Курсоваробота на тему:
Кількіснатеорія грошей і сучасний монетаризм
Київ-2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичний розвитоккількісної теорії грошей
1.1. Передумовивиникнення та розвиток кількісної теорії грошей
1.2. Напрямикількісної теорії та вплив на неї різних економічних шкіл.
1.3. ВнесокД.Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей
Розділ 2. Теоретичні основи кількісноїтеорії грошей і сучасного
Монетаризму
2.1. Загальні методологічні основикількісної теорії
2.2. Неокласичний варіанткількісної теорії
2.3. Сучасний кейнсіансько-неокласичнийсинтез у теорії грошей
2.4. Сучасний монетаризм як напрямрозвитку кількісної теорії
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Ця курсова роботанаписана з метою дослідити кількісну теорію грошей і сучасний монетаризм, їхнійісторичний розвиток і теоретичні основи та вплив на сучасну економічнудіяльність. Актуальність цієї теми саме в наш час, час бурхливого розвиткуекономіки в світі, обумовлена потребою кожної людини здобувати знання прогроші, сферу їхнього обігу, способи виникнення та використання.
Об’єктами дослідження є:
1) кількіснатеорія грошей: передумови виникненя та історичний розвиток
2) кількіснатеорія грошей: загальнометодологічні основи, напрями та вплив на неї різнихекономічних шкіл
3) формулита висновки І.Фішера
4) неокласичнийваріант кількісної теорії
5) сучаснийкейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей
6) сучасниймонетаризм як напрям розвитку кількісної теорії
7) розрахункиМ. Фрідмана
8) внесокД.Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей
9) «кон’юнктурний»варіант М. І. Туган-Барановського
10) Діяльністьінших вчених та їхній вплив на сучасну економіку
Безліч вчених вивчали і займалися темою кількісної теорії грошей ісучасного монетаризму, знання та відкриття яких ставали все необхіднішими в умовахрозвитку зв’язків між країнами світу і збільшення товаро-грошових відносинвсередині певної держави, переходу останньої до новітніх умов ведення економікитощо.
Найвідомішими з них були: Д.Кейнс, Д.Юм, А.Сміт, Рікардо, Т.Тук, І.Фішерта український економіст М.І.Туган-Барановський.
Розділ 1. Історичний розвитоккількісної теорії грошей
1.1. Передумовивиникнення та розвиток кількісної теорії грошей Класична кількісна теорія грошейсформувалася ще в XVI- XVII ст. і послужила методологічною основою всьогоподальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями.Основні її принципи (постулати) протягом багатовікового розвитку економічноїдумки лише зазнавали деяких уточнень, доповнень, поглиблень, залишаючись воснові своїй незмінними. Вони легко проглядаються і в найскладніших сучаснихмонетаристських концепціях, що дає підстави стверджувати, що й сучаснаМонетаристська теорія по суті своїй є кількісною.
Назву кількісноїця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей наекономічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною масигрошей в обороті. Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, щовартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей:чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки.Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі іншіекономічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу,платоспроможного попиту та ін. [1, ст.605]
Кількісна теоріягрошей зародилася в XVI ст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростаннязагального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідокякої середній рівень цін за період 1500-1600рр. зріс приблизно в 3-5 разів.Виникла необхідність з’ясувати причини цього досить тривожного явища. Найбільшочевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося помітне збільшенняприпливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту вXVI ст. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, аотже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті. При цьому мова йшлапро повноцінні гроші – золото й срібло, що відкривало шлях для перегляду широковизнаного положення про те, що гроші вступають в оборот із внутрішньою, заздалегідьсформованою вартістю.
Першим, хтовисунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, бувфранцузький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси деМальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьмапричинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла.Інші економісти XVI-XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні,Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійнийі механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх висхіднимипостулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міразростання цін визначається мірою зростання маси грошей.
Важливий внесок укількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, щовирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разізолота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використанийідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критикимеркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, щонагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому щорезультатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів ізростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов’язане не змертвими запасами золота й срібла, а зі створенням мануфактур, використанням уних живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчаннюмеркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою золото та срібловже за природою своєю є грошима.
[1, ст.606]
У періодстановлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткішесформулював та поглибив англійський економіст Д.Юм. У нарисі «Про гроші» (1752)він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатомоднорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютногорівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних міновихспіввідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм давпоштовх до формування концепцій «нейтральності грошей» у ринковій економіці таекзогенного, нав’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, яківвійшли до арсеналу сутнісних ідей монета-ристської теорії взагалі.
Своїм дослідженнямкількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток науковогоуявлення про вартість грошей. Він висунув і обґрунтував ідею пропредставницький характер вартості грошей, згідно з якою:
* гроші вступають в обігбез власної вартості, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної масигрошей на певну масутоварів;
* сформована в обігувартість грошей визначається вартістю товарів, що реалізовані, є суто умовною,а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим меншамаса товарної вартості буде припадати наодну грошову одиницю.
Тут Д. Юм, посуті, примкнув до номіналістичної теорії грошей, надав їй більшої реальності,чим зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії. Адже сучасніпредставники всіх напрямів цієї теорії у своїх дослідженнях грошового механізмувиходять з номінальної вартості грошей, сформованої на представницьких засадах.
Роль кількісного факторав його класичному трактуванні визнавали не тільки представники номіналістичноїтеорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теоріївартості. Зокрема, класики політичної економії А. Сміт і Д.Рікардо, які заклали основи трудової теорії вартості і зробили значний внесок вобґрунтування об'єктивної, товарної природи грошей, разом з тим, як іпослідовний кількісник Д. Юм, бачили в грошах лише технічного посередника вобміні товарів, лише зручний засіб товарного обігу, недооцінюючи такі важливіїх функції, як міра вартості та засіб нагромадження вартості. Тому цілком логічно,що вони не відкидали й постулатів кількісної теорії грошей. [2, ст.224]
Так, Д. Рікардостверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то їїзасоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б через те, що вобороті збільшилася б кількість дорогоцінного металу. Якби замість відкриття родовища золота в країні бувзаснований банк, подібний Англійському, то випуск ним великої кількості банкнотпризвів би до того самого результату, що й відкриття золотого родовища. Зпозицій кількісної теорії Д. Рікардо пояснював і сам механізм ціноутворення: вобороті маса товарів просто стикається з масою грошей, внаслідок чоговстановлюються ціни. Якщо в обіг надійшло грошей більше, то ціни будуть вищими,якщо менше – нижчими.
Певну роль кількіснийфактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнававзалежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперовихгрошах. Що стосується повноцінних грошей, то К.Маркс вважав, що в обороті їхможе бути лише певна, об’єктивно зумовлена кількість. Якщо в обороті з’являютьсязайві гроші, то вони автоматично вилучаються в скарби, а якщо виникає дефіцитгрошей, то маса її поповнюється за рахунок скарбів, а ціни залишаютьсянезмінними. [8, ст.345]
Визнання «нейтральностігрошей» та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляхурозвитку кількісної теорії, і вона до кінця XIX ст. «кружляла» в колі своїхкласичних постулатів:
* причинності,згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;
* пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються пропорційно змінікількості грошей в обігу;
* однорідності,за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються цінина всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним. [3, ст.175]
Відстоюючи ціпостулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку XX ст.) невиявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, ачерез них – на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційноїзміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесуі залишаючись у вузькому колі механічного зв’язку товарних цін і грошової маси.Питання про передатний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилосявзагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі відповідних накопиченихзнань його можна було б виразити лише поверховою Р, де М – сума грошей, а Р –рівень ринкових цін.®залежністю: М
Отже, впливгрошей на економіку обмежувався сферою обміну (зміною цін), а про більш глибокейого проникнення в реальну економіку питання не ставилося.
Певний застій у розвиткукількісної теорії протягом другої половини XVIII-XIX ст. спровокували спробиревізувати основні її принципи.
Цьому сприяли також об'єктивні процеси, що відбувалися в грошовій сфері:зміцнення позицій золота як грошового товару, перехід до золотогомонометалізму, посилення вимог капіталістичного ринку до стабільності грошейтощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив видатнийпредставник «банківської школи» в Англії Т. Тук. Він визнавав багатофакторнийхарактер ціноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількостігрошей. Навпаки, він вважав, що сума засобів обігу залежить від рівня цін,тобто зміна цін є визначальним чинником відносно зміни маси грошей. Проте Т. Тук допускав таку ж самуметодологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії –констатував лише зв'язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв'язку. Більше того,поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізмувпливу грошей на економічні процеси. З цих же позицій критикували кількіснутеорію і представники марксистської економічноїтеорії. [2, ст.236]
1.2. Напрями кількісноїтеорії та вплив на неї різних економічних шкіл
Кількісна теорія грошей – цене якась окрема концепція, а загальнометодологічний підхід в економічнійтеорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю і томуфункціонування економічних систем вивчається у взаємозв’язку зі зміною масигрошей в обороті (кількісним фактором).
Залежно від того, якприбічники кількісної теорії пояснюють механізм впливу маси грошей на сферуреальної економіки, виділяється кілька її напрямів:
• класична кількісна теорія;
• неокласична кількіснатеорія;
• кейнсіанський напрям;
• сучасний монетаризм;
•кейнсіансько-монетаристський синтез.
Класична кількісна теоріягрошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому впливкількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобтооднаково дійсним для всіх товарів. Сам механізм впливу кількості грошей на цінита наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не вивчає.
Сутність неокласичноїкількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливукількості грошей на Ціни, а цін – на виробництво, визнає, що цей вплив не єпрямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, щозалежить він від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленнірекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання. [7, ст..221]
Кейнсіанський напрям укількісній теорії грошей має ту особливість, що, не заперечуючи принциповозначення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсімпо-іншому трактує механізм цього впливу і його значення. Дж. М. Кейнс виходив зтого, що ринковій економіці внутрішньо властива розба-лансованість танерівномірність (циклічність) відтворювального процесу, який зумовлює низькуефективність монетарних факторів економічного регулювання, особливо на короткихчасових інтервалах, і вимагає більш прямого і потужного втручання держави векономічні процеси, зокрема через механізм фіскально-бюджетної політики. Усамому механізмі впливу кількісного фактора на економіку Кейнс на перше місцеставив не зміну цін, а динаміку процентної ставки та пов’язаний з неюінвестиційний процес.
Представники сучасногомонетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринковоїекономіки до саморегулювання і на цій підставі в центр уваги знову поставиликількісний чинник і монетарну політику. У «передатному механізмі» впливу грошейна економіку вони повернулись до прямого зв’язку між кількістю грошей і цінамий істотно конкретизували механізм цього зв’язку через зміну попиту і пропозиціїна гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представниківсучасного монетаризму зводяться насамперед до
• проведення жорсткоїмонетарної політики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом «грошовеправило»;
• максимального обмеженняпрямого, адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення,лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо. [12, ст.180]
1.3 Внесок Дж. М. Кейнса Урозвиток кількісної теорії грошей
Теорія грошей займає чільнемісце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. Їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу»(1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента ігрошей» (1936). Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробититакі два зауваження:
1. У своїх дослідженнях Кейнс незачіпав кардинальних питань теорії грошей – їх сутності та вартості. У цихпитаннях він повністю залишився на традиційній для кількісників позиціїноміналістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їхвизначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів вобороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразовопідкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, змінакількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямопропорційним.
2. Головним спрямуваннямдослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей увідтворюваль-ному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувавсяметодології монетаристської теорії грошей, за якою головним об'єктом науковихдосліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці.
Дж. М. Кейнс не тількиспирався на напрацювання своїх попередників, а й пішов значно далі в напрямізавершення теорії «регульованих грошей», «керованої інфляції», дослідженнямонетарного впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо. [5, cт.167]
Він остаточно відкинувпостулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальномупроцесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне: грошімають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вониактивно впливають на мотиви поведінки економічних суб'єктів, на їх господарськірішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвиткувиробництва. Тим самим він відкинув «класичну дихотомію», що створила глибокийрозрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою. Головним каналом зв'язку між цимисферами Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку(попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень промайбутні інвестиції.
З цих двох кейнсіанських положень випливало третє – про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дійовоїмонетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію«керованих грошей», що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиціїгрошей та була спрямована на забезпеченнястимулювання ефективного попиту. Гроші стали об'єктом державного регулювання йодночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через механізммонетарної політики.
Кейнс змістив центр аналізуролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робилинеокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з’ясуватимеханізм економічного циклу та вияснити зв’язок грошей з його розвитком. Це бувновий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.Зокремавін довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економікуздійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, ай з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. Кейнс глибоко вивчив роль процента вдинаміці реальної економіки, насамперед через зв'язок «процент – інвестиції».Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активністьекономічних суб'єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при зниженні –підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на змінуінвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічногозростання.
Ланцюг причинно-наслідковихзв’язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такоюсхемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, Що, усвою чергу, призводить до зміни в інвестиційному попиті і черезмультиплікативний ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. У зв'язку з цимпередатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає зкейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою (1.1):
/>(1.1)
де Пр – ставка процента, І –попит на інвестиції, П3 – загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП – номінальнийобсяг виробленого ВВП.
Отже, ця формула маєспрощений вигляд порівняно з формулою передатного механізмуТуган-Барановського, оскільки не враховує таких факторів, як прямий вплив змінипропозиції грошей на платоспроможний попит та психологічна оцінка економічнимисуб’єктами вартості грошей (інфляційні очікування). [1, cт.156]
Уведення в передатниймеханізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв’язку між масоюгрошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню межзбільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсузахищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірноїінфляції, доцільність політики «дешевих грошей». У традиціях кембриджськоїшколи Дж. М. Кейнс відвів важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний,обачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу.Вони здебільшого об'єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», якийзалежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесенаКейнсом, — виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту наспекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи,зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілуіндивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо,регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші. Кейнс вважавнорму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин:трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцієюпооцента (М2)(1.2):
/>(1.2)
де L1(y) – функція доходу;
L2(i) – функція процента. [5, cт.203]
Кейнс не виключав можливостіруйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування їїможе досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низькоїмежі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку». Економічнісуб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощуватидохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цихумовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв'язку міжгрошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинитьрозбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнсубачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню ефективність монетарноїполітики в стабілізації економіки.
Економічна теорія Кейнса глибоковплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, їїрекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Цепояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з'явилася у розпалі великоїекономічної депресії 1929-1933 pp., коли традиційна монетарна політика була паралізована і виявиласянеспроможною вивести економіку з глибокої кризи
Коли період «великої депресії»минув (значною мірою завдяки кейнсіанській політиці «дешевих грошей»), поглядиекономістів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційноїскладової. І в мірузростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Дедалі більше дослідниківзвертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізугосподарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загальногорівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х – на початку70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунуласяпроблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісноїтеорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини»,що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертвузавданням забезпечення високих темпів економічного зростання.
Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теоріїгрошей, які істотно обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного монетаризму.
[15, cт.98]
Розділ 2. Теоретичні основи кількісноїтеорії грошей і сучасного монетаризму
2.1. Загальні методологічніоснови кількісної теорії.
У світовій економічній науці чітковиділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представникиодного з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природоюгрошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вонирозвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і якформується вартість грошей тощо. Для цього напряму в теорії грошей характерне явне перебільшення уваги до внутрішніх аспектів явищагрошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що проявляються у впливі грошей наекономічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назватиабстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу єноміналістична теорія, металістична теорія, державна теорія, функціональнатеорія, марксистська теорія та ін.
Представники другого напрямуприймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньоїприроди, шукають відповіді на питання, що пов’язані з місцем і роллю грошей увідтворювальному процесі: гроші – проста вуаль на реальній економіці чи їїактивний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якимисвоїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які самеїї процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальнуекономіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм усвоїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв’язку з цимгрошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем можна назватиприкладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно називаєтьсямонетаристською теорією. [1, cт.211]
Досить чітко проведено розмежування між абстрактною теорією і монетаристською теорієюгрошей у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла «Гроші, банківська справата грошово-кредитна політика», в якій абстрактному аналізуприроди грошейприсвячено першийрозділ, а прикладному аналізу– 14-19 розділив частині IV, що названа«Монетаристська модель: теорія і практика». Тобто ці два підходи розірвані значним обсягом книгита істотно різняться обсягами викладу. Саму сутність монетаристської теоріїавтори визначили як розділ економічної теорії, в якому вивчається «вплив грошейта певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому».
Монетаристська теорія нетільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, ай справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне знаукових чи навчальних видань XX ст.з економічної теорії, макроекономіки тощо не обійшлося без аналізу впливу наекономіку грошових факторів – попиту та пропозиції грошей, процента,фінансового ринку та ін. Вона також створює наукову та методологічну базугрошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодніжодний уряд західних країн не розпочне реалізацію своєї економічної політики,поки чітко не визначиться, на яких монетаристських рекомендаціях він буде їїбудувати.
Монетаристська теорія теж не єоднозначно монолітною, а має кілька напрямів, кожний з яких розглядається якокрема теорія. Найбільш відомим, ключовим напрямом монетаристської теорії єкількісна теорія, яка, у свою чергу, залежно від етапів її розвитку поділяєтьсяна класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію та сучасний монетаризм.Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей як її відносносамостійне відгалуження сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім інеокейнсіанська концепція монетаристської теорії. [7, cт.34]
У літературі кейнсіанськуконцепцію грошей нерідко протиставляють неокласичній кількісній теорії ірозглядають їх як дві альтернативні теорії. Проте обидві вони мають єдинуметодологічну базу – прикладну теорію грошей, що більше їх зближує, ніжроз'єднує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі формується третій напряммонетаристської теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.
Найвідомішим прибічником ізахисником класичної кількісної теорії в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичніпостулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. Усвоїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну» (1.3):
/>(1.3)
де М- кількість грошейв обороті;
V- швидкість обігу грошей за певний період;
Р – середній рівень цін;
Q – фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цейперіод.
Справедливість цієї формули ні в когоне викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якійсума грошового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого товару. А в сукупності цих операційза певний період грошовий компонент (М*V) завжди буде відповідати товарномукомпоненту (Р*Q).
З наведеної формули випливає, що
/>, тобто середній рівень цінвизначається трьома факторами: масою(кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленогопродукту. Проте сам І. Фішер такого висновку зісвоєї формули не зробив. Навпаки, він використав це рівняння, щоб довести, щорівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей,якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількістьвідповідних благ, тобто для посилення залежності цін від кількості грошей. Проте він не міг обмежитися простимприпущенням незмінності двох інших факторів, оскільки вони насправді змінюються.Тому І. Фішер доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційноїх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягіввиробництва та товарообороту, то він вважав, що вони змінюються дуже повільно.Тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах.
Отже, І. Фішер повністюзалишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважаєтьсяодним із найортодоксальніших її представників. [11, cт.184]
2.2. Неокласичний варіанткількісної теорії грошей
«Кон’юнктурний» варіант М. І.Туган-Барановського.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. з новою силою розгорілисядискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об’єктивнихобставин.
По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичногокапіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життякраїн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів іметодів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані нагрошову сферу.
По-друге, сама капіталістичнаекономіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простогопосередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та іншіфінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.
У цих умовах усе очевиднішимиставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався назолотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявленьпро сутність та принципи функціонування грошового механізму, насампередкласичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду. [14, cт.201]
Одним із перших, хтоусвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, утому числі кількісної теорії, був український економіст М. І.Туган-Барановський. Найбільшповно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав упраці «Паперові гроші і метал», що булаопублікована в 1916 р.
Багато уваги М. І. Туган-Барановськийприділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичнийваріант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав заправильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі невніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісноїтеорії в математичній формі».
Саму кількісну теорію в їїкласичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:
* її прибічники, у тому числіІ. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одногофактора – кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в «рівнянніобміну», ігнорують, — хоч вони такі ж об’єктивні і правомірні, як і кількістьгрошей;
* ігнорування «некількісних»факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційнузалежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність непідтверджується ні теоретично, ні практично.
[4, cт.317]
Подібна критика класичноїкількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дона підштовхнулаТуган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у їїрозвиток.
По-перше, він доводить,всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначенів «рівнянні обміну»: кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самихгрошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту.Оскільки всі ці чинникивисокоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей неможуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, ай практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ,як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.
По-друге, Туган-Барановськийдовів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним,як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не заодним, а за трьома різними за характером напрямами:
1) через зміну суспільного попиту натовари;
2) через зміну дисконтного процента;
3) через зміну суспільного уявленняпро вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).
У першому випадку значне збільшеннякількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попитуна товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить дозбільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента,розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідокцього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширеннявиробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількостігрошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони почнуть їх швидшевитрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на цінинеоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей.Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цінвід кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієїзалежності.
По-третє, Туган-Барановськийдовів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежновід тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначнізростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни івартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і томуздійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він,по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простимпосередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральностігрошей.
По-четверте,Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістюгрошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, ішвидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни узворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.
Усі ці ідеїТуган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей наекономіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основитак званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку довідмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима,вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучаснамонетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям. [1, cт.140]
Сутність кон’юнктурної теоріїгрошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже івартість грошей, він пов’язує не з кількістю грошей, а з загальними умовамитоварно-грошового ринку, або загальною кон’юнктурою товарного ринку. Свою «кон’юнктурнутеорію» грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичноїкількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленоїцілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичноговаріанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, «кон'юнктурна теорія» започаткувала новий– неокласичний – етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон'юнктурний факторзміни цін і вартості грошей Туган-Барановського – не що інше, як сукупністьусіх чинників, що визначені ним на базі формули «рівняння обміну» в процесі критичногорозбору позиції І. Фішера
Отже, кількісний фактор у кон’юнктурнійтеорії грошей Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьоміншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншоюмірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку,інвестиції, обсяги виробництва тощо.
Передатний механізм впливу грошей нареальну економіку на підставі «кон'юнктурної теорії» Туган-Барановського можнаподати у такому(рис.1) вигляді :
/>рис.1
де М- кількість грошей, К –кон'юнктура ринку, Р –ціни, В – виробництво.
«Кембриджська версія». Одними зперших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професориКембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (усвоїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу націни дістали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії».
Подібно Фішеру, представникикембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін.Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхіддо проблеми був не макро-, а мік-роекономічний, і стосувався насамперед попитуна гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивахнагромадження грошей в окремих економічних суб'єктів. Вони намагалися дативідповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинниківзалежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попитгосподарюючих суб'єктів на касові залишки та ін. [6, cт.151]
Важливою відмінністю «кембриджськоїверсії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюючимсуб’єктам із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які«вливали» гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власнимирішеннями. Такимимотивами накопичення грошей вони вважали:
1) потребу в запасі засобів обігу іплатежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);
2) потребу в резерві грошей дляпокриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). У цьому полягав важливийвнесок кембриджської школи в монетаристську теорію взагалі:
* у сферу конкретно-прикладногоаналізу були включені гроші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засібнагромадження вартості;
* у поняття кількості грошей сталивключатися всі наявні гроші – як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті,що нагромаджуються;
* для кожної частини наявної масигрошей запропонована об'єктивна основа формування – відповідні мотивиекономічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;
* об'єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу істала включати потребу в грошах для цілей нагромадження;
* було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю. [1, cт.97]
Нові підходи до вирішенняпроблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник –коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб’єктибажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник єпротилежним показнику швидкості грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризуєрівень монетизації ВВП. [3. – c.80]
Залежність накопичення грошейв економічних суб’єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту тарівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була вираженаформулою, що дістала назву «кембриджського рівняння» (1.4):
/>(1.4)
де Md – попит на гроші (касові залишки);
k – коефіцієнт, що виражає частинурічного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнтМаршалла);
Р – середній рівень цін;
Y – обсяг виробництва у натуральномувиразі.
За зовнішніми ознакамиформула «кембриджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо кое-фіцієнт k замінити на1/V перенести цей показник у ліву частину
рівняння, то ці формули виявляютьсяподібними. Протепо суті вони істотнорізняться. Адже у них різні показники М: у першій формулі (І. Фішера) – цекількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій –це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються іпоказник k і – цих формул, оскільки коефіцієнт k в «кембриджському рівнянні»визначається по всьому запасу грошей, а показник – у формулі «рівняння обміну»-по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Томузалежність цін від кількості грошей у «кембриджському рівнянні» ускладненазначно більше, ніж у «рівнянні обміну», а отже, «кембриджська версія» відкласичної кількісної теорії грошей віддалена значно далі, ніж «трансакційна»версія І. Фішера. Її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатівкількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об'єктивнихпроцесів, що формують попит на гроші. [13, cт.56]
2.3. Сучаснийкейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей
З позицій історичногорозвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що йкейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки,розчарування та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасногомонетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою дативідповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку – знайти вихід зінфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60-70-тіроки, подібно до того як кейнсіанство шукало відповідь теж на одну локальнупроблему, але пов’язану з подоланням безробіття та економічного спаду, передякою опинилося капіталістичне суспільство на межі 20-30-х років. Для Кейнса ійого школи боротьба з інфляцією не була актуальною, найбільше їх цікавилапроблема безробіття, і вони навіть радили використовувати інфляцію длявирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальноюбула проблема боротьби з безробіттям, їх особливо турбувала інфляція, і вонидля її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпами зростанняВНП, заспокоюючи суспільство, що ринковий механізм сам відрегулює економічнурівновагу, тобто пропонували пустити вирішення проблеми зайнятості на самоплив.Коли економіка західного світу в 70-80-ті роки вийшла на пряму поступовогорівномірного зростання за відсутності високої інфляції, виявилося, що актуальнідля кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, атрансформувалися в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно «жевріють» у ринковійекономіці, загрожуючи підірвати її механізм то в одному, то в іншому напрямі, ато й в обох зразу. Щоб запобігти таким загрозам, ринкову економіку в новихумовах потрібно «лікувати комплексно» – від можливості сплеску як інфляції, такі безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їхчистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формуваннякейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристськоїтеорії. [16, cт.24]
Сьогодні вже більшістьекономістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесіву сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (таінфляцію) – на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави врегулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють акценти привизначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активномупрямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетноїполітики, що дає підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства.Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу надаютьмонетарному механізмові в економічному регулюванні, що свідчить про більшісимпатії їх до монетаризму. Водночас усі вони визнають допустимість помірноїінфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможністьцентральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помірнійінфляції рівні.
Представники обох напрямівмонетаристської теорії погоджуються з тим, що зупинити інфляційну спіральважко, що легше її попередити, ніж потім перебороти. Тому вони єдині в тому, що кожнакраїна мусить виробити таку стратегію монетарної політики, яка не дала б змогиінфляції вийти з-під контролю. Для цього центральні банки повинні мати високийрівень самостійності, а пріоритетом його повинно стати досягненнядовгострокових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги економічнихсуб'єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони необґрунтовувалися. Щодо змісту таких стратегічних цілей, то позиції окремихдослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші – стабілізаціюгрошової маси, треті – стабілізацію попиту, четверті – стабілізаціюномінального ВНП. Але такі розходження не зачіпають методологічних засад, єнормальним проявом творчого підходу до розв'язання складної економічноїпроблеми.
У зв’язку з визнаннямпріоритетності в монетарній політиці довгострокових стратегічних цілей,актуальності набула проблема опрацювання загальних правил поведінки в грошовійсфері, якими повинні керуватися органи монетарного управління у своїйоперативній діяльності. Оскількикейнсіанці більше орієнтуються на проблеми короткотермінового періоду, амонетаристи – довготермінового, розроблення таких правил має сприяти вирішеннюпроблем обох періодів. Зокрема, такі правила обмежуватимуть дії монетарноївлади щодо надто вільного повороту «штурвала економічного корабля» під впливомпоточних подій, які нерідко оцінюються суто суб'єктивно. Цей «корабель» будебільш прямолінійно рухатися до стратегічних цілей. [8, cт.236]
У процесі полеміки щодо необхідностітаких правил монетаристи погодилися збільшити їх гнучкість і розширити межі длятого, щоб монетарна влада мала більше простору для маневру при оперативномуреагуванні на деякі непередбачувані події. Кейнсіанці, у свою чергу, погодилисяз доцільністю розроблення «загальних правил» у такому трактуванні.
Багато спільного досягнуто вже і впідходах до використання інструментів монетарного регулювання. Сучаснамонетарна практика базується, власне, на рекомендаціях як кейнсіанців, так імонетаристів. Так, операції на відкритому ринку, що найбільш безпосередньовпливають на пропозицію грошей (М), ґрунтуються на монетаристських рецептахпроведення грошово-кредитної політики, а процентна політика, яка більш тіснопов'язана з інвестиційними процесами, — на кейнсіанських рецептах. Проте як одні, так і другі вживаються в практичній діяльності центральнихбанків з регулювання монетарної сфери. Процентна політика та операціївідкритого ринку вважаються класичними інструментами грошово-кредитної політикиі в цьому статусі ввійшли в більшість публікацій з монетаристської теорії, утому числі в навчальну літературу.
Спираючись на рекомендації,що синтезують ідеї монетарист-ської та кейнсіанської шкіл, сучасна регулятивнапрактика досить ефективно поєднує свою прихильність довгостроковим цілямекономічного розвитку, що походить з монетаристських ідей, з обережнимзастосуванням регулюючих заходів держави на короткотермінових інтервалах,зокрема в межах економічного циклу. Якраз тому Заходу вдалося уникнути великих економічнихпотрясінь з початку 80-х років XX ст. [2, cт.143]
2.4. Сучасний монетаризм як напрям розвиткукількісної теорії
Сучасний монетаризм як один знапрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. У зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривалезростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася закейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, колипотрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цьогобули придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту якчерез фіскально-бюджетну, так і монетарну політику, незважаючи на можливіінфляційні наслідки.
Сучасний монетаризм сформувався в60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблемибезробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблемуза кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.
Разом з тим сучасний монетаризм не єпринципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненоюнеокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралисяна кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили знього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом ікейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісноїтеорії. Якраз остання була методологічнимпідґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятиме їх взаємномузближенню.
Вважається, що формуваннясучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових працьпредставників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузікількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів.1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963). [10, cт.278]
Найбільш вагомими елементамисучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, єтакі положення:
* Усупереч базовому положеннюкейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і їїмеханізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямопротилежного погляду – вільна ринкова економіка, що базується на приватнійвласності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщопевні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсностів економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то церезультат дії таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історіягрошей Сполучених Штатів. 1868-1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світоваекономічна криза 1929- 1933 pp., щорозпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірногоскорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.
* Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошовасфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісіюгрошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.
* Оскільки головна загрозадестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то останняповинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створитинайсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізмусаморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважноекономічними методами, Щоб максимально виключити процес втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цювимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання якнадто жорсткі. [11, cт.67]
Тому монетаристи зосередили основнуувагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.
* Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента,які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливуна економіку. ДинамікаВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікоюмаси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставиликількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції,впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважалирегулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ,згладжування коливань ділового циклу.
* Як послідовні прихильникикількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівнянняобміну» І. Фішера: М*V = Р*Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголосна вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи – на впливцього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінністьне заперечує принципової тотожності їх позицій щодо центрального положеннякількісної теорії – про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина Р*Q – цефактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можназаписати так (1.5):
/>(1.5)
де ВНП – номінальний валовийнаціональний продукт. Але суть вказаного рівняння і взаємозв'язок його складовихвід цього не змінюються.
* Досить близькою до кількісноїтеорії є й позиція монетарис-тів щодо швидкості грошей та її впливу наекономічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на короткихчасових інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтервалах, Проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися.Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V при визначеннівпливу M на рівень цін на всіх часових ін-
тервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичноїкількісної теорії.
* Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були по-новомусформулювати і «передатний механізм», звівши його до формули: М-По-Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (По) і через нього на ціни (Ц). Цей механізмвидається досить ефективним, оскільки тривалість передатного процессу є короткою і можливістьвпливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативнорегулювати через пропозицію грошей збалансованість попиту і пропозиції наринку. [11, cт.68] Проте такий «передатний механізм» маєй істотний недолік – він обмежується лише процесами, що відбуваються у сферіобміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка залишається в ньому «чорнимящиком».
* Визнавши регулювання пропозиціїгрошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку,монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адженарощування пропозиції грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить дозростання платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінальногоВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНП, такі за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.
Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило»довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати»ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримуватипомірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічнихтемпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст масигрошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»(1.6):
/>(1.6)
де deltaМ- середньорічний темпприросту маси грошей, % за тривалий період;
deltaР – середньорічний темпочікуваної інфляції, %;
deltaT – середньорічний темп приростуномінального ВНП, %.
Розраховані М. Фрідманом на підставіцього правила темпи стабільного зростання М для СІЛА в той період коливалися вмежах 3-5% на рік. Якби центральний банк США утримував пропозицію грошейпротягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався бнезмінним. У разі перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручуванняінфляції, а при більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнетьсядефляція, скорочення темпів зростання ВНП і навіть його зменшення. [16, cт.120]
Сучасний монетаризм дістав широкевизнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній практиці.Його притягувальна сила полягає у такому:
* у введенні жорсткого правила поведінкидля держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;
* у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) – для цього достатньо
тримати під жорстким контролемгрошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави прирегулюванні грошової сфери;
* у надто простому способі визначитивинуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів – ним є орган, якийдопустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.
* у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави,пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.
Разом з тим, ідеї сучасногомонетаризму не залишилися застиглими догмами. Вони постійно піддавалисяжорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювалипрагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення мо-нетаристськоїтеорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами –кейнсіанством та монетаризмом.
[6, cт.109]
Висновок
Отже, кількісна теорія грошей- це не якась окрема концепція, а загальнометодологічний підхід в економічнійтеорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю і томуфункціонування економічних систем вивчається у взаємозв'язку зі зміною масигрошей в обороті (кількісним фактором).
Залежно від того, якприбічники кількісної теорії пояснюють механізм впливу маси грошей на сферуреальної економіки, виділяється кілька її напрямів:
* класична кількісна теорія;
* неокласична кількіснатеорія;
* кейнсіанський напрям;
* сучасний монетаризм;
*кейнсіансько-монетаристський синтез.
Класична кількісна теоріягрошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто однаково дійснимдля всіх товарів. Сам механізм впливукількості грошей на ціни та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія невивчає.
Сутність неокласичноїкількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливукількості грошей на Ціни, а цін — на виробництво, визнає, що цей вплив не єпрямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, щозалежить він від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленнірекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання.
Кейнсіанський напрям укількісній теорії грошей має ту особливість, що, не заперечуючи принциповозначення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсімпо-іншому трактує механізм цього впливу і його значення. Дж. М. Кейнс виходив з того, щоринковій економіці внутрішньо властива розба-лансованість та нерівномірність (циклічність)відтворювального процесу, який зумовлює низьку ефективність монетарних факторівекономічного регулювання, особливо на коротких часових інтервалах, і вимагаєбільш прямого і потужного втручання держави в економічні процеси, зокрема черезмеханізм фіскально-бюджетної політики. У самому механізмі впливу кількісногофактора на економіку Кейнс на перше місце ставив не зміну цін, а динамікупроцентної ставки та пов'язаний з нею інвестиційний процес.
Представники сучасногомонетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринковоїекономіки до саморегулювання і на цій підставі в центр уваги знову поставиликількісний чинник і монетарну політику. У «передатному механізмі» впливу грошей наекономіку вони повернулись до прямого зв'язку між кількістю грошей і цінами йістотно конкретизували механізм цього зв'язку через зміну попиту і пропозиціїна гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представниківсучасного монетаризму зводяться насамперед до
* проведення жорсткої монетарноїполітики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом «грошовеправило»;
* максимального обмеження прямого, адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення, лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо.
Роботи монетаристів зайнялипочесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоденпідручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не можепройти мимо монетариських досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошовогопрогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуютьсяпослідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державногоманіпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.
Список використаної літератури:
1. «Гроші та кредит», Савлук М.І. — К.,2002.
2. «Гроші та грошова політика», КостінаН.І. — К., 2001.
3. «Гроші та грошово-кредитна політика»,Гриценко О. — К., 1997.
4. Туган-Барановський М.І., «Політичнаекономія. Курс популярний». – К., 1994.
5. Д.М. Кейнс, «Общая теория занятостипроцента и денег».
6. «Основи економічноїтеорії: політекономічний аспект», Климко Г.Н. – К.2001.
7. «Основи економічноїтеорії», Мочерний С.В. – К., 1998.
8. Маркс Карл. «Капитал. Критикаполитической економии» — Т.2. – М., 1974.
9. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю.,Медвєдєв В.С. «Політична економія: підручник для студентів вузів». – К., 2000.
10. «Экономика. Учебник», Архипов А.И. –М., 1999.
11.Ковальчук В.М. «Загальна теорія економіки (теоретична економіа) – Тернопіль, 1998.
12. Титова Н.Е. – «История экономическихучений. Курс лекций».
13. Борисов Е.Ф. –«Экономическая теория. Учеб. пособие 2-е изд., перераб. и доп.» — М., 1999.
14. Войтов А.Г. –«История экономических учений. Краткий курс.» — М., 2002.
15. Кравцова Г.Ф. и др. –«Основы экономической теории» М. — 2001.
16. Дзюбик С., Ривак О.«Основи економічної теорії». – К. 1994.