Найвизничніші пам'ятки правової культури України

НАЙВИЗНАЧНІШІ ПАМ'ЯТКИ ПРАВОВОЇ
КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
 
1.   Правові пам'яткияк важливий елемент національної культури
 
Правова  культура здавна  цілком справедливо вважається  важливою   складо­вою загальної культури су­спільства, ознакою йогоцивілізованості й гуманності, міри­лом гармонії між особою і державою. Прорівень правової культури українського народу промовисто свідчать створенівпродовж  його   багатовікової  історії  юридичні  пам'ятки, багато з якихсьогодні широко відомі в усьому світі.
Ці правові документи створювалися в різніісторичні епохи і з різними політичними намірами; їх життєспроможність і впливна українське життя суттєво відрізнялися, але за всіх обставин кожний із нихпосідає своє, лише йому притаманне місце в історії українського права, єневідділь­ною частиною національної правової спадщини.
Хіба можна, скажімо, не знаючи змісту РуськоїПравди, дати всебічну оцінку епосі Київської Русі? Або вивчати Україну —Гетьманщину відособлено від знаменитих «Березневих статей»? Чи зрозуміти всювелич і трагедію подій 1917—1920 рр. без знання універсалів Центральної Ради іконституційних документів Радянської України?
Отже, ознайомимося з деякими найважливішимипам'ят­ками нашої правової культури.
2.        Звичаєве право
Історія права України починається  з  усних  пам'яток (правових норм, не зафіксованих у офіційних документах) подібно дотого, як історія літератури починається з усної народної творчості. Упродовжбагатьох віків провідну роль у правовій  системі  відігравали  санкціоновані державою  та обов'язкові для населення давні звичаї. У своїй сукупності вонистворювали звичаєве право, яке регулювало більшість суспільних відносин урабовласницькому і ранньому фео­дальному суспільствах.
Пізніше звичаєве право стало допоміжним джерелом,до якого зверталися в разі відсутності відповідних норм у зако­нодавстві.Доречно зауважити, що перші правові кодекси теж були не чим іншим, яксистематизованим офіційним викладом давніх правових звичаїв.
В Україні до звичаєвого права ставилися особливоша­нобливо. «Немає краю без свого звичаю. Звичай —це другий закон»,— стверджуєдавнє українське прислів'я. Звичаєве право вважалося «давниною», «справдінародним правом» і традиційно протиставлялося «новині», законодав­ству,нав'язаному значною мірою іноземними володарями. Зокрема, майже виключно назвичаєвому праві Грунтувало­ся судочинство Запорозької Січі. А в часи Гетьманщинизбереження «давніх прав», у тому числі й звичаєвого права, розглядалося якважлива гарантія відносної автономії України у складі Російської імперії.Незважаючи на подаль­ше витіснення звичаєвого права разом з іншими «давнімиправами» загальноімперським законодавством, окремі ви­падки використання нормзвичаєвого права траплялися навіть на початку XX ст.
Після повалення царату в своїх уявленнях промайбутню правову систему України багато суспільствознавців надава­ли великогозначення звичаєвому праву, в якому вони звикли бачити «справді народне право».У складі Україн­ської Академії наук протягом 1918—1933 рр. діяла постійнакомісія для вивчення звичаєвого права України. Праці співробітників цієїкомісії та дореволюційні дослідження П. С. Єфименка, О. Я. Єфименко, О. І.Левицького, О. Ф. Кістяківського, П. П. Чубинського та інших учених дали змогузібрати, записати й проаналізувати правові звичаї українського народу, порівнятиїх зі звичаєвим правом інших країн і на цій підставі зробити висновок провисокий рівень правової культури наших пращурів. На жаль, тут мала місце йпевна ідеалізація звичаєвого права. Трактуючи звичай як «народне», незалежнепід держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкціїдержави звичай, і, зрозуміло, далеко не кожний, може піднестися до рівнязвичаєвого права. У процесі розвитку радянського права основним його джереломстав нормативний акт, і звичаєве право майже цілком утратило практичнезначення.
3.        Руська Правда
Славнозвісна «Руська Правда» — найвідоміша  збіркадавньоруського права, яка мала величезне значення для подальшого розвиткуукраїнського, російського, білорусько­го, а почасти й литовського права. Нині відомопонад сто списків цієї пам'ятки, які більшість дослідників поділяють на триредакції: Коротку, Поширену і Скорочену.
Списки Короткої редакції включають у себе текст,авторство якого приписується Ярославу Мудрому («Правду Ярослава» або«Найдавнішу правду»), доповнення до цього тексту, зроблені синами ЯрославаМудрого («Правду Ярославичів»), а також дві статті, про походження яких немаєточних даних (так звані «Поконвірний» та «Урок мостни-кам»). Вважається, що Короткаредакція була створена упродовж XI ст., а найдавнішу її частину—«ПравдуЯрослава»—найчастіше датують 1016 р.
Поширена редакція складається з двох частин, якімають назви «Суд Ярослава Володимировича» та «Устав Володимира Всеволодови­ча».Тексти списків цієї редакції за своїм змістом відрізняються від списківКороткої редакції новими нормами в регулюванні правового становища закупів,порядку нарахування процентів на борги тощо, які були запроваджені ВолодимиромМономахом після відомого київсько­го повстання 1113 р. Але ці норми не приєднувалисямеханічно до старого тексту, оскільки останній було суттєво відредаговано йподіле­но на дві частини з відповідною зміною послідовності статей. Про часстворення цієї редакції існують різні думки, але більшість із них схиляється досередини XII —початку XIII ст.
Скорочена редакція розглядається здебільшого якнайпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV-—XV ст. Окремі авторивідносять її до XVII ст. чи, навпаки, вважають іще давнішою, ніжПоширена редакція. Текст Скороченої редакції за змістом в основномуузгоджується з відповідними статтями Поширеної редакції, але створює цілісневраження, не має явних ознак механічного скорочення і навіть містить однунорму, якої немає у списках Поширеної редакції.
Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілостіфео­дальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку, якпам'ятку феодального права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвогоправа і таким чином суттєво обмежуючи феодальну сваволю, Руська Правда загаломувічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів,створювала умови для закабалення феодально залежного населення. Водночасзаконодавець певною мірою дбав і про права «низів», зокре ма захищав відгосподарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення їх нахолопів тощо.
На відміну від багатьох аналогічних європейськихюри­дичних пам'яток (так званих «варварських правд») Руська Правда непередбачала застосування смертної кари, відрубання рук, ніг чи іншиханалогічних членоушкодницьких покарань. А кривава помста хоча й допускалася зачасів Ярослава Мудрого, вже його синами була категорично забо­ронена.
Руська Правда зберігала свою чинність упродовжкількох століть, набагато пережила Київську Русь, у якій вона наро­дилася, дотого ж стала одним із основних джерел при створенні російських і литовськихкодифікаційних актів XVI—XVII ст.
 
4. Литовські статути і магдебурзьке правов Україні
У період перебування України у складі Великогокнязівства Литовського, Королів­ства Польщі і Речі Посполитої важливу рольвідігравали окремі джерела іноземного походження, які пристосовува­лися домісцевих умов і згодом розглядалися українським народом як власне споконвічнеправо.
У литовсько-руській державі аж до початку XVI ст. основним джереломправа була Руська Правда. Пізніше виникли законодавчі акти власне литовськогопоходження, серед яких найвідомішими були Литовські статути 1529, 1566 і 1588рр. Ці документи дуже подібні один до одного, тому часом їх називають трьома редакціямиЛитовського Статуту.
Литовські статути виникли як правові актибагатонаціо­нальної держави; в них широко використано звичаєве право всіхнародів, які жили на її території, норми давньорусько­го, римського,німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великогокнязівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була РуськаПравда,-наголосимо, що для українського народу «іноземне походження» Литовськихстатутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні «давніправа» і розглядалися як руське право.
Найдосконалішим вважається Третій ЛитовськийСтатут 1588 р. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулювавнайважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практичновсіх галузей права.
Статут не лише захищав інтереси можновладців, а йзакріплював   ряд   прогресивних   положень.   Він,   зокрема, проголосивєдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх),декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади відадміністрації, пріоритет писаного права тощо. Були проголошені недопус­тимістьарешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справинеупередженим судом, а також право на адвокатську допомогу, в тому числі і дляосіб, які не здатні її оплатити. На противагу церковному космополі­тизмузакріплювалася ідея державного суверенітету.
Статут, прийнятий після Люблінської унії 1569 р.,захи­щав інтереси населення Литви від польської експансії, гарантував українському(руському) народові право судити­ся за нормами свого звичаєвого права у такзваних копних судах, вимагав, щоб суддів та управителів обирали з людей «годнихв праві і письма руського умієтних». Третій Литов­ський статут було виданомовою, яку називають сьогодні старобілоруською, іноді староруською або староукраїн­ською.
Таким чином, можна зробити висновок про тіснуспорід­неність Литовських статутів із правовою культурою україн­ського народу.Підтверджує його й те, що після визвольної війни 1648—1654 рр. було кількаспроб кодифікувати українське право, і в усіх випадках основу проектів склада­лисаме норми Литовського статуту.
Іншим важливим джерелом права на українськихземлях було магдебурзьке право — феодальне міське право, за яким містазвільнялися від управління і суду феодалів. Воно виникло у XIII ст. у німецькомумісті Магдебурзі, звідки й походить його назва. Протягом наступних столітьпривілей користуватися подібним правовим статусом вибороли собі ряд містЄвропи. На початку XIV ст. магдебурзьке право дістали міста Закарпатської України,підвладні Угорщині, потім починаючи з другої половини XIV ст. ряд міст ПравобережноїУкраїни і, нарешті, наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширилося на Переяслав ідеякі інші міста Лівобережжя. До середини XVII ст. магдебурзькеправо мала більшість міст України. У числі перших його дістали Хуст (1329),Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ(1494—1497).
Норми магдебурзького права надійшли в Україну нев німецьких оригіналах, а в переробках польських авторів XVI—XVII ст. М. Яскера, Б.Троїцького, П. Щербича та П. Кушевича і дещо відрізнялися змістом конкретнихнорм від першоджерел.
У цих збірках закріплювалися права купців, міщані ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоуправління,цивільного, кримінального та процесуаль­ного права. Діставши магдебурзькеправо, місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканцівважали­ся формально вільними людьми, отримували ряд пільг і приві­леїв.
Запровадження магдебурзького права у деякихмістах спершу викликало опір українського населення, оскільки супроводжувалосяпосиленням іноземної експансії, обме­женням прав некатолицького населення, алезгодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосова­но домісцевих умов, його охоче застосовували не тільки в міських, а й у військовихкозацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент«давніх прав» українського народу і широко використовува­лося в усіх спробах кодифікації«малоросійського права».
5.        «Березневі статті» Богдана Хмельницького
Одним із найважливіших правових документів вісторії України були так звані «Бе­резневі статті», що юридично закріпилирішення Переяс­лавської Ради і визначили відносно автономне політичне й правовестановище України у складі Російської держави. Цей акт було створено в березні1654 р. під час перебування у Москві українського посольства на чолі згенеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським пол­ковником П.Тетерею.
Посольство подало 14 березня 1654 р. царськимчинов­никам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей)і дістав у літературі назву «Просительні статті». У процесі переговорівукраїнська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654р. подати новий текст (власне «Березневі статті», інші на­зви — «Статті БогданаХмельницького» або «Статті Війська Запорозького»), який складався вже лише з 11пунктів. Ці умови, що були оформлені у вигляді прохань чолобитних до царя,дістали схвалення царя і бояр.
У них передбачалося: право українців обиратистарших із свого кола і саме через них вносити податки до царської казни (ст.3); розміри платні від царського уряду козацькій старшині (ст. 2); пожалуваннякозацькій старшині млинів «для прогодовання» (ст. 3); розміри витрат казни накозаць­ку артилерію (ст. 4); право Війська Запорозького мати дипломатичнізносини з іншими державами, крім Туреччи­ни і Польщі (ст. 5); затвердженнямаєтків київського митро­полита (ст. 6—7); надіслання російських військ підСмоленськ і на польський кордон (ст. 8); розміри платні козацькій старшині, прояку не йшлося у ст. 2, та рядовим козакам (ст. 9); наказ донським козакам непорушувати миру з Кримським ханством, доки воно буде союзником Війська Запорозького(ст. 10); забезпечення порохом і про­віантом козацьких залог у фортеці Кодак іЗапорозькій Січі (ст. 11).
Окремо після всіх статей визначалася загадьначисель­ність козацького війська (реєстр) —60 тис. осіб, а також те, що українцісамі між собою з'ясують, хто козак, а хто мужик.
Разом із затвердженням «Березневих статей»російський цар 27 березня 1654 р. видав українським послам жалувані грамоти проприйняття України до складу Російської дер­жави, підтвердження прав івольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилкугетьману військової печатки; про збереження прав і вольностей гетьмана Богда­наХмельницького і всього Війська Запорозького; про пере­дачу Чигиринськогостароства на гетьманську булаву.
У цих трьох грамотах було задоволено майже всівимоги, що містилися у «Просительних статтях», але не ввійшли в «Березневістатті». Зокрема, було передбачено непорушність «давніх прав», збереження вУкраїні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана задавнім зви­чаєм, закріплення за козаками і їхніми нащадками належ­них їммаєтків тощо.
«Березневі статті» разом з царськими грамотамирозгля­даються як договір України з Росією. Оригінали цих доку ментів незбереглися, але зміст їх не викликає сумніву, бо до нас дійшов ряд перекладів,чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел. Вартонаголоси­ти, що «Березневі статті» визначили на тривалу історичну перспективуосновні засади державного будівництва України.Зважаючи на безперечнуособисту роль у визначенні цих засад Б. Хмельницького, в сучасній літературійого нерідко називають основоположником українського конституціона­лізму.
Умови договору з російським царем після обраннякожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих «гетьманськихстаттях» (Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях 1663 р., Московськихстаттях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р., Конотопських статтях 1672 р.,Переяславських статтях 1674 р., Коломаць-ких статтях 1687 р., Решетилівськихстаттях 1709 р. та ін.), але в основі всіх цих документів залишалися «Березневістатті».
6.        Конституція Пилипа  Орлика            
Однією  з  найцікавіших пам'яток  української  правничоїдумки є «Пакти  й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», щоз'явилися на світ у Бендерах серед тієї частини україн­ського козацтва, якапішла за Мазепою і в результаті опи­нилася у вимушеній еміграції. Цей документстановив собою своєрідний договір між козаками і новообраним-після смерті Мазепиемігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державноголаду України. Конституція Пилипа Орлика (так її скорочено називають) булаприйнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 р. під часвиборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня1710 р. ще й санкціонована (підтверджена) швед­ським королем Карлом XII.
Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт відтради­ційних гетьманських статей і робила його подібним до пізнішихєвропейських конституцій, було те, що він укла­дався не між гетьманом імонархом — протектором україн­ської держави, а між гетьманом і козацтвом, якевиступало від імені українського народу. Зауважимо, що слово «конституція»,вжите у назві акта, ще не мало такого значення, як сьогодні, а відтак помилкоюбуде вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні. КонституціяПилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей. Вступ (преамбула) містивінтерпретацію історії українського народу, яка мала пояснити, чому Українарозриває з московським царем і переходить під шведську протекцію. Зміст ст. 1зводився до закріплення панівного становища православ'я у майбутній державі ібезпосеред­нього підпорядкування київської митрополії константино­польському патріарху.Ст. 2 передбачала непорушність зако­нів, привілеїв і кордонів України підпротекторатом швед­ського короля та заходи щодо повернення після війни всіхполонених українців. Ст. З підтверджувала традиційний союз із Кримськимханством. Ст. 4 і 5 стосувалися повер­нення козакам їхніх традиційних територійу Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Ст. 6 закріплювала принци­пидіяльності органів державної влади: гетьман мав вирішу­вати поточні справи запорадою Генеральної старшини, тричі на рік для вирішення найважливіших справмала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зісвоїми сотниками та урядниками, Генераль­них радників (представників відполків) і послів від Низо­вого Війська Запорозького. Ст. 7 передбачаластворення Генерального суду. Ст. 8 встановлювала право Генеральної старшиниособисто доповідати гетьманові про стан доруче­них їм справ. Ст. 9 визначалакомпетенцію Генеральних і Полкових скарбників. Ст. 10 зобов'язувала гетьманадбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагалазабезпечити вільне обрання на всі державні поса­ди. Ст. 11 проголошувалазвільнення від податків і повинностей усіх козацьких сімей та їхніхгосподарств. Ст. 12 передбачала проведення після війни ревізії всіх публічних іприватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей абозвільнення від них. Ст. 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших містУкраїни. Ст. 14 обіця­ла в майбутньому полегшити підводну повинність, яка ви­знавалася«найбільш прикрою та тяжкою для народу». Ст. 15 скасовувала окремий загальний податокна утримання «гетьманської лейб-гвардії»—компанійців і сердюків. Ст. 16регламентувала порядок стягнення ринкового податку.
Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містилабагато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досягненьтогочасної юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так іне набулай назавжди лиши­лася в історії тільки як оригінальна правова пам'ятка,своє­рідна юридична платформа «мазепинського руху».