Зміст
1. Поняття,кримінології як науки, її предмет
2. Особистістьзлочинця
Список використанихджерел
1. Поняття, кримінології як науки, її предмет
Жодна ідея не дістає свого розвитку, якщо немає відповідних суспільнихумов і потреб. Кримінологія як галузь наукових знань виникла у XIX столітті набазі кримінального права. Її поява була пов'язана із загостренням соціальнихсуперечностей, що призвело до різкого зростання злочинності. За цих умов наука,яка пояснювала злочинність, почала набувати все більшого значення. Проблемазлочинності й нині є однією з найактуальніших. Довкола неї точиться чималоспорів.
Етимологічне слово «кримінологія» означає вчення про злочин.Проте згодом це поняття набуло ширшого значення, і сьогодні воно означає наукупро злочинність. У зарубіжній літературі, поряд з терміном«кримінологія», зустрічаються й інші — «кримінальнасоціологія», «кримінальна біологія», «кримінальнаетимологія», «соціологія злочинності», «кримінальнаантропологія» тощо. У вітчизняній науці вживається лише термін«кримінологія».
Межі кримінології часто пов'язують з її предметом і фактично зводять допереліку його складових частин. Разом з тим такий підхід є недостатнім,оскільки, незважаючи на вагомість предмета, визначення науки має містити у собіповнішу її характеристику, вказуючи, зокрема, на місце науки в загальнійсистемі знань, методологічні підходи до об'єкта дослідження, на кінцеву мету тазавдання наукових пошуків.
Вітчизняну кримінологію можна охарактеризувати як комплексну науку прозлочинність, її детермінанти, стан, структуру і динаміку, особу злочинця іжертву злочинів, а також про засоби протидії злочинності та іншим, тіснопов'язаним з нею, антисоціальним явищам [3, с. 64].
Отже, кримінологія, як і будь-яка наука, вивчає закономірності певнихявищ і на цій основі вирішує завдання бажаного впливу на них.
У процесі розвитку вітчизняної кримінології пропонувалися різнівизначення її поняття і предмета. В перших підручниках з кримінології останнюрозглядали як науку про стан, динаміку, причини злочинності, методи їївивчення, шляхи і засоби боротьби з нею.
П. І. Гришаєв вважає, що кримінологія — це наука, яка «досліджуєсферу суспільних відносин, що виникають у зв'язку з існуванням злочинності яквідносно масового соціального явища класового суспільства». Є й низкаінших визначень, які мають право на існування. Проте дефініція кожної науки маємістити у собі якості, властиві саме цій науці. Тому, як справедливо вказуютьавтори «Курсу радянської кримінології», немає потреби включати упоняття кримінології положення, які є загальними для всіх наук (наприклад, щоце відносно самостійна система знань і в той же час її складова, особлива формадіяльності людей, що об'єднує вчених і наукові заклади тощо).
Кримінологія є однією із суспільних наук, яка посідає місце на межіфілософії, соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. Доправознавства кримінологія має відношення тому, що явища, які вона вивчає,базуються на кримінально-правових поняттях «злочин» і«злочинець», що відрізняються від адміністративно-правових понять —«правопорушення», «правопорушник». Профілактика злочинівтеж має правову основу.
Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця тазасобів протидії злочинності не обмежується тільки правовими характеристиками.Аналіз цих проблем лежить також у сфері соціології. Вже тому кримінологія є нечисто правовою, а соціолого-правовою наукою. Проте невірним буде вважатикримінологію лише соціологічною наукою, як це робить О. Б. Сахаров.Обґрунтовуючи свою позицію з цього питання, він пише: «Той факт, що кримінологіявикористовує кримінально-правові поняття і категорії і певною мірою ґрунтуєтьсяна них, не доводить юридичний характер цієї науки. Правові поняття і категоріїпокладені, наприклад, в основу судової статистики, яка не є юридичноюнаукою». Більшість вітчизняних вчених не поділяє цього погляду і вважаєкримінологію соціолого-правовою наукою [4, с. 84].
У процесі розвитку кримінології було окресленоїї предмет, до якого нині входять чотири основні елементи:
1) злочинність як соціально-правове явище;
2) особа злочинця;
3) причини та умови (детермінанти) злочинності;
4) попередження злочинності.
У науковій літературі зустрічаються й інші визначення предметакримінології. В деяких працях воно дається ширше, в інших — вужче. Це пов'язаноз тим, що предмет будь-якої науки — не застигла матерія. Він змінюється зрозвитком самої науки, уточнюється, доповнюється новими елементами. Подібнаеволюція помітна і, зокрема, на проблемі особи злочинця, яка виокремилася всамостійну частину предмета кримінології лише на останніх етапах її розвитку.Те саме можна сказати і про віктимологію — частину кримінології, яка вивчаєвластивості жертв злочинів, без чого розуміння злочинності та її детермінантбуло б неповним.
Розходження у трактуванні предмета кримінології викликані різнимрозумінням суті предмета науки, ототожненням його з її змістом, завданнямитощо. Показовим тут є погляд, згідно з яким «все, що вивчає та чи іншанаука, входить до її предмета». При такому підході предмет кримінологіївизначається дуже широко, фундаментальні проблеми стають поряд з другорядними.
Для глибшого усвідомлення цього питання доцільно зіставити предметкримінології з її об'єктом. Розмежування цих категорій є важливимтеоретико-пізнавальним принципом у методології комплексних досліджень, бо "…все те, що пізнається, є об'єктом дослідження, оскільки воно ще не пізнане ісуперечить знанню. Ті самі речі, явища, процеси, їх сторони і відношення,оскільки вони вже відомі, зафіксовані з певної сторони в тій або іншій формізнань, «дані» у ній, але підлягають подальшому дослідженню, єпредметом… Предмет обумовлюється об'єктом і є його стороною, зафіксованою упевній формі. У такому об'єктивному вигляді він протистоїть людині та їїзнанням" [2, с. 19].
Таким чином, об'єктом кримінології є специфічне явище — злочинність таособливі форми реакції на неї, які полягають в усуненні детермінантзлочинності. Предметом кримінології є конкретні сторони і прояви цього об'єкта.При цьому проблеми, що вивчаються кримінологією, з погляду їх значимості длянауки і практики, не рівнозначні. Одні з них є центральні, створюють основупредмета кримінології або його «ядро». Інші мають прикладне,допоміжне значення, стають умовою або засобом глибокого і всебічного пізнанняцього предмета. Розглянемо докладніше ці моменти.
1) Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність якісторично мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, яке являє собоюсукупність усіх злочинів, вчинених у державі за певний період. Вона вимірюєтьсятакими кількісно-якісними показниками, як стан, рівень, структура, динаміка,характер та географія. Правопорушення, які не є злочинами, але тісно пов'язаніз ними (наприклад, пияцтво, проституція), розглядаються кримінологією як«фонові» явища.
2) Іншою важливою складовою предмета кримінології є особа злочинця, якавиступає як система демографічних, соціально-рольових, психологічних,кримінально-правових властивостей суб'єктів злочинів. Зазначимо, що злочин — цеакт вольовий, свідомо обраний, результат складного процесу, в якому зовнішні чинникидіють не безпосередньо, а переломлюючись через внутрішні фактори. Щоб пізнатидетермінанти злочину, потрібно розкрити механізм злочинної поведінки, а ценеможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її індивідуальнихвластивостей на вчинення злочину [1, с. 35].
3) Детермінанти злочинності, або криміногенні фактори, є сукупністюекономічних, соціальних, ідеологічних, політичних, психологічних, правових,організаційно-управлінських та інших чинників, які обумовлюють (детермінують)злочинність. Детермінанти вивчаються на різних рівнях: злочинності в цілому,окремих видів злочинів, конкретного злочину.
4) Протидія злочинності є системою державних і громадських заходів,спрямованих на усунення або нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінкиосіб, схильних до правопорушень. Деякі дослідники, розглядаючи злочинність яксоціальне явище, вказують, що головним у боротьбі з нею є прогресивнісоціально-економічні перетворення. Поряд з цим важливе значення мають іспеціальні кримінологічні заходи запобігання тим чи іншим злочинам, якізастосовуються правоохоронними органами і громадськими формуваннями.Кримінологія мовби синтезує в собі все те цінне, що накопичене з проблемипротидії злочинності іншими науками, і дає цілісне знання про весь цей процес.
Звичайно, розглянуті вище основні елементи предмета кримінології невичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше вирішуватизавдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і проблеми, щобезпосередньо не входять до її предмета. Це питання є дискусійним у зв'язку зтим, що до цих проблем мають певне відношення інші юридичні та неюридичнінауки. Коротко розглянемо їх.
1) Прогнозування розвитку злочинності, а також планування протидії їй.Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без відповідногопрогнозування та планування цього процесу. Тому ця проблематика має бутивключена в предмет кримінології [5, с. 62].
2) Кримінально-правова статистика є основою аналізу стану злочинності,допомагає правоохоронним органам та суспільству правильно організувати роботу усправі боротьби зі злочинністю.
3) Методика вивчення злочинності. При проведенні кримінологічнихдосліджень використовують методи з інших наук — соціологічні, статистичні,математичні, психологічні, пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається. Це даєзмогу глибше проникнути у суть досліджуваних явищ та успішно вирішуватипоставлені завдання.
4) Супутні злочинності негативні соціальні явища. Ці прояви вкримінології іменуються «фоновими», а в соціології —«асоціальними». Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскількиїх вплив на злочинність великий. Крім того, попередження злочинів єнайефективнішим тоді, коли воно починається на стадії дозлочинної асоціальноїповедінки.
5) Жертва злочину. Її вивчає віктимологія — самостійний напрямкримінологічних досліджень. До недавнього часу основна увага приділялася особізлочинця. Разом з тим є друга сторона злочину — потерпілий. Саме він взаємодієзі злочинцем, а тому ця проблема становить неабиякий інтерес для кримінологів.
6) Суїцидальна поведінка. Деякі вчені виступають проти включення цьогопитання до предмета кримінології, проте є і протилежні думки. На наш погляд, цяпроблема має міждисциплінарний характер, вона стосується психіатрії,психології, кримінального права, але має і кримінологічний аспект.
Основними завданнями кримінології є:
здобуття достовірних знань про злочинність;
виявлення факторів (чинників), які її детермінують (обумовлюють);
встановлення процесу формування особи злочинців та жертв злочинів;
розробка засобів протидії злочинності та запобігання злочинній поведінціокремих осіб.
З цих завдань випливають такі функції кримінології:
а) описова. Кримінологія виявляє і фіксує певні факти соціальноїдійсності, пов'язані зі злочинністю, відображає їх властивості і ознаки, дає їхнауковий опис;
б) пояснювальна. Розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичнихположень суть досліджуваних об'єктів, кримінологія дає їм наукове пояснення;
в) прогностична. Вивчаючи закономірності розвитку кримінологічно значимихпроцесів та явищ, кримінологія прогнозує їх майбутній стан;
г) практично-перетворювальна. Кримінологічні пояснення і прогнозуваннятак чи інакше підпорядковані інтересам наукового управління соціальнимипроцесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тому боротьба зі злочинністюніби фокусує всі інші проблеми кримінології. У цьому полягаєпрактично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання лишетоді мають цінність, коли вони слугують для суб'єктів профілактики злочинівкерівництвом до дій [1, с. 38].2. Особистість злочинця
Аналіз зарубіжної та вітчизняної психологічної і криміналістичноїлітератури показує, що питанню вивчення особистості злочинця приділяєтьсядосить велика увага.
Лише за останнє десятиліття XX ст. з цієї проблематики у світ вийшлодекілька монографій, чимало статей в наукових збірниках, захищена низкакандидатських та докторських дисертацій (праці українських сучаснихкриміналістів: О.М. Бандурка, В. О. Соболева, А.Г. Флорова, О.Г. Кулик).
Як сприймати поняття «особистістьзлочинця»? В окремому правопорушнику не можна абсолютизувати які-небудьзлочинні його особливості. У той же час у кожного злочинця можна виявити теспільне, що характерне для всіх злочинців певної категорії. Лише в цьомуаспекті правомірний термін «особистість злочинця».
Злочинець — це особа, яка здійснила злочин і визнана винною в результатісудового розгляду.
Злочинна поведінка зумовлена взаємодією особистості з соціальнимсередовищем. Політичні, соціально-економічні, духовні сторони суспільствачинять зовнішній вплив на формування механізму злочину, а психічні особливостіформують механізм злочину з середини. Важливо підкреслити, що будь-якісоціальні, тобто зовнішні, умови проявляються в злочині, переломлюючись черезособистість, тобто через її внутрішній зміст. Тому особистість злочинця непросто відображає зовнішні умови життєдіяльності, але є активною стороноювзаємодії з тим чи іншим середовищем.
У психіці людини не існує якихось особливих «злочинних рис». Щевеликий психолог ХІХ-ХХ ст. А. Ф.Лазурський у своїх працях підкреслював, щовикривлений розвиток людської особистості пов'язаний не з відсутністю чинедостатністю тих чи інших психічних якостей (розуму, волі, емоцій), а більшоюмірою з невідповідністю між особливостями психіки і тими зовнішніми умовами, вяких відбувається розвиток людини [3, с. 66].
Вивчення особистості злочинців і законослухняних громадян дозволяєспеціалістам зробити висновок про те, що злочинці гірше засвоїли вимогиправових і моральних норм, вони більше відчужені від суспільства і йогосоціальних цінностей, від малих груп — сім'ї, трудових чи навчальнихколективів, у них погана соціальна адаптованість. Злочинці відрізняються відзаконослухняних людей не «злочинними рисами» їх психіки, а тиминегативними рисами характеру, тою спрямованістю особистості, які склалися вумовах їх життя, навчання і діяльності. Для злочинця характерні агресивність вповедінці та імпульсивність в діях, відчуженість від суспільних цінностей ідуховної культури, високий рівень тривожності і невпевненості в собі. Всі ціриси формуються в рамках індивідуального буття, а також біологічно зумовленихособливостей. Особистісні якості людини, які проявляються в злочинному діянні,- свідчення її морально-психологічних недоліків (жорстокість, соціальнийнегативізм, жадібність та ін.).
Отже, відмінність злочинної поведінки від правомірної зумовленаціннісними орієнтаціями, поглядами і соціальними установками індивіда.Загальновизнано, що саме в координатах ціннісно-нормативної системи особистостіі соціального середовища, їх взаємодії слід шукати безпосередні причинизлочинної поведінки.
У типології особистостей злочинців виділяють: загальний тип злочинця;особистість злочинця певної категорії; особистість злочинця певного виду. Ціградації відносяться між собою як загальне, особливе й одиничне. Вивчаючизлочинця, юридичні працівники вивчають його індивідуальність (одиничні,неповторні риси), його особливі риси (ті риси, які притаманні, наприклад,шахраям чи учасникам розбійних нападів) і загальні риси (ті риси, які наявнімайже в усіх представників злочинного світу) [4, с. 76].
Типологія особистості злочинців проводиться на кількох підставах: взалежності від ціннісно-орієнтованої деформації особистості, за змістомціннісно-орієнтаційної спрямованості і на психорегулятивній підставі.
Асоціальний тип злочинця(менш злісний) відзначається несформуванням у людини позитивних цінніснихорієнтацій, позитивних соціальних установок, які не лише б чинили вплив на йогоповедінку, але й утримували від можливої протиправної поведінки в складних,часом конфліктних ситуаціях.
Антисоціальний тип(злісний) притаманний професійному злочинцю, який проявляє постійну готовністьдо злочинів, до злочинної поведінки. Як правило, це люди, які неодноразовоздійснювали злочини, та мають стійкі підсвідомі кримінальні спонукання.
Корислива категоріязлочинців, які посягають на матеріальні блага суспільства і окремих громадянподіляється на види: а) корисливо-господарські злочинці (незаконнепідприємництво, ухилення від сплати податків, фальсифікація товарів і т.д.); б)корисливо-службові злочинці (хабарництво, розкрадання шляхом зловживанняслужбовим становищем, обман споживачів і т.п.); в) крадії, розкрадачі(корисливі посягання на чужу власність); г) шахраї (підробка документів,грошових знаків та ін.); д) ненасильницькі вимагачі.
Корисливо-насильницькакатегорія злочинців характеризується поєднанням корисливих посягань з насиллямнад особистістю. Виділяють чотири види корисливо-насильницької категорії злочинців:а) грабіжники; б) учасники розбійних нападів; в) насильницькі вимагачі(рекетири); г) вбивці з корисливою метою [2, с. 20].
Насильницька категоріязлочинців, які відрізняються агресивною, антигуманною спрямованістю до життя,здоров'я і особистої гідності інших людей, ділиться на види: а) хулігани; б)злісні хулігани; в) особи, які посягають на честь і гідність особистості шляхомобрази і наклепу; г) особи, які здійснюють агресивно-насильницькі дії протиособистості — вбивства, зґвалтування, нанесення важких тілесних ушкоджень таін.
«Випадковий» тип особистості злочинця пов'язаний з дефектамипсихічної саморегуляції. Це особи, які здійснили злочин вперше в результатівипадкового збігу обставин, так як не змогли протистояти криміногенній ситуаціїчерез свій низький рівень самоконтролю. Здійснений злочин суперечить загальнійповедінці даної особистості і є випадковим.
Для різних видів злочинів (корисливих, корисливо-насильницьких,насильницьких, «випадкових») характерні викривлення в мотиваційнійсфері правопорушника. Тому, оцінюючи особистість людини, яка здійснила злочин,юристу необхідно виявити домінуючі мотиви його життя і діяльності. Без цьоговажко, а часом і неможливо розкрити суб'єктивну сторону особистості злочинця,так як злочинні діяння, однакові за юридичними ознаками, можуть бути зумовленірізними спонуканнями. Цікаве формулювання знаходимо у харківського спеціаліста А.Ф.Зелінського:крадіжка, наприклад, в одному випадку виявляє хижацьку і наживацькуспрямованість винного, а в іншому — слабовільність і навіюваність. Від першогошвидше всього можна очікувати повторного розкрадання, від другого — найрізноманітніших вчинків [5, с. 65].
Здійснюючи вчинки і дії, люди виходять з різних спонукань, нерідкокеруються прямо протилежними мотивами, які відіграють виключно важливу роль вжиттєдіяльності кожного індивіда. Сукупність стійких мотивів, які орієнтуютьдіяльність особистості, справедливо вважають ядром спрямованості особистості.Саме потяги і бажання, інтереси і переконання, установки та ідеали виступаютьмеханізмом регуляції поведінки людини.
Одним з найнебезпечніших різновидів викривлених потреб є потреба валкоголі і наркотиках, які виступають каталізатором злочинних дій. Вивченняосіб, засуджених за вбивства (500 чоловік), свідчать про те, що близькополовини з них почали вживати спиртні напої і наркотики з раннього віку. Вони вкілька разів посилили прояв агресії і збільшили її вагу. Агресивні дії восновному проявлялися в погрозах, побиттях, образах і бійках, тобто булиспрямовані проти особистості.
На базі викривлених потреб виникає відповідна система інтересів, яка єсходинкою від потреби до поведінки людини. Наприклад, у більшості розкрадачів,шахраїв, хабарників матеріальні інтереси, так званий "інстинктнакопичення", є основним змістом їх життя і діяльності. І вони, духовнобідні і навіть обділені, намагаються компенсувати цю бідність і обділеністьгрошима, речами, розгульним життям. Важливо підкреслити, що головноюантисоціальною стороною цих викривлених потреб є вишукування неправомірнихджерел їх задоволення.
Особливу небезпеку для суспільства становлять злісні злочинці — вбивці,насильники, бандити, грабіжники. Особливо небезпечні рецидивісти, для якихзлочинна діяльність є стійкою орієнтацією в їх житті. Вони відзначаютьсякрайньою жорстокістю та імпульсивністю, відсутністю у почуття милосердя долюдей, низьким рівнем культури. Переважна більшість злочинів здійснюєтьсязлісними злочинцями з прямим наміром. Поряд зі сферою свідомості у них починаєфункціонувати підсвідома спрямованість на здійснення певних злочинів, щоштовхає їх на нові злочини [1, с. 41].
Глибоке вивчення юридичними працівниками психологічних особливостейособистості звинуваченого дає можливість:
по-перше, більшправильно кваліфікувати здійснений злочин;
по-друге, здійснювативибір найбільш підходящих психологічних прийомів впливу на звинуваченого впроцесі проведення слідчих дій;
по-третє, більшуспішно виявляти причини і у мови злочину.
Основніпсихологічні особливості підліткового віку — підвищена конформність, навіюваність,групова залежність, демонстративна незалежність від старших, бравада,недостатній соціальний контроль власної поведінки, завищене наслідуваннякумирам та ін. Особистість «важкого підлітка» характеризуєтьсянизьким рівнем соціалізації і відображає пробіли в його вихованні в сім'ї,школі, які (ці пробіли) заповнює особливе «виховне середовище» — вулиця, двір, вуличні групи з негативною спрямованістю.
Обмеженістьжиттєвого досвіду, знань, конфліктність у стосунках з дорослими, потреба всамоствердженні, чутливе реагування на думку ровесників визначають особливостіпсихіки неповнолітніх.
Спілкування зісвоїми ровесниками — провідний тип діяльності в цьому віці. Саме у спілкуваннізасвоюються норми соціальної поведінки, встановлюються відповідні взаємостосунки,розвивається почуття симпатії чи антипатії. Якщо потреба в спілкуванніреалізується не в сприятливих умовах, а в неформальних підліткових групах івуличних компаніях, які в якості цінностей сповідують випивку, наркотики,хуліганство і т.п., то воно може стати для підлітка небезпечним криміналізуючимфактором.
У зв'язку з цимнеобхідно відзначити, що для неповнолітніх характерне здійснення злочинів ускладі групи. Це пояснюється кількома причинами:
беручи участь у групових діях, підлітки смілішають і нахабнішають (групаз аморальними і протиправними позиціями перетворюється на «стадо»);
здійснюючи правопорушення, члени групи всіляко «облагороднюють»їх мотиви, викривлено оцінюють поведінку потерпілого;
у групі відбуваються схвалення здійснених дій і ігнорування власноївідповідальності за протиправну поведінку;
в емоційній сфері підлітків, які здійснили злочин в групі, послаблюєтьсяпочуття сорому, чутливість до страждань інших людей.
З великоїкількості опитаних неповнолітніх правопорушників сорок відсотків ні перед кимне відчували почуття сорому, а решта шістдесят відчували лише у зв'язку зпокаранням, а не у зв'язку з аморальністю здійсненого антисоціального діяння.
Як правило,кримінальну спрямованість групі надають раніше судимі дорослі чи люди юнацькоговіку, які зловживають алкоголем чи наркотиками і ведуть розгульне життя.
У кінці осені 2000 року із заздрісною регулярністю відбувалися зухвалінічні «візити» злочинців у офіси та інші контори. Злочинці зламуваливхідні двері або виривали решітки на вікнах службових приміщень, які якправило, розташовувались на першому чи напівпідвальному поверхах… Викрадаючикомп'ютери, принтери, телевізори та іншу велику апаратуру, нападники якимосьчином умудрялися проносити свою здобич по вулицях, залишаючись при цьомунепоміченими. У кінці листопада оперативники випадково звернули увагу накількох молодих людей, які, ніде не працюючи, жили на широку ногу і регулярноприторговували всілякою технікою [5, с. 67].
Дванадцятирічних В.Козлова і А.Решетилова та тринадцятирічного Є.Власовазатримали, вилучивши у них крадену апаратуру, яку вони прийшли здавати на ринкуперекупникам. Через малих слідчі вийшли на їх старших спільників. Першим буввзятий 15-річний студент ПТУ О. Агапов, на квартирі в якого виявився цілий складще не проданих крадених речей — монітори, телефони, комп'ютерні запчастини.Подільниками виявилися 18-річний Д. Щербаков («сидів» на героїні і всвій час притягався до кримінальної відповідальності за зберігання наркотиків)і 17-річний А.Баженов (раніше потрапляв під слідство за крадіжку).
За попередніми підрахунками оперативників, юнці здійснили по меншій мірідва десятки подібного роду злочинів.
Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена впливомбагатьох факторів, серед яких, на наш погляд, провідними є наступні:
несприятливі соціальні умови (особливо сімейні);
індивідуальні особливості особистості підлітка. У процесі проведеннясудово-психологічних експертиз було проаналізовано 62 кримінальних справи постатевих злочинах неповнолітніх у віці від 12 до 18 років, вивчені механізми їхзлочинної поведінки в залежності від особистісних характеристик. У структуріособистості більшості підлітків діагностувалися акцентуації характеру. У групітих, що здійснили насильство поодинці, переважали: епілептоїдний тип – 64%,шизоїдний тип — 12%, нестійкий — 11%, а серед тих підлітків, які здійснилинасильство в групі (48 чоловік) діагностувався гіпертимний тип характеру — 14%,нестійкий — 13% і конформний тип — 10%;
безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референтних груп;
соціальна неконтрольованість.
Підвищення уваги суспільства до життя, навчальної та ігрової діяльностіпідлітків, покращення соціально-економічних умов, організація соціальнекорисної та цікавої життєдіяльності можуть сприяти вирішенню проблеми зниженняі викорінення злочинності неповнолітніх [2, с. 21].
Список використаних джерел
1. Джужа О. М., Василевич В. В. Кримінологія. —К.: Прецедент, 2004. — 208 с.
2. Дрьомін В. М. Кримінологія. — О.: Юридичналітература, 2003. — 169 с.
3. Колб О. Г., Яцишин М. М., Крикунов О. В.Кримінологія: довідник термінів, основні визначення, рекомендовані джерела. —Луцьк: РВВ «Вежа» Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. —467с.
4. Моісеєв Є. М., Василевич В. В., ГолосніченкоД. І. Кримінологічна віктимологія. — К.: Атіка, 2006. — 352 c.
5. Шестаков Д. А. Криминология. — СПб.:Издательство Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. — 559 с.