Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація

Міністерствоосвіти та науки, молоді та спорту України
Національнийуніверситет «Юридична академія України
ім.Ярослава Мудрого»
Курсоваробота
натему:
«Кримінально-процесуальнідокази: поняття, структура, характеристики, класифікація»
Виконав:
студент 4гр. 3к.10 ф.
Сумцов Є. С.
Перевірив:
доц. Анісімов Г.М.
Харків2011

План
Вступ
Розділ 1. Поняття доказів та їх зміст
Розділ 2. Класифікація доказів
Розділ 3. Поняття та система джерел доказів
Висновок
Список використаних нормативних актів і літератури

ВСТУП
Поняття доказіввідноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Але всучасній юридичній науці існує декілька поглядів на природу доказів, їх зміст,класифікацію, джерела, і тому виникає необхідність точного наукового визначенняцих категорій.
Актуальність темипідсилюється ще й тим, що від правильного розуміння поняття доказів залежить інапрям їх пошуку, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини.
З урахуваннясучасного стану наукової розробки проблеми метою роботи є повний аналіз такоїкатегорії «докази» в кримінальному процесі України.
Для досягненнямети роботи були поставлені такі завдання:
-        визначитипоняття доказів;
-        класифікуватирізні види доказів;
-        визначитиджерела доказів;

Розділ І Поняття доказів та їх зміст
Як вжезазначалося раніше поняття доказів має важливе значення для кримінальногопроцесу. Успiшне вирішення завдань кримiнального судочинства вимагає, щоб укожнiй розглядуванiй судом справi було винесено законний i обгрунтований вирок,щоб у цьому вироку було дано правильну i таку, що вiдповiдає об'єктивнiйдiйсностi, вiдповiдь на питання про те, чи було вчинено злочин i який саме, якiйого наслiдки, ким вiн учинений, який ступiнь суспiльної небезпеки злочину, атакож на iншi питання, що мають значення для правильного вирiшення справи.[1]
Поняття доказів укримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст. 65 КПК України зазначає, щодоказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких увизначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюютьнаявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, якавчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильноговирішення справи.
Визначення вчинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти,підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти,обставини, не можна розглядати як докази припущення, міркування.
Нажаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінальногопроцесу з цього питання немає єдиної точки зору. Що ж слід розуміти підфактичними даними? Одні вчені вважають, що під фактичними даними необхідно розумітитільки факти, інші — факти та відомості про них, на думку третіх — фактичнідані — це лише відомості про факти.
Щодопершого твердження в радянському кримінально-процесуальному праві провідноюбула думка М.А. Чельцова, який писав: «Факти, з яких виводиться існування доказуваногофакту, носять назву доказових фактів або доказів… Доказами є факти,обставини.»[2]
Тлумачнийсловник української мови визначає факт як «дійсну, не вигадану подію, дійснеявище; те, що сталось, відбулося насправді». Це означає, що будь-яке явище,подія, будь-які дії, які були чи є — підпадають під поняття факти. Однакслідчий чи суддя звертають увагу тільки на ті факти, явища, їх властивості, якідопомагають розкрити злочин. А ті, що на думку органу розслідування чи судовоївлади не допомагають встановити обставини, що входять до предмета доказування,ними не виділяються і не фіксуються в матеріалах кримінальної справи.
Тожможна сказати, що не випадково дана позиція не одержала свого подальшогорозвитку в процесуальній літературі.
Теперстосовно того, що доказами є і факти, і фактичні дані. Уявляється,; що ставитизнак рівності між поняттями «факти» і «фактичні дані» не слід.
Якщопогодитись з тим, що фактичні дані є фактами реальної дійсності, то виникаєцілий ряд запитань: звідки в процесі доказування вони з'являються укримінальній справі; яким чином показання фізичних осіб, документи, іншіджерела можуть містити факти реальної дійсності, те, що мало місце в минулому;в чому тоді сенс перевірки і оцінки цих фактів, і як вони передаються наподальші стадії судочинства?
Якщопроаналізувати значення терміну «фактичні дані», то термін «фактичний» означає«такий, що відповідає об'єктивній дійсності і є матеріалом для певнихвисновків», а термін «дані» — визначається як «відомості, що необхідні дляякого-небудь висновку, рішення». Тому можна вважати, що найбільш правильноюбуде позиція науковців, які трактують фактичні дані лише як відомості профакти.
Зокрема,Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежновід людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньоабо отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в моментдоказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, щорозслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь упроцесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньосприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості іншихлюдей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значеннядля справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лишевідомостей про них.[3]
Щодо змістувідомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бутивідомості про різні факти, обставини.
Для того, щобвідомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати такуформу, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягомвсього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записанів протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отжейдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваногопоняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому цівідомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі авторивиходять з того, що поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначаютьдокази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей,тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допитусвідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.
Інші автори піддоказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якомузафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечуютьтого, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, алевиходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.
Загалом суперечкив цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зоруроздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів якматеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхідобрав Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та 30 травня 2008року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму ВерховногоСуду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановленийвироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише напрізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючизмісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно даватианаліз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, якімістяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта таінших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, необмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеноїекспертизи тощо (п. 16).
Таким чином,доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певномуматеріальному носії, який іменують джерелом доказів.[4]
Розділ ІІ Класифікація доказів
В сучасній науцікласифікація відіграє досить суттєву роль, оскільки є одним з найважливішихаспектів системного підходу до явищ, що вивчаються. Значення науковоїкласифікації в теорії доказів полягає в тому, що вона сприяє систематизаціїнагромаджених знань, забезпечує правильне використання понять та термінів,повне і всебічне дослідження об'єкта, а також усуває двозначність чинеоднозначність наукової мови.
Крімтеоретичного, класифікація доказів має і практичне значення. Адже допомагаєз'ясувати особливості їх збирання, перевірки та оцінки, правильно визначитишляхи використання таких доказів, їх значимість для доведення тих чи іншихобставин, що входять до предмета доказування.
Такебагатопланове значення класифікації доказів свідчить, що провести поділ доказівза однією ознакою чи властивістю неможливо. Саме тому класифікація доказів укримінальному судочинстві має досить розгалужену систему.
Однак найбiльшскладною, теоретично i практично важливою є класифiкацiя доказiв на 3 групи:
1) первiснi iпохiднi;
2) обвинувальнi iвиправдувальнi;
3) прямi iнепрямi (побічні).[5]
За джереломвідомостей докази (як, власне, і їх джерела) класифікують на первісні іпохідні. Первісні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це,наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок давпоказання з чужих слів це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщопоказання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, ці особи повинні бутидопитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення зачутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показаньпотерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джереломдоказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якійіншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами.Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобамипроцесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела(наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналудокумента).[6]
Також докази поділяютьна обвинувальні та виправдувальні в залежності від того, підтверджують чиспростовують вони певну версію про вчинення злочину. Докази, які підтверджуютьнаявність події злочину, факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), атакож наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними,а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної подіїабо про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини,які пом'якшують покарання — виправдувальними. Так, якщо провадитьсярозслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те,що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і невиключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив самогубство), можнавважати виправдувальними, оскільки вони спростовують припущення про вбивство.Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень употерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можнарозглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення провбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декількаверсій, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієїверсії і як виправдувальний — щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряєверсії — першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу — провбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, якісвідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбалазброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, щомає намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії провбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство йогоіншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являєтьсяпідозрюваний або обвинувачений, докази поділяються на обвинувальні чивиправдовувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчиненнязлочину обвинуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.
В юридичнійлітературі немає єдиного підходу до визначення підстав класифікації, вирішенняпитання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів напрямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які— непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непряміназивають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, якудоказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює такуобставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжнийфакт». Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямівідношення доказів до тези, яку доказують, або відношення доказів до обставин,які підлягають доказуванню, і способу доказуваний. На наш погляд, пов'язуватипідстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто здоказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж,висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатівпропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на пряміта непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все впроцесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективноздійснювати такий процес і запобігає помилковим висновкам про наявність чивідсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі.Тому як підставу для такого поділу доказів найбільш доцільно розглядатиособливості структури процесу доказування.
У науковійлітературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікуватина прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І.Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежностівід їх відношення до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і ззасобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор розумієтільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказамипропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовуютьобставини, що підлягають доказуванню, а непрямими — ті, що неоднозначнопідтверджують або спростовують обставини предмета доказування. Прихильникитакого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можнавстановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказування, такі,наприклад, обставини як подія злочину — час, місце, спосіб вчинення злочину,обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, характер і розмір шкоди,завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що буловчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину,вартість майна, котрим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, якихбуло заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб.Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі доказів, які авторирозглядуваної позиції називають прямими, тобто такими, які дозволяютьбезпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору підданааргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, колиза наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливішаобставина — хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називатитільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну обставину— факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими.Свого часу М.С. Строгович пропонував проводити поділ на прямі і непрямі не всіхдоказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставинпредмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, адокази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, щоне підлягають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільшслушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частинидоказів, а саме тих, на підставі яких можливе встановлення (або спростування)тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі іншідокази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складаютьпредмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що непідлягають поділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні»відносно розглядуваної класифікації.[7]
Дана класифікаціяє загальновизнаною, тобто такою, що сприймається більшістю науковців. Однак,крім цього поділу існують ще й інші пропозиції щодо класифікації доказів. Так,В. Гмирко, виходячи з характеру логічного зв’язку між фактами предметадоказування та доказами, класифікує їх на належні та неналежні.
У цьому зв’язкувін зауважує о докази, кваліфіковані як логічно, пізнавально не придатні длявстановлення обставин предмета доказування, зостаються в кримінальній справі вїхньому формально-процесуальному статусі. Вони можуть бути використані вдоказових цілях у разі ситуаційної зміни згаданого статусу на “належні докази”,коли сто-рони й суд дійдуть висновку про наявність певного зв’язку між ними ташуканими фактами предмета доказування: наприклад, у разі їхнього вико-ристанняна обґрунтування підстав якихось процесуальних рішень, скажі-мо, обрання(зміни) ізоляційного запобіжного заходу “взяття під варту” (арт. 150 КПК).
Залежно відхарактеру матеріальності джерел інформації про доказовуні факти та перебігдоказових дій докази поділяють на особові (показання потерпілого, зізнанняпідозрюваного (обвинуваченого), пояснення підсудного, свідчення свідкв) таречеві, які в свою чергу поділяють на документальні (протоколи доказових дій удосудовому слідстві, висновок експерта, протокол судового засідання в частинівиконання доказових дій, інші документи) та речові докази.
За характеромюридичної доброякісності процесуальних доказів: докази допустимі танедопустимі.
Залежно від того,на якому етапі провадження в кримінальній справі сформовано докази: Доказипідготовчого провадження і Докази юрисдикційного провадження. [8]
Класифікуютьдокази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням длякримінально-процесуального доказування.
Розділ ІІІ Поняття та система джерел доказів
доказкримінальний процес
Під джереламидоказів, як вже зазначалося, маються на увазі матеріальні носії певноїінформації, яка розглядається як доказ у кримінальній справі. Вичерпний перелікджерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК. Вказана стаття відносить до джерелдоказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показанняпідозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази,протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками,складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшуковихзаходів, інші документи.
Деякі авторивважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела доказів точніше булоб називати процесуальними доказами, щоб підкреслити їх відмінність відматеріальних джерел доказової інформації. В процесуальних джерелах містятьсявідомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тількиті відомості, які є у вказаних джерелах допустимо використовувати укримінальному процесі як докази.[9]
 Міхєєнко М.М.зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих,підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та іншихдокументів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана відних і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновкуексперта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повиннізнаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіямиможливої доказової інформації.[10]
Тертишник В.М.також зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джереломрозуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм – те, що може слугуватизасобом відображення, фіксації, збереження, переносу.[11]
Тобто можнасказати, що всі джерела доказів являють собою або предмети матеріального світу,що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документи — в широкомурозумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення всправі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколислідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені зарезультатами оперативно-розшукових заходів, висновок експерта і власнедокументи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показанняобвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка.[12]
Кожному з цихджерел є притаманними риси, які відрізняють їх одне від одного. Звичайно, ціспецифічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказіввластивостей, а навпаки, надають кожному з них характер особливого,самостійного джерела доказів.
Необхіднопідкреслити, що всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них єрівними і не мають наперед установленої сили. Крім того, названий перелікпроцесуальних доказів є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем.
На це звертаєтьсятакож увага судів України Пленумом Верховного Суду України, який в п. 12 своєїпостанови «Про додержання судами України процесуального законодавства, якерегламентує судовий розгляд кримінальних справ» прямо зазначає: «… Перелікджерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК є вичерпним. Посилання суду увироку або в ухвалі (постанові судді) на дані одержані з інших джерел, єнеприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили».
Охарактеризуємодокладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК України.
Показання свідків– це усне повідомлення особи про обставини, які мають значення для кримінальноїсправи, про які їй стало відомо під час безпосереднього спостерігання злочину,із слів інших осіб або документів і які надані слідчому або суду увстановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Показання свідка єбільш поширеним джерелом доказів. Як свідок може бути викликана кожна особа,про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68КПК).[13]
Відповідно до ст.69 КПК не можуть бути допитані як свідки:
1) адвокати таінші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правовоїдопомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі,психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомопри здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язкузберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
2) захисникпідозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача,відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомогипідзахисним або довірителям;
3) особи, якізгідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи черезсвої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що маютьдоказове значення, і давати показання про них;
4) свідок, якийвідповідно до закону дає показання під псевдонімом, — щодо дійсних даних пройого особу;
5) особа, яка маєвідомості про дійсні дані про свідка, який дає показання під псевдонімом.[14]
Ознаками такогорізновиду доказів, як показання свідків, є наступні: показання свідків – цезавжди усна мова; показання свідків – це усна мова осіб, які не несутькримінальної відповідальності за подію, що являється предметом дослідження посправі; показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці.[15]
Свідок, незважаючи те, що він попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 384КК України, може давати неправдиві показання з різних причин, наприклад, цеможе бути його особиста зацікавленість в засудженні певної особи, бажанняприховати свої незаконні дії, які сприяли вчиненню злочину тощо.
Не можуть бутидоказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показаннясвідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути такождопитані (ч. 3 ст. 68 КПК).[16]
Показанняпотерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту тазафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіянаморальна, фізична або майнова шкода. За своєю процесуальною природою,предметом, особливостями формування та оцінки показання потерпілого близькі допоказань свідка. Відповідно до цього допит потерпілого здійснюється в такомусамому порядку, що й допит свідка.
Потерпілий, як ісвідок, зобов’язаний давати правдиві показання і несе кримінальнувідповідальність за ст. 384 КК України. Потерпілий може бути допитаний прообставини, які підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, щохарактеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносиниз ними. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело якихневідоме (ч. 2 ст. 72 КПК).[17]
Як підозрюваногоможе бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчи-неннізлочину, а такояс особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесенняпоста-нови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваниймає право дава-ти показання щодо обставин, які стали підставою для йогозатримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомихйому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).
Як обвинуваченідопитуються тільки особи, щодо яких є достатньо доказів, що вказують навчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення якобвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право даватипоказання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомихйому обставин і доказів, що є в справі.
Давати показанняі відповідати на запитання — це право а не обов'язок підозрюваного таобвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вонивідповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуванихосіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.[18]
Висновок експерта— це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного запостановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь напоставлені у постанові запитання.[19]
Відповідно до ч.1ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішенняпевних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або іншіспеціальні знання.
Речовими доказамизгідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були знаряддям вчинення злочину,зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінностіта інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бутизасобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростуванняобвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Протоколи слідчихі судових дій – це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання,слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених нимислідчих дій. До таких дій за КПК України належать огляд, освідування, виїмка,обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події.[20]
Протоколи слідчихі судових дій є джерелом доказів при додержанні двох умов: 1) якщо вонискладені і оформлені в порядку передбаченому КПК України; 2) якщо в нихпідтверджуються обставини і факти, що мають значення для справи.
Згідно з п.2ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ” матеріали оперативно-розшуковоїдіяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бутидоказами у кримінальній справі.
У чинному ЗаконіУкраїни „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає окремої норми, яка бвстановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їхзміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальнійформі згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”,яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.
До протоколу можебути додано матеріальні носії інформації, які пояснюють його зміст Це можутьбути фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми,зліпки та інші матеріали.
У додатках допротоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів іззазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, утому числі й перенесення найважливіших моментів на єдиний носій, про щообов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьомуразі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судовогорозгляду справи та набрання вироком законної сили.
Документи єджерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які маютьзначення для кримінальної справи.[21]Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімнийлист, записник невстановленого власника).
Таким чином,кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний перелік джерелдоказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК України не можутьвикористовуватись як докази в кримінальному процесі. Крім того, певніособливості має і процес застосування фактичних даних, визначених законом. Щобвизначити, чи можна застосовувати даний доказ у процесі доказування, слідправильно його оцінити, визначити, чи відповідає він вимогам належності,допустимості та достовірності. Ускладнюють цей процес прогалини узаконодавстві. Зокрема, багато неточностей в законодавстві міститься щодозастосування результатів оперативно-розшукової діяльності. Серед науковцівнемає згоди щодо розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство невизначає поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішенняі закріплення на законодавчому рівні.

ВИСНОВОК
Поняття доказіввідноситься до числа головних в теорії доказів та доказового права. Тому зміст,який владується в визначення доказів, істотно впливає на встановлення прав таобов'язків учасників кримінального процесу.
Легальнезакріплення визначення поняття «докази» вирішило багато теоретичних питань. Нанашу думку, законодавець досить вдало закріпив визначення доказів в кримінально- процесуальному законі.
Але на сьогоднідуже актуальними стали дискусії щодо процесуального значення результатів ОРД.Більшість вчених схиляються до думки, що протоколи ОРД повинні і далі бутинепроцесуальним способом отримання фактичних даних, бо об'єднаннякримінально-процесуальної та оперативно- розшукової діяльності може понестидуже тяжкі наслідки та масштабно порушувати права людини в Україні.

Список використаних нормативних актів і літератури
1. Конституція України від 28 червня1996 року
2. Кримінальний Кодекс України
3. Кримінально-процесуальний кодексУкраїни
4. Закон України «Прооперативно-розшукову діяльність»
5. Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3грудня 1997 року та 30 травня 2008 року) «Про виконання судами Українизаконодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судовогорозгляду кримінальних справ і постановлений вироку»
6. Ю.М. Грошевий, В.М. Хотенець.Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. – Х: 2000.
7. М. А. Чельцов. Советский уголовныйпроцесс, М., 1951
8. Л.Д. Удалова. Кримінальний процесУкраїни. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005
9. Кримінально-процесуальне правоУкраїни: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей»,2009.
10. Є. Г. Коваленко. Кримінальнийпроцес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004
11. Гмирко В.Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики,класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: Академія митноїслужби України. – 2002
12. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., ШибікоВ.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999.
13. Лобойко Л.М.Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005.
14. Рыжаков А.П. Уголовний процес:Учебник для вузов. – М.: 1999.
15. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальнеправо України: Підручник. – К.: 2003.
16. Кримінальний процес: підручник /за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. – Х.: Право, 2010.