МІНІСТЕРСТВОФІНАНСІВ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКАДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯКафедраЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
РЕФЕРАТ
здисципліни «Історія економіка та економічної думки»
натему: «Найдавніші писемні джерела пам’яток економічної думки цивілізаціїСтародавнього Сходу»
Виконала:студентка
групиЕП-08-1
ЗайченкоО.Г.
Перевірив:
НамлієвЄ. В.
Дніпропетровськ-2010
ЗМІСТ
Вступ
1. Економічна думка цивілізаціїСтародавнього Сходу
1.1 Стародавній Єгипет
1.2 Месопотамія
1.3 Стародавня Індія
1.4 Стародавній Китай
Висновки
Бібліографічний список
ВСТУП
В цій роботі, на підставівивчення наукової літератури, архівних матеріалів та навчальних посібників представленобагатогранну картину пам’яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу.
У своїй роботі автор зосередивсяна важливих і цікавих фактах та подіях, зупинився на діяльності видатнихзасновників, які багато зробили для розвитку економічної думки цивілізаціїСтародавнього Сходу.
Проведено стислий огляднайдавніших джерел пам’яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу.
Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізаційнеодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладенов основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу.
Писемні джерела, на підставі яких можна досліджуватиекономічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів,юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управліннядержавою й державним господарством.
Об’єктом дослідження даної роботиє історія економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу.
Метою цієї роботи є характеристика історико-економічних аспектіврозвитку економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу ( а саме:Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю).
Результати роботи можуть бути застосовані при вивченні історії економіки та економічноїдумки.
І. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА ЦИВІЛІЗАЦІЇСТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
1.1 СтародавнійЄгипет
Писемніджерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавньогоСходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документигосподарської звітності та твори про управління державою й державнимгосподарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображуютьпозицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних тачиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значноюмірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалисяосягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніхцивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їхбуло покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тодіж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічнінауки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т.ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. —IV століття н.е.) [1].
Одніз перших відомих нам пам'яток економічної думки належать до епохи СтародавньогоЄгипту. У них знайшли відображення численніпитання організації та управління державним господарством, а також уявленнястародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Проекономічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творівдержавних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчаннягераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера»,«Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різніадміністративно-господарські та юридичні документи.
УСтародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальнихресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням віковихі професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковуваласьхудоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документихарактеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим)господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів— безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві[5].
Важливемісце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичногохарактеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством нанайрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольськогоцаря своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні таекономічні функції фараона — глави держави, про класовий характерстароєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення донезаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородженняцарем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя якодин загін і не буде серед них бунтарів'. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа,своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюєтьсяжиттєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. Прицьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давалазмогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться пропривілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна булоотримати лише після підготовки в спеціальній школі писання [2].
Заслуговуютьна увагу такі пам'ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «ПрореченняІпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вонирозповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е.,описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податковихдекларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави —порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністювиробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідеяцентралізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку вкраїні та стабільних доходів чиновників державного апарату [6].
1.2 Месопотамія
Одниміз найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). Навідміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидкорозвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалосясоціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогоюзаконодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентуватиприватноправові відносини.
Відомоюпам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царяХаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основнамета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (зекономічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власностівавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвитоктоварно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масовогозубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливовласність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неїкарається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство.У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих нарегулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. [1]
1.3 Стародавня Індія
Економічнадумка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою.Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійськійлітературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичнихзавдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепціястанової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять.Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійнітрактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення просоціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризуєспецифіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійськевчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевогоспасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян,подаяниям яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй неприділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а борговакабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всілякоуникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги [2].
Великакількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життялюдини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожнійіз цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками прообов'язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», прокохання — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — І ст. н. е.) — це збірка релігійних,моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічномуродоначальникові людей Ману.
У«Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вонаоб'єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатстводавало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло якрізновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася йпраця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві.Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, щогосподарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи таповноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійнийобов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілейжиття людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуютьсябрахманізмом [8].
«Артхашастру»(між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Цетрактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — цезведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися усвоїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твірналежить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовнівідомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути,зовнішню та внутрішню політику індійської держави.
«Артхашастра»показує величезну роль держави в господарському житті країни. У трактатімовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головноюметою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цьогоу «Арт-хашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.
Основнимиджерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих)підприємств, а також різноманіт-1 ні податки, мито та штрафи, що стягувалися знаселення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві увинагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніхзаколотів.
«Артхашастра»торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державноїскарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами таотримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни»на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною ускарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його нормазаздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів і у розмірі 5% встановленоїціни, а для іноземних товарів — 10% [3].
Отже,у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави,а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, поданорекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та зінших питань економічної політики [9].
1.4 Стародавній Китай
Економічнадумка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочаснихфілософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайськоїсуспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалисяу IV — III ст. до н. е. Протягом століть між цими напрямами велася гостраполеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міривтручання держави в економічне життя країни та методів управління ним.Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державнуідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичнийрозвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить відімені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основніпостулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»),записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний танезмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини,сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотриманняритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентаціюпатріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.
Конфуціємбуло запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. Найого думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей.Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великоїбідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючисезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, будезабезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, щоусуне небезпеку повалення правителя [1].
Видатнимпредставником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 дон.е.). Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих такерованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тимсамим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керованімали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайус-пішніше,Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввестисистему «криничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадуєієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ятьоднакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята(«суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки булопризначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки тавиступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля,за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками. Розглядаючипитання торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті самі товари, але різного розміру(наприклад черевики) повинні мати різну ціну і що однакові товари можутьвідрізнятися затратами праці на їх виробництво [7].
Виразникомекономічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 дон.е.). У своєму вченні він, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихоїприроди» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжуєдоброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважавознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідеюпро необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом працібагатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володіти мистецтвомусіх [ремесел]. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки міжлюдьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючимрозподілення обов'язків у державі має бути її правитель. Після того, як усіпосади та справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства будевідкрито [4].
Згідноз поглядами Сюнь-цзи основними принципами економічної політики держави маютьбути: економія у витратах, забезпечення достатку народові, необхідністьзбереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечуваласязадоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному ранговілюдини. Ощадливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту. Їх требанагромаджувати і зберігати [2].
Якбачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками,еволюціонувало та модернізувалося, усе більше пристосовуючись до умовцентралізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійностіфункціонування чиновницько-бюро-крати-чного апарату. На перший план висувалисяідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, щоасоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного,незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанцізакликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під часжнив, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.
Конфуціанствозазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм.На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичніпитання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державногоуправління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, ана досконалому законодавстві [7].
Школалегістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників був Лі Куй —перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він склав «Зведення»усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період IIIст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповнішевикористання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібногоринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючийого у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у рокистихійних лих та голоду [6].
Визначнимпредставником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще якШан Ян. Його економічні погляди викладено у «Книзі правителя області Діан»,складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Януважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробствай війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси продовольства дляведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільськегосподарство тогочасного Китаю перебувало у занедбаному стані, держава мусилаактивно проводити політику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснитизагальний подвірний перепис селян і законодавче запровадити єдиний податок ізкількості зібраного зерна, насильно залучати до землеробства ледарів, гультяїв,бродяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти скуповуваннюзерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступавза збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населенняна орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним імалоземельним селянам.
Іншийпредставник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильникомжорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військовоїмогутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатствсхвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фейтакож уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів ісолдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бідності вінубачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям оподатковувати багатих [3].
Утрактаті «Янь те лунь» («Розмірковування про сіль та залізо») знайшлавідображення дискусія між логістами і конфуціанцями (81 р. до н.е.) з питаньмонополії держави на видобуток солі й виробництво заліза. Зміст трактатусвідчить про високий рівень старокитайської економічної думки і показує, якпрактика ставала критерієм життєздатності ідей. У цій дискусії конфуціанцівиступили з критикою державної монополії на видобуток солі і виробництвозаліза, яку було запроваджено в 120 р. до н.е., що призвело, на думкуконфуціанців, до погіршання якості залізних знарядь і збагачення чиновників.Конфуціанці вважали, що землеробство є основним заняттям населення і томушкідливою є державна політика, спрямована на підтримування ремесла й торгівлі.На думку ж легістів, причиною браку продовольства в країні був не занепадземлеробства, а, навпаки, погане постачання селян знаряддями праці черезнерозвиненість ремесла й торгівлі. Легісти обстоювали прогресивну ідеюсуспільного поділу праці. Конфуціанці, у свою чергу, справедливо вказували нанизьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва досконаліших знарядьпраці для сільського господарства [2].
Докритиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновникшколи моїстів. Учення Мо Ді та його послідовників викладено в книжці «Мо-цзи»,написаній у Ш — II ст. До н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівностівсіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство,розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників.Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх стараннопрацювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадськогожиття Мо Ді та його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьмипринципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»'. При цьому було поставленопитання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов»передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали«загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — яксуму окремих (індивідуальних) інтересів.
У IV— III ст. до н.е. з'явилася книжка «Дао де цзин», що в ній викладалося вченнядаосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) — основоположникадаосизму й сучасника Конфуція. Поняття «дао» (буквально шлях, закон)тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цейрух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думкуЛао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людським дао» черезнесправедливість правителів. Даосизм виступав проти соціальної нерівностілюдей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств, розбою та чванствабагатіїв. У ньому міститься ідея пасивного протесту — «недіяння», бо людиздатні лише збагнути навколишній світ, але не можуть нічого змінити в ньому.Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися доколишніх «добрих» часів [7].
Економічнудумку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомихавторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін уприроді й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуваннямурожайних і неврожайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, анарод задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави,висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактатідосить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулюванняекономіки.
Автори«Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зростає завдяки наполегливійпраці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів,ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення неміняли своїх занять, маючи в такий спосіб можливість постійно передавати своїзнання та навички молодшим. Зміцнення землеробства вважалося найважливішоюумовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактатурадили здійснити ряд заходів: визначити родючість ділянок ріллі, розподілити їхбільш рівномірно, установити рівень оподаткування відповідно до якості землі,не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, даватиїм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадськіроботи [6].
Великогозначення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їхвикористання державою для регулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнаютьпорядок і безладдя [в господарстві]», — зазначається в трактаті. Якщо правитель«сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тодівся країна може бути у стійкому стані». Виходячи з цього автори «Гуань-цзи»запропонували «принцип урівноважування господарства». Згідно з нимрекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичуватидо половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб.Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, тапоповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціниоднаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти можливості переходуконтролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.».
Утрактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалосязамінити прямі податки на залізо та сіль непрямими, застосовувати для стабілізаціїгосподарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей «Гуань-цзи»було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю [1].
ВИСНОВКИ
Отже, писемніджерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавньогоСходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документигосподарської звітності та твори про управління державою й державнимгосподарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображуютьпозицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних тачиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значноюмірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалисяосягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народівстародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступніпокоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів ученихсередньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) булизапочатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналізгосподарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку вантичному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).
Одніз перших відомих нам пам'яток економічної думки належать до епохи:
· СтародавньогоЄгипту («Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «ПророченняІпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синовіПіопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи);
· Месопотамії(закони вавилонськогоцаря Хаммурапі);
· СтародавньоїІндії («Закони Ману», «Артхашастра» та ін.);
· СтародавньогоКитаю (соціально-економічну програму для правителів Конфуція «Лунь юй», концепціяподілу китайського суспільства на керуючих та керованих Мен-цзи, Лі Куй склав«Зведення» усіх наявних до нього законів, Шан Ян «Книга правителя областіДіан», «Янь те лунь» та ін.)
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Л. Я.Корнійчук, Н. О. Татаренко. Історія економічних учень: Підруч. Київ – 2002.
2. ПокидченкоМ.Г., Чаплигина І.Г. Історія економічних вчень / Навч. посібник. К.: Інфо,2005.
3. ШмарловськаГ.А. і ін. Історія економічних учений / Навч. посібник. К.: Нове знання, 2006.
4. ЧеркурінА. Стародавній Схід / словарі і енциклопедії. К.: Ексмо, 2002.
5. БерезінІ.С. Коротка історія економічного розвитку / Навч. посібник. К.: ДіловаЛітература, 2000.
6. Економічнаісторія зарубіжних країн / За ред. В.І. Голубовіча. К.: Екоперспектива, 2001.
7. Історіяекономічних учень: Підручник: У 2ч. — Ч.1 / 3а ред. В.Д. Базилевича. — 2-гевид., випр. — К.: Знання, 2005.
8. ЮхименкоП.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. — К.: «Знання-Пресс»,2000.
9. http://uk.wikipedia.org/wiki/Культура_стародавнього_Сходу.