніх угод, укладених між цими країнами, була ст. 34 Віденськоїконвенції 1978 р. У результаті подоговірного розгляду цього питання двомасторонами було вирішено, що одні договори застаріли, другі не можуть бутизастосовані, а треті, зазначені в Додатку, розглядатимуться як чинні.
Після поділу СРСР на окремі незалежні держави виникли проблеми, пов'язаніз правонаступництвом держав щодо державної власності, насамперед за кордоном, ідержавних боргів.
Згідно з Договором про Правонаступництво щодо зовнішнього державногоборгу і активів Союзу РСР від 4 грудня 1991 р., держави-правонаступниці СРСР(15 республік та СРСР як держава-попередниця), беручи до уваги принципиміжнародного права і настанови Віденської конвенції про Правонаступництводержав щодо державного майна, державних архівів та державних боргів 1983 р.,домовилися про те, що частка кожного з них у загальній сумі боргу та активів,яка визначається з урахуванням виробленого національного прибутку, експорту,імпорту та чисельності населення (агрегований показник) у 80-90-х рр., увідсотках дорівнює: РРФСР — 61,34; Україна — 16,37; Республіка Білорусь — 4,13;Республіка Узбекистан — 3,27; Казахська РСР — 3,86; Республіка Грузія — 1,62;Азербайджанська Республіка — 1,64; Литовська Республіка — 1,41; РеспублікаМолдова — 1,29; Латвійська Республіка — 1,14; Республіка Киргизстан — 0,95;Республіка Таджикистан — 0,82; Республіка Вірменія — 0,86; Туркменістан — 0,70;Естонська Республіка — 0,62 (ст. 4). Договір набув чинності з моменту йогопідписання.
30 грудня 1991 р. країни СНД уклали багатосторонню Угоду про майноколишнього Союзу РСР за кордоном.
23 червня 1992 р. з моменту підписання набрала чинності Угода міжУкраїною та Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних,відносин, ст. 13 якої передбачає передати Україні у власність частину майнаколишнього СРСР за кордоном для дипломатичних і консульських потреб.
6 липня 1992 р. країни-учасниці СНД підписали Угоду про розподіл усієївласності Союзу РСР за кордоном, де у ст. 1 були підтверджені зафіксовані вУгоді 1991 р. частки країн СНД. Згідно зі ст. 2 Угоди застосування зазначенихчасток стосується не тільки нерухомої власності, що була в користуваннідипломатичних, консульських та інших представництв колишнього Союзу РСР, ірухомості, пов'язаної з обслуговуванням цих представництв, а також усіх видівінфраструктур і прибутків від їхньої експлуатації, прибутків від реалізаціївсіх різновидів власності, що належали колишньому Союзу РСР за кордоном;власності і прибутків від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, якіперебували під його юрисдикцією або контролем, а також усіх інших видіввласності колишнього Союзу РСР за кордоном. Кожна сторона-учасник Угоди 1992 р.має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною,фіксованою часткою, що відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, атакож правом її виділення в натурі.
2 серпня 1992 р. набрала чинності підписана Угода між Урядом України таУрядом Російської Федерації про реалізацію права на закордонну власністьколишнього СРСР, у якій ще раз було закріплено право власності України начастку нерухомого майна обсягом 16,37%, а також визначені механізми тапоетапність її передачі.
9 березня 1992 р. було створено Комісію для розгляду комплексу питань,пов'язаних із правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР, у п. 2якого передбачалося, що питання, пов'язані з правонаступництвом щодо боргів таактивів колишнього СРСР, будуть вирішуватися на двосторонніх засадах. 9 жовтня1992 р. глави держав СНД ухвалили рішення про припинення роботи Комісії.
У результаті численних багатосторонніх і двосторонніх переговорів таукладених угод між державами СНД Росія остаточно вирішила це питання для себе водносторонньому порядку. Відповідно до Указу Президента Російської Федерації«Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном» від 8 лютого 1993 р.Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР перебрала на себе всіправа на нерухому і рухому власність колишнього СРСР, що знаходиться закордоном, а також виконання всіх зобов'язань, пов'язаних із використанням цієївласності. Всі питання щодо реалізації багатосторонньої Угоди про власністьколишнього Союзу РСР за кордоном від 30 грудня 1991 р., укладеної країнами СНД,президентським Указом було доручено урядові Російської Федерації вирішувати надвосторонній основі .
10 лютого МЗС України заявило, що будь-які односторонні рішенняРосійської Федерації щодо визначення свого статусу як продовжувача СРСРсуперечать нормам міжнародного права і призводять до порушення прав іншихдержав — суб'єктів колишнього СРСР.
Враховуючи спроби Російської Федерації змінити в односторонньому порядкустатус нерухомості колишнього СРСР за кордоном, МЗС України неодноразово нотамивід 22 лютого 1993 р., 20 липня 1995 р. і 21 листопада 1997 р. зверталося дозарубіжних держав з проханням не здійснювати перереєстрації нерухомостіколишнього СРСР за кордоном на ім'я Російської Федерації.
Надалі питання ліквідації державного зовнішнього боргу та активів СРСР уточнювалисьу двосторонніх угодах між Росією — з однієї сторони, й Азербайджаном,Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном,Україною — з іншої. Російська сторона пропонувала так званий нульовий варіант,за якого всі активи та борги передавалися державами-спадкоємицями РосійськійФедерації (офіційної інформації про розмір як боргів, так і активів колишньогоСРСР не існує).
Так, 9 грудня 1994 р. було підписано «Угоду між Україною і РосійськоюФедерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу таактивів колишнього Союзу РСР» за схемою «нульового варіанта». У ст. З Угодизазначалося, що «Україна передає, а Російська Федерація приймає на себезобов'язання щодо виплати частки України в зовнішньому державному боргуколишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала: «Длявиплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, аРосійська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР застаном на 1 грудня 1991 р.». З моменту набрання Угодою чинності всі зазначеніпитання між Договірними Сторонами є цілком урегульованими (ст. 5). Але набратичинності для України Угода може лише в разі ратифікації її Верховною РадоюУкраїни. З цього питання Верховна Рада України прийняла 19 лютого 1997 р.Постанову № 86/97-ВР, в якій підтвердила, що Україна як повноправнийправонаступник активів колишнього СРСР, набутих за безпосередньої участіукраїнського народу, має повне право на наслідування частини активів і несеннязобов'язань щодо сплати частини боргів колишнього СРСР. Згідно з Постановою,Верховна Рада України розгляне доречність прийняття Закону про ратифікаціюзазначеної Угоди після отримання від уповноважених органів Російської Федераціїінформації щодо: пооб’єктного складу, балансової та ринкової вартості власностіколишнього СРСР за кордоном, підтвердженої висновками міжнародного аудиту;стану балансів Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, його філійта відділень за кордоном колишнього СРСР, МБЕС, М1Б, закордонних банків, якіперебували у власності колишнього СРСР, за станом на 1 грудня 1991 р.,підтвердженого висновками міжнародного аудиту; обсягів золотого запасуколишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів та пооб'єктного складудіамантового фонду колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів іструктури заборгованості країн-боржників СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.,термінів та умов ліквідації такої заборгованості, а також її руху з 1 грудня1991 р. до поточного часу. На сьогодні такої повної інформації щодо боргів таактивів колишнього СРСР російською стороною не надано, що не дає змогивизначити не процентну, а реальну частку активів та боргів, що мали б належатиУкраїні згідно з досягнутими домовленостями, які наведеш вище. Проблема чекаєна її обґрунтоване, правове спільне вирішення .
Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалосявідповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції1983 р., що знайшло своє відображення в положеннях Угоди про правонаступництвощодо державних архівів колишнього Союзу РСР від 6 липня 1992 р. Сторони визналицілісність і неподільність архівів Російської імперії та СРСР, що знаходятьсяза межами їхніх територій. Учасники взаємно визнали перехід під їхню юрисдикціюархівів СРСР, які знаходяться на їхніх територіях. Учасники Угоди зобов'язалисязабезпечувати відповідно до свого законодавства доступ дослідників до архівів івизнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівнимизакладами країн СНД.
Висновки
Поприсамопроголошення України державою-правонаступницею, ухвалення відповідногозаконодавчого акта та приєднання до Конвенції 1978 р., питаннявнутрішньодержавної чинності договорів колишнього Радянського Союзу і досізалишається відкритим.
Схваленапрезумпція континуїтету хоча й сприяла з’ясуванню долі договірних зобов’язаньекс-СРСР на початковому етапі незалежності, утім вона не спроможна датиоднозначної відповіді на питання про їх чинність у довгостроковій перспективі.
Практикаухвалення відповідних рішень стосовно чинності окремих як двосторонніхінструментів (шляхом укладення відповідних домовленостей), так ібагатосторонніх документів (шляхом нотифікації депозитаріїв проправонаступництво) може розглядатися двояко.
З одного боку,названа практика може тлумачитися як фактично повторне підтвердження їхчинності, що має суто декларативне значення, а з іншого, як правовстановлююча,тобто така, що, по суті, ставить під сумнів практичну корисність самоїпрезумпції континуїтету.
У зв’язку з цієюсуперечністю, на наш погляд, вбачається доцільним виходити з такого: відповідьна питання про застосовність усіх радянських угод, щодо яких не було прийнятоостаточного рішення, має бути позитивною – однак, лише за умови, що існуємовчазна (конклюдентна) згода всіх зацікавлених сторін або ж вони самі своєюповедінкою підтверджують таку застосовність.
Подальша чинністьдоговору залежить від існування домовленості між державою-правонаступницею таіншою стороною, яка може виражатися як у чітко висловленій формі (наприклад,шляхом обміну нотами), так і за допомогою мовчазної згоди, що підтверджуєтьсяфактичною поведінкою.
Окремої уваги узгаданому контексті потребуватиме офіційне опублікування та переклад текстівусіх застосовних радянських угод, насамперед тих, щодо яких вже досягнутодомовленості про продовження їх чинності.
Важливим крокомдля внесення остаточної ясності у питання про місце радянських угод увітчизняній системі права могло б стати й ухвалення відповідного Закону “Пропорядок набуття чинності міжнародними договорами СРСР у національномузаконодавстві України”.
ЛІТЕРАТУРА
1. Віденська конвенція проправонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року.
2. Законі України “Проміжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ.
3. Закон України “Проправонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ.
4. Антонович М. Міжнароднепублічне право. – М., 2003. – 310 с.
5. БаймуратовМ.О. Міжнародне право. – Сумы: Ун-тская книга, 2006. – 424 с.
6. БуткевичВ.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії / За ред.Буткевича В.Г. — К.: Либідь, 2002. – 608 с.
7. Євінтов В.І.Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 року// Юридична енциклопедія. – Том 1. – К., 1998. – 218 с.
8. ЄвінтовВ.І. Україна у міжнародному співтоваристві // Суверенітет України і міжнароднеправо. – Денисов В.Н., Євінтов В.І. (ред.). – К., 1995. – С. 50.
9. Іванов Ю.А. Міжнародне право.- К.: Паливода, 2006. – 200 с.
10. МельникАндрій. Міжнародні договори колишнього СРСР: частина національногозаконодавства України? // Юридичний журнал. — №3. – 2004. – С.34-36.
11. Міжнароднеправо / За заг.ред. Буроменського М.В. — К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.
12. МоцикО.Ф. Гарантія незворотності міжнародного визнання. Формуваннядоговірно-правової бази України // Політика і час. – № 5–6. – 1997. – С. 23
13. СироїдТ.Л. Міжнародне публічне право. — Х.: Прометей-Прес, 2006. – 268 с.
14. ТалалаевА.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М.,1997. – 280 с.
15. ТимченкоЛ.Д. Міжнародне право. — К.: Ун-т „Україна“, 2007. – 224 с.
16. ТимченкоЛ.Д. Правопреемство государств. Опыт конца ХХ века. – Харьков, 1999. – 128 с.
17. ЧеркесМ.Ю. Міжнародне право. — К.: Знання, 2006. – 397 с.