МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
факультет– еколого-економічний
кафедра– екологічного права
КУРСОВИЙПРОЕКТ
здисципліни
природоохороннезаконодавство України
натему
“НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕЗАБЕСПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ І ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ”
Виконав– ст. гр. ЕП-47
А.Ю.
Викладач– Фролова Н.В.
Одеса- 2009
ЗМІСТ
ВСТУП
1ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ
2ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ
2.1Право постійного землевикористання
2.2Право арендного землевикористання
2.3 Право концесійного землевикористання
3ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
4ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ
ВИСНОВКИ
ПЕРЕЧЕНЬПОСИЛАНЬ
ВСТУП
Стосункивласності складають основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальнуоснову існування кожною людини. Володіння власністю завжди було пов'язане зматеріальним достатком і наявністю влади. Тому категорія власності займаєцентральне місце в системі соціальних стосунків і визначає основи державного ісуспільного пристрою.
Усоціальному житті відношення власності виступають як стосунки між людьми впроцесі привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх привласненоїприналежності, здійснення обміну ними, розподіли і вжити з метою задоволеннясвоїх матеріальних і духовних потреб. Саме у соціальному характері стосунківвласності полягає суть власності, бо поза суспільством немає і стосунківвласності..
Особливемісце в системі цих стосунків займає власність на землю як засіб існування іжитла, і суспільства людини. Значна дія на правове регулювання стосунківвласності на землю надає цілий ряд чинників, що специфічно виявляються. Донайбільш істотних з них можна віднести наступні: земля є творінням природи,вона створена без трудовою участі людини і суспільних витрат; кількісно і якісно вона обмежена природнимсередовищем; її просторові межі невідтворні і не можуть бути розширені шляхомвідтворення; земна поверхня фізично нерухома і просторово не переміщувана; устрого економічному сенсі земля не є товаром, оскільки не володіє реальноювартістю; вона є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві іпросторовим операційним базисом для розміщення і діяльності інших галузейнаціонального господарства; при вірному використанні землі як засоби виробництва їїпродуктивні сили не убувають, а зростають; відмова від використання земельнихресурсів не приводить їх до зносу, деградації або в інший стан непридатності; врезультаті використання землі як просторово-терріторіального базису дляздійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля єекологічним і енергетичним об'єктом життєзабезпечення, життєдіяльності імісцем проживання людиниі суспільства, а також тваринного і рослинного світу і всіх інших організмів;на земних просторах не лише розміщуються її природні об'єкти і їх ресурси, алеі улаштовуються людські співтовариства і їх держави і т. п.
Право власності на землю іправо землекористування завжди займали, займають, і ще тривалий час займатимутьцентральне місце в земельному законодавстві і праві. Правове регулюваннястосунків власності, особливо земельній власності, динамічно розвивається. Нестановить винятку в цьому відношенні і право землекористування. Найбільшсистематизоване регулювання вони отримали в новому Земельному, Цивільному іГосподарському кодексах України, а також в оновлених редакціях раніше прийнятихнормативних і крупних нормативних актах останнім часом, які раніше не буливідомі вітчизняному правознавству. Саме з врахуванням нових положень цихзаконодавчих актів написана дана робота. У ній зроблена спроба взаємозв'язаногорозгляду найбільш важливих питань права власності на землю і праваземлекористування.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ
Розглянутів Загальній частині екологічного права питання, пов'язані з характеристикоюправа природокористування, дають певне уявлення про правову регламентаціювідносин щодо забезпечення раціонального використання та охорони всіх природнихресурсів. Водночас кожен з них посідає своє відносно самостійне місце в межахдовкілля.
Зурахуванням того, що кожний окремо взятий об'єкт природи виконує специфічніфункції при задоволенні потреб людини, виникає необхідність диференційногопідходу до правового регулювання використання того чи іншого природного об'єктата його охорони. Це пов'язано з особливостями, які випливають із фізичних таінших специфічних ознак конкретних об'єктів природи.
Відомо,що основу взаємозв'язку між людиною і природним середовищем становить процеспраці. Цей взаємозв'язок стає особливо важливим, коли йдеться про виробничевикористання земель, наприклад для сільськогосподарських танесільськогосподарських цілей. Свій безпосередній зміст він реалізує в межахраціональності землевикористання.
Термін«землевикористання» слід відрізняти від традиційного терміна«землекористування». Останній вживається у двох аспектах: як один із елементів(правомочностей) права власності на землі і як самостійний правовий інститут —постійного користування земельною ділянкою.
Правоземлевикористання — один із найважливіших самостійних видів праваприродокористування. Домінуюче місце цього різновиду права природокористуваннясеред суміжних різновидів (водокористування, лісокористування, надрокористуваннята ін.) обумовлене тим, що його об'єктом виступає земля, яка, будучи об'єктомприроди, виконує різні функції: екологічні, політичні, соціальні,державно-правові та ін. Цінність цього об'єкта природи полягає в невичерпностійого властивостей та характеристик для задоволення матеріальних, духовних,естетичних, пізнавальних, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних,оздоровчо-культурних та інших потреб.
Земляє основою формування природних та природно-антропологічних ландшафтів, виступаєматеріально-просторовою базою України, підвалиною її незалежності,суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, основоюреалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави, здійснення державної владита ін.
Еколого-правовінорми регулюють суспільні земельні відносини, які формуються щодо землі якоб'єкта природи. Саме в межах цих земельних відносин, які є різновидомекологічних, найбільш рельєфно проявляється екологічний фактор, якимхарактеризується земля.
Рользазначеного фактора в сучасних умовах зростає. Так, Законом України від 21вересня 2000 року затверджена Загальнодержавна програма формування національноїекологічної мережі (екомережі) України на 2000-2015 роки, якою передбачаютьсязміни в структурі земельного фонду України, що стосуються віднесення на підставіобґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності частини земельгосподарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні звідтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.
ЗаконУкраїни від 24 червня 2004 року «Про екологічну мережу України» присвяченийрегулюванню відносин, пов'язаних з формуванням, збереженням та раціональним,невиснажливим використанням екологічної мережі як однієї з найважливішихпередумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України,охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних таперспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересівсуспільства.
Згідноіз законодавством екомережа являє собою єдину територіальну систему, яка утворюєтьсяшляхом поєднання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, а також іншихтериторій, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природногосередовища. До її складових структурних елементів крім територій та об'єктівприродно-заповідного фонду включаються землі водного та лісового фондів;оздоровчого та рекреаційного призначення; земельні ділянки, на яких зростаютьприродні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території,які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу,занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарськогопризначення екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, луки тощо) тарадіоактивно забруднені землі, що не використовуються і підлягають окремійохороні.
Використанняоб'єктів екомережі прямо чи опосередковано пов'язане із землевикористанням. Уцьому разі формуються відносно самостійні земельні відносини, зміст якиххарактеризується екологічною спрямованістю. Разомз тим, земельні відносини можуть виникати при використанні надр, лісів, вод, атакож рослинного і тваринного світу та ін. Це друга група еколого-земельнихвідносин, виникнення яких пов'язане з використанням інших об'єктів природи,нерозривно пов'язаних із землею. Особливість цих відносин полягає втому, що їхрегламентація здійснюється не тільки Земельним кодексом, а й іншимипоресурсовими нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний світта ін. Єдиною умовою правової регламентації в цьому разі згідно зі ст. ЗЗемельного кодексу є те, щоб відповідні нормативно-правові акти не суперечилинормам Земельного кодексу України.
Самеспеціальні нормативно-правові (поресурсові) акти відображають особливостіправового регулювання земельних відносин, що виникають при використанні іншихприродних ресурсів.
Йдетьсяпередусім про забезпечення використання земель відповідно до принципів,закріплених у чинному земельному законодавстві.
Сутністьсучасного права землевикористання в екологічному аспекті полягає в тому, щовоно повинно бути екологозбалансованим і здійснюватися на певних принципах.Одним з таких принципів є поєднання особливостей використання землі яктериторіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва.
Використанняземлі як територіального базису означає, що її експлуатація пов'язана ізздійсненням будь-якої діяльності людини.
Принципвикористання землі як основного засобу виробництва стосується насамперед земельсільськогосподарського призначення та земель лісового фонду. Відповідні правовіприписи закріплені в гл. 5 Земельного кодексу України.
Нарешті,принцип використання землі як природного ресурсу знайшов своє закріплення уряді статей Земельного кодексу. Так, ст. 19 Кодексу за основним цільовимпризначенням виокремлює самостійні категорії земель. Земельний кодекс (гл. 7,8і 9) закріплює правовий режим земель природно-заповідного фонду, оздоровчого,рекреаційного призначення та деяких інших земель як об'єктів природи(наприклад, земель лісового та водного фондів тощо).
Самостійнезначення для права землевикористання має принцип забезпечення раціональноговикористання та охорони земель як один з основних принципів земельногозаконодавства.
Сучаснеземлевикористання характеризується ще й тим, що при його здійсненні має бутиреалізований принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це один знайголовніших принципів еколого-правового регулювання.
Екологічнабезпека як юридична категорія в літературі розглядається як складова частинанаціональної і транснаціональної безпеки. Вона являє собою такий стан розвитку суспільнихправовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якою система правовихнорм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує захищеність правагромадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, забезпечує регулюванняздійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення станудовкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи,суспільства і держави, яка потребує чіткого закріплення в чинному законодавств.
Правоземлевикористання в багатьох випадках виступає обов'язковою основою здійсненняінших видів природокористування. Так, наявність у суб'єкта прав на конкретнуземельну ділянку згідно зі ст. 95 Земельного кодексу створює можливістьвикористовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельнійділянці загальнопоширені корисні копалини (місцевого значення), торф, лісовіугіддя, водні об'єкти, а також інші властивості землі. У цих випадкахвикористання інших природних об'єктів здійснюється згідно з правовими приписамивідповідних поресурсових кодексів і законів (наприклад, ст. 23 Кодексу Українипро надра, ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 43 Водного кодексу України).
Правоземлевикористання — це юридично забезпечена можливість отримання чи видобуваннякорисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок упроцесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їхохорони .
2.ПРАВОВІ ТИТУЛИ ЗЕМЛЕВИКОРИСТАННЯ
2.1 Право постійного землевикористання
Використання земельнихресурсів країни на підставі права постійного землекористування, що іменувалосяв попередніх нормативно-правових актах вічним і безстроковимземлекористуванням, а протягом дуже короткого часу — довічним спадковимволодінням землею, є досить сталим у вітчизняному законодавстві. Безумовно,воно витиснене різноманіттям власницьких підстав використання земельних наділіві втратило своє очолюючи положення в сучасному земляному законі. Але яквизнаний законом і правомірний спосіб витягання корисних властивостей землі іконкретних земельних ділянок, право постійного землекористування в обмеженомувигляді існує і в даний час.
Відповідно до ч.1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою — це правоволодіння і користування земельною ділянкою, що знаходиться в державній абокомунальній власності, без встановлення сроку. Не дивлячись на те, що це правов законодавчому порядку позначається як «землекористування», йоговміст охоплює і право володіння земельною ділянкою. Включення до складуземлекористування права землеволодіння зумовлюється специфікою земельноїділянки як об'єкту права, яким неможливо реально користуватися без володінняним в правовому сенсі. Більш того, право володіння земельною ділянкою впереважній більшості випадків складає необхідну передумову дня правомірногокористування ним в сенсі витягання його корисних властивостей.
На відміну відправа власності на землю, землекористуванню присуши лише правомочністьволодіння і правомочність користування земельною ділянкою. Їх нормативно-правовевміст мало чим відрізняється від аналогічної правомочності власника землі. Аленеобхідно підкреслити, що конкретний вміст правомочний володіння і користуваннядля землекористувачів визначаються власниками землі. Правомочність же розпорядженняземельною ділянкою залишається за власником, яким при постійномуземлекористуванні володіє і яке здійснює держава або відповідна територіальнагромада.
Спільною міжправом власності на землю і правом постійного землекористування є їхбезстроковість. Заздалегідь не встановлений термін права постійногоземлекористування, так само як і права власності додає стійкий характер даномувиду землекористування і підвищує ступінь стабільності правомочностіземлекористувача. У цьому полягає перевага права постійного землекористуванняперед видами тимчасового землекористування.
Об'єктами правапостійного землекористування є земельні ділянки, що надаються із земельдержавної або комунальної власності. Вони можуть надаватися з самих різнихкатегорій земельних майданів, що належать державі або територіальним громадам.У зв'язку з цим право постійною землекористування має особливе значення длявикористання земельних ділянок державної або комунальної власності, що непідлягають передачі в приватну власність через їх особливу цінність абопредназначенності для забезпечення публічних інтересів.
Суб'єктами вдачіпостійного землекористування можуть бути лише державні і комунальніпідприємства, установи і організації. Так, згідно ч. 2 ст. 92 ЗК правапостійного користування земельною ділянкою із земель державної і комунальноївласності набувають лише підприємств установи і організації, що відносяться додержавної або комунальної власності. Ними можуть бути, наприклад, державнісільськогосподарські, промислові, будівельні і транспортні підприємства;комунальні житлово-експлуатаційні підприємства що здійснюють управлінняжитловими комплексами або надаючі комунальні послуги; природоохоронні,оздоровчі і наукові установи і учбові заклади державної або комунальноївласності; лісогосподарські, водогосподарські організації; органи державноївлади і місцевої самоврядності і тому подібне.
Юридичнезначення права постійного землекористування полягає і тому, що воноунеможливлює виникнення так званої «подвійної» власності держави аботериторіальних громад і їх підприємств, установ і організацій. Збереженняінституту права постійного землекористування формує систему землянихвідношенні, в яких держава або територіальні громади є власниками землі, а їхпідприємства, установи і організації — постійними користувачами земельнимиділянками.
Праву постійногоземлекористування властива і деяка специфіка його виникнення. Порівняльнийаналіз різноманіття підстав виникнення прав на землю приводить до виводу проте, що право постійного користування земельними ділянками для государственних ікомунальних підприємств установ і організацій може виникати лише на підставівідведення. Договірні і інші підстави придбання ними права постійногоземлекористування є по суті непріємлемимі. Таким чином, акт відведення земельноїділянки як багатостадійний і комплексний юридичний факт що породжує правопостійного землекористування державних і комунальних підприємств, установ іорганізації, є єдиною підставою його виникнення.
Незважаючи панадання права постійного землекористування лише державним і комунальнимпідприємствам, воно може мати безліч різновидів. Це залежить від тих ознак ікритеріїв які складають підставу їх розмежування за ознакою використанняземельних ділянок по основному цільовому призначенню право постійногоземлекористування надається для сільськогосподарських потреб і потреб житловогоі суспільного будівництва, для потреб промисловості, транспорту зв'язку іоборони, для природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних і історико-культурнихпотреб, для ведення лісового і водного господарства і тому подібне У своючергу, право постійного сільськогосподарського землекористування державних абокомунальних сільськогосподарських підприємств установ і організацій надаєтьсядля веденія товарного сільськогосподарського виробництва, проведеннянауково-дослідних робіт і здійснення учбової деятельності, які передбачені ст.24 ЗК.
На підставіспеціальних критеріїв постійного землекористування можна виділити, наприклад:на землях сільськогосподарського призначення — користування богарнимі іполивними землями, орними і пасовищними угіддями: па землях житлової ісуспільної забудови — селітебноє і рекреаційне землекористування; на земляхтранспорту — землекористування автомобільного, залізничного, водного,повітряного і трубопровідного транспорту і тому подібне Кожен різновидпостійного користування відповідною земельною ділянкою володіє своєюособливістю відповідно до цілей надання, умов користування правами іобов'язками землекористувача, що відбивається на утриманні постійного землекористування. 2.2 Право арендного землевикористання
Оренднеземлекористування є відносно новим, але досить розвиненим правовим інститутом всучасному земельному праві. Земельно-правовими актами 30-х років минулогостоліття оренда була усунена на сільськогосподарських землях, а з введенням вдію ЗК 1970 р. вона була заборонена на всіх землях. Перебудова економічнихстосунків, що проте почалася в радянський період, особливо подальшааграрно-земельная реформа в незалежній Україні, повернули оренду, відновитиорендне землекористування і надання земельній оренді новому правовому змісту.
Відповідно до ч.1 ст. 93 ЗК правом оренди земельної ділянки є засноване на договорі терміновеплатне володіння і користування земельною ділянкою, необхідним орендареві дляведення підприємницької і іншої діяльності. У приведеному законодавчомувизначенні поміщена важлива оренда землі, що становить. До них відносяться:виділення земельної ділянки як об'єкт оренди: договірні умови оренднихстосунків: обмеження оренди земельної ділянки певним терміном; платний характероренди землі; володіння лише правомочністю володіння і користування землею;надання земельної ділянки для певних видів діяльності і тому подібне.
Оренда земельнихділянок може мати місце на всіх категоріях земельного фонду країни, незалежновід їх основного цільового призначення. Тому в даний час розвиток оренднихстосунків в землекористуванні залежить не стільки від цільового призначенняземельних ресурсів скільки від видів діяльності орендарів. Для наданняземельної ділянки в оренду ЗК виділяє перш за все здійснення підприємницькоїдіяльності. Вона властива веденню фермерського господарства, як форміпідприємництва на селі з використанням землі як засіб виробництва здійсненнюрізних видів будівництва, як формі діяльності з використанням земельнихмайданів як просторовий операційний базис і тому подібне.
Чиннимзаконодавством передбачаються можливості орендного землекористування і дляінших видів діяльності. До них можна віднести оренду земельних ділянокгромадянами хоча ведення особистого селянського господарства або заняттясадівництвом, обслуговування житлового будинку або гаражного будівництва. Непідприємницьке землекористування на умовах оренди може здійснюватися іюридичними особами, наприклад, державними підприємствами — для дослідницькихробіт, науковими установами — для дослідницьких цілей, комунальнимипідприємствами — для проведення комунікацій приватними підприємствами — дляздійснення благоустрою і тому подібне.
В той же час вказанастаття є єдиною в ЗК, спеціально присвяченою праву оренди землі, в якій лише вспільному вигляді визначені правові умови орендного землекористування.Детальніше регулювання стосунків, пов'язаних з орендою земельних ділянок,здійснюється законом що прямо передбачено ч. 6 ст. 93 ЗК. Таким законом є ЗаконУкраїни від 6 жовтня 1998 р. «о оренді землі» (у редакції Закону від2 жовтня 2003 р.). Тому право оренди землі необхідно розглядувати в контексті зположеннями цього закону. Нова редакція Закону «о оренді землі»обширніше трактує право оренди землі.
Земельна ділянкаможе передаватися в оренду разом з насадженнями, будовами, спорудами іводоймищами, які знаходяться на нім або без них. Безумовно, будови і спорудиможуть бути самостійними об'єктами орендних стосунків як майно або майновийкомплекс. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону «о оренді землі», стосунки,зв’язаних з орендою земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майновікомплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності,регулюються даним законом з врахуванням особливостей передбачених ЗакономУкраїни від 10 квітня 1992 р. «о оренді державного і комунальногомайна» (у редакції Закону від 14 березня 1995 р.). Але в даному випадкуйдеться про земельній ділянці як про об'єкт оренди разом з будовами і спорудамив межах якого останні не є самостійними об'єктами, а орендуються разом ізземельною ділянкою.
Складніше йдесправа з орендою земельних ділянок разом з водоймищами, так само як ілесоучасткамі. Останні відповідно до положень ст. 5 Водного кодексу (ВК)України і ст. 4 Лісові кодекси (ЛК) України є самостійними об'єктами права.Тому у випадках оренди земельних ділянок разом з водоймищами і лесоучасткамі,керуючись пріоритетністю положень земельного законодавства, все ж слідвраховувати ознаки водоймищ і лесоучастков як самостійних об'єктів права згідноводному і лісовому законодавству.
Не менш складноюз точки зору правової бездоганності орендних стосунків є оренда земельних доль(паїв), оскільки по строго юридичних вимогах чинного законодавства вони неналежать на праві власності гражданам-арендодателям. Тому в Перехіднихположеннях Закона «о оренді землі» передбачається, що громадяни —володарі сертифікатів на земельну частку (пай) до виділення їм в натурі (намісцевості) земельних ділянок мають право на укладення договорів оренди земельсільськогосподарського призначення місце розташування яких визначається зврахуванням вимог раціональної організації території і компактностіземлекористування відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог закону.
Приведеначастина Перехідних положень орендного закону істотно міняє оренднуправооб'ектность земельних доль. Вона поширюється не лише на володарівземельних сертифікатів і надання в оренду земельних доль на раніше распаєваннихземлях колективних сільськогосподарських підприємств але і на земельні долі(паї), отримані громадянами при здійсненні приватизації земель державних ікомунальних сільськогосподарських підприємств відповідно до вимог ст. 25 ЗК. дооформлення на них права приватної власності. Після виділення в натурі (намісцевості) земельних ділянок власникам земельних доль (паїв) договір орендиземлі переукладається відповідно до державного акту про право власності наземельну ділянку на раніше передбачених умовах і може бути змінений лише зазгодою його сторін. Припинення дії договору оренди земельної ділянки в такихвипадках допускається лише у випадках, визначених законом.
Суб'єктамиорендних стосунків по використанню земельних ділянок на орендній основі єорендодавці і орендарі. Згідно ч. 5 ст. 93 ЗК орендодавцями земельних ділянок єїх власники або уповноважені ними особи. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закони«о оренді землі» такими особами є громадяни і юридичні особи, увласності яких знаходяться земельні ділянки, або уповноважені ними особи.Проте, відповідно до ч. 4 ст. 6 вказаного Закону, земельна ділянка, обтяженазаставою може передаватися в оренду з відома заставодержателя.
Орендодавцямиземельних ділянок, що знаходяться в комунальній власності, є сільські, селищніі міські ради в межах своїх повноважень, визначених законом. Орендодавцямиземельних ділянок, що знаходяться в спільній власності територіальних громад єрайонні і обласні ради і Верховна Рада Автономної Республіки Крим в межах їхповноважень, визначених законом. Орендодавцями земель, що знаходяться вдержавній власності, є районні, обласні. Київська і Севастопольська міськідержавні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим і КМУ в межахповноважень, визначених законом.
Але слідзауважити, що статус останніх суб'єктів — орендодавців землі згідно п. 2 ч. 1Завершальних положень орендного закону набере чинності лише після розмежуванняземель державної і комунальної власності в законодавчому ладі. До їхзаконодавчого розмежування орендодавцями земельних ділянок в межах населенихпунктів, окрім земель, переданих в приватну власність, є сільські, селищні іміські ради, а за межами населених пунктів — органи виконавчої влади,відповідно до своїх повноважень визначеними ЗК.
В ціломуприведений перелік суб'єктів — орендодавців земельних ділянок по орендномузакону відповідає їх переліку, передбаченому в ЗК. Але якщо громадяни іюридичні особи самостійно вирішують питання надання землі в оренду на підставідоговору то предостаапеніс в оренду земельних ділянок комунальної і державноївласності здійснюється на підставі вирішень відповідних органів місцевоїсамоврядності і органів державної виконавчої влади шляхом укладення договоруоренди. З цього виходить що в останньому випадку підставою виникнення оренднихстосунків на землю є вирішення компетентного органу, а договір є засобом йогореалізації.
Ясніше на цевказано в ч. 2 ст. 6 Закону «о оренді землі», згідно якої в разіпридбання права оренди земельної ділянки на конкурентних початках, підставоюдля висновку договору оренди є результати аукціону або конкурсу. Наслідкидострокового припинення такого договору за ініціативою орендодавцявідрізняються від наслідків розірвання звичайного договору оренди землі. Уподібних випадках орендодавець зобов'язаний відшкодувати орендареві витрати напридбання права оренди, а також збитки понесені останнім унаслідок йогодострокового припинення, якщо договором не передбачене інше.
У ч. 2 ст. 93 ЗКпередбачено, що земельні ділянки можуть надаватися в оренду громадянам іюридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства,іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а такожіноземним державам. Отже всі вказані суб'єкти права визнаються орендарямиземельних ділянок. Поряд з цим нова редакція Закону «о оренді землі»трохи інакше позначає круг суб'єктів — орендарів землі. Так, згідно ч. 2 ст. 5цього Закону орендарями земельних ділянок можуть бути: районні, обласніКиївська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрівАвтономної Республіки Крим і Кабінет Міністрів України: сільські, селищні,міські, районні і обласні ради і Верховна Рада Автономної Республіки Крим;громадяни і юридичні особи України іноземні громадяни і особи без громадянства,іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання і організації, а також іноземнідержави. Таким чином, спеціальний закон декілька ширше трактує склад суб'єктів- орендарів земельних ділянок, що вимагає внесення відповідних змін і доповненьв ЗК.
Важливими длярегулювання права оренди є умови його переходу до інших осіб. Згідно ст. 7орендного закону право на оренду земельної ділянки після смерті фізичної особиорендаря переходить до його спадкоємців, якщо договором не передбачене інше а вразі їх відмови або відсутності таких до осіб, які використовували цю ділянкуразом з орендарем і виявили бажання стати орендарями землі. Цеправонаступництво в стосунках оренди землі має місце за умови, що воно непротіворечит вимогам ЗК і Закону «о оренді землі».
Своєріднимвипадком переходу права оренди земельної ділянки до інших осіб є суборенда.Так, ч. 4 ст. 93 ЗК передбачає, що орендована земельна ділянка або його частинаможе з відома орендодавця надаватися орендарем у володіння і користування іншійособі (суборенда). Отже суборенда є різновидом орендного землекористування і єпереуступанням орендарем права володіння і користування земельною ділянкоюсуборендареві.
В той же часЗакон «о оренді землі» декілька деталізує суборенднеземлекористування. Стаття 8 орендного закону встановлює вимогу передачіорендарем земельної ділянки або його частини в суборенду без зміни цільовогопризначення якщо це передбачено договором оренди або з письмової згодиорендодавця. Якщо впродовж одного місяця орендодавець не направить письмовогоповідомлення про свою згоду або відмову, орендована земельна ділянка або йогочастина можуть бути передані орендарем в суборенду.
Передача всуборенду земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові комплексипідприємств, установ і організацій державної або комунальної власності і їхструктурних підрозділів, забороняється. В той же час орендарі земельних діляноксільськогосподарського призначення на період дії договору оренди можутьобмінюватися правами користування ділянками землі, що належать ним, шляхомвисновку між ними договорів суборенди відповідних ділянок якщо це передбаченодоговором оренди або по письмовій згоді орендодавця.
Істотною новелоюв Законне «о оренді землі» є регламентація переважного права орендаряна придбання орендованої земельної ділянки у власність. Так, згідно ст. 9даного Закону орендар який відповідно до закону може мати у власностіорендовану земельну ділянку, володіє переважним правом на його придбання увласність в разі продажу цієї ділянки, за умови, що він сплатить ціну, за якувін продасться а при продажі по конкурсу або на аукціоні — якщо запропоновананим ціна є рівною найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу абоаукціону. В цілях забезпечення права на переважну покупку орендованої земельноїділянки закон покладає на орендодавця обов'язок у письмовій формі повідомитиорендаря про намір продати третій особі земельну ділянку з вказівкою його ціниі інших умов, на яких він продається.
Оренднеземлекористування регламентується не лише ЗК і спеціальним законом, але ідоговором, що укладається між орендодавцем і орендарем земельної ділянки, якійцілком присвячений розділ II Закону «о оренді землі». У німприводиться визначення договору оренди землі закріплюються його необхідні умовиі інші обов'язкові вимоги, а також передбачається лад його висновки, без якихдоговір не може володіти юридичною силою.
Згідно ст. 13акцій цього Закону договір оренди землі — це угода, по якій орендодавецьзобов'язався за плату зрадити орендареві земельну ділянку у володіння ікористування на певний термін а орендар зобов'язався використовувати земельнуділянку відповідно до умов договору і вимог земельного законодавства. Приведеневизначення договору оренди землі значно відрізняється від його передуваннялегального визначення.
Закон, що діє,пред'являє і певні вимоги до оформлення договору оренди землі. Так, згідно ст.14 Закону «о оренді землі» договір оренди земельної ділянки полягає уписьмовій формі і за бажанням однієї із сторін договору може бути засвідченийнотаріально. Нотаріальне посвідчення договору здійснюється по місцюрозташування земельної ділянки і повинне відповідати Типовій формі договоруоренди землі, що затверджується Кабінетом Міністрів України. При цьому слідмати на увазі, що відповідно до ч. 2 Завершальних положень вказаного закону на урядпокладений обов'язок протягом місячного терміну з дня його набирання чинностірозробити і затвердити нову Типову форму договору оренди землі. Типова формадоговору оренди земельної частки (паю) затверджена наказом Держкомзему Українивід 17 січня 2000 р. № 5'.
Найбільшийінтерес представляє вміст договору оренди землі, що складається з цілого рядуобов'язкових умов. Згідно ст. 15 Закону істотними умовами договору орендиземельної ділянки є: об'єкт оренди з вказівкою місця розташування і розміруземельної ділянки; термін дії договору; орендна плата з визначенням її розміруі форм платежу, термінів і ладу внесення, умов перегляду і відповідальності занесвоєвременноє внесення; основне цільове призначення і умови використанняорендованої земельної ділянки; умови збереження достатку об'єкту оренди тобтоякості земляною ділянки; умови і терміни передачі земельної ділянки орендареві;умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяженняпо використанню ділянки; визначення сторони договору яка несе ризик випадковогопошкодження або знищення об'єкту оренди або його частини; умови і межіюридичної відповідальності сторін договору за невиконання або неналежневиконання його положень. Відсутність в договорі хоч би однієї з його істотнихумов є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди землі, атакож для визнання його недійсним у встановленому законом ладі
З відома сторіндоговору в його вміст можуть бути включені і інші умови, наприклад, про якіснийдостаток земельних угідь, що передаються в оренду; про лад виконання сторонамисвоїх зобов'язань і страхування рисок; про відшкодування витрат, направлених наполіпшення якості об'єкту оренди його охорону і підвищення якості навколишньогоприродного середовища; про умови, що ваблять внесення змін до договору і томуподібне. При цьому як істотні, так і додаткові умови договору оренди не можутьперечити вимогам закону. Окрім цього невід'ємними частинами договору орендиземлі є: план або схема земельної ділянки, що передається в оренду; кадастровийплан ділянки з відображенням обмежень і обтяженні по його використанню івстановлених земельних сервітутів; акт визначення кордонів земельної ділянки внатурі (на місцевості); акт прийома-передачи ділянки в оренду; проектвідведення земельної ділянки у випадках, передбачених законом.
Даний закондетально регламентує лад укладення договору оренди землі. Згідно ст. 16 Закону«о оренді землі» особа, що бажає отримати земельну ділянку в орендуіз земель державної або комунальної власності подасть у відповідний органвиконавчої влади або орган місцевої самоврядності по місцю розташуванняземельної ділянки заяву або клопотання, розгляд яких здійснюється в порядку і втерміни, встановлені ЗК. В разі вступу два або більш за заяви (клопотань) про орендуоднієї і тієї ж ділянки, що знаходиться в державній або комунальній власності,відповідні органи виконавчої влади або місцевої самоврядності проводять конкурсабо аукціон з придбання права оренди земельної ділянки якщо законом непередбачений інший лад придбання цього права.
В разі згодиорендодавця на передачу земельної ділянки в оренду або за результатами конкурсу(аукціону) сторони укладають договір про оренду землі з дотриманням вимогзакону. Передача в оренду земельної ділянки, кордони якої визначені в натурі(на місцевості) без зміни його цільового призначення здійснюється без розробкипроекту відведення. В разі зміни цільового призначення земельної ділянки йогонадання в оренду здійснюється за проектом відведення в ладі, встановленомузаконом.
По своїхтермінах орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим.Відповідно до ч. 3 ст. 93 ЗК короткострокова оренда земельної ділянки не можеперевищувати 5 років, а довгострокова — не може бути більше 50 років. Конкретнітерміни короткострокової або довгострокової оренди земельних діляноквизначаються сторонами і закріплюються в договорі.
В той же часзаконом передбачено, що при передачі в оренду сільськогосподарських угідь дляведення товарного сільськогосподарського виробництва термін дії договору орендиземельних ділянок визначається з врахуванням періоду ротації основної сівозмінивідповідно до проекту землеустрою. При передачі в оренду сільськогосподарськихугідь, розташованих у межах гірського відведення, наданого для розробки родовищнафти або газу, термін дії договору оренди земельних ділянок визначається зврахуванням термінів початку будівництва бурових і виробничих споруд пов'язанихз їх експлуатацією на орендованій ділянці або його частині. Але у будь-якомувипадку терміни оренди землі не можуть перевищувати встановлені граничнітерміни відповідних видів землекористування на орендній основі.
Згідно вимогамст. 18 Закону «05 оренді землі» договір оренди землі набирає чинностіпісля його державною регістрації, а ст. 20 передбачає, що державна реєстраціядоговорів оренди землі здійснюється в ладі, встановленому законом. Проте доприйняття і введення такого закону в дію реєстрація договорів оренди земліздійснюється відповідно до вимог підзаконних актів.
Оренднеземлекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є платним.Відповідно до ч. 2 ст. 206 ЗК плата за землю стягується відповідно до закону.Відомо, що таким законом є Закон України від 3 липня 1992 р. «Про плату заземлю» (у редакції Закону від 19 вересня 1996 р.)', згідно якому плата завикористання землі здійснюється у вигляді земельного податку або орендноїплати. Проте для внесення плати за орендовані земельні ділянки в цьому законіпередбачено виключення, відповідно до якого орендна плата за землю регулюєтьсяЗаконом «о оренді землі».
У ст. 21 Закону«о оренді землі» орендна плата визначається як платіж, який орендарвносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма ітерміни внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін в договоріоренди землі. Річна орендна плата за оренду земельних ділянок державної ікомунальної власності поступає до відповідних бюджетів, розподіляється івикористовується згідно закону і не може перевищувати 10% їх нормативноїгрошової оцінки. В разі визначення орендаря на основі конкурсу може бутивстановлений вищий розмір орендної плати. В разі визнання в судовому ладідоговору оренди недействітельним отримана орендодавцем орендна плата зафактичний термін оренди землі орендареві не повертається.
Закон «ооренді землі» передбачає і форми внесення орендної плати за орендованіземельні ділянки. Згідно ст. 22 Закони вона може вноситися в грошовій,натуральній і відробітковій (надання послуг орендодавцеві) формах. Сторонамнадається право передбачати в договорі різне поєднання приведених форм орендноїплати. Проте орендна плата за земельні ділянки державної і комунальноївласності вноситься виключно в грошовій формі. Внесення орендної платиоформляється письмово за винятком випадків перерахування грошей через фінансовіустанови.
Договірсуборенди земельної ділянки є похідним від договору оренди землі, у зв'язку зчим йому властиві умови і вимоги основного договору. Так, умови договорусуборенди земельної ділянки повинні обмежуватися умовами договору оренди земліі не перечити йому. Термін дії договору суборенди земельної ділянки не можеперевищувати терміну дії договору оренди землі. В разі припинення договоруоренди землі дія договору суборенди земельної ділянки також припиняється. Якдля договору оренди землі так і для договору суборенди земельної ділянкиобов'язковою є вимога про їх обов'язкову державну реєстрацію, а за згодоюсторін — і нотаріальне посвідчення. Плата за суборенду земельних ділянокдержавної і комунальної власності не може перевищувати суму орендної плати заземлю за основним договором. Приведені вимоги закону свідчать про те, що умовисубарендного землекористування визначаються не лише безпосереднім в даномувипадку вторинним орендодавцем, але і власником землі, що передбачив умови використанняземельної ділянки в первинному договорі оренди землі.2.3 Правоконцесійного землевикористання
Концесія якформа підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів іосвоєнню їх ресурсів. Вона була відома дореволюційному законодавству іздійснювалася на практиці, у тому числі па території сучасної України, приосвоєнні природних багатств в добувній промисловості розробці лісових ресурсів,використанні земельних майданів для дорожнього будівництва і тому подібнеКонцесійне використання природних ресурсів іноземними суб'єктами права існувалоі в радянський період аж до другої половини 30-х років минулого століття. Алеіз зміцненням позицій права виняткової державної власності на землю і іншіприродні ресурси вона була заборонена, а концесійна діяльність іноземнихкампаній на території країни була згорнута.
У сучасномуукраїнському законодавстві зроблено декілька спроб відновлення концесійноговиду діяльності. Перш за все до них слід віднести ухвалення Закону України від16 липня 1999 р. «Про концессиях»1 і Закон України від 14 грудня 1999р. «Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг».До певної міри до концесійного законодавства відноситься і Закон України від 14вересня 1999 р. «Про договори розподілу продукції» що передбачає цілізалучення інвестицій для здійснення видобутку корисних копалин і розподілупродукції гірничодобувної промисловості. Глава 36 ХК передбачає правоверегулювання нових різновидів підприємницької діяльності — комерційну концесію ікомерційну субконцессию. Безумовно, для вказаних видів концесійної діяльностінеобхідні земельні ділянки. Тому новий земельний закон передбачає можливостіконцесійного використання земельних ресурсів, які підлягають розглядубезпосередньо у зв'язку з положеннями приведених концесійних законів.
Відповідно до ч.I ст. 94 ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонерові надаються воренду земельні ділянки в ладі, передбаченому земельним законом. З вмісту цієїнорми виходить, що для концесійної діяльності земельні ділянки надаються воренду. Але концесія не тотожна оренді, тому концесійне використання земельнихресурсів відрізняється від орендного землекористування. Закон «Проконцесії» визначає концесію як надання з метою задоволення суспільнихпотреб уповноваженим органом державної виконавчої влади або органом місцевоїсамоврядності на підставі концесійного договору на платній і терміновій основіюридичному або фізичномув особі — суб'єктові підприємницької діяльності правана створення (будівництво) і управління (експлуатацію) об'єкту концесії втермінове і платне володіння, за умови перейняття суб'єктом підприємницькоїдіяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню, будівництву іуправлінню об'єктом концесії, майнової відповідальності і можливоїпідприємницької риски. У цьому законодавчому визначенні концесії міститьсядеяка правова оренда, що становить, але не всі вони збігаються з аналогічнимиознаками орендного землекористування. Такі умови концесії, як договірнапідстава її виникнення, платна і термінова не лише володіння, але ікористування (експлуатація) об'єкту концесії, вимоги про письмове оформленнядоговору і його обов'язкової державної реєстрації, зближують його з оренднимистосунками. Але навіть в них можна виявити ознаки, що дозволяють відмежовуватиконцесію від оренди, не говорячи вже про інші відмінності між ними. Так, згідновизначенню концесійного закону договором концесії (концесійний договір) є угодавідповідно до якого орган державної виконавчої влади або орган місцевоїсамоврядності (концессисдатель) надає на платній і терміновій основі суб'єктовіпідприємницької діяльності (концесіонерові) право створити (побудувати) об'єктконцесії або істотно його поліпшити і (або) здійснювати управління ним(експлуатацію) відповідно до цього закону в цілях задоволення суспільнихпотреб. З приведених офіційних визначень Закону «Про концесії»безпосередньо витікає декілька важливих особливостей концесійного використанняземельних ресурсів. По-перше, концессиедателем може бути уповноважений органдержавної виконавчої влади або орган місцевої самоврядності. Отже, земельнаділянка як об'єкт концесії повинен належати на праві державної або комунальноївласності. У других, концесіонером може бути лише вітчизняний або іноземний суб'єктпідприємницької діяльності. Тому земельна ділянка може надаватися лише дляздійснення підприємницьких видів діяльності. У третіх, відомо, щопідприємницька діяльність ведеться з метою здобуття прибули, проте концесійнадіяльність, у тому числі з використанням земельних ділянок здійснюється в ціляхзадоволення суспільних потреб.
Відповідно дост. 9 Закону «Про концесії», концесійний договір Полягає на термін неменше 10 і не більше 50 років. Таким чином, термін короткостроковогоконцесійного використання земельних ділянок в два рази перевищує термінкороткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. 2концесійні закони, ні положенням ЗК про терміни короткострокової орендиземельних ділянок. Згідно ст. 12 Закону «Про концесії» концесіонер вноситьконцесійні платежі, методики численні і граничні розміри яких визначаютьсяКабінетом Міністрів України. Платежі за орендне використання земельної ділянкиздійснюються відповідно до вимог Закону «о оренді землі».
Але найголовнішеполягає в тому. що згідно ст. 20 Закону «Про концесії» майно,створене для виконання умов концесійного договору, а також його поліпшення,реконструкція і технічне переоснащення, є об'єктом права державної абокомунальної власності. Отже по закінченню терміну концесійного договору або прийого достроковому розірванні створені майнові об'єкти або зведені будови нанаданих в концесію земельних ділянках переходять концессиедателю.Концесіонерові ж належить право власності на отриманий прибуток від управління(експлуатації) об'єктом концесії, а також на продукцію, проведену в результатівиконання умов концесійного договору за рахунок яких він покриває понесенівитрати і задовольняє свої підприємницькі інтереси.
Все вищевикладене приводить до виводу про те, що концесійне землекористування єсамостійним видом термінового і платного володіння і користування земельноюділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії. Цене унеможливлює надання земельної ділянки, що належить на праві приватноївласності, в термінове і платне володіння і користування концесіонера. Але таказемельна ділянка може надаватися лише на підставі договору оренди. Таким чиномконцесіонер може користуватися земельними ділянками па підставі як договоруконцесії, так і договору оренди.
У ч. 2 ст. 94 ЗКпередбачено, що види господарської діяльності, для яких можуть надаватисяземельні ділянки в концесію, визначаються законом. Слід звернути увагу на те,що в приведеній земляно-правовій нормі говориться про види господарськоїдіяльності які декілька ширше за законодавчо певні види концесійної діяльності.Проте, в ч. 1 ст. 10 Закону «Про концесії» умови надання земельноїділянки, якщо він необхідний для концесійної діяльності, віднесені до істотнихумов договору концесії. У цій нормі передбачені особливі вимоги, щопред'являються до договірних стосунків по використанню землі на підставіконцесії. Так, згідно ч. 3 вказаних норми Закону «Про концесії» якщодля здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка договір орендиземляною ділянки або акт про надання його в користування додаються до договорупро концесійну діяльність. При цьому мається на увазі не державний акт напостійне користування земельною ділянкою, а акт його наданні для використанняна підставі концесії.
Поза сумнівом,закріплення в ЗК інституту концесійного землекористування стимулює розширеннявидів підприємницької діяльності з використанням земельних ресурсів на умовахконцесії. Не дивлячись на те, що він є відносно новим і знаходиться у стадіїсвого формування у чинному законодавстві всі чаші зустрічаються окремі видигосподарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки вконцесію. Відповідно до ч. 2 ст. 366 ХК договір комерційної концесії передбачаєвикористання комплексу наданих користувачеві прав ділової репутації ікомерційного досвіду правовласника в певному об'ємі, з позначенням або безпозначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.
Ясніше такасфера підприємницької діяльності позначена, наприклад, в Законі «Про концесіїна будівництво і експлуатацію автомобільних доріг». Так згідно ст. 1 цьогоЗакону об'єктом концесії можуть бути не лише позаміські автомобільні дорогиспільного користування але і їх допоміжні споруди, які розташовані на земляхавтомобільного транспорту, вказані в концесійному договорі. До них відносятьсяземельні ділянки, зайняті майданчиками для стоянки автотранспорту і длявідпочинку, підприємствами і об'єктами служб дорожнього сервісу шумозащитнимі існігозахисними спорудами і насадженнями, протіволівневимі і протиселевимиспорудами, улаштованими заїздами, придорожніми лісосмугами для зашиті доріг ітому подібне Вони призначені для обслуговування рухомого складу на автодорогахі учасників дорожнього руху а також для розміщення сервісних і ремонтно-технічеськихслужб.
3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
Право власностіна землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельнимиділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній тадержавній власності.
Об’єктом прававласності зазвичай виступає земельна ділянка. Земельна ділянка — це частиназемної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, звизначеними щодо неї правами.
Право власностіна земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, атакож на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.Крім того, право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, щознаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні длязведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Суб’єктами прававласності на землю є:
1. громадянита юридичні особи — на землі приватної власності
2. територіальнігромади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевогосамоврядування, – на землі комунальної власності
3. держава,яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землідержавної власності.
Суб’єктинабувають права власності на земельні ділянки на підставі:
1. придбанняза договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовимиугодами
2. безоплатноїпередачі із земель державної і комунальної власності
3. приватизаціїземельних ділянок, що були раніше надані їм у користування
4. прийняттяспадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки(паю)
5. внесенняземельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи)
6. передачіземель державної власності (лише територіальні громади)
7. примусовоговідчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності тадля суспільних потреб (лише територіальні громади)
8. конфіскаціїземельної ділянки (лише держава)
Іноземнігромадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише наземельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населенихпунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення замежами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, щоналежать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарськогопризначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами безгромадянства, протягом року підлягають відчуженню.
У комунальнійвласності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельприватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, наяких розташовані об’єкти комунальної власності.
У державнійвласності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватноївласності. До земель державної власності, які не можуть передаватись укомунальну і приватну власність, належать:
1. земліатомної енергетики та космічної системи
2. земліоборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного,виробничого та житлового призначення
3. земліпід об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, щомають національне та загальнодержавне значення
4. земліпід водними об’єктами загальнодержавного значення
5. земельніділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазналирадіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи
Земельна ділянкаможе знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасниківспільної власності (спільна часткова власність) або без визначення частокучасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Власникиземельних ділянок мають право:
1. продаватиабо іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу,спадщину
2. самостійногосподарювати на землі
3. власностіна посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на виробленусільськогосподарську продукцію
4. використовуватиу встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянцізагальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, атакож інші корисні властивості землі
5. навідшкодування збитків у випадках, передбачених законом
6. споруджуватижитлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.
На період до 1січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності наземлі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Цяплоща може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Власникиземельних ділянок зобов’язані:
1. забезпечувативикористання їх за цільовим призначенням
2. додержуватисявимог законодавства про охорону довкілля
3. своєчасносплачувати земельний податок
4. непорушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів
5. підвищуватиродючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі
6. своєчаснонадавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевогосамоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсіву порядку, встановленому законом
7. дотримуватисяправил добросусідства та обмежень, пов’язаних зі встановленням земельнихсервітутів та охоронних зон
8. зберігатигеодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальнихсистем[3].
4.ПРАВО ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ
Відстану природних якостей земель безпосередньо залежить і стан інших об'єктівприроди, всього довкілля, нарешті здоров'я людей.
Забезпеченняналежного стану земель пов'язане в першу чергу з їх охороною, яка здійснюєтьсяв тому числі і шляхом реалізації правових заходів. Охорона земель є нелокальною, а загальносуспільною справою, оскільки вона забезпечує інтереси нелише безпосередньо тих суб'єктів, які використовують землі, а всьогосуспільства. У зв'язку з цим у Конституції України (ст. 14) знайшло своєзакріплення положення про те, що земля є основним національним багатством, якеперебуває під особливою охороною держави.
Земліможуть охоронятися як у комплексі з іншими природними ресурсами (наприклад, вмежах територій та об'єктів природно-заповідного фонду), так і як окремийскладовий елемент довкілля. У другому випадку питання охорони цього об'єктаприроди врегульовано земельним законодавством. Зокрема, чинний Земельний кодексУкраїни присвячує охороні земель спеціальний розділ, правові приписи якогознайшли свій розвиток та реалізацію в Законі України від 19 червня 2003 року«Про охорону земель».
Правоваохорона земель являє собою систему врегульованих нормами права організаційних,економічних та інших спеціальних відносин щодо забезпечення раціональноговикористання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому вилученнюземель із сільськогосподарського обороту, захисту земель від шкідливихантропогенних виливів, а також відтворення та підвищення родючості ґрунтів,продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режимуземель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурногопризначення.
У томувипадку, коли йдеться про охорону земель у комплексі з іншими природнимиресурсами, мають на увазі особливості охорони земель у сукупності з іншимиприродними ресурсами.
Узв'язку з тим, що всі природні ресурси фактично є різною формою цільовоговикористання земель, питання охорони та збереження окремих природних ресурсівтак чи інакше пов'язане з охороною і використанням земель. Таке положенняфактично обумовлене комплексним підходом до природокористування. Він базуєтьсяна органічній єдності самої природи. Взаємозв'язок природних ресурсів у їх природному стані означає перш за всевзаємозалежність якості і стану одного їх виду від стану інших видів.
Зточки зору комплексного підходу природні ресурси не можна розглядати ізольованоодин від одного і планувати їх охорону та використання, оскільки невідомо, якінаслідки для майбутнього стану останніх спричиняє сучасна експлуатація кожногоіз них. Це в свою чергу висуває на порядок денний проблему розробки тенденційрозвитку сучасного законодавства про охорону як окремих, так і всіх разомвзятих природних ресурсів. При цьому слід мати на увазі, що серед умовефективності і дієвості законодавства про охорону природних ресурсів важливим єзакріплення в ньому не тільки соціально-економічних, але й екологічних вимог,тобто вимог законів розвитку природи. При регулюванні земельних відносиннеобхідно враховувати екологічний зв'язок землі з іншими елементами природногокомплексу і вплив землевикористання на навколишнє природне середовище.
Забезпеченняохорони суміжних природних ресурсів при використанні земель із врахуванняморганічного взаємозв'язку всіх природних об’єктів в єдиному біогеоценозіпов'язане з тим, що однією з правових форм реалізації цієї екологічної вимоги єправо землевикористання. Саме цей інститут здатний забезпечити раціональневикористання земель, їх охорону, а також охорону інших природних ресурсів. Прицьому треба виходити із нерозривного взаємозв'язку і єдності використання іохорони земель у процесі їх безпосередньої експлуатації та включати в цюєдність і третій елемент — охорону суміжних природних ресурсів або охоронудовкілля в цілому.
Землевикористання,з одного боку, повинно максимально задовольняти потреби людей, а з другого —забезпечувати охорону земліяк джерело задоволення цих потреб. В основу такого підходу покладенийнерозривний зв'язок і єдність використання і охорони земель у процесі їхбезпосередньої експлуатації. В цьому в зазначену єдність треба включати ітретій елемент — охорону суміжних природних ресурсів. Землевикористання як однаіз форм взаємодії суспільства і природи повинна включати вимоги об'єктивнонеобхідного раціонального використання даного об'єкта природи, вимоги збереженняякості цього об'єкта і вимоги враховувати екологічну взаємодію всіх об'єктівприроди. В літературі цілком справедливо зазначалося, що охорону природинеможливо забезпечити за межами відносин по використанню природних ресурсів,оскільки саме в цій сфері відбувається найбільш значний вплив на навколишнєсередовище. В той же час слід зазначити, що право землевикористання не є тієюуніверсальною формою, яка забезпечує охорону земель у цілому. Колиантропогенний вплив на землю відбувається в результаті господарськоїдіяльності, не пов'язаної безпосередньо із землевикористанням, охорона земельздійснюється в інших правових формах. Охороні земель та суміжних природнихресурсів повинна сприяти екологізація земельно-правових приписів. Як слушнозазначав В.В.Петров, екологізація законодавства — це впровадження правилекологічного захисту до змісту норм, що регулюють господарську, рекреаційну таіншу діяльність, пов'язану тією чи іншою мірою із впливом на навколишнєсередовище. Будь-яка господарська діяльність, пов'язана із впливом на довкілля,в першу чергу передбачає користування землею чи іншими об'єктами природи увизначених законом цілях. У зв'язку з цим екологізація земельного законодавстваполягає, по-перше, в існуванні і в подальшому розвитку норм про охорону земель,які використовуються, по-друге, в існуванні і розвитку норм про охоронусуміжних природних об'єктів у процесі використання земель.
Закріплення і розвиток у правіземлевикористання вимог охорони суміжних природних ресурсів має отримати свійконкретний прояв у формуванні відповідних конкретних обов'язків кожногоземлекористувача чи власника земельної ділянки.
Одним із аспектів екологізації праваземлевикористання є створення моделі поведінки суб'єкта, яка б одночасновключала раціональневикористання земельної ділянки у встановлених в законі цілях і охорону цієїземельної ділянки. При цьому охорона може здійснюватися як у формі регулюванняспособу використання цього об'єкта природи, так і у формі покладення насуб'єкта додаткових обов'язків, обмежень чи заборон.
Вплив землевикористання на сучаснуекологічну ситуацію в першу чергу обумовлений природними і економічнимихарактеристиками землі як об'єкта природи. Відомо, що всі природні ресурси вєдиному біогеоценозі пов'язані між собою, але центральною, цементуючою ланкою єземля, яка виступає перш за все як територіальна база. Саме завдяки цьомуфактору вона має безпосередній зв'язок з усіма іншими природними ресурсами:надрами, рослинним світом, водами та ін.
Природні якості землі, її економічна ісоціальна роль визначають і основні функції земельного права. Серед нихособливу роль виконує охоронна функція. Ця функція має своїм завданням охоронуземлі як об'єкта природи, об'єкта права власності, а також підвищення її якостіі продуктивного використання в інтересах людини і суспільства.
Щодо взаємодії землі з іншими природнимиресурсами охоронну функцію землі можна було б розширити, включивши до її складуне тільки завдання охорони землі, але й охорону всього довкілля у процесіорганізації і здійснення використання цих природних ресурсів.
В умовах науково-технічного прогресувплив землевикористання на навколишнє середовище диктує необхідність визначенняоптимального співвідношення між раціональними використанням землі і охороноюнавколишнього середовища в цілому.
Правове регулювання земельних відносинзначною мірою передбачає і організацію господарської експлуатацію іншихприродних ресурсів.
Підсилення екологічної спрямованостіінституту права землевикористання передбачає перш за все необхідністьврахування при конструюванні прав і обов'язків землекористувачів тих негативнихнаслідків, які можуть мати місце при безпосередньому використанні землі, доінших природних ресурсів.
ВИСНОВКИ
Упредставленій роботі викладені основні питання правового регулювання стосунківвласності на землю і землекористування. Їх вміст свідчить про те, що правовласності на землю і право землекористування так чи інакше властиві всійсистемі земельного права. Впродовж довгого часу їх переважаючим регулювальникомбуло земельне законодавство. За минулий період існування актів земельногозаконодавства, що кодифікують, сформувалися певні традиції в земельному праві.Думається, що функціональне призначення земельного законодавства якрегулювальника соціальних стосунків земельної власності і землекористуваннязбережеться на досить віддалену перспективу розвитку суспільства.
В тойже час слід звернути увагу на те, що лише впродовж XX століття в Україні булоприйнято чотири земельні кодекси. Ними істотно змінювалися відповідні земельністосунки, раніше всього відношення земельної власності і землекористування.Земельні суспільні стосунки, що є по своїй соціальній природі найбільшконсервативними стосунками, не сприйнятливі до швидких змін.
Окрімцього, настільки часті зміни законодавства, що кодифікує земляною законодавства є ознакою соціально-економічноїнестабільності суспільства. Сучасний період розвитку земельних стосунківхарактеризується не лише їх реформаторським станом і оновленням земельногозаконодавства, але і активним включенням стосунків власності на землю іправового регулювання землекористування в систему цивільного і господарськогоправа.
Проведенедослідження цієї проблеми дозволяє стверджувати, що це не виходить зоб'єктивної реальності розвитку сучасної системи земельних правовідносин і не у всьому є виправданим. Не обґрунтовуєтьсявоно і модними поясненнями «відродження традицій», «розвиткуринкових стосунків» і «повернення землі у вільний цивільно-правовийзворот», оскільки високорозвиненими країнами давно здоланий періодвільного і необмеженого звороту землі. На всьому цивілізованому світі з другоїполовини XX століття стабільно функціонують розвинені системи економічних,екологічних і правових механізмів управління ринком землі, що охоплюютьлише строго обмежені пропорції земельних ресурсів. На даний час в кращому разіможна говорити про домінуюче місце земельного права як правова підгалузь всучасній системі комплексної галузі пріродоресурсового права. Але спробиінтеграції земельного права в систему пріродоресурсового права в середині 80-хроків минулого століття привели до повного усунення земельного права з правовоїсистеми. Це заподіяло відчутний збиток розвитку як земельного законодавства, такі правової системи в цілому. Тому лише відродженому земельному праву іземельному законодавству, що динамічно розвивається, посильне забезпеченняповномасштабного і всеосяжного регулювання стосунків земельної власності іземлекористування. Слід зазначити, що різні види права власності на землюпредставляють суспільну і індивідуальну цінність лише в процесі здійсненняправа землекористування на власницькій основі.
ПЕРЕЧЕНЬПОСИЛАНЬ
1.Екологічне право України за редакцією професорів А.П.Гетьмана і М.В.Шульги,Харьків, 2005
2.Право собственности на землю и право землепользования в Украине, Каракаш И.И.,Киев, 2004
3.Земельний Кодекс України
4.Закон України «Об оренді землі»
5.ЗаконУкраїни «о концесії»
6.book.li.org.ua/ua/map/r11/113/