МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ
кафедра загально-правових
дісциплін
КОНТРОЛЬНА РАБОТА З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ
ВИКОНАВ: СТУДЕНТ 2КУРСА 451Г.
КРАЛЬКИН С.Ю.
ПЕРЕВІРИВ: ВОЛОШКО А.А.
Геничеськ 2005
План
1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ.
2. КОДИФІКАЦІЯПРАВА
3.ЛІТЕРАТУРА.
1.ДЖЕРЕЛА ПРАВА УКРАЇНИ
«РуськаПравда», найвизначніший збірник стародавнього україно-руського права, складенийв 11 — 12 в. на основі звичаєвого права, важливе джерело для дослідженнясередньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжнихслов. народів. Ориґіналу «Р. П.» не знайдено, натомість збереглося значне ч. їїсписків з 13 — 18 вв.; досі відкрито їх 106. Історія постання «Р. П.» та їїСписків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досіне є повністю досліджена. «Р. П.» (коротку редакцію) відкрив В. Татіщев 1738 втексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А.Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої «Р. П.»,найстарішими з яких є Акад. і Археографічний, обидва з того самого часу. Середбл. сотні списків широкої «Р. П.» найстарішими є Синодальний (збережений утексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого зб.«Мірило Праведне», списаного у другій пол. 14 в.). Широку «Р. П.» впершеопублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків «Р, П.» дещовідрізняються списки сер. «Р. П.» (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 в.), яка,на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М.Максимейко, А. Зимін) і походить з 15 — 17 вв. (М. Тихоміров й ін. відносятьсер. до другої пол. 12 в. й уважають її за основу для широкої ред.).
З видавців текстів «Р. П.», крім згаданих, слід назватиА. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М.Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (вид. АН УРСР), Б. Грекова,А. Зиміна та. ін. «Р. П.» нім. мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобієн (1843 — 44), Л. Ґетц (1910 — 13); франц. — М. Шефтель (1963), поль. — І. Раковецкі(1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), анг. — Г. Вернадський (1947). Повний корпусусіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому вид. АН СССР «Правда Русская»(1940 — 63; за ред. В. Грекова).
Досліди над історією «Р. П.» і систематизацією її списківвели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сергеєвич, Л. Ґетц та ін. Джерела «Р. П.» азокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візант.канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В.Ключевський добачували в «Р. П.» твір духовенства, призначений для духовнихсудів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у «Р.П.» впливи болг. права 9 — 10 вв. В СССР досліди над «Р. П.» ведутьсянасамперед над суспільними відносинами Київ. Руси й февдального устрою (Б.Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутр.історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).
Коротка «Руська Правда» (43 статті) поділяється на 4частини: 1) «.Правду Ярослава», або найстарішу, як її називають дослідники, щоне погоджуються з (поглядом, що «Р. П.» проголосив кн. Ярослав Мудрий (В.Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18; 2) «П.Ярославичів», звану також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41); «Покон вирний»,що встановлює оплати вирникам (ст. 42) та 4) «Урок мостникам» (ст. 43).
«Правда Ярослава», на думку одних дослідників, посталабл, 1016, ін. — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої «Р. П.» сягають 8 — 9вв., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, щоїї згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. «П. Ярославичів» складенона з’їзді Ярославових синів: кн. Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-54 (Б. Греков, А. Зимін).Норми «П. Ярославичів» з особливою увагою охороняють інтереси кн., йогодомінальне госп.-во, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство,залежіно від суспільного становища вбитого, вказують на розчленуваннясуспільности. Найбільше норм коротка «Р. П.» присвячує охороні життя, здоров’яі майна; вона складається гол. з норм карного й карно-процесуального права.
Широка «Руська Правда» (121 стаття) була найбільшпоширена. Віднайдені бл. 100 списків поділяються на три групи:Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та їїчастин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під часкнязювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князюванняМстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.
Зміст широкої «Р. П.» у ділянці карного правахарактеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та держ.карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всюгромаду, на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образучести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити держ. кару(продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) булавстановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, аледружини і дітей та самого злочинця. «Р. П.» знає ряд чітких норм цивільного(позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права(свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальнасамодопомога: злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й ін.норми «Р. П.» дають багатий матєріял до всебічного дослідження соц.-екон. іпобутових відносин середньовічної України.
До середньої «Р. П.» стосується все, що сказано прошироку.
Значення «Р. П.», як зб. права, було велике, доказом чогоє численна кількість списків «Р. П.», дотепер знайдених. Попри упривілейованестановище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою «Р.П.», гол. завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права нажиття, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку.Характеристиччною прикметою «Р. П.» була еволюція в бік гуманности (напр.,заміна кари смерти грошовою карою).
«Руська Правда» є важливим іст. джерелом, яке допомагаєдослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявлятинюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій,стежити за технікою управи ріллі, госп. знаряддям та врожаєм. «Р. П.» становитьважливе джерело для пізнання найдавніших норм укр. звичаєвого права, а згодомкняжого законодавства і суд. вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’яткилит.-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і ЛитовськийСтатут. За посередництвом Лит. Статуту норми «Р. П.» вміщені також уНайвизначнішій пам’ятці укр. права гетьманської доби «Права, по которымъсудится малороссійскій народъ» (1743). Сліди «Р. П.» помітні також у працях таправничих зб. ін. слав. наїродів, зокрема поль. статутах короля Казіміра В.(пол. 14 в.) та ін. Зате, за твердженням Ф. Леонтовича, «московськезаконодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руськимправом».
Литовський Статут, кодекс права Великого КнязівстваЛитовського (Литовсько-Руської держави), виданий у 16 в. в трьох основних ред.,один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джереламиправа Лит.-Руської держави були — Руська Правда, а також литовське, білоруськеі українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у1529 р. на соймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані нормисудово-процесуального, карного, цивільного й госп. права, поруч з постановамидерж. права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави ішляхти, а особливо маґнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги наособливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схваленийу 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ.реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти.До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядовоїшляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхтив державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв.маґдебурзьке право). Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах),складений після приєднання В. Князівства Лит. до Польщі (Люблінська унія 1569p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим кн. лит. (і поль. королем) у1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох поль. юридичних понять у нановосистематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві -Статуту, аособливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченніселян.
Всі три редакції Л. С. були написані тодішньою «руською»канцелярською мовою, що була сумішшю церк.-слов’янської, укр. і білор. мов. Двіперші редакції появилися в рукописній формі, а третя — надрукована у Вільні. У1614 р. появився перший переклад — редакція Л. С. поль. мовою у Вільні; 1811 р.Л. С. перекладено на рос. мову (з поль. тексту). Л. С. був одним з джерел, щобули використані при укладенні кодексу моск. царя Олексія Михайловича(«Соборное Уложение») в 1649 р.
На протязі кількох століть Литовський Статут був основнимзб. права на Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Вінбув гол. джерелом укр. права на Гетьманській Україні і становив основне джерелокодексу «Права, по которым, судится Малороссийский народ». На ПравобережнійУкраїні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до зб. законівРосійської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніяхаж до 1917 р.
2. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.
Правовим актам України поталанило більше, ніж дер-жавним інститутам. Якщоостанні були повністю Ліквідо-вані в кінці XVIII ст., то III Статут Великогокнязівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право про-довжувалидіяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той жечас царизм намагається поширити на українській землі загальноросійськезаконодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася вРосійській імперії на початку XIX ст.
Загальне керівництво кодифікаційними роботами здій-снював тодіМ.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П.Завадський.Використання III Ста-туту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в1810 році на російській моді покажчика до нього під на-звою «Ручнойсловарь, или краткое содержание польских й литовских законов, служащихруководством в судебньых тяжбах всякого рода, собранных для употребления вприсутственных местах и литовских провинций». В 1811 році булонад-руковано текст III Статуту на російській і польській мо-вах. Той факт, щопереклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російськійімперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ят-ки правалитовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цейтекст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів російськоїімперії. Що ж до джерел магдебурзького пра-ва, то їхня доля була вирішенауказами Сенату про припи-нення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в1827 році, а через вісім років і в Києві.
Визначена урядом програма роботи кодифікаційної ко-місії («Комиссиисоставления законов») передбачала коди-фікацію загальноімперського імісцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права буланеобхід-ність систематизації норм, що діяли в Україні.
Рішення цієї проблеми було покладено на три експе-диції кодифікаційноїкомісії. Перша експедиція працю-вала над кодифікацією основ права Російськоїімперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих місце-востей; третя — редагувала розроблені проекти кодексів.
Над кодифікацією права України в складі другої екс-педиції з 1804 по 1808рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла правоПраво-бережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга, підкерівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівськоїгуберній). Задачами кодифі-кації було приведення місцевих норм у відповідністьіз загальвоімперським законодавством, а також складання зводів (статутів) длялівобережних і правобережних гу-берній, в яких зберігались би тільки тівідмінності, небхід-ність яких визначалась місцевими особливостями.
Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою «Сводместных законов губерний й областей, присоединенных от Польши». Група Ф.Давидовича підготувала «Собрание гражданских законов, действующих вМалороссии» («Собрание малороссийских прав»).
Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містилидіючі в Україні норми. Майже все «Собрание малороссяйских прав»споряджено покаж-чиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на IIIСтатут, 457- на Саксонське зерцало, 224 — на хельмс
ьке, 58- на магдебурзьке право, всі інші на правовий зви-чай. Фактично«Собрание малороссийских прав» -де перший проект цивільного кодексуУкраїни. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і Чернігівськійгуберніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів,1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широковикористовувався практиками.
У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому(шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній. Зпочатком росій-сько-французької війни кодифікаційні роботи були при-зупинені.
У 1826 році Комісія складання законів була перетворе-на в другий відділцарської канцелярії, і роботу з кодифі-кації права було поновлено. Керівництвокодифікаційни-ми роботами було знову покладено на М. Сперанського. Результатомкодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830 році «Повне зібраннязаконів Російської імперії» і «Звід законів Російської імперії»(1833 року).
В той же час в 1830-1833 роках спеціальною групою у складі другого відділупід керівництвом І. Даниловича було підготовлено «Звід місцевих законівзахідних губерній» (Правобережжя України і Білоруси). У 1838 році проектЗводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірник матеріальногоі процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина булазосередже-на в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головнимчином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'ятикниг включала 947 статей і мала регулювати право власності зобов'язувальне ісімей-не право. Третя частина складалася з трьох книг і вклю-чала 896 статей.Вони визначали порядок проведення ци-вільного судового процесу.
Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець нама-гається витіснитимісцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід побудовано такимчином, щоо російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільнівідносини, а місце-ве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Цямета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперіїі «Зводу місцевих законів за-хідних губерній». Після затвердженняЗвід планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але на цей часперемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодав-ства, в якому не буломісця для місцевихзаконів. У 1840 — 1841 роках на Україну розповсюджуєтьсязагальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Українімісцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівськійгуберніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперськезаконодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законівРосійської імперіїв 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з «Зводумісцевих законів західних губерній» (голов-ним чином, це були норми IIIСтатуту 1588 року) для їхньо-го застосування в Полтавській і Чернігівськійгуберніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові ісімейні відносини.
2. СУД І ПРОЦЕС
На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. ВСлободсько-Українській, Херсонській, Катерино-славській і Таврійській губерніяхсудова система була при-ведена у відповідність з судовою системою Росії. Доскла-ду судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палатакримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційноюінстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворнісуди, які були ство-рені на рівні губерній.
Голови палат цивільного і кримінального суду призна-чалися. Палатакримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини,пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду — справи про нерухоме майнов різних губерніях, спори про власність у містах.
Совісні суди розглядали«колдовські» справи і справи про злочини божевільних танеповнолітніх, а із цивільних справ — майнові суперечки між родичами. Рішеннясо-вісного суду не мали примусової сили і були розраховані на виконання наоснові примирення сторін. Придворні суди не були обов'язковими для кожноїгубернії. Вони розгля-дали кримінальні і цивільні справи осіб, становуналежність яких було важко визначити, а також справи чиновників івійськовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому місті в справахслужби. Необхідність і склад цьо-го суду визначалися губернатором.
Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян), ав містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в 1808 році бувстворений комер-ційний суд.
Земські суди розглядали цивільні і кримінальні спра-ви, проводили слідствоі здійснювали виконання рішень та вироків.
У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чер-нігівській структурасудової системи була іншою. Так, судо-ву систему в Волинській, Київській іПодільській губер-ніях очолював Головний суд, який являвся апеляційноюінстанцією для нижче стоячих судів — повітових, підков морських, магістратськихі ратушних судів. Він складав-ся з двох департаментів — цивільних ікримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так іоб'єднані. На вироки і рішення Головного суду апе-ляції та скарги подавались уСенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і селян. До його складувхо-дили голова (суддя), два підсудки (асесори), нотарь (писар). Урозпорядженні повітового суду знаходилося четверо воз-них, у компетенцію якихвходили за дорученням суду роз-гляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка істягнення нанесених збитків. Підкоморський суд — становий суд першої інстанціїв земельних справах. Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельнихспорів. До їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний.
У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати складались,як правило, з двох голів і чоти-рьох ратманів, які вибиралися міськимнаселенням. Апе-ляційною інстанцією для міських судів був також Голов-ний суд.При магістратах функціонували совісні суди. Ма-гістрат розглядав цивільні такримінальні справи жителів міста.
У відповідності з III Статутом Великого князівства Ли-товського виконаннясудових вироків було покладено в повітах — на повітові суди, в містах — наміські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок вико-наннясудових вироків: вони були передані в містах — міській поліції, в повітах — нижнімземським судам.
Судова система Лівобережної України по місцевим особ-ливостям була подібнадо судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут бувГенераль-ний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд наПравобережжі. Генеральний суд складався з двох де-партаментів, які булиукомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) іп'ятьма засіда-телями (вибиралися від дворян кожні три роки).
Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищоюсудовою інстанцією був Сенат.
Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особ-ливості судовоїсистеми України. В 1832-1834 роках були скасовані підкоморські і міські суди.
Генеральний і Головний суди були перетворені в пала-хти кримінального іцивільного судів, голови яких призна-чались імператором з подання міністраюстиції, а радники призначалися міністром юстиції.
На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзь-кого права в містахПравобережної України, її судова сис-тема була приведена у відповідність зсудовою системою Великоросії. Відмінність залишалася тільки в тому, що вУкраїні судді призначалися, а в Росії обиралися. Цар-ськими актами 1828 і 1829років у судах Київської, Волин-ської і Подільської губерній була введена російськамова судочинства.
У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобе-режжі булапризупинена дія місцевого права. В 40-х ро-ках судова система.У країни булаприведена у відповідність із загально російською. Вона була доповнена волоснимсу-дом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей судрозглядав справи державних селян.
Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах насуму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудніцивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні справи, пока-ранняза які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб ареш-ту або покарання різками дотридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися на підставі місцевих звичаїв.
2.1 Суди в Україні після судовоїреформи 1864 року.
Су-дова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічнодосконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню їїможна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне ікриміналь-не право не реформувалось, нова інституційна і процесу-альнаструктура системи судочинства являла собою роз-рив з попередньою правовоютрадицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судовоїпрак-тики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії.Судові устави, обнародувані 20 листопа-да 1864 року, і нове процесуальнецивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, дезасіда-ли професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністраціїі навіть за імператором залишалось тіль-ки право помилування. Публічність ігласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення судуприсяжних і адвокатури — все це створило важливі гарантії демократичнихсудових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введенаадвокатура.
Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона збереглаінститут станбвих судів для інородців, комерційні суди, а також суди військовіі духовні. Рефор-ма містила багаторазові застереження та обмеження. Не-зважаючина це, царизм проводив судову реформу дуже повільно, особливо в Україні.
У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення загальнихсудів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославськійі Таврій-ській губерніях. В інших губерніях України було дозволе-но створеннялише місцевих судів, та й то через декілька років після оголошення змістуреформи, наприклад, у Черні-гівській губернії — з 1869 року, в Київській іПодільській — з 1871 року. При цьому склад місцевих судів у Київській,Волинській і Подільській губерніях не обирався, а призна-чався міністромюстиції.
Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вонавідбувалась тут майже паралельно з введен-ням в дію законів, які обмежували абоскасовували знач-ну частину її прогресивних положень. У післяреформенні роки всудову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд присяжних бувпозбавлений розгляду справ. про пресу і політичні злочини. Частина друга Положенняпро земських участкових начальників ліквідувала інсти-тут мирових суддів. Усільській місцевості цим займались земські начальники, в містах — міські судді, в повітах - повітові члени окружних судів. На початку XXст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружнихсудів і судових палат доповнюються но-вими судовими і слідчими посадами. З 1906року в Україні ючали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушенимкроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісіммісяців а серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних вироків.
Наступні зміни в судову систему вносяться в роки лерщої світової війни.Воєнно-судовий устав було доповнено розділом «Про суд в воєнний час»,в якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених навоєн-ний стан, военно-судова влада Належить воєнним судам. При надзвичайнихобставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан,запроваджувались военно-польові суди. В Положенні про них повністю відтво-ренінорми Положення про военно-польові суди 1906 року.
3. Цивільне право.
Головними джерелами цивільного пра-ва були 10-й том Зводу законівРосійської імперії, а та-кож частина перша «Сільського судовогоуставу» 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першійкнизі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга місти-ла норми, які регулювали правовласності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзібуло зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Нор-ми четвертої книгирегулювали порядок складання, здій-снення, виконання, забезпечення і припиненнядоговорів.
Інститут права власності містив поняття цього права, види власності,кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та йогозахисту, а також по-няття і зміст права володіння і форми його захисту.По-няття права власності дається вперше в російському пра-ві. Воно визначалосьяк право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно.
У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змістудоговорів і види договорів. У першій по-ловиш XIX ст. деяка своєрідність удоговірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин правапро-давати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішеннязнаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.
У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечен-ня матеріальнихінтересів спадкоємців з виключними пра-вами людини.
Цивільно-правові норми «Сільського судового уставу» мализагальний з нормами Зводу характер, але їхнє засто-сування було обмеженепідсудністю справ, з більшої час-тини яких позови не перевищували 15 руб.
Після звільнення селян від кріпосної залежності поши-рилося коло суб'єктівзастосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з перелікуоб'єктів влас-ності. В законах про стани були перелічені надані їм осо-бисті тамайнові права. Проте селяни не могли вільно роз-поряджатися земельними наділами.Більшість угод, пов'я-заних із землею, укладалися лише з дозволу сільськоїгромади.
Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірноїсвободи, але цей демократичний прин-цип не завжди здійснювався на практиці.
Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промисловоговиробництва визвали необхідність у зако-нах, наділених на регулювання трудовихвідносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отри-мали назвуфабрично-заводського законодавства. Най-важливіші з них: «О малоле