Міністерствоосвіти і науки України
Державнийвищий навчальний заклад
«Київськийенергетичний коледж»
Курсоваробота
Здисципліни Політична економія
натему:
Закономірностіформування перехідної економічної системи та її особливості в Україні
Керівник Т.М.Коваленко
Розробила студенткагрупи 2БО-1
Кулєшова К.О.
2009
Вступ
Основна частинаданої курсової роботи складається з 2-х розділів. Перший розділ має назву«Закономірності і особливості розвитку перехідних економік» і складається з 3-хпідрозділів. В ньому розкриваються проблеми ринку, причини його переходу донаступного етапу, покращення його умов і т.д. Другий розділ, який складається з2-х підрозділів, називається «Розвиток перехідних економік в Україні». В ньомупоказаний шлях переходу економічної системи до її нового етапу саме в Україні,дається пояснення терміну «державний суверенітет»…
В роботівисвітлюються такі поняття як перехідна економіка, її типи (локальна,глобальна, природно-еволюційна, реформаторсько-еволюційна), етапи(стабілізація, становлення ринку, реструктуризація), лібералізація економіки іт.п. Також не зайвою є тема про суверенітет України, адже економіка країни маєбезпосередній зв‘язок зі станом держави.
У висновкахекономістів є багато розбіжностей щодо даного етапу переходу. Наприклад,сутність перехідної економіки. Одні автори її змістом називають перетворенняусієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринковихвідносин, треті — побудову основ постіндустріального суспільства, четверті — перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства доіншого тощо. А Сен-Симон, який першим показав необхідність виокремленняперехідного періоду, взагалі вважав перехід економічної системи є критичноюепохою.
Перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майже чотиридесятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився на початку XXст.). За цей величезний проміжок часу стався ряд важливих для світової і,зокрема, української економіки. Перехідний період залежить від характеруекономічних реформ. Так як він є тривалим економічним явищем, економістивиокремлюють нову науку — транзитологію, що вивчає переходи від однієїсуспільно-економічної формації до іншої.
Ця тема актуальнаі зараз. Економічні системи є досить нестабільними, тому кожний раз, колипорушується їхня рівновага, економісти знову повертаються її до перехідногоперіоду.
Для написаннякурсової роботи було використана декілька посібників та економічних видань,зокрема підручник за редакцією К. Т. Кривенка, також навчальний посібник зрегіональної економіки, виданий А.О Єпіфановим та І.В. Салом, та ін.
Розділ 1. Закономірності іособливості розвитку перехідних економік
1.1 Поняття,сутність та основні етапи еволюційного переходу економічної системи до їїнаступного типу
Сутність перехідної економіки. У з’ясуванні сутності перехідної економікислід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою дляекономічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрногосуспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаютьсяпредставники марксизму у зв’язку обґрунтуванням теорії переходу від капіталізмудо соціалізму.
Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідногостану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типиепох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).
За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються уконтексті трьох основних аспектів:
— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;
— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;
— перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.
Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці.
Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливоїякості, вона характеризує своєрідний «проміжний» стан суспільства. Звідсивипливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від«звичайних» економік.
Економічні системи змінюють одна одну не раптово, стрибкоподібно, апоступово.
Перехід до ринку є складним процесом, який потребує методологічного і теоретичногообґрунтування, певної системи і логіки мислення, послідовності тацілеспрямованості дій, розуміння поставленої мети і пошуку засобів їїдосягнення.
Сутність та основні ознаки перехідних економічних систем.
У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, щопроблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вонавиникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального.Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв‘язку зобґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.
Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідногостану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типиепох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).
Процеси переходу від менш розвинутої економічної системи до розвинутішоїмають різну тривалість, зумовлену передусім сутністю попередньої та наступноїекономічних систем. Перехідний період від однієї суспільно-економічної формаціїдо іншої, які є однотипними за соціально-економічним змістом, здебільшогоеволюційний, менш тривалий і руйнівний. Так, зокрема, відбувався перехід відрабовласницького до феодального, а потім від феодального до капіталістичногоекономічного способу виробництва. Водночас окремі складові економічної системиможуть по-різному трансформуватися у відповідні підсистеми розвинутішогоекономічного способу виробництва.
Значна відмінність може існувати і в процесі трансформації одногоекономічного укладу в інший. Наприклад, перетворення дрібнотоварноговиробництва на капіталістичне відбувається шляхом відокремлення безпосередніхпрацівників від засобів виробництва здебільшого насильницьким методом з бокудержави, як це мало місце у Великобританії під час переходу від феодалізму докапіталізму.
Перехідний період спостерігається і в межах однієї економічної системи,зокрема у процесі еволюції від менш розвинутої стадії або ступеня дорозвинутіших. Так, перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майжечотири десятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився напочатку XX ст.). Упродовж цього періоду відбувались не істотні (докорінні), аінші якісні зміни в економічній системі, тобто якісні зміни у межах єдиноїсутності. Процес трансформації постсоціалістичних країн в інші економічнісистеми супроводжується істотними змінами.
Економісти по-різному трактують сутність перехідної економіки. Одніавтори її змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин,другі — формування реальних ринкових відносин, треті — побудову основпостіндустріального суспільства, четверті — перехід від однієї системикоординації господарського життя суспільства до іншого тощо. Неоднаково вченітлумачать також ту економічну систему, від якої Україні потрібно переходити донаступної. Більшість дослідників називає її командно-адміністративною, окремі —планово-економічною або соціалістичним устроєм. Проте такі визначеннянеадекватно відображають сутність перехідної системи, оскільки в них неохоплюється цілісна економічна система.
Перехідна економіка — економічна система однієї або кількох країн упроцесі їх трансформації в сутнісно новий стан шляхом проведення радикальнихсуспільних реформ.
Найважливішими є реформи в економіці і політиці, що зумовлено нерозривноювзаємодією цих підсистем суспільних відносин. Так, основною проблемою припроведенні економічних реформ є трансформація відносин економічної власності, апри здійсненні політичних — радикальні зміни влади. У свою чергу, власністьпереходить у владу і навпаки. Органічну єдність економіки і політики засвідчуєзміст категорії «економічна політика».
Перехід від однієї економічної системи до іншої відбувається в різнихкраїнах, їх найдоцільніше розмежувати за ознаками формаційного підходу:
— перехід більшості слаборозвинутих країн, де переважає багатоукладнаекономіка, до економічної системи капіталізму.
— перехід великої групи постсоціалістичних країн залежно від характерупроведених економічних реформ або до капіталізму взірця XIX ст., або до сучасноїсоціально орієнтованої чи змішаної економіки;
— перехід розвинутих країн до розвинутішої економічної системи, якийвідбувається нині у процесі соціалізації економіки. Найяскравішим виявом цьогоє активне формування шведської моделі соціалізму.
Період перехідної економіки (який залежить від характеру економічнихреформ) є тривалим і важливим економічним явищем, тому сучасні українські ізакордонні економісти, а також представники інших суспільних наук виокремлюютьнову науку — транзитологію.
Транзитологію (лат. transitus— перехід) — суспільна наука, яка вивчає сутність, основніетапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієїсуспільно-економічної формації до іншої.
У межах цієї науки виокремлюють економічну транзитологію, предметомвивчення якої є сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів припереході від однієї економічної системи до іншої. Процес трансформаціїекономічних систем необхідно доповнювати змінами у відносинах юридичноївласності (передусім у володінні, розпоряджанні і користуванні власністю), аотже, у власності загалом. Такі зміни мають удосконалювати соціальну структурусуспільства і формувати середній клас, а також змінювати ідеологію, мораль,звичаї та інші інституційні перетворення.
Риси перехідної економіки. Своєрідність перехідної економіки більш повнопроявляється в її рисах, до яких відносять:
1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки;
2) альтернативний характер перехідної економіки;
3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці;
4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічнихформ;
5) історичність перехідної економіки.
Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вониможуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні,виробничо-економічні соціокультурні.
Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідноїекономіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби іхарактер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідноїекономіки: за масштабами перехідних процесів —локальний і глобальний; захарактером перехідних процесів — природно-еволюційний тареформаторсько-еволюційний.
Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехіднихпроцесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремійкраїні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідноїекономіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка с вихідним типомперехідної економіки.
Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабахвсього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно долокальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризуєі визначає глобальні перспективи першої.
Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну холуеволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей типлежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому данийтип перехідної економіки с основним. Більшою мірою він прийнятний дляглобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатомсвого розвитку здебільшого зобов'язані природно-еволюційним процесам.
На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, якийпередбачає об'єктивний (незалежний від волі і свідомості) «самоплив» перехіднихпроцесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомимрегулюванням перехідних процесів з боку суспільства, у даному разі мова йделише про свідоме використання об'єктивних факторів економічного прогресу. Томуза цього типу перехідної економіки об'єктивну еволюцію можна прискорити.Зазначений тип характерний для локальною типу перехідної економіки.
Основніетапи переходу до ринку. Згідно з теорією національної макроекономіки перехід відрегламентовано-планової до ринкової економіки передбачає три етапи:стабілізація, становлення ринку, реструктуризація.
1. Стабілізація. Уряд спрямовує свої зусилля на подолання інфляції таінших негативних наслідків розпаду соціалістичної системи. Це найтяжчий період,оскільки, як правило, супроводжується спадом виробництва національногопродукту, зростанням цін, поляризацією суспільства.
Отже, у період стабілізації першочерговим завданням є розв'язанняпроблеми стабілізації фінансів загалом, тобто відносин з приводу руху грошей ітоварів. Ознаки нестабільних фінансів — інфляція чи навіть гіперінфляція, яказагрожує обернутися катастрофою для всього народного господарства. Томустабілізаційні заходи мають бути рішучими і спрямовуватися на подолання фінансовоїкризи, передусім інфляції, через зменшення, а відтак і ліквідацію бюджетногодефіциту. Необхідно скасувати контроль за цінами і таким чином вирішити питаннянестачі товарів першої необхідності.
Однак період стабілізації ще не розв'язує економічних і соціальнихпроблем у країні. Стабільний стан на ринку товарів і послуг, щохарактеризується відносною сталістю, появою товарів, відносноюплатоспроможністю споживачів є лише першим кроком до створення механізмуринкової економіки.
2. Становлення ринку. Передбачає створення основних інституцій ринковоїекономіки, роздержавлення і приватизацію національного капіталу, трансформаціюринкової інфраструктури і механізму функціонування виробництва та обмінувідповідно до правил ринкової економіки. Формування ринкового механізму можливена основі надійної економічної стабілізації, яка повинна супроводжуватисязростанням виробництва національного продукту, платоспроможністю споживачів,зниженням внутрішньої і зовнішньої заборгованості тощо.
Ринкова економіка спирається на три фундаментальні принципи: економічнусвободу, економічні контрактні відносини і приватну власність.
Економічна свобода — широта економічної поведінки суб'єктівгосподарювання при виборі форм власності та сфери докладання своїх зусиль,здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживанняматеріальних благ.
Економічні контрактові відносини — відносини з приводу взаємних юридичнихзобов'язань щодо здійснення економічних операцій (купівлі-продажу товару,передання іншій особі права власності, створення товариства чи спільногопідприємства).
Принцип приватної власності — принцип, згідно з яким людина маєневід'ємне право володіти, управляти та розпоряджатися своєю власністю незалежно від того,особиста це власність (наприклад, будинок) чи економічна структура (компанія).
Переведення економіки на ринкову основу передбачав реалізацію названихтрьох принципів (економічної свободи, економічних контрактових відносин іприватної власності). У цьому процесі виділяють дві стадії — нижчу і вищу. Нанижчій стадії усуваються перепони па шляху до економічної свободи таконкуренції, успадковані від планової системи; на вищій — створюється новасистема, що базується па приватній власності та законах ринку.
Утвердження головних економічних свобод можливе за наявності такихключових умов:
1) скасування контролю за цінами з тим, щоб приватні особи та організаціїмали змогу реалізовувати товари на договірній основі. Державне регулювання цінзаперечує існування головної економічної свободи — свободи обміну й торгівлі. Ізйого скасуванням відбувається розвиток таких ринкових структур, як валютні,фондові та товарні біржі;
2) відмова від державного регулювання економіки — вказівок держави як,що, яким чином і в якій кількості виробляти. Галузеві міністерства можуть бутирозформовані, оскільки управління виробництвом перейде до самих підприємств;
3) усунення бар'єрів у міжнародній торгівлі.
Період становлення ринку започатковується створенням правових інституцій.Цей процес потребує значно більшого часу, ніж скасування контролю за цінами.
При створенні правових основ ринкової економіки важливо враховуватиюридичні нюанси. Наприклад, комерційне право у країнах з ринковою економікоюмістить закон про іпотечний кредит, згідно з яким будь-яка фізична чи юридичнаособа може позичити гроші під заставу своєї нерухомості, у разі неповерненняпозички кредитор набуває права володіння заставним майном. Цю систему дужескладно втілити в життя, оскільки вона потребує розроблення, зокрема, механізмузасвідчення дійсного власника майна, однак вона надзвичайно важлива дляефективного функціонування економіки.
3. Реструктуризація. Означає зміну характеру і структури виробництва тазайнятості під впливом ринкових сил. Цей етап є підсумковим. Національнаекономіка повинна набути всіх ознак ринкової щодо співвідношення приватної інеприватної власності на користь приватної, створення корпорацій і контрактноїсистеми їх функціонування на ринках капіталів, товарів, кредитів, розвиткуконкуренції, зростання обсягів національного продукту, доходів населення ірівня його життя.
Це період реалізації національно-економічного мислення уряду країни інації загалом щодо реорганізації економічної системи, який має завершитисяоновленням основного капіталу, продукту, зміною пропорцій продуктивних сил ітоварів на споживчому ринку.
Здійснення структурних перетворень — одне із найневідкладніших інайскладніших завдань перехідного періоду. Здійснення перетворень на кожномуетапі потребує неоднакового часу. Наприклад, стабілізаційний період можетривати від року до трьох, залежно від глибини кризи та ефективності дій уряду;процес становлення ринку — приблизно п'ять років за умови, що політичнаситуація є досить стабільною, а уряд дотримується курсу економічних реформ;структурне коригування — впродовж життя одного покоління, оскількикомандно-адміністративна система мала згубні економічні наслідки.
1.2 Лібералізація тадемонополізація економіки
Важливими закономірностями перехідної економіки є лібералізація тадемонополізація економічної діяльності.
Сутність лібералізації економіки та її основні напрями. Найпоширенішимвизначенням лібералізації в сучасній економічній літературі с таке: розширеннясвободи економічної діяльності господарюючих суб'єктів, зняття обмежень на такудіяльність, а отже, забезпечення свободи підприємництва.
Лібералізація економіки — перехід до приватної капіталістичної власностіта основаного на ній ринкового механізму саморегулювання як основної підсистемигосподарського механізму.
Основними напрямами лібералізації економіки є свобода підприємницькоїдіяльності, лібералізація цін, а також лібералізація зовнішньоекономічноїдіяльності.
Свобода підприємницької діяльності здебільшого забезпечуєтьсявідокремленістю товаровиробників, свободою встановлювати господарські зв'язки зіншими господарюючими суб'єктами тощо.
Лібералізація цін передбачає перехід від державного ціноутворення доринкового, тобто встановлення ціп на вільному ринку залежно від співвідношення попитуі пропозиції. Проте така лібералізація цін означає повернення до вільноїринкової економіки взірця XVI—XIX ст., якої натепер не існує у жоднійрозвинутій країні. Там домінують монополії (у тому числі олігополії), якимналежить вирішальний вплив на механізм ціноутворення в умовах переважаннямонополістичної конкуренції. Державне ціноутворення та лібералізація цінбазуються відповідно на державній та приватній власності, кожна з яких окремо(тобто без їх оптимального поєднання) гальмує розвиток продуктивних сил. Щобуникнути крайнощів між лібералізацією цін і ціноутворенням, слід проводитираціональну цінову політику, що передбачає державне регулювання цін. Доцільноюлібералізація цін може бути за умов здійснення й лише щодо свободи визначенняцін виробниками і споживачами при дотриманні законів вартості, грошового обігу,а також і закону попиту та пропозиції. Внаслідок використання моделі «шоковоїтерапії» у перехідній економіці України відбулась і шокова лібералізація цін.Так, лише за 1991 —1995 рр. ціни зросли більше ніж у сто тисяч разів, що сталовагомим чинником тотального зубожіння населення.
Отже, необхідне пряме і опосередковане регулювання ціп державнимиорганами з урахуванням досвіду розвинутих країн.
Соціальна політика у перехідній економіці. Відсутність фінансовоїстабільності та збалансованості економіки, структурна криза й інші негараздивимагають проведення науково обґрунтованої соціальної політики. Найважливішимїї завданням в цей період є недопущення зниження життєвого рівня населення.
Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальноїполітики стала неокласична концепція (монетаризм). Відповідно до її постулатівнайкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Тому впродовжперехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великийпрошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою,катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.
Щоб забезпечити соціальний захист, держава має у законодавчому порядкувстановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації тафункції надання соціальної підтримки.
Найчисленнішою групою, яка потребує захисту проголошеного в Конституціїправа на працю, є працездатне населення. Воно має бути забезпечене робочимимісцями відповідно до набутих професій (спеціальностей), захищене відбезробіття. Тому держава повинна активно здійснювати регулювання ринку робочоїсили шляхом створення робочих місць, стимулювання підприємництва. Вирішальнимчинником розв'язання цієї проблеми є збільшення державних інвестицій. Протечастка чистих інвестицій в Україні за 1999-2000 рр. скоротилась з 16,3% до 2,9%,що поряд з іншими чинниками призвело до зменшення зайнятості з 25,4 до 18,8млн. осіб (за офіційними даними).
Насправді рівень безробіття, за підрахунками західних експертів, досягаву ці роки до 35% працездатного населення, при цьому не враховувались особи, щоперебували у вимушених відпустках, тимчасово зайняті та ін. Внаслідок пожвавлення економіки у наступні рокирівень безробіття значно скоротився. Проблема безробіття в країні значною міроювирішується шляхом вимушеної міграції майже 7 млн. осіб, які щороку переказуютьна батьківщину приблизно 7 млрд. дол.
Соціального захисту вимагають безробітні. Хоча у 2000—2003 рр. середнійрівень допомоги по безробіттю підвищився і становив 118 грн. па місяць, протевін був у З рази менший від прожиткового мінімуму.
Певних соціальних гарантій в Україні потребує і частина зайнятого населення,яка одержує низьку заробітну плату. На початку 2004 р. майже половина з нихотримувала заробітну плату, нижчу від прожиткового рівня.
Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулюваннянайманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімальногорівня заробітної плати, пенсій. В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмірзаробітної плати був 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становитьмайже 60% прожиткового мінімуму, у 200-1 р. до листопада — 205 грн., а відтак —262 грн.
У 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутністьякої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованогопенсійного фонду трирівневої системи:
— солідарної, що забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання;
— накопичувальної, яка формується за рахунок обов'язкових страховихвнесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можутьбути передані в спадщину, проте для отримання пенсій з цього фонду необхідночекати 15—20 років;
— добровільної, розрахованої на людей похилого віку, які, отримуючи високідоходи, можуть робити додаткові внески па свої індивідуальні рахунки. Однакуряд для розрахунку пенсій маніпуляційно зменшив середньомісячну зарплату за2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії. Томупізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн., а відтакдовести до 284 грн. Проте диференціація мінімальних і.максимальних пенсійстановить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить продискримінаційний характер пенсійної реформи. Крім того, приблизно 80%пенсіонерів до 2005 р. отримували однакову пенсію незалежно від трудового стажута ін.
В Україні населення недостатньо забезпечене житлом: у 1986—1990 рр.щороку вводилося майже 20 млн. житлової площі, але ця проблема так і не булавирішена.
У 2003 р. в експлуатацію було здано 6,4 млн. м житла, в тому числі 3,9млн. за кошти населення; на черзі перебувало 1,5 млн. сімей.
Отже, у перехідній економіці в Україні залишається низка невирішенихгострих соціально-економічних проблем.
Такі проблемиіснують і на мікрорівні — рівні підприємств.
Економічні закони— внутрішньо необхідні, стійкі, сутнісні зв'язки між економічними явищами,процесами, елементами економічних системи.
Економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Однак вонивідмінні від них тим, що виникають, розвиваються і функціонують лише в процесіекономічної діяльності людей, їхня дія не вічна. Економічні закони не єабсолютними, окремі люди і групи людей можуть у своїй економічній поведінці відхилятисявід вимог, які вони диктують.
Система економічних законів охоплює їх різні групи і типи. Виділяють такіосновні групи законів:
1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:
— всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способамвиробництва);
— загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);
— специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способувиробництва);
— стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).
2. Закони сфер суспільного відтворення — виробництва, розподілу, обміну,споживання.
3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.
Економічною наукою пізнано чимало законів розвитку виробництва в цілому інаціональних економік зокрема.
Їхня специфіка в тому, що вони функціонують в усі періоди розвиткувиробництва, в усіх країнах з різним державним ладом і виявляють свою дію черезоднакові явища і параметри.
За характером вияву ці економічні закони класифікують на:
—- закон господарської (економічної) збалансованості;
— закон товарообміну;
— закон товаровиробництва.
Закон господарської (економічної) збалансованості. Однією з вимог цьогозакону є приведення до стабільного стану на ринку національної пропозиції (В = Qц, де Q — фізична кількість товарів іпослуг; ц — ціна одиниці товару і послуги) і національного попиту (ƲГм, де Гм, — грошова маса наруках у покупців; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошовоїмаси).
Закон господарської (економічної) збалансованості — закон, який виражаєвідповідність національно-економічного мислення вимогам дії об'єктивнихекономічних законів, співвідношення головних ринкових пропорцій (попиту іпропозиції) та їх динаміку.
Перехід до ринку неможливий без забезпечення рівності між попитом іпропозицією:
Qц= ƲГм.
За спаду виробництва і незмінності розміру грошових доходів населеннярівність між попитом і пропозицією порушується, тобто вони не є збалансованими.Однак закон господарської збалансованості вимагає, щоб основні компоненти ринку— національна пропозиція Q↓ц і національний попит ƲГм, — були урівноважені,збалансовані.
Закон товарообміну. Дії цього закону підпорядковані всі суб'єкти ринку:приватні особи, підприємства, уряд, місцева адміністрація, тобто продавці іпокупці.
Закон товарообміну — закон, який виражає узгодження ціни купівлі-продажутоварів між продавцем і покупцем, відповідність якісних і споживчиххарактеристик товару якісним (споживчим потребам покупця).
Основні категорії, через які виявляється вплив закону товарообміну —попит ƲГм і пропозиція Qц.
Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити,придбавши певну кількість товарів і послуг.
Попит об'єднує покупців товарів. Він визначається кількістю споживачів,згодних купити товари і послуги за відповідними цінами, і виражається угрошовій формі.
Елементами попиту є:
— потреби (бажання придбати певний товар чи послугу);
— кошти для їх придбання.
Пропозиція — кількість товарів і послуг, представлених на ринку в кожнийконкретний момент часу, і середня ціна за реалізацію одиниці товару чи послуги.
Вона об'єднує всіх виробників (продавців).
Елементами пропозиції є:
— готовність до відчуження певного виду товару чи послуги;
— умови, за яких виробник готовий їх продати (ціна).
Головний ринковий індикатор для виробника, тобто джерело інформації, — ціна.її аміни дають йому змогу прогнозувати свої шанси на ринку і можливі доходи відвідповідної реакції на ці зміни.
Якщо ціна товару зростає, підвищується і попит на нього. Зниження ціни натовар або послугу є сигналом про зниження попиту, в такому разі виробникизмушені скорочувати виробництво товарів і послуг.
Для покупця ціна також є індикатором щодо використання їх грошовихдоходів. Виробник намагається продати якнайбільше товару за якнайвищу ціну, апокупець — купити якнайбільше товару за якнайнижчу ціну. Узгоджена між нимиціна є підставою купівлі-продажу товару.
Товар Q переходить до покупця, агроші Гм — до продавця:
Q=Ʋ
Закон товаровиробництва — закон, який виражає співвідношення вартостізатрат праці, капіталу та вартості створеного продукту і частки в ньомувалового (чистого) продукту.
Основними категоріями, за допомогою яких простежується дія цього закону,є: валовий випуск В, матеріальні витрати (проміжне споживання) О, кількістьживої праці Т, валовий прибуток ВП. Суть товаровиробництва полягає в тому, щобстворити максимальну частку валового прибутку: чим більший ВП, тим вищийпоказник праці Т і нижчий показник матеріальних витрат О. Величина Т+ВП єваловим внутрішнім продуктом (ВВП), створеним протягом року.
Прагнення до створення ВВП перетворюється на самоціль і є явищемнастільки позитивним, наскільки воно необхідне і неминуче. Адже ВВП — реальностворене багатство нації, матеріальні цінності і послуги, які є основоювідтворення життя і діяльності людей. Чим більший розмір новоствореногопродукту Т+ВП, тим ефективніша національна економіка, тим багатше суспільство,тим більша ймовірність розв'язання суспільних проблем.
У постійній необхідності збільшення обсягу новоствореного продукту Т+ВП іполягає дія закону товаровиробництва. Зростання обсягів виробництва за дієвогомеханізму зменшення матеріальних витрат на виготовлення продукції забезпечуєзбільшення прибутків виробників і національного доходу суспільства.
Отже, закон товаровиробництва висуває до національної економіки загалом івиробників зокрема такі вимоги:
— остаточні результати виробництва продукції мають бути більші зазагальні витрати;
— зменшення матеріальних витрат на виробництво продукції (якщо вони йзростають, то це зростання повинно відбуватися нижчими темпами, ніж зростанняобсягу виробництва продукції);
— збільшення витрат та відшкодування втіленої праці за зростання обсягівновоствореної вартості, зокрема тієї її частини, що є додатковою вартістю;
— обсяг новоствореної вартості має задовольняти матеріальні потреби нелише працівників матеріальної сфери, а й тих, хто не працює (школярі, студенти,пенсіонери, інваліди), і зайнятих у сфері послуг.
Економічні закони є об'єктивними за своїм змістом, можуть виявлятися ідіяти стихійно або через цілеспрямовану діяльність людей. Стихійність у дії законівпояснюється не лише незнанням їх вимог, а й тим, що за ідеологічноїрозрізненості людям бракує організованості, єдиної програми, яка б відповідалавимогам цих законів і, отже, уможливлювала послаблення чи нейтралізаціюруйнівної сили певних законів або використання їхніх переваг.
1.3 Основнінапрями формування нової економічної системи у постсоціалістичних країнах.Економічні закони
Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.
У другій половині 80-х і початку 90-х років формувались кілька основнихмоделей трансформації економічних систем інших постсоціалістичних країн,зокрема неокласична, градуалістська, інституціональна.
Неокласична модель. Її розробили Д. Сакс, Я. Корнаї, Ф. Фрідмен, Дж.Стінглер та ін. Модель передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватноївласності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору наіноземні інвестиції, швидку лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (безраціонального поєднання з політикою протекціонізму), скорочення соціальнихвитрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства, наголошує надосягненні фінансової стабілізації.
Неокласична модель пропонує комплекс загальних рекомендацій усім країнам,які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від рівня їхсоціально-економічного розвитку.
Ортодоксальний варіант моделі передбачає, що сутністю перехідного періодує жорстка кредитно-грошова політика, мінімізація дефіциту державного бюджету тастабілізація валютного курсу. Прихильники іншого варіанта до цих заходівпропонують долучити проведення політики доходів.
Наголошується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процестрансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна«шокова терапія». За таким сценарієм здійснюються реформи в деякихлатиноамериканських країнах, Україні, Росії. Цю модель розробляли спеціалістиМВФ та Світового банку.
Градуалістська модель. Автори градуалістської (від англ. gradual — поступовий) концепціїтрансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва (Дж. Гелбрейт,В. Леонтьєв та ін.). Ці економісти усвідомлюють, що, зважаючи на тривалістьперехідного етапу, ймовірність забезпечення народного господарства внутрішнімиінвестиціями, зміни структури сукупної пропозиції та попиту і створення умовдля соціальної адаптації населення можливі лише за умови стабільного випускуекономічних благ. Градуалісти наполягають, що низький рівень рентабельностідоречніший, ніж падіння обсягів виробництва.
Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізаціїзовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, акцентує наперевазі колективних цінностей. «Градуалістів» поділяють на «еволюційних»(вважають доцільною еволюцію наявних структур) та «помірних» (схильні додержавного втручання в економіку). Найпослідовніше градуалістська концепціяреалізується в Китаї.
Інституціалістська модель. Інституціалісти наголошують на необхідностіінституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційнітрансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вонивідносять зміни прав власності), а й у законодавстві, діяльності держави тагромадських організацій, звичаях тощо. Окремі теоретики неоінституціоналізму(Д. Норт) основою інституціональних змін вважають приватизацію.
Антигуманною була «шокова терапія» за неокласичною моделлю. її реалізаціяв латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння більшостінаселення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн узовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичноговаріанта реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масовезубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія,Україна.
У Конституції незалежної України в ст. 1 проголошувалось, що «Україна ссуверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава», тобтопідкреслювалась соціальна спрямованість розвитку країни. Пізніше у багатьохдокументах органів влади йшлося про необхідність побудови ринкової, соціальноорієнтованої та змішаної економіки, що означало неузгодженість у формулюванніцілей. На практиці була втілена модель ринкової економіки взірця XIX ст. змінімальним соціальним захистом населення. Окремі елементи такого захисту були впершевпроваджені ще в Німеччині урядом О. Бісмарка наприкінці XIX ст. Отже, продекларованірізноспрямовані цілі не мали нічого спільного з реаліями. Основними причинамицього були такі напрями трансформації економічної системи, як надмірна (шокова)лібералізація цін і зовнішньоекономічної діяльності, поспішна приватизаціятощо, які призвели до тотального зубожіння населення.
Розділ 2.Розвиток перехідних економік вУкраїні
2.1 Національно-ментальнізасади України. Суверенітет України та шляхи його досягнення
Національно-ментальні засади ринку в Україні.
Формування ринку в Україні потребує передусім національних системнихперетворень, пов'язаних зі зміною національного мислення, ставлення додержавності, до праці, до ще існуючих стереотипів так званого соціалістичногогосподарювання. Теорія і практика довели, що успішне функціонування ринків забезпечуєтьсядотриманням двох важливих особливостей, що випливають з рівняння ринку:
Qц= ƲГм
економічний перехід закон постсоціалістичний
де Q — фізична кількість товарів,робіт і послуг; ц — ціна одиниці товару, робіт і послуг; Гм — грошова маса; Ʋ — коефіцієнт оборотностігрошової маси. Першою особливістю є те, що це рівняння відображає рівновагуринку: Qц — пропозиція, ƲГм — попит. Знак рівності міжними означає, що пропозиція і попит врівноважені. Друга особливість полягає втому, що воно характеризує збалансованість економічної системи, за якоїспостерігається не лише рівновага на ринку, а й встановлення оптимальнихпропорцій між працею і капіталом, між обсягом виробництва і обсягом споживання,між доходами і витратами, між сферою виробництва товарів і сферою соціальнихпослуг тощо.
На сучасному етапі переходу до ринку економіка України відносноврівноважена, що свідчить про певну економічну стабільність. Однак ця рівновагаі стабільність настільки неміцні, що найменші невиважені дії в управлінні йрегулюванні призведуть до їх порушення, яке матиме наслідком зростання цін,зниження реальних доходів і рівня життя населення.
Отже, завдання полягає в приведенні економічної системи України дозбалансованого стану, за якого негативні тенденції, зокрема інфляція, зниженняреальних доходів тощо практично будуть неможливі. Це досягається розв'язаннямдвоєдиного завдання:
1) конкурентоспроможності виробників, які виробляють таку кількістьтоварів і послуг Q, якоїпотребують споживачі;
2) платоспроможності споживачів, які отримують доходів Гм, стільки, щобпридбати потрібну кількість товарів і послуг у потрібний час за ціною ц.
Збалансована економічна система не є явищем постійним. Вона можезмінювати свої параметри в той чи інший бік. Економічна система така ж динамічна,як і будь-яке суспільне явище. Отже, важливо утримувати її у збалансованомустані. Теорія збалансованої економіки стверджує, що між динамікою обсягувиробництва IQ, обсягу грошових доходів Iг, і цін Iц мають зберігатися певніспіввідношення темпів їх зростання:
IQ > Iг > Iц.
Нерівність показує, що за збалансованої економічної системи обсягвиробництва зростає вищими темпами, ніж обсяг грошових доходів, а ціна —нижчими темпами, ніж грошові доходи. Якщо обсяги і структура національногопродукту задовольняють потреби споживачів, а грошові доходи забезпечуютьспоживачам платоспроможність, то ціна не перевищує рівня, за якого ринокврівноважений, а економічна система збалансована.
Досягнення такого рівня збалансованості й стабільності має стати предметомстворення української моделі ринкової економіки. Її сутність полягає в тому,щоб забезпечити збалансування параметрів національної виробничої функції,досягти необхідного рівня продуктивності та ефективності праці і капіталу.Національний капітал НК — це сумарна вартість праці Т, основного капіталу К іоборотного капіталу О:
НК = О + Т + К.
Національна виробнича функція описується рівнянням:
ОƲ = aF (Т.К).
Де Ʋ — коефіцієнт оборотності оборотногокапіталу; а — параметр, який виражає стан технологій у конкретний час, євеличиною постійною.
Сутність економічного суверенітету.
Суверенітет країни є складною і багатоаспектною категорією,найважливішими складовими якої є політичний і економічний суверенітети.
Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, містить двінайважливіші складові. Зміст першої розкривається у верховенстві держави пасвоїй території. Це означає, що влада держави є вищою верховною владою,правомочна встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, рішення владиобов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціямита населенням (у тому числі іноземцями), а в руках держави зосереджуються всізасоби владного примусу (суд, армія, міліція тощо).
Зміст другої складової державного суверенітету розкривається в незалежностідержави у сфері міжнародного спілкування,.можливості формувати і здійснюватизовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин, у непідкоренні державивладі інших держав.
Водночас у сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна зважати на суверенітетінших держав. Тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод,узгоджених правил. З моменту укладання таких угод вони стають обов'язковими дляцих держав і є нормами міжнародного права.
Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народуна своїй території.
Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, означає повновладдянації на власній території, право і реальні можливості вирішувати свою долю. Уразі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної державинаціональний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом зкорінною нацією. Незважаючи на глибокі та всебічні процеси у межах світовогогосподарства, вони не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру,.мову, духовні традиції.
Водночас поняття «суверенітет» і «суверенний», як і похідні від нихкатегорії «державний суверенітет» тощо, не слід розглядати як абсолютнонезмінні. Це суперечило б законам діалектики. Вони постійно наповнюютьсяелементами нового змісту. Внаслідок тривалого період інтернаціоналізаціїпродуктивних сил, суспільного характеру виробництва, соціальних, правових,політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливихтенденцій, з одного боку, це утворення моноетнічних держав, які не бажаютьпоступатися своїм суверенітетом (найбільше це стосується такої складовоїдержавного суверенітету). З іншого — це тенденція переростання світовимиінтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів.Переважає у межах світового господарства друга тенденція, що не суперечитьдомінуванню першої в певній країні.
З огляду на це слід зауважити, що абсолютного суверенітету нині не маєжодна країна світу. Вступаючи у міжнародні організації, навіть США повинніделегувати їм частину своїх суверенних прав. Тому метафізичною є теза деякихнауковців про те, що «суверенітет або є, або його немає». Таке «чорно-біле»бачення проблеми відповідає не реаліям сьогодення, а періоду становленнянаціональних держав, відсутності інтеграційних процесів.
Сутність категорії «економічний суверенітет», в економічній літературінайважливішою ознакою категорії «економічній суверенітет» називали самостійнеуправління економікою; намагання визначити її через інтереси окремих країнтощо. Однак ці ознаки є другорядними або похідними від наявності у рукахсуверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних формсуверенітету) власності на все національне багатство. При цьому економічнийсуверенітет органічно пов'язується з такою ознакою державного суверенітету, якверховенство держави на своїй території.
Економічний суверенітет — власність народу на своє національне багатство,на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулюванняекономіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах переважної більшостінаселення.
Національне багатство, як відомо, — це сукупність створених інагромаджених у державі працею всього суспільства матеріальних і нематеріальних(зокрема, духовних) благ, рівень освіти, виробничий досвід людей, майстерністьй обдарування населення, а також природні ресурси. Тому при встановленнівласності українського народу на національне багатство уповноважені ним органивлади повинні регулювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів праці,робочої сили, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації та ін.Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючиекономічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносиниекономічної власності між людьми з приводу привласнення названих елементівсистеми продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньомувиробництві, розподілі, обміні та споживанні).
Наведене визначення найбільш глибинної сутності економічного суверенітетуУкраїни може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його (суверенітету)цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу.Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічногосуверенітету.
Структура економічного суверенітету України і шляхи його досягнення.
З'ясування структури економічного суверенітету необхідно органічнопов'язувати зі структурою економічної системи (формується з системипродуктивних сил; системи техніко-економічних відносин; системиорганізаційно-економічних відносин; системи виробничих відносин, або відносинекономічної власності; господарського механізму) і всього суспільного способувиробництва.
Незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва.Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формуютьтехнологічний спосіб виробництва.
Структура суверенітету України також залежить від структурисуспільно-економічної формації. Оскільки вона охоплює як зазначені складовібазисних відносин, так і найважливіші складові надбудовних відносин (соціальні,правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україноюстоїть завдання домогтися суверенітету у кожній з підсистем і надбудовнихвідносин. Відсутність хоча б однієї складової суверенітету в усій суспільно-економічнійформації залишає Україну залежною від інших країн та міжнародних економічнихорганізацій.
Найважливіша складова економічного суверенітету України — незалежність уформуванні та розвитку технологічного способу виробництва, відносин економічноївласності і господарського механізму. Матеріально-речовою основою економічногосуверенітету є незалежність країни у створенні власного сучасноготехнологічного способу виробництва.
Незалежність при формуванні та розвитку технологічного способувиробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвиткусистеми продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто відносинспеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації таін.). Оскільки основними складовими системи продуктивних сил є працівники, засобипраці, предмети праці, наука, інформація, використовувані людьми сили природи(найважливіше значення у наш час мас ядерна та термоядерна енергія), форми йметоди організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сферіпередбачає можливість самостійного формування та розвитку кожного з цихелементів.
Як суб'єкт СРСР з притаманною йому командно-адміністративною системою,всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги здійснювативласну політику щодо регулювання розвитку жодного елемента системи продуктивнихсил. Наприклад, для формування працівника (як основної продуктивної сили) урядУкраїни не міг самостійно розвивати освіту, охорону здоров'я, реалізувативідповідну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності,які б сприяли гармонійному формуванню особи, її творчих здібностей, виробничогодосвіду та майстерності як основної складової національного багатстваукраїнського народу. За таких умов Україна відставала у цій сфері від загальнихсоюзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за такимпоказником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, тонаприкінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР —1,8 і 18, у Російській Федерації — 2,3 і 21. Крім того, з України до центрузабирали чимало видатних науковців, розподіляли підготовлені кадри по іншихреспубліках колишнього Радянського Союзу. Відставання у підготовці працівниківсучасного типу є однією з основних причин відставання розвитку економікиУкраїни від передових країн Заходу, найскладнішою перешкодою для встановленняекономічного суверенітету.
Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою уцій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційніструктури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.
Формування відданого інтересам народу нового працівника є найскладнішоюпроблемою для досягнення економічного суверенітету України.
За цих умов та при порушених господарських зв'язках у країнах колишньогоСРСР на передній план виходить такий аспект економічного суверенітету, щоформується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність устворенні сучасних предметів праці, тобто розв'язання сировинної проблеми(видобутку нафти, природного газу, коксівного вугілля). Крім того, Україназначною мірою залежить від імпорту лісоматеріалів, хімічної продукції табавовни. Важливо також, що, згідно з оцінкою міжнародних експертів, імпортпонад 20% джерела енергії з однієї країни загрожує економічній безпецікраїни-імпортера. Деякі країни Заходу, Японія ще більше сировинно залежні. Так,Японія менше як на 1% забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте цікраїни мають сталі господарські зв'язки з іноземними партнерами в умовахполітичної стабільності; більша частина їх продукції конкурентоспроможна насвітовому ринку; їх економіка значно інтегрована у світове господарство. Усі ціфактори відсутні в Україні, тому типова для багатьох країн Заходу проблема длянеї обертається гальмом на шляху становлення економічного суверенітету.
Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин передбачаєнезалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків міжпідприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок з кооперації та ін.).міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром вадміністративному порядку, нерідко при цьому ігнорувалися критеріїраціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України догосподарства інших республік. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати абоналагоджувати на принципово новій основі.
Для обґрунтованої оцінки названих факторів слід враховувати дію двохсуперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та полі етнічних держав, з одногобоку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державнихсуверенітетів — з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюютькожну з них. крім того, треба спиратися на досвід більшості країн Заходу. Зекономічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшогозакритих національних держав, а друга — зростаючою їх відкритістю, дедалібільшим втягуванням у міжнародний поділ праці, у світову економіку.
Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритостінаціональної економіки є передусім частка певної країни у світовомувиробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого. За цимкритерієм колишній СРСР, а отже, й Україна, були досить замкнутою економічноюсистемою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало майже 14% чистогосвітового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг),але лише 4% світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництвічистого матеріального продукту тоді становила 14,3%, проте їхня частка усвітовій торгівлі перевищувала 20%). Наведені дані свідчать про значно більшувідкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країнколишнього Радянського Союзу.
Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать досфери надбудовних відносин, які розвиваються за своїми внутрішніми законами ізалежать від базисних відносин.лише в остаточному підсумку, то було б помилкоюставити у пряму залежність тенденцію до утворення моноетнічних та полі етнічнихдержав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, тапереростання світовими інтеграційними процесами міждержавних суверенітетів ізростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкованийхарактер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнемрозвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченостікраїни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Однакзаперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження повноїізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, щосуперечить практиці розвитку світової цивілізації.
У межах зазначеної взаємозалежності (між переростанням світовимиінтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритостінаціональних економік) діє суто економічна закономірність — ступінь відкритостіекономіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвиткупродуктивних сил і економічного потенціалу країни.
При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лишеекспортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самогоекспорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. Українах колишнього СРСР цей показник був такий, як у слаборозвинутих країнах,оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а,скажімо, в експорті Японії на машини й устаткування припадає до 80%. В Україніу 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22%,сировина, матеріали та товари народного споживання — 72%. Із загальної сумививозу продукції майже 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40млрд. припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишнімиреспубліками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а їїзовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,.5млрд. крб. Це свідчить, насамперед, про надзвичайно низькуконкурентоспроможність промисловості України, високу замкнутість й економікищодо економік країн, які не входили до складу СРСР, низький рівень розвиткупродуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.
Оскільки на сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовомугосподарстві є процес переростання продуктивними силами меж національнихдержав, то один із важливих факторів досягнення економічного суверенітетуУкраїни — подолання зазначених вище негативних явищ (низькаконкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо),зростання ступеня відкритості економіки. Для цього необхідно здійснити комплексзаходів стратегічного плану, зокрема, треба домагатися поступовоїпереорієнтації економіки України на ринки науковоємної продукції країн — нечленів СНД, для чого, згідно з оцінками західних експертів, потрібно щонайменшедва десятки років (адже за нинішніх темпів розвитку Україна досягне рівня 1990 р.лише у 2015 р., а розвинуті країни за цей час значно поглиблять свій відрив відїї економічного потенціалу). Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну стриктурнуперебудову економіки, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльностіпідприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні доцільнорозвивати взаємовигідні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР (зокрема,Білоруссю та Росією), що сприятиме подоланню кризових явищ в економіці, а такожприскоренню розвитку продуктивних сил і швидшому створенню матеріальнихпередумов для входження в ЄС.
2.2 Економічнабезпека України
Матеріальною основою економічної безпеки є власність народу нанаціональне багатство (сукупність створених і нагромаджених в Україні працеювсього суспільства матеріальних і духовних благ, інтелектуального потенціалусуспільства, природних ресурсів тощо). Відповідно до структури економічноїсистеми основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність уформуванні й розвитку кожного елемента економічної системи.
Економічна безпека — стан незалежності держави у формуванні (І розвиткувласної економічної системи та комплекс заходів щодо, а забезпечення.
Кожний з основних напрямів економічної незалежності, а отже, безпеки маєкілька конкретніших форм, напрямів розвитку. Оскільки сучасна системапродуктивних сил формується із засобів праці, предметів праці, людини, науки,використовуваних людьми сил природи, інформації, форм і методів організаціївиробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є:
— технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонімзасобів праці);
— сировинна незалежність;
— кадрова незалежність;
— наукова незалежність;
— незалежність в освоєнні й використанні ядерної, сонячної та інших видівенергії (які є силами природи), або енергетична незалежність;
— інформаційна незалежність;
— незалежність у впровадженні власних форм і методів організаціївиробництва (організаційно-виробнича незалежність). Кожна з цих форм мас низкупрактичних параметрів та вимірів. Найпростішим для розв'язання названих проблемє досягнення організаційно-виробничої незалежності, найскладнішим — кадрової.
Техніко-технологічна безпека є необхідною умовою розвитку народногогосподарства. Людство знало три технологічні способи виробництва (заснований паручній праці, на машинній, на автоматизованій). Якщо розвинуті країни досягливищого ступеня технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машиннійпраці, й розбудовують його на основі автоматизованої праці, то в Україніпанівним є технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній тамашинній праці. У народному господарстві країни понад 40% працездатногонаселення зайняті ручною працею, в більшості галузей використовується техніка,яка на 70% фізично зношена та на 95% морально застаріла. Уже це загрожуєУкраїні втратою економічної незалежності.
Основні параметри кадрової незалежності зумовлені сутністю людини, якавизначається, насамперед, єдністю її біологічної та соціальної складових. Якбіологічна (природна) істота людина наділена природними силами (нервами,м'язами, органами чуттів та ін.) Тому для здійснення праці необхідневідтворення індивіда як біологічного явища (його фізичного, психічного таемоційного здоров'я). В Україні в останні 14 років генофонду нації загрожує небезпека: смертність удвоє перевищує народжуваність; на шість-сім роківскоротилася середня тривалість життя, лише третина школярів здорові, половинаюнаків призивного віку вражені тяжкими недугами, від різних хвороб потерпаютьмайже всі вагітні жінки, рівень загальної захворюваності в Україні — один ізнайвищих у країнах СНД; Україна посідає перше місце за кількістю психічнихрозладів, злоякісних новоутворень та ін. Зокрема, значного поширення набув СНІД(за даними вчених, нині налічується майже 1 млн. інфікованих), епідеміятуберкульозу.
Внаслідок усього цього знижується економічна безпека держави.
Як істота соціальна, людина є сукупністю суспільних відносин, зокремаекономічних, соціальних, правових, духовних, національних, культурних тощо. Ус(})ері економічних відносин йдеться, насамперед, про формування, з одногобоку, працівника нового типу, з іншого — людини власника.
Найважливішими рисами працівника нового типу в умовах НТР є розвиток йоготворчих здібностей, професійних навичок; економічне мислення; рівень підготовкидо організаційної й управлінської діяльності (знання найновіших методів, форморганізації праці, вміння ефективно організувати працю трудового колективутощо).
Заважають успішній діяльності народного господарства Українибезініціативність, недостатній професіоналізм, відсутність належноїсамодисципліни, техніко-технологічної культури тощо частини його працівників.Більше того, за роки перебування при владі антинародних режимів негативні рисилюдини-працівника значно посилились, що поглиблює нестабільність економічноїсистеми. Відставання України від багатьох розвинутих країн у цій сфері і навітьзростаючий розрив є важливим фактором зменшення її економічної безпеки.
Синтезуючим показником розвитку людини-працівника є рівень її освіти,економічної культури тощо. За своїм освітнім потенціалом Україна відстає відбагатьох розвинутих країн. Так, якщо прийняти рівень освітнього потенціалу уСША за 100% (за кількістю студентів на 100 тис. населення), то в Канаді цейпоказник становить 99,6%, у Південній Кореї — 69,3, в Ізраїлі — 53,7, уЗахідній Німеччині — 49,2, в Іспанії — 47,3, в Росії — 40,4, в Україні — 32,7%.Хоча в останні роки цей розрив значно зменшився, але відставання за якістюосвіти ще залишається значним.
Формування людини-власника в Україні передбачає подолання тотальноговідчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту, відуправління власністю та ін. Успішне розв'язання цієї проблеми сприяло бформуванню людини-працівника. У багатьох розвинутих країнах ці процеси відбуваютьсяінтенсивно через створення народних підприємств, формування прошарку реальних(а не формальних) акціонерів. В Україні, однак, здійснювалася не народна, акланово-номенклатурна приватизація, суто символічне перетворення працівників навласників, широкомасштабне розкрадання державної власності. Оскільки ці процесивідбувались на тлі численних обіцянок вищих керівників держави сформуватиширокий прошарок реальних власників, то зростали апатія і безініціативністьнароду, його незадоволення, які спричинили наприкінці 2004 р. соціальний вибух.
У сфері соціальних відносин сутність людини розкривається в утвореннікласів, соціальних верств, прошарків, у формуванні спільних економічних,політичних та інших інтересів тощо. На відміну від розвинутих країн, де триваєпроцес утворення середнього к-часу (насамперед, класу власників), в Українівідбувалася поляризація суспільства на вузьке коло буржуазії та напівпролетаризованубільшість населення. Це гальмувало стимули до праці у більшості найманихпрацівників, було підґрунтям для соціальної революції.
У сфері правових відносин сутність людини означає можливість й ставленнядо різних об'єктів власності як до своїх, владу над речами, право володіння,користування і розпоряджання ними, формування правової культури тощо. В Українівнаслідок зубожіння переважної частини суспільства створювалось правове поленігілізму, вседозволеності, неповага до законів держави, а через тотальневідчуження працівників від власності зменшилася їх влада над речами, надрізними об'єктами власності (засобами виробництва, інтелектуальною власністю таін.). Це також загрожує суверенітету держави, призводить до зростаннязлочинності, насамперед економічної.
У сфері національних відносин слабо виявляється національнасамосвідомість людей, має місце розбрат у релігійних общинах тощо.
Наукова незалежність держави полягає у здатності народу, насампередінтелігенції, засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати науковівинаходи у виробництво, в досягненні нею передових позицій хоча б у кількох пріоритетнихгалузях світової науки та здатності утримувати їх, у наявностівисококваліфікованих учених та ін. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років занизкою кількісних показників (чисельності кандидатів і докторів наук, науковихустанов, обсягу витрат на розвиток науки та ін.) Україна входила до першоїдесятки країн світу. За 1991—2004 рр. у країні втричі скоротилася мережапроектних і науково-дослідних організацій, більш ніж удвічі — чисельністьнаукових працівників, питома вага бюджетних асигнувань на науку скоротилася з3% ВВП у 1990 р. до 1% у 2004 р. Відбувається катастрофічне руйнуваннянаукового потенціалу держави. Все це теж ослаблює економічну безпеку країни, їїекономічну незалежність.
Інформаційна незалежність держави передбачає здатність на основіінформаційних технологій (інтелектуальних суперкомп'ютерів п'ятого і шостогопоколінь, найновіших систем зв'язку, сучасних персональних комп'ютерів) забезпечитиорганізаціям, кожній особі отримання будь-якої інформації, нагромадженоїлюдством. Країна, яка значно відстає у створенні таких технологій,перетворюється на інформаційну колонію. Крім того, Україні загрожує поступовавтрата інформаційного простору, надмірна комерціалізація радіо і телебачення.
Мало сприяють економічній безпеці України рекомендації та пропозиції МВФй деяких інших організацій, особливо щодо надмірної приватизації, лібералізаціїцін на внутрішньому ринку, лібералізації цін на експорт товарів, відмови відвалютного регулювання (вільного і нерегульованого обміну валют), тотальнаприватизація та ін. Урядові структури ще не цілком усвідомили негативнінаслідки цих процесів, зокрема те, що при втіленні рекомендацій в життя з метоюодержання кредитів від МВФ економічні збитки для національної економікинабагато перевищать суму самих кредитів. Такі заходи ще більше перетворюютьУкраїну на постачальника дешевої робочої сили, на периферію світовогогосподарства.
Незалежність у (формуванні й розвитку господарського механізму означаєправо держави розвивати власну модель господарювання, насамперед поєднуватиринкові важелі управління економікою з державним регулюванням. Досвідрозвинутих країн підтверджує, що ядром господарського механізму в сучаснихумовах с державне регулювання економіки. Всупереч цьому урядові рішенняорієнтовані переважно на ринкові важелі управління економікою і штучнопослаблюють сферу державного регулювання.
Лише подолання цих негативних тенденцій у розвитку сучасних суспільно-економічнихпроцесів дасть змогу українському народу відстояти свою незалежність.
Висновки
В даній курсовійроботі на тему «Закономірності формування перехідної економічної ситеми та їїособливості в Україні» були висвітлені такі питання:
1. Поняття,сутність і риси перехідної економіки.
2. Типиперехідної економіки та основні етапи перехідної економіки.
3. Сутністьлібералізації економіки.
4. Економічнізакони. Групи економічних законів:
— закони, щодіють протягом різних історичних періодів;
— закони сфер суспільноговідтворення;
— закони розвиткуі функціонування окремих економічних підсистем.
5. Основні моделіперехідної економіки в постсоціалістичних країнах:
1) неокласичнамодель;
2) градуалістськамодель;
3)інституціалістська модель.
6. Суверенітетдержави. Його види:
— державнийсуверенітет;
— народнийсуверенітет;
— національнийсуверенітет.
7. Структураекономічного суверенітету України.
8. Економічнабезпека держави. Її форми:
— технічна татехнологічна незалежність;
— сировиннанезалежність;
— кадрованезалежність;
— наукованезалежність;
— енергетичнанезалежність;
— інформаційнанезалежність;
— організаційно-виробничанезалежність.
Списоквикористаних джерел
1. Бажал Ю. Еволюційна парадигмаекономіки перехідного періоду // Економіка України. — 1993. — № 8.
2. Борисов Е. Ф. Экономическаятеория: Учебник. — М., 1997.
3. Кривенко К.Т. Політична економія.- Київ, 2001
4. Луніна І. Державні гарантії уперехідній економіці: теоретичний аналіз і досвід України // Економіка України.— 1999. — № 12.
5. Мочерний С.В., Устинко О.А. Основиекономічної теорії. – Київ, 2005
6. Овечкин Н., Паламарчук В. Пропоєднання економічних інтересів у процесі переходу до ринкової економіки //Економіка України. — 1993. — №9.
7. Чухно А. А. Проблеми теоріїперехідного періоду ринкової трансформації економіки України // Вісник«Економіка». — К.: Видав. центр «Київський університет», 1999. — Вип. 40.