Основні поняття та показники національної економіки

1.Види та методи державного регулювання економіки
 
Державнерегулювання економіки — це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольногохарактеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Своїрегулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливуна економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання.Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податковуполітику.
Бюджетно-податковаполітика — це «найдавніший» інструмент державного втручання у ринковуекономіку. Державний бюджет є, з одного боку, барометром економічної «погоди»в країні, з іншого — ефективним засобом реалізації економічної політики держави.Виконуючи роль державної казни, бюджет акумулює і перерозподіляє значну частку національногодоходу (від 1/3 до 1/2 ).
Бюджетнаполітика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами івитратами держави. Історичний досвід говорить про те, що за допомогою зміни рівняоподаткування і державних витрат можуть регулюватися такі найважливіші індикаториекономіки, як сукупний попит, економічне зростання, інфляція та ін. Бюджетна політикаможе бути спрямована, з одного боку, на зведення доходної і витратної частин бюджетуз надлишком для перешкоди так званому «перегріванню» економіки, з іншого- на створення дефіциту для стимулювання економічного зростання.
2. Потенціал національної економіки. Національне багатство. Людський,технічний та природно-ресурсний потенціал
Економічнийпотенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальніблага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливостідають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові,науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає якскладові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.
Виробничийпотенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди,трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств,однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основнівиробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.
Трудоресурснийпотенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час прирісттрудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки,частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнєдесятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливоїдемографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема,зростає частка осіб з вищою освітою).
Природно-ресурснийпотенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольнійїй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні,водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарнимизапасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад,мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних,гідроенергетичних, лісових ресурсів.
Фінансовийпотенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян,держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджеткраїни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількістьукраїнських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства,а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожитковогомінімуму.
3.Ефективність національної економіки
Економічнаефективність національної економіки — це стан, при якому неможливо збільшити ступіньзадоволення потреб хоча б однієї людини, не погіршуючи при цьому положення іншогочлена суспільства. Такий стан називається Парето-ефективністю (по імені італійськогоекономіста В.Парето).
Під словом«ефективність» не слід розуміти тільки результат, що досягається народним господарствому цілому або окремій галузі, підприємством за той або інший відрізок часу. Цей результатвірніше було б охарактеризувати як ефект, а не ефективність. Розрізняють наступніпоказники ефективності національної економіки: валовий внутрішній продукт, чистийнаціональний продукт, валовий національний доход, чистий національний доход, розташовуванийнаціональний доход. Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості.Це агрегатний показник, який визначається через порівняння конкретних показниківз їх граничними значеннями: — співвідношення зовнішнього боргу і волового внутрішньогопродукту (50%); — боргу й експорту товарів і послуг (75%); — приростові боргу йекспорту (30%); Валовий внутрішній продукт являє собою валову вартість усіх товаріві послуг, створених протягом визначеного проміжку часу (як правило, це один рік)за винятком проміжного споживання. Валовий внутрішній продукт характеризує вартістьствореної усередині країни, як резидентами, так і нерезидентами даної держави.

4.Структура національної економіки. Соціальна, секторальна, галузева, відтворювальната регіональна структура
Науковевизначення поняття „націонала економіка" включає два підходи: технологічнийта соціально-економічний. За технологічним підходом, національна економіка є сукупністюгалузей, видів виробництв та характеризується обсягом виробленої продукції, виконанихробіт та наданих послуг, їх якістю, рівнем використання ресурсів ніщо. Соціально-економічнийпідхід розглядає національну економіку як сукупність виробничих відносин, які характеризуютьсяпевним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільноговідтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічнимизв'язками.
За визначеннямколективу авторів під керівництвом А.А.Чухна, національна економіка — це системаекономічних суб'єктів і зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічнонаціональну організаційну структуру.
Галузевийподіл економіки є її основним історичним підрозділом, що зумовлено процесом розвиткусуспільного поділу праці, внаслідок якого відбувається диференціація галузей. Галузеваструктура національної економіки представляє собою сукупність галузей, тобто одноріднихгосподарських одиниць з особливими умовами функціонування (випуск однорідної продукціїчи використання однорідних ресурсів, однаковий функціональним змістом виконуванихоперацій). Галузями є: промисловість, будівництво, сільське господарство, торгівля,управління. При віднесенні підприємства, виду виробництва чи послуг до певної галузіекономіки враховується в першу чергу така ознака, як призначення продукту чи послуги(взуттєва- виробництво предметів споживання взуття), а також вид використаної сировини,або матеріалу (шкіра) і особливий характер технологічного процесу.
Кожнагалузь економіки поділяється на комплексні підгалузі та види виробництва, які характеризуютьсярізним ступенем диференціації виробництва. Так, у складі харчової промисловостінараховується більше 20 підгалузей, які також поділяються н; окремі види виробництваі види продукції.
5.Тенденції державного впливу на економіку
З'ясуванняролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення їїролі в економічній літературі використовуються різні терміни «державне втручанняв економіку», «державна економічна політика», «державне втручання в економіку»,«державна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.
Найменшевідповідає сутності явища такий поширений термін, як «державне втручання в економіку».Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієїсамостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини.Насправді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.
Економічнаполітика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний,гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Якою б не була державна політиказа своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною,охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характерекономіки, не заперечують великого впливу на неї політичних, соціальних, моральних,духовних, психологічних та інших факторів. Забувати це — значить позбавляти себеможливості ефективно впливати на економічні процеси.
Існуєбагато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом — це є цілеспрямованийвплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умовекономічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічнихдослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки»ототожнюються. Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика єтією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.
Державнеуправління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічнудіяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадровезабезпечення, контроль.
6.Антициклічне регулювання на основі кейнсіанської теорії
Економічнасистема суспільства, яка ґрунтується на вільній конкуренції, була здатна автоматичновідновлювати порушену рівновагу у відтворювальному механізмі. У 30-ті роки XX ст.циклічні рухи виробництва виявилися б згубними для ринкової моделі господарства,якби не свідомі анти кризові заходи уряду. Організація громадських робіт, закупівлянадлишків продукції, матеріальна допомога компаніям, що розорюються, допомога безробітним— цими та іншими заходами було стимульовано сукупний попит і здійснено вихід з глибокоїкризи 1929—1933 pp.
ПісляДругої світової війни регулювання відтворення було спрямоване на те, щоб стимулюватиекономіку в період спадів і стримувати її в період піднесення. Головне завданнядержави під час криз полягає в сприянні швидкому вирівнюванню суперечностей, переходудо пожвавлення та піднесення, а згодом — в запобіганні того, щоб нагромадження відхиленьі диспропорцій набуло загрозливого характеру.
Антициклічнерегулювання — комплекс форм та засобів централізованого впливу держави, спрямованихна послаблення циклічних коливань, глибини економічної кризи.
Об'єктамитакого регулювання є обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а йогоосновними інструментами — грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання.Грошово-кредитне регулювання здійснюється переважно шляхом підвищення або зниженнянорми відсотка. У розвинутих країнах збільшення її на один пункт (наприклад, з 8до 9%) через певний час скорочує інвестиції на 10—15%. Щоб прискорити вихід з кризи,держава знижує норму відсотка.
7.Сутність та показники економічного розвитку. Теорії та моделі економічного розвитку
Ця групапоказників найбільшою мірою характеризує рівень економічного розвитку, тому що показує- прямо або побічно — якість, стан і рівень використання основного й оборотногокапіталу країни, трудових ресурсів.
Не вдаючисьу докладне перерахування й методику розрахунку показників цієї численної групи,можна виділити з них:
— продуктивністьпраці (у цілому, по промисловості й сільському господарстві, по окремих галузяхі видам виробництв);
— капіталоємністьодиниці ВВП або конкретного виду продукції;
— фондовіддачуодиниці основних фондів;
— матеріалоємністьодиниці ВВП або конкретних видів продукції.
Важливоюумовою при аналізі цієї групи показників є необхідність розгляду їх не окремо, ау зв'язку один з одним. Так, висока продуктивність праці може бути досягнута ціноюнадмірної інтенсифікації праці або величезних капітальних витрат і матеріальнихресурсів.
Тому кожнийз основних показників функціонування економіки країни, як правило, деталізуєтьсяй аналізується за допомогою приватних показників, що відображають вплив різних факторівна основний. Наприклад, продуктивність праці підвищується під впливом зміні в:
— техніцій технології;
— якостіробочої сили (кваліфікація, стан здоров'я, віковий склад);
— якостівикористовуваних оборотних коштів;
— попиті;
— державномурегулюванні;
— перерозподіліресурсів капіталу в країні й т.д.
Науковийінтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представниківнеокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненнямі конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповіднімоделі економічного зростання. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимальногоспіввідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажанітемпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій,у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.
Уданому питанні кейнсіанська теорія виходить з того, що важливу роль відіграє співвідношеннязаощаджень S та інвестицій І. Зростання заощаджень в економічному розумінні означаєпереорієнтацію коштів з купівлі предметів споживання на інвестиційні товари (інвестиції).Рівність S та І — одна з обов’язкових умов сталого економічного зростання. За умовиперевищення S над І фактори виробництва використовуються неповністю. Коли ж інвестиційнийпопит випереджає розміри заощаджень, то може наставати «перегрів економіки», зростатиінфляція тощо.

8. Стратегічна модель економічного розвитку України
Економічна політика, як відомо, охоплює собою дві складові частини– економічну стратегію та економічну тактику. В економічній стратегії знаходятьсвій вияв головні завдання, що стоять перед суспільством на перспективу. В ній концентровановиражаються корінні інтереси всього суспільства: різних класів і прошарків населенняв їх органічній єдності. Коли ми говоримо про стратегію економічної політики держави,то маємо на увазі довгочасну орієнтацію цієї політики, тобто встановлених на багаторічнуперспективу цілей, їх конкретизацію стосовно до особливостей того чи іншого етапурозвитку економіки країни.
Економічна тактика – це розробка і визначення конкретних напрямків,шляхів, методів і засобів досягнення стратегічних цілей. Це конкретизація довгочасноїстратегії економічної політики, виходячи з особливостей кожного історичного етапурозвитку.
Україна, яка з 1991 року стала на шлях політичної незалежності та економічноїсамостійності має виробити чітко визначену стратегію економічного розвитку на довгочаснуперспективу. Тому, що раніше Україна, перебуваючи в складі Союзу РСР, виступалаорганічною частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Таке політичнеі економічне становище України визначало і особливості розвитку економіки її. Ціособливості цілком і повністю обумовлювались геополітичними і стратегічними цілямиСРСР. Національні інтереси України підпорядковувались інтересам СРСР. Тому й економікаУкраїни розвивалась не як самостійний народногосподарський комплекс, а як 1/5 частиназагальносоюзного комплексу. Союзний поділ праці і міжреспубліканські галузеві зв’язкибули дуже розвиненими, тісно переплітались, що й обумовлювало глибоку залежністьекономіки України від загальносоюзної. Ця залежність виявлялась як у виробництвіна рівні міжреспубліканської спеціалізації так і у споживанні – на рівні кооперування,обміну сировиною, енергією і комплектуючими виробами та ринками збуту.
Ось чому раптовий розрив таких органічних економічних зв’язків і перехідна шлях економічної самостійності неминуче мав призвести до глибокої економічноїкризи, бо економіка України не була самостійним народногосподарським комплексомз завершеним циклом відтворювальних процесів. Це об’єктивний наслідок таких глибокихі революційних трансформацій.
Щоб уникнути глибокої економічної кризи необхідно було поступово формуватисвій національний народногосподарський комплекс, переводячи прямі республіканськіпоставки на ринкові рейки, завойовуючи водночас альтернативні світові ринки длянаціональних виробників, поступово входячи у міжнародний поділ праці. Варто зауважити,що колишня французька колонія Алжир, одержавши політичну незалежність, ще декількадесятиліть йшов у фарватері економіки Франції, не пориваючи з нею своїх економічнихзв’язків.
9. Державне регулювання НТП. Система економічних і адміністративнихрегуляторів НТП
Науково-технічний прогрес — головний фактор розвитку суспільства; уцьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічноїполітики України. Вона визначає основні цілі, форми та методи діяльності державиу науково-технічній сфері.
Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні науковідослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання.
Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні,організаційні та правові умови для формування та ефективного використання науково-технічногопотенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри,забезпечує державне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпеченняфундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм,підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримкувсіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічнійсфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічнийрівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічнихпроектів, встановлює зв'язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві.
Основні принципи державної науково-технічної політики:
1. Демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;
2. Врахування вимог екологічної безпеки;
3. Підтримка науково-дослідних робіт, що забезпечують вирішення найважливішихпроблем розвитку України шляхом вибору науково-технічних пріоритетів;
4.Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
5.Підтримка конкуренції і підприємництва у науково-технічній сфері;
6.Створення і розвиток ринку науково-технічної продукції.
 
10. Соціальна спрямованість національної економіки
Останнім часом, в умовах розгортання та поглиблення світової фінансово-економічноїкризи, питання соціальної спрямованості національної економіки набувають особливоїваги. Річ в тім, що соціальна спрямованість економічної діяльності в масштабах економікиє ознакою прогресивності та успішності національної економічної моделі, критеріємвіднесення економік до розвинених. Соціальна спрямованість – це і мета, і наслідкиефективного розвитку економіки. Ця теза звучить в роботах Л.Ерхарда та В.Ойкена– представників неолібералізму і фундаторів теорії соціальної спрямованості національноїекономіки, соціальної держави. Основна ідея соціалізації економіки – не вдосконаленнярозподілу, не заклики до врахування загальних інтересів, а підвищення ефективностіекономічної моделі.
Соціальну спрямованість можуть дозволити собі лише успішні країни.Як зазначає Антропов В.В., пік розвитку систем соціального захисту припадає на 1960-1970рр., коли багато держав взяли на себе високі зобов'язання по забезпеченню соціальногозахисту населення. Цьому сприяли прискорені темпи економічного зростання, посиленняролі держави в соціально-економічних процесах, наукове оформлення теорії “соціальноїдержави”.
Соціальна політика створює передумови для розширеного відтворення людиноюсвоєї діяльності, а також суспільної системи в цілому. Занепад ідей соціальної спрямованостінаціональної економіки, зменшуючи мотивацію до праці, прихильність до влади, ускладнюєреалізацію ефективної економічної моделі. Більш того, на думку деяких авторів, соціальнанерівність є тлом для тероризму. Одночасно, висловлюється думка про те, що навантаженняна соціальну систему навіть у найбільш розвинених країнах стає нереальним щодо виконання.
 
11. Основні поняття та показники зайнятості
Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.
Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодостворення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічнасутність. Зайнятість населення — найбільш узагальнена характеристика економіки.Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягненнявиробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначаєхарактер їхніх взаємозв’язків.
Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні,а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримуєза свою працю.
Демографічна сутність зайнятості відображає взаємозалежність зайнятостіз віково-статевими характеристиками населення, його структурою тощо.
Принципами зайнятості в ринкових умовах є:
— право громадян розпоряджатися своєю здатністю до продуктивної і творчоїпраці. Тобто людина незалежно від статі, віку, національності має пріоритетне правобрати або не брати участі в суспільній праці, самостійно вибирати для себе зручнірежими праці і зайнятості. Роль суспільства полягає в створенні для всіх однаковихумов щодо реалізації їхніх здібностей;
— відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадянна працю, сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через свободу і добровільністьвибору сфери суспільно корисної діяльності. Вплив держави на зайнятість має бутинепрямим і ґрунтуватися переважно на заохочувальних і стимулюючих заходах, виявлятисяв активній і заінтересованій участі суб’єктів (найманих працівників в особі своїхпрофспілок, роботодавців і уряду) соціально-трудових відносин у вирішенні питаньрозвитку зайнятості та її регулювання.
Реалізація цих принципів сприятиме активному впливу на стан зайнятості,поліпшенню всіх її якісних характеристик, таких як освітній, професійно-кваліфікаційнийсклад зайнятого населення, його галузева і демографічна структура, соціально-економічнамобільність, конкурентоспроможність тощо.

12. Категорії зайнятості. Повна, продуктивна, ефективна та прихованазайнятість
Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистихта суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншійформі.
Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечуєтьсядержавою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованоїна задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюваннястворення нових робочих місць і розвитку підприємництва.
Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не забороненізаконодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а такожпрофесію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.
Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за виняткомвипадків, передбачених законодавством України.
Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їхдо адміністративної або кримінальної відповідальності. В Україні до зайнятого населенняналежать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах.
За формами організації робочого часу розрізняють повну зайнятість протягомповного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход у нормальних дляданого регіону розмірах та неповну зайнятість, що не відповідає ознакам повної зайнятості.Виділяють видиму та невидиму; вимушену (що викликана економічними причинами: скороченнямобсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвиткуринкової економіки) та добровільну неповну зайнятість. Вимушена зайнятість із скороченнямзаробітної плати у зв'язку із зниженням ділової активності підприємства визначаєтьсяяк скорочений робочий час або часткове безробіття. МОП відзначає необхідність відшкодуванняабо допомогу у випадку часткового безробіття, яка виплачується особам, зайнятістьяких скорочена в межах, що встановлені законодавством країни. Добровільною називаєтьсянеповна зайнятість, що обумовлена соціальними причинами, необхідністю підвищеннякваліфікації, набуттям професії, станом здоров'я, вихованням дітей, необхідністюзміни професії та іншими соціальними потребами.
Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному і приватномусекторах економіки новим явищем у сфері зайнятості населення є діяльність у неформальномусекторі економіки. Міжнародна організація праці до неформального сектора економікивідносить невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначнимкапіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечуєневисокі й нерегулярні доходи. Звичайно, ці заклади не враховуються статистикою,не підтримуються урядом, на них не поширені система соціального захисту, трудовезаконодавство і т.д.
Поява неформального сектора в економіці особливо характерна для країн,що розвиваються. Види неформальної діяльності різноманітні, основні з них: вуличнаторгівля; ремонтні роботи; діяльність, пов'язана з програмним забезпеченням комп'ютерів;бухгалтерські роботи і секретарські послуги; робота за договором з підприємствомформального сектора в ряді галузей для зниження витрат і збільшення гнучкості виробництва;домашні послуги й ін. Причини, що спонукують людей займатися такого роду діяльністю,є різні.
13. Безробіття, його види та рівень. Форми безробіття в Україні
Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві,за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатнівиконувати, що обумовлена переважанням пропозиції праці над попитом на неї. Хочай існує думка, що безробіття є стимулятором трудової дисциплінованості і активностіпрацюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття настількизначні, що в усьому світі докладається багато зусиль для його мінімізації, і всеж жодній країні не вдається ліквідувати його повністю.
Безробітні, у визначенні МОП, — це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані,так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняютьтрьом умовам: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагаютьсяорганізувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних 2 тижнів.До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості,знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даниймомент ще не працюють.
За українським законодавством безробітними визнаються громадяни, щоне мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукаютьроботу і готові до неї приступити. Як бачимо, офіційна система обліку безробіттяв Україні занижує реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими невважаються, тому що вони з різних причин не реєструються в службі зайнятості.
Кількість безробітних — це абсолютний показник безробіття, що вказуєна його розміри.
 
14. Принципи розв’язання проблеми зайнятості в умовахринку. Криві Філіпа
Головним завданням політики зайнятості на сучасному етапі є збереженняпровідної ролі держави в її регулюванні. Проте державне регулювання зайнятості неповинно використовуватись для обмеження ринкового механізму саморегулювання.
Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки,для якої є неприйнятною орієнтація лише на механізм ринкового регулювання зайнятості.Він не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середньогопрожиткового мінімуму, у зв'язку з необхідністю вкладення коштів в охорону здоров'я,відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщеннюробочої сили.
Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивнузайнятість, що базується на необхідності вкладень коштів у забезпечення належнихумов для існування людини, зростання її добробуту.
Забезпечення продуктивної зайнятості можливе лише за умови поєднанняактивних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.
Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економікиє головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпеченняпродуктивної зайнятості. Передумовами реалізації цього принципу є розвиток всіхформ власності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосуванняпраці; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації — за статтю,віком, національністю тощо. До цих умов треба також віднести економічну та юридичнусвободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщенняпраці і капіталу, створення нового механізму регулювання ринку праці, розвиток системипартнерських відносин щодо розв'язання інди­відуальних і колективних трудових спорів.
Існує тісний зв'язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіттязнижує інфляцію і навпаки — обернена залежність. Вона узагальнена у вигляді кривоїФіліпса. Крива Філіпса доповнила кейнсіанську теорію державного регулювання зайнятості.Але подальші дослідження показали, що вона адекватно відтворює зв'язок між інфляцієюта безробіттям лише в короткостроковому періоді.
У межах великих інтервалів часу цей зв'язок має інший характер. Проце свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х років, коли в економіцівідбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття. Таке явище дістало назвустагфляція.
За стагфляції крива Філіпса змішується вправо, тобто в бік збільшеннябезробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковимзростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють зміщення кривої Філіпса серією ціновихшоків.
Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної концепції.
Згідно з нею в довгостроковому періоді крива Філіпса набуває виглядувертикальної прямої, яка бере початок в точці природного безробіття. Тому неокласикивиступають за проведення урядом політики невтручання, що дасть можливість рин­ковомумеханізму самостійно вирішувати проблеми зайнятості.
Кейнсіанці закликають до активного застосування стабілізаційної політикидержави, скорочення великих втрат.
 
15. Задачі державних органів по соціальному захисту населення
Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціальної сфери,є прерогативою держави як у сталій, так і в трансформаційній економіці.
Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси,види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства,людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів.
Соціальна політика:
— діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічнихумов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усуненнянегативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливостіта соціально-політичної стабільності у країні;
— система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходівдержави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.
Це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органіввлади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудовихзаощаджень.
Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державноївлади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвитоксоціальних відносин, умови життя та праці населення країни.
Соціальна політика держави включає:
— регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умоввзаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцямиі найманою робочою силою);
— вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
— розподіл і перерозподіл доходів населення;
— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й наданнясоціальних гарантій економічно активній частині населення;
— створення системи соціального захисту населення;
— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладівосвіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарстваі т. ін.);
— захист навколишнього середовища тощо.
 
16. Два типи незалежності центрального банку. Досвід США, Німеччини,Японії, України
Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигляді створенавідносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерційні і центральні банки не розрізнялися.З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісіїв окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошовихзнаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різнічаси називався по-різному. Спочатку — емісійним або національним, а згодом — центральним,що відповідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.
Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції(Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на тойчас центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків. Їхніфункції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначеннямБанку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів- внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише вXIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак міжними є суттєві відмінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансово-економічногорозвитку окремих країн.
Зауважимо, що упродовж 40-50 років XIX ст. відбувалася жвава дискусіящодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системоюконкурентних і рівноправних на ринку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лишесутність понять «вільна банківська система» і «централізована банківськасистема», а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, звичайно,найбільш раціональна банківська система, тобто централізована. Значною мірою цепов'язано з необхідністю монополії емісійної діяльності, завдяки якій сучасні центральнібанки отримали відповідні функції й особливий статус.
У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланкив більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковоюумовою досягнення вищого економічного розвитку.
Правове становище центральних банків, їхній статус у розвинутих країнахвизначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовимактом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили- закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функціїта компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади,державними органами управління, а також повноваження держави щодо суб'єктів банківськоїсистеми та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісійногоцентру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюютьсятакож їхні владні повноваження у сферах регулювання грошового обігу, валютних операцій,функціонування кредитної системи тощо.
Центральні банки можуть бути за формою власності державними або акціонерними.Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральнихбанків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиноюкапіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервнихбанків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головнуроль у формуванні органів управління центрального банку.
Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідносин івзаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічнійлітературі виділяються дві моделі таких взаємин. Перша — центральний банк виступаєагентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики.Друга — центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійністьу проведенні грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів.Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшостікраїн існують проміжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчоївлади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.
Законодавство лише п'яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеціїта Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшостідержав світу центральні банки підпорядковані казначейству або міністерству фінансів.
У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких іншихкраїн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральнимбанкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.
У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування центральнихбанків безпосередньо парламентам, за допомогою відповідних процедур можливе прийняттярішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкаму розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної політики. Крім цього,законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами.Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяльністьдвічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламентищорічно.
Питання незалежності центральних банків є дискусійним, особливо в країнахз ринковим типом економіки. Для центральних банківських інституцій України вономає не лише теоретичний, а й практичний інтерес. Від відповіді на це питання залежитьвизначення правового становища, завдань, функцій, повноважень та принципів організаціїНБУ в законі про Національний банк України.
Центральні банки в більшості країн світу постійно користуються підтримкоюдержави, що дає можливість забезпечити платіжну систему потужними засобами телекомунікації,необхідної для здійснення розрахунків між суб'єктами ринку. Центральні банки спроможніреєструвати усі платіжні операції, якісно проводити зарахування взаємних зобов'язаньбанків тощо. Центральний банк здійснює макроекономічний нагляд за функціонуваннямвсієї банківської системи, а також за діяльністю кожного банку окремо. Завдяки цьомувін може оперативно вживати превентивні заходи, спрямовані на стабілізацію фінансовогостану учасників ринку платіжних послуг та здійснювати санацію того чи іншого ринкуз метою недопущення розладу розрахункової системи через банкрутство або неліквідністьїї учасників.
Лише центральний банк згідно зі своїм статусом наділений необхідноюліквідністю й абсолютною платоспроможністю. Цим ризик неплатежів при розрахункахз участю центрального банку зводиться практично до мінімуму.
Проте в різних країнах роль центрального банку в розрахунках та їхрегулюванні неоднакова. Причини цього різні. Зокрема, чимале значення має рівенькваліфікації учасників платіжних відносин, які проводять розрахункові операції.Є відмінності й у правовій базі та підходах окремих держав до здійснення суб'єктамиринку фінансової діяльності.
 
17. Вплив інфляції на розподіл доходів, на нагромадження та економічнезростання
Інфляція має глибокі соціально-економічні наслідки. Вона передусімвідбивається на обсязі національного виробництва і перерозподілі доходів. Звичайнореальний обсяг національного виробництва і рівень цін підвищуються або знижуютьсяодночасно. Однак бувають і випадки, коли реальний обсяг національного виробництваскорочується, тоді як ціни продовжують зростати. Останнє, зокрема, мало місце напочатку 90-х років XX ст. в Україні.
Припустимо, що за повної зайнятості реальний обсяг національного виробництває постійний. Це дасть можливість легше виділити вплив інфляції на розподіл доходів.Якщо розмір «пирога» — національного доходу — постійний, то легше виявитивплив інфляції на розміри шматків, які діляться між різними верствами населення.
Для з'ясування цього питання надзвичайно важливо зрозуміти різницюміж грошовим, або номінальним, доходом і реальним доходом. Грошовий, або номінальний,дохід — це кількість гривень, які людина отримує у вигляді заробітної плати, ренти,відсотка або прибутку. Реальний дохід визначається кількістю товарів і послуг, якіможна купити на суму номінального доходу. Отже, якщо номінальний дохід зростає швидшимитемпами, ніж рівень цін, то реальний дохід підвищується. І навпаки, якщо рівеньцін зростає швидше, ніж номінальний дохід, то реальний дохід зменшується. Вимірюванняреального доходу можна приблизно виразити такою простою формулою:
Важливо відзначити, що інфляція по-різному впливає на перерозподілзалежно від того, чи є вона очікуваною, чи непередбаченою. У разі очікуваної інфляціїотримувач доходу може вжити заходи, щоб попередити або зменшити негативні наслідкиінфляції, які можуть позначитися на його реальному доходові.
Непередбачувана інфляція передусім карає людей, які отримують фіксованіномінальні доходи. Тобто вона перерозподіляє доходи, зменшуючи їх в одержувачівфіксованих доходів і збільшуючи їх в інших груп населення. Інфляція також погіршуєстановище землевласників, які отримують фіксовану ренту, бо з часом вони отримуватимутьгроші, які мають меншу вартість.
 
18. Соціально-економічні наслідки інфляції 1991-1995 рр. в Україні
Люди, що живуть на нефіксовані доходи, можуть виграти від інфляції.Номінальні доходи таких сімей можуть випереджати рівень цін, або вартість життя,внаслідок чого їхні реальні доходи зростуть. Робітники, зайняті у галузях промисловості,що розвиваються, і представлені сильними профспілками, можуть домогтися, щоб їхняномінальна зарплата зростала пропорційно до рівня інфляції або й випереджала його.
Інфляція особливо негативно відбивається на власниках заощаджень. Іззростанням цін реальна вартість, або купівельна спроможність, заощаджень, відкладенихна чорний день, зменшиться. Це, зокрема, видно на прикладі власників заощадженьУкраїни. Так, у 1992 році загальний рівень цін і тарифів на товари і послуги, щокупує населення для невиробничого споживання (ІСЦ) в Україні до попереднього рокустановив 21 раз, у 1993 — 102,6, у 1994 — 5, у 1995 — 2,8 раза, що свідчить проте, що за цей період ціни зросли в десятки разів (у 1993 році — майже у 103 рази),що спричинило знецінення заощаджених вкладів.
19. Активна і адаптивна антиінфляційна політика
У країнах з ринковою економікою інфляція стала практично невід’ємноючасткою ринкової системи господарювання. Це дає підстави говорити не тільки пронаслідки, а й про деякі специфічні функції інфляції. Ряд економістів дотримуютьсяточки зору, що незначна за рівнем інфляція (наприклад, щорічні підвищення цін на3-4 %), що супроводжуються відповідним зростанням грошової маси, здатна стимулювативиробництво. Відповідно до моделі Хікса IS-LM певне зростання грошової маси M створюєсвоєрідний стимул для збільшення обсягів продукції, що випускається.
Але незважаючи на можливу начебто “позитивну” роль інфляції, виходячиз-під контролю й навіть будучи регульованою, вона має значні соціально-економічнінаслідки: закріплення стагнації, зниження економічної активності, зростання безробіттята багато іншого. Тому більшість країн прагнуть досягнути «не інфляційного» економічногозростання, стабілізації грошового обігу, що на пряму залежить від стану інфляційнихпроцесів, для чого застосовуються грошові реформи і антиінфляційна політика.
Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об’єктивних, економічнообґрунтованих системних прогнозах. З цим твердженням не можна не погодитись, аджевласне необдумана антиінфляційна політика надто часто вела до загострення інфляційнихпроцесів. Слід пам’ятати, що боротьба з інфляцією це не самоціль – “мета антиінфляційноїполітики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятнихдля народного господарства темпів її зростання”.
Антиінфляційна політика – це комплекс заходів державного регулюванняекономіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.
Дотепер сформульовано два основних напрямки, спрямованих на зведеннятемпів інфляційних процесів до мінімального рівня:
Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає у стабілізації сукупногопопиту, але як багаторазово доводилось, тільки цього замало для “приборкання ” інфляційнихпроцесів і усунення небезпеки для економіки.
Монетарна антиінфляційна політика, яку в свою чергу прийнято поділятина політику шокової терапії, адаптивну політику, політику доходів.
Політика шокової терапії (активна політика) – базується на різкомускороченні темпів зростання грошової маси, особливо прийнятна в умовах гіперінфляції,передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок: скорочення витрат на соціальніпрограми, збільшення відсоткової ставки, зменшення податкових ставок, обмеженнягрошової маси тощо.
 
20. Важелі забезпечення фінансової стабілізації в Україні
Фінансова стабілізація в Україні містить подолання гіперінфляції, суттєвескорочення бюджетного дефіциту, стабілізацію обмінного курсу власної грошової одиниці,підготовку передумов для здійснення грошової реформи, зниження облікової ставкиНаціонального банку, ліквідацію платіжної кризи. У країнах, у яких існувала власнагрошова система, своєрідним валютно-фінансовим якорем була фіксація обмінного курсунаціональної грошової одиниці до твердих валют.
Можна виділити три головні етапи фінансової стабілізації в Україні,що охоплюють періоди:
— з 1992 по 1996 р.;
— з 1996 по 1998 р.;
— із серпня — вересня 1998 р. й донині. Характерними рисами першогоетапу були:
— запровадження купоно-карбованців;
— вихід із зони рубля;
— суттєве зменшення інфляції з 10 155 % у 1993 р. до 80,3 % У 1996р.;
— скорочення дефіциту бюджету з 12,2 % у 1992 р. до 4,6 % у 1996 р.;
— зниження облікової ставки Національного банку з 240 % у 1993 р. до40% у 1996 р.;
— стабілізація обмінного курсу національної грошової одиниці протягом1995--1996 р., що дало змогу здійснити перехід до гривні у розрахунку 1,7--1,8 грн.за 1 дол. США.
Водночас посилювалася платіжна криза, «вимивалися» оборотнікошти підприємств та організацій. Кредиторська заборгованість зросла з 19,2 млрд.грн. у 1992 р. до 73,2 млрд. грн. у 1996 р., а дебіторська, відповідно, — з 17,8млрд. до 48,2 млрд. грн.
Отже, станом на другу половину 1996р. загалом були сформовані головніпередумови для здійснення грошової реформи, введення власної грошової одиниці — гривні й переходу до другого етапу фінансової стабілізації.
Особливостями другого етапу фінансової стабілізації стали:
— закріплення позитивних тенденцій у валютно-фінансовій сфері країни,про що свідчило подальше зниження рівня інфляції;
— стабілізація обмінного курсу гривні;
— зниження облікової ставки НБУ до 16 % у жовтні 1997 р.;
— стабілізація цін;
— поступове зростання заробітної плати й доходів.
Восени 1997 р. були досягнуті значення основних макроекономічних індикаторів,які свідчили про створення передумов для економічного зростання, що розпочалосяу першій половині 1998 р. На жаль, розгортання світової фінансової кризи, власніпрорахунки у фінансовій сфері, пов'язані насамперед із гіпертрофованим розвиткомринку облігацій внутрішньої державної позики, перекреслили сподівання на стале господарськезростання за рахунок збільшення пропозиції зовнішніх фінансових коштів (кредитиМВФ, МБРР та портфельні інвестиції приватних компаній). Дедалі очевиднішою сталанеобхідність переорієнтації економічної політики на суттєву активізацію внутрішньогопопиту, пожвавлення власного господарського обороту, підвищення платоспроможностіюридичних та фізичних осіб за рахунок поповнення оборотних коштів підприємств ідиверсифікації доходів населення.
21. Фінанси, їх структура та рівні. Фінансова система України
Економічна природа й роль фінансових ресурсів визначається структуроюформ утворення й напрямків їх використання. За формою утворення фінансові ресурси— це, по-перше, накопичення завдяки господарській діяльності, що відображають первиннийрозподіл новоствореної вартості. До їх числа належать прибуток, відрахування насоціальні потреби, амортизаційні відрахування. По-друге, це ресурси вторинного розподілуй перерозподілу новоствореної вартості. Це також прямі й непрямі податки, доходивід зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладів населення тощо.
Співвідношення певних форм, в яких виступають фінансові ресурси, відображаєнаявну систему використання фінансів у регулюванні економічної діяльності в державі.Так, розмір прибутку значною мірою залежить від переліку затрат і відрахувань, щовідносяться на собівартість продукції. Розмір прибутку виробника також залежитьвід наявної системи непрямого оподаткування в державі, розміру торгових націнок,які регулюються державою.
Структура фінансових ресурсів в державі залежить від задіяної системивідображення величини спожитого у виробництві основного капіталу, тобто від наявноїсистеми амортизаційних відрахувань. Якщо відповідно до чинного порядку підприємницькіструктури обліковують лише зношування основних фондів, а відновлення здійснюютьза рахунок використання прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні після сплатиподатків, то амортизаційні відрахування становитимуть незначну питому вагу в фінансовихресурсах. З їх урахуванням збільшиться й розмір прибутку.
На структуру фінансових ресурсів у державі впливає також наявна податковасистема, тобто той розмір перерозподілу первинної величини фінансових ресурсів,який здійснюється за допомогою податків. Перерозподіл за допомогою податків об'єктивнонеобхідний, але слід зазначити, що розмір податкових надходжень завжди визначаєтьсяобсягом тих функцій у сфері економічного й соціального розвитку, які взяла на себедержава й законодавчо закріпила в конституції та інших нормативних актах. Розмірподатків у фінансових ресурсах — це похідна від наявної фінансової системи.
Структура фінансових ресурсів в Україні впродовж 1991 — 1999 років.
Найвищу питому вагу в структурі джерел фінансових ресурсів державимає прибуток. Але його частка в фінансових ресурсах значно коливається: якщо в 1999році вона становила 39,1 відсотка, то в 2007 році — лише 22,4 відсотка. Це пов'язанонасамперед із зростанням собівартості продукції, робіт і послуг.
Прямі й непрямі податки з населення посідають друге за величиною місцев джерелах фінансових ресурсів. У 1999 році їхня частка становила 9,5 відсотка,а починаючи з 2007 року неухильно збільшується. У 2007 році вона становила 24,5відсотка.
Значну питому вагу у фінансових ресурсах становлять відрахування насоціальні потреби. їхня частка досить стабільна. У 1999 році вони становили 15,3відсотка, а в 2007 році — 18,1 відсотка.

22. Перетворення державних фінансів у важливу сферу сучасного господарства
Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин,яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівняхадміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявністьзначної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань,які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнямидержавної влади.
Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин,що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошовихкоштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених нанеї функцій.
Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб’єктами, маютьдосить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованихфондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносиниобміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов’язані з надходженням доходів,отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майновихправ, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави уствореному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілувідбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичнихосіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу.Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державнихдоходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих,що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державніфінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в нихприсутні й елементи обміну — плата за державні послуги.
Склад державних фінансів, розглядається за ланками і рівнями органівдержавної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є:
— бюджет держави;
— фонди цільового призначення;
— державний кредит;
— фінанси державного сектора.
За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.
 
23. Податки як інструмент перерозподілу національного доходу
Об’єктивними передумовами перерозподілу є зростання витрат держави,необхідність суспільних витрат (послуги освіти, охорони здоров’я, житлово-комунальногогосподарства, дитячих ясел і садків, будинків інвалідів і людей похилого віку, дитячихбудинків тощо) та нерівномірність доходів, що може призвести до економічних диспропорційі підриву економічних стимулів. Нерівність доходів — чинник, який завжди викликавінтерес у людей. Нерівність є не тільки наслідком неоднакової ефективності та продуктивностівиробництва, а також результатом нерівного розподілу приватної власності на засобивиробництва, що є відображенням історичних тенденцій формування права власностів кожній країні та впливу соціальних відносин у суспільстві. Політика перерозподілузачіпає інтереси всіх класів і соціальних верств населення і завжди супроводжуєтьсявиникненням суперечностей.
Перерозподіл національного доходу в економічній теорії розглядаєтьсяв межах державних фінансів. Держава відіграє вирішальну роль у перерозподілі доходів,виконуючи цим самим свою соціальну функцію. Зазначимо, що держава — це лише одинучасник перерозподілу. Монополістичні фінансові корпорації, підприємницькі структури,що володіють факторами виробництва, здійснюють активний вплив на законодавчу діяльністьі поведінку уряду в прийнятті рішень у бюджетній, фінансово-кредитній та податковійполітиці. Співвідношення політичних сил у суспільстві також впливає на характерперерозподілу доходів.
Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.
Держава може втручатись у процес формування цін на економічні факторивиробництва і таким чином захищати інтереси економічних агентів, гарантуючи їм отриманнядоходів. Це стосується в першу чергу ренти, процента і заробітної плати. Так, політикаНаціонального банку щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формуєрівень доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної платиприводить до стримування доходів найманих працівників. Державна підтримка сільськогосподарськихцін у більшості країн світу гарантує фермерам отримання відповідного доходу.
Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки ізсуб’єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуальногорозподілу доходів між економічними факторами виробництва.
 
24. Регулююча функція податків та її реалізація в Україні
В сучасній економічній теорії оподаткування юридичних і фізичних осіброзглядається як важливе фінансове джерело не тільки наповнення державного бюджету,а й як інструмент регулювання економічного розвитку окремих підприємств, галузей,територій, регіонів та національної системи господарювання в цілому.
Місце і роль податків у структурі інструментів державного регулюванняекономічного розвитку визначається перш за все станом економічної системи. Однак,делегуючи податковій системі тільки завдання отримання і зосередження в руках державифінансових ресурсів, тобто використовувати податкову систему виключно як інструментфіскальної та регулюючої політики, держава ризикує в майбутньому втратити можливіджерела доходів, оскільки, оскільки ігноруючи регулюючі впливи податків, державане враховує реакцію платників податків на дестимулюючі ефекти оподаткування.
Податки виступають як спосіб розподілу і перерозподілу доходів міжсуб’єктами господарювання внаслідок чого здатні стимулювати або навпаки стримуватирозвиток економічних процесів.
Податки є однією з найважливіших фінансових категорій. Історично — це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства. Самевиникнення держави спричинило і появу платежів та внесків до державної скарбницідля фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Спочатку ці внески провадилисьу натуральній формі, а з розвитком товарно-грошових відносин відбувся поступовийперехід до грошової форми оподаткування.
Законом України «Про систему оподаткування» визначено, щопід податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільовихфондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державногоцільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаютьсязаконами України про оподаткування.
Одними із головних функцій податків є фіскальна та регулююча функції.Вплив цих функцій на різні сфери економічного і соціального життя надзвичайно різноманітні.Податки традиційно використовуються як засіб демографічної політики: різні державиза допомогою податкових пільг намагаються або стимулювати, або стримувати зростаннянаселення. У багатьох країнах податки розглядаються як засіб залучення капіталув відсталі і низькорозвинуті регіони, а також для витіснення промислового виробництваз гіпертрофованих мегаполісів.
Регулююча функція податків знаходить свій вияв у диференціації умовоподаткування. Стягуючи податки, держава завжди впливає на поведінку економічнихсуб'єктів — фізичних і юридичних осіб. Держава може встановлювати різні умови оподаткуваннядля різних категорій платників, для здійснення одних і тих самих видів діяльностіна окремих територіях. Конкретні умови оподаткування можуть або сприяти, або перешкоджатиконцентрації виробництва і капіталу.
Податки впливають на рівень і структуру сукупного попиту, вони можутьсприяти розширенню виробництва в окремих галузях чи гальмувати його. Через податкидержава регулює фінансово-господарську діяльність організацій і громадян, а такожза джерелами доходів і витратами. Завдяки грошовій оцінці сум податків можливо кількіснезіставлення показників доходів з потребами держави у фінансових ресурсах. Завдякирегулюючій функції оцінюється ефективність податкової системи, забезпечується контрольза видами діяльності і фінансових потоків. Крім того, через цю функцію оподатковуваннявиявляється необхідність внесення змін у податкову систему і бюджетну політику.Оскільки регулююча функція податків є об'єктивним явищем, то вплив податків відбуваєтьсянезалежно від волі держави, яка їх встановлює. Держава може свідомо використовуватиїх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства.
 
25. Фіскальна функція податків та її реалізація в Україні
Фіскальна функція — є найважливішою, оскільки згідно з цією функцієюподатки виконують своє головне призначення — наповнення доходної частини бюджету,доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції- її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній,стабільній засаді.
Фиск (від латинського «fiscus», букв. — кошик) у Древньому Римі військовакаса, де зберігалися гроші, призначені до видачі. З кінця I сторіччя до н.е. фискомстала називатися приватна скарбниця імператора, що знаходилася у веденні чиновниківі пополняемая прибутками з імператорських провінцій. З IV сторіччя н.е. фиск — єдинийзагальнодержавний центр Римської імперії, куди стікалися усі види прибутків, податківі зборів, провадилися державні витрати і т.д. (звідси позначення терміном «фиск»державної скарбниці).
За допомогою фіскальної функції реалізується основне суспільне призначенняподатків — формування фінансових ресурсів держави, що акумулюються в бюджетній системій позабюджетних фондах, для здійснення власних функцій. Сутність фіскальної функціїполягає в кількісному зіставленні податкових надходжень із потребами держави у фінансовихресурсах, оцінці ефективності кожного податкового каналу й податкового пресу в цілому.
Справа в тому, що фіскальна складова податку виявляє себе не тількиу сфері державного регулювання соціально-економічних процесів з допомогою податків,пільг тощо, а й у сфері суб’єктивно-ринкових відносин, тобто як діяльність людей,які свідомо спрямовують свій потенціал на досягнення кращих реальних економічнихцілей в умовах діючої системи оподаткування.
Трактування фіскальної функції податків на макрорівні є дискусійним,оскільки сам по собі податок є економічним збитком для платника, тому мінімізуватизбиток можна шляхом мінімізації податків. Така мінімізація може відбуватися незаконнимшляхом або законним – шляхом надання певних преференцій, але це більше сфера проявурегулюючої функції.
Фіскальна функція є дуже важливою для характеристики податків, їх суспільногопризначення. Для здійснення цієї функції важливе значення має постійність і стабільністьнадходження коштів. З огляду на цю функцію держава повинна отримувати не простодостатньо податків, але головне — надійних. Податкові надходження мають бути постійнимиі стабільними. Постійність означає, що податки мають надходити до бюджету не у виглядіразових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного рокув чітко встановлені строки.
З підвищенням ролі держави зростає значення регулюючої функції податків.Ця функція реалізується через вплив податків на різні сторони діяльності суб'єктівгосподарювання. Регулююча функція виявляється в наданні пільг з оподаткування окремимгалузям та виробникам, враховуючи їх перспективи, діяльність, рівень прибутковостіта інше.
 
26. Види податкового регулювання та їх застосування в Україні
Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці.Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує державана підставі своїх владних повноважень. Податок — це обов’язковий платіж, який стягуєтьсядо бюджету з юридичних осіб і громадян.
Основними функціями податків є три: фіскальна, соціальна та регулююча.Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансуваннядержавних витрат. Сутність соціальної функції податків — у підтримуванні соціальноїрівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальнихгруп населення. Сутність регулюючої функції податків — у тому, що за їх допомогоюздійснюється регулювання економічної кон’юнктури, секторної, галузевої та регіональноїструктури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків, науково-досліднихробіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об’єктів.
Сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетіві внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податковихорганів та їх компетенція — становлять податкову систему. Відтак податкова системаскладається з системи оподаткування та системи податкових органів.
Податкова система має ґрунтуватися на таких засадних принципах:
1. Принцип обов’язковості сплати податків передбачає встановлення відповідальностіплатників податків за порушення податкового законодавства.
2. Принцип рівності суб’єктів оподаткування та недопущення будь-якихвиявів податкової дискримінації забезпечується однаковим підходом до суб’єктів господарюваннящодо визначення зобов’язань зі сплати податків.
3. Принцип соціальної справедливості означає організацію соціальноїпідтримки малозабезпечених верств населення запровадженням економічно обґрунтованогооподаткування, тобто встановленням неоподатковуваного мінімуму та диференційованогой прогресивного оподаткування доходів громадян.
4. Принцип стабільності означає незмінність податків та їх ставок,а також податкових пільг протягом бюджетного року.
5. Принцип наукової обґрунтованості передбачає встановлення податківна підставі реальних показників стану та фінансових можливостей національної економіки.При цьому враховується необхідність досягнення збалансованості видатків бюджетуз його доходами.
6. Принцип рівномірності сплати податків забезпечується встановленнямстроків сплати, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштівдо бюджету для фінансування видатків.
7. Принцип компетенції означає встановлення і скасування загальнодержавнихподатків, а також пільг щодо оподаткування тільки Верховною Радою України.
8. Принцип єдиного підходу передбачає забезпечення однакового підходудо розробки законів про оподаткування з обов’язковим визначенням платника податку,об’єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підставдля надання податкових пільг.
9. Принцип доступності забезпечує відкритість норм податкового законодавствадля платників податків.
 
27. Бюджетний дефіцит, його причини та способи покриття. Динаміка сальдодержавного бюджету України
За причинами виникнення бюджетний дефіцит поділяється на свідомий тавимушений. Свідомий дефіцит виникає в умовах достатніх ресурсів у суспільстві тависокого рівня доходів фізичних і юридичних осіб. Він пов’язаний з помірним оподаткуванням,що сприяє зміцненню фінансової бази підприємницьких структур. Вимушений дефіцитзумовлений невеликим обсягом виробленого валово­го внутрішнього продукту і за умовнавіть високого рівня оподаткування не може забезпечити фінансовими ресурсами здійсненнявидатків бюджету держави.
За напрямками фінансування бюджетний дефіцит може мати пасивне абоактивне спрямування. Пасивне спрямування дефіциту зумовлюється спрямуванням бюджетнихресурсів на фінансування поточних потреб держави, а активний — на фінансування інвестицій,і в першу чергу, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.
За наявності бюджетного дефіциту держава повинна обирати оптимальнізаходи для його ліквідації. У світовій практиці застосовуються два методи подоланнябюджетного дефіциту: емісійний і беземісійний.
Емісійний метод покриття бюджетного дефіциту пов’язаний з використаннямгрошово-кредитної емісії. Такий метод вважається недостатньо ефективним, оскількиможе негативно вплинути на економічну ситуацію в країні. Бюджетним кодексом Українивизнано, що емісійні кошти Національного банку України не можуть використовуватисяв якості джерела фінансування дефіциту Державного бюджету України. Держава повиннаформувати свою бюджетну політику таким чином, щоб забезпечувати скорочення бюджетногодефіциту шляхом збільшення надходжень до бюджету та зменшення його видатків.
Більш обґрунтованим вважається вирішення проблеми бюджетного дефіцитунеемісійним методом за рахунок внутрішніх джерел, шляхом збільшення податків чиінших доходів або скорочення видатків. Водночас зменшення дефіциту шляхом збільшенняподатків у ряді випадків виявляється або недоцільним, або неможливим, а скороченнявидатків також неможливе через досягнення критичної межі. Варіантом податковогонаповнення бюджету в Україні можна вважати запровадження державної монополії навиробництво й реалізацію алкогольних напоїв і тютюнових виробів. Це сприятиме насампередполіпшенню здоров’я нації, а потім — збирання прямих і непрямих податків. За іншихобставин покриття дефіциту Державного бюджету значною мірою може практикуватисяшляхом залучення фінансових ресурсів у формі внутрішніх та зовнішніх кредитів.
У межах суми, яка надійшла на рахунок, відкритий Головному управліннюДержавного казначейства в НБУ, це управління перераховує платіжними дорученнямикошти своїм територіальним органам. Перерахунок грошових коштів зі зазначених рахунківздійснюється тільки в межах кредитового сальдо. Дебітове сальдо за бюджетними рахункамиорганів Державного казначейства недопустиме. По суті це пасивні рахунки. В сукупностівсі бюджетні рахунки, що відкриті органами Державного казначейства, створюють бюджетнийрахунок єдиного казначейського рахунку.
Видача банками грошових коштів з бюджетних рахунків органів казначействаздійснюється за грошово-розрахунковими документами (платіжні доручення, розрахунковічеки тощо), які повинні бути оформлені згідно з правилами проведення безготівковихрозрахунків, затверджених Національним банком України. Установи казначейства оформляютьсвої грошово-розрахункові документи на підставі розрахункових документів, які їмнадають розпорядники бюджетних коштів. Останні до розрахункових документів додаютьдокументи (рахунки, рахунки-фактури, накладні, акти тощо), що підтверджують виконанняробіт або надання послуг згідно затверджених бюджетних кошторисів за витратами.Такий порядок дозволяє установам казначейства здійснювати попередній контроль зацільовим і раціональним використанням бюджетних асигнувань. Дозвіл на сплату оформляєтьсяу вигляді відбитку штампа казначейства на першому примірнику грошово-розрахунковогодокумента розпорядника бюджетних асигнувань.
Видача з рахунків установ казначейства готівкових коштів на виплатузаробітної платні, стипендій, витрат на відрядження здійснюється банками за грошовимичеками установ казначейства, які оформляються на довірену особу розпорядника бюджетнихкоштів. При цьому, якщо має місце неповне використання грошової готівки, останняпідлягає поверненню на рахунок казначейства безпосередньо цією довіреною особою.При заповненні об'яв на внесення готівкових коштів довірена особа зобов'язана вказатиномер реєстраційного рахунку, який відкритий бюджетній організації в територіальнійустанові казначейства.
 
28. Державний борг та його обслуговування
Борг є важливим елементом кругообігу “доходи-витрати”. Коли в економіцізростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашнімигосподарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це механізм, за допомогою якогозаощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарстване схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко,аби поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла від стануповної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхомприросту державного боргу.
Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості урядувласникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитівза вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього тазовнішнього боргу держави.
Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогоспо­дарствамі фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.
Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземнимигромадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.
Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:
— збільшення державних видатків без відповідного зростання державнихдоходів;
— циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;
— скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідногокоригування (зменшення) державних витрат;
— вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередоднівиборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.
Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяютьна короткострокові та довгострокові.
Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивнихфакторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційнийсклад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельногобалансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старінняі фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення.Суб’єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у тактиці впровадженняреформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансового ринку. До тогож мають місце спроби вирішення поточних проблем “у пожежному порядку”.
Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень може бути продиктованаяк політичним міркуваннями, так і вибором на користь суспільного добробуту. В будь-якомувипадку борговими перспективами визначається фінансове здоров’я країни.
 
29. Внутрішній та зовнішній державний борг України
Боргова складова у системі державних фінансів має функціональне походженнявід державного кредиту.
Державні запозичення проводяться з метою покриття бюджетного дефіцитуна державному і регіональному рівнях, цільового фінансування різноманітних програм,поповнення необхідних резервних активів.
Економічна суть державного боргу проявляється в переломленні черезтакі дві властиві йому функції:
1. фіскальна — залучення державою необхідних коштів для фінансуваннябюджетних видатків;
2. регулятивна — коригування обсягу грошової маси через купівлю-продажцінних паперів національним (центральним) банком країни.
Структурно державний борг України складається з внутрішнього і зовнішнього.
На кінець липня 2009 сукупний державний (прямий) і гарантований державоюборг України становить 33,262 млрд. дол. (у гривневому еквіваленті — 256,05 млрд.грн)[1]
З початку 2009 держборг у валютному вираженні збільшився на 35,2 %,або на 8,663 млрд. дол.

Таблиця.1.Сукупний державний борг України за 2008 рік збільшився на40 %, або на 7,03 млрд. дол. Внутрішній Зовнішній 2000 р. 20780,6 43435,0 2001 р. 21018,4 42273,9 2002 р. 21386,0 43082,7 2003 р. 20523,7 45609,5 2004 р. 20953,3 46729,0 2005 р 19188,3 43956,3 2006 р. 16607,7 49506,0 2007 р. 17806,4 53487,9 2008 р. 44666,5 86023,1 2009 р. 63781,4 121170,9
30. Значення економічної ролі держави в перехідній українській економіці
Державні механізми управління і регулювання економіки під час кардинальнихринкових перетворень у тих чи інших країнах діють по-різному. Досвід країн – світовихлідерів сучасного прогресу переконує, що їхня економічна могутність формуваласяі формується під впливом послідовних структурних і якісних перетворень, з одночаснимпосиленням регулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадаютьпід її безпосередній вплив.
В останні десятиріччя в розвинутих країнах Заходу і Сходу склався двофакторниймеханізм регулювання економіки, що включає механізм ринкової конкуренції та механізмпрямого державного регулювання. Останнє доповнює механізм ринку, а держава берена себе ті функції, що не відповідають природі (виходять за рамки) механізму ринковоїконкуренції або реалізуються ним неповно або надто повільно. Разом з тим державазабезпечує умови для оптимального функціонування цього механізму. У Звіті Світовогобанку про світовий розвиток підкреслюється, що розвиток потребує ефективної держави,яка б відігравала роль каталізатора і помічника, який би стимулював і доповнювавби діяльність приватного бізнесу і окремих осіб. Таким чином, роль держави в розвинутійринковій економіці дуже значна, хоча в різних країнах різні методи державного втручанняв господарське життя істотно варіюють.
Ринкова реформа за моделлю “шокової терапії” розпочинається з так званої“лібералізації”, тобто різкого обмеження економічної ролі держави та її відходуз сфери економіки. Лібералізація виразилася в тому, що держава відмовилася від директивногопланування, від фондованого розподілу матеріальних ресурсів, від адміністративногорегулювання цін і зарплати, від монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапіринкових реформ політика лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привеладо демонтажу командної, планово розподільної системи і відкрила шлях розвитковіринкових відносин. До цього слід додати, що ішлося про обмеження економічної ролістарої, тобто тоталітарної, держави. Проте етап “лібералізації” (тобто скороченняекономічних функцій держави) в Україні надмірно затягнувся, а тому призвів до рядунегативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів.Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічна роль держави маєістотно зрости.
 
31. Зв’язки національної економіки з рештою світу
Формування світового ринку закономірно зумовило встановлення міждержавнихзв’язків з їх характерними рисами, особливостями та закономірностями, що базуютьсяна теорії міжнародної економіки.
Міжнародну (світову) економіку можна трактувати у широкому та вузькомурозумінні. У широкому розумінні — це теорія, що застосовується для вивчення економікисучасного взаємозалежного світу. Вужче трактування визначає її як частину теоріїринкової економіки, що вивчає закономірність взаємодії суб’єктів різних держав уміжнародному обміні товарами, русі факторів виробництва та формуванні міжнародноїекономічної політики держав.
Базою міжнародної економіки є теорія ринкової економіки, мікро- і макроекономіка.Поєднання їх з прикладними економічними дисциплінами, такими як міжнародний маркетинг,фінанси, облік тощо, дало змогу створити універсальну теорію міжнародної відкритоїекономіки, яка стала третьою складовою сучасної економічної теорії і застосовуєтьсяу більшості країн світу та у сфері їх економічної взаємодії.
Виділення міжнародної економіки у самостійну науку викликано переходомсвітового господарства у другій половині XX ст. на якісно новий ступінь розвитку.Характерними ознаками настання нового етапу в розвитку світового господарства є:
— відкритість економіки як провідний принцип взаємовідносин будь-якоїкраїни зі світовим співтовариством незалежно від політичного устрою та рівня розвитку;
— утворення системи міжнародних наддержавних організацій, діяльністьяких покликана забезпечити стабільний та збалансований економічний розвиток: ООН,Світовий банк, МВФ, ЄС, ВТО, Паризький та Лондонський клуби тощо;
— виникнення та широке поширення БНК, THK, які все більшою мірою визначаютьміжнародну промислову інвестиційну та торгову політику;
— наявність розвиненої сфери міжнародної торгівлі, міжкраїнного переміщенняробочої сили, капіталу, технологій;
— функціонування самостійної міжнародної фінансової сфери, не пов’язаноїбезпосередньо з міжнародною торгівлею та міжнародним рухом факторів виробництва.

32. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації
Найбільш виразною ознакою майбутньої епохи є стрімке наростання процесівсвітової глобалізації. Глобалізація — це якісно нове явище на нинішньому етапі розвиткулюдства. Воно пов'язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремимикомпаніями та країнами, яке супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональнийі його домінуванням над економіками багатьох країн та їх політичними можливостями.З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій,продуктів споживання та послуг стає глобально викликаним. До них можна віднестиінтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв'язок тощо.
Глобалізація — об'єктивне явище, незалежне від волі окремої людини.Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються все з більшою швидкістю. В світовомумасштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів тапослуг. Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, який об'єднуєне тільки економіку, але й культуру, інформаційну сферу, технології та управління.В такому розумінні глобалізація призводить до нового цікавого явища, яке можна визначитияк віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, які знаходяться в різнихкутках планети, за рахунок комп'ютерних сіток, способів зв'язку, швидкісного транспортуне відчувають територіального розмежування, а споживаючи одні й ті ж продукти ітовари, користуючись одними й тими ж технологіями та послугами, набувають схожізвички і елементи культури.
Розрізняють інтернаціоналізацію і глобалізацію. Інтернаціоналізація- розширення контактів між країнами. В діловій сфері — потоки товарів і капіталуіз однієї країни в іншу. Глобалізація передбачає такий погляд на світ, немовби вінвзагалі без країн і кордонів. Товари, капітал і люди повинні вільно рухатися. Длясучасних компаній кордони між країнами не мають колишнього значення, а людей всеменше і менше хвилює їх громадянство. Глобалізація як тенденція виникла із сучаснихпотреб світу. Інтернаціоналізація переважала над глобалізацією до 1980-х років.
Глобалізацію визначають, як взаємозалежність транспортування, збуту,комунікацій та економічних мереж різних країн. Дійсно, глобальні ринки передбачаютькорпорації нового типу. Деякі спеціалісти вважають, що глобальна компанія замінилабагатонаціональну як найбільш ефективний конкурент в міжнародному масштабі. Багатонаціональнакомпанія веде справи в різних країнах, пристосовуючи продукти і методи до місцевихумов з урахуванням специфіки ринків.
 
33. Міжнародна конкурентоспроможність національної економіки
Потенціал соціально-економічної системи — поняття відносне і вимірюєтьсядля країни в регіональному розрізі за багатовимірним динамічним критерієм, якийінтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники. Потенціалсистеми — це її здатність досягти поставленої мети за наявних ресурсів і умов їхвикористання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.
З таких позицій і слід розглядати експортний потенціал. Його визначаютьяк обсяг благ, які національна економіка може виробити та реалізувати за своїмимежами. Експортний потенціал країни — це також здатність національної економікивідтворювати свої конкурентні переваги на світогосподарській арені.
Досвід розвинених країн свідчить, що соціально-економічна система здатнавідтворювати в значних масштабах сталі конкурентні переваги. У розвинених країнахнеобхідність підтримання значної конкурентоспроможності покликала до життя новийтип господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічнихструктур змінилася на постійну, динамічно послідовну реструктуризацію господарства.
При цьому слід враховувати істотне скорочення життєвого циклу продуктіві технологій, іноді розвинені країни роблять це свідомо: ледь застарілу технологіюпередають іншим державам, а в себе розвивають нову.
Зовнішньоекономічна політика має спиратися на такі принципи:
— національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівніпродуктивності праці;
— у галузях конкурують фірми, а не країни;
— національна конкурентна перевага має відносний характер;
— динаміка оновлення забезпечує сталі конкурентні переваги, а не короткостроковийвиграш на рівні зниження витрат;
— конкурентні переваги в галузях промисловості створюються впродовждесятиріч або більш тривалого строку;
— країни досягають переваг завдяки наявним відмінностям, а не схожості.
Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічнихзв'язків потребують визначення існуючих і потенціальних переваг українських товаровиробників.
Україна має всі можливості значно збільшити експорт продукції хімічноїта нафтохімічної промисловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію, оксидів металів,казеїну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових речовин, фарбувальнихречовин тощо.
Найважливішими завданнями державної політики у цьому напрямі є такі:
— всебічне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світовіринки, підтримка вітчизняних експортерів, розробників імпортозамінюючих товаріві виробників конкурентоспроможної продукції;
— створення ефективної банківської та гнучкої кредитної систем, гарантуванняправ власників валютних коштів та їх вільного (в межах закону) використання
Економічна політика держави ґрунтується на проведенні державними інститутамигенеральної лінії стратегічного і тактичного розвитку економічного укладу, виробленнякомплексу дій і системи заходів у галузі управління економікою, надання визначеногонапряму розвитку економічних процесів у відповідності із цілями, завданнями та інтересамикраїни. Вона базується на теоретичних і методологічних засадах економічної теоріїі включає структурну, інвестиційну, фінансово-кредитну, соціальну, зовнішньоекономічну,науково-технічну, податкову, бюджетну політику тощо.
 
34. Зовнішньоекономічна безпека
Проблема зовнішньоекономічної безпеки постає одночасно з виникненнямдержави, державних інститутів та встановленням зовнішньоторговельних зв’язків. Категоріябезпеки є універсальною, оскільки проблема безпеки була й залишається актуальноюне тільки для ринкових економічних систем, а й для планових і традиційних економікусіх країн світу. Актуалізація проблеми безпеки зумовлена тим, що сучасне суспільствоіснує в умовах “мегаризиків” і кваліфікується як “суспільство ризиків”.
Однією із серйозних проблем залучення України до світогосподарськихпроцесів є забезпечення зовнішньо-економічної безпеки держави. Потреба в поглибленихдослідженнях зміни умов зовнішньої торгівлі зумовлюється тим, що інтеграція в європейськуекономіку розглядається як головний момент розвитку національної економіки України,а з отриманням Україною від Європейського Союзу (ЄС) статусу країни з ринковою економікоюпотребує розроблення нової, раціональнішої моделі зовнішньоекономічної діяльності.
Таким чином, зовнішньоекономічна безпека полягає в мінімізації збитківдержави від дії негативних зовнішніх економічних чинників, створенні сприятливихумов для розвитку економіки шляхом її активної участі у світовому розподілі праці,відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам.
Нині зовнішньоекономічна діяльність значною мірою лібералізована безопанування державою відповідних контрольно-регулюючих функцій, притаманних ринковійекономіці, без урахування специфіки перехідного періоду, що створює серйозну загрозуекономічній безпеці України.
Процес «відкривання» національної економіки повинен здійснюватисяв результаті її структурної перебудови, поетапно і зважено, з урахуванням особливостейУкраїни. До того ж слід врахувати, що абсолютно відкритої економіки, тобто такої,коли без будь-яких обмежень через державні кордони здійснюється рух товарів, капіталіві робочої сили не має жодна країна світу. Всюди, виходячи з національних інтересів,уряди відповідних країн регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Процес відкриванняповинен відповідати стану конкурентоспроможності національної економіки, інакшепід тиском сильних іноземних конкурентів вітчизняні виробники будуть усунені з внутрішньогоринку.
Що стосується інтеграції країни у світову економіку, то, з одного боку,значна частка її експорту у світовій торгівлі дає змогу впливати на інші країни,а з іншого – проникнення іноземного капіталу в національну економіку посилює впливна її економічний розвиток ззовні.
Відповідно до класичної теорії інтеграції вигоди від створення регіональнихторговельних союзів збільшуватимуться відповідно до більш значного зниження тарифіву взаємній торгівлі, глибшої розбіжності в забезпеченості виробничими ресурсамиі в інших факторах, які створюють порівняльні переваги, та зменшення перешкод нашляху розвитку внутрішньорегіональної торгівлі (наприклад, транспортні витрати)щодо бар’єрів, які обмежують торгівлю з третіми країнами (наприклад, транспортнівитрати, тарифи або нетарифні бар’єри).