Економічний розвиток стародавніх цивілізацій.
ПЛАН
Вступ. 3
1. Особливості східного рабства. 5
2. Господарство Стародавньої Греції 8
3. Античний Рим: економічні причинирозквіту і занепаду. 14
4. Господарство скіфів, грецьких іримських колоній Північного Причорномор'я 29
Висновок. 35
Список використаної літератури. 37
Вступ
Економічнаісторія, або історія народного господарства, виникла як самостійна наука всередині XIX ст. Їй належить фундаментальне місце у вищій економічній освіті.Предметом її вивчення є господарство країн світу в історичному розвитку,різноманітності форм його вияву. Вивчаючи конкретні аспекти економіки, цядисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми,прогнозувати їхнє наукове вирішення. У курсі не лише у хронологічному порядкувикладено фактичний матеріал, а й наведено аналіз суспільно-економічних явищ,розглянуто їхні позитивні й негативні характеристики.
Політичні форми,ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті, підготовленому розвиткомгосподарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чисповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, щотехнологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистемиекономіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.
Важливим напрямомісторико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, йогоінституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення іузагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.
Тільки врахувавшисвоєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій урозвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічноосмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу впевні періоди.
Економічнаісторія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвиткомекономічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіхекономічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економікипромисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо.Галузеві та функціональні економічні науки без обґрунтуванняісторико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.
Основна метаданої курсової роботи полягає у дослідженні особливостей економічного розвиткустародавніх цивілізацій.
1.Особливості східного рабства
Історіястародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падінняЗахідної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарськоїорганізації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси:ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна рольземлеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіборганізації та привласнення суспільної праці.
Східне рабствовиникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне тагеографічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку.Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних земляхдолини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, якевідтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі,сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарськимдосягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна дляжиття долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, колиВерхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічнийкомплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукціїмогли тільки великі вільні сільські громади.
Поступовофараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворившивільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптянинавчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикрасиз золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. Ісьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.
Оскільки напівночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цимиобластями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайськийпівострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгувализолотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країнііснували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшимирабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн.Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхнівласники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинникамита рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволялимати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.
До району східногорабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр іЄвфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавназаймалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба булозвести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішимисільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля,часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростаннясільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі.Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали зачастку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними буликаменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державамиМежиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.
У Ш тис. до н. е.рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вонимали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. дон. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство.Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.).Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян булоземлеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить йогокодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однакпереважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянськіобщини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонськікупці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів,предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.
Економікасхідного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. дон. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалосятваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялисяяк з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глинянимивиробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий часзагальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н.е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини.Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збиралидва врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису.Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство,ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмірторгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоціннимикаменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі.Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формішматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальнийхарактер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.Особливості східного рабства можна узагальнити так.
1. Воно неволоділо суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільськегосподарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частковопраця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системіцарського і храмового господарства.
2. Раби належалив основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, борговерабство.
3. Використаннярабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували дляобслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід,
каналів тощо.
4. Східне рабствоне було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.
2.Господарство Стародавньої Греції
Кризарабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства іЄгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджуєтьсяв нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центриСтародавнього світу. Це виявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.
У світовійісторії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (лат.antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е.—першу половину І тис. н. е. В період античності рабовласництво досягло повногорозквіту. Переважало боргове рабство, була знищена община, використаннярабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося накласичне.
У І тис. до н. е.біля Греції життя звело народи трьох континентів — Європи, Азії та Африки, і цесприяло взаємодії різних культур. У тих умовах важливе значення мали факторигеографічного характеру. З стародавніх часів торгові шляхи проходилиСередземним, Егейським, Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані наПівніч, у басейни Дніпра, Дунаю, Дону. У Греції були зручні бухти, природнібагатства, будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла іторгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країнще займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством.
Численні маленькіострови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель наматерику, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожноїобщини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну відсільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремоюдержавою (місто-держава по-грецьки — поліс), у якій повноправними були лишеземлевласники.
Населенняконцентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто витіснило іпідпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, томусільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село.
У VIII — VI ст.до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільськогогосподарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обмінузумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.
Греки виплавлялизалізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител, ткацтво,кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку.Продуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зростали міста. У VII—VIст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.
Повільнішерозвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремеслапризвів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри,ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими. У Мілеті вироблялитканини, у Коринфі — кераміку, панцирі. У результаті відокремлення ремесла відсільського господарства, диференціації у розвитку виробництва виникла потреба вобміні товарами. Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавствоі кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Коринф та ряд іншихстали великими центрами середземноморської торгівлі.
Бурхливийрозвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базисГреції, її суспільний уклад. У сільському господарстві та ремеслі дедалі більшевикористовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани — вільнихгромадян і невільників. У VIII—VI ст. до н. е. формувалися грецькірабовласницькі міста-держави, або поліси. Центром такого полісу було місто,оточене муром. Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни всенаселення знаходило притулок у місті. Там проходили народні збори, релігійнівідправи, суди, діяв ринок. Орна земля, угіддя, природні багатства, якіспочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Середвільних були багаті, менш заможні та зовсім бідні. Між аристократією ісільським населенням (демосом) точилася боротьба. У багатьох полісах земельнійаристократії вдалося перетворити селян на рабів і примусити працювати на себе.
Найяскравішимприкладом рабовласницької держави була Спарта — наймогутніший у військовомувідношенні поліс Стародавньої Греції. Він сформувався завоюванням дорійськими(спартанськими) племенами ахейських ілотів, яких вони перетворили на рабів.Згодом Спарта заволоділа всім Пелопонесом. Фізична праця була для спартанцівпринизливим заняттям, їхня справа — війна. Спарта була військовим табором,готовим у кожну мить рушити на ворога або на ілотів. Її господарство буловідсталим, свідченням чого можуть бути гроші — залізні пластини, які ніде, крімПелопонесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.
Інакшеформувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та вострівній частині Еллади. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля.Землеробство відігравало другорядну роль. Особливо виявили себе тірабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею і ремеслом (власникимайстерень, купці). Вони схилили на свій бік сільське населення, яке гнобилиаристократи. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст перемоглодемократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінськарабовласницька держава.
Територія Аттикибула мало придатна для ведення сільського господарства. Тут здавна розвивалисяремесло і торгівля. Розроблялися поклади срібла, глини, мармуру. До VIII ст. дон. е. в Афінах правила земельна аристократія, яка жорстоко гнобила вільнихземлеробів. За позичене зерно чи худобу брали величезний процент. За несплатуйого селяни потрапляли в боргове рабство. Від сваволі аристократів страждаликупці та ремісники — багаті, але зовсім безправні греки. В Афінах точиласяважка боротьба, яка закінчилася певним компромісом для всіх вільних греків. Зареформою Солона (595 p. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялосяпродавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Певні пільгиотримали купці і ремісники, що сприяло розвитку ремесла і торгівлі. За цимиреформами сина звільняли від утримання престарілого батька, якщо останній ненавчив його жодному ремеслу. Було покладено край безоглядній спекуляціїаристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри. Заборона вивезеннязерна також підривала економічну могутність аристократів.
Важливим факторомекономічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше воназдійснювалась у VIII—VI ст. до н. е. Головна причина — гонитва за новимиземлями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення чисельності населення полісів.Земельний голод у невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьохколоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжіІталії, в Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів.Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходилиремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.
У V—IV ст. до н.е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі. В Афінах налічувалосяприблизно 365 тис. рабів і дише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основномуз негрецьких територій під час війн, купували на ринках. Раб коштував 167,рабиня — 135—220 драхм. Ремісники коштували дорожче. Привілейованими рабамибули учителі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копальнях,каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деяким з них,зокрема ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім'ї. Вони сплачувалирабовласнику чинш.
Були раби йдержавні. Наприклад, в Афінах з них складалася поліція (скіфи), їхвикористовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів булорідкісним явищем. Становище їх в цілому було надзвичайно тяжким.
У V ст. до н. е.рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку, хочаекономіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися внезначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільськегосподарство, землеробство і тваринництво. По всій Греції зберігалася складнаформа оренди землі. У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічніприйоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удобрювались вапном поля,застосовувалась борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилисянаукові трактати з сільського господарства.
Грекиспеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів,виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні,парфюмерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. ВЄгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино. Приміські селяни займалисягородництвом, бджільництвом. У сільському господарстві Греції кількість рабівбула незначною. Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3—12 чол. Увеликих майстернях кількість працюючих досягала 30—100 чол.
Примітивнимиінструментами раб сам виготовляв виріб від початку до кінця. У майстерняхпрацювала також певна кількість вільних людей, переважно збіднілих селян.Окремі професії — скульптори, архітектори — користувалися особливоюпопулярністю. Вільні ремісники працювали окремо зі своїми сім'ями. У VI ст. дон. е. центром грецького ремесла стали Афіни. Сюди стікалися ремісники-іноземці,багато рабів.
Значне місце вгосподарстві Греції займало виплавлення металів., У рудниках, що іноді малиглибину до 100 м, добували руду примітивними знаряддями. Там працювали тількираби. В Лавріоні тисячі рабів добували срібло. Із металів (срібла, золота,міді) виробляли прикраси, посуд тощо. Надзвичайною якістю славилася грецькакераміка (дахівка, посуд). Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися йгрецькі тканини, які виготовляли вільні жінки і рабині.
Військова могутністьАфін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. Накорабельнях працювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доручалисявисококваліфікованим вільним ремісникам — грекам та іноземцям (метекам).
Широкого розвиткунабули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Його центрамибули Мілет, Коринф, Халікс (о. Евбея), о. Егіна. Останній став центром торгівлізі Сходом. Після пелопонеських війн (431—404 pp. до н. е.) центральне місце угрецькій торгівлі займали Афіни. Пірей став центром середземноморськоїторгівлі, транзитною базою між різними регіонами. Раби були одним знайважливіших видів афінського імпорту.
Зовнішня, морськаторгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного розвитку. Товари у пакахна ослах і мулах доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг,пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгівлю нанівець. Набулипоширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст. Зовнішня торгівляперебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхнімикапітанами. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого булавільною.
Оскількирозвивалося товарне виробництво, економіка Греції зміцнювалася. Грошовий обмінпровадили лихварі, які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стількивидів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Томутрапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вониперетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, якікупував вкладник. Банкіри були також посередниками при торгових операціях.Подібні банківські операції здійснювали і храми, куди надходили багатства увигляді пожертвувань віруючих.
Раби виконувалитяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось ганьбою, через що спочаткуексплуатація рабів у Греції сприяла досягненню високого економічного ікультурного рівня. Однак технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпалисебе. Раби не хотіли удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддямитортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичнимивправами.
Нескінченні війниміж грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами ірабовласниками паралізували економічне життя країни — сільське господарство,ремесла, торгівлю.
У 338 p. до н. е.Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів ставлегкою здобиччю Римської рабовласницької держави.
3.Античний Рим: економічні причини розквіту і занепаду
Історія Риму —яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїйкласичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римськоїдержави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий (509—31 pp. до н. е.)— республіканський; третій (31 p. до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський.Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова відродової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IVст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна рольналежала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стадасвиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне,залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією,Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. УVII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільствіформувалися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвердження пов'язана нез етрусками, які не зберегли свого панування, а з розвитком римської общини натериторії Лації.
Період VIII—VIст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової досусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї(римських громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі, володілиділянками громадської землі, вели окреме господарство. Соціальний розвитоквизначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі щене з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землеюна правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовилапояву інших залежних людей — клієнтів.
Розвитокматеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння іутвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, якізахопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовилирозклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалосярабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, булопереважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалосявільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.)остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба заземлю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичніправа рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаентелі (борговерабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н.е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межуволодіння землею 500 югерів (125 га) і норму для випасання худоби (100 голіввеликої та 500 дрібної). На початку IV ст. до н. е; римські громадяни булизвільнені від боргового рабства.
Становленню іутвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку велаРимська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територіясучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу відАтлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.
Період розквітурабовласницького господарства припав на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичнихформ. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам належалароль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузяхгосподарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші —слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики — використовувалися в домашньомугосподарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях,каменоломнях, але переважна частина —в сільському господарстві. Джереламирабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги.Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис.рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло перетворювати громадянсвоєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне булонезначним.
Римська держававважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власністьздійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів(нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбатитакож вершники — багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Воникупували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницькогогосподарства була вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалисялатифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.
Характер і рольдрібного селянського господарства змінювалися на різних етапах розвитку Римськоїдержави. Існування його зумовлювалося натурально-господарськими відносинами,необхідністю збереження вільного селянина як воїна та платника податків.Територія імперії розширювалася за рахунок країн, серед населення якихпереважали дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням рабської працідрібні власники розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючисьна пауперів або на свиту сенаторів і багатіїв. Територіальні завоюванняпризвели до експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державнимбагатством, роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в оренду. Вбагатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували ветерани і римськабіднота.
Боротьба за землюбула важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти,які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними.
Економіказасновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В Італії провіднароль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійнимигалузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаїпшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані латифундії.
У ранній періодримської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці — плугомбез колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами,лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою були воли. Молотили за допомогоюослів або коней, проганяючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодомз'явилася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для отримання борошназастосовували ступу або зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками абосилою волів чи ослів.
Поля удобрювалиорганічними добривами та попелом із спаленої соломи. З зернових вирощувалиячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид пшениці), з технічних — льон,коноплю. У великій кількості насаджували виноград, оливкові гаї, маслини,садили квасолю, сочевицю, боби, часник, цибулю, капусту, моркву, редьку, дині,буряки. З фруктових дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш,слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складовою частиною римськогосільського господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець,свиней, птицю.
Кінець республіки(І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільськогогосподарства, особливо в Італії. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тількиподолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулисяпозитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалисякоса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку зшироким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Посівипрополювали і підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна системадавала можливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка садіння,підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов'язували власниківвести правильний обробіток землі. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля,він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У землеробстві й тваринництвібули вироблені рекомендації щодо організації виробництва та кількості робочихрук.
У І—II ст. н. е.розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великихземлевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), якінадавалися в оренду колонам — дрібним землеробам. Вони були вільнимигромадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою,що ліквідовувалася за бажанням однієї з сторін. Крім дрібної оренди поширилисявелика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічнострокова), прекарій —умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником.Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів,відробітків. Особливо поширився колонат в імперських сальтусах. Колони віддавалиодну третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державніповинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційноюдіяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум — майно, якимраб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Поступововідносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві. Поряд з вільнимиселянами-орендарями в маєтках землевласників з'явилися раби, які оброблялинаділи землі і платили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатисяпекуліумом, однак у них з'явилася заінтересованість у результатах своєї праці.Зросла чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом іторгівлею.
Знаменитийримський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті «Просільське господарство» виклав раціональні способи ведення господарства населі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані напраці рабів. Він був переконаний, що «раби пасуть недбало худобу, поганоорють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють».Раціонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), уякому основними виробниками є колони чи вільновідпущенники, які мають власнісім'ї та заінтересовані у результатах своєї праці. Колумелла закликавгосподарів «ласкаво» ставитися до робітників, які працюють у їхніхгосподарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати,забезпечувати теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тількикупувати рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природногоприросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерямнадавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.
У II ст. до н. е.— II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо спеціалізувалися на вирощуванніоднієї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундії тасальтуси, що вирощували різні культури. Натуральний і товарний характервиробництва тісно перепліталися. Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарськихвіллах середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процесивиробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільськомугосподарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласникинагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали доадміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власнімайстерні та крамниці.
Значних успіхівбуло досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремісникивідзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопаніфортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалисяхрами, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово виробляласязброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту,сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок запрофесіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська працявикористовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.
З І ст. до н. е.в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичнукризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни,заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництвогромадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень,водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися донаших днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологіявиливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру ібазальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуяперетворилося на центральну майстерню з випуску світильників, інших побутовихвиробів для всієї Римської держави. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецькирозмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випускали покрівельнучерепицю, грубий посуд, вовняні тканини. Компанійські міста займалися склянимвиробництвом. У Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.
Розкопки Помпеї,яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом Везувію у 79 p. н.е., даютьреальне уявлення про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному домібула невелика майстерня, де виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи іглини, предмети з заліза і скла, най-різноманітніші інструменти — хірургічні,ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні,парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.
Характерноюособливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вонимало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальніпотреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.
Процвітанняремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е. провінції перевершили времісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійськімайстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені заподобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали.Це було пов'язано з багатоукладним, складним механізмом римського господарства,труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевоїсировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випускукольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукуваланеперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не тільки вРимській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії(Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні копалини. З нихвиготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галліястала однією з найрозвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всійкраїні. Галлію по праву називали «майстернею Європи». Поширилисяскляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'яний, керамічний, ювелірнийпромисли. Галлія також успішно конкурувала з Італією у випуску кераміки,вовняних тканин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користувалисяпопитом на ринках імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південнихрегіонах України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розоренняіталійських конкурентів.
У Римськійдержаві промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на якихпрацювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4—10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У ньогопрацювало 1—2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальняхнараховувалося десятки і сотні рабів.
Однак на відмінувід Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воновважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість.Панувала ручна техніка.
Широкого розвиткунабула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочаткусклався внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі міста, нафорумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію,купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виниклиспеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо.Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центривнутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст тарегіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмаркивлаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на якісходилися тисячі людей.
Зовнішня торгівляв царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. дон. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкамз Етрусією в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеномта іншими сусідніми містами. За республіканського правління, коли етрускивтратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвиткуторгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація ітоваризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванніта будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля зпровінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту— льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів,слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, зГаллії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії,Британії — рабів.
У зовнішнійторгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у «Природничійісторії» Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили зІндії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували предметирозкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари коштували у 100 разів дорожче, ніжна ринках Сходу, отже, «розкіш і жінки», за словами Плінія,обходилися державі недешево. Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритомуморському шляху з Червоного моря до півострова Індостан.
Економічнізв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні нападипарф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи вмежиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпосередні контакти. Тільки вкінці І — на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгівля налагодилася підбезпосереднім керівництвом греків та сирійців.
Поступово римськікупці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом черезПівнічне і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віолою. На берегахБалтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічнихта металевих виробів гальського походження. Після завоювання Римом Дакії(Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, втому числі південні регіони України, Придністров'я. Найбільше скарбів римськихмонет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періодураннього заліза в Україні (Черняхівська культура).
В Італії існувалопрофесійне купецтво, переважно зі стану вершників. До утворення імперіїзовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою.За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптовуторгівлю вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участьримські патриції. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі,агентів у провінціях.
Першим засобомоплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цейобмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такомуспіввідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошоваодиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків,почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називалиассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знакамизастосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою.Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. є. Найбільшходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії вобігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.
Подальшогорозвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим ставсвітовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римськібанкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всігрошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові,поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою іздавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент буввеликий: 6—48 % згідно з законом, а фактично — значно більший.
Банкіри бралибезпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи фінансові організації,вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварськомукапіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.).Вони реорганізували управління провінціями, звівши до мінімуму діяльністьвідкупщиків.
У цілому ж Римвів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значноменше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, населенняякого становило за імперії 1 млн чол.
Товарно-грошовівідносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н. е. Вони сталиневід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті,орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникаммайстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати своюпрацю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки зусіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, щогрунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які малидосконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.
Фінансова системаРиму була заснована на експлутації колоній. Римські громадяни користувалисяподатковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціяхвіддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З—4 рази більше норми.Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завждивідкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей,тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Такформувалися багаті «акціонерні» спілки з чималим фінансовим апаратом,накопичуючи на цьому величезні капітали.
У науковійлітературі питання про причини піднесення античного Риму є дискусійним.Прихильники монархічного напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян,їхньому спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, перебільшуючи рольвійн, доводять, що Рим розквітнув у результаті зовнішніх завоювань. Переважаєточка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення маливнутрішні фактори: швидке розшарування громади, прогрес матеріальної культури,республіканська система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяливеликі римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'язбагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства.Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру уфіскальній, торговій, лихварській сферах.
У добу пізньоїРимської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризовогостану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. іпротягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загостреннясуперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювалатехнічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, щопризводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життяневеликих власників підривало господарські засади держави, її військовумогутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чогоприпинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли,використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільногонаселення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави,що зумовлювало посилення податкового гніту.
Кризарабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенніплощі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенніекстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютнавласність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передаватисільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.
Зросло значенняневеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статусколонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до колонівбула юридичне оформлена конституціями імператорів, їх прикріпили до землі,заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачівповертали рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі, державніпоземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надаваларабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів.Отже, вони поступово ставали «рабами землі», перетворюючись не тількина поземельне, а й особисто, судово-адміністративно залежних від власниківземлі, їхнє Становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так званіквазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїммайном, їх не могли відчужувати без землі.
Занепала невеликаоренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату і прекаріїв. Останністали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово, зазначалися платежі власникуземлі. Поземельних відносин набув інститут патронату. За часів Республіки вінполягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб. Упізній Римській імперії патронат став формою залежності невеликих власників.Отримуючи покровительство великих землевласників, вони втрачали право власностіна землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях покровителя-патрона.Під патронат віддавалися також раби, біглі колони, люди без майна.Використовувалася наймана праця, але поступово робітники потрапляли в особистузалежність від землевласника. Вільних селян в Італії зберігалося небагато. Впровінції їхня господарська роль була більш значною. Держава приймала закони назахист дрібного землевласника — платника податків і воїна, але інститутипрекаріїв і патронату поширилися по всій Імперії. Особливий стан становиливарвари, яких як полонених оселяли на римській території, для того щоб вониобробляли землю і несли військову службу.
Економічнийзанепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники ікупці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державнізамовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з місту села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли ілатифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилисявнутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила своювідносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями.Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана(284—305 pp.) та Константина (306—337 pp.) дещо стабілізували становище вдержаві. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадянРиму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками.Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежновід її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників іторговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спробиупорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, алевони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.
Отже, длягосподарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним стали розкладантичної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення,натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст,дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Великеземлеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненніневеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою веденнягосподарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливона периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великихземлевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів.Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини. Розширилисягосподарська самостійність рабів, які отримували землю, в економічномувідношенні ставали залежними колонатного типу.
У сучаснійнауковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської економіки. Деяківчені розглядають її як феодальну. На думку інших дослідників, в надрахрабовласницького господарства виникали лише елементи феодальних стосунків.
Пізня Римськаімперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьбаімператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війнизумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Неприпинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався ізагрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналисящодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід уВізантію. В 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.
4.Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор'я
З елліно-римськоюісторією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців,наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх«кобилодойцями та молокоїдами убогими», з чого видно, що основнимзаняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIIIст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.
Скіфи (VII ст. дон. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степовіпростори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарськежиття цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічнимдослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н.е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділявна скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло,займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю,часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічогоне сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи —панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен,їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав однимнародом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно,скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.
Описуючи річкиСкіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителіловили, потім «солили велику рибу без хребта, що зветься осетром». Угирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили вчотири- або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередамихудоби. У них запрягали дві або три пари волів. Зверху кибитки накривалишкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівникирозводили табуни коней, корів, овець.
В осілих скіфівдуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царськихкурганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкоюміді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списіві стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецькоговиробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Першівивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, аввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю,тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією іГрецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною,зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.
Майже одночасно ззаселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочаласягрецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення містполісів,соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку грекиздійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами,які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів булавзаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будувалитимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст.до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е. На перше місце зорганізації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське містоМілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдніУкраїни Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip надДністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес(Севастополь), Феодосія.
Найвищогорозквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великіполітичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінувалиОльвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцевіплемена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями ігрецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозилихліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материковоїГреції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби,теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами булиоливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експортугрецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатимистанами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологизнаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис.мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежноюдержавою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили такожБоспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.
У V ст. до н. е.на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого ставПантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія,Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України.Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство.Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарськупродукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувалапрацю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, якенаправлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь.Поле орали важкими дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. Приобробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили ізберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорцізаймалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней,корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в ньоговпадають, сприяли промисловому рибальству.
НаселенняБоспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищархеологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового іхудожнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби зміді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькомусвіті славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основнийторговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половинузбіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів.В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра,рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина,оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовнихкаменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. Уцарстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквітукрім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена ПівнічногоПричорномор'я, серед них скіфи.
У IV—III ст. дон. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфськадержава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра МакедонськогоФіліппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вонирозбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці подіїнегативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесиленіатаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепавекспорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла зсередземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення містрозбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхнізолоті та срібні гроші замінили мідні.
У II ст. до н. е.Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. Зтого самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римськоїімперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась зпогромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягтине змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішняторгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві.Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля зМалою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.
Однак загальнакриза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Кризапозначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічнийзанепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торговізв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідноскоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбуваласьпоступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'яу соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси.Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонівРимської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'явторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення незмогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до остаточноїзагибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієїрабовласницької системи господарства.
Первісна доба вісторії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди,пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво.Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер.Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідокнеолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючогоземлеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвитоквиробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникненняперших цивілізацій.
Висновок
У періодстародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягласвого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархальногодо класичного античного рабства.
В економічномувідношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнахСтародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то уантичних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіхсферах господарства.
Матеріальнакультура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві,ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівнярозвитку досягли будівельна справа, архітектура.
Якщо у країнахСтародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то українах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо уСтародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення арміїрабів.
У СтародавнійГреції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі принаявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство.Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалисяторгово-грошові відносини.
Головною формоюекономічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морськаторгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувалазовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішнійторгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківськасправа, комерційне і боргове лихварство.
Античнегосподарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південноїУкраїни. Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку СтародавньоїГреції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв'язки зцентрами античних держав та їхніми провінціями.
Вичерпавши своїможливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, пережилосебе і тому зазнало закономірного краху. В Європі, як і в усьому світі,зароджувалися нові феодальні відносини.
Списоквикористаної літератури
1. Злупко С.М. Економічнаісторія України. Київ: Знання, 2006, 367 с.
2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В.Економічна історія. Київ: Вікар, 2006, 405 с.
3. Лановик Б.Д., МатисякевичЗ.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. Київ: Вікар, 2001, 477с.
4. Тимочко Н.О., Пучко О.А.,Рудомьоткіна Л.М. Економічна історія. Київ: КНЕУ, 2001, 216 с.
5. Юхименко П.І. Економічнаісторія. Київ: Вікар, 2004, 341 с.