Содержание
Вступ
Виникнення класичної політичної економії
Фізіократи та характеристика їхнього вчення
Економічні погляди А.Ж. Тюрго
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Сучасніекономічні теорії в своєму виникненні та розвитку багато в чому завдячують школікласичної політичної економії як одній з найбільш визначних та серйозних економічнихвчень. Своїм існуванням їй завдячують такий вагомий теоретичний напрям як маржиналізм.Можна сміливо казати що класична політична економія зробила великий внесок у сучаснуекономічну теорію, наробками її засновників досі користуються сучасні економісти,її принципи можна легко віднайти в нинішній організації народного господарства.Отже, вивчення класичної політичної економії є досі актуальною темою, в працях класиківбагато цікавих та гідних уваги ідей, які продовжують розвивати й надалі.
Розвитоккласичної політичної економії можна розділити на 4 етапи, що також мають свою періодизацію.Перша половина першого етапу (середина 17 — початок 18 століття) характеризуєтьсярозширенням ринкових відносин, зменшенням впливу меркантилізму. Головними представникамикласичної політичної економії цього періоду вважаються Вільям Петті та П`єр Буагільбер.Друга половина першого етапу припадає на середину — початок другої половини 18 сторіччя.В цей період з`являється школа фізіократів, її головні представники — Кене та Тюрго.Вони надавали великого значення вивченню сільського господарства, проблемам виробництвасільськогосподарських продуктів, але не приділяли великої уваги сфері обігу. Другийетап пов`язаний з ім`ям Адама Сміта та його головною працею «причини багатстванародів». Третій етап охоплює першу половину 19 сторіччя, що характеризуєтьсязавершенням промислового перевороту у розвинутих країнах. У цей період ідеї АдамаСміта доповнювались ідеями Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Н. Сеннора, Ж.Б. Сея, Ф. Бастіата ін. Четвертий етап — друга половина 19 сторіччя — період узагальнення кращихдосягнень школи класичної політичної економії. Яскравими представниками цього етапує Дж.С. Мілль та К. Маркс.
Всвоїй роботі я зупинилася на дослідженні першої половини першого етапу, тобто початкузародження політичної економії, а також ідеях фізіократів, зокрема Анн Тюрго.
Метоюдослідження стало визначення причин виникнення класичної школи політичної економії,а також ідей її послідовників — фізіократів.
Основними завданнями дослідження стали:
o Аналіз причин зародження школи класичноїполітичної економії
o Визначення головних положень школифізіократів
o Аналіз праці французького фізіократаАнн Тюрго «Роздуми про створення і розподіл багатств».
Об`єктадослідження в роботі можна виділити два — класична школа політичної економії ташкола фізіократів, предмет — їхнє становлення на початкових етапах та головні ідеїекономістів цих шкіл.
Особливуувагу приділено французькому вченому та громадському діячу Анн Тюрго, що був представникомшколи фізіократів у Франції. Його твір «Роздуми про створення і розподіл багатств»є прогресивним для свого часу, бо в ньому було вперше визначено причини розподілусуспільства на класи, було піддано критиці негативне ставлення до позичкового відсоткаяк до нечесного, глибоко проаналізовано зв`язок багатства і землі як основного йогочинника. Отже, ця праця заслуговує окремої уваги.
Принаписанні роботи було проаналізовано низку наукових праць — навчальних посібниківта першоджерел.
Виникненнякласичної політичної економії
Якнаука, тобто систематизоване знання про сутність, цілі і завдання економічної системи,економічна теорія виникла у ХVI — XVII століттях. Це період становлення капіталізму,зародження мануфактури, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення зовнішніхі внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обороту. На ці процеси економічнанаука відкликається появою меркантилізму — першої в світі школи політичної економії.
Напершому етапі свого розвитку (ХV — початок ст.) меркантилізм набрав форми монетаризму,який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому йогопредставники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту таінші аналогічні заходи.
Длядругого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювалирозширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі зних вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягненняактивного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва й вивезеннячастини товарів за кордон, за посилення ролі держави.
Найбільшвідомими представниками меркантилізму були Томас Ман, Гаспар Скаруфі, Дедлі Норе,Девід Юм, Антуан Монкретьєн.
У1615 році французький економіст Антуан де Монкретьєн публікує «Трактат політичноїекономії», в якому пропонує проводити економічну політику всемірного заохочуванняторгівлі, доводячи, що остання є головною метою виробництва. Він розглядав грошіяк товар, проте не зміг з’ясувати, чому товар стає грошима. Робота вченого даланазву науці, яка в той час тільки народжувалася і яка існує і по сей час.
Вцілому західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентнийобмін. В основному меркантилізм був прогресивною економічною теорією, уперше висвітливосновну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.
Розвитоккапіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії — найбільшекономічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу усферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.
Недолікамимеркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибуткута їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вони вважали,що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла): по-третє, рекомендаціїранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримувалирозвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вважали сферуобігу.
Зацих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії.Промислова буржуазія потребувала обгрунтування головних засад капіталістичного виробництва,розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рентатощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулюванняекономічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини ХVII ст. вАнглії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті.Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великихуспіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та іншихнаук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвитковіекономічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки.Так і виникла класична політична економія.
Отже,класична політична економія (термін «політична економія» увів у 1615 р.французький економіст Антуан Монкретьєн) — один із наукових напрямів світової економічноїдумки другої половини XVII — першої половини XIX ст., який зародився в Англії вкінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIIІ ст., прийшовши на зміну меркантилізму.Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесуобігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідженнявзяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самимвідбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркуваньщодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категоріїй закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворилиполітичну економію на повноцінну наукову дисципліну.
Класикипроголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. А це змінилонапрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, якаодна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.
Класичнашкола, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічнежиття, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класикибули противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однієюз центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудовоїтеорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.
Загальнаоцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснюваласьза схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардов Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичноїекономії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класичнашкола вичерпала себе.
Назміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить,за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займалисьсправжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представникивульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму.Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостренням класової боротьби.
Основоположникамивульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував«вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховуванняексплуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.
Тезапро вульгарний характер післярікардіанської політичної економії набула широкогорозвитку в усій так званій марксистській літературі.
Відповідновся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновокбув просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися векономічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьомрадянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функціїполітичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок проможливість використання практичних рекомендацій західних економістів. У західнійлітературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначенняїї хронологічних меж.
Еволюціяідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:
o зародження ідей, пов'язане з іменамиВ. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школиФранції;
o розквіт класичної школи — економічнасистема А. Сміта, яку він виклав у праці «Дослідження про природу та причинибагатства народів» (1776);
o розвиток ідейної спадщини А. Смітавченими Т.Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж.Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція)та ін.;
o завершальний етап, представникомякого є Дж.С. Мілль («Основи політичної економії», 1848).
Засновникомкласичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623-1687),погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин,розширення торгівлі та грошового обігу. В. Петті обстоював державне втручання векономіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.
В.Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте зробив глибокі теоретичніузагальнення з багатьох питань політекономії. Основою будь-якого господарства В.Петті вважав виробництво, де створюється багатство; сфера обігу, на його думку,забезпечує розподіл благ. В. Петті є засновником трудової теорії вартості, він першийу Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Обґрунтуванню цього положенняприсвячене його вчення про «природну ціну»: якщо один товар обмінюєтьсяна інший, то останній є природною ціною першого. Товари рівні один одному, якщов них уречевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робочимчасом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продуктивності праці. Ученийзробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витраченана виробництво золота й срібла.
Відомаформула В. Петті «Труд — батько й активний принцип багатства, а земля — йогомати» висловлює суть його вчення про джерело вартості. Земля поряд з працеює джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктівхарчування, тобто визначається заробітною платою. Остання становить ціну праці йзалежить від об'єктивних чинників, а не суб'єктивних рішень підприємця чи влади.Заробітну плату В. Петті визначав мінімумом засобів існування, але підкреслював,що вона є лише частиною вартості, яка створюється робітником.
Прибуткому розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітноїплати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті впершезапровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт.Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різноюродючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводитьренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність.Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про цінуземлі. На його думку, вартість, або ціна, землі — це сума певної кількості річнихрент, тобто капіталізована рента. Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичноїшколи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення,наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.
Розвитоккласичної школи політекономії у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніжв Англії. До кінця XVIII ст. Франція залишалася феодальною державою з кризовим станомсільського господарства та слабким розвитком промисловості. Політика Ж.Б. Кольберазазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринкизбуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французькогокапіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера(1646-1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму. П’єр де Буагільбер- засновник класичної політичної економії у Франції — народився в Руані в дворянськійсім’ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією.
Буагільбервиступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін назерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики,він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду,що накликало на нього навіть репресії.
Буагільберрозуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природувін ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання державив економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційністьцін, відновить торгівлю.
Напротивагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбердоводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, а передовсім продуктиземлеробства. Джерелом багатства є праця. Економічні ідеї Буагільбера сприйнялий розвинули далі фізіократи. Проте не можна казати про тотожність ідей Буальгібераідеям фізіократів. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійськашкола — промислової буржуазії.
Увченні П. Буагільбера є поняття природних законів економіки, які не можна порушувати.Учений заперечував недоцільне втручання держави в економічне життя й вимагав свободиторгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів:"… тільки Природі під силу…підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добриминамірами воно не здійснювалося". Економічні закономірності П. Буагільбер шукаву сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство.Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництвавважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, найого думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарноговиробництва. Єдина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, — це засіб обміну,причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.
П.Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істиннувартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Ученийстверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігатиціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснитидля їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватисяшляхом вільної конкуренції.
Різнийрівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності в розвиткукласичної політичної економії в цих країнах.
Звернемоувагу га те, що французька і англійська школа мають відмінності, зокрема:
o французька школа класичної політичноїекономії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму,наприклад:.
o француз П. Буагільбер бачив у грошахпричину порушень справедливого обміну між товарами; а англієць У. Петті вважав грошідвигуном розвитку економіки.
o французька класична школа вважала,що мета виробництва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживноївартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивнихсил і взяла за основу мінову вартість.
o П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарськевиробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості.
Західніекономісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичнірозробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичноїполітичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економіюХІХ ст. Відомий американський економіст Дж.К. Гелбрейт писав з цього приводу:"…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливоДжоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті ХІХст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званиммаржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічнатеорія» терміном «неокласична економічна теорія».*
Отже,класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередилаувагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріальноговиробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткувалитеорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості,аналіз капіталу та процесу відтворення.Фізіократита характеристика їхнього вчення
Фізіократи- французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичноїекономії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс»- природа і «кратос» — влада.
Появашколи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. УХVІІ ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцненняабсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численнимифеодальними податками. Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського дворупризвели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністрафінансів Людовіка ХІV — Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки якджерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, забороненойого експорт. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічнійполітиці панував меркантилізм.
Упершій половині ХVІІІ ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і своїпозиції у зовнішній торгівлі. У другій половині ХVІІІ ст. країна наближалась дореволюції. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. Чітко визначаютьсядві проблеми, що гальмують економічний розвиток: панування меркантилізму і збереженняфеодального режиму на селі. У Франції формується класична політична економія якальтернатива меркантилізму, зокрема школа фізіократів як один з напрямів класичноїбуржуазної політичної економії. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висувалина перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократіваграрного характеру. Вони стали представниками інтересів крупних землевласників.Джерело багатства і процвітання нації фізіократи бачили винятково в розвитку сільськогогосподарства. Тут просліджується вплив давньогрецьких мислителів, зокрема Ксенофонта,що писав, що землеробство — мати і годувальниця всіх професій. Ксенофонт вихваляєсільське господарство яке дає плоди, придатні навіть для жертвоприносин, що тренуєфізично громадян, що робить їх відмінними воїнами, що штовхає людей на шлях взаємодопомоги,що забезпечує і всім необхідним.
Навідміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, сутьякої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.
Ідеї,які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками,зокрема П’єром де Буагільбером.
Вокрему школу фізіократи об`єднались наприкінці 50-х років ХVІІІ ст. Головним представникомі засновником цього напрямку був Франсуа Кене (1694-1774), придворний медик ЛюдовикаXV. Його головний твір — «Економічна таблиця». Ця праця — геніальна спробавперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сумарного продуктунації. Однак ця схема не охоплювала процесу відтворення усього національного продукту,оскільки вилучала працю, застосовану у промисловості. Прихильники Ф. Кене трактувалийого таблицю як вершину всієї фізіократичної школи, вважали її одним з трьох найбільшихвідкриттів людської історії (поряд з письмом і грішми).
Кенене тільки сформулював основні теоретичні положення, але також економічну і політичнупрограму фізіократизму. Фізіократи оголосили сільське господарство єдиною галуззю,що створює багатство країни. Вони наполягали на тому, що саме постійно відтворенібагатства сільського господарства є основою для всіх інших форм багатства, забезпечуютьзаняття усім видам професій, сприяють добробуту населення, надають руху промисловостіі підтримують процвітання нації. Тільки в землеробстві, за твердженням Кене, створюєтьсянове багатство, а велика продуктивність землеробської праці обумовлена самою природою.Обґрунтовуючи цю тезу, фізіократи докладно розробили навчання про «чистий продукт».Під чистим продуктом вони розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві,над витратами виробництва. «Чистий продукт, — писав Кене, — це щорічно створюванібагатства, що утворюють доходи нації, і представляють продукт, що витягається зземельних володінь після вилучення усіх витрат». Таким чином, фізіократи вважали,що чистий продукт виникає тільки в землеробстві. І на їхній стороні була сама очевидність,тому що ніде приріст продукції не демонструється настільки наочно, як у сфері тваринництваі рослинництва. Фізіократи затверджували, що в промисловості існує лише споживання,промисловість з'являлася «марною галуззю» через те, що там лише перетворюваласяформа продукту, даного природою. Оскільки, на думку фізіократів, чистий (чи прибавочнийпродукт) створюється винятково в землеробстві, земельна рента виявляється в нихєдиною формою чистого продукту. У промисловості ж, через її «безплідність»,прибавочний продукт не створюється, а доход підприємця і заробітна плата робітникаявляють собою витрати виробництва. З вченням про чистий продукт у фізіократів тіснопов'язана концепція про продуктивну і непродуктивну працю.
Впершев історії економічної думки вони віднесли до продуктивної праці тільки працю, щостворює чистий продукт. Отже, відповідно до їхніх поглядів, тільки праця, зайнятав сфері сільського господарства є продуктивною, а праця в інших сферах народногогосподарства є непродуктивною чи «марною».
Істотноюзаслугою фізіократів було те, що вони в межах буржуазного кругозору дали аналізкапіталу. Фізіократи проаналізували речові складові частини капіталу, розрізняючи«щорічні аванси», річні витрати і «первинні аванси», що є фондоморганізації землеробського господарства і що витрачалися відразу на багато роківвперед. Таке ділення капіталу, правильно обумовлене способами, якими «аванси»входили у вартість річного продукту, відповідає діленню на основний і оборотнийкапітал, хоча узагальнювальні поняття останніх відсутні у фізіократів. Ділення нааванси фізіократи. допускали лише для продуктивного капіталу, яким вважали лишекапітал, вкладений в землеробство. Капітал, вкладений в промисловість, фізіократипомилково вважали «безплідними», не створюючими «чистий продукт».Гроші Ф. не зараховували ні до одного з видів авансів. Для них не існувало поняттягрошового капіталу. Фізіократи стверджували, що гроші самі по собі «безплідні»,і визнавали лише одну функцію грошей — як засоби звернення. Накопичення грошей вважалишкідливим, оскільки воно вилучає гроші із звернення і позбавляє їх єдиній кориснійфункції — служити обміну товарів. Головна заслуга фізіократів, зокрема Кене, полягаєв тому, що вони вперше зробили спробу провести аналіз суспільного відтворення (див.детальніше в ст. «Економічна таблиця» Кене).
Іншимивизначними її представниками були: Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів’єр,Тюрго та ін. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо.Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал.Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування.Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.
Фізіократичнасистема А. Тюрго — не проста пропаганда поглядів Ф. Кене, а більш глибокий аналізкапіталістичних відносин. Свою економічну доктрину А. Тюрго виклав у праці«Роздуми про створення і розподіл багатств» (1776), яка складається зі100 тез. Відмовившись від трудової теорії вартості, А. Тюрго заклав основи теоріїкорисності. Він розрізняв суб'єктивну та об'єктивну цінність товару: перша є оцінкоюречі її власником, друга встановлюється на ринку залежно від попиту й пропозиції.Основою вартості товару в А. Тюрго стає споживна вартість, або корисність речі,яка суб'єктивно оцінюється продавцями та покупцями. Ця концепція значно вплинулана подальше формування суб'єктивістської теорії корисності, яка посідає провіднемісце в сучасній економічній науці, зокрема мікроекономіці. Досліджуючи категоріюприбутку, А. Тюрго визначив три його складові: підприємницький доход, оплату праці,ризику й здібностей підприємця та земельну ренту. Досягненням ученого було розкриттяним сутності генезису найманої праці, появу якої він пояснював відчуженням робітникавід засобів виробництва. А. Тюрго підтримав трирівневу класову структуру суспільства,запропоновану Ф. Кене, але виокремив у класах фермерів і промисловців, з одногобоку, робітників, з іншого — капіталістів.
Недивлячись на класову і історичну обмеженість своїх поглядів, фізіократи зробиливажливі виводи про особливості капіталістичного способу виробництва. Критикою сучаснихним порядків фізіократи доводили економічну неспроможність такою, що зжила себефеодальної системи господарства і тим самим об'єктивно брали участь разом з передовимимислителями тієї епохи в ідеологічній підготовці буржуазної революції у Франції,що здійснила велику частину їх програми.Економічніпогляди А.Ж. Тюрго
ЖакТюрго (Baron de l'Aulne) (1727-1781) може претендувати на звання ведучого економістаФранції 18 сторіччя. Жак Тюрго був до того ж відомим політичним діячем — головнимуправляючим Limoges при Людовіці XV и потім, за час правління Людовика XVI, бувпереведений на посаду генерального контролера фінансів, рівнозначну посаді міністрафінансів — найважливішому у той час посту у внутрішніх справах королівства.
За18 місяців перебування на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч іне добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів і законопроектів(едиктів), що відкривали можливість для всесвітньої лібералізації економіки країни.Проте кожне його реформаторське нововведення натрапляло на запеклий опір парламенту,що знаходився під явним впливом придворного оточення, дворянства, духівництва ідеякої частини підприємців, що прагнули зберегти своє монопольне положення. Томуреалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А. Тюрго і його однодумців.У травні 1776 р. королівським посланцем йому був вручений наказ про здачу справу зв'язку з відставкою, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.
Головнимидосягненнями Тюрго-міністра в період реформ з'явилися: введення вільної торгівлізерном і мукою усередині країни; вільне ввезення і безмитний вивіз зерна з королівства;заміна натуральної дорожньої повинності грошовою поземельною податтю; скасуванняремісничих цехів і гільдій, що гальмували зростання підприємництва в промисловійсфері, і ін.
А.Тюрго не вважав себе ні учнем, ні послідовником Ф. Кенэ, заперечуючи яку-небудьсвою причетність до «секти», як він виразився, фізіократів. Проте творчаспадщина і практичні справи свідчать про його прихильність основам фізіократичноговчення і принципам економічного лібералізму. Головний його твір «Роздум простворення і розподіл багатств» (1776) містить ряд нових для того часу положень.Так, в його роботі міститься положення про те, що чистий продукт проводиться нетільки в сільському господарстві, але і в промисловості; класова структура суспільствапо Тюрго складніша, ніж по Кене, за рахунок того, що усередині кожного класу існуєдиференціація.
Наприклад,подібно фізіократам, А. Тюрго затверджував: «Землероб є першою рушійною силоюв ході всіх робіт; це він проводить на своїй землі заробіток всіх ремісників…Праця землероба — єдина праця, що проводить більш того, що складає оплату праці.Тому він — єдине джерело всякого багатства» До того ж, за Тюрго саме землязавжди є першим і єдиним джерелом всякого багатства, це вона, піддаючись обробці,робить увесь дохід. Взагалі, Тюрго уділяв велику увагу землі як джерелу багатства,питанням земельного розподілу, а також питанням отримання доходу від землі. Першийетап розподілу суспільства на класи він бачить якраз у вмінні та можливості людиникористуватися землею: «Якби земля була розподілена між усіма жителями країнитак, що кожен мав її лише в кількості, потрібній для свого харчування, і нічогобільшого, то, очевидно, усі, будучи рівними, не побажали б працювати один для одного.Ніхто також не мав би коштів для оплати праці іншого, бо кожен, маючи лише стількиземлі, скільки вимагається для виробництва засобів свого існування, споживав усезібране, і у нього не залишалося б нічого для обміну на працю інших.». В різниціміж грунтами Тюрго бачить першопричину розподілу праці у суспільстві. Адже не кожназемля придатна для вирощування і хліба, і льону для одежі тощо. До того ж, є землібільш пригідні для одної культури, менші для іншої. Також вміння людини обмежене,і було б нераціонально намагатись забезпечити себе всіма необхідними продуктамиз великими затратами часу та місця. Це спонукало землеробів до обміну продуктами.Та ж причина, яка викликала обмін продукту між обробниками різних за своїм характеромгрунтів, породила також і обмін продукту на працю між землеробами і іншою частиноюсуспільства, яка вважала за краще займатися переробкою і обробкою продуктів землізамість їх виробництва.
Такийпорядок вигідний усім, бо кожен, зосереджуючись на одному виді праці, значно більшеб здобував. Землероб став би витягати із землі більшу кількість продуктів і задовольнятиусі інші свої потреби за допомогою обміну свого надлишку з більшою легкістю, ніжроблячи усі необхідні йому продукти власною працею. Швець, роблячи черевики дляземлероба, купує собі частину жнив. Кожен працівник працює для задоволення потребусіх інших працівників, а ті, зі свого боку, працюють для нього.
Алечому одні землевласники більш багаті та щасливі, а інші — менш? Тюрго розкриваєп’ять основних причин нерівності:
По-перше,чим людина сильніша, працелюбніша і більше піклується про майбутнє, тим більше землів її розпорядженні порівняно з людиною протилежного характеру. Той, що має більшусім'ю, більше потреб і більше рук міже ще більше розширити свої володіння;
По-друге,усі грунти не однаково родючі; дві людини, що мають рівні по площі землі, однаковопрацюючи, зможуть отримати дуже різну кількість продукту;
Власність,переходячи від батьків до дітей, роздрібнюється на великі або менші частки залежновід того, багато — чи малочисельні сім'ї; земельний спадок із зміною поколінь щебільше роздрібнюється, то знову з'єднується завдяки вимиранню окремих ліній. Цетретє джерело Як вже було сказано, перші власники зайняли спочатку таку кількістьземлі, яку могли обробляти силами своєї сім'ї;
Протилежністьрозумності, дієвості і особливо ощадливості одних і безпечності, неробству і марнотратствуінших є четвертою причиною нерівності і наймогутнішою з усіх причин.
Недбалийі непередбачливий власник, що погано оброблює землю, в роки достатку безрозсудноспоживаючий увесь свій надлишок, вимушений при щонайменшій пригоді просити допомогиу свого розсудливішого сусіда і жити у борг. Якщо завдяки новим невдачам або внаслідоктривалої його недбалості у веденні справ він виявиться не в змозі віддати зайнятого,якщо йому доведеться робити нові борги, то він, врешті-решт, не матиме інших засобів,крім того, як віддати частину або навіть увесь свій земельний фонд позикодавцевіяк рівноцінне відшкодування узятого або ж віддати землю іншому в обмін на інші цінності,щоб розплатитися ними зі своїм позикодавцем.
Землероб,отримуючи лише одну винагороду за працю, зберігає, проте, свої природні і фізичніпереваги, які роблять його першою рушійною силою в громадському механізмі, завдякичому тільки від його праці залежить і існування його самого, і багатство власника,і заробітна плата за усі інші роботи.
Ремісник,навпаки, отримує свою заробітну плату то від власника, то від землероба і дає їм,обмінюючи свою працю, лише еквівалент своєї заробітної плати і нічого більше.
Такимчином, хоча землероб і ремісник заробляють, той і інший мають лише відшкодуваннясвоєї праці, проте землероб створює понад це відшкодування дохід земельного власника,а ремісник не створює ніякого доходу ні для себе, ні для інших. Отже, можна виділитив суспільстві три класи: продуктивний (люди, зайняті в сільськогосподарськомувиробництві) та безплідний. Ці класи обидва зайняті працею. Тобто перший працюєз тими ресурсами, які йому надає земля, а частина продукту його праці є сировиноюдля другого. Результатом праці ремісників є товар придатний до споживання людьми.Третім класом є власники землі.
Класремісників, зайнятий виробництвом товару, необхідного для задоволення різноманітнихпотреб суспільства, розділився згодом на два розряди. Перший: підприємці-мануфактуристи,господарі-фабриканти, що володіють великими капіталами і що мають можливість вкладатизасоби в створення виробництва і робочих місць. Даний розряд отримує прибуток зарахунок авансів, вкладень у виробництво. Другою: прості ремісники і робочі, якіпрацюють на перший розряд, своєю працею приносячи їм прибуток і отримуючи за ньогозаробітну плату. Ця більшість — наймані робочі. «Увесь клас, зайнятий виготовленнямнескінченно різноманітних творів промисловості для задоволення різних потреб суспільства,розпадається, так би мовити, на два розряди: на підприємців-мануфактуристів чи хазяїв-фабрикантів;усі вони є володарями великих капіталів, яких вони вживають для отримання прибутку,даючи роботу за рахунок своїх авансів. Другий розряд складається з простих ремісників,які не мають нічого окрім своїх рук, які авансують підприємцям тільки свою щоденнупрацю і прибуток яких зводиться до отримання заробітної плати.» Власники крупнихкапіталів так само вкладають засоби в оренду землі, щоб, наймаючи простих землеробів,отримати прибуток яку зазвичай отримує власник цієї землі. Власник землі в цьомувипадку отримує тільки плату за оренду, але знімає з себе ризик опинитися в збиткупри яких-небудь непередбачених обставинах.
Класземлеробів так само, як і клас ремісників розпадається на капіталістів, що вкладаютьгроші у виробництво або землю (що дають аванси) і простих найманих робочих, прибуткомдля яких є їх заробітна плата.
Існуєп'ять різних способів, за допомогою яких власники, звільняючи себе від праці пообробці, можуть витягати руками інших дохід із земель. Перший — обробка за допомогоюпрацівників, одержуючих певну плату; другий — застосування рабів; третій — здачаземлі з умовою платежу ренти; четвертий — коли за обробку землероб отримує певнучастину, звичайно половину плодів землі, причому попередні витрати лежать на власнику;п'ятий — здача земель орендарям, які зобов'язуються робити усі витрати і платитивласникові впродовж обумовленого ряду років завжди рівний дохід.
Зусіх цих п'яти способів перший занадто дорогий і рідко застосовується; другий можемати місце тільки в країнах ще неосвічених і варварських; третій є не стільки способомотримання доходу від власності, скільки передачею своєї власності на умові борговогозобов'язання за землю, так що колишній власник являється, по суті кажучи, тількикредитором нового.
Втворі «Похвальне слово Венсану де Гурне» Тюрго розкриває негативне значенняпротекціоністської політики в економіці і виразив переконання в тому, що «загальнасвобода покупки і продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві- ціну, здатну заохотити виробництво, з іншої — покупцеві — якнайкращий товар понайменшій ціні».
Щев 1749 р. будучи в 22-річному віці, опублікувавши «Лист абатові де Сисе пропаперові гроші», А. Тюрго передбачив ідеї кількісної теорії грошей, «класично»викладені через майже 30 років самим А. Смітом. Крім того, він з розумінням сутіпроблеми аргументував і положення про незручність паперових грошей, коли їх кількістьне відповідає кількості вироблюваних товарів і послуг.
Грошіз дорогоцінних металів розглядаються А. Тюрго по суті як один з товарів в товарномусвіті, підкреслюючи, що «особливе золото і срібло більш, ніж всякий інший матеріал,придатні служити монетою», бо вони «по самій природі речей зробилися монетоюі притому загальною монетою незалежно від всякої угоди і всякого закона». Найого переконання, гроші, тобто «золото і срібло, змінюються в ціні не тількив порівнянні з усіма іншими товарами, але і по відношенню один до одного, дивлячисьпо більшому або меншому їх надлишку». як вони можуть підлягати будь-якому уявномудробленню, то в торговому обігу немає жодного предмета, цінність якого, мала абовелика, не могла б бути точно сплачена певною кількістю металу. Окрім цієї переваги- здібності до будь-якого роздроблення, вони мають ще і інше — незмінністю, а тіз них, які рідкісні, наприклад золото і срібло, мають дуже велику цінність при дуженезначній вазі і об'ємі.
Зусіх товарів ці два метали можуть найлегше перевірятися по їх якості, підрозділятисяна певні кількості, зберігатися вічно без зміни, перевозитися з найменшими витратамив будь-яке місце. Всяка людина, що має надлишок будь-якого товару і що не має заразпотреби в іншому товарі, постарається обміняти його на срібло, яке дає більшу, ніжвсяка інша річ, упевненість отримати бажаний товар, як тільки в нім з'явиться
Чимбільше гроші входили в загальне вживання, тим більше міг кожен, віддаючись тількиземлеробству або обраному ним промислу, звільнити себе від усіх турбот про задоволенняінших своїх потреб і думати лише про те, щоб придбати якомога більше грошей відпродажу своїх продуктів або своєю працею в повній упевненості, що на ці гроші можнаотримати усе інше: таким чином, вживання грошей надзвичайно прискорило громадськийпрогрес.
Нарешті,критикуючи меркантилістів, до «багатства нації» А. Тюрго відносить першза все землі і отримуваний з них «чистий дохід», оскільки, на його думку,«хоча гроші складають безпосередній предмет заощаджень і є, так би мовити,головним матеріалом капіталів при освіті їх, але гроші, як такі, складають майженепомітну частину сукупної суми капіталів», а"… розкіш безперервно ведедо їх знищення".
А.Тюрго, як і Ф. Кене, дотримувався витратної концепції походження вартості, зводячиїї суть до витрат живої і упредметненої (минулої) праці. В той же час, обгрунтовувавшимеханізм формування цін на ринку, А. Тюрго виділяє ціни поточні і основні. Перші,як він вважає, встановлюються співвідношенням попиту і пропозиції, другі «взастосуванні до товару є те, чого дана річ коштує працівникові… це той мінімум,нижче за яке вона (ціна) не може опуститься». При цьому, на думку А. Тюрго,рідкість є «одним з елементів оцінки» при придбанні товарів.
Увизначенні суті і величини заробітної плати робочих А. Тюрго не розходиться ні зУ. Петті, ні з Ф. Кене, як і вони, вважаючи її результатом «від продажу своєїпраці іншим» і вважаючи, що вона «обмежена необхідним мінімумом для йогоіснування… тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя». Але навідміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів,що лежать в основі висунутого ним поняття про «загальну економічну рівновагу».Останнє, за його словами, встановлюється «між цінністю всіх творів землі, споживаннямрізного роду товарів, різними видами виробів, числом зайнятих (їх виробництвом)людей і ціною їх заробітної плати».;
Серйознимвнеском Ж. Тюрго у розвиток економічної науки було формулювання «закону зменшенняземельного продукту», згідно якому збільшення додатку праці до землі призводитьдо того, що кожна подальша витрата праці виявляється менш продуктивною тобто дієзакон убуваючої родючості грунтів, який в сучасній економічній теорії трактуєтьсяу вигляді закону убуваючої продуктивності.
Серйознуувагу приділив А. Тюрго дослідженню природи походження і такого доходу, як позичковий(грошовий) відсоток, засуджуючи при цьому забобони моралістів, що розглядають«віддачу в зростання як злочин» і що вдаються до слів з Євангелія:«У позику давайте, не чекаючи нічого». Він стверджує, що протягом часупозики кредитор втрачає дохід, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом,а позичальник може використовувати гроші для вигідних придбань, які можуть принестийому великий прибуток. Тому, укладає А. Тюрго, кредитор"… не наносить ніякогозбитку позичальникові, бо цей останній погоджується на його умови і не має ніякихправ на зайняту суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є, поза сумнівом,однією з найбільш частих спонук, що схиляють позичальників брати в позику під відсотки;це одне з джерел, яке дає можливість виплачувати цей процент. Отже, можна віддаватисвої гроші в користування на такій же законній підставі, як і продавати їх; власникгрошей може робити і те, і інше не лише тому, що гроші складають еквівалент доходуі засіб придбання доходу, не лише тому, що впродовж часу позики позикодавець втрачаєдохід, який він міг би отримати, не лише тому, що він ризикує своїм капіталом, нелише тому, що позичальник може використовувати їх для вигідних придбань або дляпідприємств, які принесуть йому більше прибутку: власник грошей може законно отримативідсоток загальних підставах. Якщо навіть усе це і не мало б місця, він мав би неменше право вимагати відсоток на позику по тій єдиній основі, що гроші його належатьйому. Оскільки вони належать йому, він вільний зберігати їх, ніщо не зобов'язуєйого віддавати їх в позику. Якщо ж він дає у позику, він може віддавати в позикуна умовах, які визнає бажаним.". Що стосується поточного відсотка, то він,на думку А. Тюрго, служить на ринку термометром, по якому можна судити про надлишокабо недолік капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток — це і наслідокі показник надлишку капіталів.
ТакожТюрго визначає, як встановлюється відсоток на позичковий капітал: «Ціна грошей,що позичаються, так само як і ціна усіх інших товарів, регулюється рівнянням попитуі пропозиції. Тому коли багато позичальників, що потребують грошей, грошовий відсотокпідвищується, коли багато власників грошей, що пропонують у позику, відсоток знижується.І тому було б помилкою думати, що грошовий відсоток в торговому обігу повинен встановлюватисязаконами государів: це поточна ціна, що встановлюється як і ціна усіх інших товарів.Ця ціна трохи різниться залежно від більшої або меншої упевненості позикодавця втому, що він не втратить свій капітал; при рівній упевненості відсоток повинен підвищуватисяабо знижуватися залежно від надлишку і потреби в капіталах, і закон не повинен встановлюватигрошового відсотка, так само як не повинен визначати ціни на усі інші товари, щознаходяться в обігу.»
Тюрговизначає п'ять способів вживання, або прибуткового приміщення, капіталу:
Перший — придбанняземельного фонду, що приносить деякий дохід.
Другий — приміщеннясвоїх грошей в підприємства по обробці землі; орендуючи землі, твори яких повинніокрім відшкодування ціни оренди принести відсоток на аванси і сплатити ціну працітих, хто присвячує обробці землі свої багатства і свої старання.
Третій — приміщеннясвого капіталу в промислові підприємства або фабрики.
Четвертий — приміщеннякапіталу в торгові підприємства.
Іп'ятий — віддача капіталу у позику тим, хто його потребує, під щорічні відсотки.
Такожзауважується, що гроші, вкладені в користування землею, мають приносити менший дохід,так як власник знаходиться в найсприятливішому положенні, бо власність на землюі маєток в цілому найбільш забезпечена від усіляких випадковостей.
Дохідна капітал має бути більшим, від земельного, бо існує ризик банкрутства боржника,і дохід має покривати можливість втрати позикодавцем своїх грошей.
Черезте що торгівля та підприємництво потребують неабияких знань, вмінь, та мають вищуступінь ризику, їх дохід має бути вищим за інші. В іншому випадку підприємці вкладалиб свій капітал в менш ризикове та працемістке земельне володіння.
Цікавимє аналіз поняття «цінності», яке Тюрго пов'язував з придатністю благадо наших потреб. Він виділяв суб'єктивну цінність і об'єктивну. Під суб'єктивноюцінністю він розумів оцінку речі її власником. Об'єктивна ж цінність встановлюєтьсяна ринку залежно від попиту і пропозиції, ряду інших причин. Проте цінність кожноюз обмінюваних речей не має іншого вимірника, окрім потреб, бажань і засобів договірних.Суб'єктивні оцінки під впливом конкуренції «перетворювалися» на ціни наринку, які приймали і покупці, і продавці. По цьому шляху надалі підуть засновникитеорії граничної корисності. Нарешті, відзначимо, що Тюрго висунув поняття про«загальну економічну рівновагу», яка встановлюється «між цінністювсіх творів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, числомзайнятих (їх виробництвом) людей і ціною їх заробітної плати».
Тюргорозглядає причини багатства нації та спосіб його обліку. Тюрго пише: «Дух економіїв нації безперервно збільшує суму капіталів; розкіш безперервно веде до їх знищення.Дух економії в нації прагне безперервно збільшити суму її капіталів, помножити числопозикодавців і зменшити число позичальників. Звичка до розкоші діє абсолютно у зворотномунапрямі, і з того, що вже було сказане відносно вживання капіталів в усіх підприємствахпо обробці землі, в промисловості і в торгівлі, можна судити, чи збагачує розкішнацію або обідняє її.»
Щобобчислити багатство нації в цілому, Тюрго пропонує спочатку обчислити суму багатстванації в земельних фондах, і додати вартість рухомих багатств та інвестицій(«усі вкладення в підприємства всякого роду»). Земельні фонди рівноціннікапіталу, рівному річному доходу з них, помноженому на кратність ціни земель. Тобтоякщо скласти річний дохід з усіх земель, тобто чистий дохід, що доставляється землеюїї власникам і користувачам і помножити їх на кратність ціни, по якій продаютьсяземлі, тоді вийшла б сума багатств нації в земельних фондах.
Зауважується,що "…було б дуже грубою помилкою змішувати величезну масу цих рухомих багатствз масою грошей, існуючих в державі; гроші складають порівняно дуже малу величину.Щоб переконатися в цьому, досить уявити собі величезну масу худоби, знарядь, насіння,що становить аванси в землеробстві; матеріали, інструменти, всякого роду начиння,які складають фонд мануфактуристів, магазини усіх купців і великих торговців. Тодістане ясно, що в усій масі багатств нації, нерухомих і рухомих, гроші, як такі,складають дуже малу частину"
Великимпромахом фізіократів було повне нерозуміння цінності, чому вони зобов'язані своїйгрубоматеріалістичній і аграрній концепції виробництва. Вони рідко говорять пронеї, і те, що вони говорять, погано і неясно. Саме звідси витікають всі їх помилкищодо непродуктивності торгівлі і промисловості.
СамТюрго, що був лише наполовину фізіократом, висловив на рахунок цінності більш науковіпогляди. Він визначив цінність як «вираз ступеня оцінки, яку людина дає різнимпредметам своїх бажань». Це визначення добре виражає суб'єктивну сторону цінностіі містить в собі два поняття: «ступінь оцінки» і «бажання»,які ще точніше визначають її. Але Тюрго відрізняється від школи фізіократів не тількисвоїми поглядами на цінність; є між ними багато інших точок розбіжності, і притомутаких, що було б правильнішим і справедливішим присвятити цьому особливий розділ.Взагалі його погляди сучасніші, ближчі до поглядів Адама Сміта. Деякі основні положенняучення Тюрго, які відокремлюють його від фізіократів:
1.Основна протилежність між продуктивністю землеробства і безплідністю промисловості,якщо не зовсім залишена, то вельми умалена в своєму значенні.
2.Земельна власність видалена з інститутів божественного походження. Вона відмовляєтьсянавіть посилатися на так звані земельні витрати: вона покоїться лише на факті, назаволодінні і на суспільній корисності.
3.Навпаки, рухома власність, тобто продукт праці, займає обширне місце; вельми ретельноаналізується роль капіталу і вичерпно доводиться законність відсотка.
Висновки
Класичнашкола політичної економії виникла в Англії в кінці 17 сторіччя, а Франції — на початку18 сторіччя. В цей період починають формуватися ринкові відносини в провідних країнахсвіту, і ідеї меркантилістів — попередників класичної політичної економії — пересталивідповідати актуальній ситуації та відповідати на головні питання, що ставив передними розвиток економіки. Такими питаннями були розробка нових економічних ідей таконцепцій, обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, аналіз новихформ господарювання та звільнення економіки від жорсткого регулювання. Меркантилістине змогли впоратися з цим завданням, і їм на зміну приходять класики.
Напочаткових етапах над класичною політичною економією працювали такі вчені як У.Петті та П. Буагільбер, а також школа фізіократів у Франції. В. Петті заклав підвалиникласичної політичної економії, а саме став засновником трудової теорії вартості,визначив джерело формування вартості товару — працю, а також джерела формуванняціни землі.
ВФранції працював П. Буагільбер, що вдався в своїх працях до критики меркантилізму.Він вважав недоцільним втручання держави в економіку, був прихильником вільної торгівлі.Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, водночас визначаючи єдинуфункцію грошей — бути засобом обігу. Згодом ідеї П. Буагільбера були розвинуті фізіократами.
Фізіократи- французькі економісти другої половини 18 сторіччя, що діяли в рамках класичноїполітичної економії та прийшли на зміну меркантилізму. Вони акцентували свої поглядина питаннях аграрного характеру. Джерело багатства і процвітання нації вони бачилиу розвитку сільського господарства. Засновником цієї школи вважається Ф. Кене, якийвважав, що нове багатство створюється тільки в землеробстві.
ПоглядиФ. Кене були розвинуті А. Тюрго, який виклав свої погляди у праці «Роздумипро створення і розподіл багатств». Вона складається зі 100 тез, в яких А.Тюрго розглядає такі категорії як вартість, цінність. Корисність речі, прибуток.А. Тюрго виділив 5 причин становлення класової системи суспільства, визначив причинивведення саме золота та срібла за засіб обігу. Заробітна плата за Тюрго — це результатпродажу своєї праці іншим.
Значнуувагу приділено дослідженню природи доходу від позичкового відсотка. На думку Тюргопозичковий відсоток — це не грабіж, бо дебітор бере гроші в кредит з наміром отриматиприбуток від користування капіталами, і відсоток — це відшкодування кредитору заризик і втрачену можливість самостійно розпоряджатися капіталами. Також визначаєтьсяп’ять прибуткових способів розміщення капіталу.
Зрештою,найбільшу увагу Тюрго приділяв аграрним питанням. Зокрема, саме в шляхах розподілуземельної власності він бачить причини нерівномірного збагачення народу, праця ваграрній сфері — є єдиною продуктивною працею, бо саме земля створює надлишок продукту.Промисловість є «безплідною». Причиною зростання багатства нації французькийекономіст бачив у економії, розкіш за його словами знищує багатство.
ХочаТюрго вважається фізіократом, є ряд положень за якими він не відповідає цій школі.Він досліджував окрім землі ще й рухому власність, було зменшено «безплідністьпромисловості» порівняно з землеробством.
Отже,в роботі було розкрито основні питання та завдання, що були визначені до її написання,і досягнуто мети роботи.
Список використаноїлітератури
1. Історія економічних учень: Підручник/ За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.
2. Дроздов В.В. Ф. Кенэ. М., 1988.
3. Історія економіки та економічної думки: навч. пос. Жза ред… проф… С.В. Степаненка. — К.: КНЕУ, 2010
4. Избранные экономические произведения, Тюрго А.Р. — М., 1961
5. Маркс К., Енгельс Ф. Твори.
6. История эконом. учений: Учеб. пособие:под общ. ред. Т.А. Шмарловской. — МН.: ООО «Новое знание», 2000. — 340с.
7. Історія економічних учень: навч.пос. — Юхименко П. И.
8. История экономческих учений: В.А.Жамин, Е.Г. Василевский; М., 1989