МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АВТОМАБІЛЬНО –ДОРОЖНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: „Економічна діагностика”
Виконаластудентка 6 курсу групи 63ЕПз
Спеціальність:„Економіка підприємства”
_________Коновал А. А.
Оцінка __________
Викладач ______ _______________
( підпис) (прізвище)
Харків 2007
ЗМІСТ
1.Економічнадіагностика як самостійна економічна дисципліна. Визначення проблем фірми, їїслабкі та сильні сторони, місце фірми на ринку та серед конкурентів
2.Економічні методи управління персоналом. Техніко – економічний аналіз тапланування, встановлення економічних норм та нормативів, економічні методиуправління виробництвом
Переліклітератури
1. Економічна діагностика як самостійнаекономічна дисципліна.
Визначення проблем фірми, її слабкі та сильні сторони,місце фірми на ринку та серед конкурентів, кількісна та якісна характеристикафірми.
Економічна діагностика – оцінкаекономічних показників роботи підприємства на основі вивчення окремих результатів,неповної інформації з метою виявлення можливих перспектив його розвитку інаслідків ухвалення поточних управлінських рішень. Підсумком діагностики наоснові оцінки господарського стану і його ефективності є ґрунтовні висновки,необхідні для прийняття термінових, але важливих рішень, наприклад, про цільовекредитування, про купівлю чи продаж підприємства, про його закриття,реорганізацію.
Предмет діагностики — дослідний,пошуковий чи пізнавальний процеси.
Об’єкт діагностики –високоорганізована система чи елемент системи.
Мета діагностики – установитистан об’єкта за допомогою реалізації комплексу дослідницьких аналітичнихпроцедур.
Завдання діагностики –обґрунтування заходів, управлінських рішень, спрямованих на налагодженнядіяльності всіх складових елементів системи і способів їх реалізації, а такожзменшення впливу небажаних відхилень критеріальних значень.
При діагностиці організації використовуються такі методи:
· Спостереження;
· Опитування виконавців;
· Вивчення документів, наданих в розпорядження;
· Анкетування;
Економічне діагностування має чіткі ознаки дослідницького,творчого процесу. Разом із тим, дотримуватись певного загального порядку у йогопроведенні все ж важливо. Спочатку встановлюється комплекс екзогенних таендогенних чинників, що визначають ситуацію з об’єктом дослідження. Даліформулюється система показників та параметрів для оцінки стану об’єкта,збирається й обробляється інформація, що має бути релевантною. Діагностичнапроцедура ґрунтується на зіставленні стану об’єкта за встановленим коломхарактеристик із нормою, еталоном. Кожне з відхилень ідентифікується за певноюшкалою. Це стосується передусім стандартних ознак. Якщо для визначення стануоб’єкта потрібна певна ідентифікація, сукупність ознак упорядковується,систематизується. Оцінка стану об’єкта також може відбуватись через уявленняйого як унікального поєднання ознак.
Проблеми, що виникають у ходіспостереження за зовнішнім оточенням, мають різне забезпечення достовірною,повною і своєчасною інформацією. Одні з них настільки очевидні і конкретні, щофірма може одразу оцінити їх значущість і вжити відповідні заходи. Такіпроблеми називаються проблемами з сильними сигналами. Про інші проблеми стаєвідомо лише за слабкими сигналами – ранніми і неточними ознаками виникненняважливих для фірми подій. З часом слабкі сигнали міцніють і перетворюються всильні. Як відомо, коли рівень нестабільності перебуває в межах 3,5 – 4 бали,то фірма може зачекати сильного сигналу, але коли рівень нестабільностізнаходиться в межах 4 – 5 балів і ситуація змінюється досить швидко, то фірма,очікуючи сильного сигналу, може запізнитися з рішенням або опинитися вситуації, коли приймати рішення буде пізно. Тому при високих рівняхнестабільності з’являється потреба в підготовці рішень, коли з зовнішньогооточення надходять слабкі сигнали.
Для того, щоб фірма отримувала інформацію (слабкі сигнали),необхідно мати чутливу систему спостереження за зовнішнім оточенням. Загальнеуправління повинно бути чутливим і здатним до змін, а отже, до прийняттярішень, що вже базуються на новому досвіді.
Сильні і слабкі сторони фірмиполягають у вимогах до капіталу, можливостей менеджерів, рентабельності,потужності, завантаження, вертикальної інтеграції, продуктивності, технічноїкомпетентності, нововведень, позиції на ринку.
Вивчення внутрішнього середовища повинно спрямовуватися тате, щоб відкрити можливості та загрози, що криються в них. Сильні сторонивиступають базою, на яку організація опирається в конкурентній боротьбі і якунамагається розширити ти зміцнити. Слабкі сторони повинні стати предметом увагикерівництва, яке має прийняти рішення щодо усунення слабких сторін своєїдіяльності.
Аналіз сильних та слабких сторін характеризує дослідженнявнутрішнього середовища організації. Внутрішнє середовище має небагатоскладових, кожна з яких включає набір ключових процесів і елементіворганізації, стан яких у сукупності визначають потенціал і можливості, які маєорганізація.
Внутрішнє середовище включає маркетингову, фінансову,виробничу і кадрово-організаційну складові, кожна з яких має свою структуру.
Маркетинг:
· Репутація підприємства;
· Ринкова частка;
· Якість продуктів;
· Рівень сервісу;
· Виробничі витрати;
· Витрати на розподіл;
· Ефективність товароруху;
· Ефективність збуту.
Фінанси:
· Рівень прибутковості;
· Фінансова стабільність;
· Рентабельність капіталу;
· Ціна акцій.
Виробництво:
· Можливості своєчасних постачань;
· Стан основних фондів;
· Резерви виробничих потужностей;
· Використання сучасних технологій.
Організація і кадри:
· Підприємницька орієнтація;
· Кваліфікація керівництва;
· Кваліфікація персоналу;
· Раціональність розподілу прав і відповідальності.
Основною метою будь-якої фірми в умовах ринкової економіки є збереження й розширеннясвоїх позицій на ринку, ріст або, стабільнеодержання прибутку. Це можливо тільки при орієнтації на максимізацію прибутку, головним засобом досягнення якої виступає забезпеченнявисокої конкурентоспроможності. У результаті конкурентної боротьби між фірмами, що випускають однакову продукцію або однакові послуги, стосовно до території,у межах якої ці фірми функціонують виявляється конкурентна перевага тієї або іншої фірми.
Конкурентна перевага — це те, що виграшно відрізняє дане підприємство від його конкурентів ізабезпечує його перевагу на ринку.
Воно базується наконкурентоспроможності й зазвичай зв'язане або з більш високими, чим у конкурентів, якістю товарів, або з більш низькими витратамиїхнього виробництва. Розрізняють два основних види ринковоїстратегії фірми. Для того щоб успішноздійснювати свою діяльність в умовах ринкової конкуренції, фірми повинні абовипускати на ринок порівнянні товари зменшими, чим уконкурентів, витратами й діставати більшийприбуток як різницю приблизно однакових цін і більше низьких витрат(стратегія менших витрат), або створюватидля покупця більшу цінність у вигляді новоїякості товару, особливих споживчих властивостей, високого рівня сервісу, щовиражається в більш високій ціні й припорівнянних з конкурентами витратах відповідноу більш високому прибутку(стратегія диференціації).
Керівництво фірми повинносерйозно проаналізувати наявні конкурентні переваги й вибрати одну із двохстратегій поводження на ринку. Як будь-якийекономічний вибір, необхідність чіткої орієнтації у своїй стратегії пов'язана зобмеженістю економічних(виробничих) ресурсів.Спроби сполучити елементи різних стратегій ведуть до падіння ефективності. Однак, не значить, що фірма яка зробила ставку на більш низьківитрати, не повинна піклуватися про прийнятну для споживачів якість своїхтоварів і послуг. У свою чергу, підприємство, що вибрало стратегіюдиференціації, не повинно нерозмірнозавищувати ціни в порівнянні з конкурентами.
Вибираючи оптимальну для своєї фірми стратегію, її керівництво також повинно вирішити, у якій сфері конкуренції буде реалізовуватисяконкурентна перевага. Мова йде або про конкуренцію у всіх секторах економікиодночасно, або про націленості на якийсь вузький його сегмент. Причому, обравшивузький цільовий сегмент і працюючи точно відповідно до його специфічнихпотреб, фірма може мати виграш із погляду більшнизьких витрат або більш високої диференціаціїв порівнянні з конкурентами, що працюють на більш широкий ринок.
Наскільки ж конкурентоспроможні маліфірми? Чи можуть вони протистояти великим фірмам? На думку ряду закордонних економістів, заснованому на практичному досвіді, малим фірмам властиво багато позитивних якостей, якими не володіють великі фірми.
Які ж недоліки характерні для великих фірм? Насамперед, вони не в змозівстежити за всіма своїми товарами й ринками й дивляться на будь-які зміни як на ризик. Великі фірми не в змозі ладити з людьми одержимими, які не рідко є ініціаторами нових ідей. Такій фірмі дуже важко ухвалитирішення щодо фінансування проекту, що, можливо, почне давати прибуток лишечерез сім-десять років. Вони очікують швидкувіддачу. Нарешті, на великих фірмах не прийнятовинагороджувати за ризик. Тут керуючі фірмою схвалюють і затверджують плани, а не товари.
На противагу великим фірмам малі фірмидіють за принципом орієнтації на потреби. Їм життєво необхідно пропонувати ринку щось нове, реально діюче.У дрібних фірмах ініціатором усього нового виступає, як правило, одна людина, що володіє знаннями й енергією. Слід зазначити, що переважна більшість нових товарів народжується на дрібних фірмах. Малі фірми здатні мислити перспективно. У нихвідносно невисокі витрати виробництва напочатковому етапі інноваційного процесу, оскільки, як правило, тривалість цьогоетапу може вплинути на підставу й випуск новоїпродукції.
Загальновідома гнучкість, властивим малимфірмам. При невдачі в одній сфері діяльності вони можуть, швидко перемкнутися на іншу, більш ефективну. Крім того, малі фірми, як правило, працюють наддекількома ідеями відразу, тобто здійснюютьмножинний конкурентний підхід.
Дрібні фірми «терпимі до хаосу»,що зовсім або майже неможливо для традиційної великої фірми. Разом з тим треба мати на увазі, що інновації — це в основному процес неорганізований, минаючий, як правило, то нагору,то в різні сторони. Якщо великі корпораціїрозробляють спеціальні міри для запобіганнятакого положення, то дрібні фірми приймають таке положення зовсім природно.
Нарешті, малі фірми вміють працювати ізвкладниками капіталу в ризиковані підприємства. Тут вкладник знає, що один успіх може відразу окупити багатоневдач, а на великій фірмі одна невдача може серйозно підірвати все їїблагополуччя.
Таким чином, переваги малих фірмпідтверджуються: вони можуть успішно вести конкурентну боротьбу.
2. Економічні методи управлінняперсоналом. Техніко – економічний аналіз та планування, встановленняекономічних норм та нормативів, економічні методи управління виробництвом
Економічніметоди управління персоналом — Це система прийомів і способів впливу на виконавців за допомогоюконкретного порівняння витрат і результатів (матеріальне стимулювання йсанкції, фінансування й кредитування, заробітна плата, собівартість, прибуток,ціна). При цьому варто врахувати, що крім сугубо особистих учасник процесупереслідує і суспільні, і групові цілі.
В якості основних методів управління тут виступає система заробітної плати йпреміювання, яка повинна бути максимально пов'язана з результатами діяльностівиконавця. Оплату праці менеджера доцільно зв'язати з результатами йогодіяльності в сфері відповідальності або з результатами діяльності всієї фірми.
Планування — це визначенняцілей і завдань підприємства на певну перспективу, аналіз способів їхньоїреалізації й ресурсного забезпечення.
Основні принципи планування:
· Принцип обґрунтованості цілей і завданьпідприємства. При цьому виділяють такі цілі:
· господарсько-економічні, що забезпечуютьефективність виробництва;
· виробничо-технологічне, визначальне функціональнепризначення підприємства;
· науково-технічні, що забезпечують науково-технічнийпрогрес;
· соціальні, що забезпечують задоволеннясоціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства;
· екологічні, що забезпечують виготовлення екологічночистої продукції без негативного впливу на навколишнє середовище.
2) Принцип системності. Він означає, що плануванняпредставляє повну систему планів і охоплює всі сфери діяльності підприємства;
3) Принцип науковості. Вимагає обліку перспективнауково-технічного прогресу й застосування науково обґрунтованих прогресивнихнорм використання всіх видів ресурсів;
4) Принцип безперервності. Означає паралельне сполученняпоточного й перспективного планування;
5) Принцип збалансованості плану. Указує на кількіснувідповідність між взаємозалежними розділами й показниками плану, між потребамив ресурсах і їхній наявності;
6) Принцип директивності. Відповідно до його план набуваєчинності закону для всіх підрозділів підприємства після затвердження йогокерівником підприємства.
Найважливішими цілями, які переслідуються в плануванні напідприємстві, як правило, є: обсяг продажів товарної маси, прибуток і частка наринку.
Види планування.
Залежно від тривалості планового періоду виділяютьперспективне (довгострокове й середньострокове) і поточне (короткострокове)планування.
Довгострокове планування звичайно охоплює трирічний абоп'ятирічний періоди й визначає загальну стратегію підприємства в рамках,«продукт-ринок». При складанні плану вивчаються варіанти розширеннявиробництва й зниження витрат. Прогнозуються зміни в номенклатурі продукції йуточнюється політика у функціональних сферах. Результатом цього плану єформулювання довгострокових цілей, складання довгострокових проектів іприйняття довгострокової політики в основних областях.
Середньострокове планування (від 2 до 3-х років) ураховуєможливості всіх підрозділів на основі їхньої власної оцінки. Розробляється планпідприємства по маркетингу, план виробництва, план по праці й фінансовий план.
Поточне планування звичайно розраховане на рік, півроку,квартал, місяць і включає обсяг виробництва, план по праці й заробітній платі,планування матеріально-технічного забезпечення, собівартості, прибутку,рентабельності й т.д.
У плануванні використаються наступні основні методи:
· нормативний — на основі прогресивних нормвикористання ресурсів;
· балансовий — цілеспрямоване узгодження напрямківвикористання ресурсів із джерелами їхнього утворення (надходження) по всійсистемі взаємозалежних матеріальних, фінансових і трудових балансів;
· екстраполяції — виявлені в минулому тенденціїрозвитку підприємства поширюються на майбутній період;
· інтерполяції — підприємство встановлює мета вмайбутньому й, виходячи з її, визначає проміжні планові показники;
· факторний — на основі розрахунків впливунайважливіших факторів на зміну планових показників;
· матричний — шляхом побудови моделей взаємозв'язківміж виробничими підрозділами й показниками;
· економіко-математичного моделювання іззастосуванням ЕОМ і інші.
Невід'ємноючастиною планування на підприємстві є норми й нормативи. Під нормоюрозуміється науково обґрунтована міра витрат живої або суспільної праці навиготовлення одиниці продукції або виконання заданого обсягу робіт. Нормативхарактеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру продукції абороботи (на одиницю площі, ваги й т.д.).
Розрізняютьнорми (нормативи):
· витрат живоїпраці;
· витратипредметів праці (сировини, матеріалів, палива й т.д.);
· використаннязнарядь праці (машин, устаткування й т.д.);
· руху(організації) виробництва (тривалості виробничого циклу, часу випередження йт.д.);
· витратвиробництва
· соціально-економічні.
Сукупністьнорм і нормативів представляє собою основу для поточного й перспективноговнутрішньо фірмового планування. На базі цих норм формуються баланси споживанняматеріальних ресурсів, енергобаланси й т.д. По ступені деталізації розрізняютьнорми специфіковані й зведені. По методу розробки:
· розрахунково-аналітичні;
· досвідчені;
· дослідно-статистичні.
Всясукупність норм і нормативів утворить нормативне господарство фірми, щовводиться в АСУ й використається для оперативного планування й управліннявиробництвом, планування всіх видів діяльності підприємства й організаціїпідготовки виробництва.
Наприклад,при плануванні МТС використовують питомі витрати матеріалів на одиницю готовоїпродукції.
Нормавитрат матеріалу включає:
· кориснавитрата матеріалу;
· додатковівитрати, викликані технологічним процесом;
· витрати,не пов'язані з технологічним процесом (наприклад, через некратність довжини прирозкрої, бою, витоку й т.д.).
Важливимпоказником є коефіцієнт використання матеріалу (відношення чистої маси виробудо норми витрат).
Нормазапасу матеріалів служить для встановлення потребного завезення на планованийперіод з урахуванням порядку їхнього надходження від постачальників, розмірискладських приміщень, припустимих витрат оборотних коштів для створенняматеріальних запасів.
Установлюютьсятакож норми поточного, страхового запасу і їхньої суми (складського запасу).
Управліннявиробництвомявляє собою централізований вплив на колектив людей з метою організації йкоординації їхньої діяльності в процесі виробництва. Необхідність управлінняпов'язана із процесами поділу праці на підприємстві.
Головним завданням управління є забезпечення ростуефективності виробництва на основі постійного вдосконалювання технічного рівня,форм і методів управління, підвищення продуктивності праці як найважливішихумов одержання й нарощування доходів підприємства.
В основі управління підприємством лежать принципи, підякими прийнято розуміти управлінські напрямки й правила, покладені в основурішення завдань, пов'язаних з управлінням. У принципах проявляються найбільшстійкі риси об'єктивних закономірностей управління.
Найважливішими принципами організації управліннявиробництвом є:
1) Принцип цільової сумісності й зосередження. Полягає встворенні цілеспрямованої системи керування, орієнтованої на рішення загальногозавдання — організації виробництва тієї продукції, у якій тепер бідує споживач;
2) Принцип безперервності й надійності. Означає створеннятаких умов виробництва, при яких досягається стабільність і безперервністьзаданого режиму виробничого процесу;
3) Принцип планомірності, пропорційності й динамізму.Націлює систему управління на рішення не тільки поточних, але й довгостроковихзавдань розвитку підприємства за допомогою довгострокового, поточного йоперативного планування;
4) Демократичний принцип розподілу функцій управління.Заснований на методах і правилах суспільного поділу праці, згідно з яким закожним функціональним підрозділом підприємства закріплюється певна частинауправлінської роботи. При цьому обов'язково дотримання наступних вимог:підготовка управлінського рішення й відповідальність за його реалізаціюпокладає на ту службу, що найкраще інформована про стан справ на відповідномуоб'єкті й найбільше зацікавлена в реалізації й високій ефективності ухваленогорішення;
5) Принцип наукової обґрунтованості управління. Виходить ізтого, що засоби й методи управління повинні бути науково обґрунтовані йвивірені на практиці. Його дотримання можливо тільки на основі безперервногозбору, переробки й аналізу різної інформації: науково-технічної, економічної,правової та ін. з використанням новітньої техніки й математичних методів;
6) Принцип ефективності управління. Припускає раціональне йефективне використання ресурсів виробництва, випуск конкурентоспроможноїпродукції;
7) Принцип сумісності особистих, колективних і державнихінтересів. Визначається суспільним характером виробництва;
8) Принцип контролю й перевірки виконання ухвалених рішень.Припускає розробку конкретних заходів щодо розкриття недоліків, що заважаютьвиконанню виробничих завдань.
Перелік літератури:
1. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економічнадіагностика: навч. пос. Для студентів вищих навчальних закладів. – Київ, центрнавчальної літератури, 2007. – 307 с.
2. Виноградський М. Д., Виноградська А. М.,Шканова О. М. Менеджмент в організації. Навч. посіб. для студ. екон. спец.вузів. – К. «Кондор» — 2002. – 654 с.
3. Шегда А. В., Економіка підприємства: Навч.посіб. – К. знання, 2005. – 431 с.
4. Мізюк Б. М., Стратегічне управління:Підручник. – друге видання. Львів. Магнолія плюс, 2006. – 392 с.