Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика господарськихтовариств
2. Створення і реєстрація господарськихтовариств
3. Реорганізація господарських товариств
3.1 Реорганізація господарськихтовариств шляхом злиття, приєднання, розподілу, виділення, приєднання
3.2 Етапи проведення реорганізаціїгосподарських товариств
Висновки
Додатки
Списоквикористаних джерел та літератури
Вступ
Актуальністьтеми дослідження. Прагнення господарських товариств до зміцнення своїх позиційна відповідному ринку зумовлено багатьма причинами: глобалізацією,макроекономічними процесами, швидко змінюваним конкурентним середовищем. Заданими консалтингової компанії KPMG та Dialogic за 2005 рік вартість угод зізлиття та приєднання на світовому ринку склала 1,536 млрд. дол., що на 47 %вище показників за 2004 рік; кількість таких угод за цей же період збільшиласьна 10 % порівняно з 2004 роком та склала 18,481 (2004 рік – 16,808).
Для багатьохукраїнських підприємств питання проведення реорганізації є стратегічним,оскільки сприяє зміцненню позицій на ринку, поглибленню та розширеннюспеціалізації виробництва, зниженню виробничих витрат, і, як наслідок,підвищенню конкурентоздатності продукції.
Ефективністьздійснення процесів реорганізації залежить від належного правового регулюваннявідносин, що складаються у цій сфері, оскільки неадекватне відображення в правіекономічних інтересів господарських організацій здатне блокувати проведеннявказаних процесів.
У законодавствіпроцеси реорганізації врегульовані фрагментарно та переважно на підзаконномурівні, враховуючи, що за останнє десятиріччя у зв’язку із приватизацією малиперевагу протилежні процеси – розукрупнення державних підприємств. Новезаконодавство останніх років в певній мірі намагалося заповнити правовий вакуумв регулюванні реорганізації шляхом злиття та приєднання, але залишилися проблеми,що призводять до штучного гальмування укрупнення українського бізнесу. Це,зокрема, невизначеність строків, неврегульованість процедури та етапівреорганізації, недосконалість способів забезпечення інтересів кредиторів,відсутність обмежень щодо „вимивання” активів. Гарантії захисту приватнихінтересів кредиторів та учасників (акціонерів) не в повній мірі збалансовані ізпублічними інтересами, які убачаються в укрупненні підприємства як основноїланки економіки, збереженні його як платника податків та роботодавця.
Проблемиправового регулювання реорганізації розроблені здебільшого в межах дослідженнязагальних питань припинення господарських товариств. Ці питання розглядалися впрацях О.А. Беляневич, О.М. Вінник, А.Є. Єфименка, О.Р. Кібенко, В.М. Кравчука,І.М. Кучеренко, В.В. Лаптєва, І.В. Спасібо-Фатєєвої, Є.А. Суханова, Б.Б.Черепахіна, В.С. Щербини, О.С. Янкової та інших. Між тим доопрацьовуванняпотребують питання визначення поняття, правової природи договорівреорганізації, їх змісту, форми, порядку укладання та виконання. Майже недосліджено порядок обміну акцій або часток у процесі реорганізації.Дискусійними залишаються проблеми захисту законних прав та інтересів учасників,кредиторів, держави.
З огляду навикладене, дослідження правового регулювання реорганізації господарськихтовариств є доцільним та актуальним.
Мета і завданнядослідження. Метою дослідження є розробка нових теоретичних положень щодоправового регулювання реорганізації господарських товариств, підготовкапропозицій із вдосконалення законодавства і практики його застосування з цихпитань.
Поставлена метаобумовила вирішення наступних основних завдань:
виявити загальніриси реорганізації господарських товариств та відмінні риси її форм;
розмежуватиправові форми укрупнення суб’єктів господарювання (об’єднання, поглинання,приєднання, злиття, створення шляхом узгоджених дій);
проаналізуватиелементи фактичного складу як підстави виникнення реорганізаційнихправовідносин господарських товариств і з’ясувати момент виникнення таких правовідносин;
прослідити етапигенезису правового регулювання реорганізації господарських товариств йвизначити напрямки його вдосконалення;
дослідитипоняття та правову природу договорів про реорганізацію господарських товариств;
дослідитигарантії захисту законних прав та інтересів учасників (акціонерів), кредиторіві держави при реорганізації й розробити пропозиції щодо їх вдосконалення.
Об’єктомдослідження є суспільні відносини, що складаються під час створення таприпинення господарських товариств.
Предметомдослідження є правове регулювання реорганізації господарських товариств.
Методидослідження. Методологію дослідження складають загальнонаукові і спеціальніметоди наукового пізнання, зокрема, методи аналізу і синтезу,формально-логічний, порівняльно-правовий, системний та ін. Методи аналізу ісинтезу використовувалися для визначення поняття договорів про реорганізаціюгосподарських товариств. За допомогою формально-логічного методу проведеноаналіз законодавства України про реорганізацію з метою виявлення недоліків ірозробки пропозицій щодо їх усунення. Системний метод використовувався,зокрема, при виявленні відмінних рис реорганізації щодо всіх її форм (поділу,виділу, перетворення, злиття та приєднання). Через призму порівняльно-правовогометоду проведено аналіз окремих положень вітчизняного та зарубіжногозаконодавства про реорганізаціюгосподарських товариств, практики йогозастосування. Під час такого аналізу використано досвід Великобританії,Німеччини, Російської Федерації.
Теоретичнуоснову дослідження, крім зазначених авторів, склали загальнотеоретичніположення юридичної науки про правове регулювання господарських відносин, яківідображені в працях І.Є. Замойського, Г.Л. Знаменського, В.К. Мамутова, Б.М.Полякова, Г.В. Пронської, В.А. Устименка та ін. Процеси реорганізаціїгосподарських товариств розглядалися на підставі вивчення праць Б.П. Архіпова,В.Ю. Бакшинскас, М.В. Брагинського, Д.В. Жданова, Н.В. Козлової, А.В.Коровайка, Д.В. Ломакіна, С.Д. Могилевського, Д. Степанова. Особливості відносинреорганізації аналізувалися з урахуванням праць відомих економістів Т. Дж.Галпіна, М. Хендона, П. Гофмана.
Емпіричну основудослідження склали нормативно-правові акти України і зарубіжних країн, проектзакону України „Про акціонерні товариства”, статистичні дані, матеріалипрактики органів Антимонопольного комітету України (далі – АМК) та Державноїкомісії з цінних паперів та фондового ринку України (далі – ДКЦПФР).
Наукова новизнаодержаних результатів обумовлена тим, що проведено дослідження наукових розробок,законодавства та правозастосовчої практики щодо процесів реорганізаціїгосподарських товариств, на основі якого обґрунтовано нові наукові положення тавизначено напрямки вдосконалення законодавства з даних питань.
Структурароботи. Робота структурно складається зі вступу, трьох розділів і висновків,додатків, списку використаних джерел та літератури.
1. Загальнахарактеристика господарських товариств
Вумовах переходу до ринкових відносин в економіці України відносини формвласності відіграють одну з основних ролей у стабілізації економічного становищав країні.
Однаіз центральних проблем цього періоду — проблема роздержавлення і приватизації(переходу від державної до недержавної форми власності) біль шості підприємствУкраїни, а також породжені нею колізії вимагають ретельного розгляду такихпитань: структура власності та її особливості, світовий досвід диференціаціїформ власності (націоналізація і денаціоналізація, антимонопольна політика,приватизація тощо); національні особливості економіки України.
Розвитокгосподарських товариств є значною мірою основою збільшення внутрішньогоінвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогоюоб'єднання індивідуальних капіталів, постійного розширення обсягу внутрішньогокапіталу країни.
Історичнийрозвиток господарських товариств пов'язаний із сімейним підприємництвом, якеґрунтується на провідній ролі глави родини над усіма іншими її членами.Необхідність продовження і розвитку спільної сімейної справи і після смертіглави родини спонукає залучати до неї не тільки родичів, але і численнихсторонніх рівноправних робітників. Це згодом привело до того, що такіоб'єднання стали доповнюватися й іншими учасниками, які одержували певнийвідсоток за свої внески у справу. Велике значення для розвитку господарськихтовариств має й те, що вони ґрунтують свою діяльність на активній участі вуправлінні товариством великої групи підприємців.
Ефективнаробота підприємства можлива лише тоді, коли функціїгосподарязакріплені не за однією особою, а хоча б за невеликою, алезгуртованоюгрупою людей, що відображає інтереси всього колективу.
Нинідіяльність господарських товариств регулюється Законом України «Про господарськітовариства» від 19 вересня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями), якийвизначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення тадіяльності, а також права й обов'язки їх учасників і засновників.
Згідноз Господарським кодексом України господарські товариства – це підприємства, абоінші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянамишляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства зметою одержання прибутку. У деяких випадках господарське товариство може діятиу складі одного учасника[3].
Засновникамиі учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасникигосподарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання.Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктівгосподарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.
Господарськітовариства є юридичними особами.
Суб'єктигосподарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасникамигосподарського товариства, зберігають статус юридичної особи.
Догосподарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженоювідповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства,командитні товариства.
Акціонернимтовариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений навизначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несевідповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несутьризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належнихїм акцій.
Товариствомз обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд,поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несевідповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасникитовариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язанихз діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариствомз додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якогоподілений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несевідповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі йогонедостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарнувідповідальність у визначеному установчими документами однаково кратномурозмірі до вкладу кожного з учасників.
Повнимтовариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно доукладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від іменітовариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннямитовариства усім своїм майном.
Командитнимтовариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасниківздійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за йогозобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на якеза законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасникиприсутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Догосподарських товариств належать: акціонерні товариства,товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковоювідповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГКУ). Усім їмвластиві деякі загальні ознаки:
– товариство — це добровільний союз,об'єднання не менше двох осіб.
Максимальнечисло учасників не обмежується, але на практиці в товаристві поєднуєтьсяневелике коло осіб;
–господарські товариства є договірними об'єднаннями. Як юридичні особи, вонистворюються на підставі укладання засновницького договору;
–забезпечення діяльності господарських товариств здійснюється на основі об'єднаннямайнових засобів і нематеріальних активів.
Залежновід основ виникнення господарські товариства поділяються на договірні істатутні.
Додоговірних товариств належать повні і командитні товариства. В основі створеннятаких об'єднань, як відзначалося вище, є договір, що визначає права не тількиміж особами, які його підписали, але також між учасниками і створеним нимиоб'єднанням — навіть у випадках, якщо об'єднання не є юридичною особою.Особливий характер засновницького договору виявляється також у тому, що віндопускає можливість внесення змін у його зміст за рішенням не всіх учасниківтовариства, а їх кваліфікованої більшості.
Достатутних товариств належать товариства з обмеженою тадодатковою відповідальністю, акціонерні товариства. Статут визначає правовіоснови організаційної форми товариства, взаємини між учасниками, органи управлінняі їх функції.
Акціонернетовариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністюстворюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне ікомандитне товариство — лише установчого договору.
Установчідокументи повинні містити відомості про видтовариства, предмет і мету його діяльності, склад засновників і учасників,найменування і місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду,порядок розподілу прибутків і збитків, склад і компетенцію органів товариства іпорядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхіднеодноголосне рішення або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення зміндо установчих документів, ліквідації й реорганізації товариства та інші дані,передбачені законодавством[1].
Усівиди господарських товариств є юридичними особами, вони можуть займатисябудь-якою підприємницькою діяльністю, що не суперечить законодавству України.
Товариства,що здійснюють господарську діяльність, працюють під своєю фірмовою назвою.Найменування товариства має визначати його тип, для повних і командитнихтовариств — прізвища (найменування) учасників товариства, а також іншінеобхідні дані. Найменування товариства зберігається в установчих документахтовариства.
Засновникамий учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, атакож громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Іноземнігромадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародніорганізації можуть бути засновниками й учасниками господарських товариствнарівні з громадянами і юридичними особами України, крім випадків, установленихзаконодавчими актами України.
2. Створення іреєстрація господарських товариств
Процес (порядок)створення суб'єктів господарювання різних видів різний, причому ступіньурегулювання даних відносин, складність правових конструкцій значною міроюзалежать від їхньої значимості для стабільного функціонування економіки,організаційної складності суб'єкта.
Відмінності впорядку виникнення суб'єктів господарювання обумовлені, по-перше, існуваннямрізних видів суб'єктів; по-друге, наявністю різних способів створенняколективних суб'єктів господарювання; по-третє, відмінностями, характерними дляокремих організаційно-правових форм комерційних організацій (закриті й відкритіакціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, повнітовариства й Ін.); по-четверте, додатковими вимогами до суб'єктів Окремихобластей господарювання (банківська, страхова, інвестиційна діяльність і ін.).
Суб'єкти господарськихвідносин зі статусом юридичної особи можуть створюватися:
— шляхомустанови нової особи;
— шляхомреорганізації вже існуючої юридичної особи.
ЗаконодавствоУкраїни, на відміну від законодавства інших країн з розвиненою ринковоюінфраструктурою, не містить детального загального порядку створення основнихучасників комерційного обороту — комерційних організацій і обов'язкові етапицього процесу. Об'єднавши ряд послідовних дій уповноважених осіб, можнавиділити наступні етапи процесу установи комерційної організації:
перший етап — ухвалення рішення про створення й розробка установчих документів;
другий етап — організація й формування майнової бази створюваного учасника комерційного обороту;
третій етап — організація й проведення установчих зборів;
четвертий етап — державна реєстрація створеного суб'єкта.
Слід помітити,що при створенні акціонерного товариства, як найбільш складної організаційноїформи колективного господарювання, зміст окремих етапів і охоплюваних ними дійзначно ускладнюється[7].
На першому етапістворення суб'єкта господарювання необхідно визначити коло майбутніхзасновників і укласти установчий договір; визначити організаційно-правову формустворюваного особи, його мети, предмет і напрямку діяльності; розробити статут,якщо він необхідний для даного виду й організаційно-правової форми суб'єктагосподарювання.
На другому етапістворення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що єнеобхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.
При заснуваннікомерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхомпередачі обумовлених в установчому договорі внесків для формування статутногофонду засновуваної особи. За рахунок переданих засновниками внесків формуєтьсястатутний фонд організації. При цьому не самі внески становлять статутний фонд,а їх грошовий еквівалент, їх вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальнихправ, що набуваються засновниками, будь то акції або права вимоги.
Третій етаппроцесу створення підприємства — організація й проведення зборів засновників(установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядкуденного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце йогопроведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектіврішення зборів про затвердження статуту, оцінка негрошових внесків, обраннявиконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів івирішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.
Процес створеннясуб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.
Державнареєстрація – обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницькоїдіяльності, що однаково стосується як громадян, так колективних суб'єктівгосподарювання незалежно від їхньої організаційно-правової форми, формивласності на майно або сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізуположень ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і ст. 6 ЗаконуУкраїни «Про підприємства в Україні». У той же час цивільнимзаконодавством вона не визнана в якості обов'язкового етапу створення юридичноїособи й повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, змоментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує моментвиникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немаєєдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації — сам створюванийсуб'єкт або його статут. На наш погляд, саме поява самостійного суб'єктагосподарювання повинне становити інтерес для суспільства, держави, а наявністьстатуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно відцілей його створення.
В Українівідсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання пояснюєтьсявідсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядокдержавної реєстрації різні й залежать нині від виду суб'єкта, що реєструється.
Некомерційніорганізації реєструються різними органами виконавчої влади або місцевогосамоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами,які в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статусокремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій вінустановлений ст. 8 Закону України «Про добродійність і благодійнихорганізаціях» від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстраціюблагодійних організацій від 30березня 1998 р., для громадських організацій,правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, — ст. 15Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., длярелігійних організацій — ст. 4 Закону України «ПРО свободу совісті йрелігійних організаціях» від 23 квітня 1991 р. і т.д.
Порядокреєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстраціїнекомерційних організації більш уніфікований, але й він не однаковий і залежитьвід сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта.Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг.Він урегульований ст. 8 Закону України «Про підприємництво» від 7лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницькоїдіяльності від 25 травня 1998 р. (далі — Положення про державну реєстрацію).Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремихсуб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобівмасової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення новогосуб'єкта підприємництва й завершує процес його створення.
Викладенесвідчить про те, що в українському законодавстві останнього десятиліттяпростежується тенденція до введення принципу обов'язковості державноїреєстрації суб'єктів господарського права незалежно від сфери господарювання.Такий напрямок розвитку законодавства відповідає законодавчій практиці багатьохкраїн. Так, наприклад, Німецьке цивільне укладення вимагає обов'язковостіреєстрації комерційних об'єднань (§ 22), некомерційних союзів (§ 21), іноземнихсоюзів (§ 23). Подібним чином урегульовані відносини державної реєстрації й уРосійській Федерації. Тут уведена обов'язковість державної реєстрації«усіх видів юридичних осіб». Передбачене й створення єдиної системиорганів, що реєструють, в особі органів юстиції (ст. 51 ГК РФ)[5].
ЗаконодавствоУкраїни не містить визначення державної реєстрації, відсутня і вказівка на їїмету, функціональну роль і призначення. Це в певній мері могло б визначитизміст реєстрації як юридичного акту, її процедуру.
Різні думки ізприводу мети державної реєстрації висловлені в юридичній літературі. Здержавною реєстрацією, по загальному визнанню, зв'язується момент виникненнянового самостійного суб'єкта права.
Стверджується,наприклад, що метою державної реєстрації є легітимація суб'єктівпідприємництва, виявлення можливих порушень установленого порядку утворенняюридичної особи й невідповідності установчих документів закону, створення умовдля обліку й контролю з боку держави знову створюваних суб'єктів права;визнання того, що порядок створення юридичної особи і його установчі документивідповідають закону. Висловлена також думка, що метою державної реєстрації єпідтвердження факту й визнання законності створення суб'єкта підприємництва.
Очевидно, дотакої якості державної реєстрації слід прагнути при регулюванні порядку їїздійснення. Однак чи навряд чинний порядок реєстрації суб'єктів господарюванняпідтверджує законність порядку створення й змісту їх установчих документів.
Думаємо, що дляподібних висновків в органа, що реєструє, немає підстав, тому що необхіднідокументи, вичерпний перелік, яких передбачений п. 10 Положення про державнуреєстрацію, не дають повної уявлення про дотримання законності при створеннісуб'єкта підприємництва. У той же час орган, що реєструє не має права зажадатидодаткові документи й зобов'язано провести реєстрацію у встановлений законом 5-денний строк. Орган, що реєструє, не зобов'язаний (і не в змозі) перевіритизаконність змісту установчих документів, їх юридична експертиза законом непередбачена й тому відсутні докази їх законності. Відповідальність за зміст установчихдокументів покладена на власника або уповноважений ним орган (п. 7 названогоПоложення), але підстави й заходу відповідальності засновників у випадкупорушення порядку створення господарюючої організації законодавчо чітко невизначені.
Усе це дає підставудумати, що в цей час державною реєстрацією досягається констатація фактувиникнення нового суб'єкта права й ведення певного обліку цих осіб. Цестановить інтерес, по-перше, для самого знову створеного суб'єкта, тому що змоментом реєстрації зв'язується виникнення його правосуб'єктності й він, якправило, має право приступити до здійснення підприємницької діяльності;по-друге, для третіх осіб, які можуть у встановленому законом порядкуодержувати інформацію з Єдиного державного реєстру про наявність такогосуб'єкта; по-третє, для держави, яка в такий спосіб одержує можливістьконтролювати здійснювану суб'єктами діяльність і їх облік. Очевидно, цимвизначена законодавча тенденція, що простежується, — обов'язковість державноїреєстрації суб'єктів підприємництва.
Усе сказанедозволяє погодитися з думкою, що державна реєстрація є юридичним актомкомпетентного державного органа. У той же час про реєстрацію можна говорити якпро процес її здійснення.
Органом, щоздійснюють в Україні державну реєстрацію суб'єктів підприємництва, є виконавчікомітети міської, районної ради в місті або районні державні адміністрації містКиєва й Севастополя, якщо інше не передбачене законом (п. 2 Положення продержавну реєстрацію).
Однак єдностіпоглядів щодо того, який орган повинен здійснювати реєстрацію, немає. По данійпроблемі висловлені різні судження: передати державну реєстрацію органамюстиції; залишити її в компетенції виконавчої влади, передавши іншим суб'єктам;передати від виконавчої влади судової, податковим органам. Разом з тим усієдині в тому, що діяльність по державній реєстрації повинна здійснюватися напрофесійному рівні, особами, що володіють спеціальними юридичними знаннями.
По-різномувирішується питання ведення державної реєстрації в законодавствах інших країн.У Франції її здійснюють торговельні суди, що відають торговельним реєстром, уВеликобританії — спеціальні посадові особи — державні реєстратори, у США — секретарі штатів, штатні прокурори або судді. У РФ, як вказувалося, державнареєстрація всіх юридичних осіб буде здійснюватися органами юстиції (ст. 51 ГКРФ).
Державнареєстрація проводиться за місцем проживання громадянина або по місцезнаходженнюорганізації. Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності — юридичноїособи на момент державної реєстрації може бути місцезнаходження (місцепроживання) одного із засновників або інша адреса, яка може бути підтверджена.
Для реєстраціїсуб'єкта підприємництва необхідно представити або направити поштою органу, щореєструє, комплект документів, що включає:
а) установчідокументи, необхідні для створення суб'єкта даної організаційно-правової формизгідно з вимогами законодавства:
– рішеннявласника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органа про створеннясуб'єкта господарювання (крім приватного підприємства). Якщо засновників абоуповноважених осіб двоє й більше, таким рішенням виступає установчий договір, атакож у випадках, передбачених законом, — протокол установчих зборів(конференції);
– статут(положення), якщо він потрібний для створення даної організаційно-правовоїформи господарювання;
б) реєстраційнукартку встановленого зразка, яка одночасно є заявою громадянина абоуповноваженої особи про державну реєстрацію його в якості суб'єктапідприємництва;
в) документ, щопідтверджує оплату державної реєстрації;
г) документ, щопідтверджує внесення кожним учасником початкового внеску для формуваннястатутного фонду засновниками в розмірі, не нижче встановленого законом.
Додатковоповинні бути представлені й інші документи, якщо це
передбачене законодавством,зокрема :
— довіреність — якщо реєстрацію здійснює уповноважена засновниками особа;
— звіт пронаслідки передплати на акції, засвідчений ДКЦПФР, — при створенні ВАТ (крімпроцесу приватизації й/або корпоратизації);
— нотаріальнозасвідчене свідчення про державну реєстраціюзасновника,якщо їм є юридична особа;
— документ, щопідтверджує реєстрацію іноземної юридичної особи — засновника в країнімісцезнаходження у встановленому законом порядку;
— документ, щопідтверджує право власності цілісного майнового комплексу, — при реєстраціїправонаступника державного підприємства й ін., але тільки якщо це передбаченезаконодавством.
Перелікнеобхідних для державної реєстрації документів є вичерпним. Якщо зазначенийкомплект документів наданий, державна реєстрація повинна бути проведена в 5-денний строк. Нині передбачена можливість прискореної реєстрації суб'єктапідприємництва — протягом одного дня, що вимагає сплати потрійного розміруреєстраційного збору.
Практичнийінтерес представляє й момент закінчення державної реєстрації, який повинен бутимоментом виникнення нового суб'єкта господарювання. Разом з тим цей моментчітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідностіреєстрації юридичної особи його правоздатність виникає «з моментуреєстрації» (ст. 26 ЦК УРСР). Із днем державної реєстрації зв'язуютьмомент виникнення прав юридичної особи у підприємства й норми статей 5 і 6Закону України «Про підприємства в Україні». Що слід уважати моментомреєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію або моментвнесення в Єдиний державний реєстр В. С. Щербина вважає, що день включення вЄдиний державний реєстр підприємств і організацій є днем реєстраціїпідприємства. Однак момент реєстрації й момент внесення даних про реєстрацію додержавного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самийсуб'єкт є органом, що реєструє і реєстродержателем. В Україні інакше: збірінформації для реєстру й ведення реєстру віднесені до компетенції різнихорганів: державна реєстрація — до органів місцевого самоврядування, а державнийреєстр — до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментомвинесення розв'язку виконкому про реєстрацію й моментом внесення підприємства вЄдиний державний реєстр.
Такий висновоквипливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію й п. 9Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996р. (далі — Положення про Єдиний реєстр). Згідно з ними орган, що реєструє,зобов'язаний в 5-денний строк від дня державної реєстрації передати органустатистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію вподаткові органі.
Думаємо, щочинне українське законодавство слід змінити й державна реєстрація дійсноповинна закінчуватися внесенням підприємства, організації в Єдиний державнийреєстр (однак для цього орган, що реєструє, повинен вести й державний реєстр).Це дозволить іншим учасникам ринку при необхідності одержувати інформацію пропередбачуваного контрагента й у певній мері буде сприяти захисту їх економічноїбезпеки. Однак нині суб'єкт підприємництва вважається створеним з моментувинесення рішення виконкому про державну реєстрацію, а не з моменту внесення вЄдиний державний реєстр. Точне визначення моменту державної реєстрації маєбільше практичне значення, тому що якщо після винесення рішення органу, щореєструє, але до відображення цього факту в державному реєстрі, суб'єктприступив до здійснення підприємницької діяльності, його дії не можна визнатинезаконними. Думаємо, що в цьому випадку немає підстав для залучення доадміністративної відповідальності за здійснення підприємницької діяльності бездержавної реєстрації (ст. 164 КпАП).
На підтвердженняреєстрації орган, що реєструє, видає свідоцтво про державну реєстрацію(оригінал і три копії) (п. 12 Положення про державну реєстрацію). На нашпогляд, свідоцтво про державну реєстрацію не є «дозвільним»документом на зайняття підприємницькою діяльністю, воно лише доводить фактдержавної реєстрації. Думаємо, що змінений зміст правових норм, що допускаютьнині видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію при дотриманні певноїпроцедури (пункти 29-31 даного Положення), більше відповідає функціональнійролі свідоцтва про держреєстрації, чим існуюча раніше практика, що сприймалавідсутність у правових нормах вказівки на видачу дубліката свідоцтва продержавну реєстрацію як заборону[2].
Відмова органа,що реєструє, у державній реєстрації може бути оскаржений у судовому порядку, апорушення строків реєстрації надає право залучити його до відповідальності.
Структурніпідрозділи українських суб'єктів підприємництва, будучи суб'єктамигосподарювання, не є самостійними юридичними особами й у цей час не підлягаютьдержавній реєстрації. Як вказувалося, інформація про наявність філій,відділень, представництв вноситься в реєстраційну картку й на її підставі — уЄдиний державний реєстр. Ці дані повинні обновлятися, і тому при створенні аболіквідації таких структурних підрозділів організація зобов'язано повідомитиорган, що реєструє про внесення змін до державного реєстру (п. 18 Положення продержавну реєстрацію).
3. Реорганізаціягосподарських товариств
3.1Реорганізація господарських товариств шляхом злиття, приєднання, розподілу,виділення, приєднання
Злиття – цеформа реорганізації, при якій припиняють існування два або більш суб'єктагосподарювання — юридичних осіб, а їх майно (права й обов'язки) переходять дознову створеного єдиного суб'єкта господарювання.
Приєднання – цеформа реорганізації, при якій припиняється існування однієї юридичної особи, аїї майно (права й обов'язку) переходить до вже існуючої юридичної особи — правонаступникові.
Чиннезаконодавство України не визначає порядок здійснення реорганізації шляхомзлиття або приєднання, що особливо актуально для комерційних організацій. В УкраїніПоложенням про порядок реєстрації випуску акцій і інформації про їхню емісіюпід час реорганізації суспільств від 30 грудня 1998 р. визначений порядокзлиття й поділу тільки для акціонерних товариств. З обліком особливостей, щомають місце, він може застосовуватися за аналогією при реорганізації шляхомзлиття або приєднання суб'єктів інших організаційно-правових форм.
Злиттякомерційних організацій, як і приєднання, визнане антимонопольнимзаконодавствам видом економічної концентрації, тому що в результаті цього можезбільшитися капітал, фінансова міць підприємства, відбувається укрупненнясуб'єктів підприємництва. Це може суттєво впливати на монополізацію ринківпевних товарів, територій, обмежувати конкуренцію. Тому однією з головних умовздійснення як злиття, так і приєднання є згода органів Антимонопольногокомітету, що передбачене антимонопольним законодавством.
Злиття йприєднання мають і відмітні риси. По-перше, їх відрізняє кількість осіб, щоприпиняють своє існування. При злитті припиняють існування дві й більш юридичніособи, а при приєднанні — тільки одна, яка приєднується. У цьому випадкувідбувається свого роду поглинання, що характерно для ринкової економіки, колислабкий поглинається більш економічно сильним суб'єктом господарювання[4].
По-друге, вонирізниться способом створення юридичної особи — правонаступника. При злитті вонозасновується споконвічно й починає господарську діяльність на основі майна,отриманого від підприємств, що злилися. При приєднанні правонаступник незасновується споконвічно, він уже існує й продовжує діяльність на основі майна,збільшеного на розмір активів і пасивів особи, що влилася.
Зазначенівідмінності злиття й приєднання істотні й тому чи навряд можна погодитися звисловленим у літературі судженням, що приєднання є часткою случаємо злиття.
Виділення йподіл є протилежностями злиття й приєднання.
Виділення – цеформа реорганізації, при якій зі складу існуючої організації виділяється однаабо кілька організацій з передачею майна (прав і обов'язків) згідно з розділювальнимбалансом.
Поділ можнавизначити як форму реорганізації, при якій припиняється існування юридичноїособи, а на його базі створюються дві й більш юридичні особи з передачею майна(прав і обов'язків) згідно з розділювальним балансом.
Не можна погодитисяз визначенням поділу як ліквідації підприємства (об'єднання) з одночаснимстворенням на його базі двох і більш нових самостійних підприємств (п. 2.1Положення про порядок роздягнула підприємств і об'єднань і виділенні з нихструктурних підрозділі й одиниць). Таке визначення суперечить сутності поділусуб'єкта як форми його реорганізації з обов'язковим переходом майна доправонаступників відповідно до розділювального балансу (ч. 6 ст. 34 ЗаконуУкраїни «Про підприємства в Україні»). Таким чином, необґрунтованоототожнюється реорганізація із властивим їй правонаступництвом прав іобов'язків і ліквідація, якій це не властиво.
У цей час вУкраїні порядок поділу встановлений підзаконними нормативними актами: длядержавних підприємств і для підприємств, об'єднань, господарчих товариств,частка держави яких у статутному фонді становить 75 і більш відсотків, — Положенням про порядок роздягнула підприємств і об'єднань і виділенні з нихструктурних підрозділів і одиниць; для акціонерних товариств — Положенням про порядокреєстрації випуску акцій і інформації про їхню емісію під час реорганізаціїтовариств, що згадувалися раніше.
Кожний зістворених у результаті поділу суб'єктів господарювання не може відповідатиодночасно двом умовам: мати організаційно-правову форму й назву розділюваноїорганізації. При цьому господарюючий суб'єкт, який реорганізовується шляхомподілу, припиняє своє існування.
Поділ івиділення як способи реорганізації подібні тим, що в обох випадках створюєтьсянове підприємство. Відрізняються поділ і виділення тим, що, по-перше, привиділенні досить створення однієї юридичної особи, а при поділі створюється неменш двох нових осіб, по-друге, при виділенні суб'єкт господарювання, щореорганізовується не припиняє свого існування — він і далі здійснюєпідприємницьку діяльність, зменшується лише розмір його майна, а при поділіособа, що реорганізовується припиняє існування й на її майновій базістворюються нові, що не існували до цього суб'єкти господарювання.
Слідпідкреслити, що виділення нових підприємств зі складу державних було одним зіспособів створення нових суб'єктів підприємництва. Вони могли створюватися намайновій базі одного або декількох структурних підрозділів підприємства абооб'єднання за рішенням їх трудових колективів і за згодою власника (ст. 5Закону України «Про підприємства в Україні»)[6].
У цей час цянорма вимагає уточнень. Рішення трудового колективу за згодою власника повиннебути закріплене в якості підстави для виділення зі складу тільки державного,комунального підприємства або зі складу підприємства, створеного приприватизації державного майна, у якому частка участі держави або місцевої радинародних депутатів становить більш 50 відсотків. В інших випадках питанняреорганізації повинні вирішуватися власником або уповноваженим ним органом.Таке уточнення зазначеної норми дозволить погодити її з нормою ч. 3 ст. 15Закону України «Про підприємства в Україні», що визначила праватрудового колективу підприємства.
Реорганізаціяшляхом поділу або виділення може бути добровільною або примусовою. Згідно зіст. 16 Закону України «Про обмеження монополізму й недопущенні несумлінноїконкуренції в підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. примусовийподіл допускається при зловживанні суб'єктом господарювання монопольнимстановищем на ринку. У цих випадках рішення приймає антимонопольний орган, алевоно не є рішенням про реорганізацію підприємств, а виступає підставою для їїздійснення. Разом з тим, захищаючи інтереси підприємства, законодавствопередбачає випадки, коли примусовий поділ не допускається (ч. 2 ст.16 Закону).
Суб'єктпідприємництва вибирає самостійно, які заходи дозволять усунути його монопольнестановище на ринку, у тому числі й реорганізацію.
Однак збереженнямонопольного становища після закінчення встановленого строку (який не може бутименше шести місяців) надає право антимонопольному органу звернутися до суду звимогою примусового поділу господарюючого суб'єкта (ч. 3 ст. 16 Закону).
Чиннізаконодавчі акти не визначають чітку послідовність дій при поділі, що викликаєна практиці деякі труднощі. Так, не встановлені вимоги до складаннярозділювального балансу, який названий підставою передачі майнових прав іобов'язків реорганізованого підприємства (ч. 6 ст. 34 Закону України «Пропідприємства в Україні»), відсутні які або вимоги до способу роздягнуламайнових прав і обов'язків. Зокрема, з норм законодавства незрозуміло, чиповинні борги ділитися пропорційно переданим майновим активам або розділактивів і пасивів може здійснюватися на розсуд осіб, що підписують розділювальнийбаланс; чи може цей документ, при наявності розбіжностей по порядку поділу,оскаржуватися в суду, якщо може, то ким? Зазначені прогалини дозволяютьсьогодні зловживати правом на реорганізацію, коли поділ або виділенняздійснюються для того, щоб уникнути примусового банкрутства, відповідальностіперед кредиторами і т.д. Тому в законодавстві слід передбачити чіткі вимоги доспособу поділу, зокрема положення про те, що боргові зобов'язання повинніділитися пропорційно переданому обсягу майна[8].
Перетворення,поряд із традиційними способами реорганізації — злиттям, виділенням, поділом,приєднанням, уперше знайшло відбиття в законах СРСР «Про державнепідприємство (об'єднання)» від 30 червня 1987 р. (ст. 23) і «Пропідприємства в СРСР» від 4 червня 1990 р.
У науковійлітературі висловлені різні судження відносно того, чи є перетворення способомреорганізації. Переважає точка зору, згідно з якою перетворення — це спосіб(форма) реорганізації. Однак є й інші думки. Так, В. С. Мартемянов уважає, щостворення підприємства шляхом перетворення одного в інше на основі перетворенняформи власності не належить до звичайної реорганізації. В той же час віндопускає можливість визнати спеціальним видом реорганізації перетвореннядержавної власності в ході приватизації. Говорячи про форми реорганізації, В.Залеський у певній мері підтримує В. С. Мартемянова: «Перетворення стоїтьдещо особняком: по суті тут відсутнє правонаступництво, залишається існуватитой самий суб'єкт цивільного обороту, що змінив лише внутрішню структуру».
Така розбіжністьу думках пов'язане з відсутністю в законодавстві чіткого визначенняперетворення як способу реорганізації, і зокрема вказівки на те, що самеповинне змінитися в статусі організації, щоб реорганізація відбувалася шляхомперетворення.
В. У Лаптєвзв'язує перетворення тільки зі зміною організаційно-правової формипідприємства. В. С. Щербина думає, що перетворення має місце при зміні формивласності майна підприємства. Разом з тим у книзі «Господарське правоУкраїни» він зв'язує перетворення підприємства зі зміною форми власності(наприклад, державної на колективну) і зміною його організаційно-правовоїформи.
Л. Т. Єфімовазв'язує перетворення зі зміною форми власності або організаційно-правової формипідприємства. Висловлена думка, що при перетворенні юридична особа одного виду«перетворюється» у юридичну особу іншого виду, тобто відбуваєтьсязміна організаційно-правової форми".
Перетворення якспосіб реорганізації широко застосовується в процесі приватизації державногомайна. При цьому є певні особливості, що дозволило О. М. Винник обґрунтовановиділити перетворення державних підприємств як спеціального процесуреорганізації.
Представляється,що саме зміна форми власності при перетворенні господарюючих суб'єктів упроцесі приватизації певним чином вплинуло на те, що перетворення найчастішезв'язується зі зміною форми власності. Однак чи навряд це є головною відмітноюознакою перетворення. При перехід до економічних відносин ринкового типу дійснопереслідувалася мета демонополізувати державну власність на засоби виробництва.Проте ця мета досягалася в першу чергу шляхом створення суб'єктівгосподарювання, відмінних від державних. Вони мали суттєво іншіорганізаційно-правові особливості, які визначалися різним правовим режимоммайна. Разом з тим у цих випадках зміна форми власності на майно було непричиною, а наслідком зміни організаційно-правової форми суб'єктагосподарювання. І тому при перетворенні форма власності на майно може, але необов'язково повинна змінюватися. У той же час збереження форми власності намайно не завжди свідчить про відсутність перетворення суб'єкта господарювання.
Якщо зв'язуватиперетворення тільки зі зміною форми власності, то збереження колективної формивласності при реорганізації ЗАТ у ТОВ, кооператив, повне товариство і т.д. неповинне вважатися перетворенням, що нелогічно, тому що в наявності змінаправової форми організації зазначених суб'єктів, їх внутрішньої структури,обсягу відповідальності і т.д.
Таким чином,визнання зміни форми власності визначальною рисою перетворення приводить донеобґрунтованого звуження поняття перетворення як способу реорганізації. Якщозв'язувати перетворення зі зміною виду юридичної особи, то тільки перетвореннякомерційної організації в некомерційну буде перетворенням і, отже, поняттяперетворення ще більш звужується[10].
Вищевикладене,на нашу думку, дозволяє вважати зміну форми власності на майно приватнимвипадком, а не відмітною рисою перетворення як форми реорганізації. У той жечас зміна організаційно- правової форми колективного суб'єкта господарюваннязавжди є перетворенням.
У правовихнормах України і юридичній літературі зміна виду акціонерного товариства — закритого або відкритого — визнається перетворенням. Так, ст. 25 Закону України«Про господарчі товариства» від 19 вересня 1991 р. вказує, що закритеакціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите. Порядок перетворенняакціонерного товариства визначений Положенням про реєстрацію випуску акцій приреорганізації від 30 грудня 1998 р. Тому що закон не містить яких-небудьзаборон, то, на думку В. С. Щербини, і відкрите акціонерне товариство може бутиреорганізоване (перетворене) у закрите.
Іншої думки ізприводу зміни виду акціонерного товариства дотримується В. В. Лаптєв. Вінзауважує, що, хоча на практиці при зміні типу акціонерного товариства звичайновикористовують термін «перетворення», у дійсності тут немаєперетворення як форми реорганізації, а має місце зміна типу товариства,оскільки відкриті й закриті товариства являють собою різні види (типи) єдиноїорганізаційно-правовий форма — акціонерного товариства.
Законом невстановлені граничні строки здійснення реорганізаційних процедур для всіх форм(способів) реорганізації, за винятком примусової реорганізації. Разом з тим ч.4 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня1991 р. моментом припинення підприємства як при ліквідації, так і приреорганізації встановлює момент його виключення з Єдиного державного реєстру.Таке ігнорування особливостей припинення підприємства шляхом його реорганізаціїведе до того, що до виключення з державного реєстру реорганізованогопідприємства де-юре існують паралельно реорганізоване й створені в результатіреорганізації підприємства.
При поділі,злитті, виділенні, перетворенні реорганізація фактично закінчується днемдержавної реєстрації створених суб'єктів господарювання — правонаступників.Тому цілком обґрунтовано ч. 6 ст. 57 ЦК РФ установлене, що юридична особавважається реорганізованою, за винятком випадків реорганізації у форміприєднання, з моменту державної реєстрації знову створених юридичних осіб. Приреорганізації юридичної особи у формі приєднання до неї іншої юридичної особиперша з них уважається реорганізованою з моменту внесення в Єдиний державнийреєстр юридичних осіб запису про припинення діяльності приєднаної юридичноїособи.
3.2 Етапипроведення реорганізації господарських товариств (приєднання товариств)
господарськийтовариство реогранізація
Основні етапипроцедури:
1. Укладаннядоговору приєднання між товариством, що приєднується, і товариством, до якогоздійснюється приєднання.
2. Прийняттярішення загальними зборами акціонерів товариства, що приєднується і товариства,до якого здійснюється приєднання, про реформування у вигляді приєднання, прозатвердження договору приєднання про затвердженні передатного акта.
3. Державнареєстрація випуску цінних паперів, розміщуваних при приєднання, і звіту прорезультати випуску цінних паперів.
4. Внесення змін- у статут акціонерного товариства, якого здійснено приєднання, пов'язане зпідвищенням його статутного капіталу на номінальну вартість розміщенихдодаткових акцій, збільшенням кількості розміщених акцій і зменшенням числаоголошених акцій відповідних категорій (типів). За винятком випадківконвертації акцій приєднаного акціонерного товариства чи обміну часткоюучасників приєднаного товариства чи акціонерні товариства зобмеженою(додатковою) відповідальністю, паїв членів приєднаного кооперативу вакції, придбані і (чи) викуплені акціонерним суспільством, до якомуздійснюється приєднання, і (чи) що надійшли у розпорядження цього акціонерноготовариства.
На першому етапівідповідно до ст. 17 Закону «Про акціонерні товариства» у договоріпро приєднання обов'язково слід визначити лад і умови приєднання, і навітьпорядок конвертації акцій товариства, що приєднується на акції та (чи) іншіцінних паперів суспільства, якого здійснюється приєднання.
На другому етапірішення загальних зборів акціонерів товариства, що приєднується і товариства,до якого здійснюється приєднання, про реформування, у вигляді приєднання, прозатвердження договору приєднання, про затвердженні передатного акта приймаютьсялише з пропозиції Ради директорів (спостережної ради) кожного товариства.
При цьомузазначені рішення загальних зборів приймаються більшістю у трьох чверті голосівакціонерів — власників голосуючих акцій, що у загальному зборах акціонерів.
На третьомуетапі здійснюється державна реєстрація випуску цінних паперів, розміщуваних ізприєднання, і звіту про результати випуску[9].
На четвертомуетапі у разі, якщо конвертування акцій приєднаного АТ чи обмін часткоюучасників приєднаного товариства чи акціонерні товариства з обмеженою(додаткової) відповідальністю, паїв членів приєднаного кооперативу здійснюютьсяу додаткові акції АТ, якого здійснюється приєднання, у його статут мусять бутивнесені зміни, пов'язані з збільшенням статутного капіталу на номінальнувартість розміщених додаткових акцій, збільшенням кількості розміщених акцій ізменшенням числа оголошених акцій відповідних категорій (типів).
Висновки
Припинення діяльностісуб'єктів господарювання — юридичних осіб може здійснюватися двома способами — шляхом реорганізації або ліквідації в добровільному або примусовому порядку.Внаслідок реорганізації суб'єкт господарювання припиняє своє існування, однакйого майно (сукупність майнових прав і обов'язків) не розподіляється між йогоучасниками (як при ліквідації), а переходить до створеного в результатіреорганізації іншому суб'єктові. Таким чином, на відміну від ліквідації,реорганізації властиве правонаступництво.
Як відомо,правонаступництво може бути не тільки загальним (універсальним), при якому усемайно (сукупність майнових прав і обов'язків) переходить до правонаступника(правонаступникам), але й обмеженим (сингулярним). В останньому випадку доправонаступника переходить лише частина майна (майнових прав і обов'язків)особи, яка реорганізовується.
Приреорганізації має місце загальне (універсальне) правонаступництво. Це випливаєіз ч. 2 ст. 37 ЦК УРСР, частин 5, 6 і 7 ст. 34 Закону України «Пропідприємства в Україні», ст. 58 ЦК РФ, норми яких закріпили перехід усьогомайна (сукупності прав і обов'язків) особи (осіб), що реорганізовується — правопопередника до господарюючих суб'єктів (суб'єктові), створеним урезультаті реорганізації, — правонаступникам. У той же час універсальнеправонаступництво при реорганізації суб'єктів господарювання — юридичних осібсуттєво відрізняється від універсального правонаступництва в цивільно-правовихвідносинах спадкування. Відмінності полягають, по-перше, в обсязівідповідальності правонаступника, по-друге, у способах і порядку захистуінтересів кредиторів і правонаступників.
Приреорганізації правонаступник відповідає по боргах реорганізованої особи вповному обсязі, незалежно від обсягу отриманих їм активів. Такої позиціїдотримується й Вищий арбітражний суд України, що вказав у п. 10 Роз'яснень«Про деякі питаннях практики вирішення спорів, пов'язаних зі створенням,реорганізацією й ліквідацією підприємств» від 12 вересня 1996 р.:«Нові підприємства, до яких у результаті реорганізації перейшли майновізобов'язання, несуть по них майнову відповідальність і у випадках, якщоприйняте ними майно не покриває вимог кредиторів в обсягах, визначенихустановчими документами про реорганізацію правопопередника».
Разом з тим улітературі були висловлені судження, що українське законодавство встановлюєсингулярне (усічене) правонаступництво при перетворенні державних підприємствшляхом придбання цілісних майнових комплексів у процесі приватизації.Підтверджується це посиланням на ч. 2 ст. 27 Закону України «Проприватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р.можливість, що допускає, непередачі боргів реорганізованого особи, оскількивідсутня заборона не включати в договір купівлі-продажу об'єкта приватизаціїумови про відшкодування боргів державного підприємства.
Представляється,що до деякої міри така позиція викликана суперечливістю норм приватизаційногозаконодавства у визначенні механізму переходу права власності на цілісниймайновий комплекс державного підприємства при перетворенні державногопідприємства в процесі приватизації. У цьому випадку ст. 28 Закону України«Про приватизацію майна державних підприємств» установлює, щопідставою переходу права власності є правонаступництво у зв'язку зреорганізацією державного підприємства шляхом його перетворення. У той же часст. 27 цього Закону вказує іншу підставу переходу права власності – договіркупівлі- продажу, який традиційно є способом передачі речових, а не майновихправ.
Метоюреорганізації колективного суб'єкта господарювання є зміна його правовогостатусу. При цьому способи (форми) реорганізації можуть бути різні. Їхнійперелік у різних правових нормах неоднаковий. Так, у нормах статей 37 і 39 ЦКУРСР вказуються три форми реорганізації юридичних осіб: злиття, поділ і приєднання.У спеціальних правових нормах комерційних організацій, що регулюютьреорганізацію, що й містяться в законах України " Про підприємства вУкраїні" від 27 березня 1991 р. (ч. 1 ст. 34), «Про господарчітовариства» від 19 вересня 1991 р. (ч. 1 ст. 19), закріплено п'ять формреорганізації: злиття, приєднання, поділ, виділення й перетворення. Поряд іззагальними рисами, зазначені способи реорганізації мають і певні відмінності.
Наслідкомбудь-якої реорганізації, незалежно від її форми, є припинення суб'єкта. Однакяк у літературі, так і в правових нормах в одних випадках вказується наприпинення самого суб'єкта, в інших мова йде про припинення діяльностісуб'єкта. У зв'язку із цим представляється слушним зауваження В. С. Щербини пронеобхідність розрізняти поняття «припинення підприємницькоїдіяльності» і «припинення суб'єкта підприємництва». У той жечас, аргументуючи відмінності між ними, зазначений автор, на наш погляд,необґрунтовано відносить тимчасове нездійснення підприємницької діяльності доїї припинення. Це дозволяє зробити висновок, що тимчасове нездійсненняпідприємницької діяльності є приватним випадком припинення підприємницькоїдіяльності. Однак правомірність ототожнення припинення й призупиненняпідприємницької діяльності викликає сумнів, тому що їм властиві різні правовінаслідки. Думаємо, що тимчасове нездійснення підприємницької діяльності є їїпризупиненням, а не припиненням і тому не повинне спричинити здійсненняпроцедур, властивих припиненню суб'єкта господарювання (принаймні, протягомпевного періоду часу, якщо він установлений законом).
Непереконливимпредставляється й теза про те, що припинення суб'єкта підприємницькоїдіяльності завжди спричиняє припинення підприємницької діяльності. Такетвердження слушне, якщо мова йде про громадянина як суб'єктові підприємницькоїдіяльності. Однак, кажучи про діяльність спеціальної особи, якою є юридичнаособа, не можна ігнорувати той факт, що його діяльність здійснюється й черезучасть його майна у виробничому процесі. Тому припинення організації спричиняєабсолютне припинення діяльності тільки при його ліквідації. У той же час приреорганізації припиняє існування сама організація, але продовжує брати участь угосподарській діяльності перейшовше до правонаступника майно, що дає підставуговорити про відносне припинення діяльності підприємства.
У зв'язку зпереведенням боргу на правонаступника будь-яка форма реорганізації зачіпаєінтереси кредиторів і акціонерів. Їх права можуть порушуватися в більшій абоменшій мірі, що й повинне знаходити висвітлення в правових нормах.
Списоквикористаних джерел та літератури
1. Конституція України: Прийнята на п’ятійсесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. –К., 2007. – 48 с.
2. Господарський кодекс України: Офіційнийтекст. – К.: Юрінком Інтер, 2005 р. – 210 с.
3. Положення “ Про державну реєстраціюсуб’єктів підприємницької діяльності “ ( в редакції постанови КабінетуМіністрів України від 25 січня 1996 року )
4. Закон України «Про акціонернітовариства» від 17 вересня 2008 р.
5. Закон України «Про господарськітовариства» від 19 вересня 1991 р.
6. Підприємницьке право \ за ред. СтарцеваО.В. – К.: вид. «Істина», 2005 р. – 600 с.
7. Господарське право України \ БулгаковаІ.В.: Навч. посібник. – К.: Прецедент, 2006.– 346с.
8. Господарське право: Навч. Посібник / ЖукЛ.А., Жук І.Л., Неживець О.М. – К: Кондор, 2003.- 400с.
9. Щербакова Н. Становлення і розвитокзаконодавства України про злиття та приєднання господарських товариств //Правничий часопис Донецького університету. – 2005. – № 1 (13). – С. 38-44.
10. Щербакова Н.В. Поняття реорганізації якспособу припинення підприємств, його відмінність від ліквідації // ВісникХмельницького інституту регіонального управління та права (науковий часопис). –2002. – № 2. – С. 65-69.