Міністерство освіти України
Київський Державний Лінгвістичний Університет
Гуманітарний Інститут
Кафедра соціально-
економічних наук КУРСОВА РОБОТА з Конституційного права
на тему Конституційні права і
свободи людини громадянина
Виконала: Студентка 1-го курсу,
КДЛУ, Гуманітарного Інституту,
факультету правознавство, гр. 101 Кузнєцова Вікторія Олександрівна
Науковий керівник: Слюсаренко О.Л.
м. Київ 1999
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………...
3 стор
І. Поняття людини та походження прав людини……………………………………
4 стор
ІІ. Громадянське суспільство і права людини………………………………………
7 стор
ІІІ. Конституція України і права людини……………………………………………
10 стор
ІV. Громадянські, політичні права і свободи……………………………………….
12 стор
V. Економічні, соціальні, культурні права і свободи людини і громадянина…….
16 стор
Заключення……………………………………………………………………………
21 стор
Література……………………………………………………………………………..
25 стор
Вступ
Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утверження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення та прийдешнє. Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються за найвищу соціальну цінність.
Український народ – громадяни України усіх національностей – обрав шлях побудови демократичної Держави, тобто Держави, в якій буде здійсненно принцип панування права, що грунтується на визнанні прав і свобод людини. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру и злагоди на Землі, не може бути организованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі – то у статусі особи в кожному суспільстві і в кожній Державі відображається її гуманізм та демократизм.
Поняття людини та походження прав людини
Щоб зробити перший крок для з'ясування що таке права людини, треба перелічити, які права необхіднінам, а також нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об'єднань, угруповань. Мабуть, ми перелічимо чимало прав. Проте серед них, очевидно, будуть такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості, безперечно, і є прикладами прав людини.
Поняття про права людини включає два аспекти.Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це. зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.
Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.
Права — це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біологічного і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гуманістичність, людяність цих можливостей — прав людини. Права людини-це насамперед її і можливості існувати й розвиватися як особистість.
По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналежністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.
По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.
Що таке людська гідність?
Гідність — це моральна риса, яка відображає унікальну, неперевершену цінність людини, і з моменту народження кожної людини її гідність є однаковою та «рівною» з гідністю усіх-інших людей.
Усвідомлення цього кожною людиною призводить до формування у неї почуття власної гідності. А це — важлива запорука підтримання та захисту людської гідності, поваги до неї з боку інших людей, відстоювання людиною своїх прав, визнання рівності нею і поважного ставлення до інших людей.
Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з точки зору загальнолюдської моралі. Так мораль, як відомо — це принципи й норми, які реґулюють поведінку людей, діяльність їх спільностей, об'єднань з точки зору загальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесність та безчесність. Мораль загальнолюдська включає настанови й вимоги, спрямовані на підтримання бодай мінімально необхідної єдності, цілісності людства, аби було забезпечено його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й у цьому розумінні права людини мають моральний характер. Загальнолюдська моральність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити, погіршувати, ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила. Нарешті, моральність прав людини знаходить прояв у їх справедливості, всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні можливості є правовими
Отже, права людини — явище глибинне, фундаментальне моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини і, навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права людини — це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять норми моралі.
Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини — якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» — повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу говориться у пактах про права людини:”Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних межах заходів щодо забеспечення поступового повного здійснення прав що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих законів”1.
Саме зв'язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.
Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи людини». І поняття прав людини, і поняття свободи людини відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть стати здійсненними, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свободи у багатьох випадках можуть бути здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місія щодо них полягає в охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).Один із найважливіших принципів здійснення прав людини — вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших — таких самих з точки зору гідності — людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді: чому вона припустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно. За словами французького письменника Віктора Гюго, «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Міжнародні документи з прав людини говорять з цього приводу таке: “… кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнанних у цьому Пакті”1.
Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці.
Згідно з цією класифікацією виділяються права людини:
громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави — це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);--PAGE_BREAK--
політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);
соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);
культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).
Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв даного права. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення громадських об'єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).
З правами людини тісно пов'язані, проте не ототожнюються, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширюється громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язана піклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства.
Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави. І саме громадянство слугує тим «каналом», посередництвом якого відбувається здійснення прав людини. В ідеалі права громадянина мали б співпадати із правами людини.Але історія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а вже згодом відображались у міжнародно-правових документах як права людини.
Взаємопов'язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, яка й донині входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції України 1996 року, другий розділ якої зветься «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»).
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВА ЛЮДИНИ
Саме суспільство (а точніше — накопичені ним матеріальні, соціальні, духовні та інші ресурси) є основним джерелом задоволення життєво необхідних потреб людини, «резервуаром» формування і здійснення тих можливостей людини, які, власне, складають її права реальні індивідуальні шанси людини у доступі до цих ресурсів, у користуванні «вирощеними» суспільством благами залежать від того, до якого соціального угруповання, осередку належить дана людина, яке положення займає кожна з них у суспільстві, які взаємовідносини, взаємовпливи існують поміж ними самими, а також між ними і державою. А також права людини, їх здійсненність безпосередньо зумовлюються тим, якою мірою, в який спосіб вони схвалені й «розподілені» носіями суспільної («публічної») влади — насамперед державою: чи в інтересах всіх і кожного, чи головним чином в інтересах частини суспільства.
Громадянське суспільство є тотожним поняттю суспільства. Перше з них відображає таке явище, яке виникає лише тоді, коли кожна людина офіційно визнається формально (юридичне) рівноправною з усіма іншими людьми і перед державою та різноманітними суспільними об'єднаннями, тобто коли державна влада вбачає в усіх людях, що проживають на державній території, не підданих, а громадян — осіб, які мають повноцінні політичні права. Така ситуація стала можливою лише з утвердженням капіталістичного способу виробництва і зосередженням державної влади у його прихильників, підтриманих, так чи інакше, більшістю населення.
Одночасно розуміння поняття громадянського суспільства не пов'язується безпосередньо з юридичним громадянством людини, тобто з певним узаконеним зв'язком між нею та державою. Громадянськість у загальносоціальному значенні: громадянськість як можливість бути вільним і рівним з іншими учасниками суспільного життя, бути учасником усіх основних подій і процесів, що відбуваються у суспільстві, як здатність мати певну громадянську позицію, обстоювати її та запроваджувати у життя, як можливість брати активну участь (і особисто, й опосередковано — посередництвом колективних утворень, а також своїх представників) у вирішенні суспільних справ. Громадянське суспільство формується внаслідок дії об'єктивних соціальних закономірностей. Це суспільство, в якому існують об'єктивні (щодо кожного його суб'єкта), необхідні, суттєві, сталі зв'язки, залежності, котрі й відображаються поняттям соціальної закономірності, зазнавало тих чи інших змін, проходило певні етапи, стадії свого розвитку. Тому й розуміння громадянського суспільства багатьма мислителями у різні часи помітно відрізнялося. Проте як самостійне, спеціальне поняття суспільствознавства категорія громадянського суспільства викристалізовується, усталюється лише з початком новітньої історії, зі становленням і розвитком капіталістичного ладу. Значний внесок у його розробку зробили Т. Пейн, П. Гольбах, Дж. Локк, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс, А. Токвіль. З українських діячів XX ст. активно використовував і конкретизував це поняття В.Липинський. Але майже завжди вони розмежовували громадянське суспільство наявне і громадянське суспільство бажане, ідеальне, відрізняли реальне співвідношення між державою і громадянським суспільством від співвідношення «належного», потрібного. Таке розмежування властиве й теперішньому науковому баченню громадянського суспільства.
Якщо, все це підсумувати і визначити поняття, можна сказати, що громадянське суспільство — це система відносин, зв'язків між людьми (а також їхніми спільностями, об'єднаннями), котрим належать визнані державою формально рівні юридичні можливості бути, так чи інакше, власниками засобів і результатів праці та брати участь у політиці, в управлінні суспільством.
Громадянське суспільство, яке існувало в Україні протягом кількох десятиліть до кінця 80-х років, було значною мірою деформоване внаслідок домінування над ним недемократичної, тоталітаризованої держави. Сучасна Украіна прагне здійснити перехід від такої ситуації до суспільства, де панує право, — до правового громадянського суспільства.
Людина з її потребами й інтересами, правами й свободами — центральний суб'єкт суспільства. Вона — активний діяч, має для цього необхідні можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага, пошана до людини є вищим принципом такого суспільства.
Це означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань саме людині, її існуванню й розвиткові надається абсолютний, беззаперечний пріоритет. А права людини визнаються тим абсолютним, універсальним кордоном, переступати через який не може ніхто: ні інші люди, ні громадські об'єднання, організації, ні, тим більше, держава. Правове громадянське суспільство — це суспільство, олюднене. Проявом цього є закріплення основних прав людини у Конституції та в інших законах держави. У такому суспільстві права людини не тільки декларуються, офіційно визнаються, але й здійснюються в максимальних межах наявних ресурсів. Перші кроки у цьому напрямку нині намагається здійснити й Україна. Але реалізація цього гуманістичного наміру дуже ускладнюється глибокою кризою в економічній і соціальній сферах, якою супроводжується перехід України до повноцінного громадянського суспільства. Між тим, вирішальною передумовою реальності багатьох прав людини, насамперед соціально-економічних, є наявність у людини необхідних для цього матеріальних благ, які не тільки забезпечують фізичне існування і розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих чи інших межах, певного варіанту поведінки.
Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного підґрунтя. А воно найбільш надійно забезпечується власністю — насамперед власністю на засоби виробництва та його результати, яка належить людині чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство людей, позбавлених власності, не може бути правовим. Перша особливість громадянського суспільства полягає в тому що якомога більше людей мають стати власниками. Правовому громадянському суспільству притаманна розгалуженість відносин між власниками (насамперед засобів виробництва, а також предметів споживання). Людина, цілком позбавлена реальної власності на засоби виробництва, перетворюється на особу, «прив'язану» економічною (пролетарій), а траплялося — й позаекономічною (раб, кріпосний) залежністю до іншої людини — власника. Що менша доля таких залежних людей у складі населення — то ширше коло осіб вільних, які виключно з власної волі (а не внаслідок, державного тиску, адміністративного, корпоративного примусу) обирають стратегію, спосіб і стиль свого життя. Безперечно, кожна людина, у тому числі й власник, залежить від тих реальних соціальних умов, за яких відбувається її життєдіяльність,— умов, що склалися до неї та незалежно від неї. Завжди залишається вірним відоме положення про те, що жити у суспільстві й бути вільним від нього не можна. Проте у людини майже завжди є безліч варіантів вибору поведінки (зокрема поведінки економічної), якщо її не позбавили цього штучно, примусово.
Власність також не дає абсолютної свободи, має свої межі й накладає певні обов'язки. Ці межі демонструються соціальне виправданим волевиявленням інших учасників суспільних відносин. Усвідомлення таких меж власником — передумова реальності й ефективності його рішень і дій. При цьому за сучасних умов приватна власність може й повинна існувати не так у одноособовій формі, як у колективній (акціонерна, кооперативна). Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності суспільної полягає в тому, що перша — завжди індивідуалізована (наприклад, у вигляді особистого паю в кооперативі, визначеної частки капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки чому постійно зберігається можливість вільного індивідуального волевиявлення щодо розпорядження своєю часткою колективної власності. А така можливість є запорукою свободи людини, підтримує почуття «хазяїна», стимулює її до найбільш продуктивного, ефективного використання власності, формує мотивацію до добросовісної, дбайливої, творчої праці на базі власних засобів виробництва.
По-друге, власниками засобів виробництва нині мають стати переважно трудівники — як ті, що створюють усі матеріальні, соціальні, духовні блага, так і ті, хто своєю працею забезпечує, організовує їх продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільства необхідні послуги. За таких умов принципово послаблюється або виключається відчуження трудівників від засобів виробництва та результатів особистої праці. Таким чином усуваються перепони для свободи розпоряджатися своїм існуванням, його проявами й результатами у визначальній царині людської життєдіяльності — у праці. А це — чи не найголовніший показник вольності людини, гуманізму суспільства.
І, нарешті, по-третє. Що вагоміша у суспільстві доля трудівників-власників, то більше у ньому внутрішніх джерел розвитку економіки, техніки, для піднесення загального добробуту, для свободи і розвитку особистості, для соціальної стабільності та злагоди. Саме їм, власникам має належати вирішальне слово у суспільстві. А для цього за умов демократичної виборчої системи — вони мусять становити більшість населення. В Україні нині відбувається організований і стимульований державою перехід значної частини засобів виробництва з власності державної до приватної — так звана приватизація. Її зміст та мета полягають, за словами Президента України Л. Д. Кучми, у “… передачі через акції у приватне користування населення державного майна, забезпеченні на цій основі формування широкого прошарку власників, що працюють, їх реальної участь у розподілі прибутків”.
Безперечно, крім приватної, у правовому громадянському суспільстві існують й інші форми власності — муніципальна (територіальна) та державна (загальносуспільна). Їх порівняльна питома вага у різних країнах і за різних конкретно-історичних умов — різна. Проте у розглядуваному суспільстві переважна частина засобів виробництва знаходиться у приватній власності — індивідуальній або колективній. Але не внаслідок державно-адміністративного тиску, примусу, а лише під впливом економічної ефективності, доцільності. Юридичне ж усі форми, різновиди власності допустимі й рівноправні. Й у цьому— також один з показників правової основи громадянського суспільства. Конституція України і права людини
«Верховна Рада України від імені українського народу—громадян України всіх національностей,… дбаючи про забезпечення прав і свобод людини.., приймає цю Конституцію — Основний Закон України»1.
Без державно-юридичного забезпечення прав і свобод людини безперешкодне, безконфліктне, «спокійне» їх використання було б, у більшості випадків, справою досить складною, проблематичною, а то й узагалі неможливою. Переконливим свідченням цього є й Конституція України 1996 року. Вона втілила найкращі здобутки загальнолюдського юридичного досвіду конституційного забезпечення прав і свобод людини. Майже третину її статей безпосередньо присвячено цьому питанню. І вже цим визначається її гуманістичне спрямування. Та ще важливіше, те, що текст більшості цих статей досить повно відповідає широко визнаним міжнародним «стандартам» прав і свобод людини. У цьому не важко переконатись, якщо порівняти розділ II Конституції України із Загальною декларацією прав людини, а також Міжнародними пактами про громадянські та політичні права і про економічні, соціальні та культурні права.
Цю засаду втілює стаття 3 Конституції України — перша з її статей, спеціально присвячених людині. З неї розпочинається виклад офіційно виголошеної філософії прав людини, закладеної у Конституцію. Ця стаття, власне, «задає тон» усім наступним конституційним приписам, які відображають реальний або бажаний стан людини в українському суспільстві, реґулюють ЇЇ відносини з державою, визначають їхні взаємини, спрямовують політику, діяльність держави. Одне слово, це — базисна стаття, яка належить до підвалин того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією. Вона є нормативно-юридичною підвалиною гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні. Людина, іі життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украіні найвищою соціальною цінністю.2Принципово важливим тут є визнання людини соціальною цінністю: адже це означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, але й для всього суспільства, для соціуму. Причому, оскільки ця цінність «найвища», то жодне інше явище не може поціновуватися суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінність людини. Всі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, «субординовані» цінності людини. Не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.3Призначення цього положення — визначити основний — соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною і державою: такий вектор нині в Україні відображається формулою «від людини — до держави» (а не «від держави до людини», що було властиве тоталітарному режимові, що існував в Україні досі). Отже, це положення має антитоталітарну спрямованість, є гуманістичною засадою діяльності держави. З цього випливає, що держава не всевладна щодо людини: у своїй діяльності вона має бути обмежена правами і свободами людини. У цій підпорядкованості держави правам і свободам людини саме й реалізується панування, верховенство права — суспільний стан, утвердженню якого спеціально присвячена одна з наступних статей Конституції (ст. 8). Дане положення конкретизує конституційну настанову стосовно того, що діяльність держави має зумовлюватись правами та свободами людини. Позитивна відповідальність полягає у тому, що держава має створювати різноманітні умови, необхідні для здійснення прав і свобод людини. продолжение
--PAGE_BREAK--
Така відповідальність, покликана сприяти правоздійсненню, полегшувати його. Позитивна відповідальність держави відображена у тих конституційних приписах, в яких зафіксовано, що держава «Гарантує» (наприклад, ч. II ст. 25, ч. І ст. ЗО. ст. 31, ч. 4 ст. 32, ч. І ст. 33, ч. І ст. 34, ч. 2 ст. 46, ч. 2 ст. 50), «забезпечує» (ч. З ст. 24, ч. З ст. 42, ч. 2 ст. 45, ч. З ст. 53) права і свободи людини, створює умови (ч. 2 ст. 43, ч. І ст. 47, ч. 2 ст. 49) для здійснення прав людей, «дбає» про здійснення прав людини (ч. 4 ст. 49).
“Негативна відповідальність держави полягає в її забов’язаннях відшкодувати ти чи інші збитки (матеріальні, моральні), спричиненні порушенням прав і свобод людини з боку органів, службових чи посадових осіб держави.” Можливість такої відповідальності передбачено у ч. 5 ст. 41, ст. 56, ч. 4 ст. 62, ч. З ст. 152 Конституції України.
Поряд з цим необхідно відзначити, що у відносинах «людина — держава» відповідальність має взаємний характер — це взаємовідповідальність: людина (особливо громадянин) також відповідає перед державою, і це теж закріплено у Конституції (ст. 65, 67. 68). “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” Утверження прав і свобод людини – це їх визнання державою.1
Воно може здійснюватися різними шляхами та засобами: виголошенням у деклараціях, заявах; закріпленням прав людини у Конституції, інших законах; участю у підготовці та прийнятті міжнародних документів з прав людини, приєднанням до міжнародних договорів, їх ратифікацією.
Конституційні права і свободи невичерпні і нескасовувані
Цей принцип відображено у статті 22 “Основного Закону” права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Соціально-філософським підґрунтям цього припису є уявлення про принципову необмежуваність розвитку, збільшення, розширення прав і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Та це й зрозуміло, адже зростання та урізноманітнення людських потреб є об'єктивною соціальною закономірністю. Цей припис фіксує відкритість переліку конституційних прав і свобод людини, тобто — невичерпуваність їх тими, які закріплені у Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість наступного розширення такого переліку, виникнення і державного забезпечення нових прав людини і громадянина. Але є ще один висновок з цього положення він полягає у тому, що розвиток прав і свобод людини може існувати та існує поза Конституцією. По-перше, є такі права і свободи людини, які зафіксовані у міжнародно-правових актах і документах, офіційно схвалених (ратифікованих) у встановленому порядку, але у Конституції з певних причин поки що не відображені. По-друге, є й можуть бути такі права та свободи людини і громадянина, які закріплено у законах чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони не згадуються. “Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.”2
Гарантування прав і свобод — це встановлення і використання (застосування) їх Гарантій. Гарантії прав і свобод людини — це такі явища, які сприяють дійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону. Згадка про такі Гарантії (її вміщено, у ст. З Конституції) зобов'язує державу не лише проголошувати, декларувати у Конституції й інших законах права і свободи, але й дбати, піклуватися про їх здійсненність, реалізовуваність. Гарантії прав і свобод людини прийнято поділяти на загальносоціальні й спеціальні. До перших належать, насамперед, явища економічні (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні форми власності та засоби виробництва, у тому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці); політичні (демократичний устрій суспільства, плюралістична «відкрита» політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об'єднань, у тому числі політичних партій, посередництвом яких «прослуховуються» й узгоджуються інтереси різних осередків суспільства; демократична виборча система; духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність одержавлення однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських ідеалів).
ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ
Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або може мати кожна людина незалежно від громадянства з початку життя.
ЗаКонституцією до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; невтручання в особисте і сімейне життя.
Серед основних прав людини найважливіше місце за своєю суттю займає право на життя. Воно є невід'ємним правом кожної людини1. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є юридичне зобов'язаною своїм народженням та життям, що порушення її фізичної цілісності не може бути обумовлено ні суспільними, ні державними, ні етнічними, релігійними або будь-якими іншими цілями чи інтересами. Життя людини визнається тим самим найвищою соціальною цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства, оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих людей, але також і розвиток суспільства в цілому.
Конституція прямо покладає на державу обов'язок захищати життя людини, а особі надає при цьому право оберігати як своє життя і здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей. Виконання цього обов'язку вимагає від держави активної діяльності в різних соціальних сферах. З надійним захистом життя людей пов'язаний і розвиток системи охорони здоров'я, що включає, зокрема здійснення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, контроль за виробництвом лікарських препаратів та дотримання технологій в медицині; утримання установ невідкладної допомоги; заборона незаконного лікарювання і т. ін.
Сучасна держава має досить широкі можливості захищати життя людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогу конкретній людині. І тому природно, що не зважаючи на опіку держави, за особою зберігається право активно діяти на користь як особистого захисту, так і захисту життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. “Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж за обставин крайньої необхідності, визнаються чинним законодавством правомірними.2Захист життя і здоров'я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов'язок особи. Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя становищі, є неприпустимим і карається за законом”.1
Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає в певних випадках можливість правомірного позбавлення її життя. Наприклад: Позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді смертної кари. Такі дії держави є правомірними, але їх здійснення закон відносить до виняткових випадків, прямо наголошуючи на тимчасовому характері цієї міри покарання.2Але кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною карою передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; “За українським законодавством смертна кара не призначається особам, які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку, а також не призначається і не виконується щодо вагітних жінок”.3
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах закріплює одвічну повагу до гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних зв'язків, що її оточують. Така повага є невід'ємною від самої особи, її непорушним правом. Вона тісно пов'язана із здійсненням особою соціальне важливих і життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини. Вона досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якості найголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети. Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28), встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом при будь-яких обставинах, в тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної відповідальності, або ж коли проти неї здійснюється кримінальне переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному лікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи іншим поводженням, що принижує людську гідність. “Різні тортури, катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження з людиною не може мати місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. При визначенні мети покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність.”4“Також не слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її залучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні кримінальної справи, які пов'язані з оглядом, обшуком, відібранням зразків для проведення експертизи, допитом. Сама процедура їх проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого ставлення до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи підозрюваного або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові гарантії і проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та не можуть здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідність особи або складати небезпеку для її здоров'я”.5“При цьому з огляду на специфічність відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за застосування насильства або примушування особи давати свідчення при допиті”.6
Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і інтереси, може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності. Але людина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно підкріплена гарантіями захищенності від зовнішнього неправомірного втручання.
Фактично право на свободу і право на особисту недоторканість — це два окремих права людини, що мають самостійні сфери регулювання і механізми реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють одне одного. Об'єднала їх в одному положенні, проголосивши, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29). Як право на свободу, так і право на особисту недоторканність закріплені в ст. 29 Конституції в найбільш загальному вигляді, що складає основу для реалізації свободи людини в будь-яких площинах соціальної діяльності, у її політичному, соціальному, економічному, духовному та інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітних гарантій від неправомірного втручання у справи та життя людини.
Недоторканність житла — це майже абсолютна правова гарантія людини. Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умов пожежі, землетрусу, повені. А також коли проникнення обумовлено безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. В цих випадках допускається проникнення не тільки у те житло, де в небезпечному становищі перебувають люди чи майно, або сховався злочинець, але також і в інші, що розташовані поруч, але проникнення у них обумовлено обставинами рятувальних робіт або ж переслідування злочинця.
Також, як і своє життя, “людина має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати від протиправних втручань у своє житло та інше володіння”.1«Мій дім — моя фортеця» — наголошує народна мудрість.
Важливу частину життя людини складає сфера її комунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.2Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації. “Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що передаються засобами зв'язку, карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом.”3
Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді, коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей, посилок. “Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену інформацію неможливо.”1 продолжение
--PAGE_BREAK--
Конституція оголошує недопустимим втручання в особисте і сімейне життя людини. “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків, передбачених Конституцією. Є не допустимим збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.”2
Поряд з громадянськими правами є політичні права і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України. Це їх суб'єктивні права і свободи у політичній сфері. Вони опосередковують собою взаємовідносини особи і держави як політичної організації суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства. До цих прав і свобод відносяться: свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України; право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін; право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Щодо політичних партій в Конституції також заначається, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути за цією Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України. Як складова частина права громадян України на об'єднання закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). Щодо гарантій цього права в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Але в Конституції передбачаються певні обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій. “Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення забороняється. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях, що було поширеним явищем протягом тривалого часу.”1
До політичних прав також відносяться й передбачені Конституцією права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб на свій вибір.
ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Центральним видом прав і свобод людини і громадянина є економічні права, тобто суб'єктивні права в економічній сфері, у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності; право на підприємницьку діяльність та право на користування об'єктами права публічної власності, зокрема права державної та комунальної власності.
Суб'єктами права приватної власності можуть бути не лише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства. Але будь-яка особа визнається суб'єктом права власності лише за умов, якщо вона набула право приватної власності в порядку, визначеному законом. Об'єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші, цінності), так і результати інтелектуальної, творчої діяльності особи, тобто духовні цінності, зокрема твори науки, літератури, мистецтва, інформація.
Право приватної власності розуміється і закріплюється як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається: “Ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним. Щодо примусового відчуження об'єктів права приватної власності воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування вартості. Причому примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якості землі.”2
Також конституційним економічним правом є право на підприємницьку діяльність. «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом».1
Дане право, як і право приватної власності, всебічно гарантується системою загальних і спеціальних гарантій. Так, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. “Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Разом з тим держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.”2Тобто держава стоїть на боці інтересів не лише підприємця, виробника, але й того, хто завершує увесь цикл підприємницької діяльності — споживача.
Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним не лише за об'єктами цього права, але й за його суб'єктами. “Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.”3
Іншим економічним правом є традиційне конституційне право — право на користування об'єктами права суспільної власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, а в ст. 41 проголошується, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Одним з найчисельніших видів прав, є соціальні права. Право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.
Пріоритетним соціальним правом є право на працю. Кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право на працю включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується право на своєчасне одержання винагороди за працю не нижче від визначеної законом. Забороняється використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.
Також передбачається право на страйк. “Ті хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.”4
Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. “Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпуски, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Центральним соціальним конституційним правом є право на соціальний захист. Це право за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.”1
За Конституцією кожен має також право на житло. “Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. І лише щодо осіб, які потребують соціального захисту передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.”2
У Конституції передбачається також право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає належне харчування, одяг, житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. “Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування і що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно, а існуюча система таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності і дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.”3
Також, у Конституції зазначається: Шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, і що кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.”4 продолжение
--PAGE_BREAK--
За Конституцією кожен має також право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. “Разом з тим кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення.”1
Конституції багатьох держав закріпили принцип права людини на життя в якісному навколишньому середовищі. (Слід зазначити, що в різних державах залежно від мовних традицій цей принцип визначається як право на чисте, безпечне, екологічно збалансоване навколишнє серодовище). Україна визначила даний принцип як право екологічно безпечного навколишнього середовища. “Конституційне право громадян України на екологічно безпечне для життя та здоров'я навколишнє середовище реалізується через інші суб'єктивні права громадян, окремі права на отримання повної та достовірної інформації про стан навколишнього середовища та його вплив на здоров'я людей; участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів з питань розміщення, будівництва та реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан довкілля, та на внесення пропозицій у державні та інші органи з цих питань; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; подання до суду позовів до державних органів, установ, організацій та громадян з метою відшкодування збитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище тощо; здійснення контролю органами спеціальної компетенції (органами Мінекобезпеки) та прокурорського нагляду за дотриманням законодавства про охорону навколишнього середовища”.2“Але порушені права громадян в галузі охорони навколишнього середовища мають бути відновлені, а їх захист здійснюваться в судовому порядку.”3
Важливим видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в системі прав і свобод є культурні (духовні) права і свободи. Ці права надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантами.
В загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності особи, яку гарантує їй держава з урахуванням умов життя і діяльності особи, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина — це суб'єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. До культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, право на свободу світогляду і віросповідання. Але в Конституції ці права і свободи закріплені серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.
Право на освіту охоплює собою право (права) практично на всі основні види освіти. “Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов'язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.”1
Основою культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина є свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ці права і свободи гарантуються. “Свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.”2
Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова, тобто на вільне вираження своїх поглядів і переконань, вперше в Конституції закріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”.3
Також на мій погляд можна внести до культурних (духовних) прав та свобод і передбачене Конституцією право на свободу світогляду і віросповідання. “Свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути за Конституцією обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церкви і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви.
Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова, хоча це і не заперечення існування національної релігії. Не допускаються як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення від обов'язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.”4
Поряд з правами і свободами Конституція України визначає й основні обов'язки її громадян. “Першочерговим обов'язком громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів.”1Пріоритетність цього обов'язку зумовлена об'єктивною необхідністю всебічного утвердження її внутрішнього і зовнішнього суверенітету, незалежності в політичній, економічній, культурній та в інших сферах, забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави, яка лише нещодавно стала дійсно суверенною державою, дійсно Вітчизною, Батьківщиною.
Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, Конституція покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.
“Також Конституція України, визнаючи людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.”2
Держава має шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа мусить шанувати державу, всі її інститути.
Незнання законів не звільнює нікого від юридичної відповідальності.
Заключення
Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою.3
Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадянина. Тобто юридичні гарантії — це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний розвиток особистості.”4Отже, до юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.
До юридичних гарантій можна віднести юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.
Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина з моменту вступу її в законну силу являють собою норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.
Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної. Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми. “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.”1
Дуже складне питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.
Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов'язків — закономірність і наслідок проголошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв'язку уявляється доцільним звести до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів тощо), які встановлювали або обмежували б обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції, не завжди відповідають закону в силу суб'єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення звернень громадян. продолжение
--PAGE_BREAK--
Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту — аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.”1
Суттєвою і принципово новою юридичною гарантією прав та свобод людини є: передбачене ст. 63 Конституції право особи відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. “Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду.”2
Конституція закріпила право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав вихолощення у повсякденному житті.
Спеціального аналізу заслуговує організаційна діяльність державних органів, громадських організацій у забезпеченні, реалізації та охороні прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. В юридичній літературі дане питання розглядається, однак в цілому воно досліджено недостатньо. Частково це пояснюється тим, що правова система України перебуває в стані глибокої кризи.
П.С Недбайло зосереджував увагу на організаційному значенні застосування правових норм. Він писав, що застосування правових норм полягає в активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, у застосуванні їх до конкретних фактів.3
Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.
У демократичному, правовому суспільстві значення організаційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого розвитку набувають їх форми та методи. “Широке коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій зобов'язані забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.”1
Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України. В межах своєї компетенції організаційну діяльність по забезпеченню прав і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції, здійснюють Кабінет Міністрів; місцеві державні адміністрації; прокуратура; Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції: органи місцевого самоврядування. В Україні діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов'язана з правами людини. Діяльність цих організацій надзвичайно важлива для забезпечення гарантій прав людини: вони здійснюють і захищають правову просвіту, здійснюють експертизу чинного законодавства України на предмет його відповідності міжнародним стандартам з прав людини, готують освітні програми з прав людини для різних спеціальних і професійних груп.
Україна має серйозні наміри включитись у процес забезпечення прав людини за міжнародними стандартами і я вважаю, що це є проявом високої правової культури держави.
Література
1
Конституція України 1996 р.
2
Кримінальний кодекс України02.01.94
3
Кримінально-процесуальний кодекс України02.01.94
4
Закон України “Про охорону навколишнього середовища”26.06.91
5
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права
6
Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С. 35.
7
Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.— С. 7.
8
Щетинин Б. В. Проблему теории советского государственного права.—М., 1994.- С. 207-208.
9
Драгоманов М. П. Турки внутренние й внешние // Вибране.— К., 1991.— С. 237; Драгоманов М. П. Чудацькі думки // Вибране.— К., 1991.—С.469.
10
Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85.
11
Рабінович Л. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К., 1992.- С. 5.
12
Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.— К., 1995.- С. 34.
13
Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48.
14
Недбайло П. Е. Применение советских правових норм.— М., 1960.— С.129.