Методи балансування та регулювання платіжного баланса.
При визначенні сальдо платіжного балансу його статті можна поділити на основні і балансуючі. До основних статтей відносяться операції, що впливають на сальдо баланса і володіють відносною самостійністю: поточні операції і рух довгострокових капіталів. До балансуючих статей відносяться операції, кі не є самостійними або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи і джерела погашеня сальдо платіжного балансу і включають рух валютних резервів; зміни короткострокових актитвів, окремі види іноземної допомоги, кредити міжнародних валютно-кредитних операцій тощо.
Якщо за основними статтями балансу платежі перевищують поступлення, то виникає проблема погашення дефіциту за рахунок балансуючих статей, які характеризують джерела і методи врегулювання платіжного балансу.
До традиційних методів балансування можна віднести: міжнародні кредити, імпорт іноземних капіталів, міждержавні позички. До нових методів покриття дефіциту платіжного балансу можна віднести взаємне короткострокове кредитування в національній валюті центральними банками згідно угоди “своп”. Це тимчасові методи балансування, оскільки країни боржники зобовязані виплачувати відсотки і дивіденди, а також суму основного боргу.
Допоміжним засобом балансування може бути реалізація іноземних та національних цінних паперів на іноземну валюту. Наприклад, США частково погашає дефіцит платіжного балансу шляхом розміщення скарбницьких облігацій в центральних банках інших країн.
Основним завершальним методом балансування платіжного балансу є резервні активи країни.
Міжнародна валютна ліквідність. Валютне забезпечення платіжного балансу виражає зміст валютної ліквідності. Це поняття характеризує можливість тієї чи іншої країни неперервно оплачувати свої зовнішні зобовязання відповідними платіжними засобами. Стан міжнародної ліквідності України показано у табл.( ).
Таблиця 1. Міжнародна ліквідність України1 (млн.дол. США, на кінець періоду)
1992 р.
1993 р.
1994 р.
1995 р.
1996 р.
1997 р.
січень
лютий
березень
Загальна сума резервів, не враховуючи золота
468.8
161.6
650.7
1050.6
1831.0
...
...
...
СДР
-
-
180.6
144.3
67.2
65.2
40.7
41.1
Резервна позиція у Фонді
-
-
-
-
-
-
-
-
Іноземна валюта2
468.8
161.6
470.1
906.3
1763.8
1824.2
1963.1
1846.2
Золото (млн. тройських унцій)
0.0003
0.0115
0.036
0.047
0.0826
0.0826
0.0885
0.0809
Золото (за національною оцінкою)3
0.1
4.4
17.7
18.3
30.4
28.5
31.6
28.3
Органи грошово-кредитного регулювання:4
інші активи
інші пасиви
981.4
2398.5
88.1
279.9
4.3
7.3
61.0
22.1
--PAGE_BREAK--
131.4
36.6 --PAGE_BREAK--
...
...
1 Квота у Міжнародному валютному фонді — частка країни — члена МВФ у капіталі Фонду. Залежно від квоти у МВФ визначається кількість голосів країни у керівних органах Фонду, сума СДР при розподілі, умови одержання кредитів. Статутом МВФ передбачено, що величина квоти (внеску) встановлюється для кожної країни окремо, з урахуванням її ролі у світовій економіці, перш за все — у міжнародній торгівлі (також враховуються національний доход і міжнародні резерви). Внески у МВФ робляться в національній валюті, СДР або іноземній валюті, що визначається МВФ. До 1 квітня 1978 р. 25 відсотків квоти сплачувалося золотом. Розмір квоти у МВФ переглядається не рідше одного разу за три роки.
2 Авуари в СДР — це резервні активи, що належать учасникам, Фонду та встановленим міжнародним фінансовим установам і є частиною міжнародних резервів країн — членів МВФ. СДР, або СПЗ — Спеціальні права запозичення. Запроваджений у 1968 році спеціальний рахунок запозичення МВФ надає країнам — членам МВФ додаткові міжнародні резерви. СДР не є зобовязаннями МВФ, а розглядаються як активи, тому що дають право на отримання інших активів — іноземної валюти або інших резервних активів. Вартість одиниці СДР розраховується щоденно як середньозважене значення валютних курсів пяти провідних валют.
3 Резервна позиція у Фонді становить: резервна частка (квота) країни плюс кредити, позичені у МВФ.
Методи регулювання платіжного балансу.
Економічною наукою розроблено різноманітний арсенал методів регулювання платіжного балансу, спрямованих на ліквідацію його дефіциту. До них відносяться: дефляційна політика, фінансова та грошово-кредитна політика.
Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться економічною теорією, як політика спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси. Завдяки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість населення, державне інвестування. Але використання такої політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростанню національної економіки.
Для регулювання платіжного балансу країни у світовій практиці широко використовується фінансова та грошово-кредитна політика. Так, у сучасних умовах для зменшення дефіциту платіжного балансу широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; протекціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові податки для експортерів та іноземних інвесторів.
Важливу роль у регулюванні балансу поточних операцій відіграє податкова політика, оскільки податки в Україні становлять 70% від відпускної ціни. Такий податковий тягар робить більшість вітчизняних товарів неконкурентоспроможними і не тільки за кордоном.
Для регулювання платіжного балансу широко використовується монетарна політика. Особливо ця політика ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо, що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.
В Україні девальвація національної валюти провадилася практично з моменту її введення з 10 січня 1992 року. Однак, вона відображала не так спроби підвищити обсяг експорту з країни з метою регулювання платіжного балансу, як загальне зниження реальної вартості національної валюти через кризу української економіки.
Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші операції з іноземною валютою, а також правила, що регулюють валютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капіталу платіжного балансу.
У світовій практиці валютні обмеження впроваджуються державами, які мають дефіцит платіжного балансу через незбалансування своїх валютних відносин. Ці обмеження можуть бути у формі відвертих заборон, лімітування валютних операцій, введення кредитної “стелі” тощо.
Метою політики валютних обмежень є, як правило, вирівнювання платіжного балансу, підтримка валютного курсу, концентрація валютних резервів.