Реферат на тему:
Мовленевий етикет лікаря
План
Поняття про мовленевий етикет.
Функції мовленевого етикету.
Мовленевий етикет лікаря.
Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій призводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій залежності від частотності її вживання.
Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування. Стельмахови М. Г. з цього приводу зауважує: «Не треба забувати, що будь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу і ранить серце людини»1.
Мовленнєвий етикет, як соціально-лінгвістичне явище детермінований з функціонального боку, тобто в основі його виділення лежать спеціалізовані функції. Формановська Н. І.2 нараховує їх близько шести.
Перша з них контактна (фатична) функція — встановлення, збереження чи закріплення, підтримуваних зв'язків і стосунків, індивідуальних чи соціально-масових. Поняття «контактна функція» однаково стосується усіх тематичних груп одиниць мовленнєвого етикету, бо навіть прощаючись, ми встановлюємо можливість подальшого контакту.
Функція ввічливості (конотативна) — пов'язана з проявами ввічливого поводження членів колективу один з одним.
Регулююча функція (регулятивна) — теж стосується усіх проявів мовленнєвого етикету, бо вибір певної форми при встановленні контакту регулює характер стосунків адресата і адресанта.
Функція впливу (імперативна, волюнтативна) — передбачає реакцію співбесідника — вербальну, жестову, діяльнісну.
Функція звертальна (апелятивна) — тісно пов'язана з імперативною, бо привернути увагу, означає здійснити вплив на співбесідника.
Емоційно-експресивна (емотивна) функція — є факультативною функцією, оскільки вона властива не усім одиницям мовленнєвого етикету.
Усі функції мовленнєвого етикету існують на основі комунікативної функції мови.
Як і всякий етикет, лікарський має потребу у зводі твердих правил. Це було зрозуміло ще найпершим світським лікарям — асклепиадам, нащадкам легендарного Асклепія. Клятва, що лише умовно називається Гіппократовой, іде коріннями в давнину, пізніше вона була оформлена як документ і містила п'ять основних вимог до лікаря, які, як «Отче наш», за всіх часів повинен був відчути кожен майбутній лікар — зобов'язання молодого лікаря відносно вчителя-майстра; заборона розголошення лікарської таємниці; дій, що можуть заподіяти моральний або фізичний збиток хворому або його родичам; відданість професії; колегіальність в інтересах хворого. Цікаво, що в різних країнах антична клятва із практично незмінної протягом 17 століть. (Перетерпівши, тільки в нас у країні декілька «редакцій», вона лише називалася по-різному — «Факультетську обіцянку» у дореволюційній Росії, «Присяга радянського лікаря» — пізніше.)
По визнанню професора Зої Геннадієвни Бондарєвої, завідувача кафедрою невідкладної терапії, декана факультету вдосконалення лікарів Новосибірського медінституту, — останні з могікан, що володіють мистецтвом спілкування із хворим — це лікарі старої школи. Ті, що сьогодні приходять їм на зміну, на жаль, до цього не готові. По думці Зої Бондарєвої, лікар належить до елітарної частини суспільства й апріорі повинен бути інтелігентною, вихованою людиною. Почасти ці якості визначаються родоводу. Споконвічно вибраність лікаря складалася в клановості й сімейності, династійности цього цеху. Те, що відбувається зараз, мало відповідає тому, як повинно бути. «Я висловлю думку, що комусь здасться крамольною, — продовжує професор Бондарєва, — серед майбутніх лікарів великий відсоток студентів із сільської місцевості, вони й становлять основну масу лікарів, що, на мій погляд, не поліпшує її якості. Взяти елітарне англійське суспільство, — тільки англійські лікарі, єдині у світі, всі як один перестали курити!»
Прав у хворих багато (вони не мають права лише вимагати неможливого). Однак погано те, що зі словосполучення «хвора людина» непомітно пропадає слово «людина» — суб'єкт, а ознака суб'єкта стає визначальною, — іменником. Ці семантичні перетворення повною мірою відбивають зміни, що відбуваються відносно суб'єкта. Може бути, у новій якості він, «маючи право на все», губить лише лінгвістичне право називатися людиною?
Знайома звернулася до дерматолога зі скаргою на червоні плями, їй авторитетно заявили: «Це сифіліс. Здавайте кров». Із приятелькою в коридорі стало погано. У лабораторії вона впала на стілець, але їй популярно пояснили, що у венерологів жарт такий.
Майже кожній жінці приходилось чути від лікаря: «Нічого страшного. Ерозія — це предрак». І читати розвішані майже в кожній консультації пам'ятки аналогічного змісту.
У цих курйозних й не дуже ситуаціях, перелік яких може продовжити кожний, відсутній деонтологический зміст, навіть якщо вірний діагноз буде поставлений, аналіз проведений, операція виконана успішно. «Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу», — проказував колись Сократ.
Професор Андрій Дмитрович Куімов, завідувач кафедрою факультетської терапії НДМІ, захищаючи права лікарів, що часто бувають беззахисними від агресії родичів важких пацієнтів, що виписалися з поліпшенням і скарги, що строчить, на доктора, що забув привітатися, все-таки наполягає на своєму: слово "вбиває", слово лікує й калічить.
— Є професії, де лікарі, за принципом зворотного зв'язку з пацієнтами, заражені бездушшям. Травматологи — на жаль, грубі, як правило. У венерологів — свої риси характеру. Деонтологія адже припускає свої етичні норми в психіатрії, онкології, дерматовенерологии, акушерстві, педіатрії.
Лікареві необхідно вміти будувати діалог. Щоб одержати зрозумілу відповідь від пацієнта, направити процес передачі інформації в потрібне русло, перехопити й удержати ініціативу в бесіді, активізувати увага пацієнта, зробити спілкування більш ефективним, треба знати техніку постановки питань і техніку відповідей на них. Шляхом свідомого використання різного типу питань сучасний лікар повинен уміти «розговорити» мовчазного, закритого пацієнта й у той же час повинен уміти вчасно зупинити занадто говіркий хворого.
Лікар повинен уміти не тільки говорити, але й слухати. Уміння слухати є одним з головних показників риторичної культури, воно особливо важливо для лікаря, оскільки одним з найважливіших принципів роботи медичного робітника повинно бути виняткова увага до пацієнта.
Лікар повинен уміти володіти певними формулами мови, щоб коректно реалізувати різні інтенції: вітання, подяки, співчуття, прохання, відмови й т.п.
Лікар повинен уміти використати весь багатий потенціал лінгвістичних засобів впливу, наявних в українській і російській мовах.
Лікар повинен володіти нормами мовного етикету, основу якого є категорія ввічливості.
Лікар повинен володіти паралінгвістичними засобами й прийомами такими, як: сила голосу, темп, мелодика, пауза й т.п.,- щоб уміти показати своє небайдуже відношення до хворої людини, уміти виразити своїм голосом співчуття, співучасть і т.п. у процесі спілкування.
Лікар повинен уміти мати поняття про невербальні засоби спілкування таких, як: поза, жест, погляд, дистанція, маніпуляція із предметами. Він повинен уміти інтерпретувати невербальні засоби спілкування, щоб зрозуміти те, що пацієнт не хоче або не може виразити вербально.
Лікар повинен володіти системою норм російської й української літературної мови, оскільки рівень довіри до професійних якостей лікаря, що допускає помилки в усній або письмовій мові, різко знижується.
Таким чином, можна констатувати величезну роль риторики й культури мови в підготовці сучасних медиків.
Використана література:
Стельмахович М. Г. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20.
Сучасна українська мова / За ред. О.Д.Понамарева. – К., 1997.
Іванова Е.Н. Ефективне спілкування і конфлікти., С-Пб., 1997.
Митителло В.Л. Етика й етикет ділової людини. — Самара, 1992.
Назаров В.Н., Мелешко Е.Д., Етика: словник афоризмів і виречень., М., 1999
Шмідт Р. Мистецтво спілкування. — М., 1992 .