Пневматическая химия (химия газов)

  Міністерство освіти та науки України Донецький Національний Технічний Університет Реферат з дисципліни «Історія хімічної науки та техніки» на тему: «Перехідний період: підперіод пневматичної хімії (хімії газів). Ван Гельмонт, Бойль, Гей-Люссак, Блек, Кавендиш, Шеєлє та інші». Виконав Перевірив Донецьк Зміст 1. Пневматична хімія: головні діячі,

історія розвитку, наукові пошуки періоду хімії газів, формування науки . . . . . . . . . . . . . . . . 2. Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3. Перелік посилань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1. Пневматична хімія: головні діячі, історія розвитку, наукові пошуки періоду хімії газів, формування науки. Одну з яскравих сторінок у розвитку хімії в другій половині

ХVIII століття являє собою діяльність хіміків-пневматиків, що вивчали способи отримання та властивості різних газів (від грецького πνεΰ μα - «дух» («подих», «дихання», «повітря»). По суті ця область досліджень являла собою один із напрямів хіміко-аналітичної та хіміко-технологічної діяльності хіміків флогістичного періоду. До того ж хіміки-пневматики не тільки займалися дослідженнями газів, а ще й працювали в

інших важливих галузях хімії того часу. Однак, специфічний характер досліджень хіміко-пневматиків і важливе значення, яке набула їх діяльність для подальшого розвитку хімії, потребують особливого розгляду історії відкриттів в галузі хімії газів у другій половині ХVІІІ століття, а також аналізу тієї боротьби поглядів, яку викликали нові відкриття. До середини ХVІІ століття, як уже зазначалося, гази ще не розрізняли

і вважали різними видами повітря. Ван-Гельмонт, вочевидь, першим показав, що окрім повітря слід признати існування ряду різних повітряподібних тіл, які він називав газами, і , насамперед, «лісового газу». [1, стор. 202] Ван-Гельмонт був засновником пневматичної хімії. Він не тільки ввів термін газ (gaz або gas), але й заклав початок пневматичної хімії своїми спостереженнями над утворенням несхожого на повітря «лісового газу»(gas

silvestre), при дії кислот на вапняк, при бродінні молодого вина та під час приготування пива, а також при спалюванні вугілля. Ці спостереження, зроблені у першій половині ХVІІІ століття, коли гази, які виділялися під час лабораторних робіт, вважали різновидами повітря, мали велике значення. І все ж найвидатнішим представником пневматичної хімії слід вважати Бойля і не лише тому, що їм було відкрито закон, який носить його

ім’я, але й тому, що він увів перші апарати для збирання повітря і тим самим дав у руки хіміків найважливіший засіб для відокремлення та вивчення інших газів. [2, стор. 85] Проте не забігатимемо наперед. Ми зупинилися на ролі Ван-Гельмонта. Після нього вивченням газів займалися окремі дослідники, наприклад Ж. Рей, Дж. Майов, Р. Бойль. На початку ХVIII століття хіміки не виявляли особливого

інтересу до вивчення газів. Головною причиною цього була відсутність у їх розпорядженні зручних методів отримання, збирання і вивчення властивостей більшості газів. Однак деякі вчені все ж спробували дослідити властивості відомих на той час газів, використавши повітряний насос Бойля та примітивні прилади для збирання газів, що утворюються під час різноманітних процесів. Відомо, що Ломоносов, який вивчав механізм розширення металів у кислотах,

отримав при розчиненні міді в азотній кислоті окисли азоту та описав деякі властивості цього газу. Для збирання газу він користувався бичачим міхуром, як, до речі, і його сучасники й хіміки більш давніх часів, наприклад Прістлей. В першій половині ХVIII століття з’явився опис так званої пневматичної ванни, запропонованої Гейлсом, у якій отримувач утворюваного газу було відділено від генератора газу.

Однак відкриття Гейлса не одразу стало відомим хімікам, тому що було опубліковане в книзі, присвяченій проблемам ботаніки. Стефен Гейлс (1667-1761) вивчав у Кембриджі теологію і став священиком. Вільний час він присвятив вивченню математики та природознавства, особливо біології (фізіології рослин). Гейлс експериментально дослідив різні явища та процеси, пов’язані з ростом рослин, а також із їх хімічним складом. При цьому він намагався користуватися точними фізичними

методами дослідження та пояснювати явища життя й розвитку рослин з точки зору фізики та хімії. Головною роботою Гейлса, яка присвячена фізіології рослин, є книга «Статика рослин» (1727 рік). В цьому творі й описано «пневматичну ванну», що слугувала Гейлсу для збирання газів, утворюваних під час сухої перегонки дерева. У подальшому «пневматична ванна» отримала велике значення в практиці досліджень газів як прилад для

збирання газів над водою. Першим видатним представником періоду пневматичної хімії був англійський вчений Джозеф Блек (1728-1799). [1, стор. 292-293] Блек Джозеф – шотландський хімік та фізик. Народився у Бордо (Франція). У 1746-1749 роках навчався в університеті Глазго, закінчив Единбурзький університет (1754). Професор університетів у Глазго (1756-1766) та Единбурзі (1766-1797). Один із засновників пневматичної хімії та термохімії.

Вивчав (1754) склад і властивості «їдких» та «м’яких» лугів «зв’язаного повітря» - вуглекислого газу. Отримав (1754) вуглекислий газ під час обпіку вапняку та білої магнезії (карбонату магнію) й показав, що газ легко поглинається їдким лугом, встановив, що виділення вуглекислого газу з вапняку і білої магнезії досягається також при дії на них кислот. У дослідженнях використовував ваги і точно виявив втрату маси «м’яких» лугів під час виділення з них

газу. Винайшов калориметр. Увів (1759-1763) поняття прихованої теплоти, теплоємності та вперше поміряв теплоти плавлення; вказав на відмінність між кількістю теплоти та її інтенсивністю (тобто температурою). Сприяв спростуванню теорії флогістону. Був членом ряду академій наук. Почесний член Петербурзької Академії Наук (з 1783 року). [3, стор. 56] Це якщо говорити коротко, але на науковій діяльності

Блека варто зупинитися детальніше. Хоча його дослідження малочисельні, вони набули важливого значення в історії хімії та виявились як би вступними в дослідження хіміків-пневматиків. Тема першого його дослідження, розпочатого ще у 1752 році, була сформульована ним у зв’язку з пошуками ефективних лікарських засобів для розчинення каменів у сечовому міхурі. В той час для цього вживали їдкі луги. Маючи на меті бажання «пом’якшити» дію таких засобів,

Блек насамперед зайнявся вивченням природи їдкості лугів. Як і його сучасники, він вважав, що їдкість лугів пов’язана з наявністю в їх складі елемента вогню. Так, вважали, нібито вапняк при сильному прожарюванні перетворюється на їдке вапно внаслідок приєднання «вогняної матерії». Але вивчаючи перехід від м’якого лугу (вапняку) до

їдкого (вапна), Блек переконався в помилковості подібних уявлень. Він встановив, що при прожарюванні вапняку до нього не тільки не приєднується яка-небудь матерія, а навпаки, прожарювання супроводжується виділенням із вапняку значної кількості повітря. Опісля ретельного вивчення властивостей цього «повітря» Блек назвав його «фіксованим повітрям», бо виявилося, що це «повітря» легко поглинається – «фіксується»

(зв’язується) їдкими лугами, наприклад розчином їдкого вапна. Провівши подібні до попередніх дослідів із прожарюваною магнезією, Блек отримав нове підтвердження власним висновкам. Він помітив далі, що «фіксоване повітря», тобто вуглекислий газ, виділяється із вапняку (СаСО3) та білої магнезії (МgCO3) при дії кислот, причому утворюються солі.

В своїх дослідженнях Блек користувався вагами й точно виявив втрату маси «м’яких» лугів під час їх прожарювання. Так, він узяв точно зважену кількість білої магнезії і, прожаривши її, відмітив втрату маси. Потому він розчинив отриману прожарену магнезію в кислоті та осадив поташем із розчину білу магнезію. Відділивши та висушивши осад, він отримав таку ж саму кількість білої магнезії, яку було взято для досліду. На базі своїх досліджень

Блек прийшов до висновку, що «м’які луги» містять «фіксоване повітря», яке виконує роль кислоти у цих сполуках, що являють собою, таким чином, солі. Незважаючи на зрозумілість та доказовість висновків Блека, у той час іще прихильника теорії флогістону, його дослідження багато вчених піддали критиці та навіть нападкам. Проти уявлень Блека про причини їдкості лугів виступив, окрім інших, німецький хімік Мейєр, який, на противагу думкам

Блека, вважав, що при прожарюванні вапняку та білої магнезії втрачається не «фіксоване повітря», а лише вода, і що перехід від м’якого лугу до їдкого пов'язаний із поглинанням з вогню особливої «жирної кислоти» (аcidum pingue). Услід за Мейєром погляди Блека критикували й інші хіміки, наприклад, французький хімік Боме. Навіть Лавуаз’є не хотів признавати справедливості висновків

Блека, схилявся до думки його опонентів і лише потім змінив свої погляди. Не можна не згадати й про інше важливе дослідження Блека, яке присвячене питанню про приховану теплоту плавлення й випаровування. Блек поставив наступний простий дослід: до деякої, зваженої кількості льоду, що мав температуру 32° по Фаренгейту, він додав рівну кількість води з температурою 172° по

Фаренгейту. Здавалося б, при цьому суміш повинна була прийняти середню температуру 102° по Фаренгейту, як це можна спостерігати при зливанні рівних кількостей води з різними температурами. Насправді ж Блек виявив, що суміш зберегла температуру 32° по Фаренгейту, проте весь лід розтанув. Керуючись результатами ряду подібних дослідів, Блек прийшов до правильного висновку, що розтавання льоду пов’язане з поглинанням великої кількості

теплоти, яка переходить із запасів тепла суміші. Цю теплоту Блек назвав «прихованою теплотою» плавлення. Свої висновки про приховану теплоту Блек зіставив також з іншими явищами, пов’язаними з виділенням і поглинанням тепла, зокрема з розчиненням солей, випаровуванням рідини тощо. Блек пояснив з цієї ж точки зору й дію охолоджувальних сумішей.

Такі суміші, згідно з Блеком, витрачають особливо велику кількість теплоти на перехід у рідкий стан і беруть цю теплоту з власного запасу, внаслідок чого сильно охолоджуються. Дослідження Блека, таким чином, являють собою видатне явище в історії науки й відображають його новаторський підхід до рішення важливих наукових питань, що виявився характерним для хімії та фізики кінця ХVIII століття.

Флогистик Блек, після падіння теорії флогістона, примкнув до прибічників вчення Лавуаз’є. Пневматичні дослідження Блека продовжили й значно розширили його сучасники – хіміки-пневматики, і особливо його співвіччизники Кавендиш і Прістлей, а також швед Шеєлє. [1, стор. 294-296] Слід також розповісти й про інших видатних діячів того періоду. Отже, одним із представників хіміків-аналітиків став

Аксель Фредерік Кронстедт (1722-1765), хімік, який вперше застосував паяльну трубку при аналізі мінералів. Він захоплювався мінералами і в 1758 році написав книгу «Система мінералогії». Торберн Улаф Бергман (1735-1784) – професор хімії в Упсалі. Вивчав розчинність СО2 і аміаку у воді (1782). У праці «Огляд мінерального царства» дав класифікацію мінералів на основі

їх хімічних властивостей. Розвивав уявлення про хімічну спорідненість. Бергман – піонер в аналітичній хімії (застосування паяльної трубки, аналіз мокрим шляхом, систематичне розділення речовин осадження). Хімічну спорідненість розумів неправильно. Він вважав, що «притягування» пов’язане із всесвітнім тяжінням. Його праці – «Невеликі роботи з фізики та хімії» (1779-1788).

Антуан Боме (1728-1804) – аптекар, професор фармації в Парижі і торговець хімічними продуктами. Чудовий хімік-експериментатор ХVIII століття. Написав трьохтомну «Експериментальну і практичну хімію» (Париж, 1773). Боме належить також розподіл рідин у ряд у відповідності з їх питомою вагою. Фрідріх Гофман (1660-1742) – професор медицини університету в

Галлі. Відомі його дослідження з аналітичної та фармацевтичної хімії. Магнезію розрізняв серед інших «земель». Аналізував мінеральні води. Знайшов спосіб, як розпізнати лужні і сірчисті води. Ввів у медицину суміш ефіру і спирту («Гофманські краплі») та мурашину кислоту. «Повне зібрання фізико-медичних творів» (8 томів, Женева, 1748-1753). Герман

Бургаве (1686-1738) – професор медицини, ботаніки і хімії в Лейдені з 1709 року до кінця свого життя. В «Основах хімії» (1732) систематизував відомі факти. Він мав природний дар ясного і чіткого викладу думок. Цікаві досліди з повітрям проводив Даніель Резерфорд (1749-1819), англійський хімік, учень Блека, який викладав ботаніку в Единбурзькому університеті.

В 1772 році видав свою книгу, в якій повідомив про відкриття азоту. Резерфорд проводив досліди по спалюванню речовин у повітрі та по диханню мишей у закритому посуді. Газ, що залишався після горіння або дихання, він вважав хімічним елементом. Це був газ, який Лавуаз’є назвав азотом (azote). Пізніше сучасник Лавуаз’є Ж. А. Шапталь запропонував назвати цей елемент «Nitrogenium», що означає «породжуючий селітру».

[4, стор. 55, 56] На початку моєї роботи йшлося про Бойля. Я вважаю за потрібне більш детально розповісти про цього вченого. Англійський фізик і хімік (1627-1691). Член Лондонського королівського товариства (з 1663 року). Народився у Лісморі (Ірландія). Освіту отримав у коледжі Ітона (1635-1638) та в Женевській академії (1639-1644).

З 1644 року мешкав у своєму маєтку в Столбриджі, де проводив хімічні дослідження, а з 1656 року- в Оксфорді. В 1668 році переїхав до Лондона. [3, стор. 58] Наукова діяльність Бойля умовно поділяється на три частини: 1)фізичні дослідження; 2)хімічні дослідження; 3)корпускулярна теорія. Завдяки хімічним дослідженням Бойля з його іменем пов’язані різні галузі хімії – теоретичної, аналітичної

та неорганічної. Короткий огляд цих досліджень дозволить познайомитися з різноманітними спостереженнями Бойля, які мають вельми важливе значення. Під впливом алхімічної традиції Бойль вивчав явища горіння, обжигу металів та дихання і виявив, що в цих процесах приймає активну участь якась складова частина повітря. Це спостереження, варто було його дещо заглибити, призвело б до відкриття кисню.

Хоча цього й не трапилось, все ж спостереження Бойля мало важливе значення для правильного тлумачення тих самих явищ у наступному столітті. Бойлю також належить заслуга звільнення цього досліду від таємничості, в яку його затушували послідовники алхімії. Для Бойля було зрозумілим, що хімічні реакції пов’язані зі з’єднанням вагових елементів. Він також не оминув своєю увагою, що під час горіння органічних речовин, таких, як винний спирт, віск, бальзам і т.д завжди утворюється вода.

Окрім того, користуючись вагами, він продемонстрував, що при обжигу металів відбувається збільшення ваги; він також спостерігав почорніння хлористого срібла, але причину цього вбачав у дії повітря, а не світла. Важливе значення мають також дослідження фосфору розпочаті Бойлем після того, як алхімік Бранд із Гамбурга (1663 рік) помітив, що продукт перегонки сухого залишку від випарювання сечі світиться у пітьмі (тобто дає «холодне полум’я») й що фосфоренція зумовлена, як

стверджував пізніше Ельсгольц, «каменем, який світиться», або «фосфором». Тоді були відомі й інші фосфоресцуючі продукти, наприклад, «болонський камінь», «сонячний камінь» Кашороло та Бегателло (1602 рік) та «фосфор Болдуіна» (1674 рік). Через доктора Крафта з Дрездена Бойль отримав вказівки, необхідні для повторення дослідів Бранда, і в 1680 році йому вдалося отримати фосфор (який деякий час називали «фосфором

Бойля»). Займаючись отриманням фосфору, Бойль прийшов до відкриття фосфорної кислоти та фосфористого водню. Вивчаючи продукти перегонки дерева, він помітив, що «піродревесна» кислота тотожня кислоті, отримуваній у результаті перегонки оцту. Окрім кількісного вивчення різних хімічних реакцій, Бойль систематично використовував деякі реакції для розпізнання речовин; він увів найменування «аналіз» для позначення відповідних операцій і також користувався

індикаторами, отриманими з рослин. Для виявлення кислої, лужної та нейтральної реакцій він мав «реактивні папірці» (наприклад, лакмусовий). Реакції осадження він також не оминув своєю увагою. Дослідження процесу забарвлювання солей заліза екстрактами речовин, які містять танін (листя дуба, чорнильні горішки), дозволило йому отримати чорні чорнила й дати точний рецепт їх виготовлення. Лабораторне обладнання та апарати для роботи, яка потребувала високої точності, були

значно вдосконалені Бойлем, який увів градуйовані прилади для вимірювання об’ємів газів і рідин. Досліди Бойля являють справжній прогрес – як у відношенні апаратури, так і по запланованих цілях. Дослідження Бойля дають змогу пояснити хімічні реакції на основі поняття елемента. Заперечуючи наукове значення арістотелевських і алхімічних елементів, занадто малочисельних і недостатніх задля пояснення всіх відомих фактів, він стверджував, що елементи суть нерозкладувані

далі частини тіл, і вважав, що їх кількість має бути більше кількості, яку дозволяли передбачати раніш запропоновані теорії. Його корпускулярна теорія, яка, по-суті, являє собою атомістику, намагається почасти посилатися на хімічні факти. Наприклад, спостерігаючи змінення деяких тіл під впливом певних реагентів, котрі немов би знищують природу цих тіл, проте не їх «сутність», Бойль зробив висновок, що «корпускули», з яких утворені тіла, залишаються незмінними

при різних перетвореннях останніх. Наприклад, якщо ми діємо на золото царською горілкою, а на срібло, мідь і ртуть – азотною кислотою, то бачимо, як усі метали зникають, але їх корпускули, розчинені в цій кислоті, мають зберегтися без змін, тому що з цих розчинів можна знову отримати початкові метали. Щойно наведені принципи були дійсно новими (більше того, можна сказати, що вони були необхідними для створення хімічної теорії атомів

і ми знов зустрічаємо їх у теорії Дальтона), але цього виявилось недостатньо задля побудування наукової теорії, оскільки не існувало поняття атомної ваги. Бойль погодився з теорією давніх вчених про універсальну матерію, однакову для всіх тіл і непроникну. Тіла виникають із цієї універсальної матерії, наділеної трьома головними властивостями: формою, величиною і рухом (або спокоєм) завдяки акциденціям, серед яких перше місце належить рухові.

Акциденції розрізняють первинного та вторинного порядку. Первинні корпускули суть елементи, тобто безпосередні початки різних видів тіл; при їх з’єднанні виникають хімічні речовини або суміші. З’єднання відбувається завдяки особливого роду зв’язкові або притягуванню. Герман Копп приходить до доволі сумнівного висновку, згідно з яким

Бойль тим самим показав себе прихильником теорії притягування між атомами, що історик матеріалізму Ланге більш схильний приписати Ньютону. Для історії хімії, однак, ця деталь має відносний інтерес, оскільки ані Бойль, ані Ньютон в майбутньому такої ідеї не розвивали. Насправді термін «спорідненість» (affinitas) до

Бойля вживав Альберт Великий, щоб позначити з’єднання схожих речовин (аналогія з аксіомою давніх «подібні з подібними» – similia similibus), а також Глаубер. Але як хімічне поняття це уявлення виявилося плідним лише в ХVІІІ столітті, головним чином завдяки Бергману та Жоффруа. За допомогою своєї корпускулярної концепції

Бойль пояснював різні агрегатні стани матерії. Газоподібний стан, згідно з його уявленнями, властиво головним чином повітрю, яке складається з часток найрізноманітнішої форми, що зумовлює його пружність. Корпускули рідини контактують тільки в небагатьох місцях своєю поверхнею і тому володіють деякою свободою руху, в той час як у твердих тілах вони поєднані між собою настільки міцно, що не можуть взаємно пересуватися. Твердий стан можливий завдяки густині корпускул, місцезнаходженню

їх у стані спокою та наближеності. Результати своїх досліджень Бойль друкував у журналі Лондонського королівського товариства «Philosophical Transactions». Його головні твори: «Хімік-скептик» (Лондон, 1661), «Досліди й роздуми про квіти» (1663), «Деякі досліди й роздуми з фізіології» (1661), «Виникнення форм і якостей, згідно з корпускулярною філософією» (1666), «Про сумісність специфічних ліків з корпускулярною

філософією» (1685). «Хімік-скептик» – один з найважливіших творів Бойля (надрукований ним спочатку анонімно, а потім під прізвищем автора), який мав великий успіх також у латинському перекладі. Цей твір було надруковано в другому томі «Повного зібрання творів», виданного у Венеції. Як уже зазначалося, в корпускулярній теорії Бойля бракувало поняття атомної ваги. Навіть при уточненні й великій конкретизації поняття елемента

ця теорія не стала необхідною для експериментальної хімії. Це пов’язане насамперед із відсутністю кількісних принципів, які дозволяли визначити атомну вагу елемента. Навіть у якості послідовника експериментального методу, Бойль поводиться двояко: з одного боку, його роботам властива новизна, і вони деякою мірою є дійсно новаторськими; з іншого боку, ці праці мають відгуки перипатетичної науки,

розробленої схоластикою. [2, стор. 88-94] Варто згадати і про іншого видатного діяча пневмохімії. Гей Люссак Жозеф Луї (1778-1850) – французький хімік і фізик, член Паризької Академії Наук (з 1806 року), її президент в 1822 та 1834 роках. Народився в Сен-Леонарі. Закінчив Політехнічну школу в

Парижі (1800), де навчався у К.Л.Бертоллє. Працював там же асистентом Бертоллє з 1800 по 1802 рік. В 1805-1806 роках здійснив подорож до Європи разом зі славетним німецьким вченим А.Гумбольдтом. З 1809 – професор хімії в Ботанічному саду в Парижі. Роботи Гей-Люссака належать до різних галузей хімії.

Незалежно від Дж. Дальтона відкрив закон (1802), що встановлював кількісні співвідношення між ступенем розширення газів і температурою при постійному тиску, а також закон об’ємних співвідношень (1808), згідно з яким об’єми газів, які вступають до реакції, співвідносяться між собою та між об’ємами газоподібних продуктів реакції як цілі числа (закони Гей-Люссака). Досліджуючи хлористоводневу та синильну кислоти, вперше показав, що вміст кисню не

є обов’язковим критерієм визначення речовини як кислоти. Встановив (1811-1813) аналогію між хлором і йодом, приготував йодистоводневу та йодну кислоти, моно хлорид йоду. Вивчав фтороводень. Сумісно з Л.Ж.Тенаром розробив (1808) незалежно від Г.Деві способи отримання калію та натрію шляхом відновлення гідроксидів. Сумісно з Тенором також виділив (1808) вільний бор

із борного ангідриду. Дослідив (1810) їх пероксиди , а також пероксиди кальцію та барію. Визначив (1815) кількісний склад синильної кислоти та встановив аналогію між нею, галогеноводневими кислотами та сірководнем. Отримав і вивчив (1815) «ціан» (у сучасному розумінні – діціан), що стало однією з передумов формування теорії складних радикалів і теорії заміщення. Вперше побудував (1819) криві залежності розчинності солей у воді від температури.

Вдосконалив методи об’ємного аналізу: хлорометрію (1824), алкало- та ацидометрію (1827), осаджувального титрування срібла (1832). Сумісно з М.Е.Шеврелем узяв (1825) патент на виробництво стеаринових свічок. Винайшов (1827) вежу для вловлювання оксидів азоту в промисловому виробництві сучасної кислоти (застосовувати такі вежі почали з 1842 року). Розробив (1829) промисловий метод отримання щавлевої кислоти з тирси. Винайшов (1816) термометрограф і ртутний сифонний переносний барометр.

Сумісно з Т.Ж.Пелузом отримав (1833) нагріванням молочної кислоти лактид. З 1829 року був закордонним почесним членом Петербурзької Академії Наук. [3, стор. 114-115] Кавендиш Генрі (1731-1810) – англійський хімік і фізик, член Лондонського королівського товариства (з 1760 року). Народився в Ніцці (Франція). Закінчив Кембриджський університет (1753).

Наукові дослідження проводив у власній лабораторії. Роботи в галузі хімії відносяться до пневматичної (газової) хімії, одним із засновників якої він був. Спостерігав (1766) виділення водню, який переплутав з флогістоном. Показав (1781), що продуктом згоряння водню є вода. Синтезував (1784-1785) оксиди азоту, пропускаючи електричний заряд через повітря.

Виявив при цьому незмінний залишок (1/20 частина загального об’єму), який фактично містив суміш інертних газів. Про праці Кавендиша в галузі фізики стало відомо лише 1879 року. Іменем Кавендиша названо організовану в 1871 році фізичну лабораторію в Кембриджському університеті. [3, стор. 187] Прістлі (Прістлей) Джозеф (1733-1804) – англійський хімік і філософ, член

Лондонського королівського товариства (з 1767 року). Народився в Філхеді (поблизу Лідса). Отримав філологічну і богословську освіту в Академії в Девентрі (1752-1755). У 1761-1767 роках професор Академії в Уоррингтоні, потому мешкав і працював у Лідсі, Уілштайрі, Бірмінгемі. Противник англіканської церкви й прибічник революції кінця

ХVІІІ століття, за що був переслідуваний і змушений таким чином в 1794 році емігрувати в США. Є одним із основоположників хімічних досліджень газів, або пневматичної хімії. Створив ряд приладів для вивчення газів. Займався вивченням вуглекислого газу – «повітря, зіпсованого горінням чи диханням» і оновленого зеленими частинами рослин. Отримав «солянокисле повітря» – хлороводень (1772 рік), «селітряне повітря» – закис азоту (1772 рік),

відзначив, що на повітрі він перетворюється на газ бурого кольору. Отримав (1772-1774) «лужне повітря» – аміак. Відкрив (1774 рік) «дефлогістоване повітря» – кисень, отримавши його під час нагрівання оксиду ртуті. Вивчав розчинення вуглекислого газу в аміаку та воді. Отримав продукт з’єднання сірчаної та азотної кислот (названий пізніше нітрозилсірчаною кислотою); відкрив (1775 рік) сірчистий газ та (1799 рік) оксид вуглецю (ІІ).

Результати своїх хімічних досліджень оприлюднив у творі «Досліди та спостереження над різними видами повітря» (т. 1-3, 1774-1777). У теоретичних поглядах тримався гіпотези флогістона. Член ряду академій наук. Іноземний почесний член Петербурзької Академії Наук (з 1780 року). [3, стор. 361] У роки, коли Кавендиш і Прістлей розвили свої дослідження в Англії, в

Швеції з великим успіхом працював хімік-аналітик і хімік-пневматик Карл Вільгельм Шеєлє (1742-1786). Шеєлє народився в сім’ї торговця в м. Штральзунде, що у той час знаходився під владою Швеції. По національності Шеєлє був німцем. У шестирічному віці він вступив до приватної школи та навчався в ній протягом дев’яти років. В 1757 році він залишив школу й батьківській дім

і у місті Ґетеборзі вступив учнем у аптеку М.А.Бауха, також вихідця з Германії. Тут під наглядом Бауха він протягом восьми років ґрунтовно вивчив фармацію та хімію, користуючись не тільки бібліотекою аптеки, але й практично працюючи в лабораторії. 1765 року, коли Баух продав свою аптеку, Шеєлє перейшов в аптеку в Мальмьо, також в якості аптекарського учня.

Однак у той час він був більш обізнаним на хімії та фармації, ніж навіть досвідчені аптекарі. В Мальмьо Шеєлє познайомився з А.І.Ретциусом – провідним шведським вченим того часу. Ретциус заохочував молодого Шеєлє в лабораторних заняттях і навчив його вести лабораторний журнал. В Мальмьо Шеєлє відкрив винну кислоту. У квітні 1768 року Шеєлє переїхав до

Стокгольма і тут також працював у аптеці. Незважаючи на менш сприятливі умови праці він продовжував свою самоосвіту і встиг виконати два хіміко-фармацевтичних дослідження. У 1770 році він переїздить в Упсалу – відоме університетське місто – і вступає до аптеки свого земляка Х.Л.Локка. Локк надав Шеєлє повну свободу експериментування в лабораторії при аптеці

і навіть сам взяв участь у дослідах Шеєлє. В Упсалі Шеєлє познайомився зі славетним ботаніком К.Ліннеєм і хіміком Т.Бергманом. Знайомство з останнім трапилося при наступних обставинах. Бергман купив в аптеці Локка селітру для своєї лабораторії та був нею незадоволений на тій підставі, що опісля прожарювання вона під дією оцтової кислоти виділяла бурі пари.

Ані Локк, ані працюючий в його аптеці студент Ган, що став згодом професором Стокгольмського університету, не могли пояснити причин цього явища. Пояснив їх лаборант аптеки Шеєлє, який знав, що при прожарюванні селітра частково перетворюється на азотистокислу сіль. Бергман захотів познайомитися з Шеєлє та подивитися його лабораторію. В розмові з Шеєлє він переконався, що має справу з добре освіченим

хіміком. З тих пір вони підтримували тісне наукове співробітництво. Шеєлє повідомляв Бергману про свої нові дослідження, Бергман же давав теоретичні пояснення новим фактам, розширюючи тим самим науковий кругозір самоучки Шеєлє. Дружній зв’язок між обома вченими продовжувався до смерті Бергмана (1784 рік) та сприяв покращенню наукової діяльності обох.

1775 року Шеєлє у 32-річному віці був обраний членом Стокгольмської академії наук. Він отримав у цей час декілька пропозицій зайняти професорські кафедри в Германії та інших країнах, але захотів залишитися в Швеції. В кінці 1775 року Шеєлє видав до друку свою книгу «Хімічний трактат про повітря та вогонь», у якій описувалися його дослідження в області пневматичної хімії з 1768 року.

Однак з недбалості видавця книга вийшла в світ тільки в серпні 1777 року, коли вже були повністю оприлюднені дослідження Прістлея та Лавуаз’є про кисень та його властивості. Шеєлє небезпідставно побоювався, що описані ним у цій книзі відкриття можуть бути розцінені вченим світом як плагіат. На щастя цього не трапилося, хоча пріоритет оприлюднення ряду важливих відкриттів було втрачено. Між тим, як було встановлено за лабораторним журналом

Шеєлє та його листам, він уже в 1772 році отримав «вогняне повітря» різними шляхами. Вчений світ вельми доброзичливо зустрів появу книги Шеєлє. Восени 1777 року Шеєлє купив аптеку в Чьопінгу і вже в повній незалежності взявся за подальші дослідження, які, за його висловлюванням, «змушували серце сміятися». Але вже наприкінці того ж року він захворів.

Незважаючи на хворобу, Шеєлє продовжував напружено працювати до самої смерті (1786 рік). Помер він у віці всього лише сорока чотирьох років. Наукові дослідження Шеєлє охоплюють багато галузей хімії того часу. Тут ми, насамперед, торкнемося його відкриттів у галузі органічної хімії, засновником якої Шеєлє можна вважати з повним правом. Як уже зазначалося, в 1769 році

Шеєлє відкрив винну кислоту – одну з перших органічних кислот (на початку ХVІІІ століття були відкриті бензойна та янтарна кислоти). Далі Шеєлє передбачив, що багато рослинних соків містить різні кислоти у зв’язаному стані. Обробляючи ці соки вапном і розкладаючи кальцієві солі органічних кислот мінеральними кислотами, він отримав наступні кислоти: лимонну (1784), яблучну (1785), галлову (1786).

Дією азотної кислоти на цукор він іще в 1776 році отримав кислоту, яка була досліджена Бергманом і названа їм «цукровою» кислотою. Згодом (1784) Шеєлє встановив, що ця кислота й отримана І.Віглєбом (1732-1800) з кислиці та щавлю «щавлева кислота» – одна й та сама речовина і що кисла калійна сіль цієї кислоти міститься в багатьох рослинах. Діючи на оливкову олію окисом свинцю, Шеєлє отримав (1783) своєрідну в’язку рідину солодкого смаку.

Цю рідину він назвав «солодкою олією», а згодом вона отримала назву «гліцерин». Спочатку Шеєлє думав, що гліцерин можна перетворити на цукор, але дією азотної кислоти отримав лише щавлеву кислоту. 1782 року Шеєлє оприлюднив статтю «Дослідження та примітки про ефір». У ній описано різні способи отримання сірчаного ефіру та дається його визначення: «Під ефіром у хімії розуміють дуже летучу, проникну, безбарвну з ароматичним запахом олію, нерозчинну у воді».

Варто сказати, що ще в 1770 році Шеєлє описав складні азотнокислий та солянокислий ефіри, дещо пізніше – оцтовий і бензойний ефіри (1781-1782), а також й інші складні ефіри. Виконуючи всі ці дослідження, Шеєлє не цурався й чисто практичних питань. Наприклад, він вказав на спосіб тривалого зберігання оцту (1782). Однією з великих робіт Шеєлє було дослідження про «забарвлюючі матерії берлінської лазурі» (1782).

Ще раніше разом з Ретциусом Шеєлє встановив, що для утворення берлінської лазурі необхідне залізо. Тепер він дійшов висновку, що забарвлююча речовина берлінської лазурі складається з деякого роду кислоти і що ця забарвлююча речовина дає з рослинним лугом (поташем) кристалічну сіль. В тому ж році Шеєлє, діючи на кров’яний луг (жовту кров’яну сіль) сірчаною кислотою, отримав «летючу кислоту берлінської лазурі», яку пізніше коротко назвав «синильною кислотою».

Зі способу отримання цієї кислоти він дійшов висновку, що вона складається з летючої лужної солі (аміаку), «повітряної кислоти» (вуглекислого газу) та флогістону (водню). Ще раніше Шеєлє пояснив природу «льодової олії», або «філософської солі» Василя Валентина. Ця олія виявилась сірчаним ангідридом. В 1777 році Шеєлє отримав і дослідив також сірководень й

інші сірчисті з’єднання. Шеєлє першим дізнався, що залізо, мідь і ртуть можуть бути окисленими в різному ступені. Він довів також, що між молібденовим блиском і графітом, які приймали за один і той же мінерал, є глибока різниця. Дослідження Шеєлє, присвячене складу так званому тунгстенові (CaWO4), привело його до висновку, що це сполука вапна з особливою кислотою.

На честь Шеєлє мінерал тунгстен був названий «шеєлітом». З інших багаточисельних досліджень Шеєлє вкажемо на його роботу з флюоритом (фторидом кальцію), з якого дією сірчаної кислоти він отримав (1768) газ, добре розчинюваний у воді. Досліджуючи отриманий розчин (фтористого водню), він знайшов у ньому кремнієву кислоту. В подальшому він встановив, що кремнієва кислота потрапила в розчин зі скла реторти

і, таким чином, чистий фтористий водень не містить кремнієвої кислоти (1786). Чудове дослідження було виконане Шеєлє з двоокисом марганцю (чорна магнезія). Дією соляної кислоти на цю речовину Шеєлє отримав жовто-зелений газ, який він визначив як «дефлогістовану соляну кислоту». Пізніше (1810) цей газ, за пропозицією Деві, почали називати хлором. «Чорна магнезія» була піддана

Шеєлє спеціальному дослідженню. В той час цю речовину змішували не тільки з магнієвими з’єднаннями, але й з іншими речовинами, наприклад, магнітним залізняком, і підозрювали в ньому присутність заліза. Шеєлє встановив, що у «чорній магнезії» міститься особливе, невідоме металічне тіло. Бергман запропонував назвати це тіло «магнезіум», як отримане із «чорної магнезії». Згодом Деві (1808) запропонував назвати цей метал «марганцем».

Згадаймо також про роботи Шеєлє по дослідженню фосфору. Ще в 1768 році він зацікавився «фосфором Болдуіна». В подальшому, досліджуючи золу, отриману при спалюванні оленячого рога (фармацевтичний препарат тих часів), Шеєлє встановив, що в ній міститься звичайна вапняна земля і якась невідома субстанція. Ця «невідома субстанція» була вивчена

Шеєлє у співробітництві з І.Г.Ганом, причому було встановлено, що це фосфорна кислота. В результаті цього відкриття 1774 року Шеєлє у співробітництві з Ганом й іншими розробив спосіб отримання фосфору з золи рога тварин, а також із кісток. Новий спосіб витіснив старий спосіб отримання фосфору із мочі. Не будемо зупинятися на інших багаточисельних хімічних дослідженнях

Шеєлє і повернімося лише до його книги «Хімічний трактат про повітря та вогонь» (1777), що отримала особливо важливе значення в історії хімії. Ця книга значною мірою присвячена проблемам пневматичної хімії. В ній, насамперед, описано дослід, поставлений Шеєлє задля рішення питання про можливість «перетворення води на землю» при тривалому кип’ятінні. Як буде видно, той же самий дослід провів майже одночасно з

Шеєлє і Лавуаз’є. Обидва дослідники, незалежно один від одного, дійшли висновку, що осад, який утворився в воді під час тривалого кип’ятіння, виник внаслідок роз’їдання водою скла ємності, в якій проводився дослід. На відміну від Лавуаз’є, що зробив цей висновок на підставі зважень скляної колби до і опісля досліду, а також зважування утвореного осаду, Шеєлє хімічно та дуже ретельно досліджував осад і знайшов, що він складається з кремнієвої землі з

вмістом невеликої кількості вапна. У книзі описані також ранні досліди Шеєлє, присвячені насамперед визначенню складу повітря. Щоб довести, що повітря складається «з пружніх флюїдів двох родів», Шеєлє виконав багато аналізів повітря. За допомогою різних засобів він зв’язував «вогняне повітря» (кисень) та визначав об’єм азоту, що залишився. Серед таких засобів він застосував розчин сірчаної печінки,

розчин їдкого лугу з додаванням сірчаної печінки, селітряне повітря (окис азоту), скипидар, щойно осаджений гідрат закису заліза та інше. Неважко зрозуміти, що більшість його реакцій носили якісний характер і не давали можливості встановити точне співвідношення складових частин повітря. Шеєлє знайшов, що зменшення об’єму повітря, яке виникає після дії різних реактивів, які зв’язують кисень, складає від 1/5 до 1/3 початкового об’єму. Шеєлє видаляв кисень

із повітря й іншим шляхом. Він спалював у повітрі різні речовини, зокрема фосфор, водень, віск, винний спирт, вугілля та сірку. Утворена при цьому «повітряна кислота» видалялася поглинанням вапняною водою. Що стосується «вогняного повітря» (кисню), то Шеєлє отримував його (1772-1773) різними шляхами і поставив велику кількість дослідів задля його дослідження. Наприклад, отримуючи азотну кислоту перегонкою селітри з купоросною олією, він помітив що наприкінці

процесу, коли жар найбільш сильний, бурі випаровування робляться безбарвними; він зібрав газ і знайшов що в ньому свічка горить більш яскравим полум’ям, ніж у звичайному повітрі. Бажаючи переконатися в тому, що цей газ є складовою частиною повітря, Шеєлє змішував його із «зіпсованим повітрям» (азотом), що лишилося. Він констатував, що при цьому утворюється повітря, яке не відрізняється від звичайного повітря.

При своїх дослідженнях в галузі пневматичної хімії Шеєлє не користувався такими складними для того часу приладами, як «пневматична ванна», а застосовував лише найпростіше приладдя й звичайний посуд – колби, реторти, пляшки, склянки, бичачий міхур та інше. За допомогою цих простіших засобів він отримував і досліджував різні гази і, зокрема, отримав «вогняне повітря» різними шляхами – нагріванням різних

речовин і сумішей: двоокису марганцю з купоросною олією або з фосфорною кислотою; нітрату ртуті: селітри (найкращий, як казав Шеєлє, спосіб); окису срібла й окису золота; червоного окису ртуті; «фіксованої миш’якової кислоти» (Аs2O5) та іншими шляхами. Блискавичні експерименти Шеєлє ні в якому ступені не відповідали його теоретичним поглядам. Послідовник теорії флогістона, Шеєлє всюди удавався до флогістичних пояснень.

Звичайно, йому далеко не завжди вдавалося легко примирити факти та флогістичні уявлення, зокрема пояснювати реакції отримання кисню. Іноді він змушений був використовувати фантазії. Так, він стверджував, що «світло» не є «істинним елементом», а складається з «вогняного повітря» та флогістону. Флогістон же, на його думку, справжній елемент і найпростіший початок. Шеєлє помер, коли тільки-но виникла антифлогістоновська киснева теорія.

І багато хіміків її признали. Шеєлє залишився вірним теорії флогістону до останніх днів життя. Незважаючи на це, дослідницька діяльність Шеєлє й досі дивує істориків науки своєю різноманітністю. Лише деякі хіміки змогли зробити стільки, скільки встиг зробити за своє коротке життя К.В.Шеєлє. Згадаймо в зв’язку з розвитком пневматичної хімії й про відкриття адсорбції газів. Вочевидь, це відкриття належить італійському вченому

Дж.Ф.Феліче Фонтані (1730-1805) – професору раціональної філософії у Пізі й директору Музею природничих наук у Флоренції. В 1777 році Фонтана провів наступний дослід: у евдиометр, що містить який-небудь газ над ртуттю, він вводив шматочок деревного вугілля. Під час цього він спостерігав поступове зменшення об’єму газу в трубці та підняття ртуті. Майже одночасно з ним Шеєлє спостерігав подібну ж дію вугілля по відношенню до атмосферного

повітря. Дію ж вугілля було пояснено обома вченими його об’ємною поглинаючою здатністю по відношенню до газів та названо «абсорбцією» (тільки в ХХ столітті в практику було введено більш правильну назву явища «адсорбція»). Досліди Фонтана повторювали Прістлей та де Морво. 2. Висновки. Плідна діяльність хіміків-аналітиків і, особливо, хіміків-пневматиків мала великий вплив на подальший розвиток хімії.

Внаслідок відкриттів і досліджень Блека, Кавендиша, Прістлея та інших вчених цього періоду, широко розгорнулися межі хімічних знань. Дуже багатий новий експериментальний матеріал, здобутий хіміками, став міцною основою не лише для раціонального пояснення хімічних явищ, але й для важливих наукових узагальнень. Все це призвело спочатку до кризи, а потім і до падіння теорії флогістону.

Разом із тим внаслідок успіхів хіміко-аналітичних досліджень хімія, нарешті, міцно стала на наукове підґрунтя та відмовилася від догматичних учень і вірувань, що залишилися у спадок від минулих часів. Розглядаючи епоху кризи та падіння теорії флогістону, деякі історики науки зображували події та історичні процеси, що відбувалися тоді, лише як наслідок особливо плідної діяльності окремих видатних вчених і, насамперед, як ми побачимо,

Лавуаз’є. Одночасно вони майже цілком ігнорували зміни в історії хімії, які відбувалися в цю епоху. Таке зображення подій не відповідає дійсності. У період поширення теорії флогістону хімія оперувала досить обмеженими фактичним матеріалом, який головним чином задовільно пояснювався з точки зору флогістичних уявлень. Лише там, де теорія та факти суперечили одне одному, доводилося знаходити компромісні рішення.

При цьому або флогістон наділяли якимись особливими властивостями (невагомого флюїду, речовини з від’ємною вагою, тощо) в залежності від потреб у поясненнях, або ж фактичні експериментальні дані називали неточними чи незначними. Звичайно, успіхові теорії флогістону сприяли і традиційні уявлення і вірування, що залишилися у спадок від алхімічного та ятрохімічного періодів. На фоні крайньої обмеженості фактичного експериментального матеріалу спроби теоретично пояснить різні

хімічні явища, зокрема явища горіння, кальцинації металів, хімічної спорідненості, властивостей складних речовин у зв’язку з їх складом та інші, звичайно, зводилися лише до безрезультатної дискусії про роль елементів-якостей Аристотеля або до трьох принципів алхіміків. Наприкінці ХVІІ і в першій половині ХVІІІ століття еволюція вчення про елементи ішла не по шляху розвитку уявлень, сформульованих Бойлем, а зводилася до виникнення багатьох «теорій»

про існування в природі органічної кількості (чотирьох або п’яти) початків. У всіх подібних «теоріях» еклектично комбінувалися або просто об’єднувалися й стихії Аристотеля, й ідеї алхіміків. По суті, те саме мало місце і в теоретичних побудовах засновників теорії флогістону. Так «жирна земля» Бехера, а в подальшому і флогістон

Шталя являли собою в початковому розумінні не що інше, як перевтілення арістотелівського вогню та одночасно сірки алхіміків. Обмеженість експериментального матеріалу в хімії призводила також і до того, що окремі теоретичні експериментальні дослідження передових вчених фізиків і хіміків, їх геніальні припущення та розвиті ними нові уявлення , як, наприклад, дослідження про горіння та дихання Дж.Майова, нове вчен6ня про елементи Р.Бойля, «корпускулярна філософія»

М.В.Ломоносова та інші, залишилися не просто непоміченими та не признаними сучасниками, але навіть і не доступними для розуміння. Занадто вузьким було коло фактів, на які спиралися висловлювані передові ідеї; в той же час традиції, освітлювані авторитетом вчених минулого, виявилися вельми живучими, а середньовічні метафізичні вчення й пояснення ще здавалися незаперечними. Не можна, однак, сказати, що хіміки ХVІІІ століття зовсім

ігнорували експеримент і взагалі всілякі лабораторні дослідження. Бехер у передмові до своєї «Підземної фізики» писав про хіміків як про загадкову категорію людей, «які з незрозумілого, майже безтямного покликання шукають собі задоволення в диму та пару, у копоті й полум’ї, в отрутах і бідності». «Але серед цих неприємних речей продовжує Бехер я живу так приємно, що скоріше погодився би померти, аніж помінятися місцями з персидським шахом».

Однак слід мати на увазі, що Бехер говорить тут не про експериментальні дослідження в сучасному розумінні цього слова, а швидше про алхімічні заняття – пошуки філософського каменю та трансмутацію металів. Великим гальмом у розвитку хімії до середини ХVІІІ століття слід вважати майже повну відсутність зв’язку теоретичної та експериментальної хімії з виробництвом. У ХVІІ та першій половині ХVІІІ століття ще не існувало хімічної промисловості.

Більшість хімікалій вироблялося ремісниками по-старому, в невеликих кустарних майстернях-лабораторіях. Інші ж галузі виробництва, окрім хімічної, не давали достатнього підґрунтя для виникнення нових ідей і формування задач у хіміків. Та й самі хіміки, головним чином лікарі та аптекарі, які вважали хімію лише придатком медицини, майже не цікавилися виробництвом і його потребами. Фестер наступним чином характеризує взаємини хімії та виробництва в ту епоху: «Розглядаючи

відносини між хімічною наукою та хімічною технікою, легко помітити, що епоха від перших десятиліть ХVІІ століття до середини ХVІІІ століття сильно відстає від ХVІ століття по насиченості останнього технологічної літератури та практичних починань, особливо в техниці виготовлення препаратів, завдяки тому, що видатні вчені займалися питаннями прикладної хімії… Незважаючи на те, що (в ХVІІ та на початку ХVІІІ століття –

Н.Ф.) окремі видатні хіміки займалися технічними питаннями, все ж у часи так званого наукового періоду хімії доводиться констатувати розрив між наукою та технікою. Це узгоджується з тим, що починає владарювати положення – «мистецтво заради мистецтва» (l’art pour l’art) – принцип звільнення хімії від усіх другорядних цілей, які не слугують чистому пізнанню». Таким чином, розпочатий із часів Ван-Гельмонта та

Бойля процес накопичення експериментального матеріалу в хімії відбувся протягом ряду десятиліть вельми повільно, не відбиваючись помітно на розширенні кола фактичних відомостей, якими оперували хіміки. До середини ХVІІІ століття відомості про речовини, їх хімічний склад, реакціонну здатність тощо, якими володіли хіміки, залишалися по-суті тими ж, що й епоху Ван-Гельмонта та Бойля. Стан істотно змінився в епоху панування теорії флогістону (починаючи

від середини ХVІІІ століття). Насамперед, як ми вже переконалися, в ту епоху в хіміків виник особливий інтерес щодо проблем горіння взагалі та особливо до процесу кальцинації металів. Вище вже зазначалося про витоки цього інтересу. Відповідаючи на потреби й запити капіталістичної промисловості, що розвивалася, в особливості її металургійної галузі, хіміки взяли безпосередню участь у дослідженнях складу та способів переробки різних копалин, а також тваринних

і рослинних продуктів, головним чином руд, мінералів, нових видів палива тощо. В зв’язку з цим хіміки були залучені до експедиційної діяльності по дослідженню природних сировинних ресурсів, розгорнутої в вісімнадцятому столітті в усіх провідних країнах Європи. Прямим наслідком участі хіміків у рішенні практичних задач, що ставить на чергу виробництвом, зокрема в експедиційній діяльності, і стало виникнення хіміко-аналітичного напрямку.

Особливо швидкий розвиток цей напрямок отримав, починаючи з другої половини ХVІІІ століття. Аналізи мінералів, солей, руд, тваринних і рослинних продуктів і матеріалів скоро стали повсякденною справою більшості хіміків провідних країн Європи. Результатом цих досліджень було не тільки відкриття нових методів якісного й кількісного хімічних аналізів, але й швидке розширення відомостей про склад та хімічні властивості солей, мінералів й

інших речовин. Отже, в період панування теорії флогістону почалося стрімке та до того ж постійно прискорюване накопичення нового експериментального матеріалу в хімії. Розвиток пневматичної хімії в другій половині ХVІІІ століття, незважаючи на спеціальний характер досліджень у цій галузі, являв собою по-суті одну з найважливіших галузей хіміко-аналітичного дослідження. Дійсно, гази, з точки зору хімічного аналізу, є продуктами розкладання багатьох складних речовин.

Однак детальне дослідження властивостей газів призвело, незалежно від з’ясування їх ролі в якості складових частин складних речовин, до значного розширення фактичного матеріалу хімії й зробило значний вплив на подальший розвиток досліджень як експериментальних, так і теоретичних. Прямим наслідком цього була повна реформа хімії наприкінці ХVІІІ століття. Новий фактичний матеріал, накопичений протягом флогістичного періоду, виявився дуже

важливим для подальшого розвитку хімії. Він продовжував стрімко доповнюватися та вдосконалюватися і після падіння теорії флогістону та згодом послугував основою для значних узагальнень і для відкриття законів природи на початку ХІХ століття. Флогістичні концепції, з точки зору яких хіміки-флогістики намагалися пояснити щойно відкриті факти, планувати нові досліди й виконувати їх, аніскільки не вплинули на цінність здобутих у той період нових

експериментальних даних. Переворот у теоретичних поглядах хіміків, який відбувся наприкінці ХVІІІ століття внаслідок швидкого накопичення експериментального фактичного матеріалу хімії в умовах панування теорії флогістону (хоча й незалежно від неї), зазвичай називають «хімічною революцією». [1, стор. 312-323] Перелік посилань 1. Н. А. Фигуровский. Очерк общей истории химии от древнейших времён до начала

ХІХ в. Издательство «Наука», Москва, 1969 год. 2. М. Джуа. История химии. Издательство «Мир», Москва, 1975 год. 3. В. А. Волков, Е. В. Вонский, Г. И. Кузнецова. Выдающиеся химики мира. Издательство «Высшая школа», Москва, 1991 год. 4. Семрад О. О Ленд В. Г Кохан О. П. Історія хімії. Ужгород,

2003 рік.