ЛІТЕРАТУРА
1.Багалій Д.1. ''Український мандрівний філософ Г. Сковорода''.К.,1992
2.Багалій Д.1. ''Григорій Саввич Сковорода." К.,1920
3.Багалій Д.1.,Яворський М.І. «Український філософ Сковорода.» К.,1922
4.Білий В.Г, Сковорода Г.С. «Життя й наука.» К.,1924
5.Ефименко А.''Личность Г.С.Сковороди, как мислителя." К.,1905
6.Коваленский М. Й. «Життя Сковороди.» К.,1886
7.Кудринский Ф.''Философ без системи." К.,1848
8.Лаврецький С.''Український філософ Г.С.Сковорода." Л.,1894
9.Пелех П.'' 3життя і творчості Сковороди." Л.,1925
10.Радич В.''Вечний странник." К.,1992
11.Григорій Сковорода:дослідження, розвідки, матеріали.,-К.,1992
12.Сковорода Г.С. -український мислитель.-К.,1992
13.Тисяченко Г.''Народний філософ-учитель Г.Сковороди." К.,1922
Філософія Сковороди
Діяльність кожного історичного діяча, з її засобами й метою, оцінюється з індивідуально-етичного погляду, корисного для суспільства щирістю його мотивів, вагою та величністю його провідної думки. І коли його мотиви дуже щирі і,як кришталь, прозорі, коли вони високо підносяться над особистими і приватними, коли вони перейняті інтересами людського добра, особливо трудового народу, коли у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, коли його праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію, тоді це буде справжній громадський діяч. Воля кожного індивідуума суспільне детермінована. Кожен ставить собі свою мету, виявляє немов свою вагу і з цих бажань, з їх конфлікту складається рівновага-історичний процес. "Історик, який описує минуле, ніколи не зможе цілком обминути діячів, коли він бажає з'ясувати особливі форми, в які складався історичний розвиток при існуючих окремих умовах. Кожний діяч є дитиною свого віку і свого соціального оточення. Індивідуум не утворює цілком нових громадських проблем, але іноді може побачити їх там, де інші нічого не бачать." Точнісінько так і у вирішенні цих проблем людина зв'язана тими засобами, які дає в розпорядження її' ж доба. Але, навпаки, вибір цього циклу проблем, якому присвячує себе людина, як вона підходить до розв'язання цих проблем, і нарешті сила, з якою вона захищає свої думки та погляди-це все не можна цілком з'ясувати тільки економічними умовами: поруч з ними тут виступають і індивідуальні умови, що розвинулися завдяки своєрідності природних здатностей до його оточення, в якому пробувала особа. Усі перелічені обставини впливають якщо не на напрямок розвитку, то примаймні на хід його та на той шлях, по якому приходять до неминучого наслідку. І ось в цьому відношенні окремі особи можуть дуже багато дати своїй добі. Зокрема мислителі краще розуміють своє оточення, ніж народні маси, відкидають традиції та забобони, але ж і їх визнають тільки ті класи, інтереси яких лежать в одному напрямку з інтересами потрібного розвитку. Ми зробимо спробу поставити ці вимоги і до Сковороди, але спочатку розглянемо, що являла собою Україна в добу, коли жив і працював Генадій Сковорода, щоб на підставі цього вирішити питання, чи він стояв вище свого
оточення, чи порушував він якісь проблеми для свого часу, з якою енергією переводив їх у життя, наскільки вони були життєві та в якій мірі він сам був продуктом своєї доби.
Генадій Сковорода народився в с. Чорнухах Лохвицького повіту на Полтавщині1772р. в родині малоземельного козака. Хоча його батьки були люди незаможні, але за свою чесність, за спокійний характер та прихильність до ближніх вони мали велику шану і повагу від своїх знайомих.
Вже з дитинства у Григорія вироблялася спокійна та роздумлива вдача. Як і всі сільські хлопчаки, користувався він повнісінькою до часу волею-ніхто йому не міг заважати блукати там, де йому схочеться. Дитинство його проходило як і у всіх хлопчиків. Змалку він також мав талант до співів та музики. Грамоти навчився у дяка, як це було заведено у ті часи, у нього також і навчався співати святих церковних пісень. Маючи8років, він ходить до церкви на крилос і там допомагає дякові читати та співати. Зважаючи на таку прихильність Гриця до освіти, батьки віддали його у1738р. на навчання до академії, коли йому було 16-17років.
Сковорода народився вкінці царювання Петра1,який зневажав українські вольності, затверджені Переяславською угодою його батька Олексія Михайловича та статтями гетьманів, що були після Хмельницького. Україні далося взнаки царювання Петра. Робив він, що хотів і на Слобідській Україні. Те ж робили і наступники Петра. Отже, автономія була тільки примарою. Були роки, коли зникла й сама гетьманська влада. Єдиним просвітом у політичному відношенні була доба Єлизавети, яка погодилася на обрання гетьмана К. Розумовського.--PAGE_BREAK--
Сковорода потрапив до академії в той час, коли проводилися реформи Ф. Прокоповичем. Знайомий безпосередньо з класицизмом, він почав його заводити і в академії. Запроваджено було і викладання нових мов. До1741р. (звикши до академічного життя) його взяли до царського хору. Україна здебільшого постачала таких співаків. Був він там аж до відставки, яку одержав у1744році. В нагороду за співи у царських хорах дали йому чин придворного уставщика. Цього ж року він повертається до академії і продовжує своє навчання, де робить великі успіхи. Сковорода дуже добре володів латинською мовою, навіть писав вірші. У відомого на той час Григорія Кониського Сковорода вчився філософії. З філософських наук він слухав логіку, метафізику й етику. Кониський завжди на своїх лекціях наголошував, що метою філософії є «блаженноє
человеческое житие.» Ця думка мала великий вплив на Сковороду і він потім часто розвивав цей постулат. Навчаючись в академії, Сковорода прагнув побувати за кордоном. Він в той час знайомиться з генералом Вишневським, який їхав до Угорщини з метою закупити вина до царського двору і хотів із собою взяти свого дяка для будайської православної церкви. Йому вказали на Сковороду, говорячи, що він добре знає латинську, німецьку та грецьку мови і дуже бажає поїхати у західну Європу. Вишневський взяв його в Буду (Офен), а з Буди він обійшов пішки Угорщину, Польщу, Німеччину та Італію. Тут він найбільше дбав про те, щоб познайомитися із вченими людьми, і є деякі думки про його зустрічі з Е. Кантом.
У1753р. Сковорода повертається додому в свої рідні Чорнухи. Ковалінський говорить, що Сковорода в ті часи був багатий на знання, але дуже бідний на матеріальні статки, тому в той час він був у пошуках роботи. Пізніше Сковорода дізнається, що в Переяславській семінарії є місце вчителя поезії. Він з проханням звертається до переяславського єпископа Івана Козловича і той призначає його вчителем. У цей час Сковорода починає формуватися як філософ. Приблизно тоді, як він сам каже, Біблія стає його улюбленою книгою, і починає її пильно вивчати. Тоді він написав «Рассуждение о поезии й руководство к исскуству оной для Переяславской колегии.2.Стрелецький. Странствующий Украинский философ Г. Сковорода, Киев,1894. 1.Д. Багалій. Український мандрівний філософ семинарии»-твір, який не дійшов до нас. За цей твір і почався конфлікт між єпископом Переяславським і Сковородою. У викладі «поезій» Сковорода дотримувався Ломоносова, а не Полоцького, це йому зауважили. Якщо це справді так, то Сковорода випередив на кілька десятків років свого товариша митрополита Самуіла Миславського, який за свого ректорства в Київській академії наказував професорам вчити студентів «по правилам господина Ломоносова.»
Отже, Сковороді було зауважено, що його «Руководство» може бути курсом для семінарії. Але Сковорода виправдовуючи себе говорить: «Одне-єпископський жезл, а друге-сопілка...»
Але ось багатий поміщик Степан Томара шукає вчителя для свого сина, панича Василя. Сковороді не пощастило на посаді офіційного вчителя, тому він береться за приватну педагогічну діяльність у цього поміщика. Однак у1754р. його було вигнано із дому панича, але згодом він знову до нього повернувся.У1763-46рр. Сковорода займає посаду вчителя у Харкові. У цей час він зустрічається із Ковалінським, з яким
його єднає велика дружба. Вони вивчають класиків-Плутарха, Ціцерона, Горація, Лукіяна, проте основну увагу вони звертали на Біблію.
У1766р. Сковороду було призначено професором «блаґонравия» у Харківському Колегіумі. Цю пропозицію він радо прийняв і не брав ніякої платні за роботу.
В останні роки свого життя він мандрує по монастирях, знайомих поміщиках, відвідує ярмарки, де навчає простий народ. Старість не змінила його життя. Одні вважали його за розумного, інші-за юродивого, дивака, проте всі шукали його і всі були раді його розмові. Він все частіше ходив у степи, бо він вважав, що на самоті можна складати трактати, збільшувати «Сад божественних песен» або грати на флейті чи сопілці і пізнавати себе, Бога і Біблію.
У серпні1794р. він був дуже хворий і пішов у Орловську губернію в с. Хотетово на зустріч із Ковалінськім, адже це була їхня остання зустріч. Із Хотетова він іде на рідну Україну, відмовляється від грошей, які дає йому Ковалінській. Так прийшов він до села Пан Іванівки, де жив його знайомий поміщик Ковалевський, там він і помер.
Сам Григорій Савич у своїй знаменитій сатиричній пісні «Всякому городу свой нрав й права» до певної міри дав вірний малюнок сучасної йому епохи.
Україна явлала собою тоді країну, яку атакував російський капітал, що шлях його випав через неї. Таким чином, час з1722до1764р. це перехідна доба в житті України, пережиток старої козацької автономії, але з деякими ще старими козацькими традиціями. У1763р. автономія була скасована і Сковороді довелося прожити ЗО років у важку для України добу царювання КатериниII,яка скасувала політичну автономію України. Форми політичного життя України, що існували з17ст., з часів Б. Хмельницького, автономія гетьманщини у складі Російської держави та політична автономія, хоча і в менших розмірах, Слобідської України, були КатериноюIIскасовані і таким чином українське суспільство з його керуючими класами-козацькою старшиною та козацтвом, що жило політичними інтересами протягом більш ніж сто років, опинилося поза цими інтересами. Накази старшини та козаків до катеринської комісії для складання проекту нового Уложення(1767)свідчать, що козацтво і його старшина не примирилися з політичним актом царського самодержавства та навіть у перший час виявили деякий, хоч і не дуже великий пасивний та активний опір. Цікаво, що бажання відновлення гетьманщини висловлювало навіть козацьке населення невеликих міст
та сіл. Звичайно, за гетьманщини йому жилося не дуже добре, але й реформи КатериниIIне покращили його становища. У всякому разі політичні інтереси у суспільстві зникли, почався політичний занепад. І саме на цей час припадали виступи Сковороди як вчителя у додаткових класах Харківського Колегіуму. Саме в цей час він познайомився з харківським губернатором Щербініним, яктий скасував автономний устрій Слобідської України та перетворив її в Слобідсько-Українську губернію звичайного російського типу, з усіма хибами тодішньої губернської адміністрації. І ось у таку сумну добу політичного лихоліття працював Сковорода. Але більш ніж на політичний бік реформи КатериниII,треба звернути увагу на їхній соціально-економічний бік. Козацькій старшині Слобожанщини було даровано російські чини і таким чином їй відкрилася стежка до набуття російського дворянства, що здійснювало її старі мрії та бажання, бо дворянство мало право мати кріпаків.Отже, усю свою енергію дворяни звернули виключно на розвиток свого матеріального добробуту-на поширення земельного фонду, на збільшення числа підданих та їхніх обов'яків на користь поміщиків.
Позитивним явищем тодішнього життя треба визнати нахил до освіти, яким перейняті були всі кола суспільства, не тільки вищі, але й козацтво, селяни. Вони утворили та утримували на свої кошти нижчі школи, що існували по всій Слобідській Україні, в яких навчали мандрівні дяки-вчителі. І Сковорода вчився в одній з таких шкіл, а потім і сам став немовби мандрівним вчителем у найкращому розумінні цього слова. Над такими народними школами стояли колегіуми, у двох з них-Переяславському і Харківському- навчав Сковорода, а над цими колегіумами найвище була Київська академія, в якій виховувався Сковорода із своїми товаришами.
Представники тодішньої православної церкви усю свою увагу звертали виключно на зовнішній бік християнства-обряди, таїнства). продолжение
--PAGE_BREAK--
Отже, риси того часу не могли не вплинути на філософа. Звичайно, він відчував вплив свого оточення, соціальних умов і стосовно його діяльності як вчителя, і як мандрівного філософа, і як літератора.Це відбилося на його мові та стилі, на богословських працях. Але разом з тим, він виступає перед нами критиком, що тоді досить гостро ставився до існуючих на той час традицій, крім того, він утворив власний світолгляд, свою власну філософію-науку про життя,-що була синтезом його позитивних поглядів, які він поширював у суспільстві, він всупереч існуючим ідеалам створив свій ідеал, і дуже хотів, щоб він
здійснився. Сковорода, безумовно, був одним із найвидатніших культурних діячів України18ст. і являв високою мірою своєрідну особу, був звичайно продуктом свого часу, але значно перевищував загальний рівень своєї доби, проводив боротьбу з її ідеологією та забобонами у релігійній сфері. Це була головна проблема його життя. Він ставився цілком негативно до сучасного йому громадського устрою з його прагненням про матеріальний дубробут, що будувався на визиску праці інших людей, з його нехтуванням простого трудового, близького до природи життя. Нарешті, він відповідно до своєї науки збудував на нових підвалинах і своє власне життя, присвятивши його розумовому та моральному пробудженню всього народу, з усіма його класами, до найнижчих, до селянства включно, з якого він вийшов і з яким ніколи не розлучався, не йдучи тим битим шляхом величезної більшості своїх земляків, для яких освіта була тільки засобом стати паном. Він обрав собі просту професію мандрівного вчителя, і побував у багатьох містах за кордоном. І скрізь по цих містах Сковорода знайомився із відомими вченими того часу. Сковорода цілком вільно володів латинською та німецькою мовами, розумів добре і грецьку, через це він легко міг стати знайомим багатьох вчених, та набув собі разом з цим багато нового знання, якого не зміг би набути у себе на батьківщині. Гесде Калве розповідає про мандрівки Сковороди і по Німеччині, і по Польщі, і навіть по Італії. Він також слухав лекції видатних німецьких професорів. Тут, у Німеччині, у той час панувала філософія Вольфа, який був професором у Марбурзі і писав свої твори латинською та німецькою мовами. Його практична філософія, надзвичайно поширена на той час, мала на меті зробити людей щасливими.1.Радич. Вечний странник.
Наука про щастя Сковороди нагадує етичні погляди Вольфа. Для щастя потрібно робити те, що удосконалює людину та її' близьких. Удосконалює людину все, що відповідає її вдачі. Багалій, Яворський. ст. 26-32.
Будучи вчителем Переяславського колегіуму, Сковорода двічі жив у родині полтавського дідича Томари, виховував його сина, був учителем у додаткових класах Харківського колегіуму. Це була самостійна доба його просвітньої педагогічної діяльності. І ця вся його діяльність перейнята головною рисою-це відмова від старих методів навчання та виховання, його новаторство у цій галузі. У Сковороди був, безумовно, нахил до педагогічної діяльності-це була, як він сам казав, його стать. У Переяславському колегіумі він викладав піїтику (поезію), рівень його
знання був значно вищий, ніж у тодішніх провінційних школах, і ось він склав для своїх викладів підручник за новими правилами. Єпископ побачив у цьому небезпечну новину, і поставив вимогу викладання по-старому. Сковорода, розуміючи, що його система більше відповідає вимогам науки і в той же час є більш зрозумілою для учнів, відмовився виконати вимогу єпископа, і його прогнали з посади вчителя.
Але ось багатий поміщик С. Томара шукає вчителя для свого сина панича Василя. На посаді приватного вчитеня він виховує Василя також у своєму, новому дусі: спочатку виховував серце свого вихованця, зважаючи на його природні здібності. І вихованець полюбив його на все своє життя.4роки пробув Сковорода другий раз у Томари в селі і використовував цей час у2напрямках: по-перше, в цей час після довгої внутрішньої боротьби остаточно вирішив обрати для себе життєвий шлях бідного мандрівника, і цю свою думку він потім здійснив; по-друге, тут він написав значну частину свого літературного збірника «Сад божественних песен», що у ньому яскраво відбилася його душевна боротьба. У вільні години він ішов в гай, садки, степи і віддавався там своїм думкам. Відмовившись після напруженої внутрішньої боротьби від того, щоб обрати собі якийсь звичайний стан, Сковорода обрав для себе шлях утримання, самообмеження, покори, працьовитості, терпіння і простоти. Він відмовився від усіх звичайних життєвих шляхів і «вирішив стати творцем свого життя, взяти за основу зовнішнього самовизначення -самовизначення внутрішнє. Він відкинув всякий готовий зміст життя, і поставившись з сумнівом до всіх шляхів, вирішив найперше залишитися самим собою, утворити собі таке житя, що цілком у всіх частинах своїх виходило б з чистої для ідеї його внутрішньої істоти.1.Ковалинський.
У1759р. Сковорода переселився в Слобідську Україну-на Харківщину, одержав посаду вчителя поезії у Харківському колегіумі. Жив він тут дуже просто: одягався в селянський одяг, вставав до сходу сонця, не їв м'яса та риби і йшов за місто у садок, при цьому завжди був бадьорий та веселий. Сковорода однаково ставився до людей усіх станів, відвідував хворих, заспокоював сумних, розділяв останнє з убогими, був побожний. Очевидно, тут він і здійснював обраний ним життєвий шлях. Харківський колегіум був у той час, до відкриття в Харкові університету, освітнім осередком Слобідської України, в ньому викладали і світські дисципліни,і в ньому вчилося не мало дворянських та міщанських дітей. Сковороду вмовляли прийняти чернецтво, але він їм на це так відповів: „Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко та
чернецтвуйте.“ Він залишив навчання в колегіумі, але потім знов вступив до нього, щоб керувати освітою та вихованням у своєму напрямку учня колегіуму М. Ковалинського, свого майбутнього друга та біографа.
Педагогіка була, очевидно, призначенням Сковороди і він ще раз вступив вчителем до школи, щоб там викладати етику юнацтву світського стану. Тут він виступив із палким словом проти вчителів-ченців: „Весь світ спить. Спить глибоко, простягся. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять,але ще гладять: спи, не бійся, місце гарне, чого боятися.“ Така була його вступна лекція. Та коли довідались про зміст прочитаного ним курсу, тоді Сковорода був змушений залишити школу. З цього часу, з1769р., і почалася нова, найцінніша доба його життя, коли він узяв у руки палицю і пішов мандрувати, ставши мандрівним народним філософом до самої смерті (1794р.). Сковарода, як і Толстой, відійшов від звичайного життя задля того, щоб жити та навчати. Сковорода обрав собі суворе, злиденне життя, відцурався власності, майна, грошей і навіть своєї хати. Його життя по пустелях не нагадувало життя по пустелях ченців, воно не було відірване від життя та людських інтересів, а навпаки було актуальною напруженою роботою розуму для відшукання нових філософських проблем та щастя людства. 1.Ефименко.
Цим шуканням нових життєвих шляхів і вже не для самого себе тільки, але для всіх, і присвячені його численні філософсько-богословські трактати, літературні твори та листи, і нарешті, усні розмови та навчання. Він ніколи довго не перебував на одному місці, мандрував з місця на місце, проходив при цьому пішки сотні верств у межах Слобідської України. Скрізь та у всіх його радо вітали, скрізь він був бажаним гостем у тих, у кого він зупинявся. Все його майно складали кілька книжок, серед яких була і Біблія на єврейській мові. Він виховував дітей-адже це була його праця. Але й на дорослих він також звертав свою увагу, бо думав, що дворянство та духовенство повинні проводити боротьбу з релігійними забобонами. Сковорода жив іноді у такий спосіб, що цілком не відповідало його настрою та думкам, але робив це не тому, що любив їхні хиби, а задля того, щоб прикладом свого життя довести їх до самопізнання, любові, до істини та огиди до злочинів. Звичайно ж, він обирав собі місце для життя там, де йому подобалось. Він рішуче цурався, навіть коли жив у поміщиків, того життя, яким вони жили, у їхніх маєтках він утворював імунітет для себе. Сам Сковорода так говорив про своє життя: „не орю убо, не сію, ні куплю дію, ні воїнствую, отвергаю ж
всякую житейскую печаль“,-так він писав Ковалінському, що з приводу цього зазначає: „Можна було життя Сковороди назвати життям.“
Харків Сковорода дуже любив1часто відвідував його. Тут у нього був гурток друзів, що дуже шанували його та його науку. Незадовго до смерті він відвідав свого друга Ковалинського, що жив тоді у себе в селі Хотетові Орловської губернії. Це була остання зустріч друзів. Помер він у селі Пан Іванівці, Харківського повіту. Наказав поховати себе на високому місті біля гаю.
Філософія Сковороди
Таким чином, Сковорода під час свого життя по пустелях останньої доби не тільки не відійшов від життя, але, навпаки, був її активним культурним діячем. З однієї сторони, він як філософ виявив велику творчість у галузі культури, тобто утворював нові духовні скарби, а з другої-одночасно з цим він був провідником своїх ідей у суспільстві, і в такий спосіб впливав на громадське життя. В еволюції наукової творчості Сковороди розрізняють3етапи: продолжение
--PAGE_BREAK--
1.Ранній, присвячений ним розробці його внутрішнього самопізнання.
2.Діалоги про душевний мир, написані для громадянства, для пропаганди свого вже певне встановленого власного самопізнання. 3.Богословські трактати, присвячені розв'язанню проблеми Біблії. Усі ці3етапи пов'язані один з одним, і філософія Сковороди є єдиною в своїй основі, бо свої головні положення Сковорода висловлював в усіх працях не тільки філософсько-богословських, але й літературних та навіть по листах. Еволюція поглядів Сковороди існує і виявляється в їхньому поглибленні та у все більшому і більшому визволенні їх від пануючої традиції, надто у галузі релігійній, бо до його мандрівного життя розум його ще пробував у владі віри. Життя по пустелях утворило для Сковороди оригінальні умови його науково-філософської роботи.
Чи був Сковорода філософом, та як він розумів філософію? Філософія, як визначав Склворода, головна мета людського життя, бо голова справ людських є дух його -думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу, лицарство-серцю, ясність-думкам, як голові всього. Біблія також навчає, як облагородити людське серце. Тут у нього немов зливаються філософія і релігія. Сковорода, релігійний мудрець,
був одночасно і філософом, бо за мету свого життя вважав лише відшукання істини. Філософія Сковороди є не матеріалістичною, а ідеологічною. Теоретична філософія Сковороди така. Є два начала-видиме та невидиме; тлінне і вічне. Цими двома началами перейняте усе у всесвіті. Сковорода є немов би дуалістом, але ці два начала мають у нього неоднакову вагу: перше-субстанція, друге-атрибут. Цими началами перейняті всі три світи: великий, або космос, що складається з багатьох інших (не тільки Земля, але й інші планети, на яких також є мешканці): малий, або мікрокосмос, тобто людина; третій-символічний світ, або Біблія. У великому та малому світах, як навчав Сковорода, вигляд речі дав знати про заховану під ним форму або вічний образ, так само і в символічному світі або Біблії, збір тварин складав матерію (тобто тут Сковорода відкидав матерію), але над нею стоїть начало вічності-це є образ або форма. Таким чином, у всесвіті є2світи-невидимий та видимий, як яблуля та її тінь; вона стоїть нерухомо, а тінь її' то збільшується, то зменшується, то народжується, то вмирає. Так у природі, так у людині. У ній також2начала: старе та нове, тимчасове та вічне, вони зливаються одне з одним, як тінь з деревом, але й у тлінному відбивається нетлінне. У Біблії під матерією ховається вище духовне розуміння (початок вічності, або Бог).
Але що Сковорода ставив у центрі всього світового життя? Не Бога, не світ, а людину. У цьому полягає його глибокий і безстрашний антропологізм. Для Сковороди джерелом розв'язання усього таємничого у житті є людина, тому що усі запитання і таємниці світу скупчені у людині.
Світ і Бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі Бога: пізнавши себе самого до самісінького кінця, кожна людина, незалежно від її' віри, може знайти в собі початок вічності, тобто Бога. В основі пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є теж саме. Не відкидаючи ніяких наук, єдиною верховною наукою для всіх, потрібною й універсальною, він визначав ту, яка торкається антропологізму, тобто самопізнання людини, а саме філософію, бо без неї неможливе найпотрібніше для всіх загальне благо -щастя.
Наука про людину тісно пов'язана у Сковороди з наукою про світ. Людина в собі може мати і світ, і Бога. Вони пізнаються через людину. Ту універсальну подвійність, яку філософ бачив у людині, він бачив і в макрокосмосі-у великому світові. Увесь світ складається з двох натур-
видимої і невидимої. Видима натура не обмежена ні часом, ні простором. Так, як і Дж. Бруно, Сковорода оповідає про незлічимі і заселені іншими планети. Початком всього існуючого є Бог, творча сила, яким перейнята уся матерія. Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш світ, усі світи, коли вони без числа-це лише тінь вічного. Існування Бога для Сковороди очевидне: не бачить цього-то є сліпота, не чути Бога-глухота, а не говорити про нього-німота. Для того, щоб пізнати Бога, не потрібно вимагати чуда, і не потрібно цікавитись деталями. Чуда вимагає той, хто не вірить Богові.
Бог і людина пов'язані між собою особливо. Бог, якого Сковорода іноді уявляв собі ще і механіком, що слідкує за великою машиною, з машини складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо людини. Який Бог не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь псується. Але це вже є винними самі люди. І через те світ, в якому ми живемо, нехороший, це і за висловом Сковороди:''море потопляющихся", (країна, де лютує мор, тюрма, вогнище, танок божевільних). Так суворо дивиться на світ Сковорода і, напевно, тут є багато дечого від чернецької філософії, яку він слухав у академії. Не менш песимістично дивиться він і на людське життя, зіпсоване самими людьми: це життя, на його думку ніщо інше, як «сон турка опьяненного опием». А проте у цьому невіддаленому світі люди рівні. Рівність людську Сковорода уявляв собі як систему повного водою різного розміру посуду, поставленого один у другий. Оце й є «нерівна рівність» Сковороди.
Завдяки тому, що люди знаходяться під особливим піклуванням Божим, Бог дарував людині премудрість. Що таке ця премудрість-Сковорода напевно не визначив. Найчастіше він казав, що це є «нечтось, що надає гармонії всьому.» Вона подібна до симетрії у фігурі; премудрість породила розум у людині.
Людина народжується на світ без премудрості, але для неї метою життя є єднання з премудрістю. Саме премудрість надає міцності людській громаді, вона перетворює людину в справжню, істинну людську істоту.
Премудрість-це, наче мале зернятко, з якого виростає велике дерево, схожа вона й на царя, що поселився у маленькій хатині, її одна присутність може зробити речі божественними.Так і Біблія зробилась божественним світом через премудрість. Символом цієї премудрості є голуб з маслиновою гілочкою.
Але найвищим представником премудрості є Христос, син Божий. Сковорода вірив, що він народився від Діви Марії, хоча й рекомендував ніколи про це особливо не роздумувати. Єднання з премудрістю-Христом і є мета людського життя.
Сковорода дуже багато уваги приділяє Христові. Христос був для нього більше якоюсь частиною премудрості, ніж реальною людиною. Про Христа він так відгукуєтся: "Єдин єсть во веки непроницаем в самий центр сердца нашого й души нашеся. Сей то єсть истинний человек, предвечному своєму Отцу существом й силою равен, один во всех нас й во всяком целий..." В останньому тексті Сковорода певніше говорить про Христа-реальну людину, але часто він договорюється, що це і є сила премудрості, сила Божа, що скрізь розлита. До речі, в останніх словах Сковороди є думка й про смерть, але він наказує не боятись. А дальше про Христа-премудрість. Нічого Христа шукати по Єрусалимах, даремно хреститися в нього в Йордані. Він є в кожній людині, тільки там його можна відшукати. Не потрібно роздумувати, як Христос мертвий воскресав, бо такій душі, що прагне чуда, не допоможе і те, щоб вона сама чудо творила. Сковорода говорить, що Бог дав на допомогу людині віру і надію, яка кріпить віру, вдержує людину при істині, аналогічно як якор тримає корабель на місці. Віра є всім доступна, часто Сковорода взиває її ще страхом Божим, бо крім цієї Божої віри, Божого страху є віра пекельна, страх пекельний. Коли страх Божий чи віра веселить серце людське, живить його, пекельна віра мордує і губить людину. І ця віра визнає Бога й Божу премудрість, але своїми вчинками цурається єднання з Богом. Сковорода надавав вірі великого значення, особливо у ранньому періоді своєї діяльності. Єдність з Богом виявляє людина ще й обрядами та церемоніями. Цей спосіб дозволяється, щоб тільки обряд був пов'язаний з вірою, бо без неї все одно як без листків, без яблука. Сам по собі обряд нічого не вартий, а без віри він є злом, шкодою для людини. Людина, яка досягла премудрості, не потребує ніяких обрядів. Отже, він в деякій мірі негативно відноситься до духовенства. І не дивно, що духовенство якраз довго затримувало публікацію творів Сковороди-за «мисли, противние священному писанию.» Сковорода дуже негативно ставився до чернецтва, говорячи, що немає нічого шкідливішого для людини, як зробитися монахом. продолжение
--PAGE_BREAK--
Етичні погляди. В. Білий, СТ.29-31.
Практична філософія Сковороди, його етика-це його проповідь щастя. Ця частина його філософського світогляду пов'язана із теоретичною філософією, але вона міцніше, ніж перша була зв'язана з життям. Довівши, що початком світу є вічність, Сковорода прийшов до висновку, що усі повинні будувати своє щастя на ньому, як на універсальному фундаменті, бо усе решта, на чому його хочуть будувати (багатство, чини, здоров'я і т.д.) не міцне, не стале і не є універсальним для усіх-і тоді щастя досягне кожний і це для нього не буде важко. Тут Сковорода проводить думку Епікура, «що натура зробила потрібне нетрудним, а трудне непотрібним.» Що таке щастя?
Щастя є в нас самих, а не поза нами. Добившись до себе, пізнавши самого себе, і ми знайдемо свій душевний спокій: веселе серце, що здобувається мудрістю і добродійством, перше пояснить нам, що воно таке-звідсіля виходить найважливіше значення у житті філософів-друга допоможе його знайти. Щастя кожної людини залежить від того, щоб знайти, пізнавши себе, свої здібності, які потрібно знайти в собі і відповідно їм вибрати для себе діяльність: така діяльність буде корисною для суспільства і дасть людині внутрішнє задоволення. Усі посади є гарними, якщо їх вибрано за здібностями. Обираючи собі якусь професію якраз потрібно іти від самопізнання. Якщо людина обрала собі професію не за своїми здібностями, то хоча б півсвіту їй належало, вона не може бути щасливою. Отже, це «несродное занятие» шкодить не тільки самій людині, а й всьому суспільству, всій країні, руйнує мир, спокій, науку, мистецтво і т.д. Тому Сковорода говорить: «Будь покірний своїй природі, за те берись, до чого здатний.»
Загальний цей постулат, що «несродность» заваджає людському щастю, Сковорода викладає ще в4тезах, що деталізують його. Щастю заважає ось що:
1.«Входить в несродную стать».
2.«Нести должность, природо противну».
3.«Обучаться, к чому не рожден.»
4.«Дружить с теми, к кем не рожден.» Той, хто пізнає себе, пізнає і Бога і премудрість.
Для того, щоб легше прийти до щастя, треба людину виховувати з дитинства в напрямку до цього. Справа такого виховання, хоча і почесна, але дуже важка. Потрібно в дитині розвинути її природні здібності. Дитина повинна народитись у здоровій етично сім'ї- і тоді такій дитині, родженій на добро, не важко буде вже прищепити знання і етику. Тут головне зробить природа. А наука вже сама народжується у природних здібностей. Виховувати дітей повинні батьки. Суть виховання складається в тому, щоб дитину1)«благодарить»,2)«сохранить птенцеви младое здравие»,3)«благовоспитать й научить благодарности.»
«Благодарить» це зачить дати дитині поняття розуміння добра. Якщо цього не буде, то ніяке виховання їй не допоможе. Це вже не буде справжнє виховання, розвиток здібностей, закладених природою, а «обуздание».
Що ж до «благовиховання», то воно складається в тому,щоб розвинути оте зароджене почуття добра-навчити вдячності, яка є основним завданням виховання. Потрібно вселяти вихованцеві думку, що він є одиницею колективу, громади, потрібно, щоб він був свідомий, що одиниця без громади-сирота. Національний момент у вихованні, за Сковородою, зводиться до того, щоб вихованець усвідомив себе представником певної нації. Виховання не мусить бути багатим, а спасенним. Ні до чого тут знання іноземних мов, коли дитина не знає вдячності.
Діти ж відносно батьків мусять пам'ятати: що батьки це є Божий портрет. Потрібно шанувати і любити батьків. Хто батьків не шанує, той не шанує й Бога.
А вихователь має пам'ятати, що він слуга природи, і він повинен бути таким, що вже себе пізнав. Він повинен полегшити пошуки свого вихованця щодо вибору професії. Правильним чином вихований учень буде готовий вступити на шлях самопізнання, пройде його і потім з'єднається з Богом, досягне справжнього блаженства.
Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й третій світ, третій елемент всесвіту-Біблію. Біблія завжди була незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував, складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біблія-є світ символів, який відкривається тільки перед обраними. «Біблія-стріла, яка летить прямо до Бога; подібна вона ще й до мудрої і
хазяйновитої людини, яка своєчасно запаслася зерном для посіву.»-так говорить про Біблію Сковорода. Той, хто сам себе вже пізав, повинен добре пам'ятати, що Біблія-це світ символів і тому розуміти її дослівно не можна. Кожне Біблійне слово має якесь приховане значення, яке буде зрозумілим тільки тим, хто себе пізнав. Так робив іСковорода. Про Біблію як книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали привід людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої планети. Правильно розуміти Біблію дуже важко, і Сковорода рекомендує обрати собі у цій справі наставника. Наставниками він вважає розумних людей і до них зараховує: Василя Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного, Григорія Великого. Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди. Нехтуючи особистими користями, він все життя присвятив своїй ідеї. Ця тверда, наче скеля, людина самостійно йшла своєю дорогою і переможцем пройшла все своє життя.
Значення філософії Сковороди.
Дослідники Сковороди звичайно шукали джерела його філософії у закордонних філософських системах, шукали за впливами заходу і дивувались, що у нього якось не складається його філософія докупи ані з феноменалізмом Берклі, ані з психологізмом Юма, ані не ідентична з монізмом Спінози. Такий дослідник Сковороди, як Зеленогорський, намагався довести, що Сковорода це синтез Платона, Арістотеля, Епікура, Філона та Лейбніца. Проте О. Єфременко справедливо помітила, що Сковорода «сам себе предок, й син своего века.»
І справді, Сковороду можна оцінювати і розуміти тільки як сина своєї епохи, як продукт сучасної йому української дійсності і тільки в ній можна знайти відповідь, хто такий Сковорода?
Яку ж філософію могло створити громадянство18ст? Дворянство не потребувало ніякої філософії, тому що їм не потрібно було нею
виправдовувати своє панування. Буржуазія, що на заході створила свою матеріалістичну філософію18 ст, на Україні була ще слабка, і тому не могла створити своєї філософії. Селянство у той час було неграмотним, щоб оформляти свою ідеологію боротьби у філософську систему. Але боротьба все-таки наростала серед загостренних класових суперечок і домагалася свого ідеологічного оформлення, яке вона знайшла у філософії Сковороди.
Філософія Сковороди, по-перше, опиралася на матеріалістичний світогляд придушеної буржуазії, а саме своїм матеріалістичним пантеїзмом; а по-друге, стояла на сектярській утопічності українського селянства своїм етичним евдемонізмом та містичною формою викладу думки. Вона-вираз боротьби подвійного пригнічення, підкорення і експлуатації, а через це й била своїми моністичними поглядами одночасно і по матеріалістичній та дуалістичній ідеології, що виправдовувала однаково існуючий на Україні громадянський дуалізм, що виправдовувала подвійне панування і подвійне підкорення, експлуатацію і насильство людини людиною, грабіж своєрідного дворянина і наживу влізливого спекулянта з півночі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Підведемо підсумок творчості Сковороди стосовно різних вчень та систем.
Щодо онтології, то Сковорода був ідеалістом-моністом. Дуалізм, що не раз приписувався Сковороді, походить від неуважного читання тих його трактатів, де він про це говорить. Гносеологія Сковороди виходила з його вчення про людину. Людина є основою всякого пізнання. Початок будь-якого пізнання-самопізнання людини. Таким чином, бачимо, що пізнання Сковорода виводив від реального факту-людини. Космологічне вчення складається із біблійних байок. Усе існуюче є результатом вічної волі до буття, закладеної в початку.
Теологія Сковороди, змішана з філософією, визнавала існування Бога як сили розлитої природи. Далі Сковорода замінив Бога природою.
Релігія була відкиненням обряду чернецтва, духовенства. Христа він визнавав як Божу премудрість. Його релігійна система була дуже подібною до духовного християнства.
Соціологічної системи як такої Сковорода не склав. Він вчив про «нерівне равенство», бажав примирити класи філософським способом-шляхом проймання філософською етикою вищих класів. Особисті симпатії були на боці пригнічених, звідки він сам вийшов.
Етична частина вчення Сковороди мала зв'язок з вченням про людину. Людина, як бачимо, займає центральне місце в його системі. Від людини йде пізнання всесвіту. Найнеобхідніше для людини-щастя. Щастя є в самопізнанні, а звідси в духовному світі, що є результатом самопізнання.
Педагогічна теорія Сковороди з натуралістичної основи та з самодіяльності вихованця. Вчитель-це є тільки служитель природи. Він мусить бути «вездесущим в народе», він тільки, як садівник слідкує за деревом, дивиться за розвитком вихованця.
Роблячи висновки з науки Сковороди, порівнюючи з економікою того часу, ми бачимо, що як філософ Сковорода є антитезою соціально-економічного ладу того часу.
Тлумачення святого письма.
Самопізнання має ще одне велике значення: воно дає можливість пізнати ще й третій світ, третій елемент всесвіту-Біблію. Біблія завжди була незвичайною книгою для Сковороди. Саме з Біблії і почалося формування філософської системи Сковороди. Він її дуже добре знав, вільно цитував, складав часто цілі симфонії із біблійних текстів. Біографи Сковороди свідчать, нібито він ніколи не розлучався з Біблією, так і помер з нею. У його свідомості це була якась незвичайна величина, пізнати яку було потрібно кожному. І яких тільки імен, яких тільки назв не вишукував Сковорода, щоб достойно величати Біблію, з чим він її не порівнював.
Біблія-це світ символів, що відкривається тільки обраним. Вона, наче море: там, де вода стоїть тихо-ховається безодня, в якій сховані дракони, що гублять людей. Це бідна удова, що тужить за померлим чоловіком, це-аптека для душі, де багато-багато ліків проти різних хвороб. Біблія-стріла (Бога), що летить прямо до Бога; подібна вона й до мудрої і хазяйновитої людини, що своєчасно запаслася насінням для посіву, і врешті-решт-вона сам Бог!
Отже, як і кожен зі світів, хоч і божественний світ, Біблія все ж таки не вільна від плотського, тлінного начала. Для того, що сюди вліз ворог Божий і премудрості сатана, що насмітив у Біблії своєю брехнею, якою й губить кожного, хто ще себе не пізнав, а хоче пізнати Біблію.
Той же, хто сам себе вже пізнав, повинен добре пам'ятати, що Біблія -це світ символів і розуміти її' дослівно не можна. Кожне слово Біблії має
приховане значення, яке буде зрозумілим тим, хто себе пізнав. Так робив і Сковорода. Вірний своїй думці, що «всякое слово в ней дишет таинственним гаданий мраком», він і тлумачить Біблійні символи. А люди, що розуміють Біблію так, як тлумачить її священник, не знаходять шлях до щастя, а навпаки: «многих поколебала грязь Лотового пьянства», любовні історій Давида тощо.
Про Біблію як книгу Сковорода вчив, що написана вона Мойсеєм. Поетична форма цього твору, фігурально-символістичний стиль цієї книги і дали привід людям неглибоким думати, що там оповідається про створення нашої планети, що Землі близько7000років. Але це зовсім не так, бо«materia acterna».Біблія оповідає про інше, коли там говориться про те, що Бог сказав: «Хай буде світ», то це потрібно розуміти, що Бог зробив світ символом себе, своєю ознакою. Сковорода говорить, що ним уся матерія перейнята. Він єдиний, він усюди і ніде, немає ні початку, ні кінця, наш світ і усі світи, коли вони без числа-це лише тінь вічного. Вона іноді зникає, не стоїть постійно на однму місті і перетворюється у різні форми, але тільки не відходить від свого живого дерева життя.
Сковорода не говорить про створення світу Богом, він висміює біблійську казку про створення світу за6днів. Він підкреслює це, бо думає, що тільки дитячий розум може думати, що цього світу колись не було або не буде. Це тільки в десятому столітті були такі розуми, що готувались до Христового приходу. Але він все ж таки початком всього існуючого визнає Бога. Яка ж первісна основа сущого? Ніщо! Вічна воля, каже Сковорода, забажавши проявитись у видимому світі, з нічого утворила все, що є у думці і у світі. Бажання вічної волі перетворилися у видимі явища, одяглися у думки, думки у форми, форми в матеріальні образи. Кожна істота в світі є виявлення невидимого в тимчасовій видимості і, закінчивши своє світове існування, воно знову приходить до свого початку: тобто перетворюється в ніщо, це і є смерть.
Особливо дратував Сковороду фінал поеми про сотворення: «почти от дел своих». Мало того, що написано всіляких дурниць-світ зробився у перший день, а сонце на четвертий з'явилося, так ось іще: «Будто истомлен, ничего создать не мог уж больше. А если би еще не помешало би, неизменно у нас нине показались би безхвостие льви, крилатие черепахи й всякие й прочие чудовища й уроди, а за ними би во след, как Елисейское железо, винирнуло б, сказать по-римскому,Mobile peretuum й филозофский, все блато европейское преобразует в злато, камень...» Або скаже: «Насади, Господь Бог, сад в Едеме.» А Едем-то значить сад:
сад у саду насадив? А далі ще й не те буде: розкаже, «що люди преобразуются в соляние столпи, возносятся к планетам, ездят колясками по морском дне й по вохдухе, солнце, будто карета, останавливается й назад падается...»
От всякі блазні читають і ймуть такій нісенітниці віри, в ім'я таких дурниць морять себе голодом, калічать, палять на кострах, гублять душу і тіло, думаючи, що такими засобоми вони досягнуть царства Божого. І всі, хто з такою нісенітницею не погоджуються, об'являє той дурень єретиками, а коли він іще, крий Боже, має якусь силу чи владу, то бува й гірше: роблять на "єретика" гонитву, упоряджають костри на славу Божу.
Ні, вже краще зовсім не читати Біблії, ніж читати її отак-без очей, слухати без вух. Як може натура повстати сама проти себе, сама проти своїх законів? Як би хоч раз залізо плавало, то так би й залишилося на віки. Що це за дивна така богословія, що говорить не про Бога? Прийдуть колись такі часи, коли у бурхливих хвилях брехні випливе «височайшая й сладчайшая истина.»
Через те, що правильно зрозуміти Біблію важко, Сковорода й рекомендує обрати собі у цій справі наставника, проводиря. Наставники -це ті мудрі люди, які розуміють мудрість Божу. До них Сковорода зараховує: Василя Великого, Івана Златоустого, Григорія Назіанзина, Августина Блаженного, Григорія Великого та інших. Хто хоче зрозуміти Біблію, той не може бути до неї байдужим або лукавий. Ті, що задають питання Богові-чи живий буде горобець у моїх руках-ті не увійдуть у царство. Таким Бог відповідає: живий, якщо не задавиш." продолжение
--PAGE_BREAK--
Між наставником і учнем повинно бути взаєморозуміння. Читати Біблію потрібно в міру, добре роздумуючи над кожним словом. Якщо трапиться таке, що чогось ніяк не розумієш, то запитай: «коль великдом Божий! Велик й немать конца!''Це вже наближається до віри Тертуліянової.
Така сама по собі філософська наука Сковороди- де філософія поєднується з Богослов'ям в оригінальну, тільки Сковороді властиву мудрість, заради якої ця людина все життя ходила між людьми, не сходячи з дороги, а прямо йдучи за своєю ідеєю. Така гармонія життя і науки, слова й діла була у Сковороди. Сковорода як предтеча національного відродження. Мета відродження приходить у свідомість народу потребою рефлексії над його минулим і прийдешнім. Реальність відродження складається через прагнення індивідуалізації громадського життя і втілюється
примноженням розмаїття діяльності й розбудовою гетерогенного змісту структури культури.
Українська дійсність16-18ст дала приклад бурхливого духу вольності морального і політичного вибору, суспільного демократизму. Це був час наростання суб'єктивності українського суспільства, нагромадження гуманітарних цінностей культури з наголошенням ролі людини. Актуалізується поняття зрідненості внутрішнього осереддя особи з її зовнішнім світом-явище властиве для всієї ренесансної Європи, надто в протестанському тлумаченні Господнього покликання людини. Подальша історія України скдалася так, що з втратою самостійності в автентичній соціонормованій діяльності українське середовище позбавлялося природного життя у суспільній поведінці людей. Пасивніть і пристосування набувають нормативності серед певних верств народу. Корисливість та вимога переважно вмотивовують вчинки суспільної людини підмосковної України. Громадське життя покривається „плащом ліності“, а дух примирення, невимогливості й упокорення передворюється в неофіційну ідеологію формування „малоросійства“ як придатного для імперського політичного стану волі та мислення.
Силу для малоросійства надавали кілька джерел. Серед них-цілком однозначна політика московської імперії щодо людини-гвинтика. Але також суміжна з нею загальноєвропейська суспільна тенденція возвишення вартостей цивілізації над вартостями культури.
Г. Сковорода як постать козацької ментальності з націленістю на індивіда, гостро відчув згубу „видимого“ світу, який вловив у свої тенета долі більшості людей. Зовні заданій соціонормативності протистояла душа і культура конкретного середовища, живого осереддя. Серце виказувало потребу не всезнаючого опікунства, а властивої для нього зрідненої поведінки й істинного покликання. Тоді людина зніме плащ лінощів і малоросійства, коли ступатиме в ногу, биття свого серця задля самореалізації. На відміну від російських просвітителів Сковорода вважає правдивим джерелом вчинків не абстрактні моральні приписи, а серце як божественний „живець“. Цим він дещо порушує грецьку традицію дихотомії людини на дух і матерію і надає перевагу ранньохристиянському підходові: людина є духом і одухотвореним тілом.
Сковорода не довіряє схоластичному і чисто раціональному поясненню світу і Бога. Він є обізнаний з: а) систематично викладеними курсами філософії у Києво-Могилянській академії; б) вихолощеням
Христової віри в колах українських священників, вірних Московському патріархові, а не своєму народу.
Імператив Сковороди „пізнай себе“ має ширший зміст, ніж індивідуальний. Пізнати себе в тогочасному українському середовищі означало здійснити теоретичну рефлексію над самототожністю народного духу і продиференціювати суспільно-політичну та політичну реалії щодо минулого й прийдешнього України. Таким чином, філософія Сковороди, сформувавшись внаслідок попередьонї розбудови гуманітарних вартостей, проявила потребу духовної рефлексії українського середовища над своєю природою і призначенням, як голос духа постала прагненням індентифікувати самосвідомість людини й народу, стала предтечею усвідомленого національного поступу. О. Кудринський. Философия без системи,1898.ст.39-43.
Етика Сковороди Тлумачення Святого Письма.
Неоднозачне ставлення Сковороди до Біблії характеризується чітко вираженим алегоричним тлумаченням. Для нього ця книга, яку треба дуже уважно читати і при цьому не зупинятись на зовнішньому, на явищах, а проникати глибоко в суть сказаного.
Сковорода аргументує свій погляд на Біблію як наголошує, що Біблія не навчає нас брехні, але „во лжи напечетлело следи й стези, ползущий ум возводящие к превиспренней истине.“ Оскільки Бог сотворив світ, усе суще, він являє собою досконалість і правдиву істину, він вічний, до нього нічого не було, а все, що є, почалося з нього, з його волі. Усе, що він сотворив, тимчасове, мінливе, це лише оболонка, у якій може ховатися (перебувати) істина.
Для Сковороди слово Біблії-лише твірна форма, у якій схована Божа істина. Щоб дістатися до неї, мало просто бачити або чути: треба вміти це робити. Коли про Іллю сказано, що він був узятий вихором, то це не можна сприймати буквально. Той вихор був „глагол Божий“, не людський і не про людину. Колісниця Божа, коні-теж його. Це все Бог робить, вічне начало, істина.
»Сей на всех их, как на апостолах й на своих ангелах, ездит,й не Симеон его, но вечний Симеона й всех их, как ветошь свою, носит." Отже, істина мовби їздить на фігурах своїх, а вони в цьому процесі
неначе підносяться над землею «в тонкій Божества разум.» Річ у тому й полягає, щоб віднайти Істину, сховану у Біблії. Г. Сковорода-український мислитель.1992. 1.Біленко. ст.67-68.
Л. Котова Проблема щастя в етиці Сковороди, ст.63-64. Майже в усіх своїх працях філософ розкриває гармонійність у відношеннях між Богом і людиною, їх вічний союз, що основується на християнській моралі, через алегоричне тлумачення змісту текстів Святого Письма. У роботі «Начальная дверь по християнському добронравию», Григорій Савич підкреслює велике значення Заповідей Божих для правильного виховання та для тосягнення істинного щастя. Ці Заповіді закладають міцні підвалини християнської моралі, які мають увійти у плоть і розум дітей. Істинна суть і сила «десятисловій» вміщуються в одному слові-Любов. Вона-вічний союз між Богом і людтною, невидимий вогонь, котрий сееце розпалюється до Божого слова і волі, а тому і сама вона є Бог. Отже, потрібно змалку виховувати у дітей почуття любові до Бога і ближніх своїх. І в наш час ця проблема досить актуальна, оскільки без почуття любові ми не зможемо виховати справжніх патріотів своєї Батьківщини. М. Альчук ст.56-57.
У своїх дослідженнях Сковорода приділяє багато більше уваги вченню про людину, ніж про природу, і його філософія швидше підходить під назву суб'єктивно-ідеалістичної філософії людського духу із переважаючим вченням про гносеологічний процес знання. «Пізнай себе» -це точка опори його вчення. Поки ми не пізнаємо самого себе, тобто живучого в нас «истиннаго человека», до тих пір ми не дізнаємось нічого того, що міститься в нас. Чим більше пізнаємо себе, тим вище можна піднятися на «гору видіння». Що потрібно робити, щоб пізнати себе? Аналізувати своє внутрішнє існування.''Ищи, стучи, перебирай, испитивай, прислушивайся.-радить Сковорода.-Ето состояние анализа доставлет человеку минути царственного наслаждения, доступного лишь философу."
Що таке щастя? Пізнання себе і Бога. Усвідом своє щастя-значить найти його. Воно є у нас самих. Людина повинна знаходити своє щастя внутрішнім самоаналізом. Царство Боже є всередині нас. У цьому пункті свого вчення Сковорода наближався до моральної доктрини Толстого «Адское царство тоже внутри нас, оно в нас биваєт тогда, когда ми не сознаем, как необходимо для нас царство Божее.»
Сковорода висуває два положення про щастя. По-перше, «щастя в серці, серце в любові, любов-це закон самопізнання, не залежить ні від часу, ні від місця. По-друге, щастя у згоді нашої волі з потребами природи. Адже закон приоди-це закон гармонії, який керує людським життям. Життя згідно із волею Божою означає бути щасливим. Це не важко, а тому й можливо. продолжение
--PAGE_BREAK--
Що стосується практичної, життєвої моралі, то основне положення Сковороди таке: «благодарение блаженному Богу, что нужное сделал он нетрудним, а трудное ненужним.»
Практичний висновок із етичного вчення Сковороди може бути. Щастя-це вічне питання людства.
Етика. Все, що існує, що переходить від одного стану до іншого, є «все се плоть тлініє, а те, що є необхідного, внутрішнього, се вічне-Бог.» У людині це вічне божественне, є його внітрішній безсмертний дух, який Сковорода називав Мінервою.
Життя є тільки тоді справжнім, коли наш розум висліджує стежку до пізнання правди. Далі Сковорода говорить, що пізнання, таким чином, є єдине життя і разом з тим-єдине справжнє щастя людини. Людина повинна пізнати себе з3боків:1)перше саморозуміння є порозуміння себе як окремої особи, як людини, що має свою особистість. Друге саморозуміння є порозуміння себе як члена громадського життя, тобто людину, що має з іншими людьми одну віру, одну Батьківщину, закони, мову і звичаї.
Третє саморозуміння є порозуміння себе як істоти, яку створив Бог подібно своєму образу.
Окремі філософи вчили про якусь одну сторону самопізнання. І Христос перший навчив повному, тобто троякому самопізнанню. Пізнати себе трудно через те, що все залежить цілком від людської волі. Звідси загальна теоретична теза Сковороди: «Дяка Богові, що він потрібне зробив нетрудним, трудне-непотрібним. Щастя для людини є саме потрібне, але воно є і саме нетрудне, коли чоловік довідається, в чому воно.»
І в етичній, як і в метафізичній, сферах Сковорода, як ми бачимо, стоїть між детерміністами та інтерміністами, і хоче погодити їх з собою. Для цього він проводить ідею «звичайності» (природної вдачі). З одного боку, в людини є вільна воля, а з іншого-природна вдача.
Щастя буває тільки тоді, коли свобода волі і природний хист співпадають у житті людини. З цього принципу звичайності і незвичайності виходу Сковороди принцип національності.
Лавровецький С. Український філософ Г. Сковорода, ст.5-20.Львів, 1894.
Багалій Д.1.іM.I.Яворський Український філософ Сковорода, ст. 10,26,1922.
Білий В. Г.С. Сковорода//Життя і наука, ст.6, 21, 29.К.,1924. Г. Сковорода-український мислител. Львів.1992. Проблема щастя в етиці Сковороди
Серцевиною етичного вчення Сковороди є питанна нормативної етики як умови досягнення щастя. Ідея «внутрішньої людини», спрямована на інтенсифікацію духовного життя, приводить до висновку, що щастя нема чого шукати у «видимій природі».
Щастя не залежить від місця і часу, від плоті і крові. «Рідне нам щастя не в почесній посаді, не в тім хисту, не в славному столітті, не у високих науках, не в багатому достатку. Щастя потрібно шукати в собі, у власній „невидимій природі“, єством якої є Бог.
Етичний плюралізм Сковороди, зумовлений ідеалом „нерівної рівності“, перебуває для кожної людини її власний життєвий шлях, у якому умовою щастя є „спорідненість''людини з тим чи іншим типом життя і поведінки. У діалозі “Алфавіт або буква світу» філософ стверджує, що в кожної людини своя природа. Змінити її неможливо. Можливо лише, пізнавши її', обрати собі знання і життєвий шлях, «споріднений з цією „невидимою природою“. Коли людина йде за вимогами „видимої природи“, „сліпої натури“, то вона потрапляє в рабство до останньої. Тягар рабства стає тим більшим, чим більше перевищуються необхідні потреби нагромадженими людиною багатствами та маєтностями.
»Споріднені" нахили людини легко відрізнити від «неспоріднених». Основними прикметами є їхня постійність і доступність. Поняття «потрібне співвідноситься в Сковороди з поняттям „легко“. Справді природна потреба легкодосяжна. „Золотом можеш купити село,-повчає філософ, річ важку, бо не обов'язкову, а щастя як необхідна необхідність задурно завжди і всюди дарується.“
1.Г. Сковорода. Початкові двері до християнської доброчинності. Т.1. ст.1440.
»Споріднена праця не лише засіб забезпечення матеріального існування. Вона цінна своїми наслідками, винагородою чи славою." Вона є джерелом радості і щастя. Вона дозволяє знайти справжнє царство Боже у серці людини.