Курсоваробота
Зкримінального права України
Натему: «Особливостіпризначення покарання»
Київ2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
1.3 Обставини, які пом'якшують іобтяжують покарання
Розділ ІІ. Особливості призначенняпокарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання занезакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
2.2 Призначення більш м'якогопокарання, ніж передбачено законом
2.3 Призначення покарання засукупністю злочинів
2.4 Призначення покарання засукупністю вироків
2.5 Правила складання покарань тазарахування строку попереднього ув'язнення
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Необхідною передумовою призначення покарання євчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину,передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа євинною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отож, призначенняпокарання – це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якомувідповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсуднийпокаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, які обтяжують чипом'якшують покарання, і які саме (п. 5); яка саме міра покарання має бутипризначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цихпитань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок імежі призначення покарання, бо як зазначено у постанові Пленуму Верховного Судувід 24 жовтня 2003 р. (із змінами від 10 грудня 2004 р.) «Про практикупризначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуютьсяпринципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізаціїпокарання[1].
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципипризначення покарання
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах,а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості 4)індивідуалізації покарання.
1. Законністьпокарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повнійвідповідності до кримінального закону. Цей принцип припускає, що: а) покараннюпідлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покаранняпризначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно переліченів законі; г) кожний з цих видів покарань може призначатися судом лише напідставі, у порядку та межах, встановлених законом. Принцип законності припускаєтакож і визначеність покарання у судовому вироку, бо згідно з ч. 4 ст. 335 КПКміра покарання має бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виниклоніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ВВСУ. — 2006. — № 4. — С. 22-23). Необхідність визначеностіпокарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлюється правилаобчислення строків покарання.
2. Справедливістьпокарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдськимцінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у захищеностіїх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняютьтяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, якправило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинилизлочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й данихпро особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовуватибільш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливимвизнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідноюстаттею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкостізлочину та особі засудженого.
Справедливістьпокарання припускає домірність покарання тяжкості злочину, тобто йоговідповідність суспільної небезпечності вчиненого. Тому у чинному КК дісталасвого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цимвидів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяютьсяособливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавленняволі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (статті115, 127, 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою(частини 2 і 3 ст. 12 КК) і в таких випадках закон встановлює альтернативнісанкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покараннявідповідно до ступеня тяжкості вчиненого (статті 125, 175, 356 КК).
Справедливістьпокарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бутисправедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизитилюдську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, судповинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився іззвичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і статизаконослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявністьальтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленнямволі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, –усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст.69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке покарання, ніжпередбачено законом. Ця ідея закладена і у законодавчий перелік обставин, які пом'якшуютьта обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, якіпом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин,які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК).
3. Обґрунтованістьпокарання у вироку полягає у тому, що останнє застосовується лише тоді, коли цедійсно необхідно й доцільно. Там, де це не викликається необхідністю, а,навпаки, доцільне звільнення від покарання, суд керується положеннями розділуXII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана іобов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивуванняобумовлена єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретногопрояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, у якомудоводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, щообґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свійнаступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком.Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація увироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування нетільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов'язковістьмотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статейОсобливої частини КК, бо всі вони є відносно-визначеними, альтернативними абокумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тимсамим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання,обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основногообов'язково має бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покараннязакріплена й у статтях 334, 335 КПК. У ст. 69 КК закон також зобов'язує судмотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенніпокарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин,які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, також припускаєналежне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. ТомуПленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «… що висновки з усіхпитань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чиноммотивувати у вироку» (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
4.Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьохнормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає вобов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостейконкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд припризначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину,особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання. Індивідуалізаціїпокарання припускає і його доцільність, бо тільки на підставі всебічного іповного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин,може бути призначене таке покарання, яке дійсно є необхідним й достатнім дляйого виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).
Слід розрізнятизаконодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець,встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всюрізноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самомузаконі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання.Так, у самій системі покарань, закріпленої в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчоїіндивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань, розподіл покараньна основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняються міжсобою за ступенем їх суворості, підставам, порядку та межам їх призначення ізастосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтяхОсобливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначеннябільш м'якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагнеіндивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчихположень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними йогодефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розривуй існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретноїособи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особузасудженого та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.
Слід ураховувати,що розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, апредставляють певну їх систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв'язку йвзаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з обґрунтованістюпокарання в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без йогогуманності і все це, в кінцевому підсумку, досягається лише шляхом індивідуалізаціїпокарання.
1.2 Основнівимоги до призначення покарання
Як відомо, загальнізасади призначення покарання – це система встановлених законом і обов'язковихдля суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд привизначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повиненкеруватися, обираючи мірупокарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи,якої це покарання призначається. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа нірозглядалася, яке б покарання ні призначалося винному, суд зобов'язаний прицьому виходити з цих вимог (правил) призначення покарання.
Відповідно до ч.1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьохобов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: 1) умежах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачаєвідповідальність за вчинений злочин (п. 1); 2) відповідно до положень Загальноїчастини КК (п. 2); 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винногота обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3).
1. Вимога пропризначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частиниКК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК),означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той видпокарання, який передбачений у санкції статті Особливої частини КК, за якоюзасуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені дляцього виду покарання в санкції. За відносно-визначеною санкцією, де зазначениймінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщов санкції зазначений лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа,яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі(ч. 2 ст. 63 КК) – один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) – шістьмісяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основнихпокарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначитийого в тих межах, які встановлені для нього в цій санкції. За кумулятивноюсанкцією суд може, а іноді, і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додатковечи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК). Проте в частинах 3 і 4 ст. 65 КК передбаченийі виняток з цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чимаксимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст.69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більшм'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК.По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покаранняпризначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).
Але крімбезпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальнівипадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межісанкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 і 77 ККсуд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється відвідбування основного покарання з випробуванням (ВВСУ. — 2005. — № 4. — С. 26), а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК неможе призначити це покарання до неповнолітнього (ВВСУ. — 2004. — № 1. — С. 13), навіть якщо в санкції статті Особливоїчастини КК (наприклад, ч. 4 ст. 190 КК) конфіскація майна передбачена як обов'язковедодаткове покарання. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднатидо основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певніпосади навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливоїчастини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу завжди призначається на підставіст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкційстатей Особливої частини КК. Таким чином, у цих випадках суд виходить за мінімальнічи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК відповіднодо положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).
2. Вимога пропризначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1ст. 65 КК) означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, якіпередбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальностіза злочин, так і підстави призначення покарання, його цілі, види, порядок тамежі застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінченийзлочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини,внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК), а визначаючипокарання співучасникам — повинен урахувати характер та ступінь участі кожногоз них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). При призначенні покарання судзобов'язаний: виходити з його цілей, які визначені в ст. 50 КК; строго керуватисясистемою та видами покарань, зазначеними у ст. 51 КК; враховувати встановленийу ст. 52 КК розподіл покарань на основні та додаткові; визначати покарання за сукупністюзлочинів та вироків на підставі, у порядку та межах, передбачених у статтях 70та 71 КК тощо. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК,зокрема, використовувати надані йому можливості по звільненню від кримінальноївідповідальності та покарання на підставі статей 44 і 74 КК.
3. Вимога пропризначення покарання із урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особивинного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65КК), означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальніособливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину, насамперед,визначається в ст. 12 КК, яка підрозділяє всі діяння на злочини невеликої,середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочинневеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке покарання, зазначене вальтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчиненийзлочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання увиді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин — навіть довічне позбавленняволі.
Ступінь тяжкостізлочину визначається і характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд маєурахувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобтовизначити значимість об'єкта злочину. Так, якщо тяжкі тілесні ушкодженнязаподіяні не однієї, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК(від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначенепокарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкостізлочину визначається і характером та обсягом наслідків — чим більш тяжкі наслідкиспричинені злочином і чим більше розмір заподіяного збитку, тим більш суворепокарання може бути призначене винному.
Верховний СудУкраїни (п. 3 пост. ПВСУ від 24.102003 р.) звертає увагу судів на те, щовизначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходи з особливостейконкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб,стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зіспівучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо).
При призначенніпокарання суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, маютьдуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної мірипокарання. Досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік,стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцемроботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашенихсудимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманнідітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 пост. ПВСУ від24.10.2003 р.).
Важливе значенняпри призначенні покарання мають й обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
1.3 Обставини,які пом'якшують і обтяжують покарання
Дообставин, які пом’якшують і обтяжують покарання, належать встановлені судом законкретною справою об'єктивні та суб'єктивні чинники, що не є ознакамиконкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, проте знижуютьчи підвищують суспільну небезпечність вчиненого діяння і (або) особи винного ітим самим впливають на пом'якшення чи посилення покарання.
Обставини,які пом'якшують і обтяжують покарання, мають велике значення при йогопризначенні. Так, врахування обставин, які пом'якшують покарання, дає судуправо: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкціїабо в мінімальних її межах; 2) обрати найменш суворий вид основного покаранняза альтернативною санкцією; 3) призначити тільки одне додаткове покарання зкількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, якепередбачене в санкції як факультативне; 5) перейти до більш м'якого виду основногопокарання, не зазначеного в санкції на підставі ч. 1 ст. 69 КК; 6) непризначати обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ч. 2 ст. 69 КК.
Наявністьобставин, що обтяжують покарання, навпаки, надає суду можливість: 1) призначитиосновне чи додаткове покарання ближче до максимуму санкції або в максимальнихїї межах; 2) обрати найбільш суворий вид основного покарання за альтернативноюсанкцією; 3) призначити відразу кілька додаткових покарань, передбачених усанкції; 4) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної частиниКК (статті 54 і 55 КК) таке додаткове, яке в санкції не передбачене; 5)відмовитися від застосовування ст. 69 КК.
У ч. 1 ст. 66 ККпередбачені такі обставини, які пом'якшують покарання:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активнесприяння розкриттю злочину;
2) добровільневідшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчиненнязлочину неповнолітнім;
4) вчиненнязлочину жінкою в стані вагітності;
5) вчиненнязлочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчиненнязлочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншузалежність;
7) вчиненнязлочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірнимиабо аморальними діями потерпілого;
8) вчиненнязлочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконанняспеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльностіорганізованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину увипадках, передбачених КК.
Перелік обставин,встановлений ч. 1 ст. 66 КК, не є вичерпним і згідно з ч. 2 ст. 66 КК суд маєправо враховувати при призначенні покарання як обставини, які його пом'якшують,й такі, які в ч. 1 ст. 66 КК прямо не передбачені. На практиці суди ширококористуються цим правом і враховують при призначенні покарання такі, наприклад,обставини, як вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чинеправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідківзлочину, часткове відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди тощо.
Врахування судомтих обставин, перелік яких наведений у ч. 1 ст. 66 КК, є обов'язком суду, томувін не може ігнорувати їх при призначенні покарання. Наприклад, якщо за справоювиявлена така обставина, як щире каяття винного, то суд повинен врахувати їїпри призначенні покарання, бо це прямо випливає з п. 1 ч. 1 ст. 66 КК.
Визнання судомінших, безпосередньо не зазначених у законі обставин, як таких, що пом'якшуютьпокарання, здійснюється за розсудом суду, тому рішення про їх урахування маєбути вмотивоване у вироку. Причому, ті обставини, які не зазначені в законі,але враховуються судом як такі, що пом'якшують покарання на підставі ч. 2 ст.66 КК, повинні наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб не виникало ніякихсумнівів щодо того, чому суд на підставі їх урахування дійшов до висновку продоцільність пом'якшення покарання.
Обставини, якіобтяжують покарання, перелічені у ч. 1 ст. 67 КК і до них належать:
1) вчиненнязлочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчиненнязлочину групою осіб за попередньою змовою (частини 2 або 3 ст. 28 КК);
3) вчиненнязлочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчиненнязлочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадськогообов'язку;
5) тяжкінаслідки, завдані злочином;
6) вчиненнязлочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває вбезпорадному стані;
7) вчиненнязлочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчиненнязлочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежностівід винного;
9) вчиненнязлочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічнимзахворюванням чи недоумством;
10) вчиненнязлочину з особливою жорстокістю;
11) вчиненнязлочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, іншихнадзвичайних подій;
12) вчиненнязлочину загальнонебезпечним способом;
13) вчиненнязлочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані,викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
У ч. 3 ст. 67 ККзазначено, що при призначенні покарання суд не має права визнати такими, щойого обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. Отже, на відміну відобставин, які пом'якшують покарання, перелік обставин, які його обтяжують, євичерпним і розширенню ні за яких умов не підлягає (п. 6 пост. ПВСУ від24.10.2003 р.). Тому ще наявні у практиці спроби розширити перелік обставин,які обтяжують покарання, за рахунок таких, наприклад, як невизнання підсуднимсвоєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненомузлочині тощо, суперечать закону і є неприпустимими (ВВСУ. — 2003. — № 5. — С. 18-19).
Відповіднодо ч. 2 ст. 67 КК суду надається право (залежно від характеру вчиненого злочинуі з обов'язковим мотивуванням цього рішення у вироку) не визнати будь-якуіззазначених у пунктах 1, 3–5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, щообтяжує покарання. Отже, із приписів ч. 2 ст. 67 КК випливає, що передбачені вч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи: а) до першої належать ті зних, які за будь-яких умов суд зобов’язаний урахувати як такі, що обтяжуютьпокарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК); б) другу групу утворюютьобставини, які оцінюються як такі, що обтяжують покарання, за розсудом суду,який має право визнати чи не визнати їх обтяжуючими (пункти 1, 3-5,8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК). При цьому підставою для такого рішення суду єнаявність чи, навпаки, відсутність зв'язку відповідної обставини з характеромвчиненого злочину (п. 6. пост. ПВСУ від 24.10.03 р.) Так, суд може не визнатиповторність злочину п. ч. 1 ст. 67 КК) обставиною, що обтяжує покарання,наприклад, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.
Обставини, якіпом'якшують покарання і безпосередньо перелічені у ч. 1 ст. 66 КК, а такожобставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях,зазначених у відповідних пунктах ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК, із конкретизацієюїх щодо тієї справи, яка розглядається судом. Необхідність, а іноді й обов'язковістьтакої конкретизації пояснюється тим, що ряд обставин описується в законі взагальній формі (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, заподіяння злочиномтяжких наслідків тощо).
У зв'язку зхарактеристикою обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання, великогозначення набуває мотивування покарання у вироку. Ст. 334 КПК зобов'язує судмотивувати у вироку призначене покарання і вимагає, щоб були наведені підставиобрання судом відповідної його міри. Мотивування покарання повинне бутиконкретним і відповідати принципу його індивідуалізації. Тому не можна визнатизадовільним таке мотивування покарання, коли у загальній формі, без належноїконкретизації суд посилається у вироку на врахування «тяжкості вчиненогозлочину або даних про особу винного».
У вироку суд може посилатися як на мотив обрання нимпевної міри покарання лише на ті обставини, які були досліджені та підтвердженів судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжуєпокарання, має бути предметом розгляду й доведення в судовому засіданні і лишеза умови, якщо ця обставина була дійсно встановлена, вона може бути покладена воснову вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.
Кожна обставина,яка пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Законорієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставоюобрання судом конкретної міри покарання. Лише за таких умов одні обставинипідкріплюють чи нейтралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, меншвагомі.
На практицівиникають і такі ситуації, коли одна й та ж обставина передбачена у диспозиціїстатті Особливої частини КК як ознака простого або кваліфікованого складуконкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обставин, які зазначені устаттях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад,ст. 116 КК передбачає відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильногодушевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме зацією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливомсильного душевного хвилювання визнається обставиною, яка пом'якшує покарання.Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо вона вчинена повторно,але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, якаобтяжує покарання. В усіх таких ситуаціях виникає питання, чи може суд,кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливоїчастини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто, вдруге) врахувати туобставину, яка вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшуєабо обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон (ч. 3ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка зобставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статтіОсобливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд неможе ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшуєчи обтяжує (ВВСУ. — 2004. — № 7. — С. 21-22; 2005. — № 9. — С. 15). Це рішення ґрунтується на тому, щоколи б одна й та ж обставина враховувалася двічі – і при кваліфікації злочину,і при призначенні за нього покарання – це призвело б до порушення відомогопринципу права про неможливість засудження двічі за те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК).
Розділ ІІ.Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначенняпокарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
Ст.68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (ст. 65-67 КК),встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватисясуд, призначаючи покарання за незакінчений злочин (готування до злочину абозамах на злочин статті 13-16 КК), а такожтакий, що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).
При призначенніпокарання за незакінчений злочин суд враховує: а) ступінь тяжкості вчиненогоособою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідокяких злочин не було доведено до кінця.
Законне робить якихось винятків і не встановлює обмежень у караності незакінченогозлочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замахпризначається у межах санкції статті Особливої частини КК, відповідно доположень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчиненого, особи винногота обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченогозлочину суд маєправо(враховуючи конкретні обставини справи імотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того ж виду і у тихжемежах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінченийзлочин. Проте очевидно, що в переважній більшості випадків суспільнанебезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином,хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбаченів диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадуєтьсяпро необхідність урахування судом ступеня тяжкості вчиненого особою діяння, оцінкаякого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчиненийзлочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і відхарактеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставинсправи (спосіб вчинення злочину, його мотиви, наявність чи відсутністькваліфікуючих ознак тощо.), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.
Ступіньздійснення злочинного наміру визначає до якої стадії був доведений злочин – до стадіїготування або замаху. За готування до злочину за загальним правиломпризначається більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеться прозамах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим(невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Так, особі, що стріляла впотерпілого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах),за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тієї, яказ цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла,бо була затримана (незакінчений замах).
Необхідно такожустановлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені докінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бутине доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміннявинного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того,що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманийпрацівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість якпричина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більшм'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване череззатримання винного або через опір, що чинив потерпілий.
При призначенніпокарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті65-67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненнізлочину.
Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині:чи був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем або пособником.Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніжпосібнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавцярішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворепокарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більшеролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одночасно організатором тавиконавцем злочину або підбурювачем і пособником).
Ступіньучасті в злочині характеризуєінтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцемзлочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; можебути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути ітаким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надавнеобхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівнихумов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначаєтьсяступенем їх участі в злочині.
2.2 Призначеннябільш м'якого покарання, ніж передбачено законом
Встановлені у КК відносно-визначені, альтернативні такумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізаціїпокарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до ситуацій, колинавіть мінімальне покарання в межах санкції буде надто суворим і таким, яке невідповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається ізтими його цілями, які сформульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації,ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкціїстатті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчиненийзлочин, і призначити більш м'яке покарання, порівняно з тим, яке у цій санкціївстановлене. Отож, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, якіпередбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, якправило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Аналізуючиприписи ст. 69 КК, слід враховувати, що хоча безпосередньо у тексті ч. 1 цієїстатті зараз зазначено, що призначення більш м'якого покарання можливе привчиненні злочинів лише трьох категорій тяжкості: особливо тяжкого, тяжкого і середньоїтяжкості, але ще 2 листопада 2004 р. положення ч. 1 ст. 69 КК, яке унеможливлюєзастосування цієї норми до осіб, що вчинили злочин невеликої тяжкості, втратилочинність, як таке, що визнане неконституційним Рішенням Конституційного СудуУкраїни № 15-рп/2004[2]. Отже, на цей час призначитибільш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за умов, передбачених у ст. 69КК, суд має право у разі вчинення особою злочину будь-якого ступеня тяжкості, втому числі й невеликої.
Підставамипризначення більш м'якого покарання у ч. 1 ст. 69 КК визнані дві групичинників, які характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а)наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижуютьступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризуютьособу винного.
Обставини, якіпом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, повиннівідповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин повинно бути обов'язково декілька– не менше двох (п. 8 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Наявність лише однієїпом'якшуючої обставини виключає можливість застосування ст. 69 КК (ВВСУ. — 2005. — № 6. — С. 19-20). При цьому суд враховує як тіпом'якшуючи обставини, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так й ті, яківизнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставинимають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому, істотно, тобтонастільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкціїбуло б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать продоцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання виннимшкідливих наслідків злочину, добровільне відшкодування збитку, вчинення злочинучерез збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяттявинного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненнізлочину тощо (ВВСУ. — 2004. — № 12. — С. 17).
Наступноюпідставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути якпов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні особивинного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і післявчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагненнязагладити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає втому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані проособу винного, які дають суду можливість прийти до обґрунтованого припущенняпро те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, будецілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більшм'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявністю лише двох розглянутихпідстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судомустановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або лише позитивні даніпро особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, — застосування ст. 69 КК єнеприпустимим.
Порядок призначеннябільш м'якого покарання припускає, що суд використовує один із таких варіантівзастосування ст. 69 КК.
1. Суд можепризначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статтіОсобливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Цеозначає, що суд призначає той же вид (в альтернативній санкції – один із тихвидів) основного покарання, який передбачений у санкції, але при цьому виходитьза мінімальну межу, встановлену для нього в санкції. При цьому слід мати наувазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижчетого мінімуму, який встановлений для відповідного його виду в нормах Загальноїчастини КК (ВВСУ. — 2003. — № 6. — С. 30). Так, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачене позбавленняволі на строк від 4 до 6 років, то суд може, керуючись ч. 1 ст. 69 КК,призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму,встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частини КК (у нашомуприкладі — нижче одного року, встановленого в ч. 2 ст. 63 КК), покарання призначенебути не може, навіть при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК. Неможливе використаннятакого варіанту пом'якшення покарання й у разі, коли його мінімальна межа всанкції не зазначена і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлений длявідповідного виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покараннянижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, бо в санкції цієї статтізазначені лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт(до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двохроків).
2. Суд можеперейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного всанкції тієї статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність завчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке,по-перше, не зазначене в санкції статті, і, по-друге, є більш м'яким порівняноз тим, яке передбачене у відносно-визначеній санкції або порівняно з кожним іздекількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначитибудь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенніпорівняльної їх строгості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст.51 КК. Так, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти,наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту — до виправних або громадськихробіт, а від останніх – до штрафу.
3. За наявностіпідстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд маєправо не призначати таке додаткове покарання, яке передбачене в санкції статтіОсобливої частини КК як обов'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 ККтреба, передусім, встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшенняпокарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додатковепокарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якоюзасуджується винний, і, по-друге, закріплене в санкції як обов'язкове. Яквідомо, додаткові покарання, безпосередньо зазначені в санкціях статей Особливоїчастини КК, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч.5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільністьпризначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом судуз урахуванням конкретних обставин справи, а у другому – суд зобов'язанийпризначити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від йогозастосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.
4. Керуючисьприписами частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також може призначити основне покараннянижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно непризначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
5. На підставічастин 1 і 2 ст. 69 КК суд також має право перейти до іншого, не зазначеного всанкції, більш м'якого виду основного покарання й одночасно не призначатидодаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
Отож, варіантизастосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, призводять досвоєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, бо суд, спираючись на приписичастин 1 і 2 цієї статті, одночасно пом'якшує два види покарання — і основне, і додаткове.
Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бутиналежним чином умотивоване у вироку суду з обов'язковим посилання на цю норму (ВВСУ.- 2006. — № 5. — С. 17).
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
У ч. 1 ст. 33 ККсукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів,передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливоїчастини КК, за жоден із яких її не було засуджено.
Можливі різніпідходи до призначення покарання за таку сукупність, тому існують і різнізаконодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного(абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремізлочини, підлягають повному складанню між собою); б) система обмеженогоскладання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в)система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за одиніз злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначеніза інші злочини); г) система обов'язкового або факультативного підвищенняпокарання (коли призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення меншсуворого покарання більш суворим, суд повинний за законом або на власний розсудпідвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначенняпокарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, ісистема поглинення або використовується сполучення цих систем із системоюобов'язкового чи факультативного підвищення покарання).
Змішана системапризначення покарання за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001р., де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання(основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покаранняшляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чичасткового складання призначених покарань. Отож, за сукупністю злочинівпризначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покаранняпризначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) надругому — визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.
1. Призначенняпокарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, — це обов'язкова вимога ст. 70КК, відступ від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покараннядає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилуваннядо кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційнійінстанції — пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключитийого з вироку.
Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, щовходять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69 КК і на цьому етапіпризначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додатковепокарання (п. 20 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Такий підхід до призначенняпокарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину зодночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.
2. Визначенняостаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використаннядля цього спеціальних правил — принципів поглинення або складання. Це означає, щосуд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покараннябільш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремізлочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.
Застосовуючипринцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якимикваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цихсанкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених заокремі злочини покарань поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив зач. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. 3 ст. 296КК (хуліганство) – 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собоюменш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком у4 роки позбавлення волі.
Слід ураховувати, що визначення остаточного покаранняза принципом поглинення допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочинипризначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначеніпокарання різних видів (п. 21 пост. ПВСУ від 24.102003 р.). Так, якщо за одиніз злочинів призначені виправні роботи строком на один рік, а за інший – двароки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворогопокарання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначитьпокарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. При порівнянні в цихвипадках ступеня суворості покарань суд керується тією послідовністю, у якійвсі їх види перелічені в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б заодин із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточнепокарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглиненнябудь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.
Принцип поглинення припускає, що більш суворепокарання завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі злочини однаковіза видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вонипризначені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК (ВВСУ. — 2005. — № 3. — С. 29; 2006. — № 2. — С. 25-26). Так, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено 2 роки позбавлення волі, а за ч.2 ст. 296 КК – такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цихзлочинів може бути визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо закожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлення волі, остаточнепокарання за сукупністю може бути визначене тут лише шляхом поглиненняоднакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях і ч.1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам.
За принципомскладання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного.При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але вбудь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке зпризначених за окремі злочини (п. 22 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
При повному складанні остаточне покарання засукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому– до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднуєтьсячастина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин.
Складанняпокарань обмежене певними межами, які встановлені у ч. 2 ст. 70 КК і згідно зякою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визначаєтьсяв межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачаєбільш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищумежу (максимум) найбільш суворої санкції. Так, якщо за ч. 1 ст. 185 ККпризначене покарання у виді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. 3 ст.296 КК – три роки, то за принципом повного складання суд має визначитиостаточне покарання за сукупністю у виді 4-х років позбавлення волі, бомаксимальна межа санкції ч. 3 ст. 296 КК дорівнює 5 рокам. Якщо ж за ч. 1 ст.185 КК призначено два, а за ч. 3 ст. 296 КК – чотири роки позбавлення волі, тотут можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавленняволі, призначених за ч. 3 ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік ізпризначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначивши 5 років позбавленняволі, бо саме такий максимум цього покарання встановлений у санкції ч. 3 ст.296 КК.
Проте, якщо хочаб один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливотяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання засукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного видупокарання в Загальній частині КК. Насамперед, йдеться про позбавлення волі напевний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому,якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст.185 КК – до п'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання засукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складання й остаточнопризначити 12 років позбавлення волі. Тут суд вже виходить за межі максимумупозбавлення волі, встановленого у санкціях, через те, що злочин, передбаченийч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Але загальний строк позбавлення волі (12років) не перевищує тут тієї максимальної межі (15 років), яка встановлена дляцього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання засукупністю злочинів слід чітко розрізняти максимальну межу покарання,встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимум виду покарання,встановлений у нормах Загальної частини КК. Слід також мати на увазі, щомаксимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати 15 рокампозбавлення волі і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього видупокарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання на строк 15 роківпозбавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання,призначені за інші злочини, що входять до сукупності.
Принцип повногоабо часткового складання може бути використаний судом при призначенні засукупністю злочинів як покарань одного виду, так і різних їх видів (п. 21 пост.ПВСУ від 24.10.2003 р.). Якщо за окремі злочини призначені покарання різнихвидів, то суд, перш ніж визначити остаточне покарання за сукупністю, повиненперевести (перерахувати) менш суворий вид покарання у більш суворий за шкалоюїх еквівалентів, яка встановлена в ч. 1 ст. 72 КК (див. про це § 8 цьогорозділу). Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Проте, якщо заокремі злочини, що утворюють сукупність, призначені таки види основних покарань,як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади чи займатисяпевною діяльністю (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. Тому в такихситуаціях суд може застосувати або принцип поглинення менш суворого покараннябільш суворим, або згідно з ч. 3 ст. 72 КК призначити кожне з цих покарань до самостійноговиконання, коли призначені за окремі злочини покарання застосовуються одночаснои виконуються кожне самостійно — без складання.
Призначеннядодаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 і 3 ст. 70 КК, із якихвипливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призначене засукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попередньо призначалося судом хочаб за один із злочинів, що входять у сукупність (п. 16 пост. ПВСУ від 24.10.2003р.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань були призначені лишеза один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднується (без поглиненняі складання між собою) до основного покарання, остаточно призначеного засукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька злочинів, що входять усукупність, призначені кілька додаткових покарань, то їх остаточне визначенняза сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різнихвидів:
а) якщо призначені додаткові покарання одного виду, товони, насамперед, поєднується між собою шляхом поглинення менш суворого більшсуворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч.2 ст. 70 КК. Лише після цього отримана таким шляхом загальна міра додатковогопокарання приєднується до основного покарання, остаточно призначеного засукупністю;
б) якщо призначені додаткові покарання різних видів,то вони ні поглиненню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст.72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно призначеного засукупністю, і виконується самостійно.
У ч. 4 ст. 70 ККпринципи призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації,коли після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і віншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. У цьому випадкув строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховуєтьсяпокарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами,передбаченими ст. 72 КК.
Злочини, щоскладають сукупність, можуть бути розкриті в різний час тому і засудженнявинного за ці злочини здійснюється не одним, а двома або більше вироками, якіпостановляються також у різний час. Така ситуація має місце там, де особа, якавчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а другийбуло розкрито пізніше, у зв'язку з чим і вирок за нього постановляється вжепісля вироку за першою справою. Наприклад, особа була засуджена до 3 роківпозбавлення волі за ч. 3 ст. 296 КК за хуліганство, вчинене у вересні 2005 р,але після винесення цього вироку й відбуття одного року позбавлення волі захуліганство з'ясувалося, що засуджений ще у липні 2004 р. вчинив крадіжку,передбачену ч. 1 ст. 185 КК. За новим вироком за цю крадіжку суд призначиввинному 2 роки позбавлення волі. Розглянута ситуація повністю охоплюєтьсяознаками сукупності злочинів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різнимистаттями КК і обидва вони вчинені до засудження хоча б за один із них. Тому дотаких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті ж правила призначенняпокарання, які визначені в частинах 1-3 ст. 70 КК. Але призначення покарання зач. 4 ст. 70 КК проходить вже в три етапи:
1) на першому зних суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою,але розкритий після цього;
2) на другому — з урахуванням ранішепостановленого вироку і призначеного ним покарання суд визначає остаточнепокарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення або шляхом повного чичасткового складання покарань, призначених за обома (попереднім і зноввинесеним) вироками у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК;
3) на третьому етапів строк покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, суд зараховуєте покарання, яке повністю або частково було відбуте засудженим за попереднім(раніше постановленим) вироком.
2.4 Призначенняпокарання за сукупністю вироків
покараннявирок злочин співучасть
Відповідно до ч.1 ст. 71 КК сукупністю вироків визнається ситуація, за якої засуджений післяпостановлення вироку, але до повного відбуття призначеного цим вирокомпокарання, вчиняє новий злочин. Отже, при сукупності вироків: а) судомпостановлений вирок, яким особа засуджена до певного покарання; б) призначенецим вироком покарання ще не відбуте засудженим повністю; в) новий злочинвчиняється після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного нимпокарання.
Порядок призначенняпокарання за сукупністю вироків вставлений у ч. 1 ст. 71 КК, згідно з якою,якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покараннявчиняє новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністюабо частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Отже, зазагальним правилом, призначення остаточного покарання за сукупністю вироківздійснюється шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених заокремими вироками. Межі такого складання зазначені у ч. 2 ст. 71 КК, відповіднодо якої загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністювироків, не може перевищувати максимального строку, встановленого для даноговиду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у видіпозбавлення волі загальний строк цього виду покарання не повинен перевищувати15 років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким — не може перевищувати 25років.
Таким чином, напідставі ст. 71 КК за сукупністю вироків суд призначає покарання за такимиправилами: 1) насамперед, призначається покарання за знов вчинений злочин – зановим вироком; 2) до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю абочастково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком; 3)остаточна міра покарання за сукупністю вироків визначається в межах максимуму,встановленого в Загальній частині КК для відповідного виду покарання.
1. Призначення покарання за знов вчинений злочинздійснюється на загальних підставах, тобто з урахуванням положень статей 65-69КК. Причому, якщо в діяннях особи, яка вчинила новий злочин, є ознакиповторності (ст. 32 КК) або рецидиву (ст. 34 КК), суд враховує їх як обставини,що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).
2. До покарання,призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбутучастину покарання за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, що вжевідбута за попереднім вироком, не враховується, і в остаточне покарання засукупністю входить покарання, призначене за новим вироком, і покарання, яке щеневідбуте за попереднім вироком. Тому відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточнепокарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного зановим вироком, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ВВСУ.- 2004. — № 12. — С. 17, 22).
3. Визначенняостаточного покарання за сукупністю вироків обмежено тим максимумом, якийвстановлений для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК.Так, при складанні покарань у виді позбавлення волі, остаточне покарання неможе перевищувати 15, а за особливо тяжкий злочин — 25 років. Саме таквизначається максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеженняволі згідно з ч. 2 ст. 61 КК — 5 п'ять років, а для виправних робіт за ч. 1 ст. 57КК – 2 роки). Отже, при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироківсуд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливоїчастини КК, тому що при цьому він керується не санкцією, а тим максимумом, якийвстановлений для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК.
Згідно з ч. 2 ст.71 КК при призначенні хоча б за один із вироків довічного позбавлення волізагальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків,визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічнимпозбавленням волі. Принцип поглинання суд «змушений» застосовувати і тоді, колиза новим вироком призначено покарання в межах, які збігаються з максимумомданого виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (п. 25 пост. ПВСУвід 24.10.2003 р.). Так, якщо особа до повного відбуття призначених їйвиправних робіт вчиняє новий злочин, за який засуджується до 5 років обмеженняволі, то суд цим покаранням може лише поглинути невідбуту за попереднім вирокомчастину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК максимальна межа обмеженняволі складає 5 років.
За ст. 71 ККскладанню підлягають покарання як одного, так і різних їх видів. Якщо заокремими вироками призначені покарання різних видів, то для їх складання судкерується приписами частин 1-3 ст. 72 КК (див. про це § 8 цього розділу).
Принцип складанняпокарань за сукупністю вироків поширюється не тільки на основні, а й на додатковіпокарання. При цьому слід ураховувати таке:
а) якщо додаткові покарання призначені тільки запопереднім або лише за новим вироком, то вони (або невідбута їх частина) приєднуютьсядо основного покарання, остаточно призначеному за сукупністю вироків;
б) якщо додатковепокарання призначене і за попереднім, і за знов винесеним вироками, то вони,передусім, об'єднуються за сукупністю між собою і лише після цього приєднуютьсядо остаточного основного покарання;
в) якщо заокремими вироками призначені додаткові покарання одного виду, то вонискладаються між собою в межах максимуму, встановленого для них в Загальнійчастині КК (наприклад, для позбавлення права обіймати певні посади такий максимумвстановлений у ч. 1 ст. 55 КК і дорівнює 3 рокам);
г) якщо заокремими вироками призначені додаткові покарання різних видів (наприклад, запопереднім вироком — позбавлення військового звання, а за новим – конфіскаціямайна), то вони складанню не підлягають і кожне з них відповідно до ч. 4 ст. 72КК виконується самостійно.
Можливі випадки,коли після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання особа вчиняєне один, а два або більше злочинів. У таких ситуаціях має місце сполученнясукупності вироків і сукупності злочинів і застосовуються правила ч. 5 ст. 71КК, з якої випливає, що для призначення тут покарання треба керуватися як ст.70, так і ст. 71 КК. По-перше, суд має призначити покарання окремо за кожнийзнов вчинений злочин. По-друге, керуючись ст. 70 КК і використовуючи принципипоглинення, повного або часткового складання, суд має визначити покарання засукупністю цих злочинів. Нарешті, до покарання, призначеного за сукупністюзлочинів, суд за правилами ст. 71 КК повністю або частково приєднує невідбутучастину покарання за попереднім вироком, визначаючи її у межах, встановлених ч.2 ст. 71 КК.
2.5 Правиласкладання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
За окремі злочини(по окремих вироках) як при сукупності злочинів (ст. 70 КК), так і присукупності вироків (ст. 71 КК) можуть бути призначені покарання не тількиодного, а й різних видів. У зв'язку з цим виникає питання, як застосувати в цихвипадках принцип складання таких покарань? Наприклад, за один злочин особузасуджено до позбавлення волі, а за інший — до виправних робіт; за однимз вироків — до арешту, а за іншим – до обмеження волі тощо. Для таких ситуацій ч. 1ст. 72 КК встановлює правило, згідно з яким при складанні покарань різних видівза сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводитьсяв більш суворий вид. Для здійснення такого переводу (перерахунку) ч. 1 ст. 72КК встановлює співвідношення між окремими видами покарань на підставі певної«шкали» їх еквівалентів:
1) одному днюпозбавлення волі відповідають: а) один день тримання в дисциплінарномубатальйоні військовослужбовців або арешту; б) два дні обмеження волі; в) тридні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт; г)вісім годин громадських робіт;
2) одному днютримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арештувідповідають: а) два дні обмеження волі; б) три дні службових обмежень длявійськовослужбовців або три дні виправних робіт;
3) одному днюобмеження волі відповідають три дні службових обмежень для військовослужбовцівабо три дні виправних робіт;
4) одному днюобмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.
Отже, якщо особазасуджена за один із злочинів до позбавлення волі на 3 роки, а за інший – доодного року виправних робіт, то суд має перевести менш суворе покарання(виправні роботи) у більш суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вищешкалою в співвідношенні 1:3. Тільки після цього можна використати принципповного або часткового складання для визначення остаточного покарання засукупністю злочинів.
При сукупностізлочинів (ст. 70 КК) і вироків (ст. 71 КК) виникає і ще одне важливе питання, якемає практичне значення: про призначення покарання за сукупністю у випадках,коли особа засуджується за кожен злочин (за кожним вироком) до службовихобмежень для військовослужбовців або виправних робіт із різними відсоткамивідрахувань із заробітку. Це питання вирішується у ч. 2 ст. 72 КК, згідно зякою складатися можуть лише строки цих покарань, а розміри відрахувань іззаробітку засудженого складанню не підлягають. Так, наприклад, якщо дозакінчення строку виправних робіт, призначених з відрахуванням 10% іззаробітку, особа знов засуджується до такого ж виду покарання, але звідрахуванням уже 20%, то суд повністю або частково приєднує до покарання,призначеного за новим вироком, невідбутий за попереднім вироком строк виправнихробіт, залишаючи для останнього колишній розмір (10%) відрахувань. Інакшекажучи, складаються тут лише строки покарання, а розміри відрахувань іззаробітку засудженого обчислюються за кожним вироком самостійно.
За сукупністю якзлочинів, так і вироків суд може призначити такі види основних покарань, дляяких у ч. 1 ст. 72 КК не встановлено співвідношення в якому-небудь еквіваленті.Це стосується таких видів покарань як штраф і позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю, які згідно з ч. 3 ст. 72 КК складаннюяк між собою, так й з іншими видами покарань не підлягають і виконуютьсясамостійно. Такий самий порядок встановлений у ч. 4 ст. 72 КК і щодопризначення за сукупністю додаткових покарань різних видів, які у всіх випадкахвиконуються самостійно.
У разі обрання такого запобіжного заходу, як триманняпід вартою, особа ще до засудження може перебувати в попередньому ув'язненні.Тому ч. 5 ст. 72 КК установлює, що при засудженні особи до позбавлення волі судзараховує в строк покарання попереднє ув'язнення з розрахунку день за день, апри засудженні до інших видів покарань — відповідно до шкали еквівалентів, які передбачені ч. 1 ст. 72 КК. Якщо особазасуджується до таких видів покарань, які у цій шкалі не зазначені (наприклад,штраф), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання абоповністю звільнити засудженого від його відбування.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можемозробити висновки, що призначення покарання є кульмінацією судового розглядусправи у разі визнання особи винною і Рішення суду про необхідністьзастосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бутиторжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначеннісудом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнанавинною у вчиненні злочину. Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, маєбути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення тапопередження нових злочинів. Можна сказати, що це стратегічна мета призначенняпокарання. Крім того, щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватисяна всіх принципах кримінального права: 1) законності покарання; 2) визначеностіпокарання в судовому вироку; 3) обґрунтованості й обов’язковості мотивуванняпокарання у вироку; 4) гуманності покарання; 5) індивідуалізації ісправедливості покарання. Наявності й дотримання тільки принципів призначенняпокарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певнівимоги Закону, які суд обов’язково повинен враховувати при призначенніпокарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правовихпринципах. Ці вимоги Закону зафіксовані і названі загальними засадамипризначення покарання. Загальні засади призначення покарання — це основоположнівимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов’язаний керуватисясуд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі. Слід такожпідкреслити, що покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчиненнязлочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не требапереоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ходіборотьби зі злочинністю (так звана легісломанія — сподівання на всесилля застосуванняЗакону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність.Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покараннядержава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборканняй максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознакикожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактицізлочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах. Загальнізасади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації,гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільшістотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду припризначенні покарання. Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнєдля її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатомінтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкостівчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини,ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті — характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину. Призначенню судомособі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження новихзлочинів покарання сприяють санкції норм КК України, які за своєю конструкцієює, як правило, альтернативними і відносно визначеними.
Список використаної літератури
1. КонституціяУкраїни, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Кримінальнийкодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня2001 року.
3. Кримінальнийкодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.
4. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 22 грудня 1995 р. за № 22 «Про практикупризначення судами кримінального покарання».
5. Бажанов М.И.Уголовное право Украины. Общая часть. — Днепропетровск, 1992.
6. Игнатов А.И.,Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекцин. — М., 1996.
7. Коржанський М.Й.Нариси уголовного права. – К., 1999.
8. Коржанський М.Й.Науковий коментар Кримінального кодексу України. — К., Атіка, Академія,Ельга-Н, 2001.
9. Кримінальне правоУкраїни. Загал. Частина / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, В. В. Бенківський таін.; За ред. П. С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997.
10. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.;За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків:Юрінком Інтер—Право, 2001.
11. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.;За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків:Юрінком Інтер—Право, 2002.
12. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. таін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. — К., Правові джерела, 2002.
13. Михайленко П.П.Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. – К., 1999.Науково-практичний коментардо Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред.П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с.
14. Науково-практичнийкоментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року.// За ред.М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.
15. КрыловаН.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии,США, Франции, Германии) Учебное пособие — 190 с.
16. Уголовноеправо зарубежных государств. М., 1973. Вып. 3.