Політичний режим України і проблема інтеграції української держави до світової демократичної спільноти
Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.
Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:
– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);
– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);
– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).
Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.
Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.
Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень коррупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та іншихцілей.
Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.
Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.
Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод [2, с.12-14]. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і свободу об’єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян. Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії, де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію більш ширшого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за своїми характеристиками подібний український, називаються режимами напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств, зокрема, України.
Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О’Доннелла, яка виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів опозиції; патронаж над громадськими об’єднаннями з боку виконавчої влади в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний президент на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим України набуває напівконкурентного змісту.
До того ж в Україні наявні обмеження свободи слова (що останнім часом не раз зазначали міжнародні організації) [5, с.9-11], тенденції до збільшення владних повноважень президента, клієнтурні моделі голосування та здійснення влади, ігнорування критики з боку опозиції чи інститутів громадянського суспільства. В цілому дані ознаки не є повними характеристиками авторитарного режиму, тож, мова йде про авторитарний синдром в Україні.
За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним за типом, бо поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з президентською формою правління. Така спроба поєднання характеристик політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд призначається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі.
Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром.
Відповідно до теорії А.Лейпхарта, оптимальним політичним режимом для України, якщо вона, звісно, хоче бути демократичною державою, має бути співсуспільна демократія, що характерна більшості європейських країн, і яка виявилась більш-менш нейтральною по відношенню до категорій “західних” і “незахідних” типів демократії, що особливо важливо у неопатримоніальному вимірі пострадянських країн. Ця теорія застосовується до суспільств, що характеризуються розподілом на сегменти. Сегменти можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, етнічного, національного і т.п. характеру. Основною метою співсуспільної демократії є вирівнювання протиріч та створення системи обмежень і противаг для великої кількості політичних еліт, а основною ознакою – співпраця еліт [4, №1-2].
Оскільки Україна є сегментованою державою за етнічною, мовною, регіональною, релігійною ознаками, має багатопартійну систему, партиципаторну політичну культуру, велику територію, різноспрямовані зовнішньо-політичні орієнтації, то концепція співсуспільної демократії їй як найліпше підходить. Вона може стати реальним вирішенням проблем конфліктності влади і утвердження демократії в Україні.
Якщо ж говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна виключити жодного з п’яти можливих варіантів його розвитку, що склалися у політологічному дискурсі: 1)консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм демократії; до ліберальної демократії, інтеграція у Європейський Союз; 2) набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми правління; 4) повернення до старого однопартійного режиму у випадку приходу до влади крайніх “лівих”; 5) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності.
Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п’ятим сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції все більш поверхового характеру демократизації у країнах “третього світу” і неопатримоніального коріння українського політичного режиму, що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло демократичних держав.
Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.
Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав.
А сумнівів щодо правильного напрямку розвитку українського суспільства немає жодних, і передовсім через те, що демократизація (у тій чи тій формі, тим чи тим темпом) уособлює важливу тенденцію політичного розвитку країн сучасного світу, а європейська інтеграція – важливу тенденцію розвитку багатьох посткомуністичних країн.
Література: 1. Бжезинський Зб. Вирішальна роль України на пострадянському просторі. // Політика і час.– 1997.– № 9. –С.24-28. 2. Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? // Полис. –1999. –№1. –С. 10-25. 3. Даль Р. О демократии. / Пер. с англ. А. С. Богдановского; под ред. О.А. Алякинского. – М.: Аспект пресс, 2000. – 208 с. 4. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы. // Полис.– 1992. –№ 1-2, 3, 4. 5. Марциновський А. Останнє попередження Ради Європи? // Голос України, 1998. 4 грудня. 6. Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. –К.: Політична думка, 1995. – 368 с.