КУРСОВА РОБОТА
“ Соціальні групи.Психологічна характеристика груп”
Керівник: Ходак М. М.
Коломийський педагогічний коледж
Прикарпатського університету
імені Василя Стефаника
студентки ІІ курсу (група С)
Коломия, 2000 рік
План. 1. Проблема групи в соціальній психології.
Спілкування і взаємодія людей відбувається в різноманітних формуваннях і об’єднаннях, які в соціальній психології визначаються як групи. Група – це відносно стала спільність людей, становище якої в суспільстві зумовлене рівнем життєдіяльності її членів.
У вітчизняній та зарубіжній соціальній психології проблема групи розроблена на досить глибокому науково-методичному рівні. Дослідження Б. Паригіна, Я. Коменського, А. Петровського, Л. Уманської зосереджуються на соціально-психологічних факторах формування та розвитку груп, визначенні специфіки впливу на особистість конкретної соціальної групи, а також питань групових взаємин.
Продуктивними з точки зору методологічного підходу слід вважати соціометричний метод Д. Морень, який дозволяє визначити структуру міжособистісних взаємин членів групи; школи “групової динаміки” К. Левіна, де досліджуються групові процеси і його “теорія поля”, яка покладена в основу вивчення малих груп, соціологічний напрям Е. Мейо, відомий під назвою “хотториських експериментів” та ін.
Ці та інші теоретичні підходи до вивчення соціальної психології груп є свідченням загостреної уваги дослідників даної проблеми і саме тому вони потребують детального аналізу та наукового обґрунтування.
В соціальній психології насамперед вивчаються деякі елементарні параметри груп: композиція групи (або склад групи); структура групи, групові процеси, групові норми та цінності, групові санкції. Кожний з цих параметрів може мати зовсім різне значення в залежності від того загального підходу до групи, який реалізується в дослідженні. Так, наприклад, склад групи може бути в свою чергу описаний по зовсім різним показникам, в залежності від того, чи має значення в кожному конкретному випадку, наприклад. вікові, професійні чи соціальні характеристики членів групи. Очевидно, не може бути даний один рецепт опису складу групи, особливо в зв’язку з багатоманітністю реальних груп. В кожному конкретному випадку починати треба з того, яка реальна група вибирається в якості об’єкта дослідження: шкільний клас, спортивна команда чи виробнича бригада. Іншими словами, ми одразу “задаємо” деякий набір параметрів для характеристики складу групи в залежності від типу діяльності, з якою зв’язана дана група.
Відносно структури групи можна сказати те ж саме. Існує кілька достатньо формальних ознак структури групи: структура комунікацій, структура “влади” і т.д. Але якщо послідовно дивитись на групу як на суб’єкт діяльності, то і до її структури треба підійти відповідно. В даному випадку саме основне – це аналіз структури групової діяльності, що включає в себе аналіз функцій кожного члена групи в цій спільній діяльності. З другого боку, досить значимою характеристикою є емоційна структура групи, структура міжособистісних стосунків, а також її зв’язок з функціональною структурою групової діяльності. В соціальній психології співвідношення цих двох структур трактується як співвідношення “неформальних” і “формальних” відношень.
Групові процеси пов’язані з організацією діяльності групи, динамікою ї розвитку.
Групові норми та цінності – це певні правила, вироблені групою для забезпечення спільної діяльності її членів.
Групові санкції – це сукупність механізмів та засобів, за допомогою яких група впливає на своїх членів з метою дотримання ними існуючих норм та цінностей.
Крім вищезгаданих факторів, слід мати на увазі також ряд інших, не менш важливих структурних компонентів, які характеризують групу як спільність людей. Це – складні параметри груп. Сюди належить: психологічний клімат, групова сумісність, групова нормалізація, групова поляризація, групова ізоляція.
Соціально – психологічний клімат визначає сукупність внутрішніх умов, які створюють в процесі розвитку і життєдіяльності групи моральну атмосферу, де виявляється властиве для членів групи ставлення до загальної справи і один до одного. Позитивний (здоровий, комфортний) соціально-психологічний клімат сприяє формуванню почуття задоволеності членів групи від участі у спільній діяльності; почуття незадоволеності супроводжується, як правило, зростанням у більшості членів групи потягу до референтних, тобто привабливих. формувань, що може вести до дезінтеграції групи, тобто до роз’єднання групи.
Групова сумісність виявляється в здатності членів групи узгоджувати свої дії та взаємовідносини, розподіляти відповідальність за успіхи та прорахунки групової діяльності, сприяти один одному в процесі взаємодії та спілкування.
Групова нормалізація включає прийняття в даній групі стандарти поведінки, які регламентують відносини людей і виконують ряд функцій: регулятивну, оціночну, стабілізуючу та ін.
Групова поляризація виникає як результат групової дискусії, в ході якої різні точки зору, думки, погляди учасників формуються у дві полярно протилежні позиції, що включають будь-які компроміси, ведуть до конфлікту.
Групова ізоляція відображає тривале відокремлення групи в умовах певного простору і часу, характеризується обмеженням кола ділового та позапрофесійного спілкування.
Таким чином, аналіз вищеназваних параметрів груп створює можливість їх подальшого вивчення, в тому числі і класифікації. В соціальній психології визначальним є розподіл груп на умовні і реальні.
Реальні групи бувають природні і лабораторні. Вони розподіляються на великі і малі, організовані і неорганізовані.
Запропонована схема відображає специфічний підхід до даної проблеми: загальні закономірності спілкування та взаємодії людей розглядаються в контексті тих умовних та реальних груп, де вони набувають особливого змісту і є найбільш поширеними в соціальній практиці. 2. Психологічна характеристика великих соціальних груп.
Дослідження характеристик великих соціальних груп з точки зору соціальної психології наштовхується на цілий ряд труднощів. Велика кількість методик вивчення різних процесів в малих групах часто порівнюють з відсутністю подібних методик для дослідження, наприклад, психологічного обличчя класів, націй і других груп такого виду. Звідси деколи народжується твердження, що область психології великих груп взагалі не піддається науковому аналізу. Відсутність традиції в такому дослідженні ще більше украплює подібні погляди.
Перед тим, як розпочати розгляд психологічних особливостей деяких конкретних великих соціальних груп необхідно виділити як мінімум ті принципові методологічні питання, без вирішення котрих такий розгляд не може бути успішним.
Насамперед це питання про те, які ж групи слід розглядати в значенні “великих”. Далі, яка структура психології великих груп, її основні елементи, характер їх взаємозв’язку. Це і питання про те, яке співвідношення психіки окремих індивідів, які входять в групу. з елементами цієї групової психології.
Нарешті, якими методами кожна користуватися при вивченні всіх цих явищ. Одразу можна сказати, що відповіді на ці питання приходиться відшукувати не скільки в психології, скільки в соціології. Це не означає, що в психологічній літературі такі проблеми не висвітлюються, але означає те, що на них робиться недостатній наголос.
Так що ж таке “велика соціальна група”? Великі соціальні групи, як правило не мають чітко вираженого кількісного визначення, а характеризуються певними специфічними ознаками, насамперед за принципами їх виникнення, формування і розвитку. Загальноприйнятим вважається розподіл великих у кількісному відношенні груп людей на два види:
а) стихійно утворені спільноти, які характеризуються короткочасним терміном існування (натовп, публіка, аудиторія);
б) соціальні групи, як займають певне місце в системі суспільних відносин і характеризуються чітко визначеними параметрами (етнічні групи, професійні групи, статево-вікові і т.ін.)
перший вид великих груп в силу своєї невизначеності і стихійності формування не має детального теоретичного обгрунтування. Однак увага до існування таких спільностей з боку соціальної психології повинна поглиблюватись. Насамперед це пов’язане з потенціальними можливостями впливу таких груп на формування громадської думки і групової свідомості, що може призвести до загострення соціальної напруженості (мітингова стихія, масова ейфорія під час рок-концертів, панічний стан в екстремальних ситуаціях та ін.)
Для всіх виділених таким чином великих соціальних груп характерні деякі спільні признаки, значимі з точки зору соціально-психологічного аналізу і які відрізняють ці групи від малих груп.
Особливий інтерес сучасної соціально-психологічної науки становить другий вид великих груп, де існують специфічні регулятори соціальної поведінки – звичаї, традиції. Тут предметом аналізу можуть бути особливі форми спілкування, тип контактів і взаємовідносин, інтереси та потреби. В той же час кожен тип цих груп має своєрідні відмінності, наприклад, етнічна група відрізняється від професійної групи і т.ін. Тому загальні характеристики великих соціальних груп повинні бути наповнені специфічним, тільки їм притаманним змістом. В зв’язку з цим для вивчення великих соціальних груп застосовують особливі методи досліджень: етнографію та етнопсихологію, порівняльні дослідження, соціологію, статистичний аналіз, психолінгвістику та ін.
Тривалий час у вітчизняній соціальній психології домінував класовий підхід, де визначальними позиціями були класові потреби і інтереси, традиції класів та ін. Не відкидаючи повністю теоретичні розробки цього періоду, все ж слід констатувати, що класовий підхід до оцінки соціальних явищ не витримав перевірки часом та історією і тому не може претендувати на безперечну істинність та доказовість. Більш важливою, на думку дослідників, сьогодні є проблема психологічних особливостей етнічних груп.
Останнім часом у широкому науковому обігу з’явилися поняття “національний характер”, “національна самосвідомість”, “менталітет нації”. Всі вони, по суті, еквівалентні такому поняттю як “психічний склад нації”. В рамках саме цього наукового підходу пропонується проаналізувати проблему психології великих етнічних груп. тут розрізняють два напрями:
а) найбільш стійкі ознаки – психічний склад (національний, або етнічний характер, темперамент, а також традиції та звичаї);
б) емоційну сферу (національні, або етнічні почуття).
Основною сферою проявів національного характеру є різного роду діяльність. Тому в проведенні досліджень з даної тематики слід пам’ятати, що не може бути народів “добрих” чи “менш добрих” чи з якимись іншими надзвичайними специфічно вираженими рисами. Такий підхід був би помилковим і поверховим, адже кожна національна група в своєму середовищі має безліч різноманітних представників. Не можна абсолютизувати також типові риси національного характеру, тому що тут відбувається взаємозв’язок і взаємозалежність не тільки національних, але й соціальних факторів. Саме тому в спеціальному документі ЮНЕСКО з цього приводу зазначено: “при рівних культурних можливостях для реалізації своїх потенцій середні досягнення членів кожної етнічної групи приблизно однакові”. Цим самим знімається проблема якихось “чистих етнічних груп” і закривається дорога проявом агресивного націоналізму та шовінізму.
Аналіз психологічних характеристик великих соціальних груп приводить до постановки принципово важливого для соціальної психології питання: яким чином елементи загальної психології “взаємодіють” з психікою кожної окремої людини, яка входить в таку групу? Дослідження того, як соціальний досвід групи, відображений в елементах її психології, “доводиться” до індивіда, не може бути виконано без участі малої групи. В рамках соціального класу, нації, професіональної групи люди об’єднуються в найрізноманітніші малі групи, створені по найрізноманітнішим причинам. Наступний логічний крок в проблемі взаємодії особистості і середовища – це аналіз психологічної сторони малих груп.--PAGE_BREAK--3. Проблеми малої групи в соціальній психології.
Проблема малої групи є найбільш традиційною і добре розробленою проблемою соціальної психології. Інтерес до дослідження малих груп виник дуже давно, по суті негайно слід за тим, як почала обговорюватися проблема взаємовідносин суспільства і особистості. Інтуїтивно кожним дослідником, який приступає до аналізу цієї проблеми, мала група береться як те первинне середовище, в котрому особистість робить свої перші кроки і продовжують долі свій шлях розвитку.
Очевидним є той простий факт. що з перших днів свого життя людина зв’язана з певними малими групами, у них і через них вона отримує інформацію та в майбутньому організовує свою діяльність. В цьому значенні феномен малої групи лежить на поверхні і неопосередковано даний соціальному психологу як предмет аналізу.
Але з обставин, що феномен малої групи є очевидним, зовсім не виходить, що проблема малої групи відноситься до простих в соціальній психології. Насамперед подібно тому як це питання обговорюється стосовно до великих соціальних груп, тут також дуже гостро стоїть проблема, які ж групи слід розглядати як “малі”. Другими словами – необхідно відповісти на питання про те, що таке мала соціальна група і які її параметри належать дослідженню в соціальній психології?
Мала група – малочисельна за складом група, члени якої об’єднані спільною соціальною діяльністю та взаємними контактами.
В науці визначено “нижню” та “верхню” межу малої групи.
Найменшою малою групою є група з двох людей – так звана “діада”. В ній можливе виникнення, формування і розвиток реальних процесів, які відбуваються в групі на рівні міжособистісного спілкування та взаємодії. Щодо “верхньої” межі малої групи, то тут загальноприйнято вважати число 72. Саме це число було “відкрите” американським психологом Н. Міллером при дослідженнях об’єму оперативної пам’яті. Його слід вважати оптимальним варіантом існування малої групи (наприклад, найбільш поширений у світі чисельний склад сім’ї – від 5 – до 10 чоловік). А в реальності мала група може досягати кількості 10, 15, 20 чоловік і навіть більше. Мірилом тут може виступати не формальне число членів, а потреби спільної групової діяльності.
Наявність величезної кількості малих груп у суспільстві і передбачає необхідність їх класифікації. Американські соціальні психологи пропонують розподіляти малі групи за такою схемою:
— первинні та вторинні;
— формальні і неформальні;
— групи членства і референтні групи.
Поділ малих груп на первинні та вторинні вперше було запропоновано американським дослідником – психологом Ч. Кулі, котрий спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як сім’я, група друзів, група найближчих сусідів і т. ін. Пізніше Кулі запропонував конкретний признак, який дозволив би визначити значну характеристику первинних груп неопосередкованість контактів. Вторинними групами у даній класифікації є ті, ще відсутні безпосередні контакти, а для спілкування між членами використовуються різноманітні “посередники”, наприклад засоби зв’язку.
Друге з історично запропонованих поділів малих груп – це поділ їх на формальні і неформальні. Вперше цей поділ було запропоновано також американським психологом – дослідником Е. Мейо при проведенні ним знаменитих хотторнських експериментів.
Формальна група відрізняється від інших тим, що у ній чітко запрограмовані всі позиції її членів, вони підпорядковані груповим нормам. Прикладом такої групи може бути спільність, утворена в умовах будь-якої конкретної діяльності: виробнича бригада, студентська група, спортивна команда і т. ін. В складі формальних груп Мейо відкрив всередині них ще й “неформальні групи” які формуються і виникають стихійно; в них відсутні структура “влади”, система взаємовідносин по вертикалі і т. ін. Наприклад, в складі студентської групи можуть утворюватися дрібні угрупування, які складаються з близьких друзів, любителів музики, болільників спорту та ін.
Третя класифікація – групи членства і референтні групи. Вона була вперше введена в 1942 році американським дослідником Г. Хайменом, якому належать відкриття самого феномена “референтної групи”. В експериментах Хаймена було показано, що частина членів деяких малих груп (в даному випадку це були студентські групи) розділяє норми поведінки, прийняті зовсім не в цій групі, а в якійсь іншій, на яку вони орієнтуються. Такі групи, в котрі індивіди не зачислені реально, але норми якої вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще більш чітка відмінність цих груп від реальних груп членства була відмічена в працях М. Шерифа, де поняття референтної групи було пов’язане з “системою звіту”, котру індивід використовує для порівняння свого статусу з статусом других. В подальшому Г. Келі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду або як еталон для порівняння своєї поведінки з нею, або для нормативної оцінки його.
Поділ на групи членства і референтні групи відкриває досить цікаву перспективу для прикладних досліджень – в області вивчення протиправної поведінки. При спробах пояснення протиправної поведінки, наприклад, підлітків, поняття референтної групи грає велику роль: важливо вияснити питання, чому людина, включена в такі групи членства як шкільний клас, починає несподівано орієнтуватись не на ті норми, котрі прийняті в її групі, а на норми зовсім других груп, в котрі він спочатку зовсім не “включений” (якихось сумнівних елементів “з вулиці”). Механізм впливу референтної групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства загубила свою привабливість для індивіда, він співвідносить свою поведінку з “другою” групою.
Звичайно, це ще не відповідь на питання: чому саме “ця” група має для нього таке велике значення, а “та” група його загубила? Очевидна, потрібно провести спеціальне дослідження для відповіді на це питання, а в цілому вся проблематика референтних груп ще чекає свого подальшого розвитку. 4. Динамічні процеси в малих соціальних групах.
Вивчення тих процесів, які відбуваються в житті групи є головним завданням соціально-психологічного аналізу. Насамперед, це процес утворення малих груп, процеси лідерства та прийняття групових рішень, ефективності групової діяльності. Іншими словами, це питання про те, коли і як сформована за зовнішніми ознаками група набуває чітко визначених психологічних характеристик.
Важливим аспектом проблеми формування малої групи є феномен конформізму (пристосування). Конформна поведінка означає психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи, прийняття або неприйняття ним певного стандарту, думки, міру підпорядкування індивіда груповому тиску.
В будь-якій ситуації кожному члену групи доводиться часто приймати рішення під тиском зовнішніх умов та обставин всупереч власним переконанням. Підпорядкування груповим нормам виступає у відкритій формі (примусово) або закритій формі, тобто завуальовано (вплив традицій).
Конформність може виявлятися у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприймання готових оцінок, суджень, правил поведінки. Конформність слід відрізняти від позицій індивідуалізму (відкрита демонстрація власних переконань без урахування групових норм) та негативізму (протиставлення груповим нормам при одночасній нездатності сформувати свої власні погляди).
Іншою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. Насамперед, такі характерні процеси, як формування особливо типу зв’язків у групі, які дозволяють соціальну структуру перетворити в психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, який живе за власними законами. Згуртованість групи означає, що сформований її склад є найбільш оптимальним у діяльному значенні, коли всі або переважна більшість членів прагнуть досягти певної групової мети. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню спільності, формуванню в ній сприятливого психологічного клімату, а також забезпечує стійкість групи перед деструктивною дією внутрішніх та зовнішніх умов.
Залежно від того, які фактори єднають групу, можна виділити моральну – етичну згуртованість (зумовлену спільністю мети, переконань, духовних ціннісних орієнтацій членів групи); ділову згуртованість (яка грунтується на прагненні членів групи продовжувати спільну діяльність, керуючись певним принципом розподілу ролей); міжособову згуртованість (опосередковану взаємною симпатією, почуттям дружби, товариськості).
Характеризуючи динамічні процеси в малій групі, не можна обійти питань її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології. Хоча за походженням та соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних завдань.
Лідерство в сучасному розумінні цієї проблеми є чисто психологічною характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати наодинці, він завжди існує як елемент групової структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому особливий інтерес викликає питання про природу лідерства, першопричини його походження. В сучасній науці існують три підходи до виявлення суті цієї проблеми, розроблені американською школою соціальної психології.
“Теорія рис” (або “харизматична теорія”) – концентрує увагу на природних якостях лідера. Згідно цієї теорії, лідером може бути людина, яка володіє певним чином визначеною системою необхідних рис чи характеристик, наприклад, ініціативністю, діловитістю, комунікативністю, впевненістю, ентузіазмом, популярністю, красномовністю і т.д. Хибними сторонами цієї теорії слід вважати відсутність обгрунтованих критеріїв оцінки найважливіших рис лідерства, наприклад, що ж важливіше – професіоналізм чи красномовність? Чітких і однозначних відповідей дана теорія не дає.
“Ситуаційна теорія лідерства” – прагне утвердити думку про те, що в основному лідерство – це продукт конкретної ситуації. На певних етапах розвитку групи, як правило, в екстремальних ситуаціях виникає гостра необхідність, актуальність авторитету чи соціального статусу окремих членів, коли на хвилі популярних ідей і палких промов з’являються так потрібні саме в цей час люди, здатні повести за собою інших. Прибічники даної теорії упевнено доводять, що лідерство рідко коли буває випадковим, це – закономірний процес, пов’язаний з особистісними характеристиками індивіда, значимістю ролі, яку він відіграє в групі і що найголовніше – свідомим прагненням бути в центрі, на вістрі розв’язання гострих проблем життєвості і життєдіяльності групи.
Як це часто буває в історії науки, два таких крайніх підходи породили третій, компромісний, який увійшов у соціальну психологію під назвою “синтетичної теорії лідерства”. Згідно з цією теорією лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Прийнятність даної позиції пояснюється тим, що відмінність лідера від інших членів групи проявляється тут не при наявності у нього особливих рис, а в результаті більш високого рівня впливу.
За стилем лідерство можна класифікувати за кількома напрямками, але загальноприйнятою вважається практика визначення лідерства за змістом рішень, які пропонує лідер групи та за технікою їх виконання. Авторитарний, демократичний та ліберальний стилі лідерства – найбільш характерні для малої групи.
Однак цим класифікація лідерства не обмежується. Визначені, для прикладу, які типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер-професіонал та ін. Всі ці характеристики важливі на певному етапі діяльності як лідера, так і керівника, а саме в процесі прийняття групових рішень. Цьому явищу передує відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія, які можуть супроводжуватися та підсилюватися “мозковими атаками”, соціальним збудженням і навіть навіюванням.
Тривалий час у вітчизняній соціальній психології в контексті аналізу малої групи провідне місце займала теорія колективу. Колектив трактувався як вищий рівень розвитку і функціонування соціальної групи, недвозначно формулювання твердження, що колектив – це специфічне утворення суспільства. Існували відповідні наукові напрямки, де досліджувались колективи в рамках соціально-позитивної чи суспільно-корисної діяльності. Соціально-психологічна теорія колективу А. Макаренка, концепції запропоновані А. Петровським та Л. Ум???????????? мають певну значимість у практичному відношенні. 5. Психологічний клімат у колективах і групах.
Психологічний клімат є об’єктивно-існуючим явищем. Психологічний клімат складається під впливом двох важливих факторів:
1) соціально-психологічна атмосфера суспільства в цілому;
2) мікросоціальні умови – специфіка даного колективу.
Особливе значення мають стосунки у колективі. чи є взаєморозуміння у колективі між членами колективу, чи кожен член колективу нормально себе почуває серед інших, чи задоволений спілкуванням з іншими. продолжение
--PAGE_BREAK--
Психологічний клімат – це емоційно-психологічний настрій колективу, в якому на емоційному рівні відображаються особисті і ділові взаємостосунки членів колективу, які визначаються моральними нормами та інтересами.
Крім поняття психологічного клімату близькі за значенням соціально-психологічний клімат, морально-психологічний, психологічний настрій, психологічна атмосфера, соціально-психологічна атмосфера або обстановка.
Основні характеристики психологічного клімату.
1. Задоволеність членів колективу взаємостосунками, процесом праці, керівництвом.
2. Переважаючий настрій колективу.
3. Взаєморозуміння і авторитетність керівників та підлеглих.
4. Міра участі членів колективу в керівництві і самоврядування колективу.
5. Згуртованість колективу.
6. Свідома дисципліна.
7. Продуктивність праці.
Психологічний клімат дитячих колективів має свою специфіку. Цьому питанню багато уваги приділяв Макаренка. Він не вживав поняття психологічний клімат, а замінював іншими – стиль взаємин у колективі, тон взаємин. Нормальними він вважав у колективі тільки “мажорний тон”, ознаками якого було:
- прояв впевненості кожного, спокою, бадьорості, готовності діяти;
- єдність членів колективу;
- захищеність всіх членів колективу;
- розумна і корисна активність;
- вміння бути стриманим у діях та словах.
Люди по-різному можуть впливати один на одного. Розрізняють такі типи взаємного впливу:
1) взаємне полегшення. Присутність людей підвищує їх активність та покращує їх діяльність;
2) взаємне затруднення. Присутність одних людей гальмує активність інших;
3) одностороннє полегшення. Присутність одних полегшує діяльність інших. Це явище називається явищем фацилітації;
4) одностороннє затруднення. Присутність одних негативно впливає на діяльність інших. Таке явище називається інгібіція;
5) незалежність. Характеризується тим, що спільна присутність ніяк не відбивається на діяльність інших.
Психологічна сумісність – це такий ефект поєднання людей, який дає максимальний результат діяльності при мінімальних психологічних витратах осіб, які взаємодіють. Протилежними до психологічної сумісності є психологічна несумісність, тобто нездатність узгодити свої дії, що перешкоджає спільній діяльності, несприйняття одними людьми інших.
Наслідками несприйнятливих взаємостосунків у групах і колективах можуть бути такі емоційні стани:
1. Стан роздратованості.
2. Манія несправедливих образ і переслідувань, озлобленість, безтурботність, байдужість, страх перед вчителями, батьками, школярами, а також розв’язаність, жорстокість, навіть поява неврозів.
Неврози – це хворобливі зміни в організмі, які викликані безпосередньо негативним впливом індивідуальних стосунків і взаємостосунків людей. Невроз розвинутий має такі прояви, а саме:
- дискомфорт у спілкуванні, гостра вибірковість, обмеження осіб при спілкуванні, з якими людина почуває себе вільно, комфортно, розкуто;
- коливання самооцінки (завищує, занижує);
- дефіцит активності, особливо мовної (навіть зустрічається мовна загальмованість (важко висловитись), може змінюватися надмірною говірливістю);
- прагнення замінити діяльність ставлення до неї, наприклад, ставлення є негативним (у мене нічого не вийде, я цього не зроблю і т.д.);
- підвищена тривожність. Це тенденція людини переживати постійну стурбованість, схильність переживати різні ситуації як загрожуючі.
В цілому, неврозів може не бути, а можуть бути лише окремі їх прояви. Тоді це є симптомами можливого невротичного стану.
Сьогодні можна рахувати, що більшість дослідників згідні в визначенні основних ознак колективу. Якщо відійти від деякого різноманітті термінології, то можна виділити ті характеристики, котрі називаються різними авторами як обов’язкові признаки колективу. Насамперед, це об’єднання людей в ім’я досягнення цілі (в цьому значенні колективом не може називатися антисоціальна група правопорушників). По-друге, це наявність добровільного характеру об’єднання, причому під “добровільністю” тут розуміється не стихійність організації колективу а така характеристика, коли вона не просто “здатна” зовнішніми обставинами, але стала для індивідів, які в неї входять, системою активно побудованих ними відносин на базі загальної діяльності. Значною ознакою колективу є його цілісність, що виражається в тому, що колектив завжди виступає як деяка система діяльності з притаманною їй організацією, розподілом функцій, визначеною структурою керівництва і управління. Нарешті, колектив являє собою особливу форму взаємовідносин між його членами, котра забезпечує принцип розвитку особистості разом з розвитком колективу. Основи ідеї розвитку колективу були закладені в роботах А.С. Макаренко.
Одна з найбільш розвинутих спроб подібного роду знаходиться в концепції, розробленій А.В. Петровським. Вона представляє групу, яка складається з трьох шарів, кожний з яких характеризується відповідним принципом, по котрому в ньому будуються відносини між членами групи:
В першому шарі реалізуються насамперед неопосередковані контакти між людьми, які засновані на емоційній прийнятності.
В другому шарі ці відносини опосередковуються характером спільної діяльності.
В третьому шарі, названим ядром групи, розвиваються відносини, засновані на прийнятті всіма членами групи одних цілей групової діяльності. Цей шар відноситься до вищого рівня розвитку групи, і відповідно його присутність дозволяє стверджувати, що перед нами колектив.
Проблема колективу виступає як “остання” проблема, що відноситься до соціальної психології груп. будучи зовсім новою проблемою в структурі соціально-психологічних знань, вона разом з тим задає відповідні напрями для переосмислення багато з того, що накопичено в цій області до цього часу.
Підхід до аналізу міжгрупових відносин є подальшим розвитком принципу діяльності: міжгрупове сприйняття само по собі інтерпретується з точки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп. Розробка цієї проблеми на експериментальному рівні дозволяє по новому пояснити багато феноменів, отримані в традиційних експериментах.
Особливий інтерес представляє серія експериментів, зроблених В.С. Агаєвим. Основною гіпотезою в його дослідженнях була версія про залежність міжгрупового сприймання. В першій серії експериментів, проведених на студентській групі одного технікуму в період екзаменаційної сесії, в якості конкретних показників виступали:
1) прогнозування групової перемоги в ситуації міжгрупових змагань;
2) пояснення причини перемоги або поразки своєї і чужої групи в цих змаганнях;
3) передбачення про успіх своєї і чужої групи в різних сферах діяльності, не зв’язаних з експериментальною ситуацією. Експеримент заключався в наступному: дві групи студентів повинні були однозначно здавати залік по одному і тому ж предмету і одному ж викладачу. В двох експериментальних групах студентам говорилось, що та група, котра продемонструє в процесі семінарського заняття добрі знання, отримає “автоматичний” залік, учасники ж другої групи залишаться і будуть здавати залік звичайним шляхом (кожний буде відповідати індивідуально). Їм пояснювалось також, що загальна групова оцінка буде складатися в ході семінарського заняття з оцінок індивідуальних виступів, кожне з котрих отримує відповідну суму балів. Але в ході експерименту сума балів залишалась досліджуваних невідомою; експериментатор періодично лише називав групу, що вийшла вперед. Причому в першій ситуації експериментатор спеціально називав одну і ту ж групу, яка попереду, а в другій ситуації – дві групи по черзі. В третій ситуації студентам сказали, що автоматичний залік отримає не та чи інша група в цілому, а лише частина найбільш успішно виступивших на семінарі студентів незалежно від їх групової приналежності.
Результати цієї серії експериментів в цілому підтвердили висунуті гіпотези: експериментальні ситуації по порівнянню з контрольною показали, що в умовах міжгрупових змагань було:
а) значно більша кількість виступів і реплік в підтримку членів своєї групи;
б) значно більша кількість спроб регуляції вибору виступаючих;
в) тиск на екзаменатора (на його вибір виступаючих).