ЗМІСТ
Вступ… 2
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ІДЕЙ МОБІЛІЗМУ… 3
Відродження ідей мобілізму у ХХ ст. 6
Прояв вулканізму в геологічному минулому… 8
Висновки… 19
Список використаної літератури… 20
Додаток № 1. 21
Вступ
Дослідження руху літосферних плит є дужеактуальною темою, через те, що немає чітко встановленої геохронологічної шкали;досі ведуться спори щодо існування руху тектонічних плит. Спори ведуться тому,що існує дві точки зори щодо будови літосфери. Частина вчених підримуютьфіксистську теорію, згідно з якої літосфера є стабільною, інші вважають, щолітосфера є динамічною. В цій роботі розглядається теорія мобілізму, тому щоавтор вважає, що вона є найбільш обґрунтованою. Аргументи на користь цієїтеорії приведені в цій роботі. Також автор розглядає історію становлення ірозвитку ідеї динамічності літосфери. Згідно з цими уявленнями можливопобудувати розподіл материків у геологічному минулому Землі, а такожпрогнозувати майбутні тектонічні процеси. Тому в цій роботі розглянуто сутністьі головні ідеї теорії мобілізму, а також приведені деякі гіпотетичні дані щодоминулого нашої планети. Зокрема розглянута концепція О. Фішера про одночаснеіснування на Землі структур розтягування і стиснення, гіпотеза А. Вегенера продрейф континентів, гіпотези Ф. Вайна і Д. Метьюза про смужчаті магнітніаномалії.
У данній роботі розглядається також становленняі розвиок теорії мобілізму, її сутність, а також розвиток планети Земля уминулі часи на підставі цієї теорії.
ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ІДЕЙ МОБІЛІЗМУ
Звичайно появі нових ідей в науці передуютьтривалі періоди накопичення фактичних даних, більшість з яких не укладається врамки старих концепцій про фізичну суть тих або інших природних явищ іпроцесів». Однак процес сприйняття і особливо впровадження в практику новихнаукових теорій часто виявляється дуже тривалим. Це пов'язано з тим, що революційнізміни в науці зачіпають, як правило, давно сталі уявлення, що стали звичними. Аленавіть тоді, коли нові теорії в основі своїй розроблені, вони далеко не відразузавойовують собі визнання в науковому світі. Нову теорію ще необхідно доводити,а для цього потрібний багато часу, що витрачається на постановку контрольнихекспериментів і всебічне зіставлення теорії з практикою.
У науках про Землю аналогічний психологічнийбар'єр «очевидності» створюється нашими буденними уявленнями про непорушністьрозташування материків: здається, що гірські породи такі міцні, а масиконтинентів настільки великі, що немає сил, здатних зрушити їх з місця. Самепід впливом таких уявлень в теоретичній геології сама собою і як «очевидна»точка зору виникла фіксістьска концепція, згідно з якою всі геологічніструктури, починаючи від континентів, океанів і їх дна і кінчаючи островами,завжди знаходилися на поверхні Землі тільки в строго фіксованому положенні. Врамках такої фиксістської концепції будь-які скільки-небудь значнігоризонтальні переміщення геологічних структур повністю виключалися.
Фіксистській бар'єр «очевидності» впершевдалося переступити англійському пастору і талановитому фізику О. Фішеру в йогонезаслужено забутій праці з цілком сучасною назвою «Фізика земної кори»,виданим ще в 1889 р.
У протилежність пануючим тоді уявленням пропоступове охолоджування і стиснення 3емли, що призводять до виникнення в земнійкорі напруг стиснення, О. Фішер, створюючи свою концепцію, виходив з фактуодночасного існування на Землі структур розтягування і стиснення. До перших вінвідніс рифтові зони, плато (як тоді називали Серединно-Атлантичний хребет), щопроходять через Ісландію, Східну Африку і інші подібні структури, а до інших — Тихоокеанськийрухомий пояс, що виділяється різко підвищеною сейсмічністю. За основугеодинамічної моделі розвитку земної кори О. Фішер прийняв закономірності рухулавових кірок, що утворюються при охолодженні магми в лавовому озері кратеравулкана Килауеа на Гавайських островах. Ці кірки завжди переміщалися відвідкритих тріщин, що заповнюються вогненно-рідкою магмою (з якої приохолодженні і формувалися самі кірки), до місць того, що їх торосить ізанурення в глибини розплавленої магми лавового озера.О. Фішер дійшов природнихвисновків — океанічна кора утворюється за рахунок виявлення базальтов з тріщинв зонах її розтягування, таких, наприклад, як в Ісландії і на осьовому хребті вАтлантичному і інших океанах. По периферії Тихого океану існують зонистиснення, в яких океанічне дно опускається під острівні дуги і континентальніоколиці. Це занурення океанічної кори під континентальну і призводить довиникнення землетрусів під Тихоокеанським рухомим поясом. Континенти пасивно«дрейфують» разом з океанічною корою від зон розтягування до зон стиснення. Рушійниммеханізмом, що переміщає блоки земної кори, служить конвективний перебіг магмив подкоровому субстраті.
Як видно, концепція О. Фішера визнавалаіснування великомасштабних горизонтальних переміщень континентів і окремихблоків кори. Тому, на відміну від колишніх фіксістських уявлень в геології,його концепція розвитку геологічних процесів на Землі була першою науковообгрунтованою концепцією мобілізму.
Наступний крок в розвитку ідей мобілізмузробив видатний німецький геофізик А. Вегенер, що опублікував в 1912 р. гіпотезудрейфу континентів. Як аргументи, що свідчать про дрейф материків і розпадколись єдиного суперконтиненту Пангєї, А. Вегенер наводив наступні аргументи: надзвичайнасхожість контурів західних і східних берегових ліній Атлантичного океану,однотипність геологічної будови суміжних материків, що оточують цей океан,спільність стародавньої фауни і флори на роз'єднаних нині материках, а такожсліди майже одночасного (пізньопалеозойського) розповсюдження покривногозледеніння в Південній Америці, Південній Африці, Індії і Австралії. На жаль, зтрагічною смертю А. Вегенера в 1930 р. його смілива гіпотеза була відданазабуттю.
Чому ж так відбулося і цього разу? Крімпевного консерватизму властивого науковому світу, головну роль тут зігралопомилкове пояснення А. Вегенером механізму дрейфу континентів, тоді як жоден зйого геологічних аргументів на користь самої гіпотези дрейфу ніколиспростований так і не був.А. Вегенер припускав, що переміщення материківвідбуваються за рахунок ротаційних сил і приливних взаємодій Місяця із Землею,тобто дякуючи чисто зовнішнім діям, а не внутрішнім причинам. Елементарнаперевірка розрахунками показала, що подібний механізм на багато порядківслабкіше за ті сили, які могли б насправді змістити материки. Але весь парадоксситуації полягав в тому, що в 20-х роках разом з помилковим механізмомвегенеровської гіпотези «за борт виплеснули» і його абсолютно правильніаргументи на користь реальності самого факту існування дрейфу континентів.
Якби А. Вегенер скористався для поясненнядрейфу континентів механізмом концепції О. Фішера можливо, періоду забуття ідеймобілізму і не було б. Але відбулося інакше і для нового відродження цих ідейбуло потрібно тривалий час, перш ніж накопичилися нові факти, що підтвердили нетільки існування самого дрейфу, але і що відкрили нове явище — розсовуванняокеанського дна. Відбулося це у середині 50-х років після проведення П. Блеккетомі З. Ранкорном (Кипсогп, 1955) широких палеомагнітних досліджень.
Відродження ідей мобілізму у ХХ ст.
Вивчення магнітних властивостей гірських порідпоказало, що породи, що містять магнітні мінерали, здатні «запам'ятовувати»стародавнє магнітне поле Землі. Відновлення характеристик цього поля по зразкахпорід з різних континентів привело П. Блеккета, С. Ранкорна і інших геофізиківдо цікавого і надзвичайно важливого висновку: з часом положення всіх материківна поверхні Землі суттєво мінялося. Але якщо розташувати всі материки так, щобїх палеомагнітні полюси пізнього палеозою співпали із сучасними геофизичнимиполюсами, то несподівано виходить реконструкція суперконтиненту Пангєї, модельякої вперше побудував А. Вегенер ще за 25 років до появи самих палеомагнітнихданих.
Але все таки головну роль у відродженні ізатвердженні ідей мобілізма в геології зіграли дослідження геологічної будовиокеанічного дна і пов'язаних з ним смужчатих магнітних аномалій. У ті ж рокипід час проведення досліджень за програмами Міжнародного геофизичного року,були відкриті найбільші підводні хребти, що протягнулися по осьових зонахмолодих океанів і опоясали всю Землю безперервним ланцюгом завдовжки до 60 тис.км. Опинилося також, що по гребенях цих серединно-океанічних хребтіврозташовуються глибокі тріщини розтягування — рифтові зони, з яких завждивитягувалися тільки молоді базальти. Це наводило на думку, що одночасно з рухомконтинентів відбувалося розкриття одних і скорочення інших океанів. Вік же днавсіх без океанів, судячи з віків океанських островів і результатів драгуваннядонних порід, завжди виявлявся порівняно молодим — не більше 150-160 млн. років,тоді як середній вік самих континентів звичайно перевищує 2-2,5 млрд років.
Після відкриттів 50-60-х років гіпотеза дрейфуконтинентів стала швидко відроджуватися, але вже на абсолютно новому рівні. Завдякизусиллям геофізиків і геологів різних країн світу ця гіпотеза до кінця 60-хроків переросла в струнку концепцію, що отримала назву теорії тектонікилітосферних плит.
Особливо великий вклад в її створення ірозвиток внесли геофізики і геологи, будови, що займалися вивченням, і розвиткуокеанського дна. У 1961 і 1962 рр. американські вчені — геолог Г. Хесс ігеофізик Р. Дейтц — повторно висловили основні ідеї О. Фішера про утворенняокеанічної кори в серединно-океанічних хребтах, про молодість і розширенняокеанського дна, а також про занурення океанічної кори в мантію в зонахглибоководних жолобів.
У 1963 р. англійські геофізики Ф. Вайн і Д. Метьюзвисунули припущення, що смужчаті магнітні аномалії на океанському дні є«записом» інверсій магнітного поля Землі в базальтах океанського дна, щорозширюється, грає роль природної «магнітної стрічки» в гігантському«магнітофоні» Землі. На цій підставі група американських і французькихгеофізиків теоретично розрахувала вік океанського дна. Виявилось, що практичнопо всіх акваторіях Світового океану океанське дно утворилося порівняно недавно- в кайнозойське і піздньомезозойский час і що вік океанського дна закономірнозбільшується при віддаленні від гребенів серединно-океанічних хребтів.
У 1965 р. канадський геолог Дж. Вільсон впершезвернув увагу на те, що жорстка оболонка Землі, її літосфера, розбита на рядплит, оконтурених трьома типами меж: шрифтовими зонами, зонами занурення плит ітрансформними розломами — новим класом розломів, що виникають в літосфері прирозвитку в ній чисто здвигових напруг.
В той же час відомий англійський геофізик Е. Буллардіз своїми колегами вперше використовував теорему Ейлера, що описує рух жорсткоїоболонки по поверхні сфери, і сучасну обчислювальну техніку для побудовикількісних реконструкцій положення дрейфуючих континентів в минулі геологічніепохи.
У 1968 р. американський геофізик В. Морган,французький геофізик Кс. Ле Пішон виділили найбільш крупні літосферніплити і розрахували параметри їх руху по поверхні земної кулі. Тоді жамериканські сейсмологи Б. Айзеку, Дж. Олівер і Л. Сайке показали, щосейсмічність Землі повністю визначається рухами літосферних плит по її поверхні.
У 1970 р. англійські геологи Дж. Дьюї і Дж. Бердвперше розглянули з погляду нової теорії розвиток геосинклінального процесу іутворення гірничих поясів Землі. З цих же позицій японський геолог А. Міясіровивчив умови утворення і прояву регіонального метаморфізму порід і опадів взонах піддвигу плит. Інший японський геофізик С. Уєда детально вивчив механізмизанурення океанських литосферних плит в мантію у зонах субдукції.
Згідно з теорією мобілізму на глобальнуеволюцію Землі найбільш всього впливають внутрішні процеси планети, тобтовулканізм. Прояв вулканізму в геологічномуминулому
Історія розвитку Землі в докембрії. Раннійвулканізм Землі.
Згідно сучасним уявленням, процеси вулканізмуграли головну роль в ранню стадію формування земної кори або літосфери протягомтривалого часу. Сучасні геологи так пояснюють виникнення Землі.
Планетарна хмара поступово розпадалася,причому окремі її частини під впливом гравітації утворювали скупчення. Планетавиникла внаслідок об'єднання невеликих концентрацій газово-пилового середовища,так званих планетозімалей, що досить міцно утримуються такою, що переважає їхза розмірами масою і як би зібраних з її околиць. Прото-Земля, що утвориласяпри цьому, як ми називаємо цю ранню стадію розвитку нашої планети, існувала вжеблизько 4,8-4,7 млрд. років тому.
Відповідно до цього Земля була «холодним»несортованим конгломератом, що складався переважно з силікатів, оксидів залізаі магнію і домішки інших хімічних елементів.
Таке становище тривало, однак, недовго. Планета,що збільшувалася завдяки безперервному планетозімальному приросту, дуже скоростала розігріватися; цьому сприяла взаємодія трьох факторів. По-перше, кожнапланетозімаль володіла значною кінетичною енергією, яка при ударіперетворювалася в теплову. Хоча теплота і випромінювалася в світовий простір,планета все ж таки зберігала деяку її частину. По-друге, у зв'язку іззростанням молодої планети внутрішні її області піддавалися все більш сильномустисненню, а гравітаційна енергія, що виявляється при цьому, переходила втеплову. нарешті, як третє джерело тепла, яке спочатку могло мати дуже невеликезначення, але на відміну від вищеназваних продовжувало діяти незалежно відзовнішніх процесів. Слід назвати також розпад радіоактивних елементів, особливотаких, як уран і торій, а також ізотоп />. Ці елементи, мимоволірозпадаючись, випускали ядра гелію і електрони. У тих місцях, де останніпоглиналися навколишньою речовиною, енергія їх руху також перетворювалася втеплоту.
Мабуть, внаслідок цього через декілька сотеньмільйонів років температура в надрах протопланети на глибині близько 400 кмдосягла точки плавлення заліза. Крапельки розплавленого заліза почалипереміщатися до центру планети і витісняти легший матеріал: формувалося залізнеядро Землі — процес, зв'язаний одночасно з подальшим визволенням гравітаційноїенергії і відповідно з додатковим виділенням тепла. Наслідком цього з'явилосяцілковите розплавлення перш за все самих центральних частин Землі. У цей процеспри подальшому розігріванні все більшою мірою залучалися і зовнішні частинипротопланети, доки не відбулося майже повне її розплавлення, що привело доподальшого відособлення речовини. Температурні відмінності між межею ядра іповерхнею Землі зумовили виникнення ефекту, який не лише сприяв розділеннюречовини, але, як вже наголошувалося, став дієвим чинникомглобально-тектонічних явищ: виникли конвекційні потоки. Легші елементи, такі яккисень, кремній і алюміній з малою домішкою інших елементів, виносилисяназовні, входили до складу силікатних сполук і накопичувалися на поверхнірозплавленої планети, подібно до шлакового шару. Між зовнішньою корою ізалізним ядром зосередилися щільніші силікати, такі як силікати магнію ічастково заліза, формуючі мантію Землі.
З цією початковою фазою розвитку Землі булопов'язано перше і в той же час найграндіозніший прояв вулканізму, який пізнішеніколи більше в такій формі не виявлявся. Цей вулканізм, можливо, мав місце щев той час, коли в надрах Землі тільки починалися процеси плавлення, що ведутьдо формування її ядра і із все зростаючою силою захоплюючі її зовнішні частини.Через розриви ще не диференційованої «протокори» могли відбуватися перші газовівиверження, а в окремих місцях, можливо, і підйом розплавів. Тепло земних надрнедостатньо ефективно проникало назовні, Земля була ще позбавлена захисногошару атмосфери, і на поверхні панували низькі температури світового простору. Спочаткуце могло призвести до швидкої конденсації газів, що виділяються, утворюючихльодисті опади, а також до швидкого охолоджування лав, що виливалися. Проте уміру переміщення зони плавлення вгору зовнішні частини Землі також сталинабувати пластичності. Через незліченні тріщини протокори, що стає все тонше,зі все зростаючою силою відбувалася дегазація. Земля «закуталася» щільнимихмарами пари і газів. Назовні виливалися вогняні розплави з утворенням лавовихозер, доки зовнішні області Землі не стали розплавленими. Поверхня Землі булавеличезним лавовим морем із плаваючими на ньому обривками і брилами застиглоїкори, які існували короткий час, потім знищувалися і знову виникали у іншомумісці; нарешті в внаслідок значного теплового випромінювання температура земноїповерхні знизилася настільки, що стало можливим формування поки що тонкої, алевже постійної кори. Спочатку вона була, слабкодиференційованою і малабазальтовий склад.
Догеологічний етап. Спочатку атмосфера булабезкисневою, вона втрачала гелій і водень за рахунок відділення їх в світовийпростір. Розвиток органічного життя спричинив появу кисню, концентрація якого поволіпідвищувалася. Коли температура земної кори стала нижче за точку кипіння води,остання стала займати певні простори на Землі — виникли перші озерні і морськібасейни. З'явилася можливість розмиву і перевідкладення матеріалу, тобто почалиформуватися осадкові породи. Таким чином, догеологічний етап розвитку Землі,інколи званий Місячним, тривав порівняно недовго — від утворення першої земноїкори до появи гідросфери.
Архейський етап
З поширенням процесу розплавлення на зовнішнізони Протоземлі дегазація стала посилюватися. Врешті-решт молода Земля була оточенащільною оболонкою парів і газів — праатмосферою яка суттєво відрізнялася відсучасної атмосфери не тільки температурою і тиском, а ще й хімічним складом. Унеї входили такі ж гази, які виділяються діючими вулканами сучасної геологічноїепохи. Вона складалася, очевидно, із двоокису вуглецю, азоту, водяної пари,різних вуглеводнів (наприклад, метану), аміаку, синильної кислоти, сірководня,хлористого водню і інших газоподібних сполук, а також благородних газів. Цяпраатмосфера володіла відповідно відновними властивостями. Хмари гарячого газу,очевидно, повністю обкутували Землю протягом тривалого часу, і віддаленийспостерігач так само не зміг би розгледіти її поверхню, як і ми — поверхнюВенери.
Процес застигання і охолоджування земної кориблизько 4 млрд. років тому просунувся настільки, що поступово була досягнута іврешті-решт пройдена точка кипіння води-100 °С. Тоді розпочалося осадженняводяної пари з праатмосфери у вигляді дощів, які перший час насилу досягалиповерхні Землі внаслідок її все ще високої температури і тут же зновувипаровувалися; однак, після того, як поверхня виявилася здатною приймати воду,опади стали випадати з великою силою і у величезних кількостях, при цьому водапросочувала висохлу поверхню і заповнювала пониження. Почалося формуванняводної оболонки Землі — гідросфери, виникли перші моря.
Ця рання фаза розвитку Землі до утвореннягідросфери характеризувалася, отже, винятковим пануванням ендогенних,вулканічних, процесів. Екзогенні процеси, такі, як вивітрювання, знос іосадоутворення, ще не брали в цьому участі — за одним лише виключенням: молодаземна (кора випробовувала ще один приплив речовини, хоч і менш інтенсивний; маєтьсяна увазі тривале «бомбардування» метеоритами, що зумовило розпушуваннястародавньої кори і перекриття її відповідним шаром щебеня і пилу. Наслідкомцього з'явилося в свою чергу те, що одночасно з випаданням опадів, зпраатмосфери, змогли відбуватися процеси сильного змиву, перенесення івідкладення матеріалу, тобто стали формуватися перші осадові породи.
Атмосфера Землі до кінця докембрія містилавсього 1% кисню. Збагачення киснем і спад двоокису вуглецю пішли швидшим післятого, як в силурі перші рослини почали заселяти сушу. Формування атмосфери, щоскладається з азоту і кисню, з'явилося в свою чергу передумовою заселення сушів девоні першими земноводними організмами.Х. Раст, відомий вулканолог, говорив:«Вулканізму, що знищив безліч життів, ми зобов'язані — як це не парадоксально!- виникненням життя на Землі взагалі»(4, с. 204)
Ранньопротерозойський етап
Важливою особливістю ранньопротерозойскої історіїявляється зниження загального теплового потоку і температури на поверхні Землів порівнянні з археєм, що в цілому привело до збільшення стабільності,жорсткості окремих великих ділянок континентальної земної кори, що вжесформувалася.
До кінця раннього протерозоя неодноразовіпрояви складчастих, метаморфічних процесів, гранітизації спаяли воєдинорозрізнені до цього раніше консолідовані архейскі блоки в єдине ціле. Різковпала тектонічна активність, знизився тепловий потік і наступив спокійніший,власне платформений етап розвитку.
Еволюція органічного життя в післеархейскийчас на протязі майже 1 млрд. років йшла дуже повільно. Протягом ранньогопротерозоя, як і в археї, були розвинені переважно прокаріотичні організми — синьо-зеленіводорості, сліди життєдіяльності яких у вигляді строматолитів відомі в породахнижнього і особливо верхнього протерозоя багатьох районів світу. На рубежі 2млрд. років, у середині раннього протерозоя, рівень кисню в атмосфері,очевидно, наблизився до сучасного, і не останню роль в цьому відношенні зіграврозквіт прокариотичних водоростів, які завдяки фотосинтезу виділяли вільнийкисень.
Таким чином, геологічні обстановки враннепротерозойский час були значно різноманітніші, ніж в архейский. До кінцяраннього протерозоя відокремився гігантський материк, що складався з цілогоряду континентальних масивів — прообразів майбутніх материків — Пангея-1 іоточений простором з корою океанського типа. Багато вчених вважають, що «…якщоіснувала гігантська Пангея-1, то повинна була існувати не менш грандіознаокеанська западина — далекий прообраз Тихого океану»(1, с.402)
Пізньопротерозойській етап
На рубежі раннього і пізнього протерозоя(1,7-1,6 млрд. років) в розвитку Землі відбуваються суттєві зміни, і вонавступає в такий історико-геологічний етап, який вже тісно пов'язаний зподальшими етапами молодшої фанерозойскої історії.
У пізньопротерозойский час, після остаточногостановлення фундаменту стародавніх платформ, на них починає формуватисятеперішній платформений (плитковий) чохол. У пізньому протерозої відбувається формуваннянайбільших рухомих геосинклинальних поясів земної кулі — Середземноморського,Урало-Охотського, Північно-Атлантичного, Тихоокеанського і інших, структур, щоє другим типом, існували протягом всього фанерозоя. Між типовими стійкимиплатформами і рухомими поясами у ряді місць спостерігаються області перехідноготипа, що володіють більшою тектонічною мобільністю, ніж платформи, але меншої впорівнянні з рухомими поясами. Таким чином, розпочався розпад гігантськогоматерика Пангеї-1.
Палеозойська ера
Палеозойська ера, що має тривалість в 340 млн.років, охоплює більше половини фанерозоя. Протягом палеозойської ери на земнійкулі відбувалися надзвичайно важливі і різноманітні геологічні події. Саме вцей час співіснування рухомих (геосинклінальних) і стабільних — платформенихобластей визначало головні тенденції геологічної еволюції земної кулі. Слідвраховувати, що найголовніші платформи у той час могли знаходитися зовсім вінших місцях, ніж в даний час. Так само і рухомі пояси займали інші простори іволоділи іншою конфігурацією, ніж ті складчасті пояси, які ми зараз бачимо. Подібнівисновки із неминучістю виходять з палеокліматичних і палеогеологічнихреконструкцій.
Палеозойська ера розвитку Земліпідрозділяється на два крупні етапи: раннєпалеозойський, що почався ще впізньому рифеї і венді і що закінчився в силурійському періоді, іпізньопалеозойский, що включав девонський, кам'яновугільний і пермський періоди.Кожний з них в рухомих поясах завершувався складчастістю — каледонскою ігерцинскою відповідно, в результаті яких були сформовані протяжні гірничо-складчастіобласті і системи, до стабільних платформ і що «спаялися» з ними.
Ранній палеозой
Палеомагнітні, палеокліматичні,палеонтологічні і палеогеологічні дані свідчать про те, що в ранньому палеозоїіснував суперматерик Гондвана, в який входили Африка, Антарктида, ПівденнаАмерика і Австралія. Цьому величезному континентальному масиву протистоялипівнічні материки, розділені океанськими басейнами. Материки були невеликі іприблизно відповідали стародавнім епіархейським і епіранньопротерозойськімплатформам Китайської, Північно-Американскої, Сибірської, Східно-Європейської. Міжними розташовувалися Палеоазіатський і Палеоатлантичний океани, на місці яких впалеозої існували рухомі пояси. Всі древні платформи, що не входили до складуГондванського континенту, — Східно-Європейська, Північно-Американска, Сибірськаі Китайська в ранньому палеозої відчували занурення, в внаслідок яких морськітрансгресії широко поширилися в їх межі і платформи були затопленімілководними, епіконтинентальними морями, в яких накопичувалися переважнокарбонатні опади, місцями лагунні відклади — мергелі, гіпс, кам'яні солі. В тойже час древні платформи Гондвани в ранньому палеозої були підведені і лишемісцями їх крайові зони піддавалися слабкому опусканню.
З девона чітко виявлялася тенденція замиканняокеанських басейнів, що намітилася наприкінці раннього палеозою, що привелосуттєвих змін в структурному плані основних рухомих (геосинклінальных) поясів. Вонизначно ускладнилися, багато їх зон замкнулися. Інші, навпаки, випробувалирозсовування, розширення, процес формування різноманітнихосадково-вулканогенних товщ порід не припинявся, і там відсутні слідикаледонскої складчастості.
Пізній палеозой
Підняття кінця силуру — початку девона охопиливеликі простори на земній кулі, що дозволяє називати часовий інтервалгеократичним, тобто епохою розвитку переважно континентальних обстановок, якідо того ж сприяли висушенню клімату і виникненню аридних умов. Гірські системи,що руйнуються, поставляли уламковий матеріал — грубі моласи в міжгірськізападини. Знаменитим представником таких червонокольорових молас являється«стародавній червоний пісковик» девонського віку, поширений вкаледонідах Європи.
Мезозойська і кайнозойська ери
Найважливішою подією цього часу є розпадсуперконтиненту Пангеї-2 і формування сучасного структурного плану земної кори.
Розколювання Пангеї-2 почалося в середньомутріасі, і Неотетіс, який був успадкований від океану Палеотетіс, розділивЛавразію і Гондвану. З ранньої юри Середземноморський пояс вступив вальпійський етап розвитку, причому частина герцинських складчастих споруджень,що сформувалися в пізньому палеозої, знову піддалася роздробленню і опусканню. Подальшіподії були пов'язані з поступовим розпадом Гондвани і відокремленням материківодин від одного. На початку кайнозойської ери Австралія останньою відокремиласявід Антарктиди.
Після замикання Прото-Атлантичного океану(океану Япетус) в середньому карбоні в течію приблизно 140 млн. років Лавразіяі Гондвана були сполучені разом, поки в ранньоюрський період не виникла системарифтів, уздовж якої розпочалось утворення вже сучасного Атлантичного океану. Усередині ранньої юри розкрилася Центральна Атлантика і в цей же час відбувалосярозкриття океану Тетіс. На початку ранньої крейди утворилася ПівденнаАтлантика, Північна Атлантика, Атлантичний океан к цьому часу вже був близькийдо сучасного.
У пізній юрі став формуватися ПівнічнийЛьодовитий океан, причому його розкриття йшло від Північної Америки до Євразіїі наявність серединно-океанського хребта Гакеля і смугових магнітних аномалійсвідчить про спредінг як провідний механізм.
Розпад Гондвани привів до утворення сучасногоІндійського океану. З пізньої юри з’являється Індійський океан, про що свідчатьглибоководні свердловини, що розкрили верхньоюрські опади, що залягають набазальтовій океанській корі.
Тихий океан в мезозої і кайнозої розвивавсяскладно і багато моментів його історії, навіть не настільки віддаленої віднаших днів, не можуть бути вирішені однозначно. Судячи з лінійних магнітниханомалій, було висловлене припущення про виникнення в ранній юрі трьохлітосферних плит: Кула, Фараллон і Фенікс, і в місці їх потрійного зчленуванняв юрський час утворилася ще одна Тихоокеанська плита, яка в подальшій історіїшвидко розширювалася. Надалі відбувалася взаємодія цих плит, їх переміщення,занурення океанської кори в зонах субдукции, що викликало інтенсивнийвапняно-лужний вулканізм острівних дуг. Протягом пізньої крейди Тихоокеанськаплита, і плита Кула зміщувалися на північ. Океанська кора останньої поглиналасяв зоні Алеутської острівної дуги, яка відособила западину Берінгова моря відТихого океану. Таке ж поглинання океанської кори в зонах субдукції відбувалосяв смузі активної околиці Південно-Східної Азії, де сформувалися острівні дуги іоколичні моря типу Філіппінського
У кайнозойську еру важливе значення набулоСхідно-Тихоокеанське підняття з віссю спредінга на вершині, а плита Фараллон,розташована на схід від цієї осі, стала поглинатися і роздроблялася на плитиКокосову і Наська. На початку неогенового періоду острівні дуги і околичні моряпо західній периферії Тихого океану були сформовані приблизно в сучасномувигляді. Швидкість переміщення плит в межах Тихого океану мінялася, і у моментїї збільшення вулканізм в острівних дугах ставав енергійнішим.
З переміщенням літосферних плит був пов'язанийрозвиток Середземноморського і Тихоокеанського рухомих поясів. ЗіткненняЄвразії з Африкано-аравійською плитою в олігоцені привело до закриття океануТетіс, утворенню альпійських гірничо-складчастих споруд і передових прогинів,що сформувалися перед їх фронтом, там, де гірничо-складчасті ланцюги межувалиіз древніми плитами. У всіх прогинах зосереджені родовища нафти і газу, нерідкокалійних і кам'яних солей. Складчасті споруди, як правило, насунені на передовіпрогини із утворенням надвиго-покривної структури. Самі альпійські складчастісистеми сильно стислі і в багатьох місцях океанська кора опиниласяобдуційованою на континентальну, наприклад, в районі Омана на сходіАравійського півострова.
Прогнози руху тектонічних плит в майбутньому. ПангеяУльтіма
Американський вчений Хрістофер Скотезеспробував спрогнозувати подальший рух тектонічних плит при умові, що сучасна їхдинаміка збережеться. Сам Х. Скотезе про свої прогнози говорить: «Ми не можемознати майбутнє напевно, але можемо лише спрогнозувати, куди рухатимутьсялітосферні плити, і ми не знаємо, що де опиниться». Свої дані Ськотезезасновував на таких дослідженнях:
1. Вивчення історії переміщення плит показало,що з періодом 500-600 мільйонів років блоки континентальної кори збираються в єдинийсуперконтинент.
2. Екстраполюючи дані рухи континентів можнарозрахувати, коли вони зіткнуться один з одним.
Прогноз Скотезе. Атлантичний і Індійськийокеани розширюватимуться до тих пір, поки на їх краях не виникнуть зонисубдукції, і континенти почнуть стулятися. Більшість континентів імікроконтинентів пристануть до Євразії.
Через 50 мільйонів років Північноамериканськийконтинент обернеться проти годинникової стрілки і Аляска опиниться всубтропічному поясі. Євразія продовжить обертання за годинниковою стрілкою, іБританські острови опиняться в районі Північного Полюса, тоді як Сибір буде всубтропіках. Середземне море стулиться, і на його місці утворюються гори,порівнянні по висоті з Гімалаями.
Через 200 мільйонів років всі континети зновузіткнутися. Пангея Ультіма буде на 90 відсотків покрита пустелями. Напівнічному заході і південному сході континенту знаходитимуться великі гірськіланцюги.
Висновки
В роботі були розглянуті проблеми розвитку істановлення ідей мобілізму у науковому світі, а також розглянули історіюрозвитку планети Земля на основі цієї теорії. Таким чином, дослідженнявулканізма необхідно тому, що:
1. Вулканізм відображає еволюцію Земліпротягом її геологічної історії. Безповоротність розвитку Землі виражається взникненні або різкому зменшенні об'ємів одних типів порід (наприклад, коматитів)разом із появою або збільшенням об'ємів інших (наприклад, лужних порід). Загальнатенденція еволюції свідчить про поступове затухання глибинної (ендогенної) активностіЗемлі і збільшення процесів переробки континентальної кори при магмоутворенні.
2. Вулканізм — індикатор геодинамічнихобстановок розтягування і переважаючого стиснення, що існує на Землі. Типоморфнимдля перших є мантійній вулканізм, для інших — мантійно-коровий і коровий.
3. Вулканізм відображає наявність циклічностіна фоні загального незворотного розвитку Землі. Циклічність визначаєповторюваність формаційних рядів в одній окремо взятій і в різночасних, алеоднотипних геологічних структурах.
4. Еволюція вулканізму в геоструктурах Землі єіндикатором формування земної кори і її руйнування (деструкції). Ці два процесибезперервно перетворять земну кору, здійснюючи обмін речовиною між твердимиоболонками Землі — корою і мантією.
Список використаної літератури
1. Короновский Н.В., Якушова А.Ф. Основы Геологии: Учебное издание – М.: Высшая школа, 1991. – 562с.,ил.
2. Леонов Г.П. Историческая геология. – М.: Изд-во МГУ, 1956. С ил., с.364
3. Леонов Г.П. Историческая геология. Палеозой. – М.: Изд-во МГУ, 1985. Сил., с.381
4. Раст Х. Вулканы и вулканизм: Пер. с нем. – М.: Мир, 1982. – 344с., ил.
5. Сорохтин О.Г., Ушаков С.А. Глобальная эволюция Земли. – М.: Изд-во МГУ.1991. – 446 с.: ил.
6. СтецюкВ.В., Ковальчук І.П. Основи геоморфології: Навч. посіб. /За ред.О.М.Маринина. – К.: Вища шк. ., 2005. – 495 с.: іл…
7. Фролова Т.И. Вулканизм и его роль в эволюции нашейпланеты. // Соросовский ОбразовательныйЖурнал,№2, 1996, стр.74-81
8. The Oxford Interactive Encyclopedia
9. http: // geo. web. ru/
10. http:// science. nasa. gov
Додаток № 1
Словник
Антикліналь — форма залягання звичайношаруватих, осадових або ефузивних, зокрема метаморфізованих порід, антиклинальє випуклим вигином послідовно нашарованих шарів, при якому внутрішня частинаскладки, або її ядро, складена древніми породами, а зовнішня — більш молодими. Перегинскладки називається замком. При інтенсивній дислокації падіння крил, їх формадуже різноманітні.
Астеносфера — відносно м'яка, гаряча ділянкамантії (температура близька до температури плавлення), що підстилає холоднішу ітвердішу літосферу. Товщина астеносфери близько 100 км, але це розмитавеличина, оскільки жорсткість зростає.
Вулканологія — наука, що займається сучаснимивулканічними процесами.
Геосинкліналь — це складний, більш меншсиметричний энсиалический| витягнутий басейн, який в певних зонах і в певніепохи характеризується дуже сильною акумуляцією в основному морських опадів, щовключають в деяких зонах і в деякі епохи глибоководні і вулканогеннівідкладення.
Геотектоніка — наука, що вивчає структуруземної кори і літосфери і їх еволюцію в часі і просторі.
Літосфер — це жорсткий холодний шар, щовключає найбільш верхню частину мантії і вищерозміщену кору. Літосферамає близько 100 км товщини в океанічних областях і 100-400 км в континентальних.
Надвіг — розривне порушення звичайно з пологим(до 45° або не більше 60°) нахилом смістителя, по якому висячий бік піднятийвідносно лежачого і насунений на нього.
Спредінг – процес розширення рифтовоїтріщини, що триває десятки і сотні мільйонів років, внаслідок якої формуєтьсявиразна знижена поверхня (майбутня океанічна западина), в осьовій частині якоївисочить серединно-океанічний хребет – результат постійного виливання напідводну поверхню магматичних мас та їх подальшої кристалізації.
Субдукция — руйнування літосфери шляхомковзання назад в мантію під острівні дуги, часто під кутом 45° і досягненняглибин принаймні 600 км.