Національний банк україни -центральний банк держави його роль у системі органів державної влади

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ -ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК ДЕРЖАВИ. ЙОГО РОЛЬ У СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ 1.1. ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ЕМІСІЙНИХ БАНКІВ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЇХ СТАТУСУ
Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигля­ді створена відносно недавно. До середини XVІІІст. комерцій­ні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окре­мих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочат­ку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що від­повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.
Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключно­го права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIXст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві від­мінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансо­во-економічного розвитку окремих країн.
Зауважимо, що упродовж 40—50 років XIXст. відбувалася жва­ва дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на рин­ку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять «вільна банківська система» і «централізована банківська система», а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, зви­чайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізо­вана. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісій­ної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.
У XXст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.
Правове становище центральних банків, їхній статус у розвину­тих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили — закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також пов­новаження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісій­ного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах ре­гулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.
Центральні банки можуть бути за формою власності державни­ми або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (феде­ральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів уп­равління центрального банку.
— Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідно­син і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взає­мин. Перша — центральний банк виступає агентом уряду (міністер­ства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Дру­га — центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-яко­го впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують про­міжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.
Законодавство лише п'яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки під­порядковані казначейству або міністерству фінансів.
У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право вида­вати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзви­чайно рідкісними.
У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядку­вання центральних банків безпосередньо парламентам, за допомо­гою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної полі­тики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяль­ність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.
Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особли­во в країнах з ринковим типом економіки. Для центральних банківсь­ких інституцій України воно має не лише теоретичний, а й прак­тичний інтерес. Від відповіді на це питання залежить визначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організації НБУ в майбутньому законі про Національний банк України.
Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкою держави, що дає можливість забезпечити платіжну сис­тему потужними засобами телекомунікації, необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможні ре­єструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаєм­них зобов'язань банків тощо. Центральний банк здійснює макроеко­номічний нагляд за функціонуванням всієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьому він може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансового стану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринку з метою недопущення розладу розра­хункової системи через банкрутство або неліквідність її учасників.
Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений не­обхідною ліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ри­зик неплатежів при розрахунках з участю центрального банку зво­диться практично до мінімуму.
Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їх регулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення має рівень кваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять розрахункові операції. Є відмінності й у правовій базі та підходах окремих держав до здійснення суб'єктами ринку фінансо­вої діяльності. 1.2. СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ І ЙОГО СТАТУС
Центральним банком нашої країни є Національний банк України (НБУ).
Банківська система незалежної України і відповідно Національ­ний банк України створювалися протягом 1991 р. у зв'язку з дезін­теграцією радянської банківської системи. Правовою основою бан-ківської системи нашої держави став Закон України «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою України 20 бе­резня 1991 року. Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банків­ську діяльність»» цей законодавчий акт було введено в дію з 1 трав­ня 1991 року.--PAGE_BREAK--
Згідно із зазначеною постановою Верховної Ради дія Закону України «Про банки і банківську діяльність» поширювалася на всі наявні в нашій країні банки. Було також оголошено власністю Украї­ни Український республіканський банк Держбанку СРСР, Українсь­кий республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку (Укрпромбанк), Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їхньою мережею, обчислювальними центрами, всіма активами, пасивами, а також Українське республі­канське управління інкасації Держбанку СРСР з підпорядкованою йому мережею установ та організацій.
Особливо важливим було те, що окремо, в п. З постанови Вер­ховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність»» передбачалося «створити на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР Наці­ональний банк України». Власне, цим пунктом постанови Верховної Ради України організаційно було вирішено питання про створення центрального банку незалежної держави — України.
Цією самою постановою Національний банк України було зо­бов'язано до 1 травня 1991 р. розробити проект свого Статуту, ви­значити структуру і чисельність центрального апарату, підпорядко­ваної мережі установ і подати на затвердження Президії Верховної Ради України. Одночасно Раді Міністрів України і Національному банку України доручалося внести до Верховної Ради України про­позиції щодо розміру та джерел формування статутного фонду На­ціонального банку України.
Отже, на підставі зазначених вище законодавчих актів було ска­совано державну монополію у банківській системі та створено нову дворівневу фінансову систему. Перший рівень — Національний банк України, другий — комерційні банки. Діяльність цих банків тісно взаємозв'язана. Власне, вони утворюють взаємоузгоджену й керова­ну єдиним органом структуру. Водночас кожна із складових цієї си­стеми функціонує відповідно до законів ринку.
Статус і принципи діяльності Національного банку України ви­значені Основним Законом держави. Статті, які стосуються функці­онування Національного банку, вміщені у двох розділах, присвяче­них законодавчій і виконавчій владам. Це не випадково, оскільки йдеться про центральний банк держави, який очолює її національну фінансово-кредитну систему.
Національний банк за своїм правовим статусом є однією з най­важливіших інституцій держави. Він не входить до жодної з гілок влади. Свою діяльність здійснює на засадах незалежності та еконо­мічної самостійності. Проте цей головний орган банківської систе­ми з ряду питань є залежним від Верховної Ради України, перед якою і звітує про свою діяльність.
До повноважень законодавчого органу держави Конституція України відносить призначення на посаду та звільнення з посади го­лови Національного банку України, що здійснює Верховна Рада за поданням Президента України. Крім того, саме Верховна Рада Украї­ни призначає половину складу Ради Національного банку України, а також заслуховує звіти його голови про діяльність банку.
Інша половина Ради згідно зі ст. 106, п. 12 Конституції України призначається Президентом України. Такий підхід дає можливість двом гілкам влади пропорційно, рівною мірою брати участь у фор­муванні складу Ради Національного банку України і здійснювати регулятивний вплив держави на фінансово-кредитну політику, її ре­алізацію. Конституційні засади формування вищого органу управ­ління НБУ, а також його керівництва є прикладом рівноваги двох гілок влади в Україні.
Рада Національного банку України відповідно до ст. 100 Консти­туції України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради На­ціонального банку України визначається законом.
Важливо наголосити, що правом законодавчої ініціативи у Вер­ховній Раді, крім Президента України, народних депутатів України, Кабінету Міністрів України, Конституція наділяє також і Націо­нальний банк України (ст. 93, п. 1 Конституції України). Надання цього права Національному банку свідчить про вищий ступінь його значущості у системі державних інституцій.
Суттєве значення для ефективного функціонування НБУ мають його взаємовідносини з Кабінетом Міністрів України. Ці державні органи проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розроблення і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. НБУ підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, доки вона не су­перечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Голова Національного банку або за його дорученням один із зас­тупників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів з правом дорадчого голосу. Отже, НБУ як орган держави є рівно­правним партнером державного органу виконавчої влади — Кабі­нету Міністрів України.
Національний банк України як економічно самостійна державна установа здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів. Однак одержання прибутків не є метою діяльності Національного банку. Для забезпечення виконання своїх функцій він має право на придбання та розпорядження рухомим і нерухомим майном.
Кошторис видатків Національного банку на кожний рік затвер­джується Радою НБУ. Цей самий орган затверджує Основні напря­ми грошово-кредитної політики Національного банку.
Викладеним вище не обмежуються правові основи функціону­вання НБУ. Як юридична особа він діє на підставі Статуту Націо­нального банку України, затвердженого постановою Президії Вер­ховної Ради України від 7 жовтня 1991 р. 1.3. ФУНКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
Функції НБУ та його органів є невід'ємною складовою функцій державного управління.
Основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності грошової одиниці. Це передбачено у ст. 99 Конституції України, де зазначено: «Грошовою одиницею України є гривня. За­безпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією цен­трального банку держави — Національного банку України».
Наголосимо, що з моменту введення національної грошової оди­ниці відповідно до конституційних норм вона стає не лише фінансо­во-економічним, а й політичним фактором. Адже національна гро­шова одиниця — це ознака економічного і політичного потенціалу держави, її незалежності.
Чинне законодавство про центральний банк держави покладає на нього виконання і низки інших функцій. До них насамперед нале­жить визначення та проведення грошово-кредитної політики відпо­відно до затвердженої Верховною Радою України загальнодержав­ної програми економічного розвитку.
Національний банк України має монопольне право здійснювати емісію національної валюти України та організовувати її обіг. Це означає, що жоден інший суб'єкт банківської системи не може здій­снювати цю функцію.
Центральний банк держави виступає також кредитором в остан­ній інстанції для банків і кредитних установ, організовує систему рефінансування, визначає для банків та інших кредитних установ правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку звітності та захисту інформації. З цією метою Національний банк розробляє та ухвалює відповідні нормативні акти у вигляді поло­жень, постанов керівних органів тощо.
НБУ визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому чи­слі між банками та іншими кредитними установами, напрями роз­витку сучасних електронних банківських технологій, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, систем розрахунків, автоматизацію банківської діяльності та засобів захисту бан­ківської інформації; здійснює банківське регулювання та нагляд; веде Реєстр банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж і кредитних установ, здійснює ліцензування банківських та інших операцій у передбачених законом випадках.    продолжение
--PAGE_BREAK--
На НБУ покладено таку важливу функцію, як складання платі­жного балансу і балансу міжнародних інвестицій України, здійс­нення їх аналізу та прогнозування. Значення цієї функції особливе. Адже наша країна наприкінці 1991 р. як нова незалежна держава не мала доступу до іноземних кредитів. На той час фінансове станови­ще країни погіршила ще й заява Зовнішекономбанку СРСР, який об­слуговував зовнішню торгівлю, про те, що понад 7 млрд дол. США «зникли» і про їхнє використання немає жодних підтверджувальних документів. Понад 1 млрд дол. США з цієї суми належав українсь­ким підприємствам та приватним особам. Зовнішекономбанк також заявив, що він більше не обслуговуватиме виплат, які стосуються зовнішньої торгівлі колишніх радянських республік.
Для міжнародного авторитету Національного банку України ве­лике значення має покладення саме на нього функції представниц­тва інтересів України в центральних банках інших держав, міжна­родних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків. Центральний банк дер­жави здійснює також відповідно до визначених законом повнова­жень валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахун­ків у іноземній валюті, організовує та здійснює валютний контроль.
Лише НБУ має право здійснювати операції із золотовалютним резервом і забезпечувати його накопичення та зберігання.
Національний банк України реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у банківській системі, бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.
Крім зазначеного вище, до переліку функцій НБУ належать та­кож наглядові, регулятивні й контрольні. їх виконання забезпечу­ється через:
здійснення всіх видів перевірок банків на місцях, інших кредитних установ та суб'єктів підприємницької діяльності в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичнимита фізичними особами під час реєстрації банків, кредитних установ і ліцензування банківських операцій;
висунення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів (учасників) банків та інших кредитних установ і визначення питань, за якими мають бути прийняті рішення.
Національний банк України може направляти своїх представни­ків для участі у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спос­тережної ради, правління та ревізійної комісії іншого банку або кредитної установи з правом дорадчого голосу. Він може також вима­гати здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків та ін­ших кредитних установ, одержувати висновки незалежних аудитор­ських організацій про результати цих перевірок.
НБУ має право вживати заходи впливу щодо порушників чинно­го законодавства. Так, у разі порушення банком чи іншою кредит­ною установою банківського законодавства України, нормативних актів НБУ, проведення ризикових операцій, які загрожують інтере­сам вкладників та кредиторів, НБУ має право вимагати від банку та кредитної установи усунення виявлених порушень. Якщо ці вимоги не будуть виконані у встановлений строк, НБУ має право застосову­вати такі заходи впливу:
підвищувати норму обов'язкових резервів;
стягувати з банків чи інших кредитних установ штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу;
усувати керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком чи іншою кредитною установою і призначати тимчасову адміністрацію;
відкликати ліцензію на здійснення окремих чи усіх банківських операцій;
приймати рішення про реорганізацію чи ліквідацію банку.
Звичайно, заходи впливу мають бути адекватними допущеним порушенням.
У разі виникнення незадовільного фінансового стану комерцій­ного банку чи іншої кредитної установи НБУ може вживати заходи щодо їх фінансового оздоровлення.
Водночас чинне законодавство передбачає певні обмеження що­до вимог Національного банку України. Так, він не має права вима­гати від банків та інших кредитних установ виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними ак­тами НБУ.
Національний банк здійснює аналіз діяльності комерційних бан­ків та інших кредитних установ з метою виявлення ситуацій, які загрожують інтересам вкладників і кредиторів, стабільності бан­ківської системи в цілому. Але він не несе відповідальності за зо­бов'язання комерційних банків і кредитних установ, за винятком випадків, коли НБУ бере на себе такі зобов'язання, а банки та інші кредитні установи не несуть відповідальності за зобов'язання На­ціонального банку, крім випадків, коли вони беруть на себе такі зо­бов'язання.
Рішення НБУ з питань банківського регулювання і нагляду мо­жуть бути оскаржені у порядку, передбаченому чинним законо­давством.
Національний банк України визначає для комерційних банків та кредитних установ форми звітності та порядок їх складання, які необхідні для ведення грошово-кредитної і банківської статистики, здійснення валютного контролю.
НБУ контролює діяльність своїх структурних одиниць та під­розділів через проведення внутрішнього аудиту, який здійснюється його ревізійним управлінням, безпосередньо підпорядкованим голо­ві НБУ. Комплексні перевірки господарсько-фінансової діяльності структурних одиниць НБУ проводяться не рідше як один раз на рік.
Правління НБУ не пізніше 1 листопада звітного року приймає рішення про аудит Національного банку України і визначає ауди­торську фірму, яка має відповідний досвід роботи, для перевірки рі­чного звіту і подання аудиторського висновку. 1.4. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
Ефективність функціонування банківської системи України зна­чною мірою залежить від рівня кваліфікації апарату управління НБУ як частини єдиного механізму банківської системи. Успішне виконання апаратом управління НБУ завдань і функцій, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», можливе ли­ше на основі наукового підходу до визначення його організаційної структури та діяльності.
Структура управління є результатом поділу і кооперації праці між службовцями. Її первинними елементами виступають посади, встанов­лені відповідними правовими актами з чітко визначеним переліком прав та обов'язків осіб, що їх обіймають. Організаційна структура НБУ— це склад його внутрішніх підрозділів та форми їх взаємодії.
У теорії управління до характерних рис організаційної структури відносять, по-перше, роздрібненість (кожний орган складається з низки відособлених частин, під якими розуміють усі його підрозділи (посади)). Так, до складу організаційної структури НБУ входять: ке­рівництво — Голова НБУ, його заступники, правління; структурні підрозділи та їхні керівники.
По-друге, ієрархічність (пірамідальність). Із поглибленням поділу праці всередині кожного органу можуть відділятися нові структурні частини. На певній стадії один керівник уже не в змозі спрямовува­ти і контролювати діяльність численних виконавців. Колектив служ­бовців стає некерованим, виникає загроза порушення стійкості та єдності в роботі. Усуваються ці суперечності з допомогою проміж­них ланок. У НБУ це — директор департаменту, його заступник, на­чальник управління, завідувач відділу тощо.    продолжение
--PAGE_BREAK--
По-третє, складність, симетричність і формальність.
Структура може мати і такі риси, як стійкість, надійність, цілі­сність та ін.
Розглянемо детальніше формальність як характерну рису органі­заційної структури НБУ. Норми адміністративного права закріплю­ють кількісний та якісний її «параметри»: чисельність структурних підрозділів (посад), співвідношення посад керівного, оперативного та обслуговуючого персоналу, внутрішньоструктурні зв'язки між ними, відповідні функції, права й обов'язки. Низка структурно-посадових питань вирішується колегіально. Наприклад, постановою правління НБУ від 5 вересня 1996 р. затверджено структуру цент­рального апарату НБУ. Відтак структура апарату управління набула нормативної сили, «формального» характеру, відносної незалежно­сті щодо особистих якостей службовців, які обіймають ті чи інші посади. Безперечно, організаційна структура центрального апарату управління НБУ не є сталою, вона може змінюватись у зв'язку із розширенням чи звуженням функцій банку, збільшенням чи змен­шенням обсягу виконуваної роботи тощо.
У теорії управління виділяються три основні типи побудови структури органів управління: лінійний, функціональний і змішаний {лінійно-функціональний). За лінійного типу поділ праці відбуваєть­ся як «по вертикалі», так і «по горизонталі» — між керівника­ми структурних підрозділів, які перебувають на одному рівні. При цьому у кожного працівника органу є лише один керівник, котрий здійснює керівництво з усіх питань. За функціонального типу побу­дови структури поділ праці відбувається відповідно до посадових функцій, причому виконавець підпорядкований одночасно кільком функціональним підрозділам — кожному з певного кола питань. Поєднання лінійного і функціонального принципів в одному органі управління створює самостійний тип структури — лінійно-функціо­нальний.
Кожен із перелічених вище типів структури органів управління має свої переваги й недоліки. Більшість органів державного управ­ління в Україні заснована на засадах лінійно-функціонального прин­ципу. Саме на такій основі побудована структура центрального апа­рату управління НБУ.
Структура центрального апарату НБУ. Налагодити функціо­нування системи управління тим складніше, чим вона більша. Управ­ляючі, котрі володіють мистецтвом управління, не випадково від­дають перевагу співпраці з нечисленним, але висококваліфікованим апаратом і не підтримують тенденцію до розширення управлінсько­го апарату. Зростання апарату управління в арифметичній прогресії тягне за собою збільшення чисельності внутрішніх взаємозв'язків у геометричній прогресії.
Питанням структури центрального апарату управління НБУ, як і управлінського апарату будь-якого іншого державного органу, при­свячено чимало праць у юридичній та економічній літературі. Уза­гальнюючи пропоновані там дефініції, можна сформулювати поняття структури центрального апарату управління НБУ. Під структу­рою центрального апарату управління Національного банку слід ро­зуміти сукупність його підрозділів, схем розподілу між ними функ­цій і повноважень, покладених на банк, і систему взаємовідносин цих підрозділів.
Структура НБУ та його центрального апарату є чинником, від якого значною мірою залежить як прийняття, так і виконання управ­лінських рішень у грошово-кредитній сфері, забезпечення стабіль­ності національної валюти. Звичайно, в реалізації цих завдань від­повідна роль належить також мережі Національного банку, до якої, крім центрального апарату, входять філії (територіальні управлін­ня), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банк­нотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці та підрозділи, необхідні для забезпечення діяль­ності НБУ.
Національний банк України в межах чинного законодавства має право самостійно вирішувати питання організації, створення, лікві­дації та реорганізації спеціалізованих підприємств, інших структур­них підрозділів та одиниць, а також затверджувати їхні статути і по­ложення.
Нинішня структура центрального апарату НБУ була затвердже­на, як про це згадувалося, постановою правління Національного банку від 5 вересня 1996 р. До складу центрального апарату НБУ входять департаменти (валютного регулювання, емісійно-кредит­ний, банківського нагляду, бухгалтерського обліку, інформації, го­тівково-грошового обігу, персоналу, економічний, юридичний) та низка інших самостійних структурних підрозділів. В основному їхні функції полягають у виробленні політики центрального банку, про­веденні дослідно-аналітичної роботи, здійсненні операцій на креди­тному та валютному ринках, а також діяльності технічного та адмі­ністративного характеру.
Поліпшення структури центрального апарату банку у вересні 1996 р. дало можливість удосконалити управлінський процес. Він набув більш системного характеру, підвищилася виконавська дис­ципліна працівників, що, у свою чергу, позитивно вплинуло на ді­яльність банківської системи України в цілому.
Функціонування всіх структурних підрозділів центрального апа­рату НБУ та діяльність їхніх працівників регламентується відповід­ними положеннями, посадовими інструкціями тощо.
Рада Національного банку. Це — вищий колегіальний орган управління. Особливості його формування випливають із Конститу­ції України (ст. 84, п. 18; ст. 106, п.12). Суть їх полягає, зокрема, в тому, що одна половина членів ради, як уже зазначалося, признача­ється Верховною Радою України, а друга — Президентом України.
/>Члени Ради НБУ, які входять до її складу за посадою, належать до квоти Верховної Ради чи Президента України залежно від того, хто їх призначив на посаду. Раду Національного банку України очо­лює Голова НБУ. Строк повноважень членів Ради становить 5 років, проте їхні повноваження можуть бути припинені за поданням голо­ви НБУ органом, що їх призначив, у таких випадках:
за власним бажанням, у разі подання письмової заяви про це;
за неможливості виконання своїх обов'язків (у тому числі й застаном здоров'я);
якщо вчинено злочин, установлений вироком суду, що набув чинності;
у разі звільнення з посад осіб, які входять до складу Ради НБУ за посадою.
Вакансії в Раді НБУ заміщуються у порядку, передбаченому Конституцією України.
Оскільки створення Ради НБУ має конституційні засади, її діяль­ність регламентовано в Законі «Про Національний банк України».
Правління Національного банку України. Діяльність цього органу передбачена Законом України «Про банки і банківську ді­яльність» (ст. 10) і Статутом НБУ (ст. 21). Члени Правління приз­начаються Верховною Радою України за поданням Голови Націо­нального банку. Правління НБУ переважно вирішує організаційні, координаційні і контрольні питання. Так, цей орган розглядає пи­тання організації і здійснення єдиної політики в галузі кредитуван­ня, розрахунків, грошового обігу, обліку й звітності, банківського контролю та інші питання діяльності банків. Правління НБУ роз­робляє проекти основних напрямів грошово-кредитної політики, прогнози касових оборотів, зведений валютний план, координує ді­яльність управлінь НБУ на місцях, а також підвідомчих підприємств і організацій.
До повноважень правління НБУ належать також: підбір, розста­новка, виховання, підготовка і перепідготовка кадрів; розгляд прое­ктів, постанов та інших нормативних актів НБУ, річного звіту й балансу НБУ, річних звітів про роботу системи банків і зведеного балансу банків України, звітів керівників установ НБУ, структурних підрозділів центрального апарату НБУ. Рішення Правління НБУ з розглянутих питань ухвалюються простою більшістю голосів і оформляються відповідними постановами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Порядок призначення на посаду Голови НБУ визначено Консти­туцією України (ст. 85, п. 18). Про це також ідеться в Законі Украї­ни «Про банки і банківську діяльність» (ст. 10), а також у Статуті Національного банку України (ст. 20).
Відповідно до Статуту Національного банку до обов'язків його Голови входить насамперед керівництво всією діяльністю банку. У зв'язку з цим на Голову покладено персональну відповідальність за виконання поставлених перед Національним банком завдань. Він має право видавати накази та інші локальні правові акти з питань діяльності НБУ. Голова Національного банку розпоряджається згід­но з чинним законодавством усім його майном, дає доручення, вста­новлює порядок підписання зобов'язань і видання доручень від іме­ні НБУ, а також здійснює представництво за кордоном з усіх питань діяльності Національного банку.
Статутом НБУ передбачено, що Голова вносить зміни в структу­ру банку, виходячи з конкретних умов діяльності, за винятком цент­рального апарату. Він же затверджує штатний розпис центрального апарату, типову структуру управлінь на місцях; призначає посадо­вих осіб НБУ згідно із затвердженою номенклатурою та звільняє їх, установлює посадові оклади, заохочує працівників, які відзначилися своєю працею, накладає дисциплінарні стягнення.
До повноважень Голови Національного банку входить також за­твердження положень про структурні підрозділи центрального апарату і про установи НБУ, розподіл обов'язків між заступниками, керівниц­тво всією поточною діяльністю. У разі необхідності Голова Націо­нального банку доручає розгляд окремих питань, які входять до його компетенції, своїм заступникам, керівникам структурних підрозділів центрального апарату, а також керівникам установ НБУ на місцях.
Таким чином, посада Голови НБУ, як видно з аналізу його пов­новажень, поєднує єдиюначальнщтво щодо вирішення важливих питань щоденної діяльності «банку банків» незалежної України з одночасною колегіальністю при вирішенні проблем, які входять у компетенцію НБУ.
Регіональні управління НБУ. Підрозділами НБУ є його регіо­нальні управління (філії). Вони створені в усіх обласних центрах держави, Автономній Республіці Крим та у м. Києві і Київській об­ласті. Від імені НБУ його філії здійснюють частину функцій на від­повідній території. їхні діяльність та обсяг повноважень регламен­туються «Положенням про регіональне управління Національного банку України», затверджене правлінням НБУ від 12 червня 1993 р.
Регіональні управління не наділені правами юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти. Вони мають право діяти лише від імені НБУ в межах наданих повноважень. Створення та реорга­нізація регіональних управлінь здійснюються за рішенням НБУ.
У своїй діяльності регіональні управління керуються законодав­чими актами України, Статутом НБУ, постановами правління, нака­зами, іншими нормативними актами НБУ та «Положенням про регі­ональне управління Національного банку України».
Регіональне управління НБУ очолює начальник, який признача­ється на посаду і звільняється з неї правлінням НБУ. Він представ­ляє інтереси управління і НБУ в органах прокуратури, судових, слід­чих та інших адміністративних органах.
Національний банк України забезпечує регіональні управління майном, вартість якого відображається на балансі управління, що є складовою балансу НБУ. Регіональні управління розпоряджаються цим майном без обмеження, за винятком споруд і об'єктів, продаж яких здійснюється управлінням за погодженням із НБУ. Регіональні управління мають печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного герба України.
Відносини регіональних управлінь з іншими банками, підприєм­ствами, установами та організаціями будуються на основі договорів, укладених управлінням від імені Національного банку України. Від­повідальність за укладеними договорами несе НБУ.
Згадане Положення покладає на регіональні управління НБУ ни­зку завдань. До них, зокрема, слід віднести проведення єдиної гро­шово-кредитної та валютної політики, спрямованої на зміцнення грошового обігу відповідно до основних напрямів грошово-кредит­ної політики, які розробляються НБУ. Регіональні управління здій­снюють також контроль за розвитком валютного ринку і ринку цінних паперів, аналіз грошово-кредитних відносин у регіоні та їх прогнозування.
Серед основних завдань регіональних управлінь можна виділити здійснення розрахунків між комерційними банками через кореспон­дентські рахунки, контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних нормативів і нормативних актів НБУ та чинного законодавства України, а також проведення емісійно-касової роботи.
З метою раціонального й ефективного виконання своїх завдань регіональні управління мають певні повноваження щодо грошово-кредитного регулювання у сфері організації розрахунків, виконання бюджету, бухгалтерського обліку та грошового обігу, а також валю­тного регулювання, економічного аналізу й статистики, контролю організації фінансування капітальних вкладень, нагляду і регулю­вання діяльності комерційних банків, звітності й оброблювання бан­ківської інформації тощо.
Регіональні управління складають зведений фінансовий план внутрішньогосподарської діяльності, визначають плановий прибу­ток, проводять роботу щодо підвищення рівня рентабельності, здій­снюють господарську діяльність згідно з економічними норма­тивами, затвердженими НБУ. У цій сфері діяльності вони також зобов'язані раціонально використовувати госпрозрахункові фонди, організовувати роботу, спрямовану на підвищення кваліфікації пра­цівників, тощо.
Важливими є повноваження регіональних управлінь у сфері пра­вової діяльності. Зокрема, вони повинні вивчати й узагальнювати практику застосування чинного законодавства, давати банкам ко­респондентамроз'яснення щодо нормативних актів НБУ, давати
юридичному департаменту НБУ пропозиції стосовно внесення необ­хідних змін та доповнень у чинні нормативні акти.
За дорученням Національного банку України регіональні управ­ління можуть брати участь у розробленні проектів правових актів, перевірці відповідності вимогам чинного законодавства проектів, угод та інших документів правового характеру. Діяльність регіо­нальних управлінь може бути припинена за рішенням НБУ, яким одночасно визначається порядок використання їхнього майна.
Розглянуті питання дають змогу зробити певні висновки. Ефек­тивна, злагоджена й чітка діяльність банківського апарату значною мірою залежить від точного визначення завдань, функцій і компете­нції як усієї системи, так і кожного структурного підрозділу.
Кожний структурний підрозділ чи ланка управлінської системи НБУ повинні так організовувати свою діяльність, щоб максимально ефективно виконувати завдання, покладені на них чинними право­вими актами. 1.5. ФІНАНСИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
Статутом Національного банку України, який затверджений пос­тановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1991 р., ви­значено, що майно Національного банку складається із фондів, а та­кож інших цінностей, вартість яких відображається у самостійному балансі Національного банку України (розділ VI, ст. 27).
Джерелом формування майна Національного банку є статутний фонд на момент створення банку, доходи, одержані від банківської діяльності відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також інші джерела, не заборонені законодавчими ак­тами України.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Статутний та резервний фонди є основними фондами банку. Крім того, створюються ще фонди загального призначення.
Доходи і витрати Національного банку України обчислюються щорічно при складанні бюджету банку.
Доходи банку — це збільшення економічних вигод протягом звітного періоду у формі припливу чи зростання активів, або змен­шення зобов'язань, що зумовлюють збільшення капіталу.
Доходи Національного банку підрозділяються за такими оз­наками:
І. Процентні доходи. У загальних доходах банку процентні до­ходи становлять найбільшу частку. Процентні доходи отримуються банком від продажу кредитних ресурсів уряду, надання комерцій­ним банкам короткострокових і довгострокових кредитів через зак­риті кредитні аукціони, шляхом ломбардного їх кредитування, на підставі договорів «РЕПО». До процентних доходів належать також доходи за розміщеними строковими депозитами та вкладами, а та­кож інші процентні доходи.
II. Комісійні доходи. Це — надходження за надані послуги сис­теми електронних платежів (СЕП) та електронної пошти, за розра­хунково-касове обслуговування банків, доходи за операціями з клі­єнтами НБУ, за операціями на валютному ринку та інші комісійні доходи. Це також результат від торговельних операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами.
Національний банк України на ринку державних облігацій вико­нує функції агента Міністерства фінансів України з обслуговування випуску облігацій на первинному ринку, надає платні послуги де­позитарію комерційним банкам, біржам та позабіржовим фондовим торговельним системам, як дилер на вторинному ринку державних облігацій здійснює їх придбання в інших осіб (учасників біржових торгів) і виступає їх продавцем.
Доходи від операцій на валютному ринку — це проценти за кре­дити, що надаються Міністерству фінансів України в іноземній ва­люті, надходження від депозитів, розміщених в іноземних банках та українських банках — резидентах, проценти, які нараховуються за за­лишками на кореспондентських рахунках НБУ.
Здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків кореспон­дентівта їх касове обслуговування, ведення рахунків клієнтів і бан­ків кореспондентів — це основні банківські операції НБУ.
Відкриття, обслуговування та закриття поточних рахунків бюд­жетних установ та організацій, які обслуговуються в регіональних управліннях та установах НБУ, здійснюються на безоплатній основі (безкоштовно). Безкоштовно відкриваються кореспондентські раху­нки комерційних банків і субкореспондентські рахунки їхніх філій, ведуться рахунки банків — кореспондентів.
На безоплатній основі здійснюється також касове обслуговуван­ня бюджетних установ та організацій, зарахування коштів на рахун­ки в НБУ (перекази) клієнтів, банків — кореспондентів як бенефіціантів, банків — кореспондентів для зарахування коштів на рахунки їхніх клієнтів, а також списання коштів з їхніх рахунків, здавання надли­шків кас, зношених банкнот тощо.
За усі інші банківські операції та послуги визначена плата у вигляді тарифів. Тарифи затверджуються Правлінням банку і є обов'язковими для дотримання регіональними управліннями та установами НБУ.
Так, на платній основі здійснюється:
підкріплення готівкою кас банків (крім видачі готівки підпри­
ємствам зв'язку на виплату пенсій);
ведення валютного рахунку іноземного банку — кореспондента;
конверсія валютних коштів;
платежі, негоціація, перевірка або прийняття та відправлення
документів;
—підтвердження та пролонгація акредитива;
видача іноземної валюти готівкою з рахунків клієнтів та кореспондентських рахунків банків — кореспондентів;
. інкасо іноземної валюти готівкою, платіжних та інших документів за дорученням клієнтів;
купівля та продаж іноземної валюти;
обслуговування банку — замовника, який працює безпосередньо з розрахунковою палатою в системі електронних платежів НБУ, тощо.
III.Інші операційні доходи. Це насамперед доходи від діяльності служби інкасації НБУ, яка здійснює інкасацію грошового виторгу, перевезення банкнот і монет та інших цінностей (дорогоцінних металів, каменів тощо).
Доходи обчислюються згідно з угодами з клієнтами та узгодже­ними з ними калькуляціями витрат.
До інших операційних доходів належать доходи за послуги, що надаються регіональними управліннями й установами НБУ, зок­рема, за:
реєстрацію банків, змін та доповнень до їхніх установчих документів, реєстрацію філій банків, змін та доповнень до їхніх положень;
надання банкам ліцензій та дозволів їхнім філіям на здійснення банківських операцій, а також розширення ліцензій та дозволів;
реєстрацію пунктів обміну валюти;
оформлення ліцензії на інвестиції за кордон;
надання ліцензій на відкриття рахунків типу «Н» та типу «П», а також доходи від проданих платіжних засобів та інші операційні доходи.
IV.Інші доходи. Ці доходи формуються від продажу ювілейних монет, випущених НБУ в обіг як засіб платежу, від продажу іншої банківської продукції: акцизних марок, сертифікатів, цінних паперів, візових етикеток, чекових книжок, розрахункових чеків та банкнотного паперу, а також від реалізації основних фондів (засобів, будівель, приладів та устаткування, комп'ютерної й обчислювальної техніки, меблів, транспортних засобів, інструментів, інвентаря тощо), що використовувалися в операційній та неопераційній діяльності банку й вивільнилися внаслідок їхнього морального зносу, модернізації та інших факторів.
VПозареалізаційні доходи Національного банку включають штрафи, пені, неустойки, отримані за господарськими операціями на основі укладених із господарюючими органами, суб'єктами під­приємницької діяльності контрактів, угод, договорів, та інші поза­реалізаційні доходи.
Витрати Національного банку України — це зменшення еко­номічної вигоди у звітному періоді у формі відпливу чи викорис­тання активів або виконання заборгованості, що призводить до зме­ншення власного капіталу.
Витрати Національного банку України поділяються за такими ознаками:
I.Процентні витрати. Вони включають витрати за отриманими Національним банком України кредитами, за строковими депозитами комерційних банків, кредитами, залученими від міжнародних організацій, та інші процентні витрати.
II.Комісійні витрати — це витрати за операціями з банками, за операціями з цінними паперами та на валютному ринку, інші комісійні витрати.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Адміністративні витрати. До їхнього складу належать витрати на утримання персоналу (фонд основної та додаткової заробітної плати, внески на державне соціальне страхування, інші обов'язкові нарахування на заробітну плату, матеріальна допомога та інші соціальні виплати, інші витрати на утримання персоналу), витрати на підготовку кадрів та підвищення кваліфікації.
Витрати на службові відрядження.
Витрати на утримання основних засобів та нематеріальнихактивів. Вони пов'язані з проведенням усіх видів ремонтів та обслуговування, утримання автотранспорту, з орендною платою, лізингом та ін.
Експлуатаційні та господарські витрати — включають витрати за опалення, освітлення та водопостачання, на охорону, придаванняспецодягу, малоцінних та швидкозношуваних предметів, канцелярські витрати, поштово-телеграфні, витрати на зв'язок, телефонну мережу та захист інформації та ін.
VII.Амортизаційні витрати.
VIII.Витрати, пов 'язані з випуском, перевезенням та зберіганням паперових і металевих грошей та за операціями з монетарними металами.
Витрати на обслуговування платіжної системи НБУ, а саме: витрати на SWIFTі на REUTER., на обслуговування телекомунікаційта електронної пошти, на мобільний зв'язок, на реалізацію Державної програми електронних грошей тощо.
Інші витрати. До них належать витрати на аудит, на утримання служби інкасації, представницькі витрати, витрати на маркетинг та рекламу, на спонсорство та доброчинну діяльність, спеціальні витрати, пайова участь у будівництві житла, орендні платежі та ін.
Позареалізаційні витрати. Це штрафи, пені, неустойки, сплачені за господарськими операціями, інші штрафи, пені, неустойки, що сплачені, та інші позареалізаційні витрати.
XII.Непередбачені витрати.
XIII.Сплата неосновних податків, зокрема податку на землю, акцизного збору, ПДВ, до Фонду України соціального захисту інвалідів, за нестворені робочі місця та ін.
/>Усі доходи й витрати банку передбачаються у кошторисі. Кош­торис Національного банку України затверджується щорічно в ціло­му за системою НБУ та окремо за його регіональними управліннями й установами. Фінансування передбачених у кошторисі витрат здій­снюється в централізованому порядку.
Одержання прибутку, як уже зазначалося, не є метою діяльності Національного банку. Однак унаслідок виконання своїх функцій НБУ може мати прибуток. Прибуток за рік враховується відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку як різниця між усіма доходами, отриманими протягом року, й усіма витратами (включаючи збитки).
Доходи НБУ, що залишаються після відрахувань до відповідних фондів та створення резервів, після закінчення календарного року надходять у дохід державного бюджету України. Це визначено За­коном України «Про оподаткування прибутку підприємств». Націо­нальний банк України має особливий статус оподаткування, а са­ме: його установи (крім госпрозрахункових, що оподатковуються у загальному порядку), сплачують до державного бюджету України суму перевищення валових доходів консолідованого балансу над ва­ловими витратами та частиною валових витрат років, що переду­ють звітному (у разі, коли вони не відшкодовані валовими доходами таких років) після закінчення фінансового року. У разі перевищення за підсумками року затверджених витрат Національного банку Украї­ни над отриманими доходами дефіцит покривається за рахунок дер­жавного бюджету України.