Курсова робота з педагогіки
Cімейне виховання
ЗМІСТ : ВСТУП
«Діти – живі квіти землі» – так поетично виразив глибоку думку А. М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина.
Виховання дітей – найважливіша область нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть діяти історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це –не усі: наші діти –це наша старість. Правильне виховання –це наша щаслива старість, погане виховання –це наше майбутнє горе, це –наші сльози, це –наша провина перед іншими людьми, перед суспільством. ЗАГАЛЬНІ УМОВИ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ
Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уродженій його злостивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, зв'язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, узагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань навколишніх його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за усякою своєю дією і словом, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірна підстава для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвиткові дитини.
Кому не відомо, що вся справа виховання (і в родині, і в школі) найчастіше зводиться до того, що дитини потрібно «учити», причому під словом «учити» нерідко мають на увазі: «стягнути», «покарати», «пригрозити» і т.д. Так інакше і бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожнім кроці; якщо не «пізнати себе», не привчитися зв'язувати причину з наслідком, те рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.
Звичайно припускають, що дитини можна й обдурити: адже він дурний, не розбере; а тим часом розходження правди і неправди в нього складається саме таким чином, що він привчається перевіряти чуте їм видимим і відчутним. Якщо йому говорять, що «мами немає будинку», а він випадково побачить неї, то він при першому зручному випадку, якщо йому що не сподобається, заявить, що його самого немає будинку. Чим частіше його обманюють і чим більш він зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з'ясовуються для нього ознаки правди і тем легше він починає говорити тільки те, що йому вигідніше. Необхідно твердо пам'ятати, що дитина спочатку тільки і знає враження, одержувані органами його почуттів, він тільки їм і кориться і діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; він неодмінно робить тільки те, що йому приємно, і уникає усього, що йому в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усі ховати, але, якщо він бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а йому не дають, те і він при першому, же зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для нього річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторити те ж саме. Будучи пійманий у своїх провинах і за це покарано, він, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше і що вигідніше користуватися усяким випадком так, щоб цього не бачили і не знали; він намагається бути розумником і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай. Покарання не може з'ясувати йому об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже йому, що не потраплятися – добро, а потраплятися – зло і, маючи можливість зробити кому-небудь зло, він саме так і надійде, як з ним надходили при покаранні.
Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитини до штучного прибавочного роздратування із самої появи його на світло і цим сприяють зниженню його вразливості і перешкоджають нормальному ходові його розвитку. Дитини носять на руках, його качають, присипляють різними одноманітними наспівами, його цілують, підробляються під вимовні їм звуки, – усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється млявим, апатичним, ледачим; на нього скаржаться за байдужість його до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити його життєдіяльність, щоб зробити його апатичним і млявим. Щоб збудити його до навчання, знову прибігають до штучних збудників у виді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче його відчування. У нього немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою і не зайнятий розумовим своїм удосконалюванням. Молодої людини докоряють за його грубу і розбещену вдачу, зовсім упускаючи з виду причини, що сприяли його розвиткові, забувають, що тільки умови його сімейного і шкільного життя могли сприяти розвиткові тих типових явищ, що у нього спостерігаються, що ними убита ідейне життя і розвиті одні тварини прояву.
Людина, якій постійно усі готують і попереджають усі його вимоги і бажання, помалу до такого ступеня відвикає стежити за собою і за своїми потребами, що не помітить, що частини його туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру їм з'їдене і т.д. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і він робиться разючим нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і безтурботність виразяться у всіх його діях і проявах.
Зовнішні ласки і ніжності приводять до помилкових і лицемірних відносин до матері і взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве, уважне і тепле відношення, а головне, перевага, що дається на ділі інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають і зв'язують людей між собою. РОЗУМОВИЙ РОЗВИТОК ДИТИНИ
Очевидно, усі діти по своїй сильній вразливості і спостережливості не залишають без уваги жодного з навколишніх їхніх явищ; необхідно тільки, щоб їхнє прагнення не зустрічало перешкоди з боку навколишніх, а, навпроти, підтримувалося ними. Звичайно ж це буває не так: дорослі або бажають вести дитини на помочах, причому всі йому скажуть, усі пояснять і усі покажуть, або не дозволяють йому зовсім міркувати і постійно повторюють тільки про слухняність, або ж вони безглуздо захоплюються сумнівними проявами його самодіяльності і намагаються відмінностями і заохоченнями збудити його до продовження. Якщо дитині постійно нав'язувати думки і судження, то цим усувається всяке порушення до його власної діяльності, тим часом як самостійним спостереженням над явищами він привчався б до сприйняття всіх окремих моментів, з яких вони складаються, і складав би собі ясне представлення про одержувані враження, привчався б роз'єднувати, по можливості, одержуване враження за часом; він засвоював би собі всі акти в тій послідовності, що необхідна для з'ясування значення даного явища, таким чином він звикав би логічно мислити. Розвиток дитини і складається головним чином в умінні зосереджувати увагу над одержуваним враженням і розумовою працею переборювати перешкоди до розуміння його. У тім же випадку, коли судження дається вже готовим і повідомляються головним чином одні висновки, останні будуть засвоюватися тільки пам'яттю, замість того щоб підготовляти і розвивати в дитини точно таку ж розумову роботу, за допомогою якої добуті передані йому висновки і висновки.
Те ж саме відноситься і до ігор і фізичних занять дітей: вони охоче самі будують і ще охоче руйнують, щоб зрозуміти, як побудована попавша їм у руки річ. Звичайно їм дають уже готові мудрі іграшки, постачені механізмом, і виробляючі різні рухи, звуки і т.п., або дають пристосовані частини і вимагають, щоб вони склали з них визначені фігури або будівлі. Діти, зрозуміло, зараз же руйнують дані їм речі і прагнуть відшукати причини рухів, що зауважуються ними, або звуків, а будівлю або фігуру зроблять тільки тоді, коли вони вже підготовлені до цього на більш простих формах, інакше вимога виявиться нездійсненним, воно тільки стомить них, і вони потім усяким способом будуть ухилятися від таких занять. Узагалі дитині робить велику приємність, якщо він сам помітив і з'ясував собі яке-небудь явище і якщо його міркування виявляється дійсно вірним; точно так само доставляє йому найбільше задоволення те, що він сам зробив і чого досяг без вказівки інших. Усе це зовсім зрозуміло: він дозволив те, що міг, або зробив те, що відповідало його силам, отже, витрата, зв'язана з цією роботою, відповідає матеріалові, що нагромадився, робота тому повинна доставити йому задоволення. Вимоги ж дорослих, напроти того, можуть часто перевищувати рівень його уміння і підготовки і викликати витрату, що не відповідає накопиченому матеріалові; ясно, що для дитини це буде супроводжуватися стражданням, що відштовхує його від такої роботи. Досягнутий результат уже сам по собі збуджує дитини до продовження роботи і до відшукування нової, більш складної, і немає ніякої потреби ще підсилювати ці природні стимули похвалою, відмінністю або якою-небудь нагородою, – це може тільки зашкодити дитині.
Ніж м'якше й обережніше звертаються з дитиною, чим більш розумною добротою і любов'ю він оточений, тим більше м'якою і люблячою людиною він є, тим з більшою вразливістю він відноситься до усього навколишнього і тим більше він привчається керуватися правдою у всіх своїх думках і діях. Моральні якості дитини складають дійсна спадщина середовища, у якій він провів перші роки свого життя; ця спадщина навколишніх прищеплюється в міру розвитку свідомості дитини, як і його мова, спосіб вираження, звички, звичаї і т.д.
Злим дитина буде тільки тоді, коли його дратують і ображають несправедливістю, сваволею і неправдою. Лінь у нього є, коли його насильно змушують робити непосильну, не відповідним його знанням і підготовці, отже, логічно непослідовну роботу або роботу, що сильно гнітить його одноманітними, стомлюючими діями. Отже, лінь з'явиться, коли насильно необхідна робота супроводжується витратою речовини, не відповідному попередньому нагромадженню, і коли надлишок витрати порівняно з нагромадженням приведе до страждання, до виснаження і навіть до виснаження. Знову ж, отже, не уроджений нахил викликає це явище, а неприємне, гнітюче почуття, викликане вимогами, що не відповідають силам і здібностям дитини, отже, несправедливими, довільними.
Наскільки дитина повинна вільно рости без усяких перешкод, що накладаються на нього з моменту народження на світло, засипати і спати без усякого прибавочного роздратування і постійної соски в роті, настільки ж він повинний бути завжди зайнятий, коли пильнує, і йому повинно бути надане самому відшукувати собі заняття і міркувати як над своєю справою, так і над усіма явищами, що зустрічаються йому. Необхідно, звичайно, щоб навколо себе він бачив розумно-діяльне життя. Єдиними моментами, що збуджують його до діяльності, повинні бути задоволення, що відчувається їм при заняттях, інтерес до справи і прагнення засвоїти собі знання і розуміння явищ, що спостерігаються їм.
При первісному вихованні усього наочніше можна бачити все значення високе утвореної матері. Справді, що може бути вище і цінніше розумної матері; можна сказати, що рівень розвитку суспільства знаходиться завжди в прямого зв'язку і прямої пропорційності з рівнем розвитку жінки. Чим вище утворення жінки, тим серйозніше може бути спрямоване сімейне виховання дитини, що має, без сумніву, саме серйозне значення для всього життя людини. Цілком природною керівницею дитини є насамперед мати. Розумність і високе утворення жінки усього сильніше буде впливати на розвиток і утворення морального характеру дитини. Тільки така жінка, ніколи не допускаючи сваволі, неправди або образи дитини, могтиме сприяти розумовому його розвиткові і встановленню його морального характеру. Вона не буде обмежуватися зовнішністю, а вчасно сказаним словом і роз'ясненням зуміє підтримати активну діяльність дитини, а також буде сприяти засвоєнню їм поняття про правду. Вона не буде підтримувати його почуттєвих проявів, а буде неодмінно сприяти розвиткові свідомої його діяльності. МОРАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ДИТИНИ
Головні умови, необхідні для нормального розвитку дитини з боку матері, – чистота, стриманість, діяльне життя як у розумовому, так і у фізичному відношенні.
Ціль виховання – сприяти розвиткові людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитини зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати, щоб він сам у собі виробив людини. Необхідно, щоб він виробив ідейної людини і прагнув би в житті керуватися цим ідеалом.--PAGE_BREAK--
Головні підстави, яких необхідно триматися при вихованні дитини під час сімейного його життя: 1) чистота, 2) послідовність у відношенні слова і справи при звертанні з дитиною, 3) відсутність сваволі в діях вихователя або обумовленість цих дій і 4) визнання особистості дитини постійним звертанням з ним як з людиною і повним визнанням за ним права особистої недоторканності. Ціль усякого виховання – сприяти розвиткові розумної людини, що був би в стані з'єднувати досвід минулого життя з дійсної і могти передбачати наслідку своїх дій і відносин до іншого особі, з'ясовувати собі причинний зв'язок явищ, що спостерігаються їм, і творчо пророкувати і виявлятися, у чому саме і виражається людська мудрість. Зрозуміло, що такі прояви можуть бути тільки в тому випадку, коли людин у стані сам виробити свою думку і сам її застосовувати. Необхідно також, щоб ці прояви, як і узагалі всі дії людини, були настільки доцільні і швидкі, а разом з цим прості і точні, що давали би можливість збільшувати продуктивність особи і доводити неї до художньої добірності. Мудрість людини повинна показати йому вузькість особистого життя і вказати на значення суспільного прояву, щоб підказати йому його борг сприяти удосконалюванню суспільства, у якому він знаходиться; точно так само його ідейність повинна сприяти можливості ідеалізувати суспільство, ближнього і навіть справа, якою людина зайнята, і цим виявляти свою любов, тому що щира любов вимагає неодмінно ідеалізації того, до чого вона відноситься.
Відсутність сваволі в діях вихователя або обумовленість його дій є істотною вимогою при вихованні людини. Під час сімейного життя дитина повторенням дій навколишніх складає свої звички і звичаї. Те, чому дитина сам піддається в цей час, неодмінно відіб'ється згодом у його діях стосовно інших. Усяка довільна дія має характер випадковості і виробляється під впливом почуття і тому звичайно різко і навіть грубо. Щоб діяти з великою свідомістю, необхідно обговорювати і з'ясовувати що помічається, приводячи, по можливості, у причинний зв'язок поставлена вимога і те, що його викликало.
Необхідно відрізняти бажання дитини з'ясувати питання, що у нього з'явився, від простої балакучості і постійних його питань, що він сам у стані вже дозволити; така балакучість дитини дуже не вигідна, це не буде міркування над явищами, що помічаються самою дитиною, а тільки випадкова вимова слів і мало свідоме і навіть поверхневе відношення до справи. Такої балакучості ніколи не слід підтримувати в дитини. Причина такого явища звичайна порожня балаканина дорослих і невміння звертатися і говорити з дитиною. У діяльному і робітничому середовищі, де постійно усі зайняті і дитина зайнята, немає часу для порожньої балаканини. Тільки коли найближчий дитині людин звільняється від роботи, вона звертається до нього для з'ясування своїх сумнівів і одержує коротку і просту відповідь. Відповідно з цим і дитина ставить свої питання, про які спочатку сам подумає і потім уже звертається для перевірки або для з'ясування їх до навколишнім. Не варто тільки відштовхувати дитини, даремно ганяти і відноситися випадково, під впливом хвилини, те дуже ласкаво, те суворо, зовсім довільно, як прийдеться, ніколи не з'ясовуючи підстави своїх дій. В останньому випадку, зрозуміло, і дитина також повторить сприйняте їм і ніколи не привчиться міркувати над тим, що робить і чим займається.
Правдивість не дана людині готової, вона повинна бути придбана і засвоюється спочатку тільки спостереженням над життям навколишніх, так само як і мова дитини. Можна говорити з дитиною, пристосовуючи і повторюючи ті неправильні і мало артикулярні звуки, що він вимовляє, тоді він довго не навчиться говорити правильно, і навіть деяка неправильність у вимові може в нього залишитися на все життя. Усе це змушує дорослого бути дуже послідовним у всіх своїх діях, за яких дитина постійно стежить, засвоює і відповідно до цього діє. Правдивість дитини складається тільки з правдивості середовища, його навколишньої, або, принаймні, тієї людини, до якого дитина усього більш прив'язаний і котрий до нього простіше всього відноситься. Варто тільки відштовхувати дитини, якщо він висловлює помічені їм явища, і не звертати його уваги на послідовність у діях, що у нього помічаються, щоб він став говорити неправду, що легко ввійде в нього в звичку, від якої потім він не швидко обробиться. Необхідно твердо пам'ятати, що на дитину головним чином впливає справа, а не слово; він настільки реальний, що усі в нього складається під впливом учинків, що бачить. Повторюючи те, що на ділі він навкруги себе зауважує, він з цього виробляє свої звички і звичаї; під впливом цього складається його тип. Усе це вказує на те, наскільки істотна для дитини послідовність і правдивість дорослих, у середовищі яких він живе під час сімейного періоду свого життя.
Визнання особистості дитини із самого початку його свідомого життя теж дуже істотно, а на це звертають звичайно занадто мало уваги при вихованні. Звичайні батьки думають, що дитина – їхнє надбання, їхня власність, з яким вони можуть надходити зовсім беззвітно, як з річчю. Тільки в тому випадку вони схиляються визнати за молодою людиною його особисту недоторканність, коли він у стані жити своєю працею. Але таке відношення до дитини зовсім неправильно, і нічого подібного допустити не можна, раз тільки батьки зобов'язані сприяти розвиткові людини. Обов'язок ця минає з їх минулого, вони у свій час користувалися тим же, тому віддають тільки свій моральний борг своєму потомству. Ніж більш людина утворена, чим більш володіє собою, тим з більшою любов'ю він буде відноситися до дитини, ідеалізуючи в ньому людини. З образом людини неодмінно зв'язане визнання його особистості і його недоторканності, але до цього людина привчається знову ж тільки в молодості; як до нього відносилися і яке відношення він бачив до іншим, так і він буде відноситися до навколишнім. З утворенням відношення до людей стає, безсумнівно, більш уважним, але найбільший слід залишає все-таки те, що засвоєно під час сімейного періоду розвитку дитини. Потрібно бачити дитини, який ніколи ніхто не ображав і не стосувався його особистості, щоб переконатися в тім, наскільки він чуйно відноситься до людей і як близько він приймає всяке нанесення образу. Така дитина завжди дуже вразлива і більш здатний до утворення. Це зовсім зрозуміло: до нього завжди відносилися з повною увагою, вона не знав ніяких образ і зв'язаного з ними гноблення, він зберіг таку енергію, при якій повинний бути дуже вразливим до усьому, що на нього впливає або збуджує, він, отже, дуже спостережливий, а при такій спостережливості він легко набирає життєвий досвід.
Уся таємниця сімейного виховання в тім і складається, щоб дати дитині можливість самому розгортатися, робити усі самому; дорослі не повинні забігати і нічого не робити для своєї особистої зручності і задоволення, а завжди відноситися до дитини, з першого дня появи його на світло, як до людини, з повним визнанням його особистості і недоторканності цієї особистості.
Якщо дитина під час сімейного життя привчилася сам спостерігати все навколишнє його і повторювати те, що відповідає його силам і вмінню, звик сам міркувати над тим матеріалом, що набрав своїм спостереженням, і цим розвив свою здатність мислити, якщо ніхто не збивав його в засвоєнні критерію правди, – тільки тоді при настанні періоду змужнілості він є більш підготовленим, так що в стані справитися с тим новим збудником, що у нього є. Він сам відшукує собі яка-небудь улюблена справа і віддається йому усією своєю молодою і живою душею. УСЕБІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ
Виховати дитини правильно і нормально набагато легше, ніж перевиховати. Правильне виховання із самого раннього дитинства – це зовсім не така важка справа, як багатьом здається. По своїм труднощам ця справа під силу кожній людині, кожному батькові і кожній матері. Добре виховати своєї дитини легко може кожна людина, якщо тільки він цього дійсно захоче, а крім того, це – справа приємне, радісне, щасливе. Зовсім інше – перевиховання. Якщо ваша дитина виховувалася неправильно, якщо ви щось проґавили, мало про нього думали, а те, буває, і полінувалися, запустили дитини – тоді вже потрібно багато чого переробляти, поправляти. І от ця робота виправлення, робота перевиховання – уже не така легеня справа. Перевиховання вимагає і більше сил і більше знань, більше терпіння, а не в кожного батька все це найдеться. Візьмемо навіть такий випадок, коли переробка допомогла, вийшов людину в життя і працює. Усі дивляться на нього, і усі задоволені, і батьки в тому числі. Але того ніхто не хоче підрахувати, скільки усе-таки втратили. Якби цієї людини із самого початку правильно виховували, він більше взяв би від життя, він вийшов би в життя ще більш сильним, більш підготовленим, а виходить, і більш щасливим. А крім того, робота перевиховання, переробки – це робота не тільки більш важка, але н сумна. Така робота, навіть при повному успіху, заподіює батькам постійні засмучення, зношує нерви, часто псує батьківський характер.
Батьки завжди повинні пам'ятати про це, завжди намагатися виховувати так, щоб нічого потім не довелося переробляти, щоб із самого початку усі було зроблено правильно.
Родина перестала бути батьківською родиною. Уже давно жінка користується такими ж правами, як і чоловіка, наша мати має права, рівні правам батька. Наша родина підкоряється не батьківському єдиновладдю, а являє собою колектив. У цьому колективі батьки мають відомі права.
Про всім цьому кожне батько повинний мати зовсім ясне представлення. Кожний повинний розуміти, що в родині він – не повний, безконтрольний хазяїн, а тільки старший відповідальний член колективу. Якщо ця думка добре буде зрозуміла, то правильно піде н уся виховна робота.
Відомо, що ця робота не у всіх однаково успішно протікає. Це залежить від багатьох причин н насамперед залежить від застосування правильних методів виховання. Але дуже важливою причиною є і самий пристрій родини, її структура. У відомій мері ця структура знаходиться в нашій владі. Можна, наприклад, рішуче затверджувати, що виховання єдиного сина або єдиної дочки набагато більш важка справа, чим виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися одною дитиною. Єдина дитина дуже незабаром стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини або його смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя завжди коштує перед батьками і позбавляє їхнього необхідного спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до нього і свої турботи, і волею-неволею вони виховують егоїста.
Тільки в родині, де є трохи дітей, батьківська турбота може мати нормальний характер. Вона рівномірно розподіляється між усіма. У великій родині дитина звикає з найменшого років до колективу, здобуває досвід взаємного зв'язку. Якщо в родині є старші і молодші діти, між ними встановлюється досвід любові і дружби в найрізноманітніших формах. Життя такої родини надає дитині можливість вправлятися в різних видах людських відносин. Перед ними проходять такі життєві задачі, що єдиній дитині недоступні: любов до старшого брата і любов до молодшого брата – це зовсім різні почуття, уміння поділитися з братом або сестрою, звичка поспівчувати ім. Ми вже не говоримо, що у великій родині на кожнім кроці, навіть у грі, дитина звикає бути в колективі.
Питання про структуру родини – питання дуже важливий, і до нього потрібно відноситися цілком свідомо.
Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть них виховати якнайкраще, вони будуть намагатися і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у самий скрутний стан.
Наступне питання, на який можна звернути сама серйозна увага, – це питання про меті виховання. У деяких родинах можна спостерігати повна бездумність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки і діти, і батьки сподіваються на те, що все саме собою вийде. У батьків немає ні ясної мети, ні визначеної програми. Звичайно, у такому випадку і результати будуть завжди випадкові, і часто такі батьки потім дивуються, чому це в них виросли погані діти. Ніяка справа не можна гарна зробити, якщо невідомо, чого хочуть досягти.
Кожен батько і кожна мати повинні добре знати що вони хочуть виховати у своїй дитині. Треба віддавати собі ясний звіт щодо своїх власних батьківських бажань. Чи хочете ви виховати дійсного громадянина, людини знаючій, енергійній, чесній, відданій своїй країні, працьовитого, бадьорого і ввічливого? Або ви хочете, щоб з вашої дитини вийшов міщанин, жадібний, боягузливий, який-небудь хитренький і дрібний ділок? Дайте собі працю, подумайте добре над цим питанням, подумайте хоча б потай, і ви відразу побачите і багато зроблених вами помилок і багато правильних шляхів перед.
І при цьому завжди ви повинні пам'ятати: ви родили і виховуєте сина або дочку не тільки для вашої батьківської радості. У вашій родині і під вашим керівництвом росте майбутній громадянин, майбутній діяч і майбутній борець. Якщо ви наплутаєте, виховаєте поганої людини, горі від цього буде не тільки вам, але і багатьом людям і всій країні. Не відмахуйтесь від цього питання, не вважайте його докучливим резонерством. Адже на вашому заводі, у вашій установі ви викладаєтеся випускати шлюб замість гарної продукції. Ще більш соромно повинно бути для вас давати суспільству поганих або шкідливих людей.
Ваше власне поводження – сама вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з ним розмовляєте, або повчаєте його, або наказуєте йому. Ви виховуєте його в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає будинку. Як ви вдягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радуєтеся або засмучуєтеся, як ви звертаєтеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету, – усе це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або почуває, усі повороти вашої думки доходять до нього невидимими шляхами, ви їхній не зауважуєте. А якщо удома ви грубі, або хвалькуваті, або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не потрібно думати про виховання: ви уже виховуєте ваших дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі методи вам не допоможуть.
Звичайно, краще, якщо батьки частіше бувають з дітьми, дуже недобре, якщо батьки ніколи їх не бачать. Необхідно сказати, що правильне виховання зовсім не вимагає, щоб батьки не спускали з дітей очей. Таке виховання може принести тільки шкода. Воно розвиває пасивність характеру, такі діти занадто звикають до суспільства дорослих, і духовний ріст їх йде занадто швидко. Батьки люблять цим похвастатися, але потім переконуються, що припуститися помилки.
Щира сутність виховної роботи, імовірно, ви і самі вже догадалися про це, полягає зовсім не у ваших розмовах з дитиною, не в прямому впливі на дитину, а в організації вашої родини, вашого особистого і громадського життя й в організації життя дитини. Виховна робота є насамперед робота організатора. У цій справі немає дріб'язків. Ви не маєте права нічого назвати дріб'язком і забути про неї. Страшною помилкою буде думати, що у вашому житті або в житті вашої дитини ви що-небудь виділите велике і приділите цьому великому усю вашу увагу, а все інше відкинете убік. У виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що ви зав'язуєте у волосся дівчинки, та або інша шапочка, яка-небудь іграшка – усе це такі речі, що можуть мати в житті дитини найбільше значення. Гарна організація в тім і полягає, що вона не випускає з виду дрібних подробиць і випадків. Дріб'язку діють регулярно, щодня, щогодини, з них і складається життя. Керувати цим життям, організувати її і буде самою відповідальною вашою задачею. продолжение
--PAGE_BREAK--ПРО БАТЬКІВСЬКИЙ АВТОРИТЕТ
Напевно, буде просто незручно в самій родині перед дітьми доводити батьківську владу постійним посиланням на суспільне повноваження, що вимагає правильного виховання дитини. Виховання дітей починається з того віку, коли ніякі логічні докази і пред'явлення суспільних прав узагалі неможливі, а тим часом без авторитету неможливий вихователь.
Нарешті, сам зміст авторитету в тім і полягає, що він не вимагає ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, видима, так сказати, простим дитячим оком.
Батько і мати в очах дитини повинні мати цей авторитет. Часто приходиться чути питання: що робити з дитиною, якщо він не слухається? От це саме «не слухається» і є ознака того, що батьки в його очах не мають авторитету.
Відкіля береться батьківський авторитет, як він організується ?
Ті батьки, у яких діти «не слухаються», схильні іноді думати, що авторитет дається від природи, що це – особливий талант. Якщо таланта ні, то і поробити нічого не можна, залишається тільки позаздрити тому, у кого такий талант є. Ці батьки помиляються. Авторитет може бути організований у кожній родині, і це навіть не дуже важка справа.
Є багато сортів такого помилкового авторитету. Ми розглянемо тут більш-менш докладно десяток цих сортів. Сподіваємося, що після такого розгляду легше буде з'ясувати, яким повинний бути авторитет дійсний.
Авторитет придушення. Це найстрашніший сорт авторитету хоча і не самий шкідливий. Більше всього таким авторитетом страждають батьки. Якщо батько будинку завжди ричить, завжди сердить, за кожну дрібницю вибухає громом, при всякому зручному і незручному випадку хапається за ціпок або за ремінь, на кожне питання відповідає брутальністю, кожну провину дитини відзначає покаранням, – то це і є авторитет придушення. Такий батьківський терор тримає в страху всю родину, не тільки дітей, але і мати. Він приносить шкоду не тільки тому, що залякує дітей, але і тому, що робить мати нульовою істотою, що здатна бути тільки прислугою. Не потрібно доводити, як шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей подалі триматися від страшного батька, він викликає дитячу неправду і людське боягузтво, і в той же час він виховує в дитині жорстокість.
Авторитет відстані. Є такі батьки, та й матері, що серйозно переконані: щоб діти слухалися, потрібно поменше з ними розмовляти, подалі триматися, зрідка тільки виступати у виді начальства. Особливо любили цей вид у деяких старих інтелігентських родинах. Тут суцільно і поруч у батька який-небудь окремий кабінет, з якого він показується зрідка, як первосвященик. Обідає він окремо, розважається окремо, навіть свої розпорядження по довіреній йому родині він передає через матір.
Авторитет чванства. Це особливий вид авторитету відстані, але мабуть, більш шкідливий. У кожної людини є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони – самі заслужені, найважливіші діячі, і показують цю важливість на кожнім кроці, показують і своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться і надуваються, чим на роботі, вони тільки і роблять, що тлумачать про свої достоїнства, вони зарозуміло відносяться до інших людей. Буває дуже часто, що, уражені таким видом батька, починають чванитися і діти.
Авторитет педантизму. У цьому випадку батьки більше звертають уваги на дітей, більше працюю але працюють, як бюрократи. Вони упевнені в тім що діти повинні кожне батьківське слово вислухувати з трепетом, що слово них – це святиня. Свої розпорядження вони віддають холодним тоном, і раз воно віддано, то негайно стає законом. Такі батьки більше всього бояться, як би діти не подумали, що папа помилився що папа людин не твердий. Якщо такий папа сказав: «Завтра буде дощ, гуляти не можна», то хоча б завтра була і гарна погода, усе-таки вважається, що гуляти не можна.
Авторитет резонерства. У цьому випадку батьки буквально заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями і повчальними розмовами. Замість того щоб сказати дитині кілька слів, може бути, навіть у жартівливому тоні, батько саджає його проти себе і починає нудну і докучливу мову. Такі батьки упевнені, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій родині завжди мало радості і посмішки. Батьки зі всіх сил намагаються бути доброчесними, вони хочуть в очах дітей бути непогрішними. Але вони забувають, що діти – це не дорослі, що в дітей своє життя і що потрібно це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш жагуче, чим дорослий, він найменше вміє займатися міркуваннями. Звичка мислити приходить до нього поступово і досить повільно, а постійні просторікування батьків, постійне їхній свербіння і балакучість проходять майже безвісти в їхній свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.
Авторитет любові. Це в нас найпоширеніший вид помилкового авторитету. Багато батьків переконані: щоб діти слухалися, потрібно, щоб вони любили, батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожнім кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні цілування, ласки, визнання сиплються на дітей у зовсім надлишковій кількості. Якщо дитина не слухається, у нього негайно запитують: «Виходить, ти папу не любиш?» Батьки ревниво стежать за вираженням дитячих очей і вимагають ніжності і любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: «Він страшно любить папу і страшно любить мене, він така ніжна дитина...»
Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки.
Авторитет доброти. Це самий нерозумний вид авторитету. У цьому випадку дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками і виливами, а поступливістю, м'якістю, добротою батьків. Папа або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони усі дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони віддають перевагу сімейному світові, вони готові чим завгодно пожертвувати, тільки б усі було благополучно.
Авторитет дружби. Досить часто ще і діти не народилися, а між батьками є вже договір: наші діти будуть нашими друзями. У загальному це, звичайно, добре. Батько і син, мати і дочка можуть бути друзями і повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, і діти все-таки залишаються вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється, або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі родини приходиться іноді спостерігати серед інтелігенції. У цих родинах діти називають батьків Петьком або Марусею, потішаються над ними, грубо обривають, повчають на кожнім кроці, ні про яку слухняність не може бути і мови. Але тут немає і дружби, тому що ніяка дружба неможлива без взаємної поваги.
Авторитет підкупу–самий аморальний вид авторитету, коли слухняність проста купується подарунками й обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і говорять: будеш слухатися, – куплю тобі конячку; будеш слухатися, – підемо в цирк.
Ми розглянули кілька видів помилкового авторитету. Крім них, є ще багато сортів. Є авторитет веселості, авторитет ученості, авторитет «сорочки-хлопця», авторитет краси. Але буває часто і так, що батьки взагалі не думають ні про який авторитет, живуть як-небудь, як потрапило і як-небудь тягнуть волинку виховання дітей. Такі батьки завжди мечуться, як очманілі кішки, у повному безсиллі, у повному нерозумінні того, що вони роблять. Буває і так, що батько дотримує одного виду авторитету, а мати – іншого. Дітям у такому випадку приходиться бути насамперед дипломатами і навчитися лавірувати між папою і мамою. Нарешті, буває і так, що батьки просто не звертають уваги на дітей і думають тільки про свій спокій.
Авторитет необхідний у родині. Треба відрізняти дійсний авторитет від авторитету помилкового, заснованого на штучних принципах і прагнучого створити слухняність будь-якими засобами. Дійсний авторитет ґрунтується на вашій цивільній діяльності, на вашому цивільному почутті а вашому знанні життя дитини, на вашій допомозі йому і на вашій відповідальності за його виховання. ВИХОВАННЯ В ПРАЦІ
Правильне виховання неможливе собі представити як виховання нетрудове. Праця завжди була основою для людського життя, для створення благополуччя людського життя і культури.
Тому й у виховній роботі праця повинна бути одним із самих основних елементів. Спробуємо докладніше проаналізувати зміст і значення трудового виховання в родині.
Перше, про що особливо повинні пам'ятати батьки, це наступне. Ваша дитина буде членом трудового суспільства, отже, його значення в цьому суспільстві, цінність його як громадянина будуть залежати винятково від того, наскільки він у стані буде брати участь у суспільній праці, наскільки він до цієї праці буде підготовлений. Але від цього буде залежати і його добробут, матеріальний рівень його життя. Ми добре знаємо, що від природи всі люди мають приблизно однакові трудові дані, але в житті одні люди вміють працювати краще, інші гірше, одні здатні тільки до найпростішої праці, інші – до праці більш складному і, отже, більш коштовному. Ці різні трудові якості не даються людині від природи, вони виховуються в ньому протягом його життя і, особливо, у молодості.
Отже, трудова підготовка, виховання трудової якості людини – це підготовка і виховання не тільки майбутнього гарного або поганого громадянина, але і виховання його майбутнього життєвого рівня, його добробуту.
У трудовому зусиллі виховується не тільки робоча підготовка людини, але і підготовка товариша, тобто виховується правильне відношення до інших людей, – це вже буде моральна підготовка.
Трудова участь дітей у житті родини повинне починатися дуже рано. Починатися воно повинно в грі дитині повинна бути зазначена, що він відповідає за цілість іграшок, за чистоту і порядок у тім місці, де коштують іграшки і де він грає. І цю роботу потрібно поставити перед ним загалом: повинно бути чисто, не повинне бути накидано, налито, на іграшках не повинне бути пилу. Звичайно, деякі прийоми збирання можна йому і показати, але взагалі добре, якщо він сам догадається, що для витирання пилу потрібно мати чисту ганчірку, якщо цю ганчірку він сам випросить у матері, якщо він до цієї ганчірки пред'явить визначені санітарні вимоги, якщо він зажадає кращу ганчірку і т.д. Точно так само і лагодження зламаних іграшок повинна бути надана йому самому в тій мері, у який це йому під силу, розуміється з наданням у його розпорядження визначених матеріалів.
З віком трудові доручення повинні бути ускладнені і відділені від гри.
Запитується, якими мірами можна і треба викликати в дитини те або інше трудове зусилля. Міри ці можуть бути найрізноманітніші. У раннім дитинстві, звичайно, багато чого дитині потрібно і підказати і показати, але взагалі необхідно вважати ідеальною формою, коли дитина сам зауважує необхідність тієї або іншої роботи, бачить, що матері або батькові ніколи неї зробити, коли він за власною ініціативою приходить на допомогу своєму сімейному колективові. Виховати таку готовність до праці, таку уважність до нестатків свого колективу – значить виховати дійсного громадянина.
Дуже часто буває, що дитина по своїй недосвідченості по слабості орієнтування не може самостійно помітити потреби в тій або іншій роботі. Батьки повинні в таких випадках обережно підказати, допомогти дитині з'ясувати своє відношення до цієї задачі і взяти участь у її дозволі. Це часто краще його робити, викликаючи простий технічний інтересові роботі але і зловживати цим способом не можна. Дитина повинна уміти виконувати і такі роботи, що не викликають у нього особливого інтересу, що здаються в перший момент роботами нудними. Узагалі він повинний виховуватися так, щоб вирішальним моментом у трудовому зусиллі була не його цікавість, а його користь, його необхідність. Батьки повинні виховувати в дитини здатність терпляче і без пхикання виконувати роботи неприємні. Потім, у міру розвитку дитини, навіть сама неприємна робота буде приносити йому радість, якщо суспільна цінність роботи буде для нього очевидна.
У тому випадку, якщо необхідність або інтерес недостатні, щоб викликати в дитини бажання потрудитися, можна застосувати спосіб прохання. Прохання тим відрізняється від інших видів звертання, що вона надає дитині повну волю вибору. Прохання і повинне бути така. Її так потрібно вимовити, щоб дитині здавалося, що він виконує прохання по власному доброму бажанню, не спонукуваний до цьому ніякими примусами. Потрібно говорити:
– У мене до тебе прохання.Хоч це і важко, і в тебе всякі інші справи.
Прохання – найкращий і м'який спосіб звертання, але і зловживати проханням не випливає. Форму прохання найкраще вживати в тих випадках, коли ви добре знаєте, що дитина з задоволенням прохання вашу виконає.
Якщо ж у вас є який-небудь сумнів у цьому, застосовуйте форму звичайного доручення, спокійного, упевненого, ділового. Якщо з найменшого віку вашої дитини ви будете правильно чергувати прохання і доручення і, особливо, якщо ви будете збуджувати особисту ініціативу дитини, будете учити його бачити необхідність роботи самому і по власному почині виконувати неї, у вашому дорученні не буде вже ніяких проривів. Тільки якщо ви запустили справу виховання, вам доведеться іноді удатися до примуса.
Примус може бути різне–від простого повторення доручення до повторення різкого і вимогливого. У всякому разі ніколи не потрібно прибігати до фізичного примуса, тому що воно найменше приносить користі і викликає в дитини відраза до трудової задачі. ВИСНОВКИ
Ми розглянули зараз основні положення в сімейному вихованні. Проходження цим положенням у відомій мері дозволить вам виховати дитини всебічно і правильно. Було би помилкою вважати дані рекомендації якимись одкровеннями, непорушними в століттях і гарантуюче виховання прекрасних дітей. Дані установки не є застиглими догмами, вони змінюються й уточнюються з урахуванням сучасних концепцій і поглядів на виховання дітей. Непорушним залишається сам принцип виховання: тільки гармонійно розвита людина може відповідно виховати своїх дітей, тільки щирий, щиросердечний підхід до виховання дітей може дати необхідний результат.