Міністерство освіти і науки УкраїниЧеркаський національний університетімені Богдана Хмельницького
Кафедра економічної теорії та міжнародної економіки
Курсова робота
на тему: “Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграціїробочої сили”
Черкаси-2009
Зміст
Вступ
1. Теоретичні аспекти міжнародноїміграції робочої сили
2. Україна в міжнародному русітрудових ресурсів
3. Проблеми міграції робочоїсили та шляхи їх вирішення
Висновки
Перелік використаної літератури
Вступ
Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ.Міжнародна міграція робочої сили є однією з об’єктивних підстав становленняцілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції єнайнебезпечнішою для урядів як в політичному, так і в соціальному аспекті.Міжнародна міграція робочої сили викликається чинниками внутрішньогоекономічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками. Традиційнов якості основної причини виділяють економічну причину міжнародної трудовоїміграції, пов’язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.
Кінець XX ст. став переломним етапом в історії України. Становлення ринковоїекономіки та розбудова незалежної держави призвели до кардинальних змін в усіхсферах суспільного життя. На цьому тлі значних трансформацій зазнали іміграційні процеси. Зокрема, протягом останнього десятиліття помітно знизиласьінтенсивність стаціонарної міграції (яка пов'язана зі зміною прописки іреєструється державною статистикою). Водночас широкого розвитку набула майжевідсутня за радянських часів форма міграційного руху населення — трудоваміграція.
Міграція робочої сили для України на даний час має переважнонегативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, алелише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні та трудовігарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівнякваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усякихгарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічногопотенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених насучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпивідновлення економіки України. Тому дослідження теми: „Масштаби, напрями інаслідки міжнародної міграції робочої сили” є досить актуальною на сьогодні.
Метою курсової роботи є аналіз світової міграції робочої сили тамісце України в ній.
Завданням даної роботи є:
– з’ясувати теоретичні аспектиміжнародної міграції робочої сили;
– проаналізувати Україну вміжнародному русі трудових ресурсів;
– розкрити суть проблемміграції робочої сили та визначити шляхи їх вирішення.
При написанні курсової роботи були використані методидіалектичного матеріалізму і порівняння, аналізу і синтезу, а також індукції ідедукції та ін.
Під час написання курсової роботи було використано наукові праціФоміна С., Сохорукова А., Позняка О., Новицького В.М., Мельника С. та ін.
1. Теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили
Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції зекономічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великимпереселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їхвисоку територіальну концентрацію й специфіку використання праціпрацівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у системіміжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілуробочої сили в межах всесвітнього господарства.
Міграція означаєпереміщення, переселення. Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів міграціяробочої сили являє собою рух цього важливого фактора виробництва у міжнародномумасштабі. Міграція робочої сили — переселення працездатного населення з однихдержав до інших строком більше ніж на рік, викликане причинами економічного чиіншого характеру. [1, 353]
Міжнародна міграціяробочої сили має давню історію. Ще за кілька тисячоліть до нашої ери великімаси людей „переїжджали на роботу за кордон”. Велич держав Стародавнього світу(Єгипту, Вавилона, Персії, Греції, Риму та ін.) було створено працею рабів, якіпоходили з інших країн. Головна особливість стародавньої міграції робочої силиполягала в її примусовому характері.
Епоха середньовіччя,особливо раннього, характеризується різким послабленням міжнародної міграціїробочої сили порівняно з античністю. Найбільш розповсюдженими в цей період були„військова” форма міграції та міжнародний ринок найманої. Ця форма міграціїбула особливо популярною в Західній Європі.
Могутнім поштовхом домасової міграції робочої сили стали Великі географічні відкриття і розвитоккапіталізму в Європі. Цей період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х років XIX ст. прийнято вважатиперіодом первісної або „старої” міграції.
Наступний періодміжнародної міграції робочої сили (який часто називають періодом „новоїміграції”) тривав з 60-х років XIX ст. до Другої світової війни. Цей період, як і попередні, такожмав свої особливості і характерні риси. [1, 354]
Масова міграціянаселення стала одним із характерних явищ життя світового співтовариства другоїполовини XX ст. і особливо його 90-хроків.
В наш час міжнароднаміграція робочої сили насамперед зумовлена:
1) швидким зростаннямнаселення нашої планети;
2) нерівномірністюекономічного розвитку країн світового співтовариства.
3) розвитком сучасноїнауково-технічної революції;
4) соціально-політичнимрозвитком окремих регіонів світу та держав;
5) екологічним станомнаціонального господарства.
Міжнародна міграціяробочої сили — це процес організованого або стихійного переміщенняпрацездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічногохарактеру. [1,354]
Конкретне з'ясуваннясутності процесу міжнародної міграції робочої сили передбачає розгляд основнихпонять, які його характеризують. Ці поняття розкриваються перш за все уструктурі населення за ознакою їх відношення до трудової діяльності.
Зовнішня міграціяподіляється на міжконтинентальну і внутрішньоконтинентальну.
Зовнішня міграція, крімтого, має дві сторони:
1) еміграція, тобтовиїзд працездатного населення з країни перебування на довготривалого чипостійного проживання в іншу країну;
2) імміграція, тобтоприїзд робочої сили в країну з-за кордону.
Існує поняття ірееміграції, яка означає процес повернення емігрантів до своєї країни.
Залежно від тривалостікожного переміщення міграція робочої сили поділяється на: постійну, абобезповоротну; тимчасову, як правило, внутрішньоконтинентальну; сезонну,пов'язану зі щорічними поїздками на заробітки; маятникову, яка передбачаєщоденну поїздку до місця роботи за межі свого вселеного пункту.
Залежно від правовогостатусу міграція робочої сили може бути легальною чи нелегальною.
Міжнародна (зовнішня)міграція існує в різних формах — трудовій, сімейній, туристичній тощо.
Міжнародний ринокпраці, який об'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, існує уформі трудової міграції.
На середину 90-х років XX ст. у світі налічувалося більше 35 млн. працівників-мігрантівпроти 3,2 млн. у 1960 р. Якщо зважати, що на кожного працівника-мігрантадоводиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення на середину 90-хроків XX ст. перевищувала 100 млн.осіб. [3,123]
Робоча сила,переміщуючись з однієї країни до іншої, пропонує себе як товар, здійснюєміжнародну трудову міграцію.
Причинами міграціїробочої сили є чинники як економічного, так і неекономічного характеру.Міжнародна міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненніпрацездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні,країнах світового співтовариства з метою вдоволення своїх життєвих потреб.
Основними причинами,які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:
1) незадовільніекономічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низькийрівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння іт.д.);
2) стабільний порівняновисокий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, ЗахіднаЄвропа);
3) порівняно вищийтехнічний рівень умов праці в країнах імміграції;
4) соціальні умови длябільш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;
5) природні катаклізмив країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнахімміграції;
6) політичні причини;
7) військові причини;
8) релігійні причини;
9) національні причини;
10) культурні причини. [2,122]
Основу міжнароднихпотоків становлять робітники і меншою мірою службовці.
Можна виділити 5напрямків міжнародної міграції робочої сили:
1) міграція з країн, щорозвиваються, до промислово розвинутих країн;
2) міграція в межахпромислово розвинутих країн;
3) міграція робочоїсили між країнами, що розвиваються;
4) міграція робочоїсили з колишніх соціалістичних країн у промислово
розвинуті країни;
5) міграція науковихпрацівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн україни, що розвиваються.
Для промислово розвинутихкраїн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означаєзабезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, безяких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігрантистановлять 25% усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. УБельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельнихробітників. [2,123]
Міжнародна міграціяробочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язаназ неекономічними факторами. Однак для цих країн характерне таке явище як„відплив інтелекту”, наприклад із Західної Європи до США.
В останні роки зростаєміграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграціяміж новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Цяміграція визначалася, в основному економічними причинами — більш високим рівнемжиття, заробітної платі в країнах — імпортерах робочої сили.
Існує міграція робочоїсили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потіккваліфікованих кадрів з країн Європи і Північне Америки до країн, щорозвиваються.
Одна з головнихзакономірностей сучасної міжнародної міграції полягає у значному та постійномузбільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіхконтинентів.
Міграційні потокирозвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні укріплюютьсяемігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі і друзі. Хвиляеміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потімпроцес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга і. т. д. Під часкризи, як правило, збільшується потік емігрантів, під час економічного буму заінших однакових обставин відбувається активна імміграція.
Міжнародній міграціїробочої сили характерні такі закономірності розвитку:
1) переважання міграціїробочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;
2) зростаннядемографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;
3) розширення географіїміжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує ікуди іммігрує населення);
4) розширення масштабівміжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційнихпотоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені,робітники, спеціалісти і т.д.) та збільшення форм міграції;
5) збільшення обсягівнелегальної міграції;
6) збільшення часткивисококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційнихпотоках;
7) глобальний характерміжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнутобільшість країн світового співтовариства;
8) інтенсивний характерміжнародної міграції робочої сили. [2,124]
Міжнародна міграціяробочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплюєабсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсіввідбувається-між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканськогоматерика, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальнакількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2%населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунокінтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та СхідноїЄвропи. [12,245]
Серед найважливішихсвітових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучаснінапрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно- таПівденноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна таЗахідна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній періодщорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.
На досить високомурівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були йзалишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча вповоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежуютьімміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно зостаннім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн.чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальномупотоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців ізкраїн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціямита географічною близькістю. їхня кількість, з урахуванням як легальних, так інелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Припливіммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осібщорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останнідва десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії,Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.[12,245]
Динамічним є такожобмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формісезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітниківпоглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів вусіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.
Зовсім новим пунктомконцентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіонПерської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась туту 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силіперевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидкозростала після 1973 p., коли великі прибутки віднафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцевенаселення шести основних центрів Імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар,Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р.— 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цихшести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, часткаяких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабськоїміграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. [6,123]
Щодо Африканськогоконтиненту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південноїта Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися доімпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких усередині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніхафриканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає6 млн. чол. [8,256]
Проте найпотужнішимспоживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземнихпрацівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). ЗахіднаЄвропа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притяганняіноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевихлюдських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнноїміждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінніза рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також закількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.
Перша стадія (1945-1960pp.)характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносноневисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межахзахідноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців,утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більшніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН. [8,256]
Після 1960 р. насталадруга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувалезростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентальногоміжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальноїміграції. За 10 років (1960-1969 pp.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останнідвадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієїєвропейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі вповоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутихкраїнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідоксприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадженнякапіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який зарахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростанняімміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРНналічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посиливсяприплив іноземців у ФРН у 1989 p., коли він досяг 842 тис. чол.Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці зпостсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довелозагальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р.чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., напочатку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7% усього населеннякраїни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. [7,235]
Розширився імпортробочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію,Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантівна важливий чинник економічного розвитку названих країн.
Для європейськоїміграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.
По-перше, вагомими замасштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й СхідноїЄвропи — Греця, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини,Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи— Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. [3,235]
По-друге,постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступаютькраїни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, щорозвиваються.
По-третє, робоча силамігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.
Мета міждержавногопереміщення робочої сили — прагнення до поліпшення матеріального стану —залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що жстосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьохобставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції.
Постійна, абобезповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світовоївійни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися напостійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структурунаселення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотномунапрямку було мізерним.
Теперішня міграціянабула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченніпевного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисоюсучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер.
Ротація буваєприскореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє всязавербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триваєдовше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхнючастку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельностіпрацівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебуваннямігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації.Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вонистають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.
Отже, міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовахформування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттямрозуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Цестихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланкамисвітового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніхвиробників від засобів виробництва, взаємозв’язаність країн та нерівномірністьїх соціально-економічного розвитку.
2. Україна в міжнародному русі трудових ресурсів
Характернимиособливостями розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі залишаються:низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки, обмеженіможливості отримати досить високооплачувану роботу, поширення безробіття,низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості тамалого підприємництва. В цих умовах чимало українських громадян пропонують своюробочу силу на зовнішніх ринках праці і таким чином стають учасниками трудовихміграцій. Трудові міграційні поїздки з України до інших країн стали об'єктивноюреальністю і, без сумніву, масовим явищем. Це обумовлює необхідність формуваннядержавної політики щодо регулювання трудових міграцій, причому ефективністьвідповідних заходів буде досягнута лише за умови, якщо їхня розробка тавпровадження спиратиметься на потужну аналітичну базу досліджень у цій сфері.Останні, в свою чергу, потребують адекватного інформаційного забезпечення,стрижнем якого є відомості про реальні масштаби зовнішніх трудових міграцій.
Вітчизняна офіційнастатистика трудових міграцій спирається на звітність комерційних бюро, агентствта інших організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з працевлаштуваннямгромадян України за кордоном, а також підприємств України, які уклали договорипідряду з закордонними підприємствами. Первинні дані акумулюються в Державномуцентрі зайнятості, після чого передаються до Міністерства праці та Головногообчислювального центру Держкомстату; підсумкова інформація представлена у формістатистичного обліку «Звіт про чисельність громадян України, які тимчасовопрацюють за кордоном». Внаслідок прийнятого порядку збору інформаціївідповідні відомості відображають масштаби переміщень лише тих українськихгромадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовійдіяльності, тобто (і це визнають самі працівники статистичних органів та службзайнятості) лише незначної частини реального контингенту трудових мігрантів.Так, за даними державної статистики у 2001 р. за кордоном працювали 36,3 тис.громадян України, роком раніше — 33,7 тис. осіб. Водночас лише в Росії офіційно(на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько100 тис. українських громадян, в Чехії легально перебуває 30 тис. нашихтрудових мігрантів. [7,123]
Як додаткове джерелоофіційної інформації про трудові міграції сільського населення можна використатидані статистичного обліку сільських поселень, що розробляється один раз нап'ять років. Форми цієї статистичної звітності заповнюються на кожен сільськийнаселений пункт, при цьому, зокрема, фіксуються численні демографічні,економічні, соціальні та географічні ознаки села (площа території поселення,віддаленість від районного центру, чисельність населення села, його розподіл застаттю та окремими віковими групами, дані про перебіг демографічних процесів,чисельність зайнятих, їх розподіл за галузями економіки, наявність промисловихпідприємств, культурних закладів, культових споруд тощо).
Останнє обстеження селабуло проведено на початку 2001 р. Формуляр включав, зокрема, питання прочисельність мешканців сільського населеного пункту, які працюють за його межамита їх розподіл за агрегованими географічними напрямками (в містах та смт тієїсамої області, за межами області, за кордоном). На жаль, використання даних прочисельність працюючих за кордоном ускладнене, оскільки щодо 1/5 усіх учасниківтрудових поїздок не відомо де саме вони працюють. Достовірною інформацією протрудові (в тому числі маятникові) міграції слід вважати лише відомості прозагальну чисельність сільських мешканців, які працюють за межами свогонаселеного пункту. [7,123]
Як свідчать результатиобстеження, підвищений ступінь участі сільського населення в трудових поїздках(зовнішніх та внутрішніх разом) притаманний, по-перше, областям, центри яких єкрупними містами і де спостерігається високий рівень урбанізації (Львівська,Київська, Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Одеська), а,по-друге, західним прикордонним областям. Причому максимальний рівень залученнясільських мешканців до роботи за межами свого поселення зафіксовано наЛьвівщині (20,2% загальної чисельності населення віком 15-70 років), де поєднуєтьсядія обох факторів. Логічним буде припущення, що висока питома вага міськогонаселення та наявність в області крупних міст є чинниками, що стимулюютьрозвиток внутрішньої трудової (маятникової, сезонної тощо) міграції сільськогонаселення. Тоді напрошується висновок, що інтенсивність зовнішніх трудовихміграцій безпосередньо залежить від близькості регіону до західних кордонівУкраїни. [10,91]
Таким чином,найважливішим для дослідження трудових міграцій результатом обстеження села євисновок про те, що найбільша інтенсивність явища спостерігається в Західнихрегіонах держави. Це збігається з даними досліджень, що були здійснені раніше.Зокрема, ще в листопаді 1990 р. опитування громадської думки, проведенесоціологічним центром ЦК КПУ показало, що відсоток осіб, які висловили бажаннявиїхати на роботу за кордон, був вищим від середнього по Україні в західних прикордоннихрегіонах та м. Києві.
Виходячи з того, щовітчизняна реєстрація не охоплює навіть тих наших громадян, які зареєстрованіяк легальні трудові мігранти в країнах-реципієнтах, можна зробити висновок пронеможливість налагодження достовірної адміністративної статистики трудовихміграцій. Тому основним джерелом інформації про цей соціально-демографічнийпроцес стають вибіркові обстеження. В Україні після проголошення незалежностінеодноразово проводилися вибіркові обстеження трудових мігрантів, організованінауковими закладами, в тому числі за підтримки міжнародних організацій (МОМ,МОП тощо). Крім того, значний досвід вибіркових обстежень трудових мігрантів зУкраїни накопичений в багатьох країнах-реципієнтах вітчизняної робочої сили,особливо в Росії. В ході цих досліджень були детально проаналізовані причинитрудових міграцій, соціально-демографічні характеристики їхніх учасників, виявленіосновні напрями трудових міграційних переміщень, умови праці наших співгромадянза кордоном, рівень заробітків, їхня роль у формуванні доходів домогосподарств.Водночас характер організації спостережень, здійснених як в Україні, так і всусідніх державах, не дозволяв оцінити реальні масштаби явища, визначити (хочаб приблизно) чисельність громадян України, які працюють за кордоном. Чи неєдиним винятком є результати дослідження мігрантів у вересні-листопаді 1994 р.в трьох населених пунктах України, в ході якого в м. Києві мігранти буливиявлені у складі 27% сімей, в Чернівцях — у складі 38% сімей. Однак, в цьомувипадку до трудових мігрантів включено також і учасників «човникової»торгівлі (тоді цей вид діяльності переживав справжній бум), до того ж при цьомувраховані всі особи, які будь-коли брали участь в трудових поїздках за кордоннане лише ті, що здійснили ці поїздки у визначений (обмежений) період часу. [10,91]
Значним кроком уперед всправі налагодження повноцінного інформаційного забезпечення аналізу трудовихміграцій стало обстеження «Життєві шляхи населення України»,проведене в березні 2001 р. за замовленням Державного центру зайнятостіМіністерства праці і соціальної політики України фахівцями Ради по вивченнюпродуктивних сил України НАН України та Державного комітету статистики України.Обстеженням було охоплено вісім прикордонних регіонів України, в тому числізахідних областей (Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську,Чернівецьку) та дві східні (Донецьку, Луганську).
До основних здобутківобстеження, які виділяють його на тлі раніше проведених в Україні опитувань,віднесемо:
- офіційний характер отриманихданих (обстеження проводилось на засадах додаткового модуля до обстеження зпитань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюєтьсяДержкомстатом);
- можливість визначення наоснові результатів обстеження реальних масштабів трудових поїздок для обранихрегіонів, а шляхом поєднання отриманих даних з інформацією інших джерел —здійснення оцінки обсягів трудових міграцій для України в цілому. [15,63]
На жаль, під часпроведення обстеження не вдалося уникнути недоліків, найбільш суттєвим з якихстала неможливість включення до анкети питань про заробітки трудових мігрантів(виявлення доходів респондентів протирічить методології обстеження з питаньекономічної активності населення).
За даними обстеження,проведеного в 2000 р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис.жителів розглянутих восьми регіонів табл. 2.1, що в 70 разів більше контингенту,зареєстрованого державною статистикою (5579 осіб). Крім того, 95,0 тис. осіббуло задіяно в так званому економічному туризмі («човниковій»торгівлі).Причому виявлена чисельність є мінімальною оцінкою масштабів трудовихміграцій в охоплених обстеженням регіонах, оскільки недооблік є цілкомймовірним. Зокрема, виявлений контингент учасників трудових міграцій не включаєзайнятих у секс-бізнесі. Про це свідчать такі результати обстеження, як більшсприятливі умови праці українок за кордоном порівняно із співвітчизниками-чоловікамиі більший ступінь їх задоволеності здійсненими поїздками, низька частка жіноксеред трудових мігрантів, особливо у віковій групі 20 — 29 років, особливостіструктури мігранток за сферами діяльності і країнами призначення. [15,63]
Трудові мігранти і«човники» становили майже 40% загальної чисельності жителів восьмиобластей, що побували за кордоном упродовж 2000 р. Результати обстеженняпоказують, що українські громадяни нерідко намагаються використовуватиперебування в іншій країні для заробітку, навіть якщо поїздка здійснюваласьзадля іншої мети. Так 12% загального обсягу виявлених учасників трудовихпоїздок не переслідували при виїзді (за їхніми словами) мету працевлаштуванняабо економічного туризму. Показово, що 21,6% учасників човникових поїздоквідвідували інші країни у рамках діяльності на основній роботі і використовувалиці поїздки для «човникової» торгівлі. [15,65]
Таблиця 2.1. Масштаби трудових міграційта «човникових» поїздок населення в прикордонних регіонах України. [15,65] тис. у % до всього в т.ч. у віці 20-49 років Показник осіб населення у віці 15-70 років тис. осіб % до населення відповідного віку Всього учасників трудових поїздок 475,5 4,0 428,3 6,0 у тому числі: «короткострокові трудові мігранти» 176,4 1,5 155,9 2,2 «довгострокові трудові мігранти» 204,1 1,7 185,7 2,6 «човники» 95,0 0,8 86,7 1,2
Близько 90% трудовихмігрантів — особи віком 20 — 49 років. У цілому по групі регіонів рівень участівідповідної вікової групи у трудових міграціях (відношення загальноїчисельності трудових мігрантів до чисельності населення відповідного віку)становив 4,9%. Частка осіб, що брали участь у трудових міграціях у 2000 р.помітно вища в областях, прилеглих до кордону з країнами, які не входили доскладу колишнього СРСР, і особливо висока (13,7%) — у Закарпатській областітабл. 2.2, що межує з усіма чотирма західними сусідами України. Таким чином,теза про більш високу інтенсивність трудових міграцій у Західних регіонах булаще раз підтверджена. [15,66]
Таблиця 2.2. Територіальна диференціаціяінтенсивності трудових міграцій за групою обстежених регіонів України. [15,67] Питома вага чисельності трудових мігрантів в загальній чисельності населення відповідного віку,% 15-70 років 20-49 років Волинська 2,7 4,2 Донецька 1,1 1,7 Закарпатська 10,0 13,7 Івано-Франківська 6,5 10,1 Луганська 1,9 2,8 Львівська 4,5 6,8 Рівненська 0,9 1,6 Чернівецька 3,9 6,3 Усього за групою регіонів 3,2 4,9
Найбільш масові потокитрудової міграції мешканців прикордонних регіонів спрямовані до Росії (37,2%),Польщі (18,7%), Чехії (16,9%), Італії (8,5%), Португалії (3,8%), Угорщини(2,5%), Греції (2,2%), Словаччини (2,0%), Бєларусі (1,7%). Загалом на країниЗахідної і Центральної Європи (включаючи Туреччину і Кіпр) припадає майже 60%загального потоку трудових мігрантів з восьми областей України. У тому числікраїни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) акумулюють 2/5обсягу трудових мігрантів або 2/3 потоку міграції до країн далекого зарубіжжя.Майже 40% українських трудових мігрантів працює в державах СНД і Балтії, нанеєвропейські країни (США, Канада, Аргентина) припадає менше 1% трудовихмігрантів. [15,67]
Українські трудовімігранти-чоловіки зайняті переважно будівельними роботами. Для вітчизняноїробочої сили чоловічої статі будівництво є основною сферою діяльності у всіхкраїнах, на які припадає хоча б 1,5% загального обсягу контингенту (Росія,Польща, Чехія, Білорусь, Угорщина, Португалія). В трьох основнихкраїнах-реципієнтах у будівництві зайнята найбільша частка чоловіків. З тих,які працюють у Чехії — 88,2%, у Росії цей показник становить 72,8%, у Польщі —64,6% (з урахуванням осіб, що назвали будівельну діяльність у якості другої читретьої за важливістю — 80,9%). Серед чоловіків, які працювали в Росії,зафіксована підвищена частка зайнятих на транспорті і в зв'язку — 11,1%. УПольщі 26,1% чоловіків, що прибули з прикордонних регіонів України, працювали всільському господарстві, при цьому половина означеного контингенту поєднувалисільськогосподарську працю з будівництвом. [9,35]
Галузева структуразайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потребнаціональних економік. Серед жінок, що працюють у Росії, третина зайнята вторгівлі (за наймом) і чверть — у будівництві; серед працюючих у Чехії 45,9% —у громадському харчуванні і 31,5% — у промисловості (переважно легкій тахарчовій). У сільському господарстві зайнято дві третини українських жінок, щопрацюють у Польщі, ще майже 20% виконують роботу домашньої прислуги. Останнясфера діяльності переважає серед українських емігранток, що знаходяться вІталії, причому в якості домашньої прислуги працюють за кордоном переважножінки середнього і старшого працездатного віку.[9,35]
Поєднання результатівобстеження «Життєві шляхи населення України» з інформацією іншихджерел дозволяє здійснити оцінку (знову ж таки мінімальну) обсягів зовнішніхтрудових міграцій в Україні в цілому. Дослідниками розроблено і застосовано триспособи такої оцінки.
Перший спосібспирається на розраховані за результатами обстеження показники інтенсивностітрудових міграцій у восьми охоплених регіонах та застосування аналоговогометоду. Так, показник участі в трудових міграціях для населення центральнихрегіонів, скоріше за все, відповідає середньому рівню для 3-х розглянутихобластей, які не мають виходу до західних кордонів (Рівненська, Донецька,Луганська). Інтенсивність залучення населення до трудових поїздок за кордон,очевидно, трохи вища в областях, які мають протяжний кордон з Росією — Сумськійта Харківській. Це припущення ґрунтується на співставленні рівня участінаселення в трудових міграціях на Луганщині та Донеччині (в першому з цихрегіонів цей показник помітно вищий). В областях західної частини України, невключених в обстеження, а також в Одеській області й у місті Києві, питома вагатрудових мігрантів є ще вищою і наближається до рівня регіонів, прикордонних зПольщею і Румунією. Розрахунки, здійснені на основі цих припущень, показують,що чисельність трудових мігрантів з України має становити близько 800 тис.осіб. [9,35]
Другий метод полягає успівставленні результатів обстеження та відомостей про чисельність громадян України,що працюють у тих країнах, по яких є досить надійні дані. Так, за інформацієюМЗС України, у 2001 р. в Португалії було легалізовано 47 тис. Українськихтрудових мігрантів. За даними обстеження «Життєві шляхи населенняУкраїни», частка Португалії становить 3,8% загального потоку трудовихміграцій з восьми регіонів. Приймаючи цю частку однаковою для всієї України(оскільки обстеження охопило як західні, так і східні області, це припущення єцілком ймовірним), отримуємо сумарну чисельність трудових мігрантів з Україниза кордоном — близько 1,2 млн. осіб. [9,37]
Третій спосіб оцінкиспирається на використання даних обстеження про фактичний (за мінімальноюоцінкою) обсяг працюючих за кордоном мешканців восьми областей та відомостейдержавної статистики про чисельність працевлаштованих за допомогою офіційнихпосередників по тій самій групі регіонів та по державі в цілому. Якщо співвідношенняфактичної та офіційно зареєстрованої чисельності трудових мігрантів для Українибуде таким же, як і в розглянутих регіонах, то загальна чисельність українськихпрацівників за кордоном становитиме 2,3 млн. осіб. Однак, потрібно взяти доуваги, що близько 2/3 обсягу вибулих на роботу за кордон на офіційній основізабезпечує Одеська область. Переважна більшість зареєстрованих трудовихмігрантів з Одещини — моряки, які порівняно з іншими категоріями працівниківмають відносно кращі можливості офіційного працевлаштування за кордоном.Застосування описаної процедури третього способу оцінки при виключенні зрозгляду Одеської області свідчить, що чисельність зовнішніх трудових мігрантіву 26 з 27 регіонів України дорівнює 960 тис. осіб. [5,47]
Таким чином, застосуваннятрьох способів визначення обсягів зовнішніх трудових міграцій населення вУкраїні дає аналогічні результати. З урахуванням можливих похибок розрахунківможна стверджувати, що мінімальна чисельність громадян України, які працюють закордоном, становить приблизно 1 млн. осіб.
Підсумки обстеження«Життєві шляхи населення України» дають змогу зробити висновок, щозастосування додаткового модуля до анкети Обстеження економічної активностінаселення для оцінки фактичних масштабів зовнішніх трудових міграцій — цілкомвиправданий крок, реальний спосіб досягнення цієї мети. Проведений розрахунокобсягу трудових міграцій населення України є мінімальною оцінкою, свого родунижньою межею довірчого інтервалу масштабів явища. Визначення верхньої межіцього інтервалу (оцінки максимальних можливих масштабів трудової міграції вУкраїні) навряд чи можливе на основі лише вітчизняних інформаційних джерел, дляцього слід залучати дані оцінок фахівців з країн-реципієнтів українськоїробочої сили.
На жаль, те, щообстеження охопило менш як третину регіонів держави, звузило коло досліджень.Більш глибоке вивчення трудових міграцій може бути здійснено на основіорганізації аналогічного обстеження по всій Україні.
Отже, головним мотивомпотенційної трудової міграції населення України до інших країн є бажанняполіпшити свій добробут. При цьому орієнтовний місячний заробіток за кордоном восновному коливається від 200 до 1000 дол. США. [5,47]
Незначна частинапотенційних мігрантів орієнтована на вищі заробітки. Це або представникипрофесійних груп підвищеного попиту на зарубіжних ринках праці або особи, щопоставили перед собою мету швидкого заробітку великої суми грошей. На більшізаробітки зорієнтовані також висококваліфіковані фахівці: вчителі, науковці, медики,керівники підприємств та їх підрозділів. До цієї ж групи належать і студентивузів. Взагалі для молоді характерна орієнтація на високу оплату праці. Устатевому розрізі на високу заробітну плату більш зорієнтовані чоловіки.
3. Проблеми міграції робочої сили та шляхи їх вирішення
Світовий досвідсвідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні перешкоди як країнам, щоприймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим,міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічніпроблеми.
Країни, що приймаютьробочу силу, отримують при цьому такі переваги:
- внаслідок зменшення витратвиробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляютьсякраїною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;
- іноземні робітники,створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростаннявиробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;
- при імпорті кваліфікованоїробочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійнупідготовку;
- іноземні робітники часторозглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;
- іноземні робітники незабезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного родусоціальних програм.
Міжнародна міграціянаселення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн ірегіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвиненихкраїн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країнЗахідної Європи.
Залучення іноземноїробочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці допевної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництвав країні.
Необхідно такожзазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створеназа рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковийвнесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія,Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і врозвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.
Але імпорт робочої силимає і „зворотний бік”. Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить дозростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжуютьзростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому,національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та іншихнегативних явищ.
Необхідно такожзазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортеріробочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу,оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.
Країни, що експортуютьробочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів.До переваг можна віднести таке:
1) експорт робочої силиє важливим джерелом надходжень ВКВ у країну.
2) експорт робочої силиозначає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальноїнапруженості в країні;
3) безкоштовне длякраїни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомствоз передовою організацією праці тощо. [13,27]
Водночас країни —експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це„відплив інтелекту”, тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які такнеобхідні національній економіці.
За роки незалежностіУкраїни дуже активізувалися процеси трудової міграції, зокрема міждержавної. Всередньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробіткиблизько 5 млн. чол. Останнім часом виїзд відбувається не тільки з міст, а такожіз сільської місцевості, особливо прикордонних областей. Як правило, покидаютьсвою домівку особи в найбільш трудоактивному віці — 35-40 років, більш якполовина з них (60-65%) — це чоловіки. По суті, йде масштабний експорт праці.Вітчизняна наука ще не звернула належної уваги на це явище, з усіма йогопозитивними і негативними особливостями, і не виробила якихось конструктивнихрекомендацій. А потреба в них — величезна. [15,63]
На заробітки до країнСНД виїжджають переважно представники робітничих професій — шахтарі,будівельники, водії, трудівники сільського господарства, до країн далекогозарубіжжя — висококваліфіковані фахівці (науковці, програмісти, перекладачі),моряки, молодь, яка має вищу освіту і розраховує на роботу в сфері послуг. Найбільшетрудових мігрантів з України працює в Греції, Чехії, Словаччині, на Кіпрі, вНімеччині, Швейцарії. [4,74]
Один з головнихспонукальних мотивів міграції — вищий рівень заробітної плати в країнахприбуття. Міждержавна трудова міграція має чимало позитивних сторін: вонадопомагає сім'ям мігрантів виживати у складний період переходу до ринковоїекономіки, майже вдвічі знижує рівень безробіття на українському ринку праці,який сьогодні сягає, за офіційними даними, 4,3%, а з урахуванням прихованогобезробіття він насправді є набагато вищим.
Значна частина трудовихмігрантів, перебуваючи за кордоном, підвищує свою кваліфікацію, освоює новіпрофесії, сучасні технології і системи організації виробництва. Повернувшисьдодому, дехто з них поповнює прошарок підприємців та фахівців, чия працявідповідає світовим стандартам; їм легше влаштуватися на спільні підприємства.
Держава намагаєтьсявпливати на міграційні процеси. Ліцензії на посередництво у працевлаштуванні закордоном отримали 724 суб'єкти підприємницької діяльності. Але справа ця слабоконтролюється, умови ліцензування постійно порушуються, що призводить добагатьох болючих наслідків. Неврегульованість практичних питань міждержавноїтрудової міграції спричинює соціальну незахищеність українських громадян, якіпрацюють за кордоном; вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавцівщодо платні, умов, охорони праці тощо. Із загальної кількості мігрантів менш як1% (28 тис. чол.) працюють легально, проте і вони дуже слабо захищені. 310укладених міждержавних угод про регулювання трудової міграції фактичновиконуються лише угоди з Чехією та Словаччиною. [4,74]
У зв'язку іззапровадженням у ряді сусідніх держав візового режиму оформлення в'їзнихдокументів може стати для громадян України нереальним, а стихійне поверненнянелегалів на батьківщину збільшить напруженість на регіональних ринках праці,особливо в прикордонних районах Львівської, Волинської, Чернівецької,Закарпатської, Луганської, Харківської областей. Так, застосування візовогорежиму в Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Російській Федерації та Бєларусіпризведе до депортації та згортання виїзду до цих країн не менш як для 2 млн.нелегальних мігрантів з України.
Складнощі полягаютьтакож у тому, що нелегальний статус українців за кордоном знижує ціну їхньоїпраці, створює умови для численних зловживань, формує у свідомості роботодавцівкраїн прибуття уявлення про Україну як недемократичну, неправову державу.Водночас нелегальна трудова міграція не приносить доходів державі, не поповнюєсоціальні фонди, ускладнює взаєморозрахунки між державами з цього приводу.
Оскільки більшістьгромадян виїздить на роботу за кордон не на підставі відповідної візи, а задопомогою туристичних, гостьових віз, ваучерів чи запрошень, розбіжність міжстатистичними й оціночними даними переконливо засвідчує необхідність посилитиувагу держави до цієї проблеми. Саме відсутністю такої уваги і користуютьсяроботодавці за рубежем, запрошуючи висококласних спеціалістів використовуючиїхній величезний потенціал за мізерну винагороду.
За індексамипотенціальної міждержавної трудової міграції можна виділити такісоціально-статусні категорії: висококваліфіковані робітники, самозайнятігромадяни, випускники вузів, науковці, вчителі, медичні працівники, спеціалістиі службовці підприємств, безробітні, керівники підприємств та їхніхпідрозділів, підприємці, державні службовці. [14,160]
Користуючись цими таіншими даними соціологічних досліджень, можна не лише оцінити фактичний стансправ у трудовій міграції, а й дійти певних наукових та практичних висновків,зробити прогнозні розрахунки.
На жаль, офіційнаінформація про дійсну кількість громадян України, які тимчасово перебувають закордоном, про мету і підстави їхнього виїзду сьогодні відсутня; немає такождостатньої законодавчої рази для захисту наших співгромадян за кордоном; нестворено й адміністративних органів, які б забезпечили такий захист. Наприклад,у Положенні про Міністерство праці та соціальної політики України серед йогоосновних завдань в аспекті, що нас цікавить, лише лаконічно згадується про„участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов'язаних з трудовоюміграцією, захистом прав працівників-мігрантів”.
В сучасних умовах, колинаціональну конкурентоспроможність визначає не тільки нагромадженняматеріальних активів, а й розвиток „людського капіталу”, велику загрозуекономічній безпеці країни становить „відплив умів”. Мається на увазі івнутрішній перелив інтелекту з освіти, науки, культури в менш інтелектуальнісфери діяльності, а також „відплив умів” за кордон, який здійснюється двомаосновними шляхами.
Таким чином, властивасучасному світу мобільність наукових кадрів у нас виявляється як одностороннійпроцес знекровлення вітчизняної науки.
Головною причиною„відпливу умів”, особливо з академічної фундаментальної науки, є усталенатенденція щорічного зменшення бюджетних витрат на науку. Темпи скороченнявитрат на науку в останні роки були в 1,5-2,8 рази більші, ніж темпи скороченнявалового внутрішнього продукту та фактичних обсягів державного бюджету.
Падіння асигнувань нарозвиток науки призвело до згортання багатьох науково-дослідних програм,падіння престижності наукової роботи, швидкого та некерованого скороченнячисельності наукових кадрів, зниження рівня матеріального стимулюваннянауковців.
Розрив у заробітнійплаті українського і, наприклад, американського спеціаліста однаковоїкваліфікації вимірюється десятками й сотнями разів. Запрошені в Японіюукраїнські вчені-фізики отримують 6,5 тис. дол. на місяць. Еміграціяукраїнських інтелектуалів підриває науковий потенціал країни: адже вартонауковому закладу втратити лише 2-3 „генераторів ідей”, як розпадається роботацілих творчих колективів, а іноді й інститутів. [7,135]
Можна запропонуватитакий механізм стримання „відпливу умів”. Насамперед слід підвищити ефективністьнауки й освіти. Враховуючи складність ситуації, мабуть, є сенс тимчасововідмовитися від частини програм і зосередити зусилля і кошти на виконанніокремих досліджень, що можуть дати кінцевий результат у вигляді сучаснихтехнологій, конкурентоспроможних товарів; скоротити кількість вищих навчальнихзакладів, які не мають достатньої наукової бази і викладацьких кадрів, азекономлений фонд заробітної плати використати на підвищення зарплативикладачів.
Вагомою противагою„відпливу умів” може стати використання грантової системи. До речі,американська наука багато в чому базується на грантах іншими словами, накоштах, які виділяються приватною фірмою-замовником на строго визначенідослідження.
Ще один напрямвирішення даної проблеми — здійснення системи заходів щодо тих учених іспеціалістів, які здобули міжнародне визнання, — аж до створення для них новихлабораторій і навіть інститутів.
В цілому на сьогодніважливо запобігти стихійному „відпливу умів”, акцентувати увагу на регулюванніінтелектуального обміну, упередженні нелегальної міграції, захисті українськихпрацівників за кордоном.
Основою державноїеміграційної політики мають стати міждержавні угоди з країнами — потенційнимиспоживачами нашої робочої сили, які будуть базуватимуться на міжнародномуправі, що забезпечить політичні та соціальні гарантії працівникам-емігрантамвиходячи з таких принципів:
- юридичної й економічноїсвободи громадян будь-якої країни;
- економічної доцільностіобміну трудовими ресурсами;
- визнання міждержавногообміну робочою силою важливим елементом міжнародних економічних відносин;
- ротації основної масимігрантів.
Такі угоди, крімправового й соціального захисту наших співвітчизників за кордоном (тих, хтозберіг українське громадянство), мають передбачати планомірний цілеспрямованийдобір на роботу, їх професійну підготовку та перепідготовку на місці,міждержавні гарантії щодо мінімальних умов проживання тощо. До речі, у країнахЗахідної Європи (Німеччина. Швейцарія, Франція) беруть на роботу насампередтих, хто прибув за міжурядовими угодами.
Нагромаджений західнимикраїнами досвід у сфері обміну трудовими ресурсами втілився у відповідномуміжнародному порядку й законодавстві, які ми маємо уважно вивчити, оскількинаша країна є новачком у цьому процесі. Хоча протягом 1993-1997 рр. Українауклала міждержавні угоди щодо регулювання міграції з Чехією, Польщею,Німеччиною, Росією. Словаччиною, Молдовою, Білоруссю, Вірменією, Ізраїлем тадеякими іншими державами, вони поки що не приведені у відповідність зміжнародними правовими нормами і фактично не реалізуються. [11,109]
Для забезпеченняефективного регулювання як зовнішніх, так і внутрішніх міграцій населення,координації дій усіх заінтересованих відомств і організацій, на мою думку, вУкраїні необхідно створити Національну службу міграції. Функції її маютьполягати в обліку міграцій населення, укладенні міждержавних угод щодо умовпрацевлаштування та роботи українських громадян за кордоном, а також у виданнітрудових ліцензій іноземним громадянам на роботу в Україні. На цю службудоцільно покласти вирішення всіх проблем міграції, зокрема трудової, якусередині країни, так і за кордоном. До завдань Національної служби міграції,які вона мала б виконувати разом з Державною службою зайнятості, могли бувійти:
- запровадження (за допомогоюрегіональних відділень) обов'язкового страхування українських громадян перед їхвиїздом на роботу за кордон, що дало б змогу налагодити чіткий облікміждержавних трудових переміщень населення, чого й досі не зроблено;
- збирання інформації пронаявність вакансій робочих місць в інших регіонах України та за її межами;
- допомога зовнішнім трудовиммігрантам в одержанні документів, необхідних для роботи за кордоном, медичнихдовідок, віз, дозволів тощо;
- тісна співпраця заналогічними організаціями у країнах, що приймають, із метою регулюваннятрудової міграції та захисту працівників-мігрантів. [4,75]
До розв’язання проблемирегулювання трудової міграції населення за кордон можна буде залучити іприватні агентства та організації, що здійснюють експорт робочої сили,забезпечивши контроль за їхньою діяльністю державної міграційної служби.
Необхідно також внестизміни до двосторонніх угод з основними країнами-реципієнтами щодо розширенняміграційних квот, визначити ступінь їхньої дієвості й ефективності врегулюванні трудової міграції, а з рештою країн, укласти такі угоди. Наявністьцих угод та внутрішніх нормативно-правових документів, а також інші заходиміграційної політики дадуть змогу ефективніше регулювати трудові міграційніпроцеси, стримувати нелегальну міграцію, зберегти висококваліфікованийпрацересурсний потенціал, забезпечивши йому надійний соціальний захист, іводночас поповнити державний бюджет країни.
Велике значення дляналагодження ефективних міграцій має співробітництво з Міжнародною організацієюз міграції (МОМ), членами якої є 46 держав і яка за 40 років своєї діяльностібрала участь у долях майже 5 млн. осіб. Ця організація забезпечує впорядковануі планову міграцію, має сформовану організаційну структуру, веде обмін досвідомі надає потенційним мігрантам і державним організаціям інформацію про ситуаціюна ринку праці тієї чи іншої країни, в тому числі щодо професій, кваліфікацій,умов найм.
Серйозноюсоціально-економічною проблемою у сфері міграції є розробка системи виплатипенсії при роботі за кордоном, а також уніфікація пенсійного законодавства вцілому. Україна досі не уклала відповідних двосторонніх угод, навіть ізкраїнами СНД. Крім того, для правового забезпечення міждержавної міграціїУкраїна має приєднатися до міжнародних угод, конвенцій з цивільного йкримінального права, медичного обслуговування, страхування.
А втім, тут потрібнозважати на той факт, що політика західних країн нерідко має кон'юнктурнийхарактер.
Необхідний перехід догнучкої еміграційної політики. Вона передбачає, насамперед, створенняспеціалізованих бірж праці, які б перебрали на себе посередницькі функції принайманні українських громадян для роботи за кордоном, відповідали зазабезпечення їх інтересів на зарубіжних ринках праці, добирали місця праці,укладали контракти (індивідуальні і колективні), гарантували дотриманнязобов'язань сторони, що приймає. Аби запобігти обману українських громадян іїхній дискримінації, доцільно було б одночасно зі створенням спеціалізованихбірж праці з міжнародною сферою діяльності заборонити і поставити під суворийміжнародний контроль всіляку іншу посередницьку діяльність із наймання нашихгромадян за кордоном, влаштована недобросовісною рекламою, ця діяльністьстимулює еміграційні очікування і часто обертається незаконною торгівлею „живимтоваром” з порушенням прав особистості.
І ще одна проблема: щоббути конкурентоспроможним, іммігрантові необхідно знати мову країни, в яку вінв'їжджає. Дослідження показують, що тільки один процент серед бажаючихпрацювати за кордоном за контрактом тією чи іншою мірою володіє іноземноюмовою. І тут держава також може надати допомогу, організувавши спеціальні курсидля тих, хто виїжджає працювати за кордон.
Після приєднанняУкраїни до Європейської конвенції з прав і основних свобод людини, якавстановлює, зокрема, право громадянина залишати рідну країну, в тому числі і зметою працевлаштування, постала нагальна потреба тому, щоб виробити необхідніправові гарантії захисту інтересів тих, хто перебуває на роботі за кордоном.Такі гарантії можуть бути забезпечені або приєднанням до багатосторонніхміжнародних угод, з укладенням двосторонніх договорів стосовно трудовоїміграції, або шляхом удосконалення відповідного внутрішнього законодавства.
Після підписання уповному обсягу та ратифікації Європейської соціальної хартії наступним крокомможе стати приєднання до Європейської конвенції про правовий статуспрацівників-мігрантів (1977), яку наразі підписали й ратифікували вісім країн — членів Ради Європи (Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія,Швеція, Туреччина) і підписали, але ще не ратифікували Бельгія, Греція,Люксембург, Німеччина.
Приєднання дозагальноприйнятих міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів — вінтересах і українських працівників-мігрантів, і держави, яка, реалізуючистратегію інтеграції до європейських структур, повинна спрямувати свої зусилляна те, щоби привести своє законодавство у відповідність до європейськихпринципів та стандартів.
Разом з тим можнавважати передчасним приєднання України до Конвенції ООН про захист прав усіхпрацівників-мігрантів і членів їхніх сімей (1990), яку підписали лише 12 країн,що розвиваються. За існуючих умов наші громадяни не можуть скористатисяпередбаченим у цьому документі механізмом захисту, бо основні потокитрудової_міграції з України спрямовані до розвинутих індустріальних країн. [13,27]
Актуальним залишаєтьсяприйняття закону щодо імміграції, без якого неможливо встановити порядокприбуття в Україну іноземців та осіб без громадянства з метою працевлаштування.
Масштабність ісоціальна значущість порушених у цій статті проблем вимагають системних заходівдля їх вирішення. До цього часу в Україні відсутня цілісна система роботи зтрудовими мігрантами, немає єдиного головного органу, який би відповідав запроцеси міграції в державі. Щоб зрушити справу з місця, необхідно:
— вивчити і поставитиперед Верховною Радою України питання про ратифікацію ст. 19 Європейськоїсоціальної хартії з метою встановити захист прав трудових мігрантів таіммігрантів;
— удосконалити правоверегулювання питань трудової міграції;
— визначити головнуурядову структуру, відповідальну за стан трудової міграції в Україні (нею можебути Міністерство праці та соціальної політики України);
— активізуватиукладення міждержавних угод про взаємне працевлаштування громадян, укластиміжрегіональні угоди щодо сезонного працевлаштування громадян з прикордоннихрегіонів України та сусідніх держав;
— організувати контрольза роботою підприємницьких структур, які займаються посередницькою діяльністю зпрацевлаштування за кордоном українських громадян, на предмет додержання нимичинного законодавства;
— провести вибірковістатистико-соціологічні дослідження трудової міграції для прийняття відповіднихрішень на державному та регіональному рівнях.
Виконання цих та іншихзавдань дозволить упорядкувати міграційні процеси в державі і забезпечитисоціальний захист трудових мігрантів.
Отже, наслідкиміжнародної міграції робочої сили надто різноманітні. Вони проявляються як вкраїнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її,переносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, вигод більше вкраїнах-імпортерах робочої сили, а в країнах-експортерах в цілому втратиперевищують вигоди. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міграції дозволяєлюдям переміщуватись в країни, де вони можуть внести більший чистий дохід усвітове виробництво.
Висновки
Отже, дослідивши проблему даної теми можна зробити таківисновки, що міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формуванняекономічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміютьпереміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійнийпроцес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світовогогосподарства.
До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграціїтрудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремихкраїн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різнихділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірахзаробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з нею міжнародна мобільністькапіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинниківв останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньоїсоціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічноїінтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки наінтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку,комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічногохарактеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав,національні, сімейні та етнічні проблеми.
Становлення України як незалежної держави з власними кордонами тавільним обміном трудовими ресурсами вимагає принципово нового розуміннязовнішньої міграції. Структурна перебудова економіки, конверсія оборонногокомплексу, банкрутство й ліквідація підприємств видобувної й переробноїпромисловості, об'єктивне, а іноді й штучно викликане спинення виробництвапризвели до істотного скорочення сукупного фонду робочого часу та вивільненнярізноманітної в регіонально-галузевому й якісно-професійному розрізі робочоїсили. Водночас дефіцит державного і більшості регіональних бюджетів, незначнапорівняно з іншими країнами частка приватних інвестицій в Україну не даютьзмоги за короткий час і без зростання соціального напруження у суспільствіперепідготувати й перерозподілиш значні обсяги вітчизняної робочої сили.
З метою зменшення еміграції робочої сили необхідне провадженнясистеми заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнєспрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації таоздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземногоінвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїздупрацівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону,ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудовихправ за кордоном.
Перелік використаної літератури
1. Головко С.В. Світоваекономіка. – К.: Либідь. – 2000. – 581.
2. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічнівідносини. Навч. посіб. – 2-ге видання. – К.: Знання-Прес, 2001. – 277 с.
3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічнівідносини. Навч. посіб. – 5-те видання. – К.: Знання, 2004. – 406 с.
4. Лахно С. Міграція: проблеми лишаються // Полiтика i час.- 2003.- №7.- С.74-77.
5. Мельник С. Міграціянаселення України. // Економічний часопис. – 2004. – №4. – С.46 – 52.
6. Міжнародна економіка.Навчальний посібник / За ред. Козака Ю.Г., Новицького В.М. – К.: „АртЕк”. –2002.- 436 с.
7. Міжнародна економіка:Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін. За ред. А.П.Румянцева. – К.: Знання-Прес. – 2003. – 447 с.
8. Новицький В.М. Міжнароднаекономіка. Навч. посіб. – 3-є видання. – К.: Знання, 2004. – 672с.
9. Позняк О. Групові міграції вУкраїні: сучасний стан, проблеми, перспективи. // Економічний часопис. – 2004.– №2. – С.34-48.
10. Полякова Ю. Внутрішньорегіональні особливості міграційних процесів в Україні //Регіональна економіка. – 2004. — №1. – С. 91-98.
11. Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Міжнародна економіка. – К.: МАУП,1999. – 104 с.
12. Світова економіка: Підручник/ А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь,2001. – 582с.
13. Сухоруков А. Проблемиміграційних процесів України. // Економіка України. – 2003. – №8. – С.26-33.
14. Україна і світовегосподарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С.Філіпенко, В.С. Будкін, А.С.Гальчинський та ін. – К.: Либідь. – 2002. – 470 с.
15. Фомiн С. Глобалiзацiя та її наслiдки для міграційних процесів України // Полiтика i час.- 2004.- №7.- С. 62-73.