Основи цивільного права України

К о н т р о л ь н а     р о б о т а
                                                                                          
на тему: “Основицивільного права України”
                            

1. Цивільне право України: поняття і система
Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України,яка регулює певну гру­пу правових відносин за участю фізичних і юридич­них осібта держави в цілому.
Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права,характеризується предметом і методом право­вого регулювання.
Предмет правового регулювання цивільного пра­ва складають правовівідносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі гру­пивідносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.
Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю,набуттям, володінням, ко­ристуванням і розпорядженням майном. Вони зу­мовленівикористанням товарно-грошової форми.
Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникаютьзавдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи нажиття, здоров'я, честь, гідність, ім'я та автор­ство), які поділяються на двігрупи:
• особисті права, пов'язані з майновими (скажімо,права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури,мистецтва тощо);
  •особисті права, не пов'язані з майновими (при­міром, права особи на честь,гідність, ім'я, лис­тування тощо).                                                                                    
Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономніта незалежні одна від од­ної, що є однією з характерних рис цивільно-право­вогометоду. Учасниками цивільно-правових відно­син можуть бути фізичні особи(громадяни, інозем­ці, особи без громадянства), юридичні особи та дер­жава як уцілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальніодиниці, в тому чис­лі автономні утворення). З виникненням цивільно-правовихвідносин їхні учасники не можуть нав'язу­вати свою волю один одному, а томуїхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (на­приклад, воснову реалізації договору купівлі-прода­жу сторони мають покласти досягненняспільної зго­ди відносно кількості, якості й ціни товару).
Цивільно-правовий метод характеризується таки­ми ознаками:
• юридичною рівністю сторін;
• диспозитивністю сторін, напідставі чого сторо­нам надається право визначати їхні взаємовід­носини навласний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чиннимзаконодавством;
• особливим способом вирішеннямайнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (че­рез загальний суд,арбітражний чи третейський
суд);
• наявністю майновоївідповідальності сторін.
Отже, цивільне право являє собою сукупністьнорм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, щоскладаються в суспіль­стві між фізичними і юридичними особами та ін­шимисоціальними утвореннями на засадах юри­дичної рівності сторін.
Система цивільного права України визначає роз­міщення його складових у певнійсистемі, обумовле­ній взаємозв'язком її елементів — юридичних норм таінститутів. Вона поділяється на дві частини: за­гальну та особливу.
Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, щостосуються всіх ци­вільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів таоб'єкти цивільного права, угоди, пред­ставництво й довіреність, позовнадавність.
Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремігрупи спеціаль­них цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути:право власності; зобов'язальне пра­во; авторське право; право на відкриття;право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів іпослуг, раціоналізаторську пропози­цію; спадкове право; правоздатністьіноземних гро­мадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземнихдержав і міжнародних договорів.
Як частина юридичної науки, цивільне право ви­вчає закономірностіцивільно-правового регулюван­ня суспільних відносин, історію його становлення йрозвитку, а також розробляє способи його подальшо­го вдосконалення.
2.Поняття і форми власності в Україні
Власність— економічна категорія, що є од­ним із проявів суспільних відносин із приводупри­власнення матеріальних благ.
Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюютьсуспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами,юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права таобов'язки з володіння, користування і розпоряджен­ня майном.
Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивномуаспектах.
В об'єктивному аспекті право власності — су­купність правовихнорм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпоряджен­нямайном.
Правовою основою закріплення права власності в Україні є КонституціяУкраїни, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від7 люто­го 1991 р. та інші законодавчі і нормативні акти.
Зокрема, Закон України «Про власність» скла­дається з8 розділів (57 статей);
Розділ І. Загальні положення.
Розділ П. Право виключної власності народу Ук­раїни.
Розділ III. Право індивідуальної власності.
Розділ IV. Право колективної власності.
РозділV. Право державної власності.
Розділ VI. Право інтелектуальної власності.
Розділ VII. Право власності інших радянських республік. Союзу РСР, інших держав,їхніх юридич­них осіб, спільних підприємств та міжнародних ор­ганізацій.
Розділ VIII. Захист права власності.
У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупністьповноважень власника з володін­ня, користування і розпорядження майном.
Володіння — фактична наявність речі в господар­стві власника та його можливістьвпливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (на­приклад,наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіннямайном, добу­тим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володінняподіляється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що во­лодієчужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те,що володіння незаконне).
Користування — право вилучати з речей їхні ко­рисні властивості(наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування,носити одяг і взуття).
Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна(наприклад, продавати, дару­вати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).
Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати їївласником відповідного майна.
Розглядають такі форми власності:
• власність народу України — надра землі, повіт­ряний простір,водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної(морської) економічної зони;
• приватна власність — майнові та особисті немайнові благаконкретної фізичної особи (жилі бу­динки, транспортні засоби, гроші, цінніпапери, ре­зультати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого івиробничого призначення);
• колективна власність — майно, що належить певному колективу інеобхідне для його функціону­вання (майно колективного підприємства, коопера­тиву,орендного чи акціонерного підприємства, гос­подарського товариства,господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої гро­мадськоїорганізації, релігійної організації тощо);
• державна власність — майно, необхідне для виконання державоюсвоїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система,системи зв'язку, транспорту загального користу­вання, кошти державного бюджетутощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та влас­ністьадміністративно-територіальних одиниць (ко­мунальну).
3.Суб'єкти цивільно-правових відносин
Суб'єктамицивільно-правових відносин є фі­зичні та юридичні особи, які вступають міжсобою в цивільно-правові відносини з приводу майна та осо­бистих немайновихблаг. В окремих випадках суб'єк­том зазначених відносин може бути держава.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадянита особи без громадянства.
Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявністьцивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право — та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здат­ність особи мати цивільні права інести цивільні обов'язки.
Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження іприпиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).
Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всімагромадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється вцивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно відпоходження, соціального й майнового стану, расової та національної належнос­ті,статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місцяпроживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не може бути по­збавленийцивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.
Цивільна дієздатність — це здатність громадя­нина своїми діями набуватицивільних прав і ство­рювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здат­ністьрозпоряджатися власними правами і нести від­повідальність за свої дії.
Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'яфізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на таківиди:
• повна дієздатність;
• часткова дієздатність;                   
• мінімальна дієздатність;
• обмежена дієздатність;
• визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повно­ліття — 18 років. Згідно зчинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття пов­надієздатність у неї настає з моменту одруження.
Часткову дієздатність мають фізичні особи у ві­ці від 15 до 18 років. Вонимають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи пік­лувальників.Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди;розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізову­вати своїавторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ ірозпоряджатися ни­ми; володіти, користуватись і розпоряджатися май­номтрудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначенихгосподарств; бу­ти членами громадських організацій; нести відпові­дальність зазаподіяну ними шкоду іншим особам.
Мінімальна дієздатність характерна для осіб ві­ком до 15 років, які маютьправо здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитнихустанов і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на ім'янеповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньо­му15 років будуть батьки чи інші його представни­ки (всиновителі чи опікуни).
Обмежена дієздатність може бути визначена су­дом громадянам, якізловживають спиртними на­поями або наркотичними засобами. Вони можуть ук­ладатиугоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чиінші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою пі­клувальника, завинятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи не­доумство не здатнийрозуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судомнедієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить довтрати ним можливості щодо укладан­ня угод. Односторонні угоди (наприклад,заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до ви­знання особинедієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращанняздоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд по­новлює його вдієздатності.
Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його недають позитивних ре­зультатів, а тривала відсутність на місці проживан­няробить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнаєтьсябезвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначено­мучинним законодавством.
4.Основні ознаки юридичних осіб
 
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремленемайно, можуть   набувати майно­вихта особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем усудових органах.
Правовими ознаками юридичної особи є:
• організаційна єдність;
• наявність відокремленого майна;
• можливість виступати в цивільному обороті відвласного імені;
•  здатність самостійно нести майнову відпові­дальність.
Юридична особа повинна мати: свій статут; пра­воздатність;назву; органи; місцезнаходження (фі­ліали, представництва).
Юридичні особи наділені цивільною право — суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та ци­вільною дієздатністю, яківиникають водночас із мо­менту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи ви­значається характером ізмістом діяльності юридич­ної особи, що передбачена статутом організації.
Ци­вільна дієздатність здійснюється відповідними ор­ганами юридичноїособи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєд­нанніміж собою).
Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:
• з моменту затвердження статуту або положення;
• з моменту видання компетентним органом по­становипро утворення організації;
• з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.
Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб:державні; колективні; оренд­ні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'­єктів;приватні; сімейні; релігійні та ін.
Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на:підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги насе­ленню;колгоспи — колективні виробничі сільсько­господарські підприємства; комерційніта інші орга­нізації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.).
Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чиннимзаконодавством (на­приклад, Законом України «Про підприємства» від 27березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб відносятьрозпорядчий, норматив­но-явочний, дозвільний і договірний.
Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:
• з моменту її ліквідації;
• з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєд­нання).
Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняєть­ся в такому ж порядку, вякому їх було утворено.
В окремих випадках суб'єктом цивільних право­відносин може бути Українаяк суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності(надходження у власність держави безгосподарного майна, невитребуванихзнахідок, неналежне утри­муваного, конфіскованого майна тощо).
5.Цивільно-правові договори:
 
поняття і види
Договір є основною підставою виникненнязобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивніправа і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.
Договірможна визначити як угоду двох або де­кількох осіб, спрямовану на встановлення,зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тількиправомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, тотакий договір визнається недійсним.
Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії;волевиявлення сторін; дотри­мання встановленої законом форми договору; право­тадієздатності сторін.
Головним елементом кожного договору є воля сто­рін, спрямована надосягнення певної мети, яка не суперечить законові.
Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Змістбудь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізня­тиістотні, звичайні та випадкові умови договору.
Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли міжсторонами в потрібній у на­лежних випадках формі досягнено згоди з усіх істот­нихумов.
Істотними є ті умови договору, що ви­знані такими за законом або необхідні длядоговорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зісторін має бути досягнуто згоди (на­приклад, у договорі купівлі-продажуістотними є предмет, ціна, строк).
Окрім істотних умов, у договорі можуть бути умо­ви звичайні йвипадкові.
До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються,скажімо, місце виконання догово­ру. Щ умови не обов'язково повинні бутивключені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна нормаЦивільного кодексу. Якщо ж сторо­ни забажають установити інше місце виконаннядо­говору, то це має бути обумовлено в договорі.
Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого видуне передбачаю­ться, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад,винагорода повіреному в договорі дору­чення за виконання доручених йому дій непередба­чається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, топовірений має право вимагати її ви­плати. Отже, і випадкова умова, якщо вонавключе­на до договору, має бути виконана.
У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми(приміром, за­повіт, відмова від прийняття спадщини, видача дові­реності навчинення певних дій тощо).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, нази­ваються двосторонніми(наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).
Договори, в яких беруть участь більш як дві осо­би, називаються багатосторонніми(наприклад, до­говір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництвашляхів, шкіл ).
Розрізняють договори реальні і консенсуальні.
Реальнідоговори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише змоменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважатиукладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли по­зикодавецьпередав позичальникові певну суму грошей).
Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичногозначення з моменту досяг­нення угоди з основних умов договору (наприклад,купівля-продаж, найом, підряд тощо).
За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на простій нотаріально засвідчені.
За загальним правилом вибір форми договору за­лежить від бажання осіб,що її укладають. Однак, у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було ук­ладенов певній формі. Якщо для договору не вста­новлено певної форми, він уважаєтьсяукладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчаннявизначається виявом волі уклас­ти договір лише у випадках, передбаченихзаконом.
Усна форма допускається в договорах, що вико­нуються під час їхукладання, якщо іншого не вста­новлено законом (приміром, договір купівлі-прода­жуза готівку).
Проста письмова форма застосовується в разі укладення між собою договорівдержавними, коопе­ративними і громадськими організаціями, а також договорів цихорганізацій з громадянами, крім дого­ворів, що виконуються під час їхукладання. У про­стій письмовій формі укладаються й інші договори громадян міжсобою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майновогонайму (оренди) між громадянами на строк більш як один рік).
Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках,передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будин­кута деякі інші.
Недодержання форми договору, якої вимагає за­кон, тягне за собоюнечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всімаістотними умовами, а угоду на­лежним чином оформили.
У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиціюукласти договір (оферту) і прий­няття пропозиції (акцепт). Цивільний кодексУкраї­ни визначає, з якого моменту договір уважається ук­ладеним. Колипропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договіруважає­ться укладеним, якщо особа, яка зробила пропози­цію, одержала від іншоїсторони відповідь про прий­няття пропозиції протягом цього строку. Коли про­позиціюукласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договіруважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила осо­бі, яка зробилапропозицію, про прийняття цієї про­позиції. Якщо таку пропозицію зроблено вписьмо­вій формі, договір уважається укладеним, коли від­повідь про прийняттяпропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.
Слід мати на увазі: якщо з одержаної з запізнен­ням відповіді про згодуукласти договір випливає, що відповідь було надіслано своєчасно, вона визна­єтьсятакою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію,негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізнен­ням. Тодівідповідь уважається новою пропозицією.
Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано,умовах визнається відмо­вою від пропозиції та, водночас, новою пропозицією.Одначе, це правило не поширюється на випадки, ко­ли під час укладання договорівміж державними, кооперативними та іншими громадськими організа­ціями виникаютьрозбіжності, що підлягають роз­глядові судом, арбітражем або третейським судом.
Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили,тобто момент, із якого договір уважається укладеним, про що прямо зазна­чають удоговорі — договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В іншихвипадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір ку­півлі-продажужилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набираєлише з моменту його реєстрації в місцевих органах управ­ління.
Момент набрання договором чинності має важли­везначення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехідправа власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.
Список використаної літератури.
1. Цивільне право: навч.  посібникдля студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборовата ін. — К.: Вентурі., 1997р. — 544с.
2. Цивільний Кодекс УкраїнськоїРСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами тадоповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. — 1996.  №2.
3. Цивільне право. Частина перша.К.: Вентурі, 1997р.
4. Калмиков Ю.Х. Вопросьіприменения гражданско- правовьіх норм. — Саратов., 1976.
5. Гражданское право. Ч. 1. — М.:Тейс, 1996р.
6. Відомості Верховної радиУкраїни. — 1992.- №20.