ЗМІСТ стр.
Вступ…3-4
РОЗДІЛ І Поняття та мета покарання… 5-15
РОЗДІЛ ІІ Поняття і види звільненнявід покарання та його відбування 16-19
РОЗДІЛ ІІІ Звільнення від покаранняза хворобою та його відбування… 20-22
РОЗДІЛ ІV Правове регулювання звільнення відпокарання в зв’язку з хворобою в Російській Федерації …………………………………………. 23-38
Висновки ……39-40
Перелік посилань……41-42
Список використаних джерел ……43-44
ВСТУП
За наявностівизначених у КК України підстав винна у вчиненні злочину особа може бутиповністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В аналізованомуінституті кримінального права найбільшою мірою знайшли своє відображенняпринципи гуманізму і економії заходів кримінального впливу, покладені в основунової політики держави загалом та кримінального права зокрема. На відміну відзвільнення від кримінальної відповідальності звільнення від покараннязастосовується тільки до вже засуджених осіб. Звільнення від покаранняздійснюється тільки судом (крім звільнення від покарання на підставі ЗаконуУкраїни «Про амністію» чи акта про помилування — частина 1 статті 74 ККУ).
Звільнення відпокарання можливе лише в тих випадках, коли його мета може бути досягнута безреального відбування покарання (в цілому чи його частини) або коли їїдосягнення надалі стає неможливим і безцільним (важка хвороба засудженого) чинедоцільним (давність виконання обвинувального Вироку). Звільнення відпокарання жодною мірою не підриває принципу невідворотності покарання.Безперечно, якщо покарання недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїтьперед ним.
КК України передбачаєрізні види звільнення від покарання. Їх частіше за все об’єднують у дві групи: звільненнябезумовне і звільнення умовне.
При безумовномузвільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги в зв’язку з її звільненням. Умовне жзвільнення пов’язане з пред’явленням особі визначених Закономвимог, які вона має виконати протягом певного іспитового строку. Їх порушеннятягне за собою скасування застосованого судом звільнення від покарання.
До умовногозвільнення від покарання належать: звільнення від відбування покарання звипробуванням (статті 75-79 ККУ), умовно-дострокове звільнення від відбуванняпокарання (стаття 81 ККУ), звільнення від відбування покарання вагітних жінок іжінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ); до безумовних — звільнення від покарання на умовах частини 4 статті 74 і статті 49 КК України,звільнення у зв’язку іззакінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ),заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ), звільнення відпокарання за хворобою (стаття 84 ККУ).
Звільнення відвідбуття покарання через хворобу з місць позбавлення волі може бути застосованесудом до тих засуджених, які захворіли під час відбуття покарання і ця хворобаперешкоджає відбувати покарання, тобто у випадках, коли дальше утримання вмісцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозногопогіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, якізахворіли до засудження, але під час відбуття покарання їхня хвороба внаслідокпрогресування набула тяжкого характеру.
Дослідженнямвисвітленої автором у курсовій роботі проблеми займалися свого часу відомірадянські криміналісти, а зараз нею займаються вітчизняні спеціалісти такриміналісти Росії. Відомими серед них є: В.А. Клименко, Ю.В. Александров, М.І. Бажанов, І. Петрухін, А.Коновець, А.С. Михлин, А.В. Наумов, А. Санніков.
Предметдослідження в курсовій роботі — суспільні відносини, які з’являються в процесізастосування інституту звільнення від покарання за хворобою та його відбуваннядо засудженої за скоєний злочин особи.
Об’єктдослідження – наукові праці сучасних вітчизняних спеціалістів та криміналістівРосії.
Мета дослідження –розкрити, проаналізувати, дослідити та описати суть застосування інститутузвільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умоврозвитку кримінального права України.
Завдання –розкрити, проаналізувати та дослідити порядок і умови застосування інститутузвільнення від покарання за хворобою та його відбування за сучасних умоврозвитку кримінального права України, а також описати їх (порядок і умови),використовуючи при цьому галузеву термінологію.
Під час написаннякурсової роботи автором використовувалися методи: описовий, метод дослідження,діалектичний, догматичний та порівняльний.
РОЗДІЛІ
Поняттята мета покарання
Політика державиу боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну рольвиконують заходи соціального, економічного, політичного, правового,організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певнемісце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства відзлочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрозипокаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так ішляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинилизлочини.
У літературіпоширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль.Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, якідержава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усуненняїї причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеїМонтеск’є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавецькраще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свійрозвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. Втакому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходівдержавного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покараннюнадається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражаєтьсянегативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї роліпокарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності якнайгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, щозастосовується за Вироком суду до осіб, які вчинили злочини. КонституціяУкраїни, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують,що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав ісвобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадськоїбезпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань,забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральнихінститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави дляохорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільшпоширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликанозабезпечувати поведінку людей відповідно до вимог Закону [1, 178].
Однак значна рольпокарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення,яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК України цятенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як узаконодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в ККУкраїни 1960 року більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 зних — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовійпрактиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 %підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростаннізлочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній,правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зізлочинністю — жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, іперший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК України. Історіяборотьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладусвідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату.Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання,робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи,неповаги до суспільства, держави, її Законів. Тому значення покарання вборотьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю,невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожнийвчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК України ця позиція знайшла своєчітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій.Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне зіншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкізлочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практичновиключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значнознижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбаченінові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значнорозширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних зпозбавленням волі [2, 233].
Все це надаєреальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції дозайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покараннябагато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воноповинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнімдля виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним таіншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинногодіяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків,властивих каральній політиці:
а) застосування суворихзаходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкізлочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;
б) застосуванняпокарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навітьзвільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої ісередньої тяжкості.
Поєднання цихдвох напрямків відображено в новому КК України і, на думку автора курсовоїроботи, повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.
Відповідно до частини1 статті 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовуєтьсявід імені держави за Вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину,і полягає в передбаченому Законом обмеженні прав і свобод засудженого. Такевизначення поняття покарання в Законі дано вперше. Його аналіз дозволяєвиділити і розглянути основні ознаки покарання.
Важливимзавданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочиннихпосягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, якісуспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються доосіб, що їх вчинили [3, 1]. І першою важливою ознакою покарання, щовизначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державногопримусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покаранняпримушує особу до законослухняної поведінки.
Друга ознакапокараннязакріплена в статті 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути підданакримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним Вироком суду. Отже, застосування покарання є одним іззавершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичнийнаслідок злочину. Передбачені в Законі інші методи реагування держави назлочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставістатей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (стаття 47 ККУ); звільненнявід кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніхпримусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105 ККУ); звільнення відпокарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84 ККУ, євинятком і застосовуються лише у випадках, передбачених Законом, можливі принаявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликоїтяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є йогохарактерною ознакою.
Третярозпізнавальна ознака покарання також закріплена в частині 2 статті 2 КК України і полягає втому, що покарання може бути застосовано лише за Вироком суду від іменідержави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції судуналежить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії абопомилування.
Четвертаознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в частині 1 статті 50 КК України,де сказано, що покарання полягає в передбаченому Законом обмеженні прав ісвобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, яккара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивістьбудь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строкомпокарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Водних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, придовічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних абомайнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф іконфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, правозайматися професійною діяльністю, мати звання. Кожне покарання спричиняє іморальні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїмиблизькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг каридиференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину.Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.
П’ятахарактерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираженнязасудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самогозлочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним Вироком, щовиноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Такимчином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативноїоцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального Закону іморальності.
Шоста ознакапокаранняпроявляється в його особистому характері. Це означає, що призначеннякримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самоговинного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів.Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі;конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому [4, 484].
Нарешті, сьомахарактерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне засобою судимість (стаття 88 ККУ). Саме судимість відрізняє кримінальне покараннявід інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це нетільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого,пов’язаний з різного родуправообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного,визначеного в Законі строку. Судимість як самостійна ознака покараннявизначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разівчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і післявідбуття ним покарання.
Викладені ознакивідрізняють покарання від інших примусових заходів.
Проблема метипокарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузікримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багатозапропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумаченняцієї складної проблеми.
Проте серед їхмножин можна виділити дві основні групи:
а) абсолютнітеорії покарання (теорії відплати);
б) відноснітеорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).
Представникиабсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншогозмісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Якпрактичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідністьзаконодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання,відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертнакара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьблять винного [5, 389].
Прихильниківвідносних теорій об’єднувало те, що вони бачилисенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так,прибічники теорії залякування (Бентам) і теорії психологічного примушування (А.Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчиненнязлочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха,воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке вінодержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічновпливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теоріїспеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно длятого, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали іприхильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечитивиправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.
Однобічність цихтеорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX сторіччя з’являються так звані змішані теоріїпокарання. Загальним для них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання.Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання:залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди,виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються нетільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює метазалякування, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.
Значний внесок вдослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев,С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф.Кістяківський. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покараннязалежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багатоуваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботахдеяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвитокзмішані теорії про мету покарання.
Слід зазначити,що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнаютьцілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д.Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей,називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусійточилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК Українивирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що ціліпокарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочиннихпосягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив назасудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина іпопередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншимиособами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходудержавного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід державиза вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненнюнових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені видимети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.
У чинному Законіпитання про мету покарання вирішене в частині 2 статті 50 КК України, девказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, атакож запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Наведений текстсвідчить про те, що Закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метоюпокарання:
1) кару яквідплату за вчинене;
2) виправленнязасудженого;
3) попередженнявчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);
4) попередженнявчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).
Застосовуючипокарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захистусуспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого ісуспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання карисутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Каравиступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для ниххарактерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходитьсвоє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті івідповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання,описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характерпокарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не євинятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні іреалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут ужевизначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних іморальних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.
Заперечення метикари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме іперетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу.Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети –обов’язкова відповідь держави навчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічногопозбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та іншихпокарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання.Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної мірипокарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його каральноговпливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив назасудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробіткупри виправних роботах, стягнення штрафу). Саме призначення покарання спричиняєзасудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємноючастиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасносприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. Водних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети каридосить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших(при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт) для цьогопотрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжуєзавдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Неможна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною міроюзабезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, протияких вчинено злочин.
Мета виправленняприпускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання,в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить новогозлочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу насвідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічнівластивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змуситидодержуватися положень кримінального Закону або, ще краще, прищепити, нехайнавіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до Закону. Досягненнятакого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливийрезультат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечуєтьсясамим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці,організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінальногозаконодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою ззасудженим.
Мета спеціальногопопередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання назасудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобіганнявчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом йогозасудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такіумови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливостівчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконанняпокарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль заповедінкою засудженого фізично позбавляють його можливості вчинення багатьохзлочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення Закону, що посилюютьпокарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжуєпокарання — стаття 67 ККУ; більш суворі правила і межі призначення покарання — стаття 71 ККУ). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляєтьсяможливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища.Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовимстановищем [6, 364] до двох років обмеження волі зпозбавленням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможевчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.
Мета загальногопопередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, щозабезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покараннязвернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частинагромадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїхморальних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань.Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищуєправову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповіднийрівень правосвідомості.
Досягнення метизагального попередження забезпечується самим оприлюдненням Законів, санкціїяких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці Закони, засудженнямвинного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотностіпокарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадськихелементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страхпокарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчиненнязлочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання,а не його суворість.
Спеціальне ізагальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-якепокарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягненнявсіх цілей покарання.
РОЗДІЛІІ
Поняттяі види звільненнявід покарання та його відбування
Як ужезазначалось автором курсової роботи, призначення судом у Вироку особі, винній увчиненні злочину, певного покарання і його відбування засудженим, є основноюформою реалізації кримінальної відповідальності, закономірним підсумкоміснування кримінально-правових відносин.
Одначе, принципигуманізму, економії кримінально-правового впливу в ряді випадків, спеціальнорегламентованих Законом, дають підстави для повного або часткового звільненняособи від покарання, коли стаєзрозумілим, що цілі покарання досягнуті на момент його призначення або в певнийперіод, коли відбута лише його частина. В цих випадках засуджена особа післявизнання її винною у обвинувальному Вироку взагалі звільняється від відбуванняпокарання або від його подальшого відбування.
Звільнення відпокарання і його відбування здійснюється судом, рішення про звільнення відпокарання і його відбування за амністією приймає Верховна Рада України, впорядку помилування — Президент України.
Отже, звільненнявід покарання та його відбування – це акт відповідних органів державної влади,згідно з яким до особи, яка визнана винною і засуджена, покарання незастосовується, або особа, відбувши частину покарання, звільняється від йогоподальшого відбування.
Певною міроюзвільнення від покарання схоже на звільнення від кримінальної відповідальності.Але між ними існує й суттєва різниця.
Так, загальнимдля обох видів звільнення є те, що і в першому і в другому випадках особавчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину. Але при звільненні від кримінальної відповідальностійдеться, в основному, про злочини невеликої чи середньої тяжкості, а при звільненні від покарання — прозлочини будь-якої тяжкості.
В обох видахзвільнення рішення приймає суд (крім актів амністії та помилування). Але призвільненні від кримінальної відповідальності рішення суду приймається довинесення обвинувального Вироку, а при звільненні від покарання — суд виноситьобвинувальний Вирок, не призначаючи покарання, або звільняє від його відбуваннязасуджену особу чи особу, яка покарання вже відбуває.
Нарешті,звільнення від кримінальної відповідальності не тягне для особи станусудимості, тоді як звільнення від покарання здебільшого стану судимості непозбавляє.
Норми, якірегулюють питання звільнення від покарання та його відбування, зосереджені врозділі XII Загальної частини КК України (статті 74-87 ККУ). Йдеться про таківиди звільнення:
1. Звільнення відпокарання у зв’язку із втратою особоюсуспільної небезпеки (частина 4 статті 74 ККУ);
2. Звільнення відвідбування покарання з випробуванням (статті 75-78 ККУ);
3. Звільнення відвідбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітейвіком до семи років (стаття 79 ККУ);
4. Звільнення відвідбування покарання у зв’язку із закінчення строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття80 ККУ);
5. Умовно-достроковезвільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);
6. Замінаневідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 ККУ);
7. Звільнення відвідбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьохроків (стаття 83 ККУ);
8. Звільнення відпокарання за хворобою (стаття 84 ККУ);
9. Звільнення відпокарання на підставі Закону України «Про амністію» (статті 85 та 86 ККУ);
10. Звільненнявід покарання на підставі акту про помилування (статті 85 та 87 ККУ).
Спеціальним видомзвільнення від покарання є вказані у частинах 2 і 3 статті 74 КК Українивипадки, коли новим Законом караність діяння усувається взагалі або мірапокарання у новому Законі визначається більш м’якою. Тоді Закон має зворотнусилу [7, 58].
Звільнення відпокарання є юридичним фактом, який тягне за собою припинення кримінально-правовихвідносин (або перехід їх у стан судимості особи) у зв’язку з реалізацією суб’єктамицих правовідносин своїх прав і обов’язків.
Звільнення відпокарання може бути як умовним (тобто таким, що може бути відмінено припорушенні особою певних вимог, які вона зобов’язана виконувати протягомвстановленого їй іспитового строку), так і безумовним (тобто таким, приякому ніякі обставини, що виникли після звільнення, не можуть потягти переглядцього рішення по суті).
До умовнихзвільнень відносяться:
1) звільнення відвідбування покарання з випробуванням (стаття 75 ККУ);
2) звільнення відвідбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітейвіком до семи років (стаття 79 ККУ);
3) умовно-достроковезвільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);
4) звільнення відвідбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьохроків (стаття 83 ККУ);
5) звільнення відпокарання за хворобою (частини 1 і 2 статті 84 ККУ).
До безумовнихзвільнень відносяться:
1) звільнення відвідбування покарання особи, яка втратила суспільну небезпеку (частина 4 статті74 ККУ);
2) звільнення узв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття80 ККУ);
3) звільнення відбільш тяжкого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м’яким (стаття82 ККУ);
4) звільнення відпокарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ);
5) звільнення відпокарання Законом України «Про амністію» (стаття 86 ККУ) і актом про помилування(стаття 87 ККУ).
Імперативними(обов’язковими) для суду є:
1) звільнення особи, засудженої за діяння,караність якого Законом усунена (частина 2 статті 74 ККУ);
2) зниженнязасудженому до максимальної межі покарання за новим, більш м’яким Законом (частина 3 статті 74 ККУ);
3) звільнення відвідбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконанняобвинувального Вироку (частина 1 статті 80 ККУ);
4) звільнення відпокарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, щопозбавляє її можливості усвідомлюватисвої дії (бездіяльність) або керувати ними (частина 1 статті 84 ККУ);
5) звільнення відпокарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ).
Інші видизвільнень є дискретними (факультативними), рішення по яких приймаєтьсясудом за своїм розсудом.
РОЗДІЛІІІ
Звільненнявід покарання за хворобою та його відбування
Після вчиненнязлочину до постановлення Вироку або після його постановлення особа можезахворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.
Питання прозвільнення від покарання особи, яка після вчинення злочину і до постановлення Вирокузахворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати своїдії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в частині 3 статті 19 ККУкраїни.
Така особа непідлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичногохарактеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Інші ситуації,пов’язані із звільненням від покарання за хворобою вирішує стаття 84 КК України,незалежно від ступеню тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного зайого вчинення покарання.
Першою такоюситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічнухворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) абокерувати ними.
Очевидно, що такіособи мають всі ознаки, що відносяться до юридичного, психологічного імедичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були встані осудності. Звичайно, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть.Згідно з частиною 1 статті 84 КК України таку особу суд має звільнити відвідбування покарання, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строківневідбутого покарання. Він може застосувати до неї примусові заходи медичногохарактеру відповідно до статей 92-95 КК України. Якщо ж судово-психіатричнаекспертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, непозбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними,суд не зобов’язаний звільняти її від покарання.
Другою ситуацієює така: особа після вчинення злочину або після постановлення Вироку захворілана іншу тяжку (непсихічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Наявністьтакої хвороби до постановлення Вироку підстав для застосування статті 84 КК Українине дає.
Перелік такиххвороб встановлений спільним Наказом Державного департаменту України з питаньвиконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6 «Про затвердження нормативно-правовихактів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчихізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України зпитань виконання покарань». Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу,інфекцію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі проявихвороб ендокринної системи, органів кровообігу. Наявність саме такої хвороби іфакт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарськакомісія, а при потребі — призначена судом судово-медична експертиза.
Незалежно відвисновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання,або не приймати такого рішення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою,залишається в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійснюватисяпередбачені Законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також матина увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконанняпокарань існує мережа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів.
Нарешті, деякізасуджені до позбавлення волі, в першу чергу вбивці, сексуальні маніяки, якправило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву [8, 410].
Отже, суд вирішуєпитання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого йоговідбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженогота інші обставини справи. Суд також враховує поведінку засудженого під часвідбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи неухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.
І якщо суд дійдевисновку про доцільність звільнення від покарання на підставі частини 2 статті84 КК України, він приймає позитивне рішення.
Треба зауважити,що засуджені, щодо яких службовою перевіркою встановлено, що їх хвороба єрезультатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання,на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються,за винятком випадків, коли під час заподіяння таких ушкоджень особа перебувалав стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями [9, 21].
Нарешті, третьоюситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видівпокарання: службового обмеження, арешту (який відбувається згідно з частини 2статті 60 КК України військовослужбовцями на гауптвахті) або тримання вдисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридатнимидо військової служби за станом здоров’я. У таких випадках вони обов’язково іостаточно звільняються судом від покарання (частина 3 статті 84 ККУ).
Що ж дозвільнення від покарання осіб, що захворіли на психічну або іншу тяжку хворобу,то у разі їх одужання, вони повинні бути направлені для відбування покарання.
При цьому час,протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру(тобто до хворих на психічну хворобу), зараховується в строк покарання заправилами, передбаченими в частині 5 статті 72 КК України, а один деньпозбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичногохарактеру (частина 4 статті 84 ККУ). Отже, особам, які звільнені від покаранняу зв’язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу в разі їх вилікування строк лікуванняу строк відбутого покарання не зараховується.
Особи, звільненівід покарання у зв’язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, неможуть бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилисястроки давності, передбачені статтями 49 та 80 ККУ, або у наявності є іншіпідстави для звільнення від покарання. Особи, звільнені від подальшоговідбування покарання, мають вважатися такими, що мають судимість на загальнихпідставах [10, 89], крім осіб, до яких застосованіпримусові заходи медичного характеру.
РОЗДІЛІV
Правоверегулювання звільнення від покарання в зв’язку з хворобою в Російській Федерації
Проблемазвільнення засуджених від покарання у зв’язку із хворобою з кожним роком стає в Російській Федерації все більшгострою.
Стан здоров’ябагатьох осіб, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, вкрайнезадовільний. Згідно з даними на 1 січня 2005 року, у кримінально-виконавчійсистемі Російської Федерації знаходиться 92 тисячі ув’язнених, хворих туберкульозом увідкритій формі. Більше 17 тисяч хворих туберкульозом у відкритій формі знаходитьсяв ізольованих ділянках звичайних виправних колоній, а понад 3 тисячі перебувалив загальній масі засуджених, збільшуючи тим самим ряди хворих.
На цей момент укращу сторону ситуація, на жаль, не змінилася. Як відзначає А. Санніков,захворюваність туберкульозом в місцях позбавлення волі у всіх країнах світузвичайно «багаторазово перевищує аналогічні показники серед усього населення».
Укримінально-виконавчій системі країни функціонують 119 лікарень різного профілюй 64 лікувальні виправні установи. Для осіб, що страждають відкритою формоютуберкульозу, не вистачає 10 тисяч ліжок у лікарнях місць позбавлення волі й 20тисяч ліжок — у виправних колоніях [11, 356].
Додамо до арміїхворих туберкульозом 2700 Віл-інфікованих засуджених і чимале число страждаючихіншими тяжкими хворобами.
При цьому вмісцях позбавлення волі медичне встаткування, як правило, застаріло, воно частовиходить із ладу. Внаслідок цього виявлення нових хворих туберкульозом частовідбувається із запізненням. Не вистачає й медикаментів.
Тільки 10-12 %засобів, необхідних для фінансування медичної служби місць позбавлення волі,забезпечується державою. Начальник медичного управління Мін’юсту РФ А. Коновецьвідзначає, що «недостатнє забезпечення установ лікарськими засобами не дозволяєпроводити комплексне лікування хворих туберкульозом і психічними розладами. Вустановах найчастіше відсутній мінімально необхідний набір лікарськихпрепаратів». Згадаємо також про недостатнє харчування засуджених у місцяхпозбавлення волі. А. Коновець пише: «Різко знижує результативність лікувальногопроцесу й зводить нанівець зусилля медичних працівників недостатнє харчуваннязасуджених, котре по калорійності значно нижче встановлених мінімальних норм. Продуктихарчування, які містять в собі білок, в добовому раціоні становлять менш 40 %від необхідної кількості, що забезпечує нормальну життєдіяльність організму. Хронічненедоїдання, заміна продуктів харчування на біологічно менш коштовні приводитьдо росту випадків дистрофії засуджених» [12, 10].
У кримінальномукодексі РФ 1996 року також є стаття «Звільнення від відбування покарання у зв’язку із хворобою» (стаття 81 КК РФ),однак зміст її ширше, ніж зазначений у заголовку. Вона передбачає не тількизвільнення від покарання через хворобу, але й звільнення від кримінальноївідповідальності, а також заміну одного покарання іншим. І всі ці варіанти об’єднаніоднією підставою — захворюванням особи, що скоїла злочин. Таким чином, зміст статті81 КК РФ не відповідає її назві.
У статті 81 КК РФмова йде про звільнення особи, що скоїла злочин, «від покарання». Але це неозначає, що мається на увазі звільнення від всіх кримінальних покарань.Виключення становлять наступні покарання, виконання яких не залежить віднаявності захворювання в засудженого: позбавлення права займати певні посадиабо займатися певною діяльністю; позбавлення спеціального, військового абопочесного звання, класного чина й державних нагород. Представляється, що в Законіповинно бути прямо сказано про це.
Необхідновідзначити, що стаття 81 КК РФ розрізняє два види захворювань: психічнийрозлад, що позбавляє особу можливості усвідомлювати фактичний характер ісуспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними (частина 1 статті81 КК РФ), і захворювання іншою важкою хворобою, що перешкоджає відбуваннюпокарання (частина 2 статті 81 КК РФ).
Найчастішеподібні захворювання є хронічними, але можуть бути й тимчасовими.
У кримінальномузаконодавстві деяких країн звільнення від покарання можливо тільки при наявностіхронічного захворювання. Так, у пункті 6 статті 59 кримінального ЗаконуЛитовської республіки визначено, що звільнення від покарання можливо тільки принаявності невиліковного важкого захворювання засудженого.
Перелікзахворювань, наявність яких є підставою для звільнення від покарання черезхворобу, затверджений Наказом міністра внутрішніх справ СРСР від 30 жовтня 1987року № 213 «Про порядок подання засуджених до звільнення від відбуванняпокарання через хворобу» (зі змінами, внесеними Наказом МВС СРСР від 11 квітня1991 року № 119). Цей Наказ був погоджений з Міністерством охорони здоров’яСРСР.
Як обґрунтовановідзначає А.С. Михлин, «регламентація цього питання у відомчому актіпредставляється правильною, тому що успіхи медицини постійно міняють поглядипро вагу й виліковність захворювань, характер їхнього плину, що повинноприводити в міру необхідності до зміни Переліку» [13, 38].
Необхідновідзначити, що при розробці згаданого Переліку не були враховані особливостірізних покарань, які відбувають засуджені. Хоча зовсім очевидно, що характер івага захворювання, що є підставою звільнення від покарання через хворобу особи,позбавленої волі, повинні істотно відрізнятися від характеру й вагизахворювання, наявність якого дозволяє звільнити засудженого від покарання увигляді виправних робіт. До речі, специфіка різних видів покарань, відвідбування яких можливе звільнення через хворобу, недостатньо докладно відбитав статті 81 КК РФ. Тут спеціально виділені тільки покарання, що відбуваютьвійськовослужбовці, а в іншому тексті мова йде про безособове «покарання».
Відповідно довстановленого Порядку, висновок про наявність важкого захворювання даєтьсялікарською комісією, думка якої оцінюється судом, що вирішує питання прозвільнення захворілої особи від відбування покарання.
У частині 1 статті81 КК РФ визначено, що особа, у якої після здійснення злочину наступивпсихічний розлад, що позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер ісуспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, звільняєтьсявід покарання. У наведеному приписанні допущені неточності.
Насамперед, особав описаному стані не підлягає кримінальній відповідальності. Тому прозвільнення від покарання не може бути й мови. А немає осуду — немає йпокарання, від якого можна звільнити особу, що скоїла злочин.
Даний висновокпідтверджується порівняльним аналізом частин 1 і 2 статті 81 КК РФ із частиною 4тієї ж статті. В останній частині визначено, що «особи, зазначені в частинахпершій та другій цієї статті, у випадку їхнього видужання можуть підлягатикримінальній відповідальності й покаранню». Зовсім очевидно, що кримінальнувідповідальність можуть нести тільки ті особи, які не засуджувалися. До того жу частині 4 статті 81 КК РФ встановлено, що особи, перераховані в частинах 1 і2 цієї статті КК РФ, можуть підлягати кримінальній відповідальності йпокаранню, якщо не минули строки давності, передбачені статтями 78 і 83 КК РФ.Нагадаємо, стаття 78 КК РФ регламентує звільнення від кримінальноївідповідальності у зв’язку з перебігом строків давності [14, 354].
У світлінаведених доводів представляється помилковою позиція Судової колегії ВерховногоСуду РФ, яка думає, що в подібних ситуаціях здійснюється звільнення відпокарання. Верховний Суд Північної Осетії — Аланії, визнавши доведенимздійснення Джанхотовим суспільно небезпечних діянь, передбачених частиною 2 статті209, частиною 3 статті 126, частиною 3 статті 102 і іншими статтями КК РФ, 30квітня 1998 року звільнив його від кримінальної відповідальності на підставі статті19, частин 1 і 4 статті 81, пункту «б» частини 1 статті 97, пункту «б» частини 1статті 99 КК РФ і застосував до нього примусові заходи медичного характеру злікуванням у психіатричному стаціонарі загального типу. Заступник ГоловиВерховного Суду РФ у своєму протесті порушив питання про скасуваннярозглянутого рішення у зв’язку з неправильнимзастосуванням Закону. Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ26 січня 1999 року цей протест задовольнила, визначення Верховного Судуреспубліки Північна Осетія — Аланія скасувала й справу передала на новийсудовий розгляд. Колегія вказала, що відповідно до частини 1 статті 81 КК РФособа, у якої після здійснення злочину наступив психічний розлад, що позбавляєїї можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій(бездіяльності) або керувати ними, звільняється від покарання. Але врозглянутому випадку особа не засуджувалася й покарання їй тому непризначалося. Як можна звільнити від покарання, якого не було ?!
Особи, про якізгадує частина 1 статті 81 КК РФ, ще не стали перед судом, тому що вони неможуть нести кримінальну відповідальність внаслідок свого психічного розладу.Вони були осудні на момент здійснення злочину, але потім втратили можливістьоцінювати суть кримінальної відповідальності й виконувати або відбуватипокарання, піддаватися мірам карально-виховного характеру. А.В. Наумовсправедливо відзначає, що «фактично зазначені особи мають всі ознаки, що відносятьсяяк до юридичного, так і до медичного критерію неосудності (стаття 21 КК РФ)»,але потім він обмовляється: «однак вони не можуть бути визнані такими внаслідоктого, що, як відомо, стан неосудності встановлюється на момент здійсненняособою злочину, а зазначені особи занедужали психічним розладом вже післяздійснення злочину». Чи не гра це в слова? Є фактичні підстави для визнанняособи неосудною, але такою вона не є, тому що розглянуті ознаки неосудностівиникли після здійснення злочину. Представляється обґрунтованим поширенняпоняття неосудності й на момент рішення питання про кримінальнувідповідальність [15, 411].
Не можна ті саміобставини — медичний і юридичний критерії неосудності — брати в основувизначення різних правових категорій. Неосудність, обумовлена на моментздійснення злочину, безумовна; безумовна також неосудність, що виникає згодом,після здійснення особою діяння, у результаті виникнення хронічного,невиліковного психічного захворювання. Тимчасове захворювання психічноюхворобою розглянутої категорії осіб тягне їхнє звільнення від кримінальної відповідальностідо моменту видужання.
У тексті частини1 статті 81 КК РФ допущена ще одна неточність. Тут мова йде про особу, що неусвідомлює «фактичний» характер своїх дій. Це вказівка помилкова. Особа іноді встані усвідомлювати «фактичний» характер своїх дій. Людина, що страждає тяжкою душевноюхворобою, може, наприклад, розуміти, що якщо палаючий сірник покласти на папір,то він займеться яскравим світлом, буде тепло й весело. Ще приємніше запалитистіг соломи. Однак суть в іншому: така особа не усвідомлює суспільної небезпекисвоїх дій. Така ж неточність допущена й у частині 1 статті 21 КК РФ, щорегламентує неосудність.
Як вже відзначававтор курсової роботи, якщо тяжка душевна хвороба в розглянутому варіанті невиліковна,особа, нею страждаюча, безумовно звільняється від кримінальноївідповідальності.
Інша справа, якщоподібним захворюванням вражається особа, що відбуває покарання. У подібнійситуації застосовується звільнення від не відбутої частини строку покарання.
Звільнення відкримінальної відповідальності або відбування покарання осіб, що занедужалипсихічною хворобою, можливо лише в тих випадках, коли така хвороба носитьважкий характер, а не є психозом, неврозом або яким-небудь іншим відносноневажким психічним розладом. Тому що не всякий психічний розлад сполучений зтим, що хворий перестає усвідомлювати суспільну значимість своїх дій абокерувати ними [16, 412].
Відповідно до частини1 статті 101 КВК РФ у кримінально-виконавчій системі для медичногообслуговування засуджених організуються лікувально-профілактичні установи:лікарні, спеціальні психіатричні й туберкульозні лікарні, медичні частини.Наприклад, у м. Смоленську для лікування осіб, що страждають психічнимихворобами, функціонує лікарня, розрахована на 3200 засуджених.
При звільненні відпокарання особи внаслідок її душевного розладу вирішальне значення має характерзахворювання, його вага. Таке звільнення не пов’язане ні з вагою скоєного злочину, ні з якими-небудь іншимиобставинами. Якщо це хронічна душевна хвороба, то яким би не був за своїмхарактером злочин, скоєний засудженим до захворювання, він вже не можевідбувати покарання, піддаватися карально-виховному впливу. Також не маєзначення для рішення питання про дострокове звільнення психічно хворого строк відбутоговже ним покарання, його поведінка, наявність порушень режиму.
У Перелікзахворювань, що є підставою для подання засуджених до звільнення від відбуванняпокарання, включено шість видів і кілька підвидів психічних розладів, відшизофренічних психозів до розладу особистості (психопатії).
Про поширеністьтих або інших психічних захворювань у певній мірі можна судити за результатамиодного з досліджень, присвяченого звільненню від покарання розглянутоїкатегорії осіб. З 122 звільнених від покарання через хворобу 82 страждали шизофренією,21 — епілепсією, 19 — органічним ушкодженням головного мозку — травматичноюетимологією.
Необхідновідзначити, що в ряді випадків ця категорія хворих не піддавалася в період слідствасудово-психіатричній експертизі. В одних випадках у них були відсутніякі-небудь виражені психопатологічні прояви, в інших — злочини були скоєніхворими в період тривалої ремісії, що не виключає осудності. Згодом під впливомнесприятливої ситуації, пов’язаної зфактом позбавлення волі, у них виявилися явні ознаки душевної хвороби.
Суд, звільняючиособу у зв’язку із психічним розладом,може призначити примусові заходи медичного характеру (частина 1 статті 81 ККРФ). Вибір виду таких заходів (від амбулаторного примусового спостереження йлікування в психіатра до примусового лікування в психіатричній спеціалізованійустанові) залежить від ваги захворювання й від небезпеки хворого длясуспільства (статті 97-104 КК РФ).
Достроковезвільнення від не відбутої частини строку покарання засуджених, захворілихпісля здійснення злочину іншою важкою хворобою, передбачене частиною 2 статті 81КК РФ. Цей вид звільнення від відбування покарання має принципові відмінностівід звільнення від покарання внаслідок психічного розладу [17, 320].
Особа, щозанедужала «іншою важкою хворобою», залишається в здоровому розумі й можепіддаватися ряду заходів карально-виховного впливу. У частині 2 статті 81 КК РФговориться про захворювання особи «після здійснення злочину іншою важкоюхворобою, що перешкоджає відбуванню покарання». Отже, подальше відбуванняпокарання стає недоцільним і суперечним принципу гуманізму. Які критерії крімзахворювання покладені в основу такого звільнення від відбування покарання, у Законіне зазначено.
На практиці при вирішенніпитання про дострокове звільнення від покарання осіб, що занедужали іншоюважкою хворобою, враховується також, яку частину строку відбув засуджений (чимбільше цей строк, тим більш ймовірним стає звільнення) і йогодисциплінованість.
Особи, що навмиснозаражають себе важкими хворобами, наприклад туберкульозом, а також особи, щозаймаються самолікуванням, не можуть розраховувати на звільнення від покараннячерез хворобу, тому що особи, що занедужали іншою важкою хворобою, звільняютьсядостроково, тобто до остаточного досягнення цілей покарання, відповідне рішенняповинно прийматися особливо обережно й обдумано. Не можна забувати й про те, щов місцях позбавлення волі є спеціальні лікувально-профілактичні установи, удеяких з яких можуть утримуватися важко хворі засуджені, що не втратили у зв’язкуіз захворюванням небезпеки для суспільства.
Очевидно, щозвільненням від не відбутої частини строку покарання деякі засуджені, хворіважкою хворобою, можуть поставити себе у безвихідне положення, якщо в них,наприклад, немає постійного місця проживання, рідних або близьких. А середосіб, позбавлених волі, таких чимало.
За даними 10-15-річноїдавності, у чоловічих колоніях загального режиму 4 % засуджених не мали постійногомісця проживання, у в’язницях — 7,5 %, у колоніяхстрогого режиму – 11 %, у колоніях особливого режиму – 23 %. Ще гірше булисправи в жіночих колоніях. У жіночих колоніях загального режиму — 15,5 %засуджених не мали постійного місця проживання, а в колоніях строгого режиму — 33,5 %.
Є всі підставидумати, що в цей час число бездомних, позбавлених волі, збільшилося. Одним звиродливих наслідків розвитку ринкових відносин у країні є збільшення числабурлак, що не мають певного місця проживання — бомжів. У чималій мірі це явищевикликане й розпадом СРСР, у результаті якого багато росіян були змушеніпокинути територію колишніх союзних республік. Багато хто з них сталибіженцями, що не мають житла. Є й інші причини, що породжують це явище.
Необхіднозвернути увагу на те, що в частині 2 статті 81 КК РФ мова йде про осіб, щозанедужали після здійснення злочину «іншою важкою хворобою». Отже, якщо особа,що страждає важкою хворобою, вчинила злочин (хвороба не перешкодила цьому), товона не може розраховувати на дострокове звільнення від покарання черезхворобу.
Звільнення відпокарання через хворобу здійснюється лише в тих випадках, коли є підставидумати, що звільнений не скоїть злочину знову.
Як визначено в частині4 статті 81 КК РФ особи, звільнені від кримінальної відповідальності йпокарання внаслідок захворювання, у випадку їхнього видужання можуть підлягатикримінальній відповідальності й покаранню, якщо не минули строки давностізалучення до кримінальної відповідальності (стаття 78 КК РФ) або давностівиконання Вироку (стаття 83 КК РФ). Отже, у частинах 1 і 2 статті 81 КК РФ встановленідва види звільнення від кримінальної відповідальності й покарання: безумовнийпри невиліковності хвороби й умовний при лікуванні особи від захворювання.Проте в ряді досліджень розглянутий вид звільнення від кримінальноївідповідальності або покарання помилково визначається тільки як умовний.Необхідно підкреслити, що в численному числі випадків звільнення від покараннячерез хворобу застосовується до осіб, що страждають хронічними й в основномуневиліковними хворобами. Тому найчастіше застосовується безумовне достроковезвільнення від покарання через хворобу [18, 414].
Відповідно дочастини 4 статті 81 КК РФ, зазначені особи можуть бути звільнені відкримінальної відповідальності або покарання. Іншими словами, при вирішенніподібних питань стан здоров’я особи не визначає обов’язкове її звільнення відкримінальної відповідальності або покарання. Однак якими додатковими критеріямиповинен керуватися суд, у Законі не зазначено. Це ускладнює реалізацію судомприпису частини 4 статті 81 КК РФ. Нагадаємо, що КК РФ, регламентуючи всі видиумовного осуду й умовного звільнення від покарання (статті 74, 79 і 82 КК РФ), встановлюєпевні вимоги протягом випробного терміну до поведінки осіб, до яких ціінститути застосовувалися. Недотримання даних вимог перерахованими особами єпідставою для скасування умовного осуду й умовного звільнення від покарання.
Суду доцільнобуло б надати право накладати на осіб, перерахованих у частині 4 статті 81 ККРФ, такі, наприклад, обов’язки: не ухилятися від курсулікування, не міняти без належного дозволу місця проживання.
Відповідно до частини4 статті 81 КК РФ випробний термін розглянутих видів умовного звільнення відкримінальної відповідальності й покарання дорівнює строку давності притягненнядо кримінальної відповідальності (стаття 78 КК РФ) або строкам давностівідбування покарання (стаття 83 КК РФ).
У статті 81 КК РФне вирішене питання про те, які наслідки повинні наступити при скоєннізвільненими через хворобу особами нових злочинів.
Представляється,що до покарання за новий злочин необхідно в подібних випадках приєднувати невідбутучастину строку покарання, від відбування якої особа була звільнена черезхворобу.
Отже, в основузвільнення від покарання осіб, що занедужали іншою важкою хворобою, покладенотри критерії:
а) медичний(наявність важкої хвороби);
б)кримінально-правовий (враховуються характер і ступінь суспільної небезпеки скоєногозасудженим злочину, вага призначеного судом покарання, наявність колишніхсудимостей);
в)кримінально-виконавчий (враховується частина строку покарання, відбутазасудженим, і його поведінка протягом цього періоду).
Факультативнимкритерієм є облік соціально-побутових умов, у яких виявиться засуджений післязвільнення від покарання через хворобу, наприклад, такі обставини, яквідсутність у нього постійного місця проживання або інших близьких йому осіб,які можуть за ним доглядати.
У частині 3 статті81 КК РФ визначено, що військовослужбовці, що відбувають арешт або утримання удисциплінарній військовій частині, звільняються від відбування покарання увипадку захворювання, що робить їх негідними до військової служби. Це єдинапідстава для звільнення військовослужбовців від подальшого відбування названихпокарань. Не відбута частина покарання може бути замінена їм більш м’яким видом покарання.
Розглянуте звільненнявійськовослужбовців від покарання безумовно. Тому їхнє видужання не можепривести до скасування звільнення від виконання покарання, про що свідчить частина3 статті 81 КК РФ. Захворювання засуджених даної категорії може бути йнетяжким. Важливо інше — воно перешкоджає несенню військової служби. Такимзахворюванням, наприклад, може бути перелом ноги, який призвів до кульгавості.
Разом з тим у частині1 статті 51 Федерального Закону від 28 березня 1998 року № 53-ФЗ «Провійськовий обов’язок і військову службу» визначено, що звільненню з військовоїслужби підлягають у тому числі військовослужбовці, що проходять військовуслужбу за контрактом на військовій посаді, для якої штатом передбаченевійськове звання до старшого прапорщика або старшого мічмана включно, або ті,що проходять військову службу за призову, у зв’язку з визнанням їхвійськово-лікарською комісією обмежено придатними до військової служби. Отже,як непридатність до несення військової служби, так і обмежена придатність донеї й сполучене із цим звільнення з військової служби є підставами длязвільнення особи, що відбуває арешт на гауптвахті або перебуває вдисциплінарній військовій частині, від покарання або заміну цього покаранняіншим, більш м’яким. Особа, що не є військовослужбовцем, позбавлена можливостівідбувати ці покарання. Таким чином, існує колізія між приписами частини 1 статті1 і частини 3 статті 81 КК РФ. Нагадаємо, що відповідно до частини 1 статті 1КК РФ кримінальна відповідальність, а отже, і звільнення від неї або їїскладових частин, наприклад, покарання, регламентується тільки КК РФ.
Частиною 3 статті81 КК РФ передбачена можливість як звільнення від покарання у вигляді арештуабо утримання в дисциплінарній військовій частині розглянутої категорії осіб,так і заміна невідбутої частини цих покарань іншим, більш м’яким, покаранням. Уяких випадках варто застосовувати звільнення від невідбутої частини строкупокарання, а в яких — заміну, Закон не визначає, що ускладнює рішення цьогопитання на практиці. Імовірно, при цьому необхідно враховувати термінвійськової служби, якість цієї служби, характер захворювання [19, 522].
Військовослужбовецьможе відбувати покарання у вигляді обмеження по військовій службі (статті 51 ККРФ). Однак у частині 3 статті 81 КК РФ про можливості звільненнявійськовослужбовця, що відбуває це покарання, або про заміну невідбутої частинистроку іншим, більш м’яким, покаранням внаслідок визнання засудженого негідним(або обмежено придатним) до військової служби, не згадується.
Цей пробіл у Законіможна заповнити розширювальним тлумаченням частини 3 статті 81 КК РФ. Якщоможна звільнити від покарання хворого військовослужбовця, що відбуває покаранняв дисциплінарній військовій частині, то тим більш припустиме таке звільненняпри відбуванні менш тяжкого покарання — обмеження по військовій службі. Саметому в частині 1 статті 148 КВК РФ передбачена можливість звільнення відпокарання у вигляді обмеження по військовій службі або його замінівійськовослужбовцеві, що звільняється з військової служби внаслідок захворювання.Ця норма кримінально-правового характеру необґрунтовано включена в КВК РФ, тодіяк її місце — у КК РФ.
У частині 2 статті174 КВК РФ визначено, що засуджені військовослужбовці, які відбувають покаранняпід час проходження військової служби, у випадку виникнення передбаченихзаконодавством Російської Федерації підстав для звільнення з військової службиможуть бути у встановленому порядку достроково звільнені судом від покарання іззаміною невідбутої частини покарання більш м’яким видом покарання або безтакої. Відповідно до частини 1 цієї статті мова йде про обмеження по військовійслужбі, арешт й утримання в дисциплінарній військовій частині. Таке звільненняз військової служби, наприклад, може бути здійснене відповідно до пункту «е» частини1 статті 51 Закону РФ «Про військовий обов’язок і військову службу». Узазначеній нормі визначено, що військовослужбовець підлягає звільненню звійськової служби у зв’язку з набуттям законної сили Вироку суду пропризначення військовослужбовцеві покарання у вигляді позбавлення волі.
Складовоючастиною виконання обов’язкових робіт (стаття 49 ККРФ), виправних робіт (стаття 50 КК РФ) і обмеження волі є участь засуджених утрудовому процесі. Внаслідок цього виникає проблема звільнення осіб, щовідбувають ці покарання, не тільки при їхньому захворюванні психічним розладомабо іншою важкою хворобою, але й при втраті ними працездатності або придосягненні ними пенсійного віку, а також при наявності вагітності в жінок.
Звернемосянасамперед до пункту 7 статті 175 КВК РФ, у якому визначено, що у випадкувизнання осіб, що відбувають перераховані покарання, інвалідами І або ІІ групи,орган, що виконує покарання, начальник установи або органа, що виконуєпокарання, вносять подання до суду про дострокове припинення виконання покарання.
Якщо ж у жінки,що відбуває розглянуті покарання, наступає вагітність, то, відповідно до приписучастини 8 статті 175 КВК РФ, у суд вноситься подання про відстрочку відбуваннянею покарання від дня надання їй відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами. Требазвернути увагу на те, що розглянуті приписи статті 175 КВК РФ носятькримінально-правовий характер і їх варто було б помістити в КК РФ.
А як вирішує цюпроблему КК РФ? У відповідності зі статтею 49 КК РФ обов’язкові роботи непризначаються особам, визнаним інвалідами І і ІІ групи, вагітним жінкам,жінкам, що мають дітей у віці до восьми років, чоловікам і жінкам пенсійноговіку.
Розширювальнетлумачення цієї норми приводить до висновку про те, що особи, які сталиінвалідами в процесі відбування такого покарання, які досягли пенсійного віку,а також зазначені категорії жінок відповідно до частини 4 статті 49 і частини 2статті 81 КК РФ підлягають достроковому звільненню від відбування покарання.
Приписи частини 8статті 175 КВК РФ про відстрочку виконання обов’язкових робіт для вагітнихжінок від дня надання їм відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами суперечатьчастині 4 статті 49 КК РФ. До них необхідно застосовувати не відстрочку, азвільнення від відбування обов’язковихробіт [20, 360].
Як визначено встатті 50 КК РФ, виправні роботи складаються з обов’язкового виконання засудженимпротягом строку, певного у Вироку суду, трудових функцій і утримання іззаробітку засудженого в дохід держави сум у розмірі, встановленому Вироком судув межах від 5 до 20 %. У частині 4 тієї ж статті зазначено, що у випадку важкоїхвороби засудженого, перешкоджаючої відбуванню покарання, кримінально-виконавчаінспекція направляє в суд подання про звільнення його від відбування покарання.Разом з тим у Законі обійдене увагою питання про звільнення від відбуваннявиправних робіт осіб, що стали інвалідами І і ІІ групи. А вони не можуть в обов’язковому порядку залучатися до праці.
У частині 2 статті81 КК РФ говориться про можливості звільнення від покарання осіб, що занедужаливажкою хворобою, яка перешкоджає відбуванню покарання. Перешкоджає відбуваннюпокарання, наприклад, інвалідність І й ІІ групи. Тому це й визначено в частині 7статті 175 КВК РФ. Більше того, на думку автора курсової роботи, до причин, щоперешкоджають виконанню виправних робіт, відноситься також досягненнязасудженим пенсійного віку.
Як визначено в частині5 статті 53 КК РФ, обмеження волі не призначається особам, визнаним інвалідами Іі ІІ групи, вагітним жінкам, жінкам, що мають дітей у віці до восьми років, іособам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям, що проходятьвійськову службу за призовом.
Отже, настання взасудженого інвалідності в процесі відбування покарання у вигляді обмеженняволі, досягнення ним пенсійного віку, є підставами для його звільнення відвідбування покарання відповідно до частини 2 статті 81 КК РФ.
Такий висновокпояснюється тим, що обмеження волі припускає обов’язкове залучення засуджених до праці. До того ж вонивідбувають це покарання, перебуваючи на власному утриманні. У частині 3 статті 51КВК РФ зазначено: одяг, білизна й взуття здобуваються засудженими самостійно.Харчування також оплачується засудженими за власні кошти (частина 4 статті 51 КВКРФ).
Відповідно до пункту«а» частини 1 статті 58 КК РФ колонії-поселення є місцями позбавлення волі.Однак там відсутні дві обов’язковихдля режиму місця позбавлення волі ознаки, встановлені в статті 82 КВК РФ:охорона й ізоляція засуджених. По суті, режимні правила обмеження волі майжетотожні режимним правилам позбавлення волі (статті 50 і 129 КВК РФ). Уколоніях-поселеннях засуджені також перебувають на своєму утриманні.
У місцяхпозбавлення волі склалася практика, відповідно до якої, перш ніж передатиматеріали в суд про дострокове звільнення через хворобу, хворих поміщають настаціонарне лікування, що проводиться в спеціальних медичних установах, якіперебувають у веденні Мін’юсту РФ, а в деяких випадках і в медичних установахорганів охорони здоров’я. У тому випадку, якщо це лікування не має позитивних результатів,засуджений піддається огляду спеціальною відомчою лікарською комісією длявиявлення в нього важкої хвороби, що перешкоджає відбуванню покарання. Увисновку комісії повинні бути зазначені: діагноз, значимість захворювання,результати проведеного лікування й передбачуваний кінець хвороби. Крім того,лікарі повинні вказати, чи перешкоджає тяжке захворювання можливості відбуваннязасудженим покарання. Для суду цей висновок має характер рекомендації. Якщо врезультаті огляду комісія прийде до висновку про те, що захворювання непередбачене в Переліку хвороб, що дають підставу для постановки питання прозвільнення від подальшого відбування покарання, про це повідомляєтьсязасудженому під розписку.
У статті 81 КК РФє серйозний пробіл: у ній не вирішена проблема звільнення від додатковогопокарання у зв’язку із хворобою. Цей недолікповинен бути ліквідованим шляхом розширювального тлумачення даної статті.
Зовсім очевидно,що особи, що занедужали хронічною душевною хворобою, повинні звільнятися нетільки від основного, але й від додаткового покарання. Цілі додатковогопокарання в подібних ситуаціях недосяжні.
Питання прозвільнення засудженого, хворого іншою важкою хворобою, від додатковогопокарання повинно вирішуватися з урахуванням конкретних обставин справи. У рядівипадків звільнення таких осіб від додаткових покарань, наприклад, від штрафу,позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю,необґрунтовано.
ВИСНОВКИ
Відомо, щонеосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені нимисуспільно небезпечні діяння (частина 2 статті 19 ККУ). Не підлягають покараннюі особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до винесення судом Вирокузахворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії(бездіяльність) або керувати ними (частина 3 статті 19 ККУ).
Разом з тимпсихічна хвороба може виникнути і під час відбування покарання. Це питаннярегулюється статтею 84 КК України.
Стаття 84 ККУкраїни передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:
а) у зв’язку з захворюванням особи під часвідбування покарання на психічну хворобу (частина 1 статті 84 ККУ);
б) у зв’язку з захворюванням на іншу тяжкухворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (частина 2 статті 84 ККУ);
в) у зв’язку з визнанням військовослужбовців,засуджених до службових обмежень, арешту або тримання в дисциплінарномубатальйоні, непридатними до військової служби за станом здоров’я (частина 3 статті 84 ККУ).
При звільненнівід покарання особи, яка захворіла на психічну хворобу під час відбуванняпокарання, вирішальне значення має характер психічного захворювання. Вичерпнийперелік захворювань, які є підставою для направлення в суди матеріалів прозвільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджуються Міністерствомохорони здоров’я України.
Обов’язковою умовою цього виду звільненняє тяжкість психічного захворювання: воно позбавляє особу можливостіусвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можутьзастосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95КК України.
Особа, яказахворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно хворої, усвідомлюєнебезпечність вчиненого і адекватно сприймає виправно-трудовий вплив. Тому воснову звільнення таких хворих покладена впевненість суду в тому, що тяжкохворий значною мірою втратив свою суспільну небезпечність, а тому є впевненістьв тому, що він не вчинить нового злочину. Причому Закон має на увазі такі видитяжких хвороб, які об’єктивно перешкоджаютьвідбуванню покарання. Якщо осуджений захворів на тяжку хворобу, але вона неперешкоджає відбуванню покарання, то немає підстав для його достроковогозвільнення. Крім того, такий вид звільнення від покарання застосовується лише втих випадках, коли тяжке захворювання виникло під час відбування покарання іподальше відбування покарання може призвести до серйозного погіршення здоров’яабо до інших тяжких наслідків. При вирішенні питання про застосування частини 2статті 84 КК України суд ураховує тяжкість вчиненого злочину, характерзахворювання, особу засудженого та інші обставини справи.
Відповідно до частини4 статті 84 КК України у разі одужання психічно хворих (частина 1 статті 84 ККУ),а також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути направленідля подальшого відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності абовідсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягомякого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру,зараховується в строк покарання за правилами частини 5 статті 72 КК України, аодин день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходівмедичного характеру.
Військовослужбовці,засуджені до покарання у виді службових обмежень, арешту або тримання вдисциплінарному батальйоні, звільняються від покарання у разі визнання їхнепридатними до військової служби за станом здоров’я.
ПЕРЕЛІКПОСИЛАНЬ
1. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С. 178.
2. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальнихзакладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. – С. 233.
3. Стаття 1 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
4. Кримінальне правоУкраїни: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 484.
5. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005.– С. 389.
6. Стаття 364 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
7. Стаття 58 Конституції України №254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.
8. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – С. 410.
9. Пункт 21 Постанови ПленумуВерховного Суду України від 28 вересня 1973 року № 8 «Про практику застосуваннясудами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, якізахворіли на тяжку хворобу».
10. Стаття 89 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
11. Уголовное право. Общая часть:Учебник для вузов / С.В. Дьяков.- М.: Просвещение, 1993. – С. 356.
12. Коновец А. Необходима полнокровная медицинская служба //Преступление и наказание. — 1999.- № 7. — С. 10.
13. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбывания наказания //Преступление и наказание. — 1999.- № 8. — С. 38.
14. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. — М.:Юнити, 1997. — С. 354.
15. Уголовное правоРоссийской Федерации: Учебник для вузов / В.П. Кашепов. — М.: Инфра, 1999. – С. 411.
16. Уголовное правоРоссийской Федерации: Учебник для вузов / В.П. Кашепов. — М.: Инфра, 1999. – С. 412.
17. Курс уголовногоправа. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. — Т. 1: Учение опреступлении. — М.: Зерцало, 1999. – С. 320.
18. Уголовное правоРоссийской Федерации: Учебник для вузов / В.П. Кашепов. — М.: Инфра, 1999. – С. 414.
19. Курс уголовногоправа. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. — Т. 1: Учение опреступлении. — М.: Зерцало, 1999. – С. 522.
20. Уголовное право. Общая часть:Учебник для вузов / С.В. Дьяков.- М.: Просвещение, 1993. – С. 360.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України № 254к/96-ВРвід 28 червня 1996 року //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України № 2001-V від 28 грудня 1960 року // nau.com.ua.
3. Кримінальний кодекс України №2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // zakon.rada.gov.ua.
4. Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 28 вересня 1973 року № 8 «Про практику застосування судамизаконодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворілина тяжку хворобу»// nau.com.ua.
5. Наказ Державного департаментуУкраїни з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року №3/6 «Про затвердженнянормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, якіутримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державногодепартаменту України з питань виконання покарань» // nau.com.ua.
6. Науково-практичний коментарКримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І.Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
7. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. — М.: Наука, 1989. – 493 c.
8. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / С.В. Дьяков. — М.: Просвещение, 1993. – 540 с.
9. Уголовное право. Общая часть: Учебное пособие / Н.И. Ветров. — М.: Юнити, 1997. — с. 444.
10. Уголовное право Российской Федерации: Учебник длявузов / В.П. Кашепов. — М.: Инфра, 1999. – 521 с.
11. Курс уголовного права. Общая часть: Учебник для вузов / Н.Ф. Кузнецова. — Т. 1: Учение о преступлении. — М.: Зерцало, 1999. – 570 с.
12. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288с.
13. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие/ Под редакцией И.Д. Козочкина. — М.: Омега, 2003. – 576 c.
14. Кримінальнеправо України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004.– 297 c.
15. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальнихзакладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. – 328 c.
16. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – 512 c.
17. Кримінальне правоУкраїни: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 c.
18. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005.– 480 c.
19. Санников А. Медико-социальные проблемы вуголовно-исполнительных системах различных стран // Преступление и наказание. — 1999. — № 3. — С.66.
20. Коновец А. Необходима полнокровная медицинская служба// Преступление и наказание. — 1999.- № 7. — С. 10.
21. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбываниянаказания // Преступление и наказание. — 1999. — №8. — С. 38.
22. Наумов А.В. Общая характеристика осужденных //Преступление и наказание. — 2002.- № 1. — С. 71.
23. Михлин А.С. Досрочное освобождение от отбываниянаказания // Преступление и наказание. — 2002. — № 1. — С. 76.
24. Петрухин И. Освобождение от отбывания наказания поболезни // Преступление и наказание. — 2002. — № 2. — С. 35.
25. Івашкович І. Вдосконалюваємокримінальне законодавство // Право України. – 2003. — № 9. – С. 40.