--PAGE_BREAK--Підприємство вважається платоспроможним, якщо його загальні активи більші ніж поточні. Нездатність підприємства задовольнити вимоги кредиторів по оплаті товарів, сплаті платежів до бюджету, позабюджетних фондів тощо у зв'язку з перевищенням зобов'язань над вартістю майна та інших активів характеризує його неплатоспроможність або неспроможність.
Підприємство визнається неплатоспроможним на підставі виявлення незадовільної структури балансу.
Незадовільна структура балансу — це такий стан майна і зобов'язань боржника, коли за його майно не може бути забезпечене виконання зобов'язань перед кредиторами в зв'язку з недостатнім рівнем ліквідності майна.
Основними показниками, на основі яких можна визначити платоспроможність підприємства, є: коефіцієнт автономії (фінансової незалежності); коефіцієнт фінансової стабільності; коефіцієнт фінансового левериджу; коефіцієнт забезпеченості власними коштами; коефіцієнт покриття (платоспроможності), коефіцієнт довгострокових зобов'язань, коефіцієнт поточних зобов'язань та ін.
Коефіцієнт автономії — показник, який характеризує частку власного капіталу у загальній сумі всіх пасивів підприємства, використаних ним для здійснення статутної діяльності. Розраховується коефіцієнт автономії (Кліп) за такою формулою:
ВК ПБ'
де ВК — власний капітал; ПБ — пасивів балансу.
Мінімальне (нормативне) значення коефіцієнта автономії складає більше 0,5. Ця величина показника дозволяє припустити, що всі зобов'язання иідприємства можуть бути покриті власними активами. Збільшення коефіцієнта автономії свідчить про зростання фінансової незалежності, підвищення гарантії погашення підприємством своїх зобов'язань. Отже, чим вище значення коефіцієнта, тим кращий фінансовий стан підприємства.
Коефіцієнт фінансової стабільності — показник, який характеризує відношення власних і позичкових коштів підприємства, тобто він показує, скільки позичкових коштів залучило підприємство в розрахунку на одну гривню вкладених в активи власних коштів. Визначення коефіцієнта фінансової стабільності можна здійснювати за формулою:
ВК К
де Кфс — коефіцієнт фінансової стабільності; ПК — позикові кошти.
Нормальним (нормативним) вважається стан, за якого коефіцієнт більший 1. Перевищення власних коштів над позиченими вказує на те, що підприємство має стійкий фінансовий стан і відносно не залежить від зовнішніх фінансових джерел.
Коефіцієнт фінансового левериджу — показник, який характеризує відношення довгострокових зобов'язань і джерел власних коштів підприємства, тобто він показує, скільки довгострокових зобов'язань припадає на одиницю джерел власних коштів. Розрахунок коефіцієнта фінансового левериджу (Кф./і) можна провести за формулою:
К =51
"■" вк'
де ДЗ — довгострокові зобов'язання; ВК — власний капітал.
Нормальним (нормативним) вважається такий стан, коли коефіцієнт менший 0,1. У цьому випадку фінансовий стан підприємства відносно нормальний.
Коефіцієнт забезпеченості власними засобами — показник, який характеризує рівень забезпеченості підприємства власними джерелами формування обігових активів підприємства, тобто він показує, скільки власних джерел формування обігових активів підприємства припадає на одиницю цих активів. Розраховується цей коефіцієнт за даними балансу підприємства за відповідний звітний період таким чином: від підсумку по розділу 1 пасиву балансу віднімається підсумок по розділу 1 активу балансу і отримана різниця ділиться на суму підсумку розділу 2 активу балансу, тобто розрахована фактична наявність власних і прирівняних до них джерел формування обігових засобів ділиться на фактичну вартість обігових засобів, які є на підприємстві:
де К; тк — коефіцієнт забезпеченості власними коштами; П| — сума підсумку по розділу 1 пасиву балансу; Аі, А 2 — сума підсумків активу балансу відповідно по розділах 1 і 2.
Нормальним вважається такий стан, за якого коефіцієнт перевищує 0,1. Це означає, що обігові активи, які є у підприємства, покриваються власними і прирівняними до них джерелами. Збільшення коефіцієнта забезпеченості буде означати, що у підприємства є надлишкові джерела формування обігових активів, а його зниження вкаже на нестачу цих джерел. В обох випадках фінансовий стан підприємства буде нестійким.
Коефіцієнт покриття (платоспроможності) — показник, який характеризує рівень достатності обігових коштів (поточних активів) підприємства для погашення своїх поточних зобов'язань протягом року. Визначається він відношенням усіх поточних активів (за винятком витрат майбутніх періодів) до поточних зобов'язань підприємства. Для розрахунку коефіцієнта покриття (платоспроможності) (Ки) можна використовувати таку формулу:
ПА — Вми К" = ПЗ '
де ПА — поточні активи; Вми — сума витрат майбутніх періодів; ПЗ — поточні зобов'язання.
Коефіцієнт покриття показує, скільки грошових одиниць обігових активів припадає на кожну грошову одиницю поточних зобов'язань. Нормативне значення коефіцієнта більше 1. Отже, підприємство вважається платоспроможним, якщо його загальні активи більші ніж поточні зобов'язання. В такому випадку у підприємства добрий фінансовий стан, і воно може своєчасно погасити свої платіжні зобов'язання.
Інформаційною базою для оцінки фінансового стану підприємства слугують: дані «Балансу підприємства», ф. №1; дані «Звіту про фінансові результати», ф. №2; дані «Звіту про рух грошових коштів», ф. №3; дані «Звіту про власний капітал», ф. №4; статистична та інша звітність.
9.4. Фінансова стійкість підприємства, її показники та їх розрахунок
Під сутністю фінансової стійкості підприємства розуміють забезпечення запасів і витрат джерелами коштів для їх формування.
Фінансова стійкість — це такий стан підприємства, коли обсяг його майна (активів) достатній для погашення зобов'язань, тобто підприємство є платоспроможним. Або фінансова стійкість підприємства — це такий його стан, коли вкладені в підприємницьку діяльність ресурси окупаються за рахунок грошових надходжень від господарювання, а отриманий прибуток забезпечує самофінансування та незалежність підприємства від зовнішніх залучених джерел формування активів. Визначається фінансова стійкість відношенням вартості матеріальних обігових активів (запасів та витрат) до величини власних та позичених джерел коштів для їх формування.
Для характеристики фінансової стійкості підприємства використовується система абсолютних та відносних показників. Найбільш узагальнюючими абсолютними показниками фінансової стійкості є відповідність або невідповідність (надлишок або нестача) джерел коштів для формування запасів і затрат, тобто різниця між сумою джерел коштів і сумою запасів і витрат.
За рівнем покриття різних видів джерел суми запасів і затрат розрізняють кілька видів фінансової стійкості підприємства:
• абсолютна стійкість фінансового стану, коли власні джерела формування обігових активів покривають запаси і затрати. При цьому наявність власних джерел формування обігових активів визначається по балансу підприємства як різниця між сумою джерел власних та прирівняних до них коштів і вартістю основних фондів та інших необігових активів;
• нормальний стійкий фінансовий стан, коли запаси і втрати покриваються сумою власних джерел формування обігових активів і довгостроковими позиченими джерелами;
• нестійкий фінансовий стан, коли запаси і затрати покриваються сумою власних джерел формування обігових активів, довгострокових позикових джерел, короткострокових кредитів і позик;
РОЗДІЛ 9. Фінансовий стан підприємства та його оцінка 345
• кризовий фінансовий стан, коли запаси і витрати не покриваються всіма видами можливих джерел їх забезпечення (власних, позикових та ін.), підприємство знаходиться на межі банкрутства. Для визначення фінансової стійкості і встановлення типу фінансової ситуації проаналізуємо дані табл. 9.1.
Згідно з даними табл. 9.1 тип фінансової ситуації підприємства як на початок, так і на кінець звітного періоду кризовий, бо наявність власних і позикових джерел покриває запаси і затрати, які є на підприємстві, всього на 20,5%, тобто для покриття запасів і затрат, які є на підприємстві, не вистачає близько 80% власних і позичкових коштів.
Таблиця 9.1
Запаси, затрати та джерела їх покриття (аналіз фінансової стійкості)
№ з/п
Показники
На початок періоду, тис. гри
На кінець періоду, тис. грн
1
Лжепєла власних коштів
7356,5
10107,3
9
Основні засоби та інші необігові активи
6995,7
8053,5
о
Наявність власних обігових коштів (п.1 — п.2)
360,8
2053,8
4
Дппгпггрокові кредити та позикові кошти
—
—
5
Наявність власних і довгострокових позичкових лжепел (іхюмування запасів і зашаі (п.З + п.4)
360,8
2053,8
6
Коппткогтпокові кредити та позикові кошти
24,2
16,2
7
Загальна сума основних джерел формування запасів і затрат (п.5 + п.6)
385,0
2070,0
о
Сума запасів і затрат
1754,0
11152,0
9
Надлишок (+), нестача (-) власних обігових коштів Гп.З — п.8)
-1393,2
-9098,2
10
Надлишок (+), нестача (-) власних і довгострокових позичкових коштів формування запасів і затрат (п.5 — п.8)
-1393,2
-9098,2
11
Надлишок (+), нестача (-) загальної суми основних джерел формування запасів і затрат (п.7 — п.8)
-1369,0
-9082,0
1?.
Тип фінансової ситуації
Кризовий
Кризовий
Досить важливого значення для роботи підприємств в умовах ринкової економіки набуває їх фінансова незалежність від зовнішніх
позичкових джерел. Запас джерел власних коштів означає запас фінансової стійкості підприємства при тій умові, що його власні кошти перевищують позичкові.
Стійкість фінансового стану підприємства оцінюється щодо власних і позичкових коштів, за темпами накопичення власних коштів у результаті поточної фінансової діяльності, достатніх забезпеченнях матеріальних обігових активів власними джерелами.
Фінансова стійкість підприємства характеризується системою фінансових коефіцієнтів, які розраховуються як відношення абсолютних показників активу і пасиву балансу. Порівняння цих коефіцієнтів з базисними величинами (середньогалузевими, показниками більш міцних у фінансовому відношенні підприємств, оптимально розрахованими) дає можливість встановити рівень фінансової стійкості підприємства, яке аналізується.
Основними показниками, що характеризують фінансову стійкість підприємства, його незалежність від позичкових коштів, є: коефіцієнт автономії, коефіцієнт фінансової стабільності (коефіцієнт власних та позикових коштів), коефіцієнт фінансового левериджу (залежності від довгострокових зобов'язань), коефіцієнт забезпеченості власними коштами, коефіцієнт фінансової залежності, коефіцієнт віднояіення позикових і власних коштів, коефіцієнт маневреності робочого та власного капіталу.
Зміст та порядок визначення вказаних коефіцієнтів такі: Коефіцієнт автономії показує частку власних коштів (капіталу) у загальній сумі всіх коштів (капіталу) підприємства, які використовуються ним для здійснення статутної діяльності. Розраховується коефіцієнт автономії (Кдвт) як відношення суми по підсумку розділу 1 пасиву балансу (власний капітал) до суми підсумку (пасиву) балансу:
ВК ПБ'
И1^
де ВК — власний капітал; ПБ — підсумок балансу.
Мінімальне (нормативне) значення коефіцієнта автономії — більше 0,5. Ця величина показника дозволяє припустити, що всі зобов'язання підприємства можуть бути покриті власними коштами. Збільшення коефіцієнта автономії свідчить про зростання фінансової незалежності, підвищення гарантій погашення підприємством своїх зобов'язань. Отже, чим вище значення коефіцієнта, тим кращий фінансовий стан підприємства.
• Коефіцієнт фінансової стабільності (співвідношення власних і позичкових коштів) показує, скільки позичкових коштів залучило підприємство па одну гривню вкладених в активи власних коштів. Коефіцієнт фінансової стабільності (Кфс) розраховується діленням суми власних джерел (власного капіталу) на суму термінових і довгострокових зобов'язань:
к -вк Кфс — зк",
де ЗК — залучені кошти; ВК — власний капітал. Нормальним (нормативним) вважається стан, коли коефіцієнт більший 1. Перевищення власних коштів над позиченими вказує на те, що підприємство має стійкий фінансовий стан і відносно не залежить від зовнішніх фінансових джерел.
• Коефіцієнт забезпеченості власними коштами (Кзвк) характеризує рівень забезпечення підприємства власними коштами. Розраховується цей показник як відношення суми фактичної наявності джерел власних і прирівняних до них коштів (за винятком сум заборгованостей по розрахунках з учасниками, доходів майбутніх періодів, резерву майбутніх витрат і платежів, реструктуризовано-го боргу) до суми обігових активів, які має підприємство:
Пі -Лі
де Пі — разом перший розділ пасиву балансу;
А], А'г — підсумки по розділах 1 і 2 активу балансу.
Нормальним вважається стан підприємства, коли коефіцієнт забезпеченості власними коштами більший 0,1.
Фінансова стійкість підприємства оцінюється і коефіцієнтом співвідношення залучених і власних коштів (Ксжк)- Цей показник показує, скільки позичкових коштів залучило підприємство на одну гривню вкладених в активи власних коштів. Розраховується він співвідношенням всієї суми зобов'язань по злучених коштах до суми власних коштів:
Ксзвк =
де ЗК — залучений капітал; ВК — власний капітал.
Нормальним є такий стан у підприємства, коли коефіцієнт менший 1. Якщо коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів перевищує одиницю, фінансова стійкість і автономність підприємства досягає критичної величини.
Важливим показником, який характеризує фінансову стійкість підприємства, є коефіцієнт довгострокового залучення позичкових коштів (Кд.чпк). Він показує, скільки довгострокових позичкових коштів використано для фінансування активів підприємства поряд із власними коштами. Розраховується цей коефіцієнт діленням суми довгострокових кредитів та інших позикових коштів на суму власних коштів (капіталу):
к дз
де ДЗ — довгострокові зобов'язання; ВК — власний капітал.
Чим менше позичкових коштів залучає підприємство для здійснення своєї статутної діяльності, тим сильніша його фінансова стійкість.
Важливе значення для вивчення фінансової стійкості підприємства має і розрахунок коефіцієнта залучення довгострокових позичкових коштів у сумі довгострокових активів. Розраховується цей коефіцієнт як відношення суми довгострокових позикових коштів до суми довгострокових активів:
к ДЗ.
де Кдпк — коефіцієнт залучення довгострокових позичкових коштів у сумі довгострокових активів; ДА — довгострокові активи.
Цей коефіцієнт показує, скільки довгострокових позичкових коштів і кредитів банку припадає на одиницю довгострокових активів підприємства.
Ступінь залежності підприємства від кредиторів можна визначити розрахунком коефіцієнта концентрації залученого капіталу (Ккзк). Визначається він співвідношенням суми довгострокових і короткострокових вкладень до суми активів підприємства:
к ДКВ
Ккзк = —,
де ДКВ — довго- і короткострокові вкладення; А — активи.
З іншого боку, для визначення ступеня концентрації власного капіталу визначається аналогічний коефіцієнт — коефіцієнт концентрації власного капіталу (Ккнк):
ВК
А '
де ВК — власний капітал.
Чим вище коефіцієнт, тим стабільніший фінансовий стан підприємства.
Для визначення частки активів, що належить до власного капіталу, визначається коефіцієнт фінансової залежності (Кфз), який можна розрахувати за формулою:
к — А Кфз — вк-
Для визначення фінансової стійкості підприємства можуть розраховуватися додатково й інші показники забезпеченості підприємства відповідними джерелами і коштами, які підтримують його стабільність.
9.5. Комплексна оцінка фінансового стану підприємства
Перехід економіки України до ринкових відносин відбувається у важких умовах падіння виробництва й інфляції. Це негативно впливає на організацію фінансових відносин підприємств, знижує можливості збільшення фінансових ресурсів, і як наслідок, зменшує фінансування для вирішення економічних і соціальних питань. У цих умовах дуже важливим для підприємств виступає проведення комплексної оцінки фінансового стану з метою виявлення резервів збільшення фінансових ресурсів.
Чинниками задовільного фінансового стану підприємства можуть бути:
продолжение
--PAGE_BREAK--• наявність у необхідних обсягах фінансових ресурсів;
• прибутковість;
• стійка платоспроможність;
• своєчасність розрахунків тощо.
Чинниками незадовільного фінансового стану підприємства є:
• недостача власних обфгових активів;
• наявність збитків;
• наявність стійкої заборгованості по платежах тощо.
Загальними кінцевими показниками комплексної оцінки фінансового стану підприємства вважаються його доходність і рентабельність.
Доходність підприємства характеризується абсолютними і відносними показниками. При цьому абсолютним показником доходності є прибуток, а відносним — рівень рентабельності.
Сума отриманого прибутку — це показник, який характеризує результативність роботи підприємства, фінансовий результат його підприємницької діяльності. Прибуток — один з основних джерел фінансових ресурсів підприємства і держави. У Законі України «Про підприємства в Україні» йдеться, що підприємство здійснює свою діяльність з метою отримання прибутку.
Прибуток як кінцевий фінансовий результат діяльності господарюючих суб'єктів формується взаємодією багатьох чинників. Так, загальний обсяг балансового прибутку поповнюється за рахунок прибутку від продажу продукції, робіт, товарів, основних засобів, валютних цінностей, доходів від надзвичайних операцій. Тому при аналізі формування балансового прибутку необхідно визначити питому вагу та рівень зміни її складових. Потім проаналізувати зміну основної складової балансового прибутку — прибутку від продажу продукції, визначити рівень впливу на його розмір окремих чинників:
• зміни структури і обсягу проданої продукції;
• зміни рівня її собівартості;
• зміни рівня реалізаційних цін.
На основі проведеного аналізу розкрити резерви збільшення прибутку від продажу продукції.
Для комплексної оцінки фінансового стану підприємства потрібно розрахувати і відносні показники:
• рентабельність основної діяльності;
• рентабельність основного капіталу;
• рентабельність власного капіталу.
А також такі показники, як обіговість матеріальних обігових активів, обіговість власного капіталу, коефіцієнт забезпечення запасів і затрат джерелами активів для їх формування тощо.
Розрахунок названих показників (коефіцієнтів) наведено в табл. 9.2.
Таблиця 9.2 Розрахунок показників ефективності виробництва
Найбільш узагальнюючим абсолютним показником, який характеризує фінансовий стан підприємства, є відповідність чи невідповідність (надлишок чи нестача) джерел власних коштів для формування запасів і витрат, тобто різниця між величиною джерел власних коштів і величиною запасів і витрат.
У випадках відповідності чи перевищення власних джерел формування обігових активів наявності запасів і витрат — у підприємства стійкий фінансовий стан. При нестачі власних джерел для покриття запасів і витрат — у підприємства нестійкий фінансовий стан.
Частка власних джерел формування обігових засобів у покритті запасів і витрат визначають таким чином:
Частка власних джерел формування обігових активів =
Запаси і витрати
У випадку зниження частки власних джерел формування обігових активів у покритті запасів і витрат підприємству для стабілізації фінансового стану необхідно збільшити частку цих джерел в обігових активах, а також знизити залишки цінностей шляхом реалізації у виробництві малорухомих і невикористаних запасів.
Показник
Розрахунок
Рентабельність основної діяльності -
Прибуток від реалізації продукції
Затрати на виробництво і реалізацію продукції
Рентабельність основного капіталу =
Чистий прибуток
Підсумок балансу
Рентабельність власного капіталу =
Чистий прибуток
Середня величина власного капіталу
Обіговість матеріальних обігових активів =
Виручка від продажу
Підсумок 2 розділу активу балансу
Обіговість власного капіталу =
Виручка від продажу
Підсумок 1 розділу пасиву балансу
РОЗДІЛ 10
ФІНАНСОВАСАНАЦІЯ ТАБАНКРУТСТВОПІДПРИЄМСТВ
10.1. Фінансова криза на підприємствах і причини її виникнення
В останні роки економіка України розвивається досить-таки динамічно. Так, коли у 2000 р. порівняно з 1999 р. реальний внутрішній продукт збільшився на 6%, то у 2001 р. — на 9%. У 2002 р. обсяг виробництва валового внутрішнього продукту становив понад 220 млрд. грн. Найбільший внесок у це зростання зробили такі галузі економіки, як переробна, харчова, легка промисловість і машинобудування.
У минулому періоді (2000—2002 рр.) продовжував зростати і фінансовий результат діяльності підприємств. Так, коли в 2000 р. фінансовий результат суб'єктів господарювання від звичайної діяльності до оподаткування (крім малих і сільськогосподарських підприємств) становив понад 11,5 млрд. грн., то у 2002 р. цей показник становив вже понад 14,5 млрд. грн., тобто на 3,0 млрд. грн. або на 26% більше ніж у 2000 р.
Але, незважаючи на позитивні зрушення в економіці в останні роки, практично 40% підприємств в Україні працювало збитково. Найбільше збиткових підприємств та організацій на транспорті, промисловості, у матеріально-технічному постачанні і збуті, у будівництві.
Збиткова робота підприємств та організацій є однією з головних причин їх незадовільного фінансового стану. Наслідком же незадовільного фінансового стану підприємств є збільшення їхньої кредиторської та дебіторської заборгованості. Так, коли дебіторська та кредиторська заборгованість по всіх суб'єктах господарювання (крім малих підприємств і бюджетних установ) на 1 грудня 2000 р. становила відповідно 197,2 і 270,0 млрд грн, що перевищило їх розмір у порівнянні з початком 2000 р. відповідно на 15,8% і 17,8%. Станом же на 1 листопада 2001 р. дебіторська та кредиторська заборгованість по зазначених суб'єктах господарювання становила відповідно 215,8 млрд. грн. і 278,0 млрд. грн., тобто зросла порівняно з початком року відповідно на 16,5% і 7,6%. На перше грудня 2003 року дебіторська заборгованість становила 273,1 млрд. грн., а кредиторська — 340,9 млрд. грн., що відповідно на 26,5% і на 22,6% більше ніж на 1 листопада 2001 р.
Найбільша питома вага кредиторської заборгованості припадає на промисловість (більше 35%), торгівлю та громадське харчування (близько 20%), транспорт (близько 10%).
Протягом останніх років (2000—2001 рр.) значною залишалась питома вага простроченої заборгованості. її частка у загальній сумі дебіторської заборгованості (станом на 1 грудня 2003 р.) становить більше 30%, а кредиторської — понад 32%.
Наслідком наявності значної суми дебіторської та кредиторської заборгованості та її прострочених розмірів є неплатоспроможність значної кількості суб'єктів господарювання. При цьому більше двох третин неплатежів у промисловості спостерігається в таких галузях, як електроенергетика (більше 30% від загальної суми кредиторської заборгованості по промисловості), паливна промисловість (більше 16%), чорна металургія (більше 15%). Існує ще значна сума заборгованості з виплатою заробітної плати. Станом на 1 грудня 2003 р. вона становила більше 2,1 млрд. грн. Більше 15,0% становить заборгованість населення за житлово-комунальні послуги.
Неплатоспроможність — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема, по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.
Грошове зобов'язання — зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.
Наявність значних сум кредиторської заборгованості у суб'єктів господарювання, тобто їх неплатоспроможність, свідчить про те, що такі підприємства знаходяться в глибокій фінансовій кризі.
Отже, під фінансовою кризою слід розуміти недостатність власних коштів у господарюючих суб'єктів для здійснення своєчасних платежів до бюджету, цільових фондів, розрахунків із постачальниками та підрядниками, робітниками та інше внаслідок зниження результатів їх господарсько-фінансової діяльності з різних причин. Або фінансова криза — це неспроможність підприємства здійснювати фінансове забезпечення власної поточної виробничо-фінансової діяльності.
Чинниками, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, бувають:
1) зовнішні, тобто ті, що не залежать від діяльності підприємства;
2) внутрішні, тобто ті, що залежать від діяльності підприємства.
До складу зовнішніх чинників можна віднести такі:
• політичну нестабільність у країні місцезнаходження підприємства;
• нестабільність господарського та податкового законодавства;
• значний рівень інфляції;
• зниження купівельної спроможності населення;
• нестабільність фінансового ринку;
• кризу, а також посилення конкуренції в галузі;
• інші чинники.
Ці чинники зумовлюють фінансову кризу у випадках, якщо відповідні служби підприємств помилково або несвоєчасно реагують на них. До внутрішніх чинників фінансової кризи можна віднести:
низький рівень кваліфікації керівного персоналу;
прорахунки в організації постачання та ведення виробничої діяльності;
прорахунки в інвестиційній політиці;
дефіцит коштів для фінансування;
низький рівень менеджменту та маркетингу;
недосконалість виробничої структури та структури управління;
інші чинники.
На конкретних підприємствах можуть бути специфічні причини виникнення фінансової кризи.
Фінансова криза буває трьох рівнів:
1) коли фінансовий стан підприємства не загрожує його функціонуванню (за умови переведення його на режим антикризового управління);
2) коли фінансовий стан підприємства загрожує його існуванню та потребує негайного здійснення фінансової санації;
3) коли фінансовий стан підприємства знаходиться у кризовому стані, що вимагає його ліквідації.
Установлення рівня фінансової кризи зумовлюється необхідною передумовою своєчасного та вірного прийняття рішення щодо відновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом.
10.2. Санація й реструктуризація підприємств і організацій
10.2.1. Економічна сутність санації, випадки та мета її проведення
У системі заходів для фінансового оздоровлення підприємств і виходу з економічної кризи застосовується так звана санація.
Під санацією розуміють систему економіко-організаційних заходів, спрямованих на підвищення прибутковості й ефективності виробництва, на оздоровлення фінансового стану підприємств-боржників. Слово «санація» походить від латинського «запаге», що в перекладі означає оздоровлення чи одужання.
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 р. дає поняття «санація» та «досудова санація». Згідно зі згаданим Законом досудова санація — це система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.
Санація — система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом і його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника.
Санація може здійснюватись у таких випадках:
• необхідності забезпечення розвитку пріоритетних галузей народного господарства, більш важливих підприємств в силу їх значущості для народного господарства;
• переорієнтації підприємницької діяльності;
• здійснення антимонопольних заходів;
• за ініціативою суб'єкта господарювання, який знаходиться в кризі, якщо існує загроза оголошення його банкрутом у майбутньому;
• за рішенням господарського суду;
• за рішенням кредиторів відмовитися від частки своїх вимог з метою, щоб підприємство (якщо воно перспективне) продовжувало свою діяльність, або коли вони бачать в санації можливість врятувати свій капітал;
• коли боржник за власною ініціативою звертається до господарського суду з заявою про порушення справи про своє банкрутство у випадках, якщо є фінансова неспроможність або існує реальна загроза такої неспроможності;
• коли закінчився місячний термін після опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради або Кабінету Міністрів України заяви про порушення справи про банкрутство цього підприємства у випадках, коли надійшли пропозиції від фізичних і юридичних осіб, які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника;
• за ініціативою фінансово-кредитної установи у випадках оголошення клієнта неплатоспроможним;
• за ініціативою заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства у випадках невиконання зобов'язань, забезпечених іпотекою майнового комплексу та ін.
Головною метою санації є мобілізація фінансових ресурсів для відновлення (поліпшення) платоспроможності та ліквідності підприємств, а також формування фінансового капіталу для здійснення санаційних заходів.
Підставою для проведення санації є наявність реальної загрози банкрутства підприємств.
Ініціатива щодо проведення досудової санації державних підприємств може виходити від уповноважених органів, підприємств, кредиторів або інших осіб.
Пропозиції щодо проведення досудової санації від відповідних осіб подаються уповноваженому органу, який і приймає рішення про її проведення.
10.2.2. Санаційний аудит і порядок його проведення
Для визначення рівня фінансово-господарської діяльності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі, та прийняття рішення щодо визначення необхідності та джерел фінансування санації, проводиться санаційний аудит.
Аудит — це незалежна експертиза публічної бухгалтерської та фінансової звітності, іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, повноти обліку і його відповідності чинному законодавству, а також формування висновків щодо реального фінансового стану підприємства.
Окремою ділянкою загального аудиту є санаційний аудит. Його відмінною рисою є те, що він проводиться на підприємствах, які опинилися у фінансовій кризі.
Головною метою санаційного аудиту є оцінка рівня фінансової кризи та виявлення фінансової спроможності її подолання на підприємстві на підставі проведення аналізу фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання.
Проведення санаційного аудиту обумовлюється необхідністю наявності об'єктивної інформації про фінансовий стан підприємства, яке опинилося в фінансовій кризі.
Санаційний аудит підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, можуть замовляти:
• саме підприємство — у випадках, якщо воно виходить з пропозицією про укладення мирової угоди та проведення санації у процесі провадження справи про банкрутство;
• потенційний санатор — у випадках, якщо вирішується питання про санацію підприємства через його реорганізацію шляхом приєднання до іншого, або злиття з іншим підприємством;
• державні органи — у випадках, якщо вирішується питання про надання підприємству державної санаційної підтримки;
• позикодавець — у випадках, якщо вирішується питання про надання санаційного кредиту;
• існуючі та потенційні власники корпоративних прав підприємства — у випадках, якщо приймається рішення про збільшення статутного фонду тощо.
На вимогу замовників санаційний аудит проводиться зовнішніми, не залежними як від підприємства, аудит якого проводиться, так і від замовника аудиту, аудиторами.
Аудитор на основі результатів перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, яке знаходиться у фінансовій кризі, мусить дати висновок щодо його санаційної спроможності, тобто про спроможність до виживання.
продолжение
--PAGE_BREAK--Санаційна спроможність — це наявність у підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність самостійно провести фінансову санацію.
Санаційну спроможність підприємства можна виявити, якщо в процесі санаційного аудиту вирішуються такі питання:
• визначені причини фінансової кризи, її глибина та можливості подолання;
• здійснена економіко-правова експертиза існуючої на підприємстві санаційної концепції та оцінки ризиків, пов'язаних з її реалізацією.
У процесі санаційного аудиту необхідно дати оцінку санаційної спроможності підприємства з економічної та правової сторін. Економічними критеріями санаційної спроможності підприємства є його здатність до забезпечення відновлення прибутковості, ліквідності та платоспроможності. З правового боку, санаційно спроможним підприємство буде в тому випадку, якщо воно здатне відновити та в довготерміновому періоді зберігати платоспроможність з тим, щоб у кредиторів не було підстав звертатися з заявою до господарського суду з проханням про порушення справи про банкрутство.
Проведення санаційного аудиту передбачає аналіз виробничо-господарської діяльності підприємства та його фінансового стану, а також виявлення симптомів кризи та слабких місць у діяльності підприємства.
Аналізуючи виробничо-господарську діяльність підприємства, аудитор вивчає його загально-виробничу структуру, оцінює рівень існуючої технології виробництва, проводить аналіз виробничих витрат, рівня собівартості та руху основних фондів, оцінює показники праці та ін.
Аналізуючи фінансовий стан підприємства, що перебуває в кризі, аудитор оцінює динаміку та структуру валюти балансу, аналізує формування та рух власного та позичкового капіталу, кредиторської заборгованості, дає оцінку ліквідності активів підприємства та його платоспроможності, аналізує обсяг використання реальних та фінансових інвестицій, дебіторську заборгованість, оцінює ділову активність підприємства.
Аналізуючи ситуацію на ринку збуту готової продукції, аудитор вивчає основні параметри маркетингової політики, де особлива увага звертається на визначення попиту на продукцію та вивчення конкурентоспроможності товарів, відповідність рівня якості товарів вимогам ринку, існування концепції оновлення товарного асортименту, розширення інноваційної діяльності та ін.
На етапі аудиту причин кризи, сильних або слабких місць визначається вид та фаза фінансової кризи, а також її причини, виявляються чинники, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники діяльності підприємства, сильні і слабкі місця у його діяльності.
Завершальною стадією санаційного аудиту є складання акта. В акті відображається реальна картина фінансового стану підприємства, дається загальна оцінка його санаційної спроможності та формуються пропозиції щодо доцільності ліквідації чи санації підприємства.
10.2.3. Порядок проведення санації підприємств
Порядок проведення санації державних підприємств викладений у «Положенні про порядок проведення санації державних підприємств» (для підприємств недержавної форми власності це положення має рекомендаційний характер), що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р.
У разі прийняття рішення про проведення досудової санації підприємство за участю представників уповноваженого органу та кредиторів у місячний термін складає план санації та подає його на затвердження уповноваженому органу.
План досудової санації має містити:
• реквізити підприємства (повна назва, юридична адреса, організаційно-правова форма, орган управління);
• відомості про фінансово-господарський стан;
• заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду. Відстрочення та (або) розстрочення платежів, переоформлення короткотермінових кредитів у довготермінові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх здійснення; розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;
• визначення джерел фінансування заходів (зобов'язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти Державного бюджету, кошти, отримані від оренди майна, відчуження основних засобів, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);
• умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації (набуття права власності на майно підприємства відповідно до законодавства, розпорядження частиною його продукції, оренда майна підприємства, задоволення вимог кредиторів шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора тощо);
• очікувані наслідки виконання плану досудової санації.
Уповноважений орган у місячний термін розглядає та затверджує або відхиляє поданий підприємством план досудової санації.
Рішення про відхилення плану досудової санації приймається уповноваженим органом, якщо запропоновані заходи не забезпечують відновлення платоспроможності підприємства.
Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців. В окремих випадках уповноважений орган може продовжити термін, але не більше ніж на 6 місяців.
Контроль за виконанням плану досудової санації здійснює уповноважений орган.
Право вибору умов проведення санації залишається за боржником у випадку, коли він сам звернувся до господарського суду з заявою про визнання його банкрутом. При цьому умови проведення санації державних підприємств шляхом їх реорганізації узгоджуються з особою, уповноваженою управляти державним майном, і антимоно-польним комітетом України в його компетенції, або з відповідним органом приватизації, за умови проведення санації шляхом приватизації.
Якщо в санації підприємства-боржника виявили бажання взяти участь кілька громадян або юридичних осіб, то вибір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсній основі.
Якщо ж порушено справу про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника.
Проведення санації передбачає подачу громадянами та юридичними особами, які бажають взяти участь у проведенні санації, в місячний термін заяви до господарського суду із зазначенням у ній зобов'язань переведення на них боргу. Після прийняття судом рішення про проведення санації, її учасники, в особі керуючого санацією, у тримісячний термін повинні розробити план санації, в якому повинно міститися зобов'язання про задоволення вимог усіх кредиторів підприємства-боржника в узгоджені з ним терміни.
Схвалений комітетом кредиторів план санації подається до господарського суду на затвердження не пізніше п'яти днів з дня схвалення його комітетом кредиторів. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію до господарського суду не було подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і розпочати ліквідаційну процедуру.
За п'ятнадцять днів до закінчення санації керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт. До звіту додається реєстр вимог кредиторів. За результатами розгляду звіту збори кредиторів приймають одне з таких рішень:
• про виконання плану санації і закінчення її процедури та відновлення платоспроможності боржника;
• про звернення до господарського суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків з кредиторами;
• про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження встановленого строку процедури санації;
• про звернення до господарського суду з клопотанням про визначення боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
• про укладання мирової угоди.
Якщо збори кредиторів не прийняли жодного з цих рішень або в установлені строки не проведені розрахунки з кредиторами, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
За наявності згоди кредиторів на перехід боргу і заміну боржника у випадку, якщо він сам звернувся до господарського суду, господарський суд виносить постанову про зупинення розгляду справи. У цьому випадку в постанові господарський суд затверджує узгоджені з кредиторами, санаторами і боржниками умови санації юридичної особи — боржника з зазначенням термінів її проведення.
Процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами про відстрочку та (або) розстрочку сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів за згодою сторін називається мировою угодою.
Мирова угода укладається переважно в тих випадках, коли боржник перебуває під загрозою неплатоспроможності та з власної ініціативи звертається із заявою до господарського суду щодо порушення справи про своє банкрутство.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів. Підписують це рішення, з одного боку, керівник чи керуючий санацією, з іншого — голова комітету кредиторів.
У проекті мирової угоди вказуються пропозиції боржника за такими показниками: обсяг початкового погашення заборгованості; бажана сума списання боргу; бажаний період пролонгації заборгованості; форма платіжних поступок кредиторів (списання чи пролонгація).
Складений проект мирової угоди разом зі списком усіх кредиторів та дебіторів із визначенням сум заборгованості, балансом та іншими документами, що підтверджують фінансово-майновий стан, і заявою про порушення справи про банкрутство боржник подає до господарського суду.
Поданий до суду проект мирової угоди підлягає затвердженню цим судом. З цією метою господарський керуючий у п'ятиденний термін з дня укладення проекту угоди повинен подати до суду заяву з проханням про затвердження мирової угоди. До заяви додаються: текст мирової угоди; протокол засідання комітету кредиторів з ухвалою рішення про укладення мирової угоди; список кредиторів, зобов'язання боржника про відшкодування першочергових витрат та ін.
Затверджена господарським судом мирова угода є підставою для припинення справи про банкрутство боржника.
З дня затвердження судом мирової угоди припиняються повноваження господарського керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
Під час дії мирової угоди, господарський керуючий не має права розпоряджатися майном боржника. Він лише здійснює контроль за ефективністю використання цього майна.
У разі розірвання мирової угоди чи визнання її недійсною, вимоги кредиторів у незадоволеній частині відновлюються в повному обсязі.
Контроль за проведенням санації здійснює господарський суд, який виніс рішення про проведення санації.
Проведення санації передбачає здійснення системи організаційних і фінансових заходів.
Організаційні заходи передбачають:
• злиття збиткового підприємства з фінансово здоровим;
• перетворення підприємства в інше за формою власності;
• закриття нерентабельних виробництв;
• введення зовнішнього управління майном;
• продаж частини майна підприємства-боржника або передача його в оренду;
• орієнтація програми виробництва та продажу на потреби ринку;
• перегляд і створення системи контролю затрат;
• зміна загальної виробничої структури шляхом створення на базі підрозділів підприємства самостійних госпрозрахункових одиниць;
• перегляд та зміна виробничого процесу, технологій виробництва;
• перевірка компетенції керівників і спеціалістів з подальшою їх заміною при необхідності;
• створення спеціальних служб контролю за діяльністю підприємства.
Фінансові заходи включають:
• погашення боргів підприємства;
• реструктуризацію боргів, переоформлення короткострокових кредитів у довгострокові;
• випуск і розміщення цінних паперів для мобілізації додаткових фінансових ресурсів і збільшення капіталу підприємства та ін.
Особливе місце в процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання фінансових джерел санації.
Мета фінансової санації — покриття поточних збитків і ліквідація причини їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності і платоспроможності підприємства, скорочення всіх видів заборгованостей, формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів. Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізованих джерел не вистачило для проведення санації або реструктуризації, то в окремих випадках може бути прийняте рішення про надання державної фінансової підтримки.
Відповідно до Господарського кодексу України у випадках збиткової роботи підприємств держава, якщо вона вважає їх продукцію суспільно необхідною, може надати таким підприємствам фінансову підтримку у вигляді дотацій та інших пільг. При цьому надання підтримки орієнтоване, передусім, на підприємства, які можуть її використовувати з максимальною віддачею, забезпечити збільшення виробництва продукції, підвищення прибутковості та ефективності роботи.
Фінансова підтримка державою підприємств може здійснюватися шляхом централізованої санації у вигляді прямого бюджетного фінансування і непрямими формами державного впливу.
Пряме бюджетне фінансування санації підприємств може здійснюватися на поворотних (бюджетні кредити) та неповоротних умовах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємства, яке знаходиться на межі банкрутства).
Досвід західних держав засвідчив, що пряме безповоротне фінансування підприємств себе не виправдало. В Україні широкого масштабу набула практика проведення цільових кредитних аукціонів Національним банком під програми санації виробництва, а не підприємств, які отримали цільові кредити і використовували їх найчастіше не на розвиток виробництва, а на покриття поточних витрат.
Одним із методів державної фінансової допомоги підприємства є санаційна підтримка у формі повного або часткового викупу державою акцій підприємств, які знаходяться у фінансовій кризі. Виступаючи в ролі санатора, держава повинна керуватися, насамперед, народногосподарською ефективністю виробництва і зростанням безробіття. Головна мета державних інвестицій — це сприяння поновленню ліквідності підприємств і забезпечення їх ефективної роботи.
Можливе також надання державних гарантій для отримання вітчизняними підприємствами внутрішніх кредитів, особливо під програми санації та реструктуризації виробництва.
Одним із напрямів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у формі списання або реструктуризації податкового кредиту, надання цільових податкових пільг підприємствам, які безпосередньо потребують санації тощо. Крім того, платникам податків можливе надання відстрочки та розстрочки по платежах до бюджету на умовах податкового кредиту з виплатою 0,5 облікової ставки НБУ.
У складі санаційних заходів особливе значення має фіскальна підтримка, що пов'язана з лізинговою формою фінансування підприємств, а також участь у ній найбільших кредиторів, які мають можливість пролонгації термінів виплати заборгованості та ін.
Використання того або іншого методу санації залежить від конкретних характеристик підприємств, від їх народногосподарського та регіонального значення.
Ефективність санації можна оцінити такими основними показниками:
• прибутковістю, платоспроможністю та ліквідністю;
• приростом вартості активів, отриманих від здійснення санації, та ін. Успішною санацію можна вважати тоді, коли у разі її здійснення
підприємство виходить з фінансової кризи і забезпечує платоспроможність та прибутковість.
10.2.4. Фінансові джерела санації підприємств та їх використання
Здійснення санації передбачає наявність відповідних джерел її фінансування.
Основними джерелами фінансування санації можуть бути:
• власні кошти підприємств (самофінансування);
• кошти власників;
• кошти кредиторів;
• державні кошти.
Крім того, в окремих випадках держава може здійснювати непрямі методи сприяння санації господарюючих суб'єктів у вигляді надання податкових пільг, створення особливих умов діяльності підприємствам.
продолжение
--PAGE_BREAK--Використання власних фінансових ресурсів спрямовується, як правило, на поліпшення або відновлення платоспроможності та ліквідності господарюючих суб'єктів. Цю процедуру здійснюють зазвичай за такими напрямами: реструктуризація активів; зменшення витрат; збільшення виручки від реалізації.
Реструктуризація активів здійснюється за рахунок таких видів санаційних заходів:
• мобілізація фінансових резервів за рахунок реалізації окремих об'єктів основних та обігових засобів, які безпосередньо не пов'язані з процесом виробництва та реалізації продукції (будівлі та споруди невиробничого призначення, нематеріальні активи, наднормативні запаси сировини й матеріалів, боргові цінні папери тощо);
• лізинг основних фондів;
• здача в оренду основних фондів, які не використовуються у виробничому процесі;
• продаж окремих нерентабельних або низькорентабельних структурних підрозділів;
• удосконалення структури обігового капіталу за рахунок зменшення частки низьколіквідних обфгових активів;
• рефінансування дебіторської заборгованості шляхом переведення її в інші, ліквідні форми обігових активів — гроші, короткострокові фінансові вкладення).
Зменшення витрат здійснюється за рахунок таких заходів:
• заморожування інвестиційних вкладень з довготривалим строком окупності;
• зниження валових витрат за рахунок визначення їх оптимального рівня.
Збільшення виручки від реалізації продукції за рахунок стимулювання збуту шляхом надання знижок покупця, масовою рекламою тощо.
Санаційні заходи можуть бути спрямовані і на реструктуризацію пасивів підприємства, результатом якої здобуваються зміни розмірів та структури фінансових джерел формування активів. У цьому випадку мова йде, насамперед, про зменшення статутного фонду за рахунок зменшення номінальної вартості акцій та зменшення їх кількості з метою:
• одержання санаційного прибутку з наступним спрямуванням його на покриття балансових збитків;
• приведення у відповідність розміру основних та обігових засобів підприємства з розміром його власного капіталу та ін. Значний тягар фінансування санаційних заходів підприємства несуть, як правило, його власники — акціонери, пайовики тощо. Вони можуть здійснювати фінансування санації шляхом збільшення (зменшення) статутного фонду, наданням позик, наданням цільових внесків на безповоротній основі та ін.
При цьому збільшення статутного фонду може здійснюватися шляхом збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості, збільшення номінальної вартості існуючих акцій, обміну облігацій на акції. Основною метою збільшення статутного фонду в санаційних цілях є мобілізація додаткових внесків інвесторів.
Участь кредиторів у фінансовій санації боржника може здійснюватися шляхом:
• надання додаткових кредитних ресурсів;
• пролонгації та реструктуризації наявної заборгованості;
• надання кредитного забезпечення (поручительства, гарантії);
• трансформації боргу у власність тощо.
Крім того, однією з форм санації кредиторів може бути погашення боргу за рахунок цільового банківського кредиту, що надається
комерційним банком, який обслуговує підприємство-боржника. Надання такого кредиту здійснюється на умовах підвищеної відсоткової ставки, оскільки це пов'язано з високим рівнем ризику.
Крім кредиторів, у фінансовій санації підприємства може брати участь і його персонал. Участь персоналу у санації цього підприємства обумовлена необхідністю збереження робочих місць.
Основними формами фінансування санації персоналом може бути:
• купівля працівниками акцій цього підприємства;
• відмова від дивідендів і винагороди за виробничі результати;
• надання працівниками позик підприємству.
Фінансову підтримку санації підприємств може надавати і держава.
Це може бути здійснено у випадках, коли мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізованих джерел не вистачило для проведення санації державного підприємства, а продукція, що виробляється, суспільно необхідна. У цьому випадку на рівні відповідних державних структур може бути прийнято рішення про надання фінансової підтримки збитково працюючим підприємствам.
Державна фінансова підтримка санації підприємств може здійснюватися:
• прямим бюджетним фінансуванням у вигляді надання субсидій, дотацій, повного або часткового викупу державою акцій підприємства, яке перебуває на межі банкрутства. Пряме бюджетне фінансування санації державних підприємств здійснюється у випадках, коли підприємство зазнало збитків від стихійного лиха і вони не відшкодовані органами страхування та в інших випадках; наданням бюджетних позик тощо.
Крім прямого бюджетного фінансування санації, держава може здійснювати і непрямі форми виливу фінансової підтримки підприємств. Гакими методами фінансової підтримки підприємств можуть бути: » надання антимонопольним комітетом дозволу на інтеграцію підприємств-конкурентів або на об'єднання їх інтересів; 1 надання державних гарантій і державного страхування кредитів; 1 регулювання механізму ціноутворення;
1 зниження податкового тиску, списання податкових зобов'язань тощо; відстрочка і розстрочка за платежами до бюджету на умовах податкового кредиту;
стимулювання лізингової форми фінансування виробничо-технічних санаційних заходів;
активізація участі в санації кредиторів, які мають найбільший обсяг заборгованості;
• проведення цільових кредитних аукціонів НБУ під програми фінансування санації виробництва.
Державна підтримка санації підприємств тим чи іншим методом залежить від конкретних характеристик підприємства, його народногосподарського та регіонального значення, глибини фінансової кризи. Найбільш економічними методами державної підтримки санації підприємства вважаються такі, як надання різного рівня державних гарантій та різних форм підтримки фіскального характеру у вигляді стимулювання лізингу та активізації участі в санації кредиторів, які мають найбільший обсяг заборгованості.
10.2.5. Реструктуризація підприємств, її види та показники ефективності
У складі комплексу фінансово-економічних і організаційно-правових заходів для фінансового оздоровлення підприємства-боржника важливе значення має реструктуризація (реорганізація).
Реструктуризація підприємства — здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентноспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.
Реорганізація підприємства (його злиття з іншим, економічно міцним підприємством, приєднання до іншого фінансово-стійкого підприємства, розподіл на самостійні підприємства, перетворення в підприємство іншої форми власності) проводиться за рішенням власника його майна або вповноваженого власником органу, а також за рішенням господарського суду.
Реструктуризація державних підприємств здійснюється відповідно до з рекомендацій, затверджених Міністерством економіки України.
Здійснення реструктуризації передбачає проведення, передусім, аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства. Він повинен містити оцінку загальної вартості майна підприємства, активів і пасивів його балансу, їх структуру, аналіз кредиторської і дебіторської заборгованості, аналіз прибутковості та рентабельності виробництва, а також розрахунок коефіцієнтів абсолютної ліквідності і платоспроможності, які характеризують рівень фінансового стану підприємства.
Отримані дані аналізу вивчаються, і на їх основі робиться висновок щодо ліквідації підприємства через процедуру оголошення його банкрутом або реорганізацію.
Коли приймається рішення про реорганізацію підприємства, складається проект заходів із реорганізації, який має включати:
• економічне обґрунтування необхідності проведення реструктуризації;
• пропозиції щодо форм і методів реструктуризації;
• витрати на проведення реструктуризації та джерела їх покриття;
• заходи, спрямовані на вирішення фінансових, соціальних та інших проблем, пов'язаних з реалізацією проекту із реструктуризації підприємства.
Реструктуризація (реорганізація) підприємства може включати в собі такі заходи:
• заміна керівника підприємства;
• відокремлення від підприємства непрофільних структурних підрозділів;
• продаж зайвих основних фондів та устаткування;
• розподіл великих підприємств на низку невеликих;
• часткова або повна приватизація; часткове закриття;
• проведення процедури банкрутства та ін.
Реструктуризація може бути: фінансова, оперативна та стратегічна.
Фінансова реструктуризація передбачає зміни структури та розмірів власного й позичкового капіталу та інших пасивів підприємства. При цьому зміну структури пасивів можна здійснювати шляхом:
• відстрочки погашення кредиторської заборгованості;
• одержання додаткових кредитів;
• списання заборгованості чи її частки;
• збільшення статутного фонду;
• зниження процентної ставки по заборгованості;
• заморожування інвестиційних вкладень;
• отримання від інвесторів нових інвестицій.
Оперативна реструктуризація полягає у визначенні головних видів діяльності і розробці конкретних пропозицій, а також заходів по ліквідації недоліків у господарсько-фінансовій діяльності підприємства з мінімальними витратами. Вона здійснюється в короткостроковому періоді й коли підприємство вирішує питання підвищення платоспроможності та ліквідності за рахунок власних ресурсів у рамках
переважно санаційної реструктуризації. Основними шляхами цієї реструктуризації можуть бути:
• скорочення чисельності працюючих;
• удосконалення організації виробництва;
• удосконалення управління грошовими потоками;
• економія витрат;
• вилучення збиткових видів діяльності;
• підвищення контролю за якістю продукції та витрачанням фінансових ресурсів.
Стратегічна реструктуризація полягає у розробці та здійсненні довгострокових заходів для зміцнення виробництва та фінансового стану підприємства. Вона здійснюється за рахунок залучення як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування. Основними шляхами цієї реструктуризації можуть бути:
• реструктуризація організаційної структури підприємства та реструктуризація власності;
• запровадження нових технологій;
• придбання та установка нового обладнання;
• розробка нових видів продукції;
• пошук нових ринків збуту;
• підвищення кваліфікації персоналу.
Практика багатьох країн свідчить, що єдиного рецепту реструктуризації не існує. Вона може здійснюватися в багатьох напрямах, у різних умовах, спрямовуватися на різні результати за допомогою різних заходів та з різними ресурсами.
Вибір конкретних реорганізаційних заходів має бути індивідуальним по кожному підприємству і залежить від рівня економічного стану підприємства, що реорганізовується. Однак при проведенні реструктуризації підприємства шляхом його розукрупнення обов'язковими умовами є наявність бізнес-планів створюваних заново підприємств.
При проведенні санації державних підприємств шляхом їх реорганізації, яка передбачає повну або часткову зміну власника, його статутного фонду, розроблені умови реструктуризації узгоджуються з органом, який керує державним майном, і антимонопольним комітетом у межах його компетенції, а умови проведення санації шляхом приватизації погоджуються з відповідним органом приватизації.
У разі розукрупнення підприємства, яке реструктурується, нові підприємства, які виділяються, отримують статус нової юридичної особи і майно на основі розподільного балансу. При злитті підприємства, яке знаходилося в кризовому стані, з фінансово стійким підприємством підприємство-боржник втрачає свій юридичний статус. При поглинанні фінансово-неспроможного підприємства підприємством-санатором підприємство-боржник також втрачає свою юридичну самостійність.
Вибір умов реорганізації юридичної особи залишається за боржником, його адміністрацією, якщо боржник сам звернувся до господарського суду з заявою про визнання його банкрутом.
Найбільш оптимальною організаційно-правовою формою юридичної особи — боржника для проведення санаційної реструктуризації, як свідчить практика фінансового оздоровлення підприємства в країнах з розвиненою ринковою економікою, є створення акціонерного товариства. У цьому випадку в створеному товаристві з'являється можливість легко замінити власника статутного фонду шляхом укладання угоди між санатором і акціонером про передачу частки акцій санатору в обмін на погашення ним боргу суспільства. Це сприяє фінансовому оздоровленню підприємства.
Показниками ефективності реструктуризації підприємств можуть бути:
• зростання продуктивності праці за рахунок запровадження сучасної системи машин, автоматизованих ліній та ін.; зниження витрат виробництва; досягнення і ріст прибутковості;
збільшення обсягів виробництва та продажу продукції; ріст грошових надходжень; поновлення платоспроможності та ліквідності.
10.3. Банкрутство і ліквідація підприємств
10.3.1. Сутність банкрутства та його причини
Робота підприємства, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, вимагає постійного контролю, його фінансовий стан має бути стійким, щоб за рахунок власних коштів формувати власні активи, не допускати необгрунтованої дебіторської та кредиторської заборгованості, розраховуватись вчасно за своїми зобов'язаннями. Однак економічна криза в країні призводить до того, що погіршується фінансовий стан багатьох підприємств, зростає кількість збиткових підприємств, збільшується дебіторська та кредиторська заборгованості, затримуються або не здійснюються вчасно платіжні зобов'язання. Тобто створюються умови для банкрутства підприємств.
Банкрутство — неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.
Суб'єктами банкрутства можуть бути боржники, неплатоспроможність яких виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом.
Боржник — суб'єкт підприємницької діяльності, не спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема, зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.
Грошове зобов'язання — зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. Склад і розмір грошових зобов'язань, зокрема, розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів із урахуванням процентів, які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі до господарського суду заяви про порушення провадження в справі про банкрутство.
Кредитор — юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органам Державної податкової служби та іншим державним органам, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).
Умови і порядок визнання боржників — суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами, порядок здійснення процесу банкрутства, задоволення претензій кредиторів визначається Законом України «Про банкрутство» від 14.05.1992 р. зі змінами, внесеними Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. Положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб — підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації. Вони не застосовуються до юридичних осіб — державних підприємств, підприємств, що є об'єктами права комунальної власності у особливих випадках.
продолжение
--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, а також призначає ліквідатора.
Так, відповідно до ст. 23 Закону «Про банкрутство» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:
• підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;
• строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута і зобов'язання зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
• припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості банкрута;
• відомості про фінансовий стан банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
• укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому ст. ЗО Закону «Про банкрутство»;
• скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, або інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів чи інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
• вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;
• виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється відповідно до ст. 31 Закону «Про банкрутство»;
• припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом і розпорядження його майном (якщо, звичайно, вони не були припинені раніше);
• керівника-банкрута звільняють з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться відповідний запис у його трудовій книжці;
• припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута (якщо цього не було зроблено раніше).
У 5-денний строк (з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом) ліквідатор мусить забезпечити опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах. Таке опублікування здійснюється за рахунок банкрута.
Відомості про визнання боржника банкрутом і про відкриття ліквідаційної процедури повинні містити:
• найменування та інші реквізити боржника, визнаного банкрутом;
• найменування господарського суду, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство;
• дату прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
• відомості про ліквідатора (ліквідаційну комісію).
Кандидатура ліквідатора узгоджується з комітетом кредиторів.
Ліквідатором може бути не тільки особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна чи керуючого санацією, а й керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів.
За клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії. У разі ліквідації державного підприємства чи підприємства, у статутному фонді якого державна частка складає більша ніж 25%, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства і при необхідності — органу місцевого самоврядування.
Ліквідатор (ліквідаційна комісія) виконує свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури.
Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
• приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження;
• виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;
• здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута, згідно з законодавством;
• аналізує фінансовий стан банкрута;
• виконує повноваження керівника (органів правління) банкрута;
• очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;
• пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;
• має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується в першу чергу, згідно зі ст. 31 Закону «Про банкрутство», за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута;
• з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до Кодексу законів про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;
• заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів;
• заявляє про відмову від виконання договорів банкрута в порядку, встановленому Законом «Про банкрутство»;
• вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що перебуває в третіх осіб;
• передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута,
які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов'язковому зберіганню;
• реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом «Про банкрутство»;
• повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення господарським судом та надає державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів;
• здійснює інші повноваження, передбачені Законом «Про банкрутство».
З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи банкрута.
До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі потреби — також представники державного органу в справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнане державне підприємство, і представник органів місцевого самоврядування.
При здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.
Ліквідатор має забезпечувати належне оформлення і зберігання усіх фінансово-господарських документів банкрута протягом ліквідаційної процедури, а після затвердження звіту ліквідатора — передати до архівних організацій для подальшого зберігання.
Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені в господарському суді:
• власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута;
• особою, що відповідає за зобов'язаннями банкрута;
• кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів;
• особою, яка, посилаючись на свої права власника чи іншу підставу, передбачену законом або договором, заперечує правомірність віднесення майнових активів чи коштів до ліквідаційної маси.
До складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на правах власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені під час ліквідаційної процедури, за винятком об'єктів державного житлового фонду та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються у комунальну власність відповідних територіальних громад.
Крім того, до складу ліквідаційної маси включається майно банкрута, що є предметом застави (використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя).
Не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси індивідуально визначені речі, що належать банкруту на підставі речових прав, крім права власності та повного господарського відання.
Ліквідатор, виявивши частку, що належить банкруту в спільному майні, з метою задоволення вимог кредиторів у встановленому порядку порушує питання про виділення цієї частки.
Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим (ліквідаційною комісією) у порядку, встановленому законодавством України.
Ліквідатор має забезпечити через засоби масової інформації повідомлення про порядок продажу майна банкрута, його склад, умови і строки придбання.
Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.92 р. №2163-ХИ, зі змінами і доповненнями, та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.
Порядок продажу активів платника податків у рахунок погашення податкового боргу затверджено наказом Міністерства економіки України від 07.06.2001 р. №123.
Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.
Для здійснення оцінки майна господарський керуючий має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор починає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.
Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором і покупцем. Усі кошти, що надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника і не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження перераховуються на рахунки кредиторів для задоволення відповідних вимог у наступній черзі.
У першу чергу задовольняються:
а) вимоги, забезпечені заставою;
б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, зокрема, відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;
в) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, зокрема:
• витрати на оплату державного мита;
• витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство;
• витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;
• витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;
• витрати ліквідатора — арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;
• витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;
• витрати на оплату праці ліквідатора — арбітражного керуючого.
Перелічені витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації нею частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено Законом «Про банкрутство».
У другу чергу задовольняються вимоги:
• що виникли за зобов'язаннями банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);
• що виникли за зобов'язаннями внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян шляхом капіталізації відповідних платежів, згідно з «Порядком капіталізації платежів для задоволення вимог, що виникли за зобов'язаннями підприємства-банкрута перед громадянами внаслідок заподіяння шкоди їх життю і здоров'ю», затвердженим постановою КМУ від 06.05.2000 р. № 765;
• громадян — довірителів (вкладників) довірчих товариств чи інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників)
У третю чергу задовольняються вимоги зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, зокрема, вимоги кредиторів, що виникли за зобов'язаннями у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.
У п'яту чергу задовольняються вимоги з повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.
У шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.
Якщо коштів, отриманих від продажу майна банкрута, недостатньо для повного задоволення усіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредитору однієї черги.
Якщо кредитор відмовляється від задоволення визнаної у встановленому порядку вимоги, ліквідаційна комісія не враховує суму грошових вимог цього кредитора.
Погашеними вважаються вимоги:
• заявлені після закінчення строку, встановленого для їх надання;
• не задоволені внаслідок недостатності майна. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається за актом прийманняпередачі власнику чи уповноваженому ним органу (майно державних підприємств — відповідному органу приватизації для наступного продажу, кошти від якого будуть направлятися до Державного бюджету України) тільки після винесення господарським судом постанови про ліквідацію підприємства-банкрута.
Після завершення всіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт і ліквідаційний баланс, до якого додаються:
• показники виявленої ліквідаційної маси (дані ЇЇ інвентаризації);
• копії договорів купівлі-продажу й акти приймання-передачі майна;
• реєстр вимог кредиторів із даними про розміри погашених вимог кредиторів;
• документи, що підтверджують погашення вимог кредиторів та ін.
Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора і думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить постанову про затвердження звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу.
Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.
Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення
вимог кредиторів майна банкрута не залишилося, господарський суд виносить постанову про ліквідацію підприємства-банкрута.
Копії постанови про ліквідацію підприємства-банкрута направляються:
• органу, що здійснив державну реєстрацію підприємства;
• органам державної статистики для вилучення підприємства з ЄДРПОУ;
• власнику (органу, уповноваженому управляти майном);
• органам ДПС за місцезнаходженням банкрута. Якщо майна банкрута вистачило для задоволення усіх вимог кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести постанову про ліквідацію такого підприємства, тільки якщо в нього залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для його функціонування відповідно до законодавства.
Скасування державної реєстрації позбавляє підприємство статусу юридичної особи й є підставою для вилучення його з ЄДРПОУ, тобто підприємство вважається ліквідованим.
Термінологічний словник
Акредитив — це документ (договір), за яким банк-емітент за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені зобов'язаний виконати платіж па умовах акредитиву на користь бенефі-ціара або доручити іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.
Акредитив покритий — це акредитив, при відкритті якого бронюються засоби платника на окремому рахунку в банку платника або в банку постачальника (бенефіціара).
продолжение
--PAGE_BREAK--